«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».
У смиренні повинні ми прикликати Ім'я Боже. Ось, Христос, Владика світу, втілившись, як людина упокорював Себе навіть до хресної смерті. І тому вознесене ім'я Його вище всілякого імені, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому: Отець посадив Його «праворуч Себе на небесах... поставив Його... главою Церкви, яка є тiло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (пор.: Еф. 1: 20-23).
«Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас, і Церкву Твою, і світ Твій, молитвами Богородиці, святих апостолів і всіх від віку святих Твоїх».
Шлях наших отців вимагає міцної віри й довготерпіння, тоді як наші сучасники намагаються схопити всі духовні дарування, включно навіть із безпосереднім спогляданням Абсолютного Бога, натиском і за короткий час. Нерідко серед них зустрічається схильність провести паралель між молитвою Іменем Ісуса і йогою, або «трансцендентальною медитацією» і подібне до цього. Вважаю за потрібне вказати на небезпеку такої помилки: небезпека дивитися на молитву як на найпростіший і легкий «технічний» засіб, що приводить до безпосереднього єднання з Богом.
Вважаю за необхідне категорично підкреслити радикальну відмінність між Ісусовою молитвою і всіма іншими аскетичними теоріями. Помиляються всі ті, що прагнуть подумки позбутися всього тлінного, відносного, щоб таким чином переступити якийсь невидимий поріг, усвідомити свою безпочатковість, свою тотожність з Джерелом всього сущого, - щоб повернутися до Нього, злитися з Ним, безіменним трансперсональним Абсолютом; щоб розчинити в океані понадмисленного і свою особистісність, змішуючи цю останню з індивідуалізованою формою природного існування.
Аскетичні зусилля подібного типу дали окремим людям можливість піднятися до металогічного споглядання буття, відчути певний містичний трепет, пізнати стан мовчання розуму, після виходу цього останнього за межі часових і просторових вимірів. У подібних дослідах людина може відчувати спокій позбавлення від невпинних, мінливих явищ видимого світу; розкрити в собі свободу духу і споглядати розумову красу.
Кінцевий розвиток такої імперсоналістської аскетики багатьох привів до бачення божественного начала в самій природі людини, до тенденції до самообоження, що лежить в основі великого Падіння; побачити в собі якусь «абсолютність», яка по суті є нічим іншим, як відображенням Божої Абсолютності в сотвореному за образом Його; відчути потяг до повернення в той стан спокою, в якому людина була, нібито, до явлення свого в цей світ. Принаймні, після досвіду позбування може народитися в розумі цей тип уявної аберації.
Я не ставлю в цьому випадку перед собою мети перерахувати всі варіації розумової інтуїції, але скажу з мого власного досвіду, що Бога Істинного, Живого, тобто Того, Який Є, СУЩОГО, «ο ὄντος ὤν», - у всьому цьому немає. Це - природний геній людського духу в його сублімованому рухові до Абсолюту. Усі споглядання, що досягаються на цьому шляху, є лише самоспогляданням, а не богоспогляданням. У цих станах ми розкриваємо для себе красу ще тварну, сотворену, а не Першо-Буття. І у всьому цьому немає спасіння людині.
