Пошук на сайті

Євангельські читання 9 березня Євангеліє від Луки, 22: 39-42, 45-71, 23: 1 39 І, вийшовши, пішов, за звичаєм, на гору Елеонську; за Ним пішли й ученики Його. 40 Прийшовши ж на місце, сказав їм: моліться, щоб не впасти в спокусу. 41 А Сам відійшов від них, як докинути каменем, і, ставши на коліна, молився, 42 говорячи: Отче, о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! А втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде! 45 Вставши від молитви, Він прийшов до учеників і знайшов, що вони спали від смутку, 46 і сказав їм: чого спите? Встаньте і моліться, щоб не ввійшли у спокусу. 47 Коли Він ще говорив це, то ось з’явився народ, і званий Іудою, один з дванадцятьох, ішов попереду. І він приступив до Ісуса, щоб поцілувати Його. Бо такий знак він дав їм: Кого я поцілую, Той і є. 48 Ісус же сказав йому: Іудо! То ти поцілунком Сина Людського видаєш?! 49 Ті ж, що з Ним були, побачивши, що відбувається, сказали Йому: Господи, чи не вдарити нам мечем? 50 І один з них вдарив слугу первосвященика і відсік йому праве вухо. 51 Озвався тоді Ісус і сказав: облиште, досить! І, доторкнувшись до його вуха, зцілив його. 52 Сказав Ісус тим, що прийшли по Нього, — первосвященикам і начальникам храму та старійшинам: мов на розбійника, вийшли ви з мечами й киями, щоб узяти Мене! 53 Щодня бував Я з вами у храмі, і ви не здіймали рук на Мене; але тепер ваша година і влада темряви. 54 Узявши Його, повели і привели Його у двір первосвященика. Петро ж ішов слідом віддалік. 55 Коли вони розклали вогонь посеред двору і сіли разом, сів і Петро між ними. 56 Одна служниця побачила його, що він сидить при світлі, і, придивившись до нього, сказала: і цей був з Ним. 57 Але він відрікся від Нього, сказавши: жінко, я не знаю Його! 58 Невдовзі другий, побачивши його, сказав: і ти з них. Петро ж сказав цьому чоловікові: ні! 59 Минула ще приблизно година, й хтось інший твердив, говорячи: воістину і цей був з Ним, бо і він галилеянин. 60 Але Петро сказав тому чоловікові: не знаю, що ти говориш. І зараз же, коли він ще говорив, заспівав півень. 61 І, обернувшись, Господь глянув на Петра, і Петро згадав слово Господнє, як Він сказав йому: перш ніж півень заспіває, тричі зречешся Мене. 62 І, вийшовши геть, плакав гірко. 63 Люди, які тримали Ісуса, глумилися з Нього і били Його. 64 І, закривши Його, били Його по обличчю і питали Його: проречи, хто Тебе вдарив? 65 І багато іншої хули говорили на Нього. 66 А коли настав день, зібралися старійшини народу, первосвященики і книжники, та повели Його у свій синедріон 67 і питали: чи Ти Христос? Скажи нам. Він відповів їм: якщо Я скажу вам, не повірите. 68 Коли ж Я запитаю вас, не відповісте Мені і не відпустите. 69 Віднині Син Людський сяде праворуч сили Божої. 70 І сказали всі: чи Ти Син Божий? Він же відповів: ви говорите, що Я. 71 Вони ж сказали: якого ще свідчення нам треба? Самі бо чули з уст Його. 1 І піднялася вся громада їхня, і повели Його до Пилата. Аверкій, архієпископ …Перші два євангелиста Матфей і Марк називають сад Гефсиманією, а св. Лука вказує, що його місцезнаходження на Оливній (Елеонській) горі. Усі троє оповідають про молитву Господа в цьому Гефсиманському саду. «Гефсиманія» означає «жом для вичавлювання олії»: ймовірно, сад був оливковий і тут робилася оливкова олія. Можна припускати, що цей сад належав якомусь прихильно налаштованому до Господа власнику, бо, за словами св. Іоана (Ін. 18: 2), Господь Ісус Христос «часто збирався там з учнями Своїми», чому Іуда і повів туди варту в упевненості, що знайде Господа після Таємної вечері саме там, в чому і не помилився. Увійшовши в сад, Господь зупинив учнів… «Докинути каменем» - на таку відстань, на яку долітає, зазвичай, кинутий камінь. … Він упав Він долілиць, схиливши коліна, і молився: «Отче, о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене! А втім, не Моя воля, а Твоя нехай буде! Про що так тяжко страждав в Гефсиманському саду втілений Син Божий? Хто з нас грішних людей може наважитися стверджувати, що він достеменно знає все, що відбувалося в чистій і святій душі Боголюдини в цю хвилину, коли настав вирішальний час віддати Його на хресну смерть, заради спасіння людства? Але і раніше існували і тепер продовжують робитися спроби пояснити причини цих моральних мук Господа, пережиті ним в ці передсмертні години в Гефсиманському саду. Найбільш природне припущення – це те, що тужила і боялася смерті Його людська природа. «Смерть увійшла в людський рід не за природою», - говорить бл. Феофілакт: «тому природа людська боїться її і біжить від неї». Смерть є наслідком гріха (Рим. 5:12, 15), а тому безгрішна природа Боголюдини не повинна була б торкатися смерті: смерть для неї - явище протиприродне. Від того чиста безгрішна природа Христова повстає проти смерті, скорботи і сумує, побачивши її. Ці моральні страждання Христові - доказ наявності двох природ в Ньому: Божої і людської, що заперечували монофеліти. Разом з тим моральні страждання ці відбувалися поза сумнівом і від того, що Господь прийняв на Себе всі гріхи всього світу і йшов на смерть за них: те, що повинен був понести весь світ за свої гріхи, зосередилося тепер, так би мовити, на Ньому Одному. Не виключена і та можливість, що диявол, який відійшов від Нього, за св. Лукою, «до часу» (Лк. 4:13), тепер знову приступив до Нього зі своїми спокусами, намагаючись, хоча і безуспішно, відхилити Його від майбутнього подвигу хресних страждань. Скорбота Христа Спасителя викликалася також свідомістю людського озлоблення, людської невдячності Богу. Перші два євангеліста кажуть, що Господь, вставши від молитви, двічі підходить до трьох учнів, залишених недалеко, але замість того, щоб знайти розраду в їх старанності і відданості Йому, готовності не спати з Ним, застає їх сплячими і лагідно дорікає їм за це, кажучи при цьому: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, дух бадьорий, плоть же немічна». Як могло статися, що учні заснули в такий момент? Св. Лука пояснює, що вони заснули від печалі. Життя свідчить, що сильні переживання дійсно спричиняють іноді настільки сильну перевтому нервової системи, що людина не в силах боротися зі сном. Господь звертається з докором саме до Петра тому, що він особливо клявся Господу в своїй відданості незадовго перед тим. Учнів чекала велика спокуса, велике випробування їхньої віри, а тому Господь і переконує їх у необхідності не спати і молитися, щоб подолати цю спокусу. «Дух бадьорий, але тіло немічне» означає, що душа налаштована до боротьби з цією спокусою і здатна побороти її, але людська природа немічна і, за ослаблення пильності і молитви здатна до великого падіння. За св. Іоаном, Іуда привів цілу спіриту, тобто частина легіону, звану когортою, що складається з 1000 осіб з тисячником на чолі, про яку особливо згадується в 12-му стихові, а також служг від первосвящеників і фарисеїв. Хоча був повний місяць, натовп цей прийшла з ліхтарями і факелами в припущенні, що Господь може сховатися в потаємних місцях саду. Воїни були озброєні мечами, а слуги первосвящеників - древками. Мабуть, вони очікували можливості серйозного опору. Характерна зрада поцілунком. … «Поверни свого меча на місце», - сказав Господь Петрові: «бо все хто візьме меча, від меча загине» - це, звичайно, не пророцтво (інакше можна було б вважати його нездійсненим), а тільки закон Божественної правди загального характеру: хто нападає на іншого з наміром позбавити його життя або завдати йому рану, той сам гідний того ж. …Увесь Ангельський світ налаштований на захист Сина Божого, якби Він не віддав Себе на страждання добровільно. 12 легіонів Господь ніби протиставляє 12-ти учням Своїм. Серед тих, хто прийшов за Ісусом, як свідчить св. Лука, знаходилися самі первосвященики і начальники храму. До них Господь звернувся з викривальною промовою: «Немов на розбійника ви вийшли з мечами та киями». Сенс цього викриття той, що вони явно йшли на неправедну справу, якщо не хотіли звинуватити Господа відкрито перед усіма і взяти Його, як порушника закону серед білого дня, в присутності народу, а вжили такий потайний спосіб схопити Його вночі… Соборне послання святого апостола Іуди, 1, 1 – 10 1 Іуда, раб Ісуса Христа, брат Якова, покликаним, що освячені Богом Отцем i збережені Ісусом Христом: 2 милість вам, i мир, i любов нехай примножаться. 3 Улюблені! Маючи старання писати вам про загальне спасіння, я визнав за потрібне написати вам‚ благаючи боротися за ві­ру, раз передану святим. 4 Бо укра­лися деякі люди, що здавна призначені на цей осуд, нечестиві, якi благодать Бога нашого обертають на привід до розпусти i відкидають єдиного Владику Бога i Господа нашого Ісуса Христа. 5 Я хочу нагадати вам, котрі вже знають про це, що Господь, визволивши народ із землі Єгипетської, потім вигубив тих, що не вірували, 6 i ангелів, якi не зберегли своєї гідности, але залишили своє житло, Він зберігає у вічних кайданах, під темрявою на суд великого дня. 7 Як Содом i Гоморра та навколишні міста, якi подібно до них блудодiяли i ходили за іншою плоттю, зазнавши кари вогню вічного, поставлені як приклад, — 8 так само буде i з цими мрійниками, що оскверняють плоть, зневажають начальство i лихословлять високі властi. 9 Михаїл же архангел, коли говорив із дияволом, сперечаючись про Мойсеєве тіло, не наважився винести зневажливого суду, але сказав: «Нехай заборонить тобі Господь». 10 А ці лихословлять те, чого не знають; а що‚ як безсловесні тварини, із природи знають, тим розтлівають себе. Аверкій, архієпископ На початку послання святий Апостол Іуда називає своє ім'я і вказує, що він - «брат Якова», подібно до Якова не наважуючись називати себе братом Господнім, а лише - рабом Ісуса Христа. Своєю вказівкою на те, що він брат Якова, святий Іуда, можливо, хотів звернути особливу увагу на своє послання, бо святий Яків Праведний користувався надзвичайно великою повагою і авторитетом. Після звичайного вітання «милість вам і мир, і любов хай примножиться» ... святий Іуда звертається з умовлянням «боротись за віру», пояснюючи це появою лжеучителів в їх середовищі - людей, призначених Богом до засудження. Що це за лжеучителі, святий Іуда не пояснює, але судячи з усього, це ті ж родоначальники гностиків, з якими боролися святі апостоли Петро і Павло, а пізніше святий Іоан. Апостол загрожує їм карою Божою, нагадуючи про три вражаючі прикладі Божественного суду: покарання Ізраїльтян, виведених з Єгипту, покарання відпалих ангелів, і кару Божу, що спіткала міста Содом і Гоморру (Бут. 19). Подібна доля спіткає і цих мрійників, «які оскверняють плоть», подібно до жителів Содому і Гоморри, тобто вдаються до розпусти, і не визнають авторитету духовної влади - святих Апостолів і їх ставлеників Єпископів і Пресвітерів. У той час, як святий Петро говорив про Ангелів взагалі, не наважуючись вимовити осуд, Апостол Іуда говорить лише про одного архангела Михаїла. Він наводить стародавній переказ, згідно з яким у диявола відбувалася суперечка з Архангелом Михаїлом через тіло Мойсея, причому Архангел Михаїл навіть по відношенню до диявола не наважився оголосити осуд, а забороняв дияволові лише ім'ям Божим, кажучи: «Нехай заборонить тобі Господь», тим часом як ці лжеучителі «лихословлять те, чого не знають».

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Вічне життя в надрах Святої Трійці - зміст євангельського заклику. Але це «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11, 12). Необхідно себе примушувати, тому що «вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф. 7, 14). І коли ми, християни, не погоджуємося йти разом з тими, що «не знаходять», тому що не хочуть, тоді виникають конфлікти: ми стаємо неугодними синами світу цього; така доля тих, що полюбили Христа. Коли Господь з нами, тоді всі страждання землі виглядають не страшними, бо з Ним ми перейшли від смерті до життя. Але неминучі для нас години й навіть періоди богооблишеності: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27, 46). І якщо у цю мить ми терпимо відкидання з боку людей, то відчай може набути вельми глибокої форми, і ми прикликаємо Його, Того, Хто Сам перетерпiв, був­ши спокушеним, тому може й споку­шува­ним допомогти (Євр. 2, 18). «Господи Ісусе, спаси мене, що тону, як спас Петра» (Мф. 14, 30). У подвигові молитви кожен йде до доступної йому міри. Нелегко знайти самого себе, межі своїх сил. Проваджені Духом Святим ніколи не перестають засуджувати себе як недостойних Бога. У хвилини ж тяжкого розпачу вони дозволяють собі на певний час відійти від краю прірви, де перебувають духом, щоб дати перепочинок психіці й тілу, і відтак знову йдуть стояти над прірвою. Але і в періоди спокою в глибинах серця завжди залишається якась рана, яка не допускає подвижника віддатися гордій щодо себе думці. Аскетична смиренність стає все більше вкоріненою в душі, - немов уже природою його. Скорботи й хвороби властиві нашій земній ході. Без цього ніхто з синів Адама не здатний встояти в смиренні. Ті ж, хто перетерпів, удостояться дару «Христового смирення» (Мф. 11,29), про яке старець Силуан говорить, що «воно невимовне», адже належить іншому, найвищому виміру буття. Здобування цього дару можливе через постійну пам'ять Христову й молитву до Нього: «Господи, Ісусе Христе, Великий і Святий Боже, Ти Сам навчи мене смирення Твого... благаю Тебе, помилуй мене грішного». Отже, лише вогнем покаяння переплавиться наша природа, слізною молитвою вбиваються в нас коріння пристрастей, прикликанням Імені Ісуса очищається, відроджується й освячується наше єство: «Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам. Перебувайте в Мені...» (Ін. 15, 3). Яким чином перебувати? Вам дане Моє Ім'я, і ​​в Ім'я Моє Отець дасть вам все, чого тільки не попросите: «...чого не попросите в Отця в ім’я Моє, Він дасть вам» (Ін. 15, 16). «Господи Ісусе Христе, Єдиний, воістину безгрішний, помилуй мене, грішного». Отці наші настановляють нас молитися Іменем Ісуса, не часто змінюючи формулу. Проте, з іншого боку, час від часу це є необхідним для оновлення уваги, навіть для підсилення молитви, коли розум переходить у богословські споглядання або розширюється серце, щоб обійняти весь світ. Так Іменем Христа Ісуса можна покривати будь-яку внутрішню й зовнішню подію; таким чином ця чудесна молитва стає всеосяжною, універсальною, космічною. Амінь.

Євангельські читання 6 березня Євангеліє від Луки, 21: 8-9, 25-27, 33-36 8 Він сказав: стережіться, щоб вас не ввели в оману: бо багато прийде у Моє ім’я, кажучи, що це Я. І час цей наблизився. Отже, не йдіть слідом за ними. 9 Коли ж почуєте про війни та розрухи, не жахайтеся: бо цьому належить бути раніш; але то ще не кінець. 25 І будуть знамення на сонці, і місяці, і зірках, а на землі туга народів від раптового шуму морського і збурення. 26 Люди вмиратимуть від страху і чекання біди, що йде на всесвіт, бо сили небесні захитаються. 27 І тоді побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах з силою і славою великою. 33 Небо і земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть. 34 Зважайте на себе, щоб ваші серця не обтяжувались об’їданням та пияцтвом і житейськими турботами, і щоб день той не спостиг вас несподівано, 35 бо він, як сіть, прийде на усе, що живе на поверхні всієї землі. 36 Отже, пильнуйте повсякчас і моліться, щоб ви сподобились уникнути всього того, що має бути, і стати перед Сином Людським. Аверкій, архієпископ Першою ознакою наближення суду Божого Господь називає явлення лжехристів. Історик І. Флавій свідчить, що перед падінням Єрусалима дійсно з'явилося безліч лжемесій. Другою ознакою будуть війни, як близькі, так і віддалені ( «почуєте про війни»). Але і ці війни і природні лиха будуть тільки початком прийдешніх болісних жахів, які, за силою страждань, порівнюються Господом з муками народження дитини. «Сонце померкне, і місяць не дасть свого світла» - ці слова не вказують з такою певністю, як 24 ст. 21 глави від Луки (про те, що Єрусалим протягом якогось тривалого проміжку часу топтатимуть язичники), на значущість проміжку часу між руйнуванням Єрусалима і кінцем світу, але дають зрозуміти, що після зруйнування Єрусалима настануть зовсім інші дні, які перевершать будь-яке порівняння зі страшними подіями, які тоді матимуть місце. Грецький текст цього стиха дає підстави для такої перифрази: «Не думайте, що за загибеллю Єрусалима негайно прийде Моє пришестя і кінець світу. Ні, інакше. Для цього настануть інші дні. Тоді сонце померкне і місяць не дасть свого світла і т. д. » У св. Матфея вжито слово «абие», але воно в Свящ. Писанні зазвичай означає не «негайно відразу, слідом за тим», а тільки «раптово». Під цим «абие», говорить єп. Михайло, іноді ховаються цілі століття. Тоді відбудеться потрясіння всієї світобудови. Характерні риси цього страшного часу вказує в гл. 21: ст. 25-26 св. Лука: на землі буде зневіра, страх, здивування: море збуриться, люди будуть знемагати від страху й чекання… «Тоді з'явиться знак Сина Людського на небі» - св. Златоуст вважає, що це буде знамення Хреста, який з'явиться перед приходом Самого Христа Спасителя, як попереду земного Владики носять його стяг. Це і буде те знамення, яке змусить невіруючих в Христа іудеїв і всіх безбожників, в пориві занадто пізнього і вже безплідного каяття, мимоволі вигукнути: «Благословен, хто йде в ім'я Господнє». І всі невіруючі «тоді заголосять», побачивши, як вони перше помилялися, живучи в темряві невіри. «І побачать Сина Людського, що гряде на хмарах небесних із великою силою й славою. «Пильнуйте отже, бо не знаєте, в який час Господь ваш прийде» - звідси природно випливає необхідність постійного пильнування: Господь бажає, щоб ми не спали духовно, щоб не були безтурботні, але були б уважні до ознак часів і були завжди готові до зустрічі з Ним, провадячи благочестиве життя. Перше послання до коринф’ян святого апостола Павла, 10, 23 - 28 23 Усе менi дозволено, та не все на користь; усе менi дозволено, та не все повчає. 24 Hехай нiхто не шукає для себе, але кожний для ближнього. 25 Усе, що продається на торгу, їжте, не вагаючись, для спокою совiсти; 26 бо «Господня земля i те, що наповнює її». 27 Як­що хтось iз невiрних запросить вас i ви захочете пiти, то все, що дадуть вам, їжте без найменшого вагання, для спокою совiсти. 28 Але якщо хтось вам скаже: це iдоложертовне, — то не їжте заради того, хто сказав вам‚ i заради совiсти. Бо Господня земля i те, що наповнює її. Толкова Біблія Тепер Апостол звертається до сильних у вірі (пор. ст. 23, 24, 32, 33), вчить їх споживати без сорому м'ясо, що продається на торгу, і без збентеження обідати у язичників. Але - додає він - ви повинні утриматися від споживання м'яса на цьому обіді, якщо хтось з немічних у вірі скаже вам, що це м'ясо - ідоложертовне. Словом, все потрібно робити на славу Божу і нікого не спокушати своєю поведінкою. Ап. повторює правило, висловлене ним в 1 Кор. 6:12, але використовує його в іншому випадку. Корисно. Це слово вказує на духовну користь взагалі, включаючи і власну користь людини. Кожний для ближнього - тобто корисне для душевного спасіння нашого ближнього. Хто дбає про благо ближнього, той перестає піклуватися про догоджання самому собі, своїй чуттєвій природі. Ап. хоче сказати: "їжте, не розпитуючи про м'ясо, раз вам в цьому не перешкоджає ваша совість!" Господня земля ... Все, що наповнює землю, і м'ясо, належить Господу. Кажуть, що ці слова Псалма XXIII (Пс. 23: 1) входили у євреїв у застільну молитву. І захочете піти. Ап. не забороняє приймати запрошення язичників, раз з ними християнина пов'язують сімейні, дружні або ділові відносини. Але він припускає, що віруючий спочатку обговорить питання, йти йому чи не йти: про це чітко говорить вираз: "якщо захочете" - точніше: "якщо вирішите". Якщо хтось ... Хтось з гостей, також християн. - Заради нього ... тобто щоб не спонукати слабкого у вірі спокуситися прикладом сильного і не спонукати слабкого з'їсти шматок жертовного м'яса проти своєї совісті. Заради совісті - щоб не збентежити совість слабкого своїм вчинком; навіть якщо слабкий і не скуштує жертовного м'яса, він все ж буде приведений у збентеження, коли побачить, як інший християнин їсть це м'ясо. Бо господня земля ... цього повторення цитати з XXIII Псалма тут не повинно бути, як видно з багатьох стародавніх кодексів Нового Завіту, де її немає. Наш Textus Receptus запозичив її у диякона Євфалія.

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». «Якщо не увіруєте, що це Я (Який відкрився Мойсею на Синаї), то помрете в гріхах ваших» (Ін. 8, 24); «Авраам... був би радий побачити день Мій; і побачив, і зрадів» (Ін. 8, 56); «Являвся Я Аврааму, Ісааку і Якову з ім’ям «Бог Всемогутній», а з ім’ям Моїм «Господь» (Ієгова) не відкрився їм» (Вих. 6, 3; пор .: Д. А. 7, 2). «...Якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, тому що він писав про Мене...» (Ін. 5, 46). «І, почавши від Мойсея і від усіх пророків, пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні» (Лк. 24, 27). Так, у нашій духовній смерті ми втратили відчуття гріха, і нині без Христа й благодаті Святого Духа не можемо бачити його в собі. Гріх же, у суті своїй, є завжди злочином супроти любові Божої. Можливий такий злочин лише тоді, якщо «Я Є СУЩИЙ», тобто Бог Абсолютний, особистісний, і наші з Ним взаємини - глибоко індивідуальні. Немає іншої віри, релігії, де б так розкривалася таємниця гріха. Святий Єфрем Сирін, сповнений Духа Святого, молився: «Даруй мені бачити мої гріхи»; і всі отці говорили, що бачити свій гріх є чимось більшим, аніж бачити явлення ангелів. Отже, ми, пізнаючи відвічні таємниці, в розчуленні серця взиваємо: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене грішного, спаси мене, грішного». «Велика благочестя тайна: Бог явився у плотi, виправдав Себе в Духові‚ показав Себе ангелам, проповiданий у народах, прийнятий вiрою в свiтi, вознiсся у славi» (1 Тим. 3, 16). Усі ми - спадкоємці Адама, упалого люциферичним падінням. Сотвореному за образом Божим ідея обожнення властива, але питання стоїть про засоби досягнення цієї мети, цього завдання. Якщо ми творіння, а не Першо- і Само-Буття, то безумно вважати, що ми зможемо стати «рівними Богу», обходячи Його. Основою нашого життя є «явлення Бога у плоті». Якщо невід'ємне від нас прагнення обожнення, то шлях до нього - через прийняття життя Бога, який показав нам Себе в нашій формі існування. Так, ми повинні увібрати в себе Його слово, Його Дух, уподібнитися Йому у всіх наших проявах. І чим повніша подоба наша Йому в цьому світі, тим повніше й досконаліше наше обожнення. Знову апостол Павло говорить: «Хто з’єднується з Господом (через молитву й причастя), той є один дух з Господом» (1 Кор. 6, 17), і так ми молимося: «Господи Ісусе Христе, Єдинородний Сину Отчий, Ти Єдиний надія наша, з Тобою і через Тебе приведи нас до Отця... помилуй мене, грішного».

Євангельські читання 5 березня Євангеліє від Марка, 15: 22, 25, 33 - 41 22 І привели Його на місце Голгофу, що означає Лобне місце. 25 Була третя година, і розіп’яли Його. 33 О шостій же годині настала темрява по всій землі і тривала до дев’ятої години. 34 О дев’ятій годині Ісус викрикнув гучним голосом: Елоі! Елоі! Лама савахфані? — що значить: Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув? 35 Деякі з тих, що там стояли, почувши те, говорили: Він Іллю кличе. 36 А один побіг, намочив губку оцтом i, настромивши на тростину, давав Йому пити, кажучи: стривайте, побачимо, чи прийде Ілля зняти Його. 37 Ісус же, скрикнувши гучним голосом, спустив дух. 38 І завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху донизу. 39 Сотник, який стояв навпроти Нього, побачивши, як Він, так скрикнувши, віддав дух, сказав: воістину Чоловік Цей був Син Божий. 40 Були тут і жінки, які дивилися здалеку; між ними були і Марія Магдалина, і Марія, мати Якова молодшого та Іосії, і Саломія, 41 які і тоді, коли Він був у Галилеї, ходили за Ним і служили Йому, і багато інших, які разом з Ним прийшли до Єрусалима. Аверкій, архієпископ Згідно з розповіддю всіх чотирьох євангелистів, Господа привели на місце, що зветься Голгофа, що значить: «лобне місце», і розп'яли Його посеред двох розбійників, про яких св. Лука повідомляє, що їх теж вели на смерть разом з Ним. «Голгофа», або «лобне місце» - це був невеликий пагорб, який перебував у той час поза міськими стінами Єрусалима на північний захід. Невідомо точно, чому цей пагорб носив таку назву. Думають, що або тому, що він мав вигляд черепа, або тому, що на ньому знаходилося багато черепів страчених там людей. За давнім переказом, на цьому ж самому місці був похований праотець Адам. Св. Ап. Павло в посланні до євреїв (13: 11-12) вказує на особливе значення того, що «Ісус страждав поза містом» «Була третя година, і розіп’яли Його» - так говорить св. Марк. Це нібито суперечить свідченням св. Іоана про те, що ще о шостій годині Господь був на суді у Пилата (Ін. 19:14). Але треба знати, що за прикладом ночі, що ділилася на чотири частини, три години на кожну, і день ділився на чотири частини, які називались за останньою годиною кожної частини: третя година, година шоста і година дев'ята. Якщо припустити, що остаточний вирок було винесено Пілатом з ліфостротону після закінчення третьої години за іудейським рахунком, тобто о 9 з невеликим годині ранку, на наш час, то св. Іоан цілком міг сказати, що це була година шоста, бо починалася друга чверть дня, що складалася з 4-ї, 5-ї і 6-ї годин, яка у євреїв називалася за своєю останньою годиною шостою годиною. З іншого боку, св. Марк міг сказати, що це була година третя, тому що шоста година, в сенсі другої чверті дня, ще тільки починалася, а закінчилася лише третя година, в сенсі першої чверті дня. «І розіп’яли Його» - хрести бували різної форми і розпинали по різному, іноді прибивали до хреста, який лежить на землі, після чого хрест піднімали і ставили в землі вертикально. І бувало, що спершу ставили хрест, а потім піднімали засудженого і прибивали його цвяхами. Іноді розпинали вниз головою (так розп'ятий був, за власним бажанням, св. Ап. Петро). Руки і ноги іноді прибивали цвяхами, а іноді тільки прив'язувалися. Тіло розп'ятого безпомічно звішувалися, в жахливих конвульсіях, всі м'язи зводила болісна судома, виразки від цвяхів, під вагою тіла, роздиралися, страченого мучила нестерпна спрага, внаслідок спеки, викликана ранами від цвяхів. Страждання розп'ятого були настільки великі і неймовірно болісні, а до того ж і тривалі (іноді розп'яті висіли на хрестах, не вмираючи, по три доби і навіть більш), що ця кара застосовувалася лише до найбільших злочинців і вважалася найжахливішою і найганебнішою з усіх видів страти. Щоб руки не розірвалися передчасно від ран, під ноги іноді підбивали підставку-перекладину, на яку розп’ятий міг встати. На верхньому вільному кінці хреста прибивали поперечну дощечку з надписом провини розп'ятого. За свідченням перших трьох євангелистів, смерті Господа на хресті передувала пітьма, що покрила землю: «від шостої… до години дев'ятої», тобто за нашим часом - від полудня до третьої години дня. Св. Лука додає до цього, що померкло сонце. Це не могло бути звичайне сонячне затемнення, так як на єврейську Пасху 14 нісана завжди буває повний місяць, а сонячне затемнення трапляється тільки за молодика, але не за повного місяця. Це було чудесне знамення, яке свідчило про вражаючу і незвичайну подію - смерть улюбленого Сина Божого. Про це незвичайне затемнення сонця, впродовж котрого навіть видно було зірки, свідчить римський астроном Флегонт. Про це ж незвичайне сонячне затемнення свідчить і грецький історик Фаллос. Згадує про нього в своїх листах до Аполлофана св. Діонісій Ареопагіт, тоді ще язичник. Але показово, як підкреслює св. Златоуст і блаж. Феофілакт, що ця пітьма «була по всій землі», а не тільки в якійсь частині, як це буває за звичайного затемнення сонця. Мабуть, ця пітьма прийшла слідом за знущаннями і насмішками над розп'ятим Господом; вона ж і припинила ці знущання, викликавши той настрій в народі, про який оповідає св. Лука: «І весь народ, який зійшовся на це видовище, побачивши, що сталося, повертався, б’ючи себе в груди. » (Лк. 23:48). О дев’ятій годині Ісус викрикнув гучним голосом: Елоі! Елоі! Лама савахфані? — що значить: Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув? Ці слова св. Марк передає як «Елої», замість «Ілі». Цей крик, звичайно, не був криком відчаю, але тільки виразом глибокої скорботи душі Боголюдини. Для того, щоб викупна жертва звершилася, необхідно було, щоб Боголюдина випила до самого дна всю чашу людських страждань. Для цього треба було, щоб розп'ятий Ісус не відчував радості Свого єднання з Богом Отцем. Весь гнів Божий, який, в силу Божественної правди, повинен був вилитися на грішне людство, тепер немов зосередився на одному Христі, і Бог наче залишив Його: серед найтяжчих, які тільки можна собі уявити, мук тілесних і душевних, це залишення було найбільш болісним, чому і вивергнуло із вуст Ісусових цей хворобливий вигук. По єврейськи слово «Ілля» вимовлялося «Еліагу». Тому крик Господа послужив новим приводом до насмішок над Ним: «Іллю кличе цей». Уїдливість глузування цього полягала в тому, що перед пришестям Месії іудеї очікували приходу Іллі. Насміхаючись над Господом, вони немов хотіли сказати: ось Він і тепер ще, розп'ятий і зганьблений, все ще думає, що Він - Месія, і кличе Іллю Собі на допомогу. Перші два євангелисти кажуть, що відразу один з воїнів побіг і взяв губку, наповнив оцтом і, наклавши на тростину й давав йому пити. Очевидно це було кисле вино, яке було звичайним питтям римських воїнів, особливо в жарку погоду. Губку, яка вбирає в себе рідини, воїн наклав на тростину, за св. Іоаном, «ісоп», тобто стовбур рослини, що носить це ім'я, так як ті, що висіли на хресті, перебували досить високо від землі, і їм не можна було просто піднести пиття. Розп'яття створювало неймовірно сильну, болісну спрагу в страждальців, і св. Іоан повідомляє, що Господь сказав, очевидно перед цим: «Пити!» (Ін. 19: 28-30), додаючи при цьому: «щоб збулося Писання». Псалмоспівець в Пс. 68:22, зображуючи страждання Месії, дійсно передрік це: «і у спрагу мою напоїли мене оцтом». Скуштувавши оцту, за свідченням св. Іоана, Господь проголосив: «Звершилося», тобто звершилася справа Месії, передбачена Промислом Божим, - здійснилося спокутування людського роду і примирення його з Богом через смерть Месії (Ін. 19:30). За словами св. Луки, слідом за тим Господь вигукнув: Отче, в руки Твої віддаю Свого духа! (Лк. 23:46) і, голову схиливши, віддав дух (Ін. 19:30). Усі три перші євангелисти свідчать, що в момент смерті Ісусової завіса церковна роздерлася на двоє з верхнього краю до нижнього, тобто сама собою роздерлась на дві частини та завіса, яка відділяла Святилище в храмі від Святого Святих. Так як це був час принесення хлібної жертви, - близько 3 години пополудні за нашим часом, - то, очевидно, черговий священик був свідком цього чудесного роздирання завіси. Це символізувало собою припинення Старого Завіту і відкриття Нового Завіту, який відкривав людям вхід в закрите доти Царство Небесне. Усі три євангелисти кажуть, що ці чудесні знамення, що супроводжували смерть Господа, справили таке сильне, приголомшливе враження на римського сотника, що він вимовив, за першими двома євангелистами: Божим Сином був цей, а за св. Лукою: Чоловік цей справді праведний був. Легенда розповідає, що цей сотник, з ім’ям Лонгин, став християнином і навіть мучеником за Христа (пам'ять його 16 жовтня.). Усі три євангелисти вказують, що свідками смерті Господа були жінки, які дивилися здалеку і які ходили з Ісусом від Галилеї, служачи Йому, а серед цих жінок, як перераховують св. Матфей і Марк поіменно, були Марія Магдалина, Марія - Друге послання святого апостола Іоана, 1, 1 - 13 1 Старець — обранiй госпо­­динi i дiтям її, яких я дійсно люб­лю, i не тiльки я, а й усi, що пiзнали iстину, 2 заради iстини, що перебуває в нас i буде з нами повiк. 3 Hехай буде з вами благодать, милiсть, мир вiд Бога Отця i вiд Господа Iсуса Христа, Сина Отчого, в iстинi й любовi. 4 Я дуже зрадiв, що знайшов мiж твоїми дiтьми таких, що ходять в iстинi, як ми прийняли заповiдь вiд Отця. 5 I нинi благаю тебе, гос­подине, не як нову заповiдь пишу тобi, а як ту, що ми маємо вiд по­чатку, щоб ми любили один одного. 6 Любов же полягає в тому, щоб ми жили за Його заповiдями. Це та заповiдь, яку ви чули вiд почат­ку, та щоб жили згiдно з нею. 7 Бо багато з тих, хто вводить в оману, увiйшло в свiт; вони не сповiдують Iсуса Христа, Який прийшов у плотi: така людина є спокусник i антихрист. 8 Пильнуйте себе, щоб нам не за­гу­бити того, над чим ми трудились, але щоб одержати пов­ну наго­роду. 9 Кожен, хто переступає вчення Христове i не перебуває в Hьому, не має Бога; хто перебуває в учен­нi Христовому, має i Отця i Сина. 10 Хто приходить до вас i не приносить цього вчення, того не приймайте в дiм i не вi­тайте його. 11 Бо той, хто його вi­тає, бере участь у злих дiлах його. 12 Багато чого маю написати вам, але не хочу на паперi чорнилами, а маю надiю прийти до вас i гово­рити устами до уст, щоб радiсть ваша була повна. 13 Вiта­ють тебе дiти сестри твоєї обраної. Амiнь. Аверкій, архієпископ Починаючи послання, Апостол, замовчуючи про своє ім'я, називає себе «старцем», треба думати за віком, маючи на увазі свої похилі літа. Йому було тоді близько 100 років. У понятті «обранiй госпо­­динi», якій адресовано послання, лежить поняття жінки-християнки, іменитої, шанованої, яка має, можливо, і високе становище, яке мали, наприклад, римські матрони. Так як тут кажуть про дітей, але не згадується про чоловіка, то, мабуть, вона була вдовою. Апостол говорить, що це благочестиве сімейство люблять «в істині», тобто любов'ю у Христі, не тільки він сам, але і всі, «хто правду пізнав», тобто християни. Причина цієї любові в істині, яка є основою віри всіх вірних чад Церкви. У першій половині послання, подавши «благодать, милість і мир», Апостол висловлює свою радість за віру і благочестя дітей її, що «ходять у правді», тобто правильним шляхом християнського життя - як у своїй вірі, так і в своїх вчинках. Апостол закликає господиню та її дітей все більшу і більшу утверджуватися в любові, як основній християнській заповіді. Друга половина послання присвячена застереженню від небезпечного впливу «спокусників», які не сповідують «Ісуса Христа, який прийшов у плоті», тобто відкидають істину втілення Сина Божого. Називаючи лжеучителів неправдомовцями та антихристами, Апостол забороняє приймати їх в дім і навіть вітати, тому, що той, хто вступає в дружнє спілкування з лжеучителями, наражає себе на небезпеку заразитися його псевдовченням. Характерна ця надзвичайна строгість Апостола любові, з якою так не в'яжуться сучасні ідеї "екуменізму", що проповідує зближення з інославними "для взаємного розуміння"

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Початок осягнення мудрого плану щодо нас Творця і Бога нашого заохочує нашу любов до Нього, і ми в молитві відчуваємо нове натхнення. Споглядання божественної Премудрості в красі світу кличе наш дух до нового сходження, яке вже відриває нас від усього сотвореного. Відрив цей не є якимсь філософським витанням у сфері далеких ідей, якими б не здавалися вони нам привабливими, ані художньо-поетичною творчістю, - це поглинення всього єства нашого енергією невідомого досі життя. До піднесення духу нашого вище всього сотвореного приводить нас Євангеліє, в якому ми починаємо споглядати Акт Божественного Самоодкровення. Це є входом у благодать богослов'я, не як людської науки, а як стану богоспілкування. Слово Господнє ми не ставимо на суд нашого обмеженого розуму, але самих себе судимо у світлі цього пізнання. У нашому природному після цього прагненні зробити євангельське слово змістом всього нашого буття ми звільняємося від влади над нами пристрастей і силою Бога-Ісуса перемагаємо космічне зло, що гніздиться всередині нас. Ми дієво пізнаємо, що Він, Ісус, є єдиний у власному розумінні Спаситель-Бог, і молитва християнська звершується невпинним прикликанням Його Імені: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий і Боже, помилуй нас і світ Твій». Велике питання, що стало трагічною проблемою для всього людства, наступне: де справжнє Буття, і де химера нашої занепалої уяви? Де воістину жива вічність, і де оманливі тяжіння нашого духу до усвідомлюваних нашим же розумом ідей? Чи є принцип особи-іпостасі обмежувальним сам по собі, і отже - негідним і незастосовуваним щодо Бога, або воістину саме цей принцип є образом Живого Абсолюту: Я Є СУЩИЙ? Від того чи іншого рішення нашого залежить все наше майбутнє. Якщо ми зупинимося на думці, що принцип особи сам у собі є лімітативним, то в аскетичному подвигові нашому ми будемо робити все, щоб перевершити в нас самих цю основу. І навпаки: якщо ми сприймемо його як єдино можливий спосіб Буття Абсолюту, то в захваті від сили, що вливається в нас, ми будемо молитися: «Отче наш, що єси на небесах...» або: «Господи, Ісусе Христе, Сину Отчий, помилуй нас, візьми нас у Твоє життя, зцілюючи нас від усякого сліду гріха, що вбиває нас». Якщо обітоване нам у Христі безсмертя через воскресіння є особисте, то ніяк не схочемо ми «роздягнутися, але вдягнутися, щоб смертне поглинуте було життям. Hа це саме i створив нас Бог i дав нам запоруку Духа» (2 Кор. 5: 4-5). «Христе Ісусе, що постав із мертвих, помилуй нас».

Євангельські читання 4 березня Євангеліє від Марка, 15, 1 - 15 1 Рано-вранці первосвященики зі старійшинами та книжниками і весь синедріон негайно зібрали раду і, зв’язавши Ісуса, відвели і видали Пилатові. 2 Пилат спитав Його: Ти Цар Юдейський? Він же сказав йому у відповідь: ти говориш. 3 І первосвященики звинувачували Його багато в чому. 4 Пилат же знову спитав Його: Ти нічого не відповідаєш, бачиш, як багато звинувачень проти Тебе? 5 Але Ісус і на це нічого не відповів, так що Пилат дивувався. 6 На всяке ж свято він відпускав їм одного в’язня, за якого вони просили. 7 Тоді був у темниці один на ім’я Варавва, із своїми спільниками, які під час бунту вчинили вбивство. 8 І народ почав кричати і просити Пилата про те, що він завжди робив для них. 9 Він сказав їм у відповідь: чи хочете, відпущу вам Царя Юдейського? 10 Бо знав, що це через заздрість видали Його первосвященики. 11 Та первосвященики підмовили народ просити, щоб краще відпустив їм Варавву. 12 Пилат же знову сказав їм у відповідь: що ж хочете, щоб я зробив з Тим, Кого ви називаєте Царем Юдейським? 13 Вони знову закричали: розіпни Його. 14 Пилат сказав їм: яке ж зло зробив Він? Вони ж ще дужче закричали: розіпни Його! 15 Тоді Пилат, бажаючи догодити народові, відпустив їм Варавву, а Ісуса, бивши, віддав на розп’яття. Аверкій, архієпископ Про це друге, вже офіційне, зібрання синедріону лише коротко в одному стихові згадують євангелисти Матфей і Марк; докладніше говорить про нього св. Лука. Це зібрання було скликане лише для дотримання форми зовнішньої законності смертного вироку, винесеного Ісусу на нічному засіданні. У Талмуді, де зібрані всі стародавні єврейські узаконення, сказано, що в кримінальних справах остаточне оголошення вироку має бути не раніше, як на другий день після початку суду. Але ні Каяфа, наі синедріон, звичайно, не хотіли відкладати остаточне засудження Ісуса на час після свята Пасхи. Тому вони поспішали дотримати хоча б форму вторинного суду. І синедріон зібрався рано на світанку, на цей раз у більш численному складі (Лк. 22:66) і при тому вже не в домі Каяфи, а в приміщенні синедріону, куди і повели Ісуса, який провів весь час до світанку на первосвященицькому дворі, в нарузі з боку варти і слуг первосвященика (Лк. 22: 66-71)... Члени синедріону оголошують вже непотрібним подальше розслідування справи і виносять вирок про віддання Господа Ісуса Христа римській язичницькій владі - Понтійському Пилату - для виконання страти. З часу підпорядкування Іудеї римлянам у синедріона було відібрано право карати злочинців смертю, що видно і з Ін. 18:31. Побиття камінням Стефана було самовільним вчинком. Згідно із законом звинувачені в богохульстві побивалися камінням, але іудеї, несвідомо виконуючи тим Божу волю, бажали віддати Господа Ісуса Христа більш ганебній смерті - розп'яттю на хресті - і з цією метою, після винесення смертного вироку синедріоном, відвели його до Понтійського Пилата, ігемона, тобто правителя. Понтій, на прізвисько Пилат, був п'ятим прокуратором, або правителем Іудеї. Він був призначений на цю посаду в 26 р по Р. Хр. від римського імп. Тиверія. Людина горда, пихата і жорстока, але разом з тим малодушна і боягузлива, він ненавидів іудеїв і, в свою чергу, його теж ненавиділи. Незабаром після розп'яття Христового він був викликаний в Рим на суд, ув’язнений у Вієнні (в південній Галлії) і там скінчив життя самогубством. Прокуратори зазвичай жили в Кесарії, але на свято Пасхи для спостереження за порядком переселялися в Єрусалим. Найдокладніше про суд у Пилата оповідає св. євангелист Іоан (Ін. 18: 33-38) Пилат ... вийшов до юдеїв і заявив, що він ніякої провини не знаходить у Ісуса (Ін. 18:38). Ця заява глибоко уразила самолюбство членів синедріону, і вони, як розповідають про це перші три євангелисти, почали наполегливо звинувачувати Господа багато в чому, бажаючи будь-що домогтися Його засудження. Господь зберігав при цьому безперервне мовчання (Мф. 27:12). Тут вони обмовилися, що Він бунтує народ, навчаючи по всій Юдеї, почавши з Галилеї (Лк. 23: 5), і Пилат… відправив Його до царя Ірода, який жив тоді теж, в зв'язку зі святами, в Єрусалимі. Про суд Господа у Ірода повідомляє тільки один євангелист Лука, Лк. 23: 7-12. Посилаючись на те, що і Ірод не знайшов в Ісусі нічого гідного смерті, Пилат пропонує первосвященикам, книжникам і народу, покаравши, відпустити Його. Легким покаранням Пилат думав задовольнити їх. Він згадав при цьому, що в іудеїв був звичай перед Пасхою іти до правителя з проханням відпустити на свободу одного з засуджених на страту злочинців і сам запропонував їм: «кого хочете, щоб я відпустив вам — Варавву чи Ісуса, названого Христом?» (Мф. 27:17). Євангелисти повідомляють, що Варавва був відомим розбійником, який зі зграєю спільників підняв бунт у місті з метою грабежу і вчинив вбивства. Пилат очевидно сподівався, що в простому народові він знайде інші почуття до Ісуса, і народ захоче звільнити саме Ісуса. До цього численного натовпу, який зібрався перед домом прокуратора, Пилат і звернувся з питанням: «кого хочете, щоб я відпустив вам?» Але в той час, як посланець передавав Пилату слова його дружини (Мф. 27:19), іудейські начальники стали підмовляти народ, щоб він просив у Пилата відпустити Варавву, і народ піддався їх нечестивим навіюванням. Коли Пилат вдруге поставив те саме запитання… вони відповідали: «Варавву». Пилат же знову сказав їм у відповідь: що ж хочете, щоб я зробив з Тим, Кого ви називаєте Царем Юдейським? Вони знову закричали: розіпни Його. Пилат сказав їм: яке ж зло зробив Він? Вони ж ще дужче закричали: розіпни Його! Тоді Пилат, бажаючи догодити народові, відпустив їм Варавву, а Ісуса, бивши, віддав на розп’яття. Так повинні були здійснитися пророцтва про сам вид смерті Христової за нас. Розбещений своїми духовними вождями народ віддав перевагу Варавві, про якого євангелисти повідомляють, що він був відомим розбійником, який зі зграєю спільників підняв бунт в місті з метою грабежу і вчинив вбивства (Мф. 27:16; Ін. 18:40; Лк . 23:23 і Мк. 15: 7). Чуючи цей шалений крик народу, якого він, мабуть, не очікував, Пілат остаточно розгубився. Він злякався, що його подальша наполегливість у захисті Праведника може викликати серйозне хвилювання народу, яке доведеться утихомирювати збройною силою, і що озлоблені первосвященики можуть донести на нього кесареві, звинувачуючи його в тому, що він сам викликав це хвилювання, захищаючи державного злочинця, яким вони намагалися виставити Господа Ісуса. Під тиском таких обставин Пилат вирішив спробувати задовольнити спрагу крові в народові, віддавши Невинного на бичування. Ймовірно, він сподівався, зробивши цим поступку народній люті, домогтися звільнення Ісуса від хресної смерті. Оповідання про бичування міститься у всіх євангелистів. Перше соборне послання святого апостола Іоана, 4, 20 – 5, 21 20 Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? 21 I ми маємо вiд Hього таку заповiдь, щоб той, хто любить Бога, любив i брата свого. 1 Всякий, хто вiрує, що Iсус є Христос, вiд Бога народжений, i кожен, Хто любить Того, Хто народив, любить i Того, Хто народився вiд Hього. 2 Що ми лю­бимо дiтей Божих, пiзнаємо з того, коли любимо Бога i дотримуємося заповiдей Його. 3 Бо це є любов до Бога, щоб ми дотримувалися заповiдей Його; i заповiдi Його не тяжкi. 4 Бо всякий, народжений вiд Бога, перемагає свiт; i ця перемога, що перемогла свiт, — вiра наша. 5 Хто перемагає свiт, як не той, хто вiрує, що Iсус є Син Божий? 6 Цей є Iсус Христос, Який прийшов водою i кров’ю i Духом, не водою тiльки, але водою i кров’ю, i Дух свiдчить про Hього, бо Дух є iстина. 7 Бо троє свiдчать на небi: Отець, Слово i Святий Дух; i Цi троє — єдине. 8 I троє свiдчать на землi: дух, вода i кров; i цi троє — про єдине. 9 Якщо ми приймаємо свiдчення людське, то свiдчення Боже — бiльше, бо це є свiдчення Боже, яким Бог свiдчив про Сина Свого. 10 Хто вірує в Си­на Божого, має свідчення в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдомовцем, бо не вірує в свідчення, яким Бог свід­чив про Сина Свого. 11 Свiдчення це полягає в тому, що Бог дарував нам життя вiчне, i це життя в Синi Його. 12 Хто має Сина Божого, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя. 13 Це написав я вам, що вiруєте в iм’я Сина Божого, щоб ви знали, що ви, вiруючи в Сина Божого, маєте життя вiчне. 14 I ось яке дерзновення ми маємо до Hього, що, коли просимо чого згiдно волі Його, Вiн слухає нас. 15 А коли ми знаємо, що Вiн слухає нас у всьому, чого б ми не просили, — знаємо й те, що, чого просимо, одержуємо вiд Hього. 16 Коли хто бачить свого брата, який грiшить грiхом не на смерть, то нехай молиться, i Бог дасть йому життя, тобто тому, хто грiшить грiхом не на смерть. Є грiх на смерть: не про цей кажу, щоб вiн молився. 17 Всяка неправда є грiх; але є грiх не на смерть. 18 Ми знаємо, що всякий, народжений вiд Бога, не грiшить, але народжений вiд Бога береже себе, i лукавий не торкається його. 19 Ми знаємо, що ми вiд Бога i що весь свiт лежить у злi. 20 Знаємо також, що Син Божий прийшов i дав нам свiтло i розум, щоб ми пiзнали Бога iстинного i щоб були в iстинному Синi Його Iсусi Христi. Цей є iстинний Бог i життя вiчне. 21 Дiти! Бережiть себе вiд iдо­лiв. Амiнь. Аверкій, архієпископ Закликаючи християн до любові до Бога, Апостол з усією силою переконання наполягає, що любити Бога можна лише за умови діяльної любові до ближніх: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду». Любити невидиме набагато важче, ніж любити видиме, а тому не може бути істинної любові до Бога у того, хто не любить «брата свого». Апостол пояснює, що заповідь про любов до ближнього не важка для християнина, бо вона природно випливає із заповіді про любов до Бога: «кожен, хто любить Того, Хто породив, любить і народженого від Hьогo». Любов до ближнього є, таким чином, природним наслідком нашого синівства Богу. Бог - наш спільний люблячий Батько, а ми всі - діти Його і один одному - брати. Ознака справжньої любові до Бога - дотримання Його заповідей, що для того, хто любить Бога, не тяжко. Віра в Сина Божого привертає до людини Божественну силу, за допомогою якої він перемагає різні спокуси, якими насичене людське життя: «оце перемога, що світ перемогла, віра наша». Найочевиднішим прикладом перемоги над світом і його спокусами можуть служити Христові Апостоли, що привели своєю проповіддю весь світ, спочатку настільки вороже налаштований, до підніжжя Хреста Христового. Стверджуючи істинність нашої віри, що Ісус Христос дійсно є Син Божий, що втілився, прийшов на землю і дарує нам життя вічне і перемогу над світом з його гріховними спокусами, Апостол посилається на трьох Свідків на Небі і на трьох свідків на землі. Свідки на землі: «Дух» (той же Дух Святий, але вже не в Його особі, або іпостасі, а в Його діях, якими Він свідчить про Христа, даючи вчинене Викупителем спокутування приймати вірою), «вода» і «кров» - з ребра Ісусового, як істинної людини, стали речовинами двох найбільших таїнств - хрещення і причастя, - «і троє в одному». У Старому Завіті у Богослужінні левитів головними діями, за допомогою яких очищалися від гріхів і мирилися з Богом, були очищення водою і очищення жертовною кров'ю (Чис. 19: 9 і Лев. 14: 5-7). Ці дії, як і весь обрядовий закон Мойсея, мали прообразне значення щодо Христа і вчиненого Ним спасіння людства (Євр. 10: 1; і т.д.)... Зовнішнє і видиме стає для неї провідником духовного і невидимого. Вода є образ Хрещення, кров є образ спокутування людства хресною смертю Спасителя. Таким чином, пришестя Ісуса Христа водою і кров'ю призвело до встановлення Ним таїнств Хрещення і Причастя. «Не тільки водою, а водою та кров'ю» - ці слова, мабуть, спрямовані проти сучасного Апостола єретика Керінфа, який помилково навчав, що Божество Христове з'єдналося з людством лише при хрещенні Його і знову відокремилося від Hьогo під час страждання, так що постраждав не Син Божий, а проста людина. Якщо ми по любові до того ближнього нашого, що згрішив, молимося за нього, «Бог дасть йому життя». Але при цьому Апостол робить важливе застереження: якщо тільки ближній наш грішить «гріхом не на смерть». Ця різниця гріха на смерть і гріха не на смерть має таке ж значення, що і слова Господа Ісуса Христа про те, що будь-який гріх і хула простяться людям, але хула на Духа Святого не проститься людям ані в цьому віці, ані в майбутньому (Мф. 12: 31-32). «Гріх не на смерть» це гріхи, які походять від моральної слабкості людини, від її недосконалості - гріхи, що очищаються щирим покаянням і сердечним очищенням і тому не ведуть грішника до духовної смерті. «Гріх на смерть», або смертний гріх, це - гріх тяжкий, зробивши який людина так занепадає серцем, що стає нездатною до покаяння. Такий гріх затятої ​​невіри, наполегливої ​​відступництва від віри, що не приймає ніякого напоумлення, запеклого закосніння в єретичних помилках або тяжких нерозкаяних гріхах, що стали немов другою природою людини, a тому незцілимі. Мабуть, Апостол вважає, що не можна бути впевненим в силу молитви за ближнього, що закоснів у смертному гріху, бо успіху такої молитви протидіє зневіра і жорстокість самого грішника. Божественні сили виливаються на християн, які народжені від Бога за допомогою священних таїнств і святих чеснот, і тому вони виявляють обачність щодо гріха. І лукавий не торкається до них, тому що лукавий торкається до людини через гріх, входить в людину з гріхом. Оскільки гріх - це сила, яка «сяє» в нечистоті і у злі, сила порочна, диявольська і нечиста. За допомогою кожного гріха диявол бере щось від себе і заражає цим людину. Тому християнин повинен берегтися гріха, стримувати себе від ворожого полону, від усіх нечистих полчищ. Яким чином? - євангельськими чеснотами, живучи в них постійно. Тому що тільки так християнин бережеться від смерті, від страшної і безперервної війни і полону ворожого, від страшної битви, яка ведеться проти начал, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти духів злоби піднебесних (Еф. 6:12). Всі ці лукаві воїни зла біжать від святих Божественних чеснот, і тоді лукавий не доторкнеться, не зачепить воїна Христового. Не грішить той, хто родився від Бога і хто пильнує себе. …Народжений від Бога не грішить, тобто не перемагається своїми гріхами, тому що зберігає себе благодаттю відродження, і лукавий його не торкається, тому що християни - від Бога, а світ невіруючих у злі лежить.

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Початок справжнього визволення - в безсумнівному, всецілому прийнятті Одкровення: «Я Є СУЩИЙ»... «Я є Альфа й Омега, Перший і Останній» (Одкр. 1, 10). Бог - Абсолют Особистісний, Трійця єдиносущна і нероздільна; на цьому Одкровенні будується все наше християнське життя. Цей Бог призвав нас з небуття в життя це. Пізнання цього Живого Бога й проникнення в таємницю шляхів творчості Його звільняє нас від мороку наших власних ідей, що йдуть знизу, про Абсолют; це рятує нас від потягу, не усвідомленого, але все ж згубного, до відходу від будь-якого існування-буття. Ми сотворені на те, щоб бути долученими до Божественного буття справжнього сущого. Христос вказав нам цей довгий шлях: «Вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя» (Мф. 7, 14). Осягаючи глибини мудрості Творця, ми приймаємо страждання, в яких здобувається вічність Божа. І коли осяює нас Світло Його, тоді ми поєднуємо в собі споглядання двох кінців безодні: з одного боку, морок пекла, з іншого - торжество перемоги. Ми буттєво вводимося в сферу Божественного нетварного Життя. І пекло втрачає владу над нами. Нам дається благодать жити у стані Втіленого Логосу - Христа, що сходить у пекло як Переможець. Ми тоді, силою Його любові, охоплюємо все творіння в молитві: «Ісусе, Вседержителю Благий, помилуй нас і світ Твій». Одкровення Особистісного Бога всьому надає цієї дивовижної властивості. Буття не є якимось детермінованим космічним процесом, а Світлом невимовної любові Божественних і сотворених особистостей. Вільний рух духів, сповнений розумного усвідомлення всього сущого й самосвідомості. Поза цим немає сенсу ні в чому, а тільки смерть. Молитва ж наша стає живою зустріччю нашої сотвореної особистості з Особистістю Божественною, тобто абсолютного виміру. І виражається вона зверненням до Слова Отця: «Господи, Ісусе Христе, Співбезпочаткове Слово Безпочаткового Твого Отця, помилуй нас, вселися в нас, спаси нас і світ Твій».

Євангельські читання 3 березня Євангеліє від Марка, 14, 43 – 15, 1 43 І зараз же, як Він ще говорив, прийшов Іуда, один з дванадцяти, і з ним багато народу з мечами та киями, від первосвящеників і книжників і старійшин. 44 Зрадник же Його подав їм знак, сказавши: Кого я поцілую, Той і є; беріть Його і ведіть обережно. 45 І, прийшовши, відразу підійшов до Нього і каже: Учителю! Учителю! І поцілував Його. 46 А вони наклали руки свої на Нього і взяли Його. 47 Один же з тих, що стояли тут, вихопив меча та вдарив раба первосвященика і відсік йому вухо. 48 Тоді Ісус сказав їм: ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб Мене взяти. 49 Повсякдень Я бував з вами в храмі і навчав, і ви не брали Мене. Але нехай збудуться Писання. 50 Тоді, залишивши Його, всі повтікали. 51 Один юнак, загорнувшись покривалом на голе тіло, йшов слідом за Ним; і воїни схопили його. 52 Але він, покинувши покривало, голим утік від них. 53 І привели Ісуса до первосвященика; і зібрались до нього всі первосвященики, і книжники, і старійшини. 54 Петро віддалік ішов слідом за Ним аж до середини двору первосвященика; і сидів зі слугами і грівся біля вогню. 55 Первосвященики ж і весь синедріон шукали свідчення на Ісуса, щоб віддати Його на смерть; і не знаходили. 56 Бо багато лжесвідчили на Нього, але ці свідчення не сходились. 57 І деякі, вставши, лжесвідчили проти Нього і говорили: 58 ми чули, як Він казав: Я зруйную храм цей рукотворний і через три дні зведу інший, нерукотворний. 59 Але й таке свідчення їхнє не сходилось. 60 Тоді первосвященик став посередині і спитав Ісуса: чого ж Ти нічого не відповідаєш на те, що вони проти Тебе свідчать? 61 Він же мовчав і нічого не відповідав. Знову первосвященик спитав Його і сказав Йому: чи Ти Христос, Син Благословенного? 62 Ісус сказав: Я! І ви побачите Сина Людського, Який сидить праворуч сили Божої і йде з хмарами небесними. 63 Тоді первосвященик, розірвавши одяг свій, сказав: для чого ще нам свідки? 64 Ви чули богохульство? Як вам здається? Вони ж усі засудили Його до смерти. 65 І деякі почали плювати на Нього і, закриваючи Йому лице, бити Його і говорити Йому: проречи. І слуги били Його по щоках. 66 Коли Петро був на подвір’ї внизу, прийшла одна із служниць первосвященика 67 і, побачивши Петра, який грівся, та придивившись до нього, сказала: і ти був з Ісусом Назарянином. 68 Але він відрікся, сказавши: не знаю і не розумію, що ти говориш. І вийшов геть на передній двір; і заспівав півень. 69 Служниця, побачивши його знову, почала говорити присутнім, що цей з них. 70 Він знову відрікся. Трохи згодом присутні знову стали говорити Петрові: та й справді ти з них, бо ти галилеянин, і мова твоя схожа. 71 Він же почав божитися і клястися: не знаю Чоловіка Цього, про Якого говорите. 72 Тоді вдруге заспівав півень. І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перше ніж двічі проспіває півень, ти тричі відречешся від Мене, і почав плакати. 1 Рано-вранці первосвященики зі старійшинами та книжниками і весь синедріон негайно зібрали раду і, зв’язавши Ісуса, відвели і видали Пилатові. Аверкій, архієпископ Всі чотири євангелисти узгоджено розповідають про взяття під варту Господа, причому кожен привносить свої подробиці, які доповнюють картину. За св. Іоаном, Іуда привів цілу спиру, тобто частина легіону, звану когортою, що складається з 1000 осіб з тисяченачальником на чолі, про що особливо згадується в 12-му стихові, а також людей від первосвящеників і фарисеїв. Хоча був повний місяць, натовп цей прийшла з ліхтарями і смолоскипами в припущенні, що Господь може сховатися в потаємних місцях саду. Воїни були озброєні мечами, а слуги первосвящеників - палицями. Мабуть, вони очікували можливості серйозного опору. А первосвященики, очевидно, боячись народного обурення, дали наказ Іуді взяти Ісуса обережно. Загону, мабуть, не було сказано, Кого він має привести: було наказано взяти Того, на Кого вкаже Іуда. А Іуда, зберігаючи в таємниці дане йому доручення, обмежився однією лише вказівкою: «Кого я поцілую, це Він, за Ким ми йдемо: беріть Його, і обережно ведіть». Можна припускати, що Іуда мав намір, відокремившись від загону, підійти до Ісуса зі звичайним привітанням, поцілувати Його, а потім відійти до апостолів і таким чином приховати свою зраду. Але це йому не вдалося. …Серед тих, хто прийшов за Ісусом, як свідчить св. Лука, знаходилися самі первосвященики і начальники храму. До них Господь звернувся з викривальною промовою: «Немов на розбійника ви вийшли з мечами та киями». Сенс цього викриття той, що вони явно йшли на неправу справу, якщо не хотіли звинуватити Господа відкрито перед усіма і взяти Його, як порушника закону серед білого дня, в присутності народу, а використали такий потайний спосіб схопити Його вночі… Один тільки євангелист Марк додає, що якийсь юнак, загорнувшись у покривало, ішов за загоном, що взяли Ісуса ... Можна припустити, що цей юнак жив десь неподалік, прокинувся від шуму, піднятого загоном, і поспішив, не одягаючись, а лише прикрившись ковдрою, вийти з дому і подивитися, що це відбувається. Древня легенда бачить в цьому юнакові самого євангелиста Марка. Євангелисти часто приховували своє ім'я, кажучи про самих себе. …Далі св. Іоан говорить, що Анна послав Ісуса зв'язаним до первосвященика Каяфи (Ін. 18:24). Ймовірно, Господа провели тільки через внутрішній двір того ж самого будинку, де був розкладений вогонь і де стояв і грівся Петро, який ​​вже раз відрікся від Господа. Про те, що відбувалося у Каяфи, оповідають докладно два перших євангелиста - св. Матфей і св. Марк. У Каяфи зібралися всі первосвященики, старійшини та книжники, словом майже весь синедріон. Св. Іоан, доповнюючи розповіді перших євангелистів, каже, що за Ісусом слідував не тільки Петро, ​​про зречення якого оповідають всі чотири євангелисти, але і «другий учень» - безсумнівно, це був він сам. Св. Іоан був знайомим первосвященикові: якому саме і чому, невідомо; за переказами - за своїм рибальством. Тому він увійшов всередину архієрейського двору, а потім сказав воротарці, щоб вона пустила всередину і Петра. ...За судовим звичаям того часу, Каяфа звернувся до Господа з рішучим питанням: «заклинаю Тебе Богом живим, скажи нам, чи Ти єси Христос Син Божий?» «Заклинаю Тебе» - це була звичайна формула заклинання, коли суд вимагав, щоб обвинувачений неодмінно відповідав на питання, щодо яких його звинувачують і відповідав сущу правду, закликаючи Бога у свідки. На таке прямо поставлене, та ще й під клятвою, питання Господь не міг не відповісти, тим більше, що Йому тепер вже не було ніякої потреби приховувати Своє Месіанське Божественне достоїнство, а треба було навпаки урочисто засвідчити його. І Він відповідає: «ти сказав», тобто «так, правильно: Я - Христос», і до цього ще додає: «віднині побачите Сина Людського, що сидить праворуч сили, і що йтиме на хмарах небесних». Це, звичайно, вказівка ​​на слова Пс. 109: 1, в якому Месія зображується тим, що сидить праворуч Бога, а також - на пророцтво Дан. 7: 13-14 про Месію, як про «Сина Людського», що гряде на хмарах небесних. Цим Господь хотів сказати, що всі ці нечестиві судді Його скоро побачать у багатьох знаменнях і чудесах - проявах Його Божественної сили, як Сина Божого. Роздирання одягу в іудеїв було звичайним виразом скорботи і нарікання. Первосвященику заборонялося роздирати свій одяг (Лев. 10: 6; Лев. 21:10), і таким чином, роздерши свій одяг, Каяфа хотів висловити цим свою особливу скорботу, яка навіть змусила його забути цю заборону. Звичайно, це було тільки лицемірство з його боку, для того, щоб оголосити визнання Господом Себе Месією богохульством. Як над засудженим вже злочинцем вони почали знущатися над Христом: плювати на обличчя, в знак крайньої зневаги і приниження, били по голові, по щоках Його, і, знущалися… Останнє показує, що весь суд був тільки грубим лицедійством, під яким ховалася кровожерна звіряча злість. Це були не судді, а звірі, що не вміли приховувати свою лють... Перше соборне послання святого апостола Іоана, 3, 21, - 4, 6 21 Улюбленi! Якщо наше серце не засу­джує нас, то ми маємо дерзновення до Бога 22 i, чого тільки попросимо, одержимо вiд Hього, бо дотримуємося заповiдей Його i робимо угодне для Hього. 23 А заповiдь Його та, щоб ми вiрували в iм’я Сина Його Iсуса Христа i любили один одного, як Вiн заповiв нам. 24 I хто зберiгає заповiдi Його, той перебуває в Hьому, i Вiн у тому. А що Вiн перебуває в нас, пiзна­ємо від Духа, який Вiн дав нам. 1 Улюбленi! Не всякому духовi вiрте, але випробовуйте духiв, чи вiд Бога вони, бо багато лжепророкiв з’явилось у свiтi. 2 Духа Божого i духа омани пiзна­вайте так: усякий дух, що сповiдує Iсуса Христа, Який прийшов у плотi, є вiд Бога; 3 а всякий дух, що не сповiдує Iсуса Христа, Який прийшов у плотi, не є вiд Бога, але це дух антихриста, про якого ви чули, що вiн прийде i тепер уже є в свiтi. 4 Дiти! Ви вiд Бога i перемогли їх; бо Той, Хто у вас, бiльший за того, хто у свiтi. 5 Вони вiд свiту, тому i говорять, як у свiтi, i свiт слухає їх. 6 Ми вiд Бога; той, хто знає Бога, слухає нас; хто не вiд Бога, той не слухає нас. З цього пiзнаємо духа iстини i духа омани. Аверкій, архієпископ Усвідомлення істинної любові до ближніх, що випливає з добрих справ, .. робить нас дерзновенними в молитвах перед Богом, даючи синівську впевненість в тому, що Він чує нас і бажає допомогти нам. При цьому Апостол нагадує, що заповідь Божа, власне, одна, хоча і складається з двох частин: «щоб ми вірували в ім'я Сина Його Ісуса Христа, і любили один одного, як Він нам заповідав». За виконання цієї заповіді ми удостоюємось тісного єднання з Богом, свідченням чого є перебування в нас Духа Божого. Апостол Іоан застерігає християн не кожному духові вірити, але перевіряти духів, чи «від Бога вони» - тобто не поспішати вірити кожному одкровенню і всякому вченню, але вникати, чи узгоджується воно з тим, чого навчав Ісус Христос і Його апостоли. Наш світ є полем діяльності «духів» різних видів і сортів. Дар «розрізнення духів» є одночасно і даром Духа Святого, і здатністю людини. Святий Дух дає людині благодать розрізнення духів, «випробування духів» (1 Кор. 12:10). І це дається тому, хто намагається жити за Євангелієм. Християнський подвиг є разом і справою благодаті Божої, і справою вільного вибору людини. Християнин, піддаючись різним спокусам, вчиться розрізняти духів і поступово вдосконалюється. Тільки досконалі набувають дар розрізнення духів - для повного і чіткого визначення добра і зла. Тому богоносний апостол Павло проповідує: «Тверда ж їжа для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євр. 5:14). І це значить: здатність розрізнення добра і зла, добрих і злих духів набувається духовним подвигом і досвідом. Для розпізнання суті будь-якого вчення пробним каменем святий Іоан ставить основний догмат християнства про втілення Бога-Слова: «всякий дух, який сповідує, що Ісус Христос прийшов у тілі, той від Бога». Тут «сповідує» означає не тільки «вустами», бо ми знаємо з Євангелія, що і біси визнавали Ісуса Христа Сином Божим своїми устами через біснуватого, але всім життям своїм. А всякий дух, який не визнає Ісуса Христа, що прийшов у тілі, не є від Бога, але він антихристів… За словами святого Іринея Ліонського, ці слова Апостола спрямовані проти докетів, що помилково вчили, ніби Господь мав лише примарне тіло, але не втілювався насправді. Однак прояви в світі духу антихриста через всіляких духів обману, самозваних «пророків» єретиків, не повинні бентежити християн: «діти, ви від Бога і перемогли їх» - діло Боже має восторжествувати над усіма псевдовченнями. Лжевчителі користуються лише тимчасовим успіхом. Так як «вони від світу» і вміють пристосовуватися до смаків і забобон світу цього, то люди слухають їх. «Ми від Бога», говорить далі Апостол, і тому «хто знає Бога, слухає нас». Ми від Бога всім нашим єством заново народжені, або точніше: безперервно відроджуємось Його благодаттю. Тому ми і стверджуємо, що «ми від Бога», живучи священними таїнствами і святими чеснотами - «ми живемо, рухаємося й існуємо» (Діян. 17:28). Все, що ми маємо, належить Богу: і дух, і душа, і серце, і блага, і знання, і думки, і справи, і життя. Так що кожен, хто вірить в Бога і прагне до Нього, той слухає нас, тому що бачить у нас Його дітей. Той, хто надихається якимось іншим духом, заперечує втіленого Сина Божого, не визнає Його Апостолів - той не від істини. Його слухають ті, хто любить неправду. Це і є ознака того, як відрізнити «Духа істини» від «духа обмани»

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». У смиренні повинні ми прикликати Ім'я Боже. Ось, Христос, Владика світу, втілившись, як людина упокорював Себе навіть до хресної смерті. І тому вознесене ім'я Його вище всілякого імені, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому: Отець посадив Його «праворуч Себе на небесах... поставив Його... главою Церкви, яка є тiло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (пор.: Еф. 1: 20-23). «Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас, і Церкву Твою, і світ Твій, молитвами Богородиці, святих апостолів і всіх від віку святих Твоїх». Шлях наших отців вимагає міцної віри й довготерпіння, тоді як наші сучасники намагаються схопити всі духовні дарування, включно навіть із безпосереднім спогляданням Абсолютного Бога, натиском і за короткий час. Нерідко серед них зустрічається схильність провести паралель між молитвою Іменем Ісуса і йогою, або «трансцендентальною медитацією» і подібне до цього. Вважаю за потрібне вказати на небезпеку такої помилки: небезпека дивитися на молитву як на найпростіший і легкий «технічний» засіб, що приводить до безпосереднього єднання з Богом. Вважаю за необхідне категорично підкреслити радикальну відмінність між Ісусовою молитвою і всіма іншими аскетичними теоріями. Помиляються всі ті, що прагнуть подумки позбутися всього тлінного, відносного, щоб таким чином переступити якийсь невидимий поріг, усвідомити свою безпочатковість, свою тотожність з Джерелом всього сущого, - щоб повернутися до Нього, злитися з Ним, безіменним трансперсональним Абсолютом; щоб розчинити в океані понадмисленного і свою особистісність, змішуючи цю останню з індивідуалізованою формою природного існування. Аскетичні зусилля подібного типу дали окремим людям можливість піднятися до металогічного споглядання буття, відчути певний містичний трепет, пізнати стан мовчання розуму, після виходу цього останнього за межі часових і просторових вимірів. У подібних дослідах людина може відчувати спокій позбавлення від невпинних, мінливих явищ видимого світу; розкрити в собі свободу духу і споглядати розумову красу. Кінцевий розвиток такої імперсоналістської аскетики багатьох привів до бачення божественного начала в самій природі людини, до тенденції до самообоження, що лежить в основі великого Падіння; побачити в собі якусь «абсолютність», яка по суті є нічим іншим, як відображенням Божої Абсолютності в сотвореному за образом Його; відчути потяг до повернення в той стан спокою, в якому людина була, нібито, до явлення свого в цей світ. Принаймні, після досвіду позбування може народитися в розумі цей тип уявної аберації. Я не ставлю в цьому випадку перед собою мети перерахувати всі варіації розумової інтуїції, але скажу з мого власного досвіду, що Бога Істинного, Живого, тобто Того, Який Є, СУЩОГО, «ο ὄντος ὤν», - у всьому цьому немає. Це - природний геній людського духу в його сублімованому рухові до Абсолюту. Усі споглядання, що досягаються на цьому шляху, є лише самоспогляданням, а не богоспогляданням. У цих станах ми розкриваємо для себе красу ще тварну, сотворену, а не Першо-Буття. І у всьому цьому немає спасіння людині.

Євангельські читання 2 березня Євангеліє від Марка, 14, 10-42 10 І пішов Іуда Іскаріотський, один з дванадцяти, до первосвящеників, щоб видати Його їм. 11 Вони ж, почувши, зраділи і пообіцяли дати йому срібників. І він шукав, як би в слушний час видати Його. 12 У перший день опрісноків, коли готували пасхальне ягня, ученики сказали Йому: де хочеш їсти паску? Ми підемо і приготуємо. 13 І посилає двох з учеників Своїх, і каже їм: підіть до міста, і зустрінеться вам чоловік, який нестиме глек води; підіть за ним, 14 і куди він увійде, скажіть господареві дому того, що Учитель каже — де світлиця, в якій Я споживатиму паску з Моїми учениками? 15 І він покаже вам велику, прибрану і готову горницю; там приготуйте нам. 16 І пішли ученики Його, і прийшли до міста, і знайшли, як сказав їм; і приготували паску. 17 Як настав вечір, Він прийшов з дванадцятьма. 18 І коли вони возлежали і їли, Ісус сказав: істинно кажу вам, один з вас, що їсть зі Мною, зрадить Мене. 19 Вони засмутились і почали говорити Йому один за одним: чи не я? І інший: чи не я? 20 Він же сказав їм у відповідь: один з дванадцяти, який умочає зі Мною в блюдо. 21 Та Син Людський іде, як написано про Нього; але горе тій людині, якою Син Людський буде зраджений: краще було б не народитися людині тій. 22 І коли вони їли, Ісус узяв хліб, благословив, переламав, дав їм і сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє. 23 І, взявши чашу та хвалу воздавши, подав їм; і пили з неї всі. 24 І сказав їм: це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається. 25 Істинно кажу вам: Я вже не питиму від плоду виноградного до того дня, коли питиму нове вино в Царстві Божому. 26 І, проспівавши, пішли на гору Елеонську. 27 І сказав їм Ісус: цієї ночі всі ви спокуситеся через Мене, бо написано: уражу пастиря, і розбіжаться вівці. 28 По воскресінні ж Моїм буду раніше за вас у Галилеї. 29 Петро сказав Йому: хоч і всі спокусяться, але не я. 30 І говорить йому Ісус: істинно кажу тобі, що сьогодні, цієї ночі, раніше, ніж двічі проспіває півень, ти тричі зречешся Мене. 31 Він же ще більше запевняв: хоч би мені належало і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе. Так само і всі говорили. 32 Прийшли до місця, що зветься Гефсиманія; і Він сказав ученикам Своїм: посидьте тут, поки Я помолюся. 33 І взяв з Собою Петра, Якова та Іоана; і почав тужити й сумувати. 34 І сказав їм: сумна душа Моя смертельно; побудьте тут і пильнуйте. 35 І, трохи відійшовши, впав на землю і молився, щоб, коли можливо, минула Його година ця. 36 І говорив: Авва, Отче! Все можливе для Тебе, пронеси мимо Мене чашу цю; та не чого Я хочу, а чого Ти. 37 Повертається і знаходить їх сплячими, і каже Петрові: Симоне, чи ти спиш? Не міг ти пильнувати й однієї години? 38 Пильнуйте і моліться, щоб не зазнати спокуси: дух бадьорий, плоть же немічна. 39 І знову відійшов і молився, промовивши те саме слово. 40 І, повернувшись, знову знайшов їх сплячими; бо очі їхні обважніли, і вони не знали, що Йому відповідати. 41 І прийшов утретє і каже їм: ви все ще спите і спочиваєте? Годі, прийшов час: Син Людський видається в руки грішників. 42 Встаньте, підемо, ось наблизився той, хто видає Мене. Аверкій, архієпископ Іуда очікував від Господа Ісуса Христа земних благ, світського багатства і панування: його користолюбство втрачало терпіння, бачачи повну безкорисливість Учителя. Він почав сам себе винагороджувати зі скриньки, таємно привласнюючи собі пожертви, за свідченням Євангелиста Іоана (Ін. 12: 6). Випадок у домі Симона прокаженого остаточно дав йому зрозуміти, що він марно чекає збагачення від Учителя добровільної убогості і самоприниження. Злість на Господа, який обманув, як йому здавалося, його надії, і бажання використовувати хоч якусь можливість до наживи, зробили його зрадником. Йому дали загалом зовсім незначну суму - ціну раба-втікача - «тридцять срібників», тобто тридцять срібних, так званих, «священних сиклів»… Таку ціну визначили, мабуть, щоб показати свою зневагу до Господа Ісуса Христа і в розрахунку на скупість і грошолюбство зрадника, який не стане торгуватися. Іуда дійсно виявився поступливішим, не вимагав більшого, і з того часу він шукав слушного часу, щоб видати Його. Слушної нагоди, тобто такого випадку, коли можна буде схопити Ісуса наодинці, без народу. Призначенням такої ціни виповнилося пророцтво Захарії в Зах. 11: 12-13 про 30 срібників, якими невдячний народ оцінив батьківське піклування про нього Єгови. Усі чотири Євангелисти оповідають про останню Таємну Вечері Господа зі Своїми учениками напередодні Його хресних страждань, але не всі передають обставини цієї вечері з однаковою повнотою... Поза всяким сумнівом лише те, що Таємна Вечеря відбувалася в п'ятий день тижня, тобто, по-нашому, в четвер, так само як зрозуміло, що Господь був засуджений і розп'ятий в шостий день тижня - в п'ятницю, пробув у гробі сьомий день тижня – суботу, і воскрес із мертвих в перший день тижня. Але виникає розбіжність у думках про те, чи відбувалася Таємна Вечеря 14-го Нісана, в вечір початку іудейської Пасхи, чи13-го Нісана, тобто напередодні вечора святкування Пасхи? Ці розбіжності породжуються такими вказівками євангелистів щодо дня Таємної Вечері: Мф. 26:17 «У перший день Опрісноків ....» Мк. 14:12 «А першого дня Опрісноків, коли заколювали пасхальне ягня ...» Лк. 22: 7 «І настав день Опрісноків, коли належало заколювати пасхальне ягня ...». Ін. 13: 1 «Перше свята Пасхи ....» Пасха починалася ввечері 14-го Нісана, і, отже, якщо дотримуватися суто біблійного слововживання, «першим днем ​​Опрісноків» можна назвати тільки наступний за цим день, тобто 15 Нісана. Очевидно, перші три Євангелисти дотримувалися не строгого біблійного слововживання, а звичайного, розмовного. Тому можна було назвати «першим днем ​​Опрісноків" не 15-е Нісана, яке буває наступного дня по споживанні Пасхи, і навіть не 14-е, коли їли Пасху, а 13-е, день перед Пасхою, як це чітко вказано у Єв. Іоана, який стверджує, що Таємна Вечеря була «перше свята Пасхи». Крім того, у св. Іоана є й інші свідчення про те, що юдейська Пасха починалася тільки ввечері в п'ятницю, коли Господь був розп'ятий: Ін. 18:28, - ті, що вели Ісуса до Пилата, не ввійшли в претор… та Ін. 19:31 - іудеї поспішали перебити гомілки у розіпнутих, щоб не залишати на хресті тіла їх в суботу, «бо Пасха тієї суботи велика», тобто субота збігалася з першим днем ​​свята Пасхи, і, отже, їли пасху напередодні в п'ятницю, після того, як Христос був розіп'ятий. Є питання, чому ж Христос святкував іудейську Пасху, яка, без сумніву, була ним звершена на Тайній Вечері (хоча Апостоли її не описують в подробицях, бо їх головна увага спрямована на встановлення Пасхи новозавітньої - причащання Тіла і Крові Христової), одним днем ​​раніше, ніж слід було. Грунтовно припускають, що так як вечір 14 Нісана був в цьому році початком суботнього спокою (наставала субота), то пасхальний агнець приносили в жертву ввечері 13-го. З цим збігається вказівка св. Марка: «на заколення пасхального агнця». і св. Луки: «Треба було заколювати пасхальне ягня». Крім того, відомо, що іудеї, особливо галилеяни, після вавилонського полону стали святкувати навіть дні, що передували настанню свята, і зокрема, для галилеян, які приходили до Єрусалима, агнець завжди заколювався днем ​​раніше - 13-го Нісана, замість 14-го. Це було великим полегшенням для тих, хто служить при храмі, яким заклання 256 тисяч ягнят протягом декількох годин в один день 14 Нісана було б занадто обтяжливим. Нарешті, припускають, що Господь зробив Пасху днем ​​раніше, знаючи, що на другий день Він вже буде відданий в руки іудеїв і розп'ятий, і для того, щоб Хресна Жертва, прообразом якої були пасхальні ягнята, була принесена в той самий день і годину, коли на заколення вели пасхальні ягнята. У всякому разі, ми знаємо, що метою св. євангелиста Іоана було доповнити розповідь перших трьох євангелистів, а тому ми повинні прийняти, як безсумнівну його вказівку, що Таємна Вечеря була звершена Господом до настання свята Пасхи, тобто не 14-го, а 13-го Нісана. Це була остання пасхальна вечеря, яку Господь міг святкувати й учні Його за Свого земного життя: замість цієї підзаконної Пасхи Він хоче встановити тепер справжню Пасху - таємну вечерю Тіла і Крові Своєї, таїнство Євхаристії. Це - остання старозавітна Пасха для всіх Його послідовників: надалі вони будуть причащатися Тіла і Крові Його, доки не вступлять з Ним в найтісніше спілкування в майбутньому блаженному житті - «в невечірньому дні Царства Його», як співається в одному з тропарів пасхального канону . У цьому майбутньому житті близькість спілкування всіх істинних християн з Христом можна частково уподібнити тій близькості, яка була у Господа з Його учнями на Таємній Вечері. Істинно кажу вам, один з вас, що їсть зі Мною, зрадить Мене. Вони засмутились і почали говорити Йому один за одним: чи не я? Ці слова викликали цілком зрозуміле сум'яття серед учнів: в них заговорило почуття глибокої скорботи з приводу того, що їх Улюблений Учитель знайде серед них зрадника. Чітко розуміючи глибоке падіння людської природи, вони всі, немов не покладаючись самі на себе, питають: «Чи не я, Господи?». За св. Матфеєм, Іуда теж запитав: «Чи не я це, Учителю?», І Господь тихо відповів йому: «ти сказав», в останній раз спонукаючи його до покаяння, хоча і безрезультатно. …Господь зупиняє увагу не на мерзоту зради, але на нещасну долю зрадника і висловлює жаль щодо нього. «Але інший скаже», говорить св. Златоуст, - «Якщо написано, що Христос так постраждає, то за що засуджується Іуда? Він виконав те, що написано. Але він робив не з тією думкою, а через злобу. Якщо ти не будеш дивитися на мету, то і диявола звільниш від провини. Але ні, ні. І той, і інший гідні незліченних мук, хоча і рятувався всесвіт. Бо не зрада Іуди зробило нам спасіння, але мудрість Христа і Його Промисел, що обертає злодіяння інших в нашу користь. Що ж, запитаєш ти, якби Іуда Його не зрадив, то не зрадив би хтось інший? Якби всі були добрі, то не звершено було б нашого спасіння. - … Сам Премудрий знав, як влаштувати наше спасіння, хоча б і не сталося зради. Премудрість Його велика і незбагненна. Тому, щоб не подумав хто, що Іуда був служителем домобудівництва, Ісус називає його нещасною людиною…». ... Суть слів Христових така: «Ця Пасха, в такому вигляді, як ми здійснюємо її сьогодні, не повториться більше, поки в майбутньому віці, в торжествуючій Церкві, не відбудеться в цілковитій і остаточній мірі». Безпосередньо слідом за тим, за св. Лукою, Господь дав учням пити чашу з вином, слідуючи ще старозавітному ритуалу, причому сказав: не буду пити від плоду виноградного, доки Царство Боже прийде, за св. Марком, «Я вже не питиму від плоду виноградного до того дня, коли питиму нове вино в Царстві Божому». Що це за нове вино, - цього навчає нас Церква, і оспівує в день Воскресіння Христового: нового винограду народження - Божественного радості царства Христового прилучімося… Отже, новий плід винограду, нове вино, - це божественна радість царства Христового, оскільки вино є символ веселощів, радості. Усі три синоптики оповідають про це приблизно однаково. Господь прийняв, тобто «взяв» хліб, і поблагословив і переломив, і дав Своїм учням, і сказав: «Прийміть, їжте: це є Тіло Моє». «Хліб» тут по-грецьки називається «артос», що означає «хліб, що піднявся», що скис на дріжджах, на противагу «аксімон», як називається хліб прісний, який вживався євреями на Пасху. Треба думати, що такий хліб навмисне був приготовлений за велінням Господа для встановлення нового таїнства. Значення цього хліба в тому, що він наче живий, що символізує собою життя на противагу прісному хлібу, хлібу мертвому. «Поблагословивши», «подякувавши» вказує на словесне вираження подяки Богу Отцю, як це було, напр., ще в момент воскресіння Лазаря: прохання було виконане в самий момент прохання, чому в той же момент і стало предметом подяки. Надзвичайно важливим є те, що Господь сказав: «Це є Тіло Моє»: Він не сказав «цей», тобто «цей хліб» - а саме «це», тому, що в цей момент хліб уже перестав бути хлібом, а став справжнім Тілом Христовим, тільки маючи вигляд хліба. Не сказав Господь: «Це є образ Тіла Мого, але це є Тіло Моє» (Златоуст і бл. Феофілакт). Внаслідок молитви Христової хліб прийняв сутність Тіла, зберігши тільки зовнішній вигляд хліба. «Оскільки ми слабкі», говорить бл. Феофілакт, «і не зважилися б їсти сире м'ясо, особливо людську плоть, то нам дається хліб, а насправді це є плоть». Під «Тілом Христовим» мається на увазі всю фізичну сутність Боголюдини, нероздільно поєднану з Його душею і Божеством. Ця ж саме сутність Боголюдини дається під виглядом вина, дається не в інший раз, а тільки для повноти його видимого явлення… Але це не означає, що Тіло може замінити собою Кров і що досить причаститися тільки одного Тіла. Якби це було так, тоді не встановлював би Господь причащання саме під двома видами. А причастивши Своїх учнів Тіла, Він узяв, як оповідають всі три синоптики, чашу і знову подякував, тобто молитовно закликав Духа, перетворюючи вино в істинну Кров Христову, і сказав: «Пийте з неї всі: це є кров Моя Нового Заповіту, що за многих проливається на відпущення гріхів». Вино не можна було розділити, як розділений був хліб, який Сам Господь розламав і розділив між учнями. Чаша була одна і повинна була передаватися з рук в руки. Щоб хтось не був обділений або сам не пропустив чаші повз себе, Христос каже: «Пийте з неї всі» Тут не можна не бачити викриття для римо-католиків, які позбавили мирян чаші Христової. «Оскільки тверду їжу можна приймати не всім», пояснює бл. Феофілакт: «а тільки тим, які мають досконалий вік, пити ж можна всім, то з цієї причини і сказав тут Христос: пийте всі». Знову сказано: «Це є Кров Моя» - не образ тільки, не символ крові, але справжня кров. Що значить «Нового Завіту?» «Як Старий Завіт», пояснює св. Златоуст, «мав баранів і биків, так і Новий Завіт має Кров Господню. Цим також Господь показує, що Він зазнав смерті, чому і згадує про Завіт і згадує разом про перший, оскільки і той завіт був оновлений кров'ю. Слово «завіт» за своїм першим значенням тотожний зі словом «заповіт». Заповіт містить в собі обітниці, а разом з тим і умови отримання цих обітниць, в даному випадку - дотримання заповідей Божих. Договір завжди чимось засвідчується і скріплюється. Господь і хоче сказати, що цей Новий договір між Богом і людьми, замість Старого, скріплюється Його Кров'ю. Перше соборне послання святого апостола Іоана, 3, 10 - 20 10 Дiти Божi i дiти дияво­ла пiзнаються так: усякий, хто не творить правди, не є вiд Бога, як i той, хто не любить брата свого. 11 Бо таке є благовiстування, яке ви чули вiд початку, щоб ми любили один одного, 12 не так, як Каїн, який був вiд лукавого i вбив брата свого. А за що вбив його? За те, що дiла його були злi, а дiла брата його — праведнi. 13 Hе дивуйтеся, браття мої, якщо свiт ненавидить вас. 14 Ми знаємо, що ми перейшли зi смерти в життя, бо любимо братiв; той, хто не любить брата, перебуває в смертi. 15 Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця; а ви знаєте, що нiякий людиновбивця не має життя вiчного, що в ньому пере­бувало б. 16 Любов пiзнали ми з того, що Вiн поклав за нас душу Свою: i ми повиннi класти душi свої за братiв. 17 А хто має достат­ки на свiтi, але, коли бачить брата свого в нуждi, зачиняє вiд нього своє серце, то як може перебувати в такому любов Божа? 18 Дiти мої! Будемо любити не словом чи язиком, а дiлом i правдою. 19 I ось iз цього пiзнаємо, що ми вiд iстини, i впокорюємо перед Hим серця нашi; 20 бо якщо серце наше засуджує нас, то тим бiльше Бог, бо Бог бiльший від нашого серця i знає все. Аверкій, архієпископ Характерною рисою дітей Божих, на відміну від дітей диявола, служить їх любов до ближніх і віра в Ісуса Христа, як Сина Божого, який прийшов на землю у плоті і потерпів за гріхи світу - реально, а не примарно, як учили деякі єретики, наприклад, докети. Негативним прикладом, як не слід ставитися до ближніх, святий Апостол виставляє братовбивцю Каїна ... і каже, що подібний до нього (до Каїна) не тільки фізичний вбивця, але і «всякий, хто ненавидить брата свого» Найвищий же зразок істинної любові до ближніх, яким ми повинні слідувати, це Сам Господь Ісус Христос, який поклав за нас душу Свою. Справжня любов до ближніх доводиться «справами» милосердя: «любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою». Свідомість істинної любові до ближніх, що випливає з добрих справ, заспокоює нашу совість.

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Прикликати Ім'я Ісуса з максимально повним усвідомленням того, що воно несе в собі, означає вже реально бути в єдності з Богом, Святою Трійцею. Цей Бог відкрився нам у Його новому ставленні до людини: вже не як Творець, а як Спаситель світу: як Світло Істини й істинної вічності: «Господи, Ісусе Христе, Сину Предвічного Отця, помилуй нас». Богослов'я Імені й богослов'я ікони мають спільні риси. Дивлячись на ікону Христа, ми духом сходимо в особистий контакт з Ним. Ми сповідуємо Його явлення в плоті: Він - і Бог, і людина; всеціла людина і довершена подоба Божа. Ми йдемо далі фарб і ліній, у світ розумний, духовний. Так і в призиванні Імені ми не зупиняємося на звуках, але звертаємося до змісту. Звуки можуть змінюватися в залежності від відмінності мов, але зміст і пізнання, вміщене в Імені, перебуває незмінним: «Господи, Ісусе Христе, спаси нас». Самого звукового прикликання Імені Божого недостатньо: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 7: 21-23). Нелегко нам чути ці слова, - страшний суд Божий: «Господи, Ісусе, помилуй і спаси мене грішного». Усвідомлюючи обітоване нам через Христа синівство, прославимо свого Творця. Прикликаючи Ім'я Ісуса Христа, дамо можливість йому звучати в нас з властивими йому силою і величчю; нехай воно створить нас причасниками слави Його: нехай через Ім'я це оселиться в нас Його світло, що перевершує всякий розум (пор.: Ін. 14, 27; Флп. 4, 7). Після багатьох років молитви цим Іменем нехай дасть нам Бог пізнати повноту вміщеного в ньому одкровення: Дивний, Радник, Бог кріпкий, Отець вічности, Князь миру; Господь Саваоф (Іс. 9:6, 8:18; Діян. 4, 12). «Господи, Ісусе Христе, Сину Бога Живого, помилуй нас і світ Твій».