Пошук на сайті

28 червня читаємо Євангеліє про піст. Євангельські читання 28 червня Євангеліє від Матфея, 9, 14-17 14 Тоді приступають до Нього ученики Іоанові і кажуть: чому ми і фарисеї постимо багато, Твої ж ученики не постять? 15 І сказав їм Ісус: чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених? Але настануть дні, коли відберуть у них жениха, і тоді поститимуть. 16 Ніхто ж бо на старий одяг не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. 17 Не вливають також вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вливають вино молоде в нові міхи, і зберігається те і друге. Толкова Біблія 14 Тоді приступають до Нього ученики Іоанові і кажуть: чому ми і фарисеї постимо багато, Твої ж ученики не постять? (Мк. 2:18; Лк. 5:33). У всіх трьох євангелистів розповідь про цю подію подібна по суті, але абсолютно різниться за виразами. Щоб пояснити, в чому справа, спробуємо уявити подію дещо наочніше через зіставлення всіх трьох євангелистів. Приходять: Мф. 9:14 - учні Іоана. Мк. 2:18 - учні Іоана і фарисеї. Лк. 5:30 - фарисеї і книжники. Питають: Мф. 9:14 - про себе і фарисеїв. Мк. 2:18 - про себе і учнів фарисеїв. Лк. 5:33 - про учнів Іоана і учнів фарисеїв. З цього зіставлення видно, що прийшли до Христа учні Іоана і фарисеї і говорили як про себе самих, так і про інших осіб, з ними однодумних. Так як подальша мова Христа, очевидно, спрямована до учнів Іоана, то можна зробити висновок, що переважно вони виступили перед Христом і говорили Йому. Але оскільки поруч з ними згадуються фарисеї, то можна розуміти, що останні підбурювали учнів Іоана запропонувати Христу питання, і, можливо, сподівалися поставити Його цим в складне становище. 15 І сказав їм Ісус: чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених? Але настануть дні, коли відберуть у них жениха, і тоді поститимуть. (Мк. 2: 19-20; Лк. 5: 34-36). Загальний зміст промови Христа однаковий у всіх трьох євангелистів. Промова ця, була, мабуть, спрямована до учнів Іоана і нагадувала їм про те, про що раніше говорив сам Хреститель. За свідченням євангелиста Іоана, коли в учнів Хрестителя була суперечка з іудеями про очищення і коли учні його прийшли і сказали йому про Христа (Ін. 3: 25-28), то Хреститель говорив між іншим: Хто має наречену, той жених, а друг жениха, стоячи і слухаючи його, радістю радіє, чуючи голос жениха (Ін. 3:29). Сенс промови у синоптиків до буквальності схожий за змістом з цією промовою Хрестителя. Але замість слів Іоана, який тільки самого себе вважав «другом нареченого», Христос говорить тепер про багатьох «друзів», «синів чертога весільного», - майже те ж, що наші «дружки» на весіллях. Спаситель зовсім не відповідає на першу частину запропонованого Йому питання, - на заяву, що учні Іоана і фарисеї багато постять. «Він цілком надає фарисеям і учням Іоана керуватися своєю власною совістю». Зміст Його відповіді спрямований на захист Його учнів. Сам Він приймає на Себе образ нареченого, вказаний Хрестителем. Цей образ не є чимось новим, а має своє підґрунтя в Старому Завіті (Пс. 44; порівн. Есф. 5:22, 23 і Об'явл. 19: 7-9; Об. 21: 9). У євреїв шлюбні бенкети тривали до семи днів, і були часом радості і веселощів. Тим часом пост служив ознакою скорботи. Присутність Христа, як нареченого, серед синів чертогу весільного мала знищувати в них скорботу, але цей час буде тривати не завжди. Подібно до того, як весільні торжества закінчуються і «дружки» розходяться по домівках, так скінчиться і перебування Христа з учнями. Після його відходу учні будуть постити. Ці слова немає потреби розуміти як заповідь. Спаситель говорить тут немов так: «учні не можуть постити тепер; але настане привід і час і для посту, і для різного вираження скорботи». Справедливо зауважують, що тут вперше у Матфея Господь вказує на Свої страждання. 16 Ніхто ж бо на старий одяг не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. (Мк. 2:21; Лк. 5:36). Вирази тут у всіх трьох євангелістів відрізняються крайньою неясністю і це завжди приносило величезні труднощі екзегетам. Ясніше думка цього стиха виражена у Луки (Лк. 5:36): ніхто не пришиває латки від нового одягу до старої одежі, якщо ж робить інакше, то новий (одяг) розривається, і до старої одежі не підходить латка від нового одягу. Так за буквальним і максимально точним перекладом. Тепер який же зв'язок мають ці слова з попередніми? Мова була про пости. Відсутність посту, поки з дружками наречений, в новій релігії було однією з її характеристик. Характеристикою старої релігії було існування в ній постів. Якщо тепер взяти нову характеристику і прикласти до старої, то в новій утворюється прогалина, яка буде, однак, марна для старого одягу, тому що його не можна виправити цієї латкою, якщо діра є в старому одязі, то це - не важливо. Він приречена на руйнування. Але в новому одязі утворюється діра, яку неприємно мати і бачити. 17 Не вливають також вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вливають вино молоде в нові міхи, і зберігається те і друге. (Мк. 2:22; Лк. 5: 37-39). Мова в цьому стихові набагато зрозуміліша, ніж в 16, і образи зрозуміліші. Всякому відомо, що якщо здатну до бродіння рідину залити в якусь неміцну посудину, то вона розірве посуд і сама виллється. Христос навмисно вживає всім знайомий образ молодого і, отже, схильного до бродіння, вина, яке в Палестині і до сих пір вливається в міхи. Якщо вони неміцні, то вино розриває їх, робить їх абсолютно непридатними, і саме виливається. У Марка і Луки сенс однаковий, якщо тільки не мати на увазі збільшення у Луки 39-го стиха, котрого немає ні у Матфея, ні у Марка. Вирази у всіх трьох євангелистів різні. Що розуміти під «молодим вином»? Потрібно зауважити, що зв'язок промови про нову і стару одежу, нове вино і старі міхи з образами ст. 15., де йдеться про шлюбний бенкет і про Христа як нареченого, - якщо думати, що новий одяг і нове вино властиві шлюбному бенкету, - тільки поверховий. «Притча» сказана у відповідь на питання про пости. Під ними і слід розуміти старий одяг і старі міхи. Нове вчення про пости це - новий одяг і нове вино. Вимагати від учнів колишнього дотримання постів - значить вливати нове вино в старі міхи або пришивати до старої одежі нову латку. За Цаном, вчення в ст. 17 в істотному плані таке ж, як і в ст. 16, але мета інша, - там йдеться про підтримку старого, тут про збереження нового. Послання до римлян святого апостола Павла, 5, 17-21 – 6, 2 17 Бо коли злочином одного смерть панувала через одного, то тим бiльше тi, що приймають безмiрну благодать i дар праведности, пануватимуть в життi через єдиного Iсуса Христа. 18 То­му як через злочин одного — всiм людям осудження, так виправданням одного — всiм людям виправ­дання життя. 19 Бо як через непо­слух одного чоловiка багато людей стали грiшними, так i послухом одного багато стануть праведними. 20 Закон же прийшов‚ щоб збi­ль­шилось злочинiв. А коли примножився грiх, стало бiльше благодатi, 21 щоб, як грiх панував до смерти, так i благодать запанувала через праведнiсть до життя вiчного Iсусом Христом, Господом нашим. 1 Що ж скажемо? Чи залиша­тися нам у грiху, щоб примножилася благодать? Зовсiм нi. 2 Ми померли для грiха: як же нам жи­ти в ньому? Толкова Біблія Могла здаватися дивною та обставина, що злочин - в одному випадку, саме в гріхопадінні Адама, спричинив собою осуд, в іншому - при схиленні до гріха всіх нащадків Адамових, коли, здавалося, гнів Божий мав проявитися в більшій силі, - до виправдання, до надзвичайного виявлення любові Божої. Апостол пояснює різне ставлення Бога до одного і того ж явища так. Там, в Адамі, ми піддалися пануванню гріха і смерті, тут, у Христі, ми самі стаємо господарями. Свідомо і вільно приймаємо ми той дар, який пропонує нам любов Божа. Падіння Адама діяло на його нащадків здалеку, - вони не віддавали собі, в більшості випадків, і звіту, чому вони страждають, а праведність, яку дарує їм Бог у Христі, з радістю ними приймається. Дар праведності = дар, що полягає в праведності. 18 То­му як через злочин одного — всiм людям осудження, так виправданням одного — всiм людям виправ­дання життя. Тут Апостол робить висновок з усього попереднього, що сказано з 12-го стиха: там, в Адамі, через гріхопадіння одного з'явився загальний осуд, тут, у Христі, через виправдання одного відбулося виправдання всіх, що веде до істинного і повного життя. «Виправданням одного» (δικαίωμα). - Тут, по контексту мови, розуміти потрібно справу виправдання, здійснену Христом, що становить противагу тому, що в цьому стихові названо злочином (справа Адама). Це справа виправдання, звичайно, обіймає собою смерть і воскресіння Христа. «Виправдання життя» (δικαίωσις) - це стан виправданих віруючих. 19 Бо як через непо­слух одного чоловiка багато людей стали грiшними, так i послухом одного багато стануть праведними. Тут Апостол не тільки повторює думку 18-го стиха, але в той же час вказує моральні, потаємні причини і злочини Адамові, і самопожертви Христа. Адам виявив легковажність свою, не прислухавшись до виразних і чітких слів заповіді Божої - він її ніби й не чув! Христос, навпаки, виявив повний послух волі Отця свого небесного - це тривало все Його життя і найбільш яскраво виявилося в Його смерті (Флп. 2: 8). 20 Закон же прийшов‚ щоб збi­ль­шилось злочинiв. А коли примножився грiх, стало бiльше благодатi, Апостол досі, починаючи з III гл. 21 ст., накреслив план спасіння всіх людей. При цьому закон Мойсеєвий виявився начебто зовсім зайвим. Апостол тепер роз'яснює, що і закон мав значення в домобудівництві нашого спасіння. Хоча він не викликав гріховності і не знищував її, але він приєднався (παρεισήλθεν, за нашим перекладом неточно: «прийшов»), став допомагати здійсненню плану домобудівництва. Яким же чином? Він став множити, тобто збільшувати в числі, і посилювати гріхи людські. У грец. тут вжито вираз: ίνα πλεονασή, тобто щоб збільшилося. тут вказівка ​​на мету появи закону, а не на наслідок. Люди, таким чином, стали свідомо грішити, що без закону було неможливо, і самий гріх через закон набув особливої ​​діяльної сили (пор. Рим. 7: 7 і наст.). Це було необхідно для того, щоб могла проявитися у всій своїй повноті благодать. Якби гріх не був настільки великим, то ніколи не викликав б у людях потреби спасіння, а відпов., не визнали б люди і багатства благодаті Божої і не прийняли б її. 21 щоб, як грiх панував до смерти, так i благодать запанувала через праведнiсть до життя вiчного Iсусом Христом, Господом нашим. «Гріх панував через смерть» - тобто виявляв своє панування в смерті (εν θανατψ), саме в тому, що всі люди вмирали. «Благодать ... до життя вічного» (είς ζωήν αιώνιον). Благодать ще не виявляється в житті (поставлений тут не прийменник έν, як вище, а είς), а в життя або для життя вічного, так як насправді життя вічне в повному сенсі цього слова ще не відкрилося для людей. Воно залишається поки метою їх прагнень. Це вічне життя - слава, про яку говорив Апостол вище (Рим. 3:23), поєднана зі святістю. «Ісусом Христом Господом нашим». Останні слова порівняння, розпочатого в Рим. 5:12, вказують на безмірне для нас значення Христа. Тепер - мов хоче Апостол сказати на закінчення порівняння Адама з Христом - Адам пішов від нас і Христос залишається з нами Один! Ми приймаємо собі звершену Ним справу спасіння через те, що фактично і реально живемо у Христі, як жили колись в Адамі. Там ми існували в формі не індивідуалізованої природи і захоплені були в гріх несвідомо і не вільно, тут ми явлені вже особистостями, що існують поза Христом і незалежно від Нього. Наша участь у Його справі, таким чином, є розумною і свідомою. А як здійснюється ця участь, як ми поєднали свою особистість з Христом, про це Апостол говорить в наступній, 6-й главі. 1 Що ж скажемо? Чи залиша­тися нам у грiху, щоб примножилася благодать? Зовсiм нi. 2 Ми померли для грiха: як же нам жи­ти в ньому? Християнство і перебування в гріху не можна примирити одне з іншим. Про це чітко свідчить прийняте християнами хрещення, в якому християнин помирає для гріха і оживає для нового святого життя, у Христі. Він раніше був рабом гріха, але зі смертю своєю (духовною) він звільнився від цього зобов'язання служити гріху і живе разом з Христом для Бога. Апостол в Рим. 3: 7 вказував вже на існування наклепників, які дорікали його в тому, що він своїм вченням виправдовує байдуже ставлення до гріха. Сказане ним в Рим. 5:20 могло послужити новим приводом до звинувачення його в тому ж. Могли сказати саме, що Апостол, зміцнюючи в своїх слухачів надію на всепокриваючу благодать Божу, цим самим ніби вчить їх не звертати особливої ​​уваги на чистоту життя, - що гріх не страшний, а навпаки, ще корисний, тому що дає можливість з більшою силою діяти очищаючій гріхи благодаті Божій. Апостол коротко усуває подібне припущення. Свою відповідь, дану в 1-му ст., Апостол обґрунтовує посиланням на факт. Ми, каже він, для гріха померли, а хіба можна померлому знову оживати для колишнього життя - в цьому випадку для життя гріховного? Але що значить померти для гріха? Цей вислів вказує не на те, що гріх в нас помер в дійсності (єп. Феофан), тому що в такому випадку зайвими були б наступні умовляння Апостола - не служити більше гріху; не означає також цей вислів і один тільки акт волі, причому людина говорить: «я не хочу більше мати нічого спільного з гріхом!» Природніше і узгоджено з контекстом мови бачити тут вказівку ​​на те, що в хрещенні зображується смерть гріха - та зміна, яка було здійснена в людині ще тільки на першій стадії і яку потрібно утвердити в подальшому житті. Вираз цей натякає на християнське хрещення, в якому людина відрікається від усього гріховного, визнає гріх шкідливим для себе, відкидає його самолюбне я. Гріх при цьому ще не зовсім знищується в людині, а лише перестає бути керівним началом її діяльності, так би мовити, завмирає в людині. Це, однак, не перешкоджає йому знову відродитися, якщо людина знехтує своїм душевним станом: іскра все ж жевріє під купою попелу...

Свято-Миколаївський монастир продовжує публікувати книгу "Чернече життя: за висловами про нього святих отців подвижників", яка вийшла у 1885 р. у Києво-Печерській Лаврі. Раніше вийшла стаття про те, як стати незворушними в серці. Перша спільножительна чернеча обитель була створена Пахомієм Великим, і порядок життя ченців у ньому був установлений за вказівкою ангела Божого. В цій спільній обителі робилося так: Новий інок, який вступав в монастир, ввірявся старцю, який перш за все намагався привчити його перемагати свої бажання. З цим наміром наказував йому старець робити те, до чого у нього не було схильності; бо умертвіння своєї волі є джерелом усіх чеснот. Щоб молодий подвижник краще зберігав чистоту помислів, він зобов’язаний був відкривати помисли відразу, як вони з’являться, і в судженні про їх користь або шкоду ґрунтуватися не на своїй думці, а на погляді старця. Це найкращий засіб захистити подвижника від спокус диявола. Послух старцю був необхідний безумовний, так що молодий інок не міг без його дозволу ні зробити кроку, ні сказати слова, ні зірвати травинку із землі, ні простягнути руку до їжі раніше нього. Перше, до чого привчалися ті, що приходили в монастир, було відсічення своєї волі. І це тому, як зазначає Св. Касіян, що з великого досвіду знали, що монахи ніколи не можуть загасити в собі полум'я гніву, печалі, нечистоти; не можуть досягти істинного смирення, не можуть довго жити з братiєю в мирі твердому і постійному; ані залишитися, зрештою, в монастирі, якщо не навчаться перш підпорядковувати свою волю волі керівника. Таке підпорядкування зовнішнє необхідне; але його недостатньо для духовного преуспіяння. При відсіченні своєї волі, потрібне і відсічення свого розуміння. Тоді ми удостоїмося дарування істинної разсудливості, говорив Преподобний Мойсей пустинник єгипетський Святому Касіяну, коли будемо довіряти не навіюванням свого розуму, але вченню і настановленню Отців. Бо диявол ніяким іншим пороком не возносить ченця на стремнини і не приводить до смерті, як тим, що переконує його нехтувати поради Отців і слідувати своїй думці і своїй волі. Навіть беручи приклади з людських мистецтв і наук, ми можемо отримати наставляння. Бо якщо і руками сприймаючи їх, і очима бачачи і вухами чуючи, що не можемо самі собою досягти успіху в них, але маємо потребу в учителі й путівникові, то чи не безумно думати, що не потребує вчителя найважча з усіх наук, наука духовна, яка є невидима, сокровенна і споглядається однією чистотою серця; незнання якої породжує не тимчасову шкоду, а смерть душі і вічну смерть? Вона веде вдень і вночі боротьбу не супроти видимих, але супроти невидимих і знавіснілих ворогів, і не супроти одного або двох, але супроти незчисленного полчища, від котрого падіння тим згубніше всіх, чим злісніші вороги і прихованіший напад. Тому завжди треба ретельно слідувати по стопам старців і, відкинувши сором, відкривати їм все, що відбувається в нашому серці .... Втім, не всякому належить говорити, кому трапилося, але відкривати старцям духовним, що мають розсудливість і не від часу посивіли ... Вас також зацікавить наступна стаття: «Чернече життя»: п'ять головних порад святих отців тому, хто відчув поклик Бога до монашества

27 червня ми читаємо Євангеліє про чудо Христа, коли Він показав Свою владу над природними стихіями. Євангельські читання 27 червня Євангеліє від Матфея, 8: 23-27 23 І як увійшов Він у човен, за Ним пішли ученики Його. 24 І ось піднялися хвилі великі на морі, аж човен покривало; Він же спав. 25 Тоді ученики Його, підійшовши до Нього, розбудили Його і сказали: Господи, рятуй нас, гинемо. 26 І говорить їм: чого ви такі боязкі, маловіри? Відтак, уставши, заборонив вітрам і морю, і настала велика тиша. 27 Люди ж, дивуючись, говорили: Хто Цей, що і вітри, й море слухають Його? Толкова Біблія 23 стих. (Мк. 4:35, 36; Лк. 8:22). У цьому стихові поновлюється нитка розповіді, перервана з 19 стиха вставкою про осіб, які бажали йти за Христом, і це зближує свідчення Матфея зі свідченнями Марка і Луки. Потрібно представляти справу так, що Спаситель перший сів до човна, того самого, який приготовлений ​​був по Його велінню (ст. 18), на що вказує артикль перед словом «човен» (το πλοΐόν), втім, пропущений в деяких кодексах і виданнях. Судячи з того, що в човен, крім Христа, увійшли Його учні і, як думають, інші особи (άνθρωποι ст. 27), він була досить місткий. … Під учнями деякі не мають на увазі 12 апостолів на тій підставі, що вони називаються в Євангелії Мф. οι δώδεκα (Мф. 10: 1, 2, 5; Мф. 11: 1; Мф. 20:17; Мф. 26:14, Мф. 26:20, Мф. 26:47). Але в подальшій мові ті,що ввійшли в човен, називаються і учнями (пор. Мф. 10: 1 - τους δώδεκα μαθητάς, Мф. 11: 1 той же; Мф. 12: 1 - просто οι μαθηταΐ і ін.). Якщо, відповідно до свідчення інших євангелістів, подорож була після проголошення притчі, то немає нічого неймовірного, що в човен ввійшли саме 12 учнів. Феофілакт говорить навіть, що Спаситель «втримав тільки одних учнів, щоб вони бачили чудо». Оріген зауважує, що, зробивши великі і дивовижні чудеса на суші, Ісус Христос переходить на море, щоб там показати ще більш чудові діла, - наскільки тут Він показує Себе Господом землі і моря. 24-26 стихи. І ось піднялися хвилі великі на морі, аж човен покривало; Він же спав. Тоді ученики Його, підійшовши до Нього, розбудили Його і сказали: Господи, рятуй нас, гинемо. І говорить їм: чого ви такі боязкі, маловіри? Відтак, уставши, заборонив вітрам і морю, і настала велика тиша. (Мк. 4:39, 40; Лк. 8:24, 25). У Матфея докір учням в маловір'ї висловлюється до припинення бурі, у інших двох синоптиків - після. Різниця ця не має великої ваги, так як євангелисти, розповідаючи про події, в своїй промові іноді подають факт за фактом, мало піклуючись про точне визначення часу і хронологічну послідовність. 27. Люди ж, дивуючись, говорили: Хто Цей, що і вітри, й море слухають Його? (Мк. 4:40; Лк. 8:25). Словом «люди» перекладено грец. οι άνθρωποι. Артикль перед цим словом вказує на те, що це були люди, що знаходилися в човні. Але чому вони тут названі «люди», а не «ученики»? Цей вислів здавна створював тлумачам труднощі, які збільшуються тим, що інші синоптики (Мк. 4:40; Лк. 8:25), розповідаючи про подію, не згадують ні про учнів, ні про людей. Спроба вирішити питання, хто був в човні, зустрічається ще у Орігена, який запитує: «але які ж люди дивувалися?», І відповідає: «Не думай, що тут вказуються апостоли, тому що жодного разу не зустрічається такого найменування учнів, що не відповідало б їх гідності, але вони завжди називаються або апостолами, або учениками. Отже, дивувалися люди, що пливли з Ним, яким належав човен». Ще чіткіше висловлюється про цей предмет Ієронім, кажучи, що не «учні дивувалися, а човнярі і ті, які були в човні. Якщо ж хто буде сперечатися щодо цього і скаже, що люди, які дивувалися, були учні, то відповімо, що тут названі люди, що ще не знали про могутність Спасителя». Подібних же поглядів тримаються і багато новітніх екзегетів. Однак таке пояснення слід визнати не зовсім природним. Чому виходить, що чудо, у всякому разі, не було предметом подиву учнів, а тільки інших людей? Це тому, що учні були вже раніше знайомі з чудесами Спасителя і не могли питати тепер, хто ж це? Але чому ж учні не могли дивуватися? Чому не могли питати «хто ж це» про Особу, яку вони ще не знали як всесильного приборкувача бурі? Що в човні були разом з Христом і учениками й інші люди, це можна припустити. Але, не бажаючи означати, що дивувалися тільки або одні учні, або тільки інші люди, євангелист підвів їх усіх під одну категорію - οι άνθρωποι - всі люди, що знаходилися в човні, і навіть, можливо, ті, які були в човнах, що плавали поблизу (Мк. 4:36). Послання до римлян святого апостола Павла, 5: 10-16 10 Бо коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його, то тим бiльше, примирившись, спасемося життям Його. 11 I не тільки це, але і хвалимось у Бозі через Господа нашого Iсуса Христа, через Якого ми одержали нинi примирення. 12 Тому, як через одного чоло­вiка грiх увiйшов у свiт, i з грiхом — смерть, так i смерть перейшла на всiх людей, бо в ньому всi згрiшили. 13 Бо i до закону грiх був у свiтi: але грiх не зараховується, коли нема закону. 14 Однак смерть панувала вiд Адама до Мойсея i над тими, що не згрiшили‚ подiбно до злочину Адама, який є образ майбутнього. 15 Та не так iз злочином‚ як з даром благодатi. Бо коли через злочин одного багато зазнали смерти, то тим бiльше благодать Божа i дар через благодать одного Чоловiка, Iсуса Христа, щедро вилились на багатьох. 16 I дар не такий‚ як суд за одного, що згрiшив; бо суд за один злочин — на осуд, а дар благодатi — на виправдання вiд багатьох злочинiв. Толкова Біблія «Бувши ворогами». Апостол, безсумнівно, ворожнечу приписує не Богу, а людям. Не Бог ворог людині, а людина - у своїх справах - ворог Бога, і заперечувала Його закони (пор. Рим. 8: 7; Кол. 1:21). Див. Рим. 5: 9 11 I не тільки це, але і хвалимось у Бозі через Господа нашого Iсуса Христа, через Якого ми одержали нинi примирення. «І не тільки це», тобто мало того, що ми примирилися з Богом і можемо не тремтіти в очікуванні покарання від Нього, - ми навіть Бога тепер вважаємо своїм Богом. Чи може бути в нашому серці якесь побоювання при думці про Його великий суді над світом? Ні, радше ми повинні радіти настанню часу цього суду - така думка Апостола. І всіма цими благами - виправданням, примиренням, повним душевним спокоєм - ми, - додає Апостол, - зобов'язані Господу нашому Ісусу Христу. Цією згадкою Апостол хоче навчити християн смиренності. 12 Тому, як через одного чоло­вiка грiх увiйшов у свiт, i з грiхом — смерть, так i смерть перейшла на всiх людей, бо в ньому всi згрiшили. Щоб ще більше затвердити віруючих в думці, що остаточне спасіння буде їм даровано, Апостол тепер порівнює родоначальника стародавнього, дохристиянського людства - Адама, з родоначальником нового - Христом. Як Адам породив грішне потомство, яке жило під гнівом Божим і вмирало без примирення з Богом, так від Христа, через віру в Нього, народжується нове людство, яке живе в спілкуванні з Богом і, по смерті, вступає в спадщину вічного блаженного життя. І до того ж благодать, принесена людям Христом, набагато більша, ніж шкода, заподіяна людям Адамом, наскільки Перший стоїть вище другого. «Тому», тобто з огляду на те, що сказано вище про виправдання людей через Христа. Так як - хоче сказати Апостол - ми всі знайшли собі виправдання в Христі, то між нашим ставленням до Христа і ставленням до нашого тілесного родоначальника є схожість. Від Адама для всього людства прийшла смерть, від Христа - спасіння! «Як через одного чоловіка». Зображуючи ихідп смерті в світ, Апостол приписує провину одній людині, Адаму. Про Єву він не згадує, тому що, власне, Адам в момент гріхопадіння був представником всього, що пішло від нього, людства. «Гріх» (αμαρτία). Це слово завжди означає у Ап. Павла проти божественну налаштованість волі, як діяльний початок, як силу, яка виявляється у всіх окремих гріхах (пор. Рим. 5:21; Рим. 3: 9, Рим. 6:12, Рим. 7: 8, 9, 17). «Увійшов» (εισήλθε) - «увійшов у світ», як щось нове, і увійшов моментально, відразу (аорист). "У світ". Під світом (κόσμος) тут, як і в інших місцях (напр., Ін. 3:16), потрібно розуміти світ людський, все людство. Поза людством гріх існував, очевидно, за вченням Апостола, і раніше, - звичайно, серед злих духів. Але як узгодити з Божественною досконалістю появу цілого ряду поколінь, обтяжених людським гріхом? Звичайно, Бог би міг знищити зіпсований гріхом рід і створити новий. Але це було б визнанням перемоги сатани, і Бог залишив людство існувати в гріху, вже заздалегідь обравши засіб для його лікування. «І з гріхом - смерть». Як видно з 13-го і 14-го стихів (Рим. 5:13, 14), смерть Апостол розуміє як тілесне руйнування. Це говорить Апостол, звичайно, згадуючи розповідь книги Буття про дарування заповіді Адаму. Останній повинен був померти, якщо він скуштує від забороненого плоду (Бут. 2:17). Звичайно, тіло чоловіка було створено з тих же елементів, як і тіло тварини, і, відпов., по суті було здатне руйнуватися. Але воно могло б поступово дійти до такого прославлення, якого удостоєні будуть люди, що мають дожити до другого пришестя Господнього (1 Кор. 15: 51-52). Для цього першій людині потрібно було підніматися над тими прагненнями, які були спільні з тваринним світом: якби вона, дією свобідної волі, піднялася над твариною, то не розділила б неминучого жереба тварин - смерті. «Так i смерть перейшла на всiх людей". В грец. тексті цьому вислову відповідає вираз και ούτος, яке абсолютно правильно в слов'янському перекладі передано словами: «і тако» - і таким чином, таким шляхом. «Перейшла». Точніше: розійшлася, поширилася (διήλθεν). Подібно до того, як невеликий прийом отрути поступово отруює кров у всьому організмі, так смерть розлилася по всім окремим членам людського роду: кожна людина народжувалася вже отруєною отрутою гріха Адамова і смерті. Адам відкрив двері для смерті, і смерть з цього моменту міцно утвердилася в родині людській. «Бо в ньому всi згрiшили». Тут Апостол роз'яснює ту обставину, чому гріх і смерть, що увійшли через одного, стали причиною смерті всіх… Справді, якби тут йшла мова не про гріх Адамовий, а про гріхи особисті, свідомі, в яких винні всі нащадки Адама, то це суперечило б наступному твердженню Апостола, що гріх не ставиться в провину, коли немає Закону, і, відпов., люди за свої гріхи не могли вмирати: їм вони не ставилися як смертні. Притому Апостол в слові «згрішили» вжив аорист (ημαρτον), що означає гріхопадіння, доконане в один відомий історичний момент - саме в момент гріхопадіння Адама. Яка ж була участь нащадків Адама в його гріху? Вона не була свідомою і вільною - нащадків Адама в той час ще не існувало, як особистостей. Але так як, за поданням Апостола, все людство є нерозривним і єдиним організмом і кожна окрема людина має попереднє буття в своїх предках і подальше - в нащадках, то, очевидно, всі люди, за поданням Апостола, вже існували в Адамі в формі загальнолюдської природи. Людина самою природою своєю брала участь у злочині Адама. Закон, що вступив в природу першої людини через гріх, поселив у ній початок смерті, і вона вже з цим початком так і залишилася і перейшла до нащадків Адама (Мишцин, стор. 140-144). Але якщо участь всіх людей в гріху Адама була без волі і свідомості, то чи можна допустити, щоб вічна доля вільного і розумного індивідуума залежала від цього акту? Звичайно, ні - це було б несправедливо. Однак Апостол говорить тут не про вічну долю індивідуумів, а тільки про тілесну смерть. Що стосується духовного, вічного існування особистості, то воно залежить від самого індивідуума, від його особистого ставлення до гріха. Зазначити потрібно, що 12-ий стих представляє собою одні підрядні речення, не має відповідного йому закінчення (цей образ висловлювання називається анантоподотон). Апостол, відштовхуючись від порівняння, розпочатого в 12-му ст., до роз'яснень, що містяться в 13-14 ст., вже не вважав за можливе повернутися до першого члену порівняння. Він відновлює думку 12-го ст. вже у стихові Рим. 5:18. 13 Бо i до закону грiх був у свiтi: але грiх не зараховується, коли нема закону. Апостолу на його вчення про походження смерті від однієї людини могли заперечити, що нащадки Адама і самі грішили, і що це і було причиною того, що вони вмирали. Апостол на це передбачуване заперечення відповідає: гріх ставиться, як злочин, що тягне за собою смерть, тільки законом, що встановлює смертну кару. Такий був закон Мойсеєвий. Але цей закон даний порівняно в пізній час - при Мойсеї, через три тисячі років після гріхопадіння. Проте, всі люди вмирали, як злочинці, що заслужили смерть. Вони не порушували будь-якої певної заповіді, подібної до тієї, яка була дана Адаму, і, проте, смерть вражала всіх (навіть і немовлят). Звідси ясно, що причина смерті людей лежить не в їх власних гріхах, а в гріху Адама, в якому вони брали участь несвідомо. Проти такого доказу противники Павла могли, звичайно, вказати на те, що у людей, і до закону Мойсея, був закон совісті, за порушення якого Бог і карав людство (потоп, спалення Содому і Гоморри). Але закон совісті не погрожував, безумовно, смертю за його порушення, а потім і ті покарання, які обрушував іноді Бог на голови людей, не були, власне, юридичними, що відбулися за відомим юридичним принципом. Це були, радше, особливі педагогічні заходи, викликані розвитком беззаконь між людьми, які перейшли всякі межі. 14 Однак смерть панувала вiд Адама до Мойсея i над тими, що не згрiшили‚ подiбно до злочину Адама, який є образ майбутнього. Див. ст. 13. «Образ майбутнього» (τύπος του μέλλοντος). З усього сказаного про Адама Апостол робить висновок, що Адам є образ майбутнього Адама, тобто Христа. Замість слова «образ», втім, правильніше було б поставити слово «прообраз», тому що слово τύπος завжди означає щось історичне (особа або річ), яке, по божественному плану, має своїм призначенням прообразувати або предуказати на щось, відповідне древньому, старозавітному, майбутнє, новозавітне. Минуле Апостол розглядає, як підготовчий момент розвитку, що в зародку містить в собі те, що повинно з'явитися в Новому Завіті. Але якщо порівняти обох Адамів - старозавітного і новозавітного - щодо їхнього людського достоїнства, то потрібно сказати, що Христос (другий Адам) є прототип, оригінал, а Адам (перший Адам) - це відображення, це образ Його. [«Майбутнім» Апостол, по Цану, називає Христа не стосовно теперішнього часу, коли Апостол писав своє послання, але з точки зору людини, що жила до пришестя Христа]. З того, що Христос є прототипом Адама, з необхідністю випливає, що Його дія на людство відповідає дії, зробленій Адамом. Але все ж різниця між цими діями є, і різниця приємна для людини. Спасіння, яке дарує нам Христос, являє собою щось незрівнянно більш достовірне, ніж той осуд, який накликав на все своє потомство Адам. Чому ж достовірніше? Тому що благодать сильніша, ніж гріх: справа Адамова буде знищена, діло Христове буде вічно існувати! «Але дар». Цим Апостол обмежує розпочату паралель між Адамом і Христом. «Дар благодаті» (χάρισμα) - це благодатний дар, який нам дав Христос, що з любові до нас приніс в жертву за нас Своє життя. «Злочин» - гріх Адама, який вчинив таке згубний вплив на весь людський рід. «Багато» - все нащадки Адама. Апостол вжив це слово, очевидно, для того, щоб вийшла відповідність другій половині порівняння. Благодать Христову отримують не всі, а багато (віруючі); так і про тих, які успадковують гріх Адамовий, сказано, як про багатьох. «Благодать Божа і дар через благодать». Цей образ вираження називається гендіадіс (один вислів, переданий двома виразами) і може бути переданий так: «благодать Божа, яка полягає в спасінні, дарованому нам у Христі». «Дар через благодать» - точніше потрібно перекласти: благодатний дар (δωρεά έν χάριτι). «Щедро». Златоуст говорить. «Христос не тільки виправив все те, що пошкоджено Адамом, але все це відновив більшою мірою і у вищому ступені». 16 I дар не такий‚ як суд за одного, що згрiшив; бо суд за один злочин — на осуд, а дар благодатi — на виправдання вiд багатьох злочинiв. Різниця між справою Христа і справою Адама полягає ще в тому, що благодать Христова дає позбавлення не тільки від гріха Адамова - гріха природи, гріха спадкового, а й від усіх гріхів, які здійснені згодом нащадками Адама, від злочинів, скоєних ними вільно і свідомо. Проф. Некрасов, а за ним Мишцин пропонують такий переклад 16-го стиха, узгоджений з контекстом промови: «і цей дар не як дар за того, що згрішив в одному злочині, тому що суд до засудження - за один злочин, а дар благодаті - на виправдання від багатьох злочинів», тобто там, після гріхопадіння Адама, було отримано в дар людством осуд, а тут, у Христі, ми отримуємо новий, кращий дар – виправдання, і притому від безлічі злочинів. Під виправданням (δικαίωμα), як результатом дару благодаті, тут мається на увазі відновлення правди, дійсна зміна натури людської на краще.

26 червня ми читаємо Євангеліє про судний день і те, що для багатьох він може стати дуже несподіваним... Євангельські читання 26 червня Євангеліє від Матфея, 7, 21-23 21 Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. 22 Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? 23 І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня. Толкова Біблія 21 Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Сенс цього місця досить добре пояснений Климентом Римським в його 2 Кор. 4: 1-4: «і так не будемо називати Його тільки Господом, бо це не спасе нас. Тому що Він каже: не всякий хто каже до Мене «Господи! Господи!» спасеться, але той, хто творить праведність (ου πας ό λέγων μοι Κύριε Κύριε, σωθήσεται αλλ'ό ποιων την διχαιοσύνην). Так що, браття, будемо сповідувати Його в справах любові один до одного, не чинячи перелюб, не ширячи наклепів щодо інших і не заздрячи, але будучи стриманими, милостивими, добрими». Тут, як видно, слова, взяті з Матфея, дещо змінені. Вираз «не кожен» не означає «ніхто», як його пояснювали іноді. А означає, що знайдуться багато людей, які, закликаючи ім'я Господнє, спасуться. Але не всі, що роблять лише це, спасуться. Тут взагалі вказується на лицемірне закликання імені Господнього, на показне благочестя. Маються на увазі, за словами Кана, люди, котрі нічого іншого не можуть привести в доказ своєї праведності, крім того, що вони закликали Ймення Господнє. Якщо не йдеться про ворогів Спасителя і про те, врятуються вони чи ні, то останнє мається на увазі само собою. Слід зауважити, що з цього стиха і до кінця промови Спаситель «непомітно» виступає як майбутній Суддя людей (Цан, Альфорд). Однак Він тут не говорить про волю Свою, але про волю Отця Свого Небесного. Альфорд вважає це важливою і безцінною ознакою, повчальною на самому початку Його служіння. У рабинських творах знаходять безліч паралелей для цього місця. 22 стих. Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? Поставлені в цьому стихові аористи означають дії закінчені, але такі, що не залишили по собі ніяких слідів. Під словами «того дня (грец. з артиклем) мається на увазі великий судний день, перед яким всі інші дні видаються цілком нікчемними» (Бенгель). У єврейській мові цьому виразу відповідає «бе йом гагу», що часто зустрічається в священному писанні Старого Завіту. Люди, під час судного дня, коли справа буде йти про вхід в Царство Небесне, підійдуть до Ісуса Христа і скажуть Йому ті ж слова, які вказані перш, тобто подвоєне «Κύριε Κύριε». Оскільки буде здаватися, що Він зволікає визнати їх Своїми учениками, то вони представлять Йому докази своєї віри в Нього, вкажуть на свої пророцтва, діла і чудеса, які, як будуть вони говорити, відбувалися «ім’ям Його». У грецькому тексті стоїть тут давальний відмінок, на відміну від εν τω σω ονόματι. тобто вони користувалися ім'ям Христа, як знаряддям для здійснення своїх чудес. Під словом «пророкували» розуміється тут проста проповідь, а не пророцтво у власному розумінні, хоча останнє і не виключається зовсім. Толюк піднімає питання, яким чином неправдиві пророки в стані були здійснювати такі надзвичайні діла. Багато екзегетів проводили тут відмінність між диявольськими і божественними чудесами, але це сюди не відноситься. Згадані неправдиві пророки творили тут, свідомо вимагаючи допомоги диявола; вони хотіли служити справі Христа, але і наближалися до Нього заради цього з повною зарозумілістю і очікуванням від Нього нагороди, подібно до тих, які зображені у Лк. 13:26. Набагато важливіше інше питання, яке можна поставити: чи можна творити чудеса і при існуванні настільки нечистої і затьмареної віри? На це можна відповісти, що як заклинання, так і чудеса іменем Христа чинилися ще з першого століття християнства. Чудеса, за образом, родом і характером свого звершення бувають різні. Багато чудес здаються тільки чудесами, відбуваються за допомогою обману і являють собою тільки обман, хоча народ в них і вірить. Чудотворців буває особливо багато в епохи розвитку забобонів. 23 І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня. Деякі перекладають: і Я поясню їм: так як Я ніколи не знав вас, то відійдіть від Мене всі, що чинять беззаконня. Таким чином, слово oti відносять до слова відійдіть (αποχωρείτε). Інші перекладають так: і тоді поясню їм: відійдіть від Мене всі, хто чинить беззаконня, бо Я ніколи не знав вас. Мейер вважає, що сенс, що виходить при цьому останньому перекладі, правильний. Слова запозичені з Пс. 6: 9: «відступіть від мене всі, хто чинить беззаконня», з невеликою різницею проти перекладу LXX (αποχωρείτε замість Άπόστητε). Слово «беззаконня» має на увазі або незнання закону, або свідомо презирливе ставлення до нього. Часто зустрічається у LXX, які перекладають цим словом єврейське авен, що означає власне нікчемність, суєту, а потім брехню, обман. Грец. ανομία краще, ніж єврейське, висловлює ту думку, що ці люди, закликаючи ім'я Христа, здійснюючи чудеса Його ім'ям, пророкуючи і виганяючи бісів, скоювали злочини проти морального закону. Слово це може мати і значення, подібне з αδικία: неправда, або гріх. 'Ομολογέω обрано, як видається, для того, щоб краще висловити протилежність між словами цих чудотворців і вироком Судді. Воно означає в переносному сенсі визнавати, також говорити щось відкрито, не замовчувати, оголошувати. Аверкій (Таушев), архієпископ: Господь наводить слова лжепророків про їх чудеса. Про які чудеса вони говорять? Чи може хибний пророк звершити чудо? Ні! Але Господь посилає Свою допомогу за вірою того, хто просить, а не по заслугах людини, що видає себе за чудотворця. Лжепророки ж приписали собі діла, які робив Господь за Своїм співчуттям до людей. Можливо також, що лжепророки в своїй самоомані думали, що вони творять чудеса. Так чи інакше, Господь на всесвітньому суді відкине їх, сказавши: «Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня! Я ніколи не знав вас!» Авраам (Рейдман), схиархімандрит: Ми знаємо, що є багато спокушених людей, які думають, що вони щиро закликають Бога, і мають якісь надприродні здібності, які дають їм демони, для того щоб вони могли зваблювати інших. Ці люди претендують на те, що вони мало не обранці Божі, а насправді вони сини погибелі. Отже, якщо людина творить чудеса, але не виконує Євангеліє, то вона в Царство Небесне не ввійде. Не будемо спокушати себе тим, що в нас є щось особливе, що ми обранці Божі, навіть якщо хтось із нас і навернувся до віри чудесним чином. Мені самому доводилося зустрічати людей, які були покликані до чернецтва через напоумлення небес, однак це не рятувало їх від спотикання і падінь. Відомі випадки, коли подвижники, що мали надприродні дарування, впадали в смертні гріхи. Ми зараз не будемо говорити про те, покаялися вони чи ні. Церква більше пам'ятає про ті випадки, коли люди покаялися, і повідомляє нам про них для нашого повчання. Напевно, багато було і тих, хто не покаявся. Для того, щоб собі докорити, досить згадати страшний приклад Іуди Іскаріотського. Він був одним з дванадцяти апостолів і був посланий Спасителем на проповідь разом з іншими апостолами. В Євангелії ніде не сказано про те, що він був позбавлений дару чудотворення і всіх тих обдарувань, які мали апостоли, але він зробив найстрашніший злочин, упав найстрашнішим падінням, яке тільки могло бути за всю історію людства. Тому не будемо нічим себе заспокоювати, не будемо спокушатися на свій рахунок. У нас не більше благодаті, ніж було у Іуди Іскаріотського, коли він був обраний Самим Господом Ісусом Христом, щоб стати одним з дванадцяти апостолів і, отже, був гідний цього служіння. Борис Гладков, екзегет: У Нагірній проповіді Христос пояснив ученикам Своїм і іншим слухачам мету короткочасного земного життя людини, вказав і засоби до досягнення цієї мети, а в кінці проповіді знову нагадав їм, що тільки вказані Ним засоби, тобто виконання Його заповідей, добрі діла, можуть привести до бажаної мети. Апостоли, перші тлумачі слів Ісуса Христа, так і розуміли вислів Його - не кожен, хто скаже Мені ... Вони вчили, що віра тоді тільки й сильна, тоді тільки й спасає, коли доведена ділами. Апостол Яків в соборному посланні своєму говорить: Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може ця віра спасти його?.. Віра без діл мертва (Як. 2: 14-26). Апостол Павло писав до коринфян: Якщо я маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, - то я ніщо (1 Кор. 13: 2). Апостол Іоан в першому соборному посланні своєму сказав: Якщо хтось скаже: «Я пізнав Його», але заповідей Його не дотримується, той неправдомовець, і немає в ньому істини (1 Ін. 2: 4). Ґрунтуючись на наведених заключних словах Ісуса Христа і на тлумаченні їх апостолами, Православна Церква визнає, що ми, грішні люди, не можемо виправдатися перед Богом однією тільки вірою, - що для виправдання себе, для незарахування нам в провину наших гріхів, ми повинні представити свої добрі справи, які на вагах божественного правосуддя могли б перетягнути тяжкість наших гріхів, - що віра без справ не врятує нас і не відкриє нам врата Царства Небесного. Католицька Церква теж вважає, що неможливо виправдатися однією вірою. Але протестанти, які відокремилися від Католицької Церкви, вважають, що тільки віра може виправдати людину, а не справи її. Такий стан свого віровчення вони засновують на інших висловах Ісуса, з яких найголовніші: «Дерзай, дочко, віра твоя спасла тебе», і «по вірі вашій нехай буде вам» (Мф. 9:22, 29). Хоча цими висловами Христос вельми ясно, цілком зрозуміло пояснив і жінці, яка страждала кровотечею, і двом сліпим, що зцілення, а не виправдання, може отримати тільки людина, що вірує в Його всемогутність, тобто здатна сприйняти Його чудотворну силу, проте протестанти, хибно тлумачачи його вчення, знаходять добрі справи і взагалі виконання заповідей Його абсолютно зайвими для виправдання своїх гріхів. Таке лжевчення поширилося в 1874 році в великосвітських будинках Петербурга внаслідок проповіді англійського лорда Редстока, а потім пішло і по всій Росії зусиллями послідовника Редстока, полковника гвардії Василя Пашкова, дуже багатої людини, що витрачала на цю справу значні кошти. Редсток і послідовник його Пашков заснували в Росії секту, відому під назвою пашковської. Основа віровчення цих сектантів така: Христос прийшов на землю, щоб врятувати людей від гріха і смерті; Він помер за гріхи людей і воскрес для спасіння їх; Своєю смертю і Воскресінням Він виправдав всі гріхи людей, як вчинені, так і майбутні, і за те вимагає від них одного - тільки віри; тому віруй і спасенним будеш! Справами не будеш виправданий і не спасешся, хоча добрі справи є плодами віри і випливають з неї самі собою. Визнавши добрі справи зайвими для спасіння, пашковці відкинули весь наш церковний устрій, богослужіння, таїнства, шанування ікон, святих та інше. Не обмежуючись знайомством з сутністю пашковського віросповідання, я взимку 1908 року вирушив до зібрання пашковців (Петербург, Морська, 43) послухати їх проповідника. Прочитавши десятий розділ Діянь святих апостолів про навернення до Христа сотника Корнилія, проповідник говорив, що ні благочестя Корнилія, ні добрі справи, ні молитва не могли спасти його, а спасла одна тільки віра. Розвиваючи цю думку, він багато разів повторював, що взагалі спасає тільки віра в Ісуса Христа, який прийняв на Себе гріхи всіх і Своєю хресною смертю викупив від гріхів всіх віруючих в Нього. «Я бачу Хрест (сказав проповідник), на якому був розп'ятий Господь; і бачу свої гріхи на цьому Хресті. А так як гріхи ці не можуть бути в один і той же час в двох місцях, то, значить, на мені їх немає! Я врятований! І ви всі, хто тут, можете тепер же, не виходячи з цієї зали, отримати прощення ваших гріхів і спастися: варто тільки увірувати в Господа нашого Ісуса Христа! Пам'ятайте, що ні благочестя, ні добрі справи, ні молитва не можуть спасти людину! Спасає тільки віра! Повірте, і спасетесь!» Хоча між сектантами загалом, а також і між пашковцями, зустрічається чимало людей суворого життя і високої моральності, проте це не заважає визнати вкрай шкідливим вчення, яким відхилено необхідність творити добро заспокоєнням своїх послідовників тим, що Христос постраждав за них і цим раз і назавжди врятував їх. Послідовники цього вчення, засвоївши собі лише віру в спокутування людей Христом, можуть зі спокійною совістю творити усілякі мерзенності і беззаконня: навіщо ускладнювати собі життя вчиненням добрих справ на користь інших людей? Навіщо обмежувати себе утриманням від заподіяння їм зла, якщо це зло приносить мені вигоду? Чому не дивитися на них як на знаряддя для досягнення корисливих цілей? Чому не поневолити їх собі в боротьбі за існування, або навіть зовсім усунути їх зі свого шляху, якщо вони заважають досягненню поставленої мети? Словом, навіщо любити інших і працювати на них, коли вигідніше любити себе і приносити інтереси інших в жертву себелюбству?! Ось до чого може додуматися пашковець, якщо не тільки його минулі і справжні, але навіть і майбутні гріхи виправдані і прощені за одну лише віру його в Ісуса Христа! Послання до римлян святого апостола Павла, 4: 13-25 13 Бо не законом була даро­вана Авраамовi‚ чи нащадкам його‚ обiтниця — бути спадкоємцем свiту, але праведнiстю вiри. 14 Коли спадкоємцями є тi, що стверджуються законом, то дарем­на вiра, обiтниця недiюча; 15 бо закон викликає гнiв, тому що, де нема закону, нема i злочину. 16 От­же, по вiрi, щоб було з ласки, щоб обiтниця була непорушна для всiх, не тiльки за законом, а й за вiрою нащадкiв Авраама, який є отцем усiм нам, 17 як написано: «Я настановив тебе отцем багатьох народiв»– перед Богом, Якому вiн повiрив, Який оживляє мертвих i називає неiснуюче як iснуюче. 18 Вiн, всупереч надiї, увiрував‚ що стане отцем багатьох народiв, за сказаним: «Таке численне буде сíм’я твоє». 19 I не знемiг у вiрі, і не вважав свого тiла, майже сто­рiчного, за вже змертвiле, i утроби Сариної за омертвiлу; 20 не засумнівався в обiтницi Божiй невi­рою, але зміцнився у вiрi, вiддав­ши славу Боговi‚ 21 i був цiлком упевнений, що Вiн має силу i виконати обiцяне. 22 Тому i зараховано йому у праведнiсть. 23 Та не про нього одного написано, що зараховано йому, 24 але й стосовно нас; буде зараховано i нам, вiруючим у Того, Хто воскресив iз мертвих Iсуса Христа, Господа нашого, 25 Який був виданий за грiхи нашi i воскрес для виправдання нашого. Толкова Біблія Бо не законом... – тобто нехай юдеї не уявляють, що обітоване насліддя має бути отримане за допомогою закону і що воно було закріплено за народом, якому був даний цей закон. Павло далі роз'яснює, що закон, скоріше, відбирав це дане в обітниці насліддя. Бути спадкоємцем світу. В кн. Буття Бог обіцяє Аврааму і його потомству тільки землю Краю, а не цілий світ. Але іудейське богослов'я замінило в своєму тлумаченні слово «край», «земля» словами «світ», «людство». Іудейський народ мріяв про щасливі часи Месії, коли іудейська нація захопить у свої руки владу над цілим світом. Апостол не знаходить за потрібне спростовувати таку зарозумілість своїх одноплемінників, бо це не стосується змісту обітниць Божих, а говорить тільки про умови, які були встановлені Богом для досягнення цієї спадщини. Умовою цією може бути тільки віра, праведність, що отримується через віру, а не закон (тепер Апостол замість слова обрізання вживає слово закон, тому що обрізання було головним пунктом закону, і той, що брав обрізання, брав на себе обов'язок дотримуватися всього закону). Зі сказаного вище ставало ясно, що Авраам, отримуючи виправдання, був, так би мовити, представником всього людства, а не одного іудейського народу. З цим противники Павла могли погодитися. Але вони при цьому могли вказати Павлу на те, що Авраам вже після отримання виправдання отримав ще інші переваги. Йому, головне, було обіцяно - з усім його потомством, - що він буде володарем усього світу. А це потомство, очевидно, було не що інше, як те, яке мало місце через Ісаака, тобто народ єврейський. Таким чином, виходило, що спасіння знову ставилося в залежність від одного народу і закону, яким керувався Ізраїль. Апостол у відповідь на це заперечення і каже, що володіння світом Аврааму і його потомству обіцяно було зовсім не в силу того, що вони будуть дотримуватися закону: закон, швидше, служив перешкодою, ніж зручним засобом для отримання спадщини світу. Доказ висловленої в 13-му ст. думки Апостол тепер бере вже не з історії, як в 10-12 ст., а з логіки. Якби спадщина, каже він, була поставлена в залежність від життя за законом, то не залишалося б зовсім місця для віри, так як віра і діла закону взаємно себе виключають (пор. ст. 4 і сл.), І через це саме обітниця перетворилася в якусь насмішку над людьми, так як людина через виконання справ закону не може знайти благовоління в очах Божих (Рим. 3:20). Мало того. Закон піддає людину гніву Божому і покаранню - яка ж може бути при цьому мова про нагороду? Навпаки, де немає закону - саме в християнстві (Рим. 3:21, 26), - там немає і злочину проти волі Божої і немає місця гніву Божому, там, отже, немає перешкоди до виконання божественної обітниці. Звичайно, Апостол дивиться тут на християнство з ідеальної точки зору, він бачить його таким, яким воно може і повинно бути ... Не можна звідси виводити таку думку, що якби не було закону, то євреї не піддалися б гніву Божому. У 1-й гл. Апостол доводить якраз протилежне цьому. Тут він тільки вказує неминучість порушень закону і, отже, неминучість покарання для підзаконних іудеїв. … Обітниці поставлені в залежність тільки від віри, так щоб милість Божа була початком і кінцем в цій справі. Тоді, коли Божа милість буде призначати нагороду, а не формальна справедливість, і можна буде отримати ці нагороди (спадщину) всім нащадкам Авраама - не тільки тим, які мають закон Мойсеєвий (євреї), а й тим, хто має тільки віру (язичники). Вказавши місце з книги Буття (Бут. 17: 5), де Авраам дійсно названий батьком багатьох народів (εθνών язичницьких народів, по євр. тексту - еоіт), Апостол додає, що Авраам є наш батько перед Богом або перед лицем Божим. Цими словами він ще більш запевняє всіх християн в безсумнівності їх синівського ставлення до Авраама. Язичники і іудеї, звичайно, цього не розуміють, але ми, християни, добре знаємо про це, що це - насправді так. При цьому Апостол дає деякі вказівки і на схожість між вірою християн і вірою Авраама. Найважливіший пункт християнського віровчення - це віра у воскресіння Христа і воскресіння мертвих. І Авраам також мав подібну віру. Він вірив, що Бог може воскрешати все мертве і може називати (правильніше з грец.: кликати, закликати) ще не існуюче, як вже існуюче. Цим ще більше доводиться наше духовне споріднення з Авраамом. Але проти всіх цих міркувань Апостола іудеї могли ще вказати на те, що Авраам за тілом (ст. 1) сина, Ісаака, і через нього численне потомство - народ ізраїльський. Апостол тепер розбирає це передбачуване заперечення і доводить, що і сина Авраам отримав завдяки своїй вірі. Обставини були зовсім не такі, щоб Авраам міг сподіватися на виконання обітниці Божої про народження у нього сина: він і дружина його були вже такі старі, що, за природним порядком, не могли мати дітей… Авраам, віруючи, мав на меті, мав на увазі, що обітниця Божа, безсумнівно, прийде в здійснення. ... Апостол Петро, ​​поки дивився тільки на Господа, ідучи по морю, не тонув, бо вірив у Нього, а коли глянув з сумнівом на хвилі, став тонути. Авраам залишився в вірі, - не подивився на те, що могло його похитнути в довірі до обіцянці Божої. «Віддавши славу Богу», тобто зрозумів Його правду, Його нескінченну могутність і не став намагатися пояснювати сказане йому від Бога як-небудь по своєму, в більш простому значенні (Іоан Златоуст). Тепер Апостол робить з усього сказаного висновок по відношенню до християн. Писання, кажучи про виправдання Авраама через віру, мало на увазі і нас, християн, щоб затвердити те, що і ми виправдовуємося також вірою - вірою з Воскреслого Христа. Зазначена вище подія з життя Авраама - його виправдання вірою - має значення і для нас, служачи, так би мовити, прообразом нашого виправдання. Апостол говорить не про майбутнє виправдання: воно вже тепер є доконаним фактом, як видно з III-й гл. (Рим. 3:21 і сл. ст.)… …Між вірою Авраама в те, що у нього народиться син, Ісаак, і між нашою вірою у воскресіння Христа є, звичайно, схожість: і там, і тут йде мова про воскресіння мертвого і змертвілого. Але тут є і відмінність. Авраам вірував у Бога, а ми, віруючи в Бога, віримо притому в Ісуса як нашого Господа. Народження Ісаака в ланцюзі подій історії спасіння було, так би мовити, вихідним пунктом, а воскресіння Христа - завершенням історії, увінчанням її. Христос є для нас главою церкви, чим він не був для Авраама. Щоб показати, чому Христос став нашим Господом, Апостол вказує на смерть Його і воскресіння, як події, які мали таке важливе спасительне для нас значення. «Для виправдання нашого», тобто для того, щоб віруючі могли з повною підставою вважати себе виправданими. Якби Христос не воскрес, то, значить, і виправдання не було б зовсім! (1 Кор. 15:17). Втім, точніше б перекласти цей вислів так: «за (διά) наше виправдання». Сенс цього місця тоді виходить такий. Христос немов поручився за нас, боржників перед Божественною Правдою. Так як ми самі не могли розплатитися за свої борги, то Він, як всякий поручитель, був відданий ув'язненню. Але коли борг сплачується (в цьому разі, не боржниками, а поручителем), поручитель відпускається на свободу. Так і Христос воскрес, звільнений від уз смерті в знак того, що Ним принесено цілком задовільне спокутування за гріхи всього людства. Таким чином, Апостол тут доповнює те, що сказав в Рим. 3:25. Христос дає нам виправдання не тільки смертю Своєю, але і воскресінням.

Сьогодні, 25 червня, ми читаємо Євангеліє про те, що людину можна пізнати за її ділами. Євангельські читання 25 червня Євангеліє від Матфея, 7, 15-21 15 Остерігайтеся лжепророків, які приходять до вас в одежі овечій, а всередині — вовки хижі. 16 По плодах їхніх пізнаєте їх. Хіба збирають виноград з терня або смокви з будяків? 17 Так усяке добре дерево і плоди добрі родить, а погане дерево і плоди погані родить. 18 Не може дерево добре плоди погані родити, ні дерево погане плоди добрі родити. 19 Всяке дерево, що не дає плоду доброго, зрубують і у вогонь кидають. 20 Тож за їхніми плодами пізнаєте їх. 21 Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Толкова Біблія Для слова остерігайтеся грецьке дієслово те ж, що в Мф. 6: 1. Кого слід тут розуміти під лжепророками? Одні розуміють просто провідників, які зустрічаються на широкому шляху, вказаному Христом раніше. Як тільки Спаситель заговорив про шляхи, то у Нього негайно ж з'явилася думка і про людей, які стоять на шляху і вказують, куди рухатися. На хибному шляху стоять неправдиві провідники, які ошукують народ, або краще, - їх потрібно берегтися. Це і є лжепророки. Інші розуміють тут фарисеїв, які були вчителями і розбещували народ. Нарешті, треті - «єретиків», або помилкових месій, помилкових християнських вчителів, яких так багато було в первісній апостольської церкви, про яку говорить і Сам Христос, і апостоли. Не важко помітити, що Христос говорить тут про хибних пророків в абсолютно загальному сенсі, не вказуючи окремих осіб або окремі класи людей. Саме слово «лжепророків» можна розуміти не в тому сенсі, що тут маються на увазі люди, наділені даром пророцтва, хоча б і хибним, але говорять неправду, обманюючи. Ці лжепророки приходять до віруючих в овечій шкурі… Німецькі вчені не можуть зрозуміти, яким чином вовки можуть вбиратися в овечі шкури. «Вовки», говорить Цан, «не носять ніяких шат, щоб їх не впізнали, навіть і тоді, коли вівця буває їх жертвою. З іншого боку, овеча шкура, яку носять люди з нижчих станів і пастухи, не є ознакою їх овечого способу мислення». Зрозуміло, справжній вовк, тварина, ніколи не одягає і не може одягти овечої шкури. Але хіба не говорять про тварин, що вони роблять дії, подібні до людських? Це відомо з літератури. На підставі своїх міркувань Цан приходить до висновку, що овечу шкуру потрібно тут тлумачити в сенсі грубої пророчої волосяниці, яку носили неправдиві пророки (Зах. 13: 4)… Слова вовки і овечі шкури, очевидно, образні, і тут вжиті образи вельми знайомі в єврейській літературі. Народ ізраїльський представлявся в образі овечого двору (Пс. 77:52; Пс. 79: 2; Пс. 99: 3). Серед різних хижих тварин (Єр. 5: 6) - вовк (Соф. 3: 3; Єз. 22:27; Мф. 10:16; Ін. 10:12; Діян. 20:29) і до них належать і помилкові пророки (Єз. 22:28; Мих. 3: 9-11). Таким чином, помилкові пророки були відомі в давнину, зі священного писання Старого Завіту. За словами Златоуста, Спаситель тут розуміє під лжепророками не єретиків, але тих, які, ведучи розпусне життя, прикривають себе личиною чесноти і яких зазвичай називають шахраями. Вислів зустрічається в творах Єрма. Він каже: «суди по справах і життю про людину, яка говорить про себе, що він отримав натхнення від Бога (Mand. XI: 16)». 16 По плодах ви пізнаєте їх. Велике збентеження ще у древніх тлумачів викликало тут слово «плоди», - що саме слід розуміти під ними? Ієронім тлумачив це слово так: ви дізнаєтеся лжепророків за їх вченням. Такої ж думки трималися численні західні богослови, в тому числі і новітні. Вислів Христа був щитом-якорем інквізиції, яка переслідувала сектантів за їх вчення. Але тут виникало важливе утруднення: деякі сектанти, незважаючи на свою єресь, відрізнялися великою чистотою життя. Як це пояснити? Вдавалися в таких випадках до жалюгідного виверту, що в сектантів в цей час вселявся диявол і змушував їх вести добре життя. Але мова Христа тут настільки проста і зрозуміла, що потрібно тільки подивитися на справу прямо, щоб зрозуміти її значення. Люди поділяються на добрих і злих. Люди добрі приносять добрі плоди. До цих плодів відноситься все, що є доброго в людях, чи буде це вчення, або добродійне життя, або ж взагалі будь-яка корисна для людей діяльність. Добрих плодів духу так багато, що їх не можна і перелічити, як і різні добрі плоди, які ростуть на різних хороших деревах. Що стосується самих рослин, які взяті тут для прикладу, то під άκανϋαι розуміються тут взагалі колючі рослини, і переважно терен, який росте у великій кількості в Палестині. Він за зовнішнім виглядом дещо походить на виноград і, можливо, тому сказано: чи збирають виноград з терня? Під τρίβολος мається на увазі колюча рослина, відома під назвою будяків. З цієї рослини, звичайно, смоква ніколи не збирається. Остання, хоча і корисна в лікарському відношенні, проте завжди вважається непотрібною, шкідливою для хлібних рослин. 17 стих. Порівняння, взяте з реального життя природи. Ми поділяємо дерева на хороші і погані, не розмірковуючи або мало розмірковуючи про те, наскільки такий наше поділ відповідає самій дійсності. Так, наприклад, про дику яблуню можна сказати, що вона приносить погані яблука, а про прищеплену, що на ній з'являються хороші плоди. Але є різні сорти різних дерев, які, як не корисні в лікарському відношенні, не вважаються, проте, добрими деревами, які приносять добрі плоди. Спаситель бере порівняння в цьому загальному сенсі, не звертаючи уваги на те, наскільки воно відповідає науковій дійсності. 18 Не може дерево добре плоди погані родити, ні дерево погане плоди добрі родити. Для роз'яснення однієї думки вжиті цілих чотири стиха, в яких предмет розглядається з різних сторін, майже до тавтології. Але, за словами Златоуста, якщо Спаситель говорить про одне й те ж два рази, то тут немає тавтології. «Щоб хтось не сказав, що погане дерево, хоча і приносить плоди погані, але може приносити і добрі, а при двоякому плодоносінні важко вже зробити розрізнення, в спростування цього Спаситель говорить, що так не буває, що воно приносить тільки погані плоди, і ніколи не може принести хороших, і навпаки. Що ж, невже добра людина не може стати поганою і навпаки? Життя людське наповнене багатьма такими прикладами. Але Христос не говорить, що поганій людині не може змінитися, або добра не можна впасти, але те, що людина не може принести доброго плоду, поки живе погано». За словами Августина, під деревом мається на увазі тут людська душа. Під плодом же справи людини; бо не може погана людина робити добро, і добра зло. Отже, якщо побажає погана людина робити добро, то повинна спочатку стати доброю. Дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь. І тут Христос говорить тільки в загальному сенсі. Звичайно, не всяке дерево чекає така доля. Багато дерев зберігаються в цілістності, не дивлячись на те, що ніякого плоду не приносять. Але зазвичай буває інакше. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Επιγνώσεσϋε - ви пізнаєте їх цілком, абсолютно. Пор. 1 Кор. 13:12. За одним урочистим повторенням сказаного раніше, для затвердження висловленої думки. Але інакше дивляться на це інші. Посилаються на вставку Матфея Мф. 20: 1-15 для пояснення Мф. 20:19, 30, також на вставку притчею Мф. 24: 43-51 - Мф. 25: 1-12 для пояснення Мф. 24:42. В Мф. 25:13 Матфей також повторює стих, з якого почав (Мф. 24:42). Матфей знайшов, ймовірно, в «Логіях», після вислову про хибних пророків, ст. 15, слова ст. 16-го: από των χαρπων αυτών έπιγνώοεσθε αυτούς по їхніх плодах ви пізнаєте їх, і це спонукало його вставити «звідкись» з логій вислів про дерева і плоди, яким він закінчує, повторюючи слова, що містять цей вислів. Але справа ця настільки темна, що важко сказати, як було насправді. Дізнатися про справжній характер людей можна різними способами: за друзями, яких вони обирають, за словами, які вимовляють, за заняттями, способом життя та ін. Але найкраще і найнадійніше свідчення про людину - це ті плоди, які вона приносить. Плоди, принесені поганими людьми, іноді здаються навіть добрими. Але насправді завжди бувають поганими й шкідливі. 21 Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного. Сенс цього місця досить добре пояснений Климентом Римським в його 2 Кор. 4: 1-4: «і так не будемо називати Його тільки Господом, бо це не спасе нас. Тому що Він каже: не всякий хто каже до Мене «Господи! Господи!» спасеться, але той, хто творить праведність (ου πας ό λέγων μοι Κύριε Κύριε, σωθήσεται αλλ'ό ποιων την διχαιοσύνην). Так що, браття, будемо сповідувати Його в справах любові один до одного, не чинячи перелюб, не ширячи наклепів щодо інших і не заздрячи, але будучи стриманими, милостивими, добрими». Тут, як видно, слова, взяті з Матфея, дещо змінені. Вираз «не кожен» не означає «ніхто», як його пояснювали іноді. А означає, що знайдуться багато людей, які, закликаючи ім'я Господнє, спасуться. Але не всі, що роблять лише це, спасуться. Тут взагалі вказується на лицемірне закликання імені Господнього, на показне благочестя. Маються на увазі, за словами Кана, люди, котрі нічого іншого не можуть привести в доказ своєї праведності, крім того, що вони закликали Ймення Господнє. Якщо не йдеться про ворогів Спасителя і про те, врятуються вони чи ні, то останнє мається на увазі само собою. Слід зауважити, що з цього стиха і до кінця промови Спаситель «непомітно» виступає як майбутній Суддя людей (Цан, Альфорд). Однак Він тут не говорить про волю Свою, але про волю Отця Свого Небесного. Альфорд вважає це важливою і безцінною ознакою, повчальною на самому початку Його служіння. У рабинських творах знаходять безліч паралелів для цього місця. Послання до римлян святого апостола Павла, 4, 4-12 4 Hагорода тому, хто робить, дається не з лас­ки, а за обов’язком. 5 А тому, хто не робить, але вiрує в Того, Хто виправдовує нечестивого, вiра його зараховується в праведнiсть. 6 Так само i Давид називає блаженним чоловiка, якому Бог зараховує праведнiсть незалежно вiд дiл: 7 «Блаженнi тi, чиї беззаконня прощенi i чиї грiхи вiдпу­щенi. 8 Блаженна людина, якій Господь не зарахує грiха». 9 Бла­женство це належить до обрiзан­ня чи до необрiзання? Ми говоримо, що Авраамовi вiра зарахована в праведнiсть. 10 Коли зарахована? Пiсля обрiзання чи до обрiзання? Hе пiсля обрiзання, а до обрiзання. 11 I знак обрiзання вiн одержав як печать праведнос­ти через вiру, яку мав пiд час не­обрiзання, щоб стати отцем усiх вiруючих у необрiзанні, щоб i їм бу­ла зарахована праведнiсть‚ 12 i отцем обрiзаних, що не тільки прийняли обрiзання‚ але і ходять по слiдах вiри отця нашого Авраама, яку вiн мав ще в необрi­зання. Толкова Біблія Зі сказаного в П'ятикнижжі Апостол зараз же робить висновок. Зарахування Богом віри Авраамової як праведність, очевидно, було справою милості Божої, тому що, як сказано в поясненні 3-го ст., Бог у Авраамові ще не бачив дійсної праведності - її в Старому Завіті і не було. Навпаки, якби Авраам стяжав право на оправдання своїми справами, то Бог мав би його виправдати (за обов’язком). Тим часом ніде в Старому Завіті про такий обов’язок, який Бог мав би по відношенню до праведних людей, мова не йде. Звідси Апостол робить такий загальний висновок: два способи здобути праведність - власні справи або віра. За справи нагорода дається через обов’язок, за віру - за милістю, без наявності повної праведності. Віра ця повинна полягати в переконанні, що Бог може зробити праведним і грішника (нечестивого), може очистити його від гріховної скверни, від якої сама людина не може очиститися. Але звідси зрозуміло, чому Господь поставив Аврааму його віру в праведність. Авраам, очевидно, сам усіх зусиль вжив до того, щоб очиститися від гріхів, але не міг цього досягти, і тому з вірою чекав цього очищення від Бога. Таким чином, він вірою вже смакував майбутнє виправдання, яке буде даровано людству через Христа, і йому була зарахована ця майбутня праведність, що в дійсності ще тоді не існувала. Для поповнення свідчення Мойсея про Авраама Апостол додає сюди уривок із псалмів Давида. Пс. 31-й Давид склав, ймовірно, після того, як удостоївся отримати від Бога прощення за вчинені ним тяжкі гріхи, в які він впав своєю пожадливістю. Звідси з'явилися вирази: «прощені беззаконня, гріх покритий, не зарахується гріх». Тут, таким чином, вказується негативна сторона виправдання, що складається в знищенні зла через виправдання, тоді як у відношенні до Авраама йшлося тільки про позитивну сторону виправдання - про те благо, яке отримується у виправданні. Апостол використовує сповідання Давида, звичайно, з тією метою, щоб показати, що і цей видатний праведник Старого Завіту всю силу сподівання свого покладав не на справи свої, а на Божу милість. І Давид усвідомлював, що людина може відчувати себе блаженною тільки тоді, коли Бог, незалежно від справ людини, простить йому його гріхи - сама людина не може загладити свою провину своїми подвигами. Але захисники виправдання у ділах могли, з приводу посилання Апостола на приклад Авраама, виправданого за вірою, сказати: «Нехай так! Але Авраам удостоївся виправдання через віру тільки тому, що він був обрізаний, обрізання разом з тим є справою, подвигом людини». Апостол, поставивши це питання (слово «виправдання» він, зважаючи на наведений вислів з Пс. 31-го, тут замінює словом «блаженство»), зараз же просто і чітко вирішує його так: Авраам був виправданий Богом через віру набагато раніше встановлення обрізання - саме після виправдання пройшло близько 14-ти років до встановлення обрізання (пор. Бут. 15 і Бут. 17). У той час Авраам нічим зовнішнім не відрізнявся від язичників. Апостол ще далі розвиває свою думку. Саме обрізання було, так би мовити, печаткою або наслідком вже наявного виправдання Авраама. Апостол хоче сказати, що хоча сам Авраам, звичайно, з вірою приймаючи божественну обітницю, не думав, не мав на меті стати духовним батьком віруючих язичників, проте такою був у цьому випадку намір Бога. Бог, приймаючи віру Авраама, як виправдання, мав при цьому на увазі, власне, язичників, і теократія була для нього лише засобом (пор. Бут. 13: 3). Говорячи про язичників, як духовних чад Авраама за вірою, Апостол ставить їх на першому плані - про віруючих з іудеїв він говорить в Рим. 4:12. Це вже зовсім йшло в розріз з іудейськими поняттями! Але і цим Апостол не обмежується. В Рим. 4:13 він говорить, що іудеї тільки в такому разі можуть називати Авраама своїм батьком, коли не тільки приймають обрізання, а й чинять так, як Авраам - саме наслідують віру його. І яку віру? Ту, яку він мав ще не будучи обрізаним, ще будучи в стані звичайної людини, на рівні з язичниками! Звідси євреї могли виводити абсолютно правильно, що віруючі язичники не повинні проходити іудейським шляхом, а іудеї віруючі - шляхом язичників... Ми бачимо, таким чином, з обох цих стихів, що найважливішою подією в історії домобудівництва спасіння був саме перший виступ Авраама, як батька всього віруючого людства. Царство Боже народилося саме в цей момент. Авраам був покликаний саме для того, щоб врятувалися всі народи. З цього моменту, власне, і починається історія спасіння. Авраам не тільки увірував в Бога Творця і воздаятеля - такі віруючі були і раніше (Євр. 11), але увірував в обітниці Божі, в Бога-Першопричину справи викуплення ... У такому випадку тілесне походження від Авраама втрачало своє значення для досягнення спасіння - одна віра робилася оживляючим початком в історії людства, віра в Бога, який дає виправдання даром.

Свято-Миколаївський монастир продовжує публікувати книгу "Чернече життя: за висловами про нього святих отців подвижників", яка вийшла у 1885 р. у Києво-Печерській Лаврі. Раніше вийшла стаття про те, що монах "повинен питати старців про усілякий крок, який робить у келії своїй, і про всяку краплю води, яку випиває". Твердо знайте, що ні зростати і стати довершеними ви не можете, ні вміти розрізняти добро від зла ви не будете, якщо не будете коритися отцям вашим. Отці наші самі так чинили: корилися отцям своїм і їхні настанови слухали. Від того зросли і самі стали вчителями, як написано в Премудрості сина Сирахового: «Не віддаляйся від повісти старців, бо і вони навчилися від батьків своїх, і ти навчишся від них розважливости і — яку у випадку потреби дати відповідь» (Сир. 8: 11-12). Отже, ви повинні наслідувати тих, котрі покірні були отцям своїм і їх у всьому слухалися, і котрих отці за допомогою Божою навчили всьому, чого самі навчилися від отців своїх, і що передали синам своїм покірним. Так, Ісаак слухався Авраама; Яків – Ісаака, Йосиф – Якова, Єлисей – Іллю, Павло – Ананію, Тимофій - Павла. Усі вони і подібні до них слухалися отців своїх, виконували волю їх і слідували їхнім порадам, від того пізнали істину, навчилися правди, і, нарешті, сподобилися Духа Святого, - і стали таким чином провісниками істини у всьому, як написано у пророка Єзекиїля: «Я поставив тебе стражем дому Ізраїлевому, і ти будеш слухати слово з уст Моїх, і будеш напоумлювати їх від Мене» (3, 17). Отже, якщо бажаєте зростати, стати незворушними в серці своєму і ні в чому не бути посміховищем для диявола, коріться отцям своїм і їх у всьому слухайтеся, і не зазнаєте падіння повік. Св. Ісая говорив: «Що б не робив, роби це за порадою отців твоїх, і спокійно проведеш весь час життя твого. Відкривай помисли свої отцям своїм - і покриє тебе благодать Божа. Супротивні твої помисли – всі - не соромся відкривати старцю твоєму, якщо бажаєш знайти втішне полегшення: бо за того чоловіка і радіють демони, який приховує свій помисел, добрий чи хороший. Серце твоє схиляй до того, щоб воно охоче корилося отцям твоїм, і благодать Божа вселиться в тебе. Відкривай хвороби свої (душевні) отцям твоїм, щоб відчути допомогу від порад їхніх. Нічому так не радіють дияволи, як тому, якщо хтось приховує помисли свої від духовного свого наставника. Коли будеш питати старця про помисли свої, відкривай їх вільно, як є, тому, в кому ти впевнений, що він збереже таємниці твої» («Добротолюбіє»).

24 червня Господь говорить нам через Євангеліє, що ми повинні насамперед здобувати Царство Небесне в своєму серці, і тоді як "бонус" ми отримаємо все інше, що дійсно є важливим і потрібним. Євангельські читання 24 червня Євангеліє від Матфея, 6: 31-34, 7: 9-11 31 Тож не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися? 32 Бо всього цього язичники шукають; знає бо Отець ваш Небесний, що ви маєте потребу в усьому цьому. 33 Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам. 34 Отже, не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра саме за себе піклуватиметься. Досить кожному дневі своїх турбот. 9 Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба, подала б йому камінь? 10 І коли попросить риби, подала б йому змію? 11 Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього. Толкова Біблія 31 стих. Сенс промови той же, що і в Мф. 6:25. Але тут думка викладається вже в ролі висновку з попереднього. Вона блискуче доведена наведеними прикладами. Сенс той, що всі наші піклування і турботи мають бути сповнені духом надії на Отця небесного. 32 стих. Дещо дивною з першого погляду представляється тут згадка про язичників. Цілком добре пояснює це Златоуст, кажучи, що Спаситель тому тут згадав про язичників, що вони трудяться виключно для сьогоднішніх потреб життя, не міркуючи про майбутнє і небесне. Златоуст надає також значення обставині, що Спаситель не сказав тут Бог, а назвав Його Отцем. Язичники ще не прийшли до синівського стану щодо Бога; але слухачі Христа, з наближенням Царства Небесного, вже ставали. Тому Спаситель вселяє в них вищу надію - на небесного Отця, який не може не бачити чад Своїх, якщо вони знаходяться в скрутних і крайніх обставинах. 33 стих. Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам. Перекладено точно, і, проте, не узгоджується з оригіналом. За нашим перекладом виходить, що «Його» відноситься до царства, тобто Шукайте Царства Божого і правди цього Царства; тим часом в оригіналі… слово «Його» має ставитися до «Отець ваш на Небі», і зміст виразу такий: шукайте найперше Царства і правди Отця вашого небесного. У Орігена, Климента і Євсевія зустрічається вислів Христа: «просіть багато чого і мале додасться вам; просіть небесного і земне додасться вам», пояснює сенс 33 стиха, але не цілком. «Шукайте» тут замінено «просіть». Люди повинні насамперед прагнути до того, щоб на землі настало або з'явилося Царство і правда Божі, всіляко сприяти цьому своїм життям, поведінкою і вірою. Це в позитивному сенсі; в негативному - ухилятися від усякої неправди (брехні, обману й ін.), де б вона не існувала. Якби таке прагнення було загальним, то все інше, чого язичники так старанно шукають і про що так багато піклуються, з'явиться без особливих праць і турбот. Досвід дійсно показує, що добробут серед людей з'являється не тоді, коли вони всю свою увагу зосереджують на мирських інтересах і корисливості, а коли шукають правди. Проти добробуту людей ніколи не виступає Христос. 34 стих. Отже, не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра саме за себе піклуватиметься. Досить кожному дневі своїх турбот. Златоуст пояснює ці слова так: «не сказав - не піклуйтеся, але не піклуйтеся про завтрашній день». Якщо прийняти це тлумачення окремо і без зв'язку з іншими тлумаченнями, то виходить деяка двозначність. Про завтрашній день не слід піклуватися; але зате слід піклуватися про інші, подальші дні. Можна думати, що Спаситель взагалі тут повчає не піклуватися про майбутнє, що ясно з контексту. Тому про завтрашній день сказано в загальному сенсі і, можливо, тому, що він буває зазвичай предметом наших найближчих і особливих турбот. Саме за себе піклуватиметься. Поширювати свої турботи на завтрашній і кілька днів - не в наших силах. Наше так зване «передбачення» часто не справджується в майбутньому. Сенс виразу такий: дбайте (можете піклуватися) тільки про нинішній день, як ви і зазвичай це робите. Завтра прийдуть свої особливі турботи, властиві тільки цьому дневі. І це доводиться тим, що досить для кожного дня своєї турботи. 9 стих 7 глави. … Надзвичайна реальність і образність порівняння посилюється ще тією обставиною, що камінь схожий на хліб, і таким чином подача каменю замість хліба була б не тільки жорстокістю, але ще і обманом. При цьому показово, що для ілюстрації обрані найпростіші, зовсім нескладні речі, які, незважаючи на свою простоту і нескладність, все ж майже неможливі навіть і в середовищі людей, за природою своєю злих. Під хлібом тут взагалі не можна розуміти тільки «вчення або милості» або «духовне». Звичайно, таке значення слово мати може, але тільки в переносному сенсі. У Луки в цій промові додано: або, якщо яйця він проситиме, дасть йому скорпіона? (Лк. 11:12). 10 стих. І коли попросить риби, подала б йому змію? Буквально: або, якщо і риби попросить (крім хліба), невже подасть йому змію? У Вульгаті і пропущено, так само в слов'янському перекладі. Конструкція стиха і сенс однакові з попереднім…Порівняння спирається на схожість риб, особливо деяких, зі зміями. При виборі порівнянь, якби мова йшла тільки про духовні блага, Спаситель міг би цілком зручно замінити ці образи також духовними предметами, наприклад, сказати: якщо син твій просить у тебе любові, або визнання чи поради, то невже ти дав би йому щось інше? Цим цілком спростовується думка, що наші прохання до Бога повинні обмежуватися тільки духовними благами. 11 стих. Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього. Стих зв'язується з попереднім сполучною часткою «отже», яка показує, що він є тут продовження попередньої мови. Приватні факти людського життя, зазначені в 10 ст., тут узагальнюються, розуміються в більш широкому сенсі. Спаситель говорить немов так: ось бачите, як у вас робиться і що відбувається. І це буває у вас в той час, коли ви злі. Слово πονηροί в зв'язку з πόνος, робота, втома, і πενία бідність, вказує, власне, на обтяженість, худобу; в моральному сенсі πονηρός - злий; в обох випадках протилежно χρηστός. Далі, πονηρός означає конкретне явище порівняно із загальним, що виражається через κακός. Останнє - більше про сутність і характер, перше - про діяльність і цінність наших вчинків по відношенню до інших (пор. Мф. 5:45; Мф. 22:10; Мф. 13:49; Мф. 7:11; Лк. 6:35 ; Лк. 11:13, - Кремер). Абсолютно невірно висловлює думку цього стиха Августин, за яким люди називаються тут злими тому, що, будучи любителями світу цього і грішниками, коли дають і блага якісь, називають їх благами в звичному значенні, хоча вони за своєю природою і не є дійсними блага, а тільки тимчасовими, які стосуються тільки сьогоднішнього життя. Але чому ж хліб і риба повинні вважатися благами тільки в нашому власному, грішному сенсі? Хіба називає Спаситель ці блага неістинними, помилковими? Суть справи, очевидно, не в благах, які є благами у всякому сенсі, а в тому, що люди злі. Хороші блага - це протиставлення людям злим. Люди злі, і проте, і вони вміють давати своїм дітям блага. Деяка різкість і категоричність висловлювання «якщо ви, будучи злими» дали привід тлумачам думати, що тут Спаситель хотів вказати на первородний, властивий людям, гріх. За словами одного письменника «цей вислів є найсильнішим dictum probans у всіх писаннях на захист первородного гріха». Але чому ж Спаситель не сказав: Тож якщо всі ви, будучи злими? ... Тоді Його слова з більшою ймовірністю свідчили б про присутність в людях спільного первородного гріха. Тому можна думати, що в даному виразі про первородний гріх немає мови. Вчення про первородний гріх можна, звичайно, виводити з інших місць священного писання, але не з цього. Тут просто звичайна характеристика людей, які дійсно виявляють у відносинах більше злоби, ніж добра і благовоління. Слово «вмієте» (οϊδατε) передають по-різному: знаєте, як давати, звикли давати. Деякі ж кажуть, що вмієте або знаєте (в перекладах) абсолютно зайве і що можна просто перекладати «даєте». Нарешті, ще треті стверджують, що тут стисло представлені дві думки: 1) якщо ви, будучи злими, даєте дари вашим дітям; 2) якщо ви вмієте давати добрі дари, маєте намір давати хороше, не каміння замість хліба і не змій замість риби ... Таке тлумачення видається, однак, дещо штучним і зайвим. На противагу людям вказується Отець Небесний, який, не як люди, добрий і благий за самою природою Своєю. Коли люди звертаються до Нього з проханнями, то Він «тим більше», ніж люди, дає «добро» тим, що просять у Нього. Колишні «благі дари» (δόματα άγαϋα) замінюються тут, у другій половині речення, просто словом «блага» без згадки про дари. Але зрозуміло, що сенс один і той же. Показово, однак, що як в першому випадку δόματα άγαϋά стоїть без артикля, так і в другому просте αγαθα, також без артикля. Цього не варто було б очікувати, якби під «дарами» або «хорошим» розумілося щось певне. У Лк. 11:13 зустрічаємо спробу трохи ближче і конкретніше визначити, в чому полягають ці «добрі дари». Замість «дасть блага» у Луки «скільки ж більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього». Мейер думає, що цей вислів у Луки є пізнішим, прикрасою. Читання в цьому місці у Луки сильно коливається. У деяких кодексах «вони сповнились Духом Святим», в інших «доброго Духа» (πνεύμα αγαϋόν) або «добрий дар»; Вульгата і з нього 130 латинських перекладів доброго Духа (spiritum bonum). У нам тепер немає, звичайно, потреби розбирати, справжній чи не справжній цей вислів у Луки. Слід звернути увагу на вирази: «Отець на небесах» (о πατήρ о εν τοις ούρανοΐς), як тут, і «Отець з неба» (πνεύμα αγαϋόν). Перше вживається, коли до Отця Небесного звертаються з проханням; друге - коли Отець Небесний Сам подає будь-які блага з неба (Лк. 11:13). Послання до римлян святого апостола Павла, 2, 28 – 3, 18 28 Бо не той юдей, хто має такий вигляд, i не те обрiзання, що зовнi, на тiлi; 29 але той юдей, хто в душi такий, i те обрiзання, яке в серцi, за духом, а не за буквою: йому i похвала не вiд людей, але вiд Бога. 1 Отже, яка перевага бути юдеєм, або яка користь вiд об­рiзання? 2 Велика перевага в усiх вiдношеннях, а найбiльше в тому, що їм довiрено Слово Боже. 3 Бо що ж‚ коли деякi й не вiрували? Невiра їхня чи знищить вiрнiсть Божу? 4 Зовсiм нi. Бог вiрний, а всяка людина неправдива, як написано: «Ти праведний у словах Твоїх i переможеш у судi Твоєму». 5 Якщо ж наша неправда вiдкри­ває правду Божу, то що скажемо? Чи не буде Бог несправедливий, коли виявляє гнiв? [Кажу це за людським мiркуванням.] 6 Зовсiм нi. Бо iнакше як Боговi судити свiт? 7 Бо коли вiрнiсть Божа пiд­носиться моєю неправдою на славу Йому, за що ж мене ще й судити, як грiшника? 8 I чи не чинити нам зло, щоб вийшло добро, як деякi лихословлять нас i кажуть, нiби ми так навчаємо? Праведний суд на таких. 9 То що ж‚ чи маємо ми перева­гу? Аж нiяк. Бо ми вже довели, що як юдеї, так i еллiни, всi пiд грi­хом. 10 Як написано: «Немає праведного нi одного; 11 немає, хто ро­зумiв би; немає‚ хто шукав би Бо­га; 12 всi ухилилися з путi, не­гiднi всi до одного; нема того, хто чинить добро, нема жодного»; 13 «гор­тань їхня — вiдкритий гріб; язиками своїми обманюють; отрута аспидiв на губах їхнiх». 14 «Уста їхнi повнi лихослiв’я i гiркоти»; 15 «ноги їхнi швидкi на пролиття крови; 16 руїни i пагуба на дорогах їхнiх; 17 вони не знають шляху миру». 18 «Hемає страху Божого перед їхнiми очима». Толкова Біблія 28 стих. Можна бути іудеєм по зовнішності, тобто мати обрізання або, що те ж, можна носити на тілі (плоті) знак союзу з Богом – обрізання, і в той же час не бути істинним іудеєм і не перебувати в дійсному особливому спілкуванні з Богом. Подібна думка висловлена ​​і в Євангелії (див. Мф. 8: 11-12). Глава 3. З попередньої глави ставало очевидним, що грішний іудей так само підлягає гніву Божому, як і грішний язичник. Але в такому випадку виникало питання про переваги іудейського народу - в чому ж вони полягали? Адже і сам Апостол в 1-й главі натякав на існування цих переваг (Рим. 1:16). На це передбачуване питання Апостол відповідає, що іудеї мали багато переваг і, перш за все, мали одкровення Божі. Якщо це не привело до тієї мети, до якої воно повинно було привести, тобто до прийняття ними Христа, то не зникла через це вірність Бога даним праотцям іудеїв обіцянкам! Ні, скоріше можна сказати, що через невіру іудеїв вірність Бога зазначеним обіцянкам ще більш стала очевидною. Але якщо, таким чином, гріх невіри людської служить до найвищого прославляння Божого, то чи може Бог гніватися на грішників? Якби не визнати за Господом цього права гніватися і на тих грішників, гріхи яких служать на прославлення Його святості, то це означало б заперечувати можливість останнього суду над усім людством. 2 стих. «Велика перевага» - точніше «багато» (переваг). Про ці переваги Апостол говорить докладно в Рим. 9: 4 і дал. «Слово Боже». Так як в Рим. 3: 3 стихові прославляється вірність Бога цьому слову або, точніше, одкровенням Божим (τα λόγια του θ.), то зрозуміло, що під словом потрібно розуміти обітниці Божі (пор. Рим. 9: 4 αί εκαγγελίαι), які містяться не тільки у пророків (пор. Діян. 3:24), але і в П'ятикнижжі. 3 Бо що ж‚ коли деякi й не вiрували? Невiра їхня чи знищить вiрнiсть Божу? «Бо що ж?» тобто як зрозуміти це? (Невіра іудеїв в обітниці, мабуть, зовсім знищує всі значення цих обітниць). «Не увірували» - ηπίστησαν, тобто не увірували в Месію, який прийшов, хоч мали обітницю про Нього. Для Апостола в той час вже цілком з'ясувалося ставлення іудейського народу до Христа (пор. 9-11 гл.). «Невiра їхня чи знищить вiрнiсть Божу?» «Невіра» - у Христа. «Чи знищить», тобто позбавить сили? «Вірність Божу», тобто Вірність Бога Своїм обіцянкам, які Він дав колись народу Своєму. 4 стих. Тут Апостол стверджує взагалі вірність Бога даним обіцянкам, але для будь-кого зрозуміло, що тут же дається відповідь і на поставлене в 3-му ст. питання. Павло хоче сказати, що Бог неодмінно виконає дані патріарху цього народу обітниці, але цю думку він висловлює і розвиває тільки в кінці 11-ої гл. «Всяка людина неправдива». Тільки людині, зі слабкою волею, властиво брехати, тобто змінювати свої слова і обіцянки. - Бог же не такий! … Якщо людська неправда може служити, так би мовити, прекрасним фоном для розкриття Божественної Правди - гарне найкраще відтіняється, якщо поряд з ним поставлено щось негарне, - то за що Бог гнівається на неправедних, тобто на невіруючих іудеїв?... Чи не краще б було - так міг міркувати іудей, - чи не справедливіше було б з боку Бога пробачити нам наше невір'я в Христа? Апостол негативно відповідає на це питання. Якби Господь простив Своєму народу, через особисті стосунки до цього народу не поставив йому в провину його страшний гріх - невіру в Христа, то як би Він міг судити весь світ, все людство на страшному суді? Ні, правда Божа вимагає покарання усякого гріха, безвідносно до його наслідків. 7-8 стихи. Іудеї, звичайно, говорили про Павла, що це - грішник, що Бог покарає його за відступництво від іудейства, і Апостол, знаючи ці нападки на нього, вказує на їх нелогічність. За що б Бог став карати його? Припустимо, він проповідує брехню, але якщо ця брехня, це помилкове вчення, з яким він всюди виступає, тільки ще сильніше дає можливість виявитися істині Божій або «істинній» іудейській вірі, то за що іудеї нападають на нього? Чи не повинні вони швидше хвалити його за це? Потім, ще більше посилюючи своє ствердження, Апостол говорить, що з точки зору іудеїв (див. ст. 5-ий), він і інші християни, значить, чинять добре, коли роблять зло. Насправді, звичайно, цього християни не роблять, і наклеп на них з боку іудеїв, безсумнівно, знайде собі праведне осудження на суді Божому, - але в усякому разі, якби християни робили зло, щоб дати можливість більше виявитися правді Божій, то, звичайно, з іудейської точки зору, вони заслуговували б похвали, а не засудження ... Ось до якої безглуздості доводить думку, висловлену в 5-м ст…. Іноді намагалися виправдовувати найбільші злочини в історії тими великими благими наслідками, які ці злочини мали для людства. Навіть Робесп'єра в ім'я такого міркування робили деякі святим ... Апостол заперечує можливість застосовувати такий принцип: людина, на його думку, відповідає перед Богом за своє погане діло, які б добрі наслідки воно не мало, тому що, як говорить він в інших місцях своїх послань, це вже Сам Бог обертає погані діяння людські на користь людства (див. Рим. 9:17, Рим. 11:25, 31; Гал. 3:22). Повертаючись до питання про переваги іудейського народу, поставленого в 1-м ст., Апостол тепер доводить з Писання Старого Завіту, що іудеї не можуть претендувати на будь-які переваги щодо суду Божу, тому що всі вони були грішники. Їх не може врятувати і даний їм від Бога закон, який, не даючи людям сил змінити на краще своє життя, дає тільки можливість іудеям переконатися в тому, що вони перебувають в гріху. Викриття, які висловлені проти іудеїв Апостолом, узгоджуються з тими відгуками, які ще раніше зроблені були про іудеїв їх власними пророками. Спочатку Апостол дає викриття з псалмів (Пс. 13: 1-3; Пс. 5:10; Пс. 139: 3; Пс. 9:28), потім з кн. Притч і Ісаї (Притч. 1:16; Іс. 9: 7, 8) і потім знову з псалмів (Пс. 35: 2).

23 червня ми читаємо Євангеліє про те, що любов до Христа має бути найголовнішою і вести нас... до Хреста. Євангельські читання 23 червня Євангеліє від Матфея, 10: 32-33, 37-38, 19: 27-30 32 Отже, кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. 33 А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним. 37 Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене; 38 і хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене. 27 Тоді Петро, відповідаючи, сказав Йому: ось ми залишили все і пішли слідом за Тобою, що ж нам буде? 28 Ісус же сказав їм: істинно говорю вам, що ви, які пішли за Мною, при відновленні світу, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих. 29 І всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне. 30 І багато хто з перших будуть останніми, а останні — першими. Толкова Біблія Думка, яку хотів висловити тут Спаситель, зрозуміла. Όμολογέω значить, між іншим, визнавати, сповідувати, а щодо Христа визнавати Його Месією і вчення Його божественним. Таке визнання може виражатися не тільки в словах, але і справах. Зв'язок з попереднім також достатньо чіткий. Заговоривши про гоніння за ім'я Його, Спаситель тут вказує, які наслідки їх можуть бути. Багатьох вони змусять внаслідок страху або мирських прихильностей відректися від Нього, подібно Петру. Передбачаючи це, Він і говорить про те, які наслідки можуть бути такого зречення. 33 А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним. (Лк. 12: 9). Думка та ж, що і в попередньому стихові, тільки виражена у вигляді заперечення. Цей стих може служити для пояснення того, про що йдеться в попередньому стиху. У Луки виражена та ж думка, але тільки набагато сильніше. Замість «хто любить більше» - якщо хто «не зненавидить батька свого, і матері, і дружини, і дітей» та ін. Пояснювали вирази обох євангелістів в тому сенсі, що тут йдеться про більшу любов до Спасителя, і коли того вимагають обставини, наприклад, коли з заповідями Його не згодні найближчі родичі, коли любов до них зажадала б порушення цих заповідей. Або: любов до Христа повинна відрізнятися такою силою, що любов до батька, матері і інших повинна здаватися в порівнянні з любов'ю до Христа ненавистю. Потрібно зауважити, що слова ці нагадують Втор. 33: 9, де Левій «говорить про батька свого і матір свою: «я на них не дивлюся», і братів своїх не визнає, і синів своїх не знає; бо вони, левити, слова Твої зберігають і завіту Твого дотримують»; і Вих. 32: 26-29, де йдеться про Ізраїля після створення золотого тельця, коли кожен вбивав брата свого, друга, ближнього свого. Таким чином, і в Старому Завіті не бракує прикладів, коли виконання заповідей Господніх вимагало ненависті і навіть вбивств близьких людей. Але не можна, звичайно, думати, що Христос вселяє Своїми словами яку б то не було ненависть до близьких, і що ця заповідь Його відрізняється якою б то не було черствістю. У житті зовсім не бракує випадків, коли любов, наприклад, до друзів перевищує любов до найближчих родичів. Слова Спасителя вказують на божественну і піднесену самосвідомість Сина Людського; і ніхто, за здоровим міркуванням, не може сказати, що Він вимагав тут чогось, що перевищує людські сили і що є аморальним або незакономірним. 38 і хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене. (Мк. 8:34; Лк. 9:23; Лк. 14:27). Реальний зміст цього вислову цілком зрозумілий. Слідувати за Христом - означає, перш за все, взяти хрест. Тут вперше буквальна мова про хрест в Євангелії Матфея. Спаситель Сам уже ніс у той час цей хрест потай. Несення хреста іншими передбачається добровільним. Буквально розуміти цей вислів немає ніякої потреби. Під хрестом маються на увазі взагалі страждання. Вираз це зустрічається ще у Матфея - Мф. 16:24. 27 Тоді Петро, відповідаючи, сказав Йому: ось ми залишили все і пішли слідом за Тобою, що ж нам буде? (Мк. 10:28; Лк. 18:28). Тут очевидне посилання на Мф. 19:21. Якщо для слідування за Христом потрібно було залишити все, то Петро і інші учні це саме й зробили. Порядок їх дій був саме такий, який вказано Самим Христом в 21 стихові. Спочатку вони залишили все, а потім пішли за Христом. Апостоли, правда, не походили на багатого юнака; у них не було великого статку. Але якщо взяти до уваги, що ступені багатства бувають різні, що один буває багатий, маючи в запасі сто рублів, тоді як інший буває бідний і з тисячою, то Петро мав повне право стверджувати, що учні не тільки залишили все, але навіть залишили і все своє багатство. 28 Ісус же сказав їм: істинно говорю вам, що ви, які пішли за Мною, при відновленні світу, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих. (Пор. Лк. 22: 28-30). Вирази «сяде», «сядете», звичайно, образні, і їх не можна розуміти в буквальному сенсі. Слово «судити» також образне, має на увазі, по семантичному вживанні «панування», «владу» (пор. Одкр. 20: 4). Щодо того, чи буде зарахований до суддів Іуда, якому також були сказані ці слова, зустрічається багато нотаток у древніх і нових екзегетів. …Феофілакт додає, що Спаситель тут говорить «про тих, які пішли за Ним до кінця, а Іуда не залишився таким». Вираз «судити дванадцять колін Ізраїлевих», очевидно, образний і не може сприйматися в точному сенсі. 29 І всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне. (Мк. 10: 29-30; Лк. 18: 29-30). Любов до Христа ставиться вище любові до земних надбань та родинних зв'язків. Цей стих, втім, не слід, мабуть, розуміти в строго буквальному сенсі, оскільки це не погоджується не тільки з вченням Христа, але і з власними Його діями (див., напр., Ін. 19:26 та ін.). Любов до Христа надає особливого сенсу як земним надбанням, так і родинним зв'язкам. 30 І багато хто з перших будуть останніми, а останні — першими. Сенс цього стиха пояснюється подальшого притчею про робітників у винограднику. Послання до євреїв святого апостола Павла,11,33 – 12, 2 33 якi вiрою перемагали царства, творили правду, одержували обiтницi, затуляли пащi левiв, 34 гасили силу вогню i уникали вiстря меча, змiцнювалися вiд немочi, були сильнi на вiйнi, проганяли полки чужинцiв; 35 жiнки одержували померлих своїх воскреслими; iншi ж замученi були, не прийнявши визволення, щоб одержати краще — воскресiння; 36 iншi зазнали наруги та ран, а також кайданiв i в’язниць, 37 були побитi камiнням, перепилюванi, зазнавали катування, помирали вiд меча, тинялися в овечих i козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; 38 тi, яких увесь свiт не був достойний, блукали по пустелях i горах, по печерах та ущелинах землi. 39 I всi цi, засвiдченi у вiрi, не одержали обiцяного, 40 тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досяг­ли досконалости. 1 Тому i ми, маючи довкола себе таку хмару свiдкiв, скиньмо з себе всякий тягар i грiх, який нас обплутує‚ i з терпiнням підемо на подвиг‚ який чекає на нас, 2 дивлячись на Начальника i Виконавця вiри Iсуса, Який за­мiсть радости, яка Йому належала, витерпiв хрест, зневаживши посоромлення, i сiв праворуч престолу Божого. Толкова Біблія "… Розкривається віра. Саме питається: чи вірою вони здійснювали все? Вірою, каже він, переможеш царства, які були за Гедеона. Творили правду . Хто? Ті ж самі. Правдою він називає тут людинолюбство. Одержували обiтницi. Думаю, що це сказав він про Давида. Які ж обітниці отримав він? Ті, які полягали в словах, що насіння його сяде на престолі його (Пс. 131 : 11). …Дивись, як вони перебували в смертельній небезпеці - Даниїл, оточений левами, три отроки, що були у печі, Авраам, Ісаак і Яків - в різних спокусах, і проте не впадали у відчай (Злат.). "Уникали вістря меча ..." Думаю, каже Златоуст, і це сказав він також про трьох отроків. «Змiцнювалися вiд немочi, були сильнi на вiйнi, проганяли полки чужинців». Тут він розуміє обставини виходу з полону вавилонського. Від немочі - тобто від полону (Злат.). Коли життя іудеїв перебувало у жахливому стані, коли вони анітрохи не відрізнялися від мертвих кісток, тоді і відбулося повернення їх (з полону). "Жiнки одержували померлих своїх воскреслими..." Тут він говорить про пророків Єлисея та Іллю, які воскрешали мертвих. "Іншi ж замученi були, не прийнявши визволення, щоб одержати краще — воскресiння..." Тут, мені здається, - каже Златоуст, - він має на увазі Іоана Хрестителя і Якова, бо замордуванням (αποτυμπανισμός) означається відсікання голови. Вони могли б дивитися на світло сонячне, могли б не робити викриттів, і проте зважилися померти; і ті, які воскрешали інших, самі обрали собі смерть, щоб отримати краще воскресіння. Закінчує промову вказуванням на кайдани, темниці, бичування, побиття камінням, розуміючи те,що сталося зі Стефаном і Захарією ... ... Що ти звеличуєш? Чому дивуєшся? Першому чи останньому? Воістину, каже, тому й іншому. Першому - тому, що воно близько до вас, а останнім - тому, що віра надавала свою силу перед самою смертю ... Те й інше - чудеса віри; і те, що вона робить великі справи, і те, що терпить великі лиха і не думає про страждання (Злат.). "Ти не можеш, каже, сказати, що це були люди грішні і нікчемні, ні, якби навіть ти протиставив їм цілий світ, то побачив би, що вони перетягують ваги і виявляються більш важливими ... Що ж могли б отримати тут в нагороду ті, яких гідного немає нічого в світі? Тут апостол підносить їх розум, навчаючи не зупинятися на реальності, але думати про те, що вище всіх предметів реального життя, якщо весь світ недостойний їх" (Злат.). "Ми і уві сні не відчували того, у чому ці мужі провели весь час, не в покарання за гріхи, але постійно здійснюючи добрі справи і постійно перебуваючи під муками. "Яка ж, каже, нагорода за таку надію? Яке відплата? Велика, і настільки велика, що навіть не може бути виражена словом (1 Кор. 2: 9). Але вони ще не отримали цього, ще очікують, померши в таких скорботах. Уже пройшло стільки часу, як вони залишилися переможцями, і ще не отримали нагороди; а ви, перебуваючи ще в подвигові, нарікаєте. Подумайте, що чого варто Аврааму і Апостолу Павлу очікувати, коли ти досягаєш досконалості, щоб тоді мати можливість отримати нагороду? Спаситель передбачив, що Він не дасть їм нагороди, поки ми не прийдемо, подібно до того, як батько говорить добрим дітям, що не дасть їм їсти, поки не прийдуть їх брати. А ти нарікаєш, що ще не отримав нагороди? Що ж робити Авелю, який всіх переміг і залишається неувінчаним? Що - Ною? Що іншим, які жили в ті часи і очікують тебе і тих, які будуть після тебе? Бачиш, що ми маємо перевагу перед ними? 40 Тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досяг­ли досконалости. Щоб не здавалося, ніби вони мають перевагу перед нами в тому, що увінчуються перші, Бог визначив увінчати всіх в один час, і той, хто переміг за стільки років до тебе, отримає вінець разом з тобою. Бачиш піклування про нас Боже? І не сказав: Нехай не без нас будуть увінчані, але: так не без нас досконалість приймуть; значить - тоді вони і досконалими виявляться. Вони попередили нас в подвигах, але не попередять в отриманні вінців; і це не є несправедливість щодо них, але честь нам, так як і вони чекають на своїх братів. Якщо всі ми - одне тіло, то для цього тіла більше задоволення, коли воно увінчається цілком, а не частинами. Праведники тому і гідні подиву, що вони радіють благам братів так само, як своїм власним. І вони самі бажають бути увінчаними з іншими своїми членами, тому що в спільному прославленні - більше задоволення" (Злат.).

22 червня Євангеліє - про те, що потрібно любити ворогів, робити їм добро й молитися за них. Євангельські читання 22 червня Євангеліє від Матфея, 5, 42-48 42 Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся. 43 Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. 44 А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, 45 щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. 46 Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? 47 І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять? 48 Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий. Толкова Біблія 42 Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся. (Лк. 6:30, де та ж думка висловлена ​​трохи інакше: "Кожному, хто просить у тебе, дай, а від того, хто забирає твоє, не вимагай"). Йдеться, очевидно, про майнові відносини і ні про що інше. Тому міркування про те, що ця заповідь не повинна виконуватися буквально, і що не у всіх випадках прохання можуть бути задоволені, напр., коли дитя просить ніж, щоб зарізатися, видаються зайвими. 43 Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. Перше речення заповіді запозичене з Лев. 19:18; другого речення: «ненавидь ворога твого» немає в стародавньому єврейському законі, і Спаситель посилається тут або на пізніші постанови Ездри, або ж на постанови книжників, спрямовані до того, щоб розвинути в іудеїв людиноненависництво. Adversus omnes alios hostile odium - ворожа ненависть до всіх інших (Тацит Іст. V: 8) з боку іудеїв була добре відома тодішнім язичниками, які і самих іудеїв ненавиділи. 44 А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, (Лк. 6:27, 28). У тексті досить сильні розбіжності. Вираз «благословляйте тих, хто проклинає вас» випущено в Сін., Ват., Вульгаті і деяких інших латин. перекладах, у Тішенд. і Вестком. Хорта, і є у recepta, майже всіх курсивних, Златоуста, Феодорита, Феофілакта і багатьох інших. Вираз «любіть ворогів ваших» випущено в Сін., Ват., але є в recepta, майже у всіх курсивних, Вульгаті і Пешіто. Нарешті «за тих, хто вас» випущена в Сін., Ват., У Тішенд, і Вест. Хорта; але є у recepta, майже у всіх курсивних, древніх лат. і Пешіто. Таким чином, в кращих кодексах зазначених слів немає; але зате на користь їх переважна більшість рукописів і цитат у церковних письменників. Багато екзегетів думають, що слова ці інтерполювати з Лк. 6:27, 28. Порівнюючи текст Матфея і Луки знаходимо, що, якщо не звертати уваги на перестановки, він однаковий у того й іншого євангелиста. Але інші екзегети тримаються інших думок і кажуть, що підозрювати тут інтерполяцію немає достатніх підстав. Цан визнає текст справжнім, хоча і не висловлюється рішуче. Сенс зрозумілий. Златоуст знаходить, починаючи з 39 стиха, дев'ять ступенів, за якими Спаситель зводить нас все вище і вище - «на самий верх чесноти». «Перша ступінь - не допускати образи; друга, коли вона вже заподіяна, - не віддавати тим же злом кривднику; третя - не тільки не робити кривднику того, що ти зазнав від нього, але і залишатися спокійним; четверта - піддавати себе самого злостражданням; п'ята - віддавати більше, ніж скільки хоче взяти кривдник; шоста - не плекати до нього ненависті; сьома - навіть любити його; восьма - благодіяти йому; дев'ята - молитися за нього перед Богом». Подібне вчення не було чуже і язичникам. Так, відомі буддистські вислови: «Перемагай гнів відсутністю гніву, Перемагай несправедливість добротою, Перемагай підлу людини благодіянням, А брехуна - істиною». 45 щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. Мова дуже тонко і непомітно переходить знову в ряд вітань, що властиво блискучій ораторській мові. Робиться наче перерва, і оратор дає можливість зітхнути своїм слухачам. Спаситель прирівнює тепер їх до синів Отця Свого небесного і вони повинні чинити так, як робить їх Отець, наслідувати Його. А Отець наказує, щоб сонце сходило над злими й над добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних. У Сенеки знаходять чудову паралель цих слів Христа: «si deos imitaris, da et ingratis beneficia; nam et sceleratis sol oritur, et piratis patent maria» (якщо будеш наслідувати богам, зроби і невдячним благодіяння, тому що і для злодіїв сходить сонце і морським розбійникам відкриті моря). 46 Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? Лк. 6:32, "митарі" замінені у Луки словом грішники. Слово «митарі» нашого і слов'янського текстів менш імовірне, ніж «язичники», наявне в Сін. BD, близько 18 курсивних, здебільшого латинських перекладах, Вульгаті та ін. і прийняте Тішендорфом, Вестком. Хортом і видавцями англійської Біблії. В тому й іншому випадку сенс майже однаковий, тому що митарі вважалися фактично не кращими язичників. Учні Христа повинні бути вище книжників і фарисеїв, але якщо вони будуть любити тільки тих, які їх люблять, то не стануть вищими навіть язичників (або митарів), які так роблять за природним законом любові, вкладеним в людину. 47 І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять? Слово «братів» вжито тут, очевидно, в загальному значенні - близьких людей, співвітчизників та ін. Це - більш правильне читання, ніж «друзів» (filouj), що зустрічається більш ніж в 150 курсивних рукописах. Брати протиставляються «язичникам» (в інших кодексах - «митарям»). Різниця за змістом в читаннях занадто незначна, щоб на ній зупинятися. Вказується, звичайно, на найближче знайомі слухачам Христа східні звичаї. Німецький тлумач Єванг. Матфея Меркс наводить кілька пояснювальних прикладів привітань з сучасного східного життя. 48 Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий. У Лк (Лк. 6: 33-36) є доповнення, яких немає у Матфея, і взагалі промова викладається трохи інакше. Заключний стих у Луки (36): «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний», подібний за конструкцією з 48 Матфея... Слово τέλος (досконалий) зустрічається з євангелистів тільки у Матфея два рази (ще Мф. 19:21), але кілька разів у Ап. Павла, Якова та один раз в 1 Ін. 4:18. Походить від τέλος - в сенсі досягнутої мети, вживається щодо жертовних тварин, що не мають тілесних недоліків, про дорослих людей, в їх відмінності від немовлят, і в моральному сенсі означає досконалість, повноту, бездоганність, непорочність. Слова Спасителя мають ясний зв'язок з Мф. 5:45, де, перераховуються в повному обсязі не всі властивості Божі, а тільки благість. У цьому лише сенсі і могли зрозуміти мову Христа Його слухачі. Послання до римлян святого апостола Павла, 1, 7-12 7 усiм, що перебувають у Римi, улюбленим Божим, покликаним святим: благодать вам i мир вiд Бога Отця нашого i Господа Iсуса Христа. 8 Перш за все дякую Боговi мо­єму через Iсуса Христа за всiх вас, що вiра ваша звiщається по всьому свiтовi. 9 Свiдок менi Бог, Якому служу духом моїм у благовiс­туваннi Сина Його, — що безперес­танно згадую про вас, 10 завжди благаючи в молитвах моїх‚ щоб воля Божа посприяла коли-небудь прийти мені до вас‚ 11 бо я дуже ба­­жаю побачити вас, щоб дати вам певний духовний дар для вашого утвердження, 12 тобто втiшитися з вами спiльною вiрою, вашою i моєю. Толкова Біблія Всім. Цим додаванням Павло розширює коло осіб, яким він посилає своє послання. Очевидно, що в Римі були і християни з іудеїв. Улюбленим Божим. Бог любить всіх людей (Ін. 3:16), але по відношенню до невіруючих любов Божа може бути тільки жалістю, а не тим тісним внутрішнім спілкуванням, в якому Бог перебуває з Своїми чадами - віруючими. Визнаним святим. Так називає він християн для того, щоб показати, що вони святі, тобто відділені від гріховного світу за покликанням Божим, яке служить для них запорукою в міцності цієї святості. Благодать вам і мир. Під благодаттю тут слід розуміти любов Божу, яка виявляється все в нових і нових проявах серед віруючих; мир же - це почуття повного душевного заспокоєння, яке дає людині свідомість свого примирення з Богом. Від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа. Любов Бога і любов Христа - різні: та - любов Отця, ця - любов брата. Христос любить людей своєю любов'ю (Рим. 5:15). Показуючи ж, що податель дарів є не тільки Отець, а й Син, Апостол, за поясненням блаж. Феодорита, "навчає нас рівності Отця і Сина". 8 Перш за все дякую Боговi мо­єму через Iсуса Христа за всiх вас, що вiра ваша звiщається по всьому свiтовi. Апостол майже всі свої послання починає подякою Богу за процвітання тієї церкви, до якої він пише послання. Особливо виокремлює при цьому ту обставину, що про навернення багатьох римлян до віри в Христа говорять у всьому світі. Апостол цим вказує на велику користь, яку цей факт повинен мати в справі поширення християнства: провінції, очевидно, будуть наслідувати приклад столичного міста! [Дейсман, втім, бачить тут вказівку ​​тільки на світ християнський, на суспільство віруючих у Христа, яке жваво цікавилося тим, як прийнято Євангеліє в Римі ... с. 40]. Бога мого. Цим виразом Апостол вказує на особистий свій досвід, яким він переконався у Божій любові, зокрема, до нього, нелюда (1 Кор. 15: 8). Ісусом Христом. Апостол возносить Богу подяку через Христа, як Главу Церкви і як свого Главу. 9 стих. Апостол підтверджує прикликанням Бога у свідки, що він невпинно, при всіх своїх різноманітних заняттях, згадує про римлян. Служу - грец. слово, тут поставлене, означає, власне, богослужбову дію (пор. Рим. 15:16). Так високо ставить Апостол справу проповідування про Христа! Духом моїм, тобто всім своїм внутрішнім єством. У благовiс­туваннi Сина Його, тобто (служу), проповідуючи про Сина Божого. Щоб дати вам певний духовний дар для вашого утвердження. Апостол хоче послужити їм одним з численних духовних дарів, якими він володів (пор. 1 Кор. 12:26). Павло… відсовує свою особистість в тінь і висуває на перший план тільки результат своєї діяльності, тому що, на його переконання, зміцнює християн сам Бог. 12 стих. Тобто = "або, щоб висловитися правильніше ...". Втішитися з вами. Зміцнюючи інших у вірі, Апостол разом з цим зміцнював і себе самого. Таке зміцнення йому, ймовірно, потрібно було тоді, зважаючи на деякі його невдачі (пор. Діян. 28:15). Спiльною вiрою - грец. слово, що тут стоїть, вказує на взаємодію, в силу якої віра Апостола мала впливати на віру римлян і віра римлян - на віру Апостола.

Сьогодні, 21 червня, наш Спаситель говорить нам про те, що ми маємо забути образи і зло перемагати добром. Євангельські читання 21 червня Євангеліє від Матфея, 5, 33-41 33 Ще чули ви, що було сказано древнім: не клянися неправдиво, а виконуй перед Господом клятви твої. 34 А Я кажу вам — не клястися зовсім: ні небом, бо воно є престолом Божим; 35 ні землею, бо вона є підніжжям ніг Його; ні Єрусалимом, бо це місто великого Царя. 36 І головою твоєю не клянися, бо не можеш жодної волосини білою або чорною зробити. 37 Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що зверх цього, те від лукавого. 38 Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. 39 А Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. 40 І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. 41 І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два. Толкова Біблія Заповідь викладена в Лев. 19:12; Чис. 30: 3; Втор. 23:21 23. І тут знову Спаситель передає коротко тільки сутність старозавітного закону. В Лев. 19:12 забороняється не взагалі будь-яка клятва, а тільки неправдива. Переклад LXX майже тотожний з єврейським текстом. В останніх двох зазначених місцях говориться про обітниці. Російський та латинський переклади: "Не порушуй клятви»; Вульг. non perjurabis, неточні; слов: «не у лжу кленешіся»; в євр. Лев. 19:12 додано до слова «не клястися» лашакер - для брехні. Тому сенс слів Спасителя, мабуть, такий: не клястися неправдиво, а коли клянешся (не непрадивво), то виконуй перед Господом клятви свої. Так говорить Златоуст: «Що значить виконуй клятви свої перед Господом? Це означає: коли клянешся, ти повинен говорити правду». Про клятвопорушення тут мова не йде. 34 стих. Припускаючи, що Христос говорив арамейською мовою, можемо припустити, що слова Його відрізнялися тільки за формою і були, отже, за значенням однакові; перекладач же висловив їх по-грецьки двома різними дієсловами. Перше враження при читанні 34-37 стихів полягає в тому, що Христос заборонив будь-яку, яку б то не було, клятву зовсім і безумовно. Таке враження підкріплюється паралельним місцем Як. 5:12, де апостол говорить: «найперше, браття мої, не кляніться ні небом, ні землею, і ніякою іншою клятвою; але нехай буде у вас: так, так, і ні, ні; щоб не впасти вам в осуд». Так і зрозуміла ці слова Христа древня Церква, в сенсі абсолютного утримання від будь-якої клятви. Юстин муч. Apol I: 16: «Він (Ісус Христос) заповів нам не клястися зовсім, але говорити завжди правду, коли сказано: Не кляніться зовсім і ін. (Буквально наводяться слова 37 ст. З невеликими відмінностями)». Євсевій (Церк. Іст. VI: 5) розповідає про мученика Василида, що його товариші, з якогось випадку, вимагали з нього клятви; але він стверджував, що клястися йому ніяк не дозволено, тому що він християнин - і відкрито сповідував це. Сповідування Василида спершу брали за жарт, але коли він твердо стояв на своєму, то, нарешті, відвели його до судді, який, вислухавши те ж саме, віддав його до в'язниці. Через деякий час Василид був обезголовлений. Златоуст рішуче озброюється проти всякої клятви, кажучи, що вона дозволена була тільки для древніх, подібно до того, як груди дозволені тільки для дітей, а не для дорослих. Те, що пристойно юнакові, непристойно чоловікові. Одягни хлопця в одяг людини літньої, - буде і смішно і небезпечно для нього ходити, тому що він часто буде заплутуватися. Доручи йому ведення цивільних справ, доручи торгівлю, примусь сіяти і жати, - знову буде смішно. «Але як же бути, скажеш ти, якщо хтось вимагає клятви, і навіть примушує до того? Страх до Бога нехай буде сильнішим всякого примусу. Якщо ти станеш представляти такі причини, то не збережеш жодної заповіді». Феофілакт: «Клятва, крім «так» і «ні», зайва і є справа диявола. Але скажеш, невже і закон Мойсея…був поганий? Дізнайся, що в той час клятва не складає поганої справи; але після Христа вона - справа погана, подібно до того, як обрізатися і взагалі іудействувати. Адже і смоктати груди пристойно немовляті, але не пристойно чоловікові». За словами Толюка, «тільки з п'ятого століття почали вважати відмову від клятви справою єретичною» (Bergpredigt, с. 284). І це зрозуміло, чому. Ставши домінуючою, християнська Церква вступила в найближчі стосунки з цивільною владою і повинна була зробити поступку, тому що клятва була потрібна для підтвердження вірності царям і правителям, також і в судах. Згодом ми зустрічаємося вже постійно зі всілякими цікавими обходами позитивного закону, даного Христом, що в найдавнішої Церкви визнавався майже одноголосно. Правда, і новітні екзегети іноді прямо і сміливо висловлюються за незаконність клятви. Так, німецький коментатор єв. Матфея Мейер каже: «християнство, яким воно повинно бути з волі Христа, не повинно знати ніякої клятви ... Присутність Божа повинна бути настільки живою в совісті християнина, що його так або ні і для нього самого, і для інших в християнському суспільства дорівнюють за значенням клятві». Але, додає Мейер, клятва буває, однак, необхідна при недосконалому стані християнства. Тому, напр., анабаптисти і квакери неправильно відкидають зовсім клятву, як це зробили Юстин, Іриней, Климент, Оріген, Златоуст, Ієронім і баг. ін. За словами Кана, «Ісус забороняє не тільки види неправдивої присяги, але і всі види її». Однак в середовищі протестантських і католицьких вчених лунає багато голосів і на захист клятви. Вказують на Спасителя, який Сам не завжди вживав тільки так чи ні, але і супроводжував Свої слова сильнішими запевненнями (амінь і ін.). Коли первосвященик з клятвою зажадав від Нього сказати, чи Він Син Божий (Мф. 26:63), то Він нібито повторив його клятву в виразі: ти сказав. Ап. Павло не тільки не вчив утримуватися від клятви, а й сам виголошував її кілька разів, напр., Рим. 1: 9; Флп. 1: 8; 1 Фес. 2: 5, 10; 2 Кор. 11:11 31; Гал. 1:20; 1 Тим. 5:21; 1 Кор. 15:31; 2 Кор. 1:23; Євр. 6: 16-18. Заперечення клятви в древньої церкви не було безумовним, але знаходило рішучих захисників. Толюк вказує на приклад (єретика) Новата (друга половина 3 століття), який, під час причащання «примушував бідних людей, замість подяки, клястися, і при цьому, тримаючи обома руками руки приймаючого (дари), досі не випускав їх, поки той не поклявся і не вимовив відомих слів і ін.»(Церк. Іст. Євс. VI: 43); і ще на Афанасія Олександрійського, - який, як не уникав клятви, клявся перед Костянтином, - і на постанови соборів (проти пелагіалі). Заперечення клятви, каже Морісон, ґрунтується на неправильному тлумаченні ст. 34, де заборонена Спасителем клятва не абсолютно, а відносно - клятва тими предметами, які перераховуються надалі. Сам Бог іноді вимовляв клятву (Пс. 109: 4; Єз. 33:11; Євр. 6: 13-18), і Ангели (Одкр. 10: 6). За природою речей не може вважатися неправильним піднесення душі до Бога, як Свідка, Покровителя, Захисника істини і месника за брехню. Людина, яка перебуває в спілкуванні з Богом, не може звільнитися від посилань на Бога в тій чи іншій формі. Цан, який стверджував, що клятва противна християнству, пише, що тільки нерозуміння 33-37 стихів веде до думки, що Христос нібито заборонив клятву на вимогу цивільної влади, а разом з тим і добровільне вживання посвідчувальних формул в повсякденному житті. Така думка несумісна з загальною метою заповідей з 21 ст. Подібно до того, як Спаситель утримався від будь-якого судження про те, чи повинна або не повинна влада застосувати смертну кару, або про те, в яких випадках розлучення недозволене або дозволене, так і тепер Він не сказав про те, що учні повинні виконувати закони, зазначені в 33 стихові, буквально. Слова мученика Аполлонія (180-165 р по Р. X.), який заявив своєму судді, що вимовляти клятву для християнина є щось ганебне, і тут же додав: «якщо ти бажаєш, щоб я поклявся, що ми шануємо імператора і молимося за його владу, то я принесу достовірну в цьому клятву перед істинним Богом», Цан називає показовими. Дотримуючись можливою неупередженості, ми привели доводи рго і contra клятви. Але який же висновок може зробити читач з усього вищевикладеного? Той, що Спаситель не забороняв клятви, але обмежив слова клятвені тільки так так, ні ні, які за значенням дорівнюють всякій клятві. Цього абсолютно достатньо у будь-якій практиці. Цьому аніскільки не суперечать вищенаведені цитати з послань Ап. Павла та ін., тому що в словах його немає і сліду будь-яких формальних і особливо примусових клятв, і вони є простими свідченнями, в яких апостол закликає ім'я Боже. Поширені клятвені формули анітрохи не служать великим і вищим свідченням істини, порівняно з простими «так» і «ні». Взагалі ж, як видно, в словах Спасителя йдеться про заборону не клятви, а тільки різних клятвених формул, крім так так, ні ні. Захист примусових і поширених клятвених формул, якщо взяти до уваги численні зловживання, які бувають при цьому, показує тільки, що захисники обертаються серед діл плоті, де «перелюб, блуд, нечистота, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, спокуси, єресі, заздрість, п'янство, гулянки» (Гал. 5: 19-21). І для влади, і для керованих, в цій старозавітній області, що свідчить про продовження життя старозавітної людини, клятви необхідні, як і вбивства, які є протидією вбивств. Однак знову повторимо, що захисники як поширених клятв, так і вбивств, нехай ніколи не говорять, що вони стоять на суто новозавітному грунті й абсолютно звільнилися від влади старозавітної людини і переступили в нову область, де любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, милосердя, віра, лагідність, стриманість... У цій новозавітної області, коли всі люди увійдуть в неї, ніяких клятв, крім простих свідчень, не потрібно і не буде вимагатися. Виступаючи зі Старого Завіту і прагнучи до нового, старозавітна людина все менше і менше робиться схильною до вбивств, страт, клятв і ін. Навпаки, залишаючи Новий Завіт і прагнучи до Старого, новозавітна людина проявляє все більшу і більшу схильність до них - внаслідок зрозумілої практичної необхідності, що підтверджена всякого роду законодавствами. 37 стих. Вчення Христа про клятви. Дієслово ἐπιορκέω (клястися неправдиво) попереднього стихза замінене тут на ὄμνυμι. Ὀρκέω, ὄρκος відповідає єврейському «шаба», яке походить від «Шеба» - сім - священне число у євреїв і на Сході вживалося при клятві (Бут. 21:28 сл.) І прокльоні (Чис. 23: 1), і «шебуйя»- клятва. Ὄμνυμι відповідає єврейському «нішба», тобто тому ж дієслову, але в формі «НІФА», що має ще одне значення на відміну від «кал». «Нішба», отже, - «він клявся», на відміну «він кляв» або «проклинав». Перше «так» дехто вважає за підмет, а друге за присудок. Сенс: нехай так ваше буде так, тобто істинним в твердженнях, а ні буде ні, тобто істинним в запереченнях. Але Цан заперечує і вважає такий переклад «граматично «неприпустимим»…Цан «насмілюється» повторити здогад, що перекладач тут затемнив зміст оригіналу, який ймовірно був такий: «нехай ваше ствердження буде так, і ваше заперечення - ні», тобто нехай ваші так й ні будуть щирими й гідними довіри, а не одночасними так і ні, або сьогодні так, а завтра ні. . 38 Око за око, зуб за зуб. Слова взяті з Вих. 21:24; Лев. 24:20; Втор. 19:21… У Старому Завіті, як і інших стародавніх народів, існував так зв. закон відплати (у римлян jus talionis), який застосовувався не тільки в суді, а й у відносинах приватних осіб. Христос тут на цей закон і вказує. 39 А Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. (Лк. 6:29 з пропуском слів "не противитись злу".) Златоуст і Феофілакт припускають, що під «злом» мається на увазі тут диявол, який діє через людину, Феофілакт запитує: «невже не слід противитися дияволу?» І відповідає: «так, але тільки не завданням йому ударів, а терпінням. Тому що вогонь не вгашається вогнем, а водою. Але не думай, що тут говорить Спаситель тільки про удар по щоці; Він каже і про будь-яку іншу образу й взагалі просто про небезпеку». Інші екзегети розуміють тут злу людини. Морісон запитує: «чи повинні ми ніколи не противитися злій людині?», і відповідає:«так, повинні противитися часто і до краю. Але цей опір ніколи не повинен бути справою особистої помсти; а тут Спаситель саме і говорить про особисту помсту, і тільки про неї». На думку Дана, справа йде тут про опір не дияволу, і не людині, а існуючому в світі злу, наскільки воно виявляє перед нами свою силу, тобто про те, що ми не повинні боротися проти зла злом; тому що опір ворожому нападу на нас, навіть у випадках необхідності, постійно веде до збільшення сил супротивника… Ці тлумачення, без сумніву, гарні. Але ми ще краще зрозуміємо, в чому справа, якщо уявимо, як могли розуміти слова Христа Його учні і простолюд. Вони не могли розуміти Його слів в якомусь абстрактно філософському сенсі, але, природно, розуміли тільки якесь певне, загрозливе їм зло. У чому саме воно полягало, важко, звичайно, сказати, хоча в подальших словах і даються його визначення: «вдарити по щоці», «судитися», «взяти», «примусити» та ін. Ці чотири визначення добре характеризують тодішнє палестинське зло. Звідси можна вивести, що «зло», про яке говорить Спаситель, завжди має бути конкретним, і тільки таким чином вирішувати питання, якомуу злу слід чинити опір і якому ні. Якби Христос говорив про «світове зло» і про непротивлення взагалі злу, то, без сумніву, Його мова була б Його слухачам незрозуміла. Крім того, вони могли б вбачати в словах Христа і протиріччя Його власним діям, тому що безсумнівно, що вся діяльність Христа була протидією злу. А між тим, на зазначену суперечність в словах євангелістів ми не зустрічаємо ніякого натяку. Вказуючи, що в конкретних випадках не належить опиратися злу, Христос насправді вказує способи не непротивлення, а спротиву злу терпінням і лагідністю. У нас абстрактне вчення про непротивлення злу розкрито особливо Л. Толстим. Головна помилка цього вчення полягає саме в тому, що воно відрізняється абстрагованістю. Хороший розбір цього вчення можна знайти, між іншим, в книзі покійного проф. А. Ф. Гусєва «Основні релігійні начала графа Л. Толстого», Казань 1893 (с. 33-108), хоча з усіма висновками автора і не можна погодитися. Напр., текст, що розглядається, можна перекласти так, як перекладав його каз. проф. Некрасов, на якого посилається Гусєв: «а Я кажу вам не те, щоб не поступатися злій людині, а, навпаки, хто вдарить тебе по правій твоїй щоці, підстав тому й іншу»… Коротко ж і ясно принципове вчення Спасителя можна висловити так: хто кривдить, той чинить гріх; якщо хто противиться несправедливому, той робить такий же гріх, як і він, тому що хоче його образити. Хто не противиться, той вільний від гріха і, отже, виправдовується Богом. Це повинно мати і завжди має величезне практичне значення, тому що в таких випадках Сам Бог є месником для винних і захисником невинних, і бореться зі злом, з яким окремій людині боротися важко або неможливо. Така, мабуть, головна думка останніх слів 39 стиха і наст. Послання до римлян святого апостола Павла, 2, 14-29 14 бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самi собi закон: 15 вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свiдчить їхня совiсть i думки їхнi, якi то звинувачують, то виправдовують одна одну‚ 16 у той день, коли, за моїм благовiстям, Бог буде судити таєм­нi дiла людей через Iсуса Христа. 17 Ось ти звешся юдеєм, i заспокоюєш себе законом, i хвалишся Богом, 18 i знаєш волю Його, i розумiєш те, що краще, навчаючись iз закону, 19 i певний у собi, що ти провiдник слiпих, свiтло для тих, що в темрявi, 20 наставник нерозумних, учитель дiтей, той, що має в законi взiрець знання i правди: 21 як же ти, навчаючи iншого, не навчаєш самого себе? 22 Проповi­дуючи не красти, крадеш? Кажучи: не перелюбствуй, перелюбствуєш, гидуючи iдолами, святотатствуєш? 23 Хвалишся законом, а, порушуючи закон, Бога безчестиш? 24 Бо, як написано, «через вас iм’я Боже ганьблять язичники». 25 Обрiзання корисне, коли виконуєш закон; а коли ти поруш­ник закону, то обрiзання твоє стало необрiзанням. 26 Отже, коли необрiзаний дотримується постанови закону, то його необрiзання чи не зарахується йому за обрiзан­ня? 27 I необрiзаний iз природи, який виконує закон, чи не осудить тебе, порушника закону з Писанням i обрiзанням? 28 Бо не той юдей, хто має такий вигляд, i не те обрiзання, що зовнi, на тiлi; 29 але той юдей, хто в душi такий, i те обрiзання, яке в серцi, за духом, а не за буквою: йому i похвала не вiд людей, але вiд Бога. Толкова Біблія Тут Апостол обґрунтовує думку, висловлену в Рим. 2:13 що, дійсно, виправдання на суді Божому буде дароване не знавцям, а виконавцям закону - це безсумнівно! Якби могло бути інакше, якби за одне слухання-знання закону Бог виправдовував іудеїв, то Він мав би, як Справедливий Суддя, виправдати і язичників, тому що і ті також слухали, що їм підказував закон совісті, але здебільшого це не виконували, як і юдеї не виконували Закон Мойсеєвий. З природи законне чинять, тобто виконують ті окремі моральні вимоги, які ясно виражені в законі Мойсея. До цього їх спонукає природа, тобто вроджений моральний інстинкт. Вони самі собі закон, тобто йей інстинкт для них заступає місце Богом відкритого закону, який мають іудеї. Те, що Богом відкрите, записане в законі Мойсея на кам'яних скрижалях, у язичників записане в книзі серця. Серце в Св. Письмі завжди є центром почуттів, звідки виходять усі рішення, які мають вплив на все життя людини (Мф. 15:19). Совість з'єднує своє свідчення з тим спонуканням або поштовхом, який виходить з серця, - поштовхом до скоєння доброго вчинку. Тобто совість, після серця, є другим свідком існування у язичників морального закону. Вона каже «амінь!» на заяву морального інстинкту або на слово, що йде з серця, подібно до того, як присутні в синагозі говорили «амінь!» після прочитання уривка із закону. Думки язичників при цьому борються між собою. Одні нападають, інші - захищають (мова не про судженні людини про інших осіб, а про суд совісної людини над самою собою), думки ці - суть окремі виявлення совісті, яка в них судить про окремі дії людини і їх мотиви, від яких залежить і моральний характер самих дій. Не тільки язичники, але і християни часто обговорюють через багато часу після здійснення вчинку не тільки цей вчинок, але і ті думки, які вони мали, коли його робили, і часто їх судження розходиться з колишніми їхніми поглядами. Совість здійснює нерідко суд і сама над собою, викриваючи себе в нещирості... Таким чином, видно зі слів Апостола, що язичники мають свій закон (моральний, внутрішній), мають і певні погляди на характер вчинків людини, обговорюють ці вчинки, як це все робиться в іудеїв. Але хіба досить цього? Якщо вони не будуть виконувати вимог морального закону, то, звичайно, будуть засуджені Богом. З таким становищем іудеї, без сумніву, цілком згодні. Чому ж, однак, самі вони не докладають сказаного до себе? Адже і вони не виконують свого, Богом відкритого, закону, - отже, і вони будуть засуджені Богом. Бог через Ісуса Христа буде судити таємні думки людей. Язичникам доведеться тоді чимало міркувати, і захищаючи себе, і звинувачуючи, зізнаючись у своїх провинах, в тому, що вони своєчасно не слухали голосу своєї совісті ... Але Апостол все ж дає зрозуміти, що суд буде відбуватися так, як і личить йому відбуватися згідно з тим, що проповідував Апостол (за моєю Євангелією) про рівність перед Судом Божим всіх людей, чи будуть вони юдеї, чи ж язичники. При тому суд буде звершувати Ісус Христос, а Ісус Христос, за вченням Ап. Павла, є другий Адам (Рим. 5:14; 1 Кор. 15:45) і, безсумнівно, буде милостивий і до язичників, так як Бог хоче, щоб врятувалися всі люди (1 Тим. 2: 1-7). Нарешті, іудеї хваляться тим, що Бог - виключно їх Бог і захисник (пор. Бут. 17: 7; Іс. 45:25; Єр. 31:33), але, як покаже Апостол далі (Рим. 3:29), сильно помиляються в цьому ... Іудеї мали, маючи закон Мойсея, не тільки саму правду, але також і її точну формулу, завдяки якій вони могли передавати цю істину іншим. Це було вже їх дійсною перевагою. І в той же час вони всюди хваляться тим, що вони народ Божий! Чи не осоромлюють вони через це саме ім'я Боже? Язичники, бачачи порочне життя іудеїв, звичайно, говорили: "Невже таких людей любить Бог? Невже Бог, що любить таких, є істинний Бог? "(Феофілакт Болг.). Обрізання, - каже Апостол, - дійсно, корисне, - воно робить людину учасником всіх обітниць, даних Богом обраному народу, але в той же час прийняття обрізання є прийняття на себе людиною обов'язків виконувати закон Божий, служити Богу (пор. Бут. 17: 1 і сл.: Лев. 18: 5; Втор. 27:26; Гал. 5: 3). Не виконуючи закону, ти, обрізаний, так само стаєш без відповіді перед судом Божим, як і грішний язичник - необрізаний. …Апостол бере зворотний випадок, щоб показати безглуздість розрахунку іудеїв на одне обрізання. Якщо язичник стане виконувати закон, не прийнявши обрізання, то чи не зарахується йому це на суді Божому як прийняття обрізання? Апостол, очевидно, має тут на увазі ті випадки, про які він говорив в Рим. 2:14 ст. Могли бути десь в далекій країні язичники, що зовсім не мали поняття про Мойсеєвий закон, але, за потягом серця, що виконували те ж, що вимагалося цим законом - справи милості і заповідь про чистоту. Такі люди не могли залишитися без нагороди від Бога (пор. Рим. 2:10), хоча вони і не мали на собі обрізання. Такий необрізаний по природі, тобто в силу свого язичницького походження, без будь-якої провини зі свого боку, - засудить на останньому суді іудея, не виконуючого закон, осудить, звичайно, не словами, а самим своїм прикладом. Можна бути іудеєм по зовнішності, тобто мати обрізання або, що те ж, можна носити на тілі (плоті) знак союзу з Богом – обрізання, і в той же час не бути істинним іудеєм і не перебувати в дійсному особливому спілкуванні з Богом. Подібна думка висловлена ​​і в Євангелії (див. Мф. 8: 11-12). Навпаки, справжніми іудеями, тобто людьми, які мають особливі права в історії домобудівництва спасіння людей, може бути названий тільки той, хто в душі (в нутрі) такий, хто за своєю моральною суттю вирізняється серед інших людей. Обрізання також є обрізанням серця, тобто видалення з серця, з внутрішнього істоти людини всього нечистого, гріховного.

Сьогодні, 20 червня, Євангеліє - про спокуси і боротьбу з ними. Євангельські читання 20 червня Євангеліє від Матфея, 5, 27-32 27 Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. 28 А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму. 29 Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну вогненну. 30 І коли правиця твоя спокушає тебе, відсічи її та кинь від себе: бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну. 31 Сказано також: коли хто розводиться з жінкою своєю, нехай дасть їй лист про розлучення. 32 А Я кажу вам: хто розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства, і хто візьме шлюб з розлученою, той перелюбствує. Толкова Біблія Та ж промова, як і на початку 21 ст., але (по кращим читанням) без додавання «древнім». У recepta, Вульг. та інших слово «древнім» і проникло зі ст. 21. У Старому Завіті заповідь, в тих же словах, як у Мф., викладена в єврейському оригіналі й LXX, Вих. 20:14. У Втор. 5:17 вона повторюється з додаванням в євр. сполучника «і», який у LXX і Матвія пропущений. Євр наах означає всі види і роди перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму. Греки розрізняли moiceia і porneia; перше, по Феофілакту і ін., відноситься до перелюбства із заміжньою жінкою; друге - з розведеною (букв. з «відпущеною»). Законні подружні стосунки виключаються з промови Спасителя, і зміцнення сімейних відносин - головна Його мета. Слово «жінка» - в загальному сенсі, будь-яка жінка. Погляд на жінку з наміром задовольнити похоті є сам по собі перелюбством в серці. За старозавітним законом гріхом був самий факт перелюбу; за вченням Спасителя гріх буває тоді, коли перелюбство відбувається в серці. Слухачі Христа могли зрозуміти Його слова в тому сенсі, що Він заповідав суворе утримання від блуду, навіть - в думках. Спаситель говорить про гріх чоловіка; але абсолютно зрозуміло, що те ж саме стосується і жінки. Гріхи їх можуть бути прощені. Тим не менше це - гріхи і відступ від норми, і люди повинні утримуватися від них. Лютер зауважує: «якщо ми і не можемо завадити птахові літати над нашою головою, то можемо перешкодити їй звити гніздо в нашому волоссі». 29 Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну вогненну. Праве око. Праве, а не лівий, тому що воно, як і права рука, цінніше для людини. У давнину це виражено було Аристотелем так: fusei beltiwn to dexion tou aristerou (за природою праве краще лівого). Стародавні екзегети ніби не наважувалися тлумачити слова Спасителя буквально. Августин каже, що під оком ми (звичайно) розуміємо найулюбленішого когось ... Але тут слід розуміти під оком радника, бо очі показують шлях. «Чуючи про очі і руки, говорить Феофілакт, не думай, що тут йдеться про члени тіла, тому що тоді (Спаситель) не додав би слів праве і права. Тут йдеться про уявних друзів, які завдають нам шкоду». Такі тлумачення не можна вважати правильними. Спаситель тому і сказав «праве» і «права» (ст. 30), що говорив про члени тіла; до друзів же ці вирази не можна застосувати. Крім того, мова, очевидно, йде про moiceia, і про члени тіла йдеться як про знаряддя пристрасті. Найкраще пояснення слова «скандал» (спокуса) зустрічається у Тренча (Притчі, 2-е вид. 1888 с. 89): "σκανδαλον (в його класичній формі σκανδαληθρον) є та частина пастки, на яку кладеться приманка і яка, як тільки доторкнуться до неї, вискакує і змушує пружинку раптом затягнути сильце; потім взагалі під цим словом розуміються сильце". У Новому Завіті воно додається до духовних предметів і містить в собі все те, що, спутуючи ноги людей, змушує падати їх; внаслідок цього воно близько підходить до слова πρόσκομμαі тісно пов'язане за значенням також з словами παγις і θηρα, з якими воно і вживається іноді поруч, як напр. в Рим. 2: 9». Пор. Лев. 19:14, де під σκανδαλον (LXX) мається на увазі предмет, об який спотикається на своєму шляху сліпий. Новітні тлумачі розуміють вислів Христа буквально, тобто Він каже, що якщо навіть праве око або права рука спокушають тебе, то краще вирвати око чи відтяти руку. Тлумачення це так само, мабуть, невірне, як і перше, тому що все це абстрактності. Люди могли розуміти слова Христа не інакше, як вирази образні, де вказується на необхідність дотримання великої строгості, коли справа йде про гріх перелюбу. 30 стих. За конструкцією і змістом цей стих нічим не відрізняється від попереднього. Одна і та ж істина розглядається з різних сторін і таким чином більше закарбовується в свідомості слухачів. 31 стих. Знову формула 21 і 27 стихів, що повторюється в 33, 36, 43, що вказує, що вся ця промова Спасителя була виголошена в тойй самий час за один раз. Зв'язок добре пояснює Златоуст: «до нового предмету Спаситель переходить лише після того, як розкриє у всій повноті попередній. Так і в даному випадку Він показує нам ще інший вид перелюбства». Детальна мова про цей предмет у Втор. 24: 1-4 викладається Спасителем вельми коротко і абсолютно вільно. Передається одна тільки суть справи і абсолютно не окреслюються обставини, які давали привід до розлучення, зазначені у Второзаконні. 32 А Я кажу вам: хто розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства, і хто візьме шлюб з розлученою, той перелюбствує. При поясненні цього, одного з найважчих стихів, - не те, щоб він важкий був сам по собі, а тому, що ним зачіпаються дуже складні практичні життєві відносини, - ми повинні, перш за все, розглянути значення окремих термінів і потім загальний зміст промови Спасителя. Ми викладемо цей предмет з найможливішою ​​стислістю, а хто цікавиться подробицями - відсилаємо до вельми цінної в науковому відношенні брошури проф. Н. П. Глубоковського під заголовком: «Розлучення через перелюбство і його наслідки за вченням Христа Спасителя», СПб. 1895. Перше важке слово, яке зустрічається при розгляді цього стиха є παρεκτὸς. В укр. перекладено «крім», слов. «разве», вульг. excepta (forniсationis) causa. Παρεκτὸς всюди перекладається однаково словом «крім», за винятком перекладу Лютера, не достатньо зрозумілого; новітні німецькі перекладачі замість es sei denn um Enebruch, як у Лютера (в дужках), перекладають краще і точніше ausser dem Grunde der Hurerei. Παρεκτὸς, говорить проф. Н. Н. Глубоковський, «не було споконвічним в грец. мові» і виникнення його відноситься до періоду часу між 322 і 150 рр. до Р. X. У всякому разі, воно не зустрічається ні в класиків, ні у LXX, де в тому значенні вживається παρεχ і παρεξ. Вірогідно, однак, що παρεκτὸς, за словами того ж професора, вказувало (разом з іншими виразами) «на виключення для того, що знаходиться поза даним порядком і не підпадає його законам». Подальше λόγου необхідно. Якби його не було, то вираз «розлучається, виключаючи перелюбу» був би незрозумілим. λόγου тут означає «причина» (causa, Grund). Сенс: якщо хтось розлучається, за винятком того випадку, коли його змушує до цього ґрунтовна причина - перелюб дружини, або взагалі однії зі сторін... Наступне слово - πορνείας. Євфимій Зігабен: Христос «велить не розлучатися чоловікові з дружиною через іншу причину, крім перелюбу (такий повинен бути і укр. переклад 32 ст. На підставі вищесказаного), тобто без слова розпуста, а розпусту тут Він називає перелюбом. За словами проф. Глубоковського, термін πορνείας «не спеціалізований настільки, щоб про зміст його не могло бути суперечок». «У цьому пункті далеко не нецікаво, що Христос вживає πoρνεια, хоча - фактично - мова йде про μοιχεια. Якщо немає πoρνεια, то відпускання дружини «зневажає саму шлюбну основу, розлучає те, що Бог поєднав законом природи і освятив в християнстві таїнством». Після цих роз'яснень сенс подальших слів Спасителя представиться нам більш ясним. Той, хто відпускає дружину з якоїсь іншої причини, крім провини розпусти, той змушує (дає привід), внаслідок нестачі задоволення плотської пристрасті, розведеній (залишеній) сторін чинити перелюб. Таким чином, одне зло, довільне розлучення з дружиною (або з чоловіком) без будь-якої поважної причини (провини розпусти), тягне за собою інше, змушує невинно покинуту (або покинутого) впадати в гріх, чинити перелюб, і цей гріх, як можна судити за тоном мови Христа, лягає всією вагою не на відпущену (або відпущеного), а на того, хто відпускає без провини, і провина його робиться, таким чином, потрійною. Крім того, той, хто вступає з розведеною без провини жінкою в новий зв'язок, також допускає гріх, але цей гріх знову повинен бути поставлений і тій людині, яка розлучається зі своєю дружиною без провини з її боку. Таким чином, безпричинне розлучення буває з'єднанням багатьох зол, багатьох гріхів, які лягають всією своєю вагою на особу, яка допустила свавільне і безпідставне розлучення. Така суть вчення Христа, викладеного в 32 стихові. Про жінок Він, можливо, не говорив тому, що їх не було в числі осіб, що Його слухали. Але «якби хтось став стверджувати, що Господь допустив, як причину залишення чоловіка, тільки розпусту, яка відбувається при недозволеному конкубінаті, то можеш сказати, що Господь сказав про обох вірних, не дозволяючи їм залишати один одного, за винятком вини перелюбу» ( Августин). Такий принцип Спасителя щодо шлюбу цілком можна виправдати і розумними міркуваннями. «Відношення між статями», говорить Толюк, «вводить нас в найглибшу таємницю життя: без подвійності не буває живої єдності; без протилежності між позитивним і негативним немає народження. Закон полярності проходить в царстві зірок і планет, як і через інші сили, елементи, матерії і царства світу; тільки, природно, в кожному царстві він виражається по-різному». Значить, союз між чоловіком і жінкою є річ природна, властива світовому, встановленому Богом порядку, «полярності», а порушення його суперечить всім природним законам. Спаситель ніде не виступав проти шлюбного життя і, як відомо, освятив шлюб Своєю присутністю. Але порушення шлюбних зв'язків Він засуджував не один раз. Далі, «народження дитини», говорить той же вчений, «немає потреби вважати за відокремлений акт; в ньому передбачається виховання, як продовження первісного акту отримання життя через тілесне народження». І це також не може служити виправданням довільних і безпричинних розлучень, за винятком тих випадків, коли руйнується саме таїнство шлюбу внаслідок провини розпусти. Але за всім цим, звичайно, виникає безліч подальших юридичних питань. Ми цілком згодні, що «канонічна традиція допускала розлучення через перелюбства і навіть дозволяла новий шлюб для невинного, хоча б він відійшов і з причин менш поважних»; що «відпущення дружини мислиме і в християнській Церкві через причину, конкретно зазначену Викупителем» (Глубоковський). Але що робити, якщо перелюб, будучи єдиним вчинком, коли розлучення дозволене, буде виставлятися як засіб для отримання розлучення з нелюбою дружиною або нелюбом чоловіком? Іншими словами, якщо заради отримання розлучення буде чинитися навмисний перелюб, як це і буває на практиці, коли навіть «беруть на себе провину», не будучи в ній винні? Чи один перелюб може вважатися поважною причиною для розлучення, або тут можуть бути й інші причини, наприклад impotentia, хвороби, відмінність характерів, злочини та ін.? Ці юридичні питання вирішуються тим, що Спаситель дивиться взагалі на порушення шлюбного зв'язку як на гріх. Кожен може, потім, у своїй совісті вирішити, чи допускає він гріх, розлучаючись зі своєю дружиною або дружина з чоловіком, і чинити відповідно до веління своєї совісті, маючи постійно на увазі заповідь. Тут вже ми, очевидно, знову виходимо зі сфери чистого морального вчення, і вступаємо в практично юридичну область, розробку якої і приватне застосування заповіді Новий Завіт завжди надає самим людям. Він дає тільки світло, при якому повинні вирішуватися практичні моральні відносини. На практиці завжди буде окремий випадок, який дозволяється через таке або інше застосування до нього вчення і принципу. На цьому ми й закінчимо цей міркування, зауваживши лише, що виступ з області чистого морального вчення і порушення його завжди і незмінно свідчить тільки про «інший закон», який протистоїть в людині закону розуму його і робить його законом гріховним, що знаходиться в членах його (Рим. 7:23). Всі численні зловживання, котрі бувають у шлюбному житті, свідчать тільки про життя «ветхої людини» і ні про що інше. Послання до римлян святого апостола Павла, 1, 28 – 2, 9 28 А що вони не вважали за потрібне мати Бога в розумi, то Бог вiддав їх перекру­ченому розумовi — чинити неподобства, 29 так що вони сповненi всякої неправди, блуду, лукавства, користолюбства, злоби, сповненi заздрости, вбивства, чвар, лестощів, лихих звичаїв, 30 обмов­ники, наклепники, богоненависники, кривдники, самохвали, гор­довитi, винахiдливі на зло, непокірнi батькам, 31 безрозсуднi, непримиреннi, нелюбовнi, клятвопорушнi, немилостивi. 32 Вони знають праведний суд Божий, що хто чинить так, вартий смерти; однак не тiль­ки самі таке роблять, але й тим, що роблять, сприяють. 1 Отже, нема тобi виправдання, всякий чоловiче, що судиш iншого; бо тим же судом, яким су­диш iншого, осуджуєш себе, чиниш бо те саме й ти‚ що судиш. 2 А ми знаємо, що воiстину є суд Божий на тих, хто чинить таке. 3 Hевже думаєш ти, чоловiче, що, засуджуючи тих, хто чинить таке‚ i робля­чи те саме‚ ти втечеш вiд суду Бо­жого? 4 Або зневажаєш багатство Його милосердя, лагiдности i дов­готерпiння, не розумiючи, що ми­лосердя Боже веде тебе до покаян­ня? 5 Але‚ через жорстокiсть твою i нерозкаяність серця, ти сам собi збираєш гнiв на день гнiву i об’яв­лення праведного суду вiд Бога, 6 Який воздасть кожному за вчин­ками його: 7 тим, якi терпінням у доброму дiлi шукають слави, чес­ти й нетління, — життя вiчне; 8 а тим, що впираються i не пiдкоря­ються iстинi, але вiддаються неправдi‚ — лютiсть i гнiв. 9 Скорбота i утиск на всяку душу людини, яка чинить зло, спершу юдея, по­тiм i еллiна! Толкова Біблія За те, що язичники не хотіли Богопізнання зробити керівною засадою в своєму житті, Бог віддав їх у владу повного потемніння моральної свідомості. Розум перевернений, розум мінливий - не в змозі дізнатися, в чому зло і в чому добро. Розпуста - те, що вважалося раніше аморальним і у самих язичників і що вони потім, з утратою правильно функціонуючого розуму, стали вважати хорошим і тому безбоязно чинити. Тут Апостол дає більш докладний опис " неподобств" язичників. Перелік вад у Ап. Павла дається ще в наступних місцях; Рим. 13:13; 1 Кор. 5: 10-11; 1 Кор. 6: 9-10; 2 Кор. 12: 20-21; Гал. 5: 19-21; Еф. 4:31; Еф. 5: 3-4; Кол. 3: 5-8; 1 Тим. 1: 9-10; 2 Тим. 3: 2-5. Як там, так і тут Апостол не тримається строго логічного порядку: зустрічаються поруч поняття ширші і більш тісні, зв'язуються родинні пороки і подібні. Від переліку гріхів, що зустрічається в Старому Завіті (напр., Вих. 20 - Вих. 23 гл.; Лев. 19 гл.; Втор. 27 гл.) перелік Ап. Павла відрізняється тим, що в Старому Завіті виступають, перш за все, окремі дії і особливо грубі гріхи, а у Павла знаходяться на першому плані гріховні настрої як джерело окремих гріхів. Вони знають присуд Божий, тобто чого вимагає Бог, як Законодавець і Суддя. Це - природний закон моральної свідомості (Рим. 2:15), який встановлює такі гріхи, які варті смерті, тобто вічної смерті. Потрібно зауважити, що і язичники мали поняття про вічні пекельні муки, які очікують запеклих грішників по смерті. Громадська думка в язичницькому світі стала схвалювати порочних людей. Відомо, що і Калігула, і Нерон зустрічали собі заохочення в римському суспільстві. Звичайно, це не виключало можливості іншого ставлення до пороків і порочних людей (див. 2, 14, 26 і наст.), Але таке ставлення було вже дійсно винятком із загального правила в язичницькому суспільстві. Можна сказати навіть, що язичники, які могли зрозуміти і оцінити, як належить, все зло порочності, йшли в цьому випадку проти загальної течії... Кожна людина, що судить іншого. Стародавні тлумачі в цій "людині" бачили представників влади, але з цією думкою важко погодитися з огляду на всю подальшу мову Апостола, де зовсім немає згадки про начальство. Більшість нових тлумачів вважають, що Апостол тут звертається до іудеїв, але з цим тлумаченням також не можна погодитися, тому що тут мова звернена до всякої людини, - і до язичника, і до іудеїв, і тому ще, що тільки в Рим. 2:17 є пряме звернення до іудеїв. Правильніше вважати, що Апостол тут має на увазі і язичників, які ще не втратили здатності розуміти, що гріх і що не гріх, і іудеїв - разом. Робиш те саме. Звичайно, це не вказує на цілком точне повторення гріхів, але, у всякому разі, визначає характер дій людини, що засуджує: загалом вони такого ж роду, до якого належать гріхи, згадані в Рим. 1: 29-31. Ми, тобто Ап. Павло і римські християни. Грішник, хоча б і добре знає закони моральності, засуджується. Суд Божий - вирок суду Божого. 3 Hевже думаєш ти, чоловiче, що, засуджуючи тих, хто чинить таке‚ i робля­чи те саме‚ ти втечеш вiд суду Бо­жого? Тут Апостол переважно має на увазі іудеїв. Іудеї саме думали, що вони можуть уникнути суду Божого (пор. Мф. 3: 7), і що вони, вже за народженням, сини месіанського царства (Мф. 8:12). Іудеї ж головним чином і засуджували язичників як грішників (пор. Гал. 2:15). Втім, і римські, і грецькі сатирики, що викривали пороки сучасного їм суспільства, самі чимало грішили проти моралі ... 4 стих. Тут, безсумнівно, Апостол має на увазі сучасних йому іудеїв. Більшість з них справді не звертали достатньої уваги на численні і різноманітні прояви ласки Божої, з якої Бог часто милував їх і там, де можна було їм було очікувати собі суворого покарання. Іудеї розіп'яли Христа, і гнів Божий, однак, не зараз упав на їхні голови. Бог давав їм час покаятися у своєму гріху. 5 стих. За жорстокість свою - пор. Діян. 7:51. Збирати гнів. Зневага до божественних дарів не проходить безслідно. Всякий потоптаний людиною дар Божий збільшує величину гніву Божого, який вже готовий вибухнути над затятим в своїй невірі іудейським народом і вибухне, по-перше, при падінні Єрусалима (Мф. 3:10; Лк. 11: 50-51), а у друге - на страшному суді. Воздасть кожному за вчин­ками його. Відповідно до моральних цінностей дій кожного. Про суд Божий у справах йдеться і в інших місцях послань Ап. Павла (Рим. 14:12; 2 Кор. 5:10; Гал. 6: 6), в Євангелії (Ін. 5: 28-29) і в інших писаннях Нового Завіту (напр., Об. 20:13). Як поєднується з цим твердженням Апостола те, що виправдання дається по вірі? Виправдання, дійсно, дається тільки по вірі, коли людина ще не встигла зробити добрих справ. Але потім, коли людина вже отримала виправдання (у хрещенні) і разом з цим засвоїла собі благодать сили від Бога, вона неодмінно повинна проявити свої сили в добрих справах. Справи є необхідними плодами виправдання, що звершується по вірі, і на останньому суді Бог буде судити всіх християн вже за ділами їх. Так, раби отримують від свого господаря таланти як дар, але господар вважає при цьому природним, щоб раби примножили ці таланти (Мф. 25:16, Мф. 25:21). "Будь-яке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь" - вчив Іоан Хреститель (Мф. 3:10, порівн. 1 Кор. 3: 9-10; Гал. 6: 7). "Віра виводить на шлях спасіння, забезпечує силою; саме ж спасіння відбувається справами, що відповідають вірі" (єп. Феофан), …Чи припустиме з релігійної точки зору шукання прославлення? Чи немає в цьому випадку у людини славолюбства і честолюбства? Ні. Раз це шукання звернене до вічної слави в Царстві Небесному, то воно викликає тільки добре налаштування. "Щоб захотіти і сягнути тієї слави і честі, треба відкинути себе і всякого високого… і зійти на найбільш смиренну і принижену частку" (єп. Феофан). Але якщо апостол тут обіцяє Царство Христове всякому, хто шукає вищого ідеалу, то чи не суперечить він сам собі - тому своєму твердженню, що без віри в Христа спасіння для людини неможливе? Непорозуміння це можна усунути тільки припущенням, що Апостол вважає неминучим для такої людини - рано чи пізно, навернення до Христа. Христос Спаситель сказав: "хто чинить за правдою - йде до світла" (Ін. 3:21, порівн. Рим. 7:17). І, дійсно, прагнення до ідеалу, що надихає людину, жене його до Христа, в Якому цей ідеал знайшов уже своє здійснення. Прагнення до чесноти є, можна сказати, вже саме по собі згодою із вченням Євангелія. І якщо в цьому житті людина, яка прагне до ідеалу, не матиме можливості приєднатися до Церкви, то ця можливість відкривається для неї за труною. Такий сенс мають слова Ап. Петра про проповідь Євангелія мертвим (1 Пет. 3: 19-20; 1 Пет. 4: 6). "Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають, - сказав Христос Спаситель" (Лк. 12:48). Іудеї, що знали про те, що загрожує невиконавцеві закону Божого і що чекає його виконавців (Лев. 19; Втор. 28), звичайно, підлягають більшої відповідальності за нехтування законом Божим.

Сьогодні, 19 червня, ми читаємо нову заповідь Христа про любов до ближнього. Євангельські читання 19 червня Євангеліє від Матфея, 5, 20-26 20 Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведности книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного. 21 Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. 22 Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає геєні вогненній. 23 Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, 24 залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій. 25 Мирися з суперником твоїм швидко, доки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю. 26 Істинно кажу тобі: ти не вийдеш звідти, поки не віддаси останній кодрант. Толкова біблія Під «книжниками» розуміються особи, які займалися вивченням Святого Письма, «вчені» (homines literati), євр. соферим. Так як вони займалися вивченням закону, то називалися ще «законниками» або «вчителями закону». Йосиф називає їх «тлумачами батьківських законів», «софістами» і «священнокнижниками». Їм давали ще почесні назви рабинів. Це були люди, добре обізнані з книжковою справою, до писання приватних листів включно. У народі книжники користувалися великим впливом. Що стосується змісту стиха, то він, очевидно, полягає в тому, що тут йдеться про виконання книжниками тільки одного старозавітного закону, тільки однієї старозавітної правди, без приєднання дій, які свідчили б про виконання закону, про яке говорить Христос. Старозавітний закон не відміняється вченням Христа. Але якщо він виконується, висловлюючись грубо, без додавань, зроблених Ним, то таке виконання закону, властиве книжникам і фарисеям, слід вважати недостатнім, недосконалим, механічним, неосмисленим, нерозумним і навіть аморальним. Учні Христа повинні перевершувати книжників і фарисеїв у виконанні закону. Якщо учні не зроблять цього, то не ввійдуть в Царство Небесне. Таким чином, закон і його виконання - це має бути властивим учням. Але тільки закон, або ж закон без його виконання, - це властивість книжників і фарисеїв. 21 Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. Промова починається виразом: ви чули. Слід звернути увагу, що Христос не говорить: ви читали. Так і надалі: «сказано», але не «написано». Такі вирази обрані з очевидним наміром якомога більше спростити мову і пристосувати її до розуміння простого народу. Якби Христос сказав: ви читали, то це було б фактично невірно, тому що натовп, в загальному, складався, ймовірно, з осіб неписьменних або недостатньо грамотних. Але свящ. писання читалося тоді в єврейських синагогах, і народ міг це читання слухати. Він чув, що було сказано «древнім». Про це останнє слово було багато суперечок, тому що граматично можна розуміти: і древнім, і древніми. В нинішній час чи не всі тлумачі приймають, що тут давальний відмінок не в сенсі орудного, що переважно видно з протиставлення, що зустрічаються в ст. Мф. 5:21, 22, 27, 28 - а Я кажу вам… Заперечення, що це слово ἀρχαίοις протиставляється не «вам», а займеннику «Я» ( «древніми» сказано було, а Я…), що Христос в подальших висловлюваннях має на увазі тлумачення закону, дане книжниками, а не той закон, який було дано Богом через Мойсея, і що формула Христа відповідала такій самій формулі, що вживалася тоді рабинами, не можна вважати сильними. Звичайно, з таким або іншим перекладом ἀρχαίοις сенс змінюється. Якщо ми будемо перекладати: «сказано древнім», то це буде означати, що сказано Самим Богом через Мойсея древнім євреям. Якщо - «сказано древніми», то це буде означати, що вислови стародавніх могли не мати або не мали божественної санкції і були надбавкою до старозавітного закону, або його тлумаченням, зробленим на підставі людського авторитету. Але в останньому випадку Христос навряд чи вжив би про книжників слово «стародавні», тому що вони з'явилися зі своїми тлумаченнями незадовго до Христа, - хоча і потрібно сказати, що словом «стародавні» в Новому Завіті позначає не тільки давно минулі часи і обставини (пор. 2 Кор. 5:17; 2 Пет. 2: 5; Об'явл. 12: 9), але іноді воно вживається і щодо недавніх осіб і подій (напр., Діян. 15: 7; Діян. 21:16). Заповідь «Не вбивай» повторена в законі кілька разів (Вих. 20:13; Вих. 21:12; Лев. 24:17; Втор. 5:17; Втор. 17: 8) в різних виразах; але слів: «а хто вб'є, підлягає він судові» буквально не зустрічається в законі, якщо тільки не відносити сюди Втор. 17: 8. Можна думати, що тут Спаситель або коротко виклав останнє із вказаних місць, або ж вказав на тлумачення, яке приєднували до заповіді «не убий» книжники. Цан рішуче висловлюється за останнім, кажучи: «з цим (т. Е. З заповіддю не убий) книжники пов'язували не включене в Десять Заповідей, і взагалі не зустрічається буквально в законі визначення, за яким той, хто порушив заповідь «не убий» повинен підлягати суду, і суддя повинен був вимагати у нього відповіді». Таке визначення, якщо воно зроблено книжниками, звичайно, аж ніяк не суперечило ні букві, ні духу старозавітного закону. Для з'ясування подальшої промови Христа перш за все зауважимо, що заповідь «не убий», безсумнівно, належала тільки до людей, а не до тварин (милість до яких однак була потрібна), що виконання її в Старому Завіті, на думку деяких екзегетів, не вимагалося з рішучою строгістю, і взагалі вона, отже, не мала абсолютного значення. Таке тлумачення грунтується на тому, що, як сказано в багатьох місцях Старого Завіту, страти відбувалися за велінням Божим (Агат і Самуїл, жерці Ваала і Астарти та Ілля і ін.). Не заперечувалися, звичайно, вбивства і на війні. Але, з іншого боку, Каїн за вбивство Авеля, а Давид - Урії покарані були строго. Звідси виводили, що в Старому Завіті вбивства поділялися на легальні і нелегальні, і тільки винні в останніх мали підлягати і підлягали відповідальності. Але якби погодитися з таким тлумаченням, то слід було б, однак, визнати, що заповідь «не убий» не була дана для того, щоб її порушувати, і що вона зберігала свою силу для всіляких випадків, а її категоричне вираження повинно було постійно проливати світло на тодішні похмурі життєві відносини. Таким чином, якщо були в Старому Завіті порушення цієї заповіді, то не тому, що це було легально, а внаслідок «жорстокосердості», або ж тої чи іншої практичної необхідності. Іншими словами, заповідь була свята й непорушна, і була законом; але порушення її внаслідок тих чи інших причин допускалося, і власне ці порушення, а не щось інше, були нелегальними, якщо звертати увагу на причини порушень, які полягали в поведінці тих, що каралися, а не тих, які їх карали. Слово «суду» вжито, мабуть, в 21 стихові тільки в загальному сенсі, і тому немає потреби говорити про те, що це був за суд. 22 Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає геєні вогненній. А Я кажу вам - протиставлення до попередніх слів: «сказано древнім». За прийнятим вище тлумаченням - сказано Богом через Мойсея. Якби Спаситель сказав: «Бог не велів вбивати, а Я кажу вам вбивайте», то в словах Його містилося б повне спростування старозавітної заповіді і повне протиріччя до Слова Божого. Значить, протиставлення тут тільки словесне, і не відноситься до суті самої заповіді. Так само, як і Бог через Мойсея, Спаситель забороняє вбивство, але ще з більшою категоричністю, усуваючи самі причини, від яких залежали і залежать вбивства. У Старому Завіті створювалися перешкоди фактам вбивства, але не зверталося уваги на його внутрішні причини. Люди повинні були утримуватися від вбивств не тільки внаслідок заповіді, але і зі страху піддатися суду. Спаситель переносить справу, так би мовити, з зовнішнього двору у внутрішній - в серце людини. Для розуміння сенсу цих слів знову потрібно, перш за все, мати на увазі людей, яким говорив Христос. Не думаємо, щоб біля Нього були члени Синедріону або місцевого суду, яким належало ухвалювати рішення про «страти», або ж якісь правителі, начальники, судді, які «носять меч». Але якщо вони навіть і були, то, звичайно, не носили ніяких знаків належних їм цивільних достоїнств або обов'язків, змішуючись з натовпом і нічим від нього не відрізняючись. Тому у всій Своїй нагірній проповіді Христос, очевидно, не звертає уваги ні на яких начальників, а говорить тільки простому народу, який міг розуміти Його слова не інакше, як виключно в буквальному сенсі. Оскільки головною причиною звичайних вбивств в людському суспільстві завжди був, є і буде гнів на брата, то в Новому Завіті забороняються не тільки самі вбивства, але і гнів, від якого вони походять. При цьому показово, що, так би мовити, область гніву тут обмежується тільки відношенням до «брата», але нічого не говориться про гнів на ворога або навіть ближнього. Чому обрано саме слово «брата», а не якесь інше? Чи хотів Христос сказати, що гнів недозволений тільки по відношенню до брата і цілком доречний по відношенню до всіх інших людей, нашим ворогів і взагалі тих, хто не стоять до нас в будь-яких особливо близьких стосунках? Або слово «брат» слід приймати у широкому сенсі - всіх людей взагалі? Αδελφῷς вживається в Новому Завіті досить часто - для позначення братства по народженню і братства в духовному сенсі. У розглянутому стиху потрібно розуміти значення «брат» в сенсі і кровного брата, і співгромадянина, і людини взагалі (quivis alius homo - Mitmensch). Так, принаймні, думають Грімм і Кремер. Але, тлумачачи слово «брат» в цьому саме сенсі, ми повинні визнати, що, на думку Христа, забороняється не тільки вбивство братом брата, або людиною людини, але навіть і гнів однієї людини на іншу. Іншими словами, на підставі заповіді Христа, ми повинні заперечувати будь-якого роду і всілякі вбивства. Так саме, але не інакше, і могли зрозуміти слова Христа присутні біля Нього люди. Вони не були людьми «офіційними» в нашому розумінні, і тому ніякого повчання для себе щодо «офіційних» вбивств з промови Христа не могли витягти. Продовжуючи тлумачення і віддаляючись від натовпу, ми і тут негайно вступаємо в область відхилення. Але ми повинні завжди пам'ятати, що «офіційне» і «неофіційне» придумане людьми. Перед Христом же всі люди рівні і ніяких подібних відмінностей не існує. Перед Ним вся область «офіційного» згладжується і все «офіційні» люди повинні змішатися з навколишнім натовпом, якщо хочуть слухати і розуміти Його слова. Звідси чіткий висновок, що ніяких офіційних вбивств, убивств на війні або страт злочинців, згідно з вченням Христа, не повинно бути. Це закон. Все інше є відступ від закону. Але тоді виникають подальші питання: як же чинити, коли на нас нападають вороги, - чи слід на них також йти війною і вбивати? Як чинити, якщо вбивство потрібно, наприклад, з метою захисту при нападах розбійників, яких, якщо не вбити, то вони самі зроблять багато вбивств, і до того ж, осіб абсолютно невинних і беззахисних? Чи можна виправдати вбивства на війні і взагалі в цілях захисту? Можна, і саме так, як вони виправдовувалися в Старому Завіті при існуванні чіткої, категоричної і непорушної заповіді «не убий». У Старому Завіті дана була ця заповідь, яка, власне, спрямована була проти ветхого чоловіка з його похотями, і, проте, «старозавітна» людина існувала. У Новому Завіті була дана нова заповідь, яка доповнювала старозавітну. Але це аж ніяк не означає, що як тільки дана була новозавітна заповідь, так старозавітна людина одразу і припинила своє існування. Вона існувала після Христа, існує і тепер. Мета Нового Завіту - вигнання і обеззброєння ветхої людини, і ця мета постійно досягається. Але це дуже повільний процес. Коли всі люди стануть новозавітними, тоді, звичайно, не буде ніякої потреби ні в війнах, ні в смертній страті злочинців. Але поки існує Старий Завіт і живе старозавітня людина, війни і страти є справою практичної необхідності, хоча і бувають відступом від закону. Потрібно тільки завжди і неодмінно пам'ятати, що, захищаючи війни і страти, як захисники їх, так і злочинці, яких вони вбивають, ні в якому разі не обертаються в сфері чисто новозавітних понять, а ведуть всі свої міркування тільки на старозавітному ґрунті. Будучи самі ветхими людьми, вони борються зі старозавітною людиною, і дуже часто при цьому зовсім забувають про світло, яке дано у старозавітній заповіді «не вбий», і про вчення, яке дано Христом. Слово «даремно» служить, звичайно, не для виправдання недаремного гніву. Але «даремно» немає в кодексах Сін., Ват., Воно випущено Тішендорфом і Вест. Хортом. У деяких кодексах, зауважує Ієронім, додається даремно (sine causa); але в кодексах - думка певна, і гнів зовсім знищується, коли Писання каже: хто гнівається на брата свого (тобто без додавання «даремно»). Бо якщо нам заповідається тому, хто б'є нас, підставляти іншу щоку, любити ворогів наших і молитися за гонителів, то всякий привід до гніву припиняється. Отже «даремно» потрібно випустити, бо гнів людини не творить правди Божої. Оріген говорив, що деякі недоречно приєднують в Євангелії «даремно», думаючи, що в деяких випадках можливий розумний гнів. Слово «даремно» випускають Василь Великий і Афанасій Олександрійський (не Іриней, Юстин, Євсевій, Григорій Ніський, Златоуст та ін.). Але Єфимій Зігабен каже, що «приєднавши «даремно» Спаситель усунув не всякий гнів, а тільки несвоєчасний. Тому що своєчасний гнів корисний. Останній буває проти тих, що чинять всупереч заповідям Божим, коли не для помсти, а для користі тих, що зле живуть, з любові і людинолюбства віддаєшся гніву з належною благопристойністю». Ми згодні з тим, що при опущенні слова «даремно», тобто при розумінні вислову Спасителя в абсолютному значенні важко пояснити «гнів» Спасителя (Мк. 3: 5). Але слово, прикладене до Нього, не має, по-видимому, того сенсу, який воно має в 22 стихові. Останній знаходиться в прямій відповідності з 21 стихом. Там – що підпаде судові той, хто вбиває (не сказано даремно); тут - хто гнівається на брата і схильний внаслідок цього до вбивства. Той, хто гнівається, підпаде судові, але не у всіх, звичайно, випадках. У подальших висловлюваннях міститься вказівка ​​на різні ступені гнівного стану, які саме засуджуються. Οργιζόμενος має на увазі тривалий, але більш прихований, затаєний гнів, який може вести до вбивства, не виливаючись у будь-яких вчинках або словах. Гнівний стан, потім, виражається в словесній образі або образах. Слово раку пояснювалося по-різному. Златоуст вважає його виразом незначного гніву і більше - зверхності і зневаги. Це слово, по Златоусту, сирійською мовою рівнозначне «ти». Августин вважає більш імовірним, що це слово не означає чогось (певного), але висловлює рух розгніваного духу, і відносить слово раку до гнівних вигуків. Феофілакт і Євфимій Зігабен згодні з Златоустом. Ієронім вважає, що слово рівнозначне єврейському раку, яке означає «порожній», дурний. Морісон вважає слово до теперішнього часу не роз'ясненим. Походження раку від арамейської река або рейка - порожній представляє лінгвістичні труднощі. Можна прийняти тільки одне, що словом цим, яке схоже з декількома єврейськими та арамейськими виразами, позначається взагалі зверхність, неповага, плювання і ін., хоча точний сенс його невідомий. Слово Μωρέ, що виражає, як видно з відповідальності, вже сильний, непримиренний гнів, зближували з євр. «море» (принизливий; або непокірний, норовливий - Втор. 21:18; Чис. 20:10), але невдало. Це грецьке слово, відповідне євр. навал, і значить дурний. Між раку і Μωρέ важко встановити точну відмінність. Думка Пана, що Ісус Христос тут хоче покарати рабинів наслідуванням їх методу, і що для Христа служили тут зразком казуїстичні рабинські розрізнення і міркування, що зустрічаються безліч разів майже в кожному трактаті Мішни, навряд чи може бути прийнятою. У цьому випадку сенс слова, який сам по собі незрозумілий, можна визначити тільки, якщо ми звернемо увагу на велику відповідальність, яка вказується Христом, за промовляння цього слова. З цієї відповідальності зрозуміло, що Μωρέ не означає просто «дурний» і не дорівнює раку, але щось інше, тому що в іншому випадку не було б потреби виділяти цей злочин із загальної підсудності людським установам. Але яке саме точне значення Μωρέ, важко сказати. Найкраще пояснення цього слова і покарання за нього в тому, що тут мається на увазі гнів на брата за його релігійні думки, який, зрозуміло, вже не підлягає світському суду. Підтвердження цього знаходять у факті, що Μωρέ відповідає єврейському навал, а це останнє вжито у Втор. 32:21; Пс. 13: 1; Пс. 52: 2; Іов. 2:10; Іов. 30: 8 (пор. 1 Цар. 25: 3, 25) для позначення переважно релігійних помилок. Що стосується слів «суду», «Синедріону», «геєні вогненній», то в цьому стихові вони мають, безсумнівно, більш певне значення, ніж в попередньому, і вказують на нижчий суд, що складався з 3 суддів в містечках з населенням близько 120 осіб, на суд з 23 - де населення перевищувало 120 чоловік, і на вище судилище - Синедріон з 71 (по Шюреру), що було в Єрусалимі. Слово геєна вказує на місце, що було на півдні від Єрусалиму, де відбувалося служіння Молоху (2 Хр. 28: 3; 2 Хр. 33: 6; Єр. 7:31; Єр. 19: 2-6 та ін.). Іосія «осквернив Тофет, що в долині синів сина, щоб ніхто не проводив сина свого і дочки своєї через вогонь Молоху (4 Цар. 23:10)». Сюди кидалися трупи злочинців, тварин і всякі нечистоти. Для знищення запаху речей, що розкладаються, там розводили вогонь. Це місце стало позначенням загробних мук. Слово геєна зустрічається кілька разів у Матфея, Марка, Луки та в посланні Якова (Як. 3: 6). 23 Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, 24 залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій. Звертаючись до слухачів, Спаситель в попередньому стихові говорив про їх власний гніві, який служить до порушення миру. Тепер Він говорить про гнів з боку брата, і цей гнів також повинен бути припинений. Слова були сказані (а Євангеліє написано) до руйнування храму Єрусалимського, інакше така промова була б неможлива. Багато людей приносили в храмі різні жертви, які були тоді найвищим вираженням служіння Богу і богошанування. Якщо хтось принесе якийсь дар для храму і, коли вони вже в храмі згадають, що брат його гнівається на нього, то повинен залишити дар свій перед жертовником, повернутися назад і примиритися з братом своїм. Тлумачачи ці стихи (23 і 24), Златоуст вигукує: «О, благість! О, невимовне людинолюбство! Господь велить, щоб поклоніння Йому залишалося внаслідок вимог любові до ближнього ... Нехай, каже Він, перерветься служіння Мені, тільки б збереглася твоя любов, тому що і те - жертва, коли хто примиряється з братом. Тому-то Він не говорить: примирися після принесення, або перш принесення дару, але посилає примиритися з братом, коли дар лежить перед жертовником; і жертвоприношення вже розпочато». Ніщо не перешкоджає буквально виконувати ці прекрасні слова і прекрасне тлумачення в практичному житті. 25 стих. Повторюється думка 24 стиха про якнайшвидше, негайне примирення; але справа розглядається з дещо інших сторін. Кого змушують йти до судді, той нехай мириться з суперником своїм швидше, на самій дорозі, яка веде до суду. Слово «суперник» тлумачилося по-різному. Під «суперником», за словами Августина, можна тут розуміти «або диявола, або людину, або плоть, або Бога, або заповідь Його. Але я, каже Августин, не бачу, яким чином можна благоволити дияволу або примирятися з ним, бо де благовоління, там і дружба; не можна нікому говорити, що слід укладати дружбу з дияволом; незручно укладати з ним і угоду». «Тому», продовжує Августин, «залишається тільки одне - розуміти під суперником заповідь Божу, яка противиться бажаючим грішити». Інші розуміли під «суперником» диявола, і ця думка була, можна сказати, загальноприйнятою в давній церкві та у стародавніх тлумачів. Підставою для такого тлумачення служило 1 Пет. 5: 8, де сказано: «противник (ἀντίδικος) ваш диявол». Але всі зазначені тлумачення ґрунтуються на очевидному непорозумінні, тому що ἀντίδικος і по вживанню в Старому Завіті, і у класиків просто означає людину, яка бажає судитися або судиться з іншим, сьогодні це «позивач» і «відповідач», обидві ці особи називаються ἀντίδικος, хоча в 25 стихові слово це вжито, очевидно, в сенсі «позивач». Неправильно розуміти тут і «суддів» (Златоуст), тому що яким чином з ними можна було б миритися на дорозі в суд? Практичні поради, які викладає тут Златоуст, дуже гарні: «до тих пір, поки ти не зайшов до суду, ти повний володар над собою, але як скоро переступиш за його поріг, ти вже підневільний іншого, і скільки б не силкувався, не можеш вже керувати собою, як хочеш». Різночитання в цьому стиху не мають особливої ​​важливості. 26 Істинно кажу тобі: Не вийдеш звідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга. Сенс слів той, що якщо людина не примиряється зі своїм суперником і доводить справу до суду, то повинна піддатися судової кари і виплатити весь борг. Звідси видно, як буває необхідним завчасне примирення. Кодрант була дрібна римська монета, яка згадується в Новому Завіті тільки два рази (ще Мк. 12:42), латинськ. Quadrans = 1/4 частина аса або ассаром = двом лептам = майже німецьк. пфеннінг і нашого шеляга. Це була найменша мідна монета часів римської імперії. Послання до римлян святого апостола Павла, 1, 18-27 18 Бо вiдкривається гнiв Божий з неба на всяке нечестя i неправду людей, якi придушують iстину неправдою. 19 Бо, що можна знати про Бога, явне для них, тому що Бог явив їм. 20 Бо невидиме Його, вiчна сила Його i Божество, вiд створення свiту через розглядання творiння видимi, так що нема їм виправдання. 21 А оскіль­ки вони, пiзнавши Бога, не прославили Його як Бога i не подякували, а заметушилися в своїх мудруваннях, i затьмарилося нерозумне їхнє серце; 22 називаючи себе мудрими, збожеволiли 23 i славу нетлiнного Бога змiнили на подобу образу тлiнної людини, i птахiв, i чотириногих, i гадiв, — 24 тому й вiддав їх Бог у похотях сердець їхнiх у нечистоту, щоб вони самi сквернили свої тiла. 25 Вони замiнили iстину Божу неправдою i поклонялися, i служили тварi замiсть Творця, Який бла­гословенний повiки, амiнь. 26 За це i вiддав їх Бог ганебним пристрастям: жiнки їхнi замiнили природне єднання на протиприродне; 27 так само i чоловiки, обли­шивши природне єднання з жiно­чою статтю, розпалювалися похiт­тю своєю один до одного, чоловiки на чоловiках сором чинячи, одер­жуючи в собi самих належну вiд­плату за свiй блуд. Толкова Біблія Євангеліє необхідно з огляду на те, що без нього язичникам залишалося б тільки нести на собі сувору кару від Бога за свої гріхи. Одкровення гніву Божого не прив'язане у Апостола до якої-небудь однієї епохи: Господь карав за гріхи з тих самих пір, як люди почали грішити. Однак немає сумніву, що Апостол мав на увазі зобразити переважно падіння язичництва в його час, - падіння, до якого допустив язичників гнів Божий. Гнів Божий (ὀργὴ θεοῦ). Гнів Божий, власне, є теж праведність Божа, яка проявляється в негативному напрямку. Він має своїм предметом те, що є неправедним в людині, викликається саме моральною аномалією людини, а не стільки образою Божественної особистості. Греки також приписували гнів своїм богам, але гнів цих богів був не те, що Павло називає гнівом Божим (ὀργὴ θεοῦ). Він мав характер непримиренності, заздрощів і ненависті. Боги ображалася на людей головним чином за неповагу, яку люди проявляли в ставленні до їх особистості, і заспокоювалися тоді, коли людина сплачувала їм за це приношеннями, не звертаючи уваги на внутрішній стан людини, що приносить жертву. Істинний же Бог може обертати свій гнів на милість тільки тоді, коли людина абсолютно зміниться в моральному відношенні на краще (Євр. 10: 5-6, пор. Пс. 39: 7-8). З неба. Це додає Апостол для того, щоб показати, що зазначені нижче явища були дійсно результатами гніву Божого, а не тільки природними наслідками помилок язичників. (Вираз гнів Божий інакше могло б бути витлумачено в переносному сенсі ...) Під небом тут мається нам увазі, звичайно, не атмосферне або зоряне небо, а таємниче місцеперебування престолу Вічного Судді; видиме ж небо служить для нас тільки символом цього вищого неба. Блудний син, сповідуючи свій гріх перед небом і батьком своїм (Лк. 15:18), очевидно, дивився на небо, як на месника за зганьблені священні почуття. На всяку безбожність і неправду людей, тобто проти тих, які не визнають істинного Бога і не хочуть керуватися Його законами в житті (це і є безчестя), у чому є винуватою їх зла воля, через яку вони власне «я» ставлять вище Бога. Неправда є причиною беззаконня. Язичники, як видно з 19-го ст., могли пізнати Бога в природі і знайти хоча деяку частину великої істини, тобто увірувати в буття Вічного Судді Винагороджувача, але вони вперто намагалися загасити в своїй свідомості це рятівне світло і робили це, знову зауважує Апостол, саме в силу поганих мотивів своєї зіпсованої волі, яка не хотіла визнавати вищих законів життя, божественних, щоб не відмовитися від своїх хибних прагнень (неправди). Тут, очевидно, та сама думка, яка висловлена ​​Господом в розмова з Никодимом: "люди полюбили більше темряву, ніж світло…" (Ін. 3:19). 19 стих. Тут Апостол доводить, що язичники дійсно навмисно гасили світло істини, а не тільки помилялися через незнання (бо) - можна знати про Бога, тобто знати будь-якій людині, шляхом природним, не отримуючи особливих одкровень від Бога, а що це таке - про це сказано в 20-му ст. Тому що Бог об'явив. Апостол хоче цим сказати, що і природне Богопізнання має все ж в своїй основі волю Божу. Якщо язичники іноді хотіли, так би мовити, насильно заволодіти вищими, божественними таємницями, то це було з їх боку марною працею; люди можуть прийти до пізнання про Бога тільки тоді, коли Бог захоче цього. Вічна сила Його і Божество. Це становить найближчим визначення до вислову «невидиме Його». На першому плані стоїть вічна сила - одна сторона або одна властивість Божества - саме всемогутність Божа… Під Божеством потрібно розуміти сукупність божественних властивостей - премудрість, благість, праведність, святість (Саме Божество або Божественне істота позначається у Павла іншим словом - Кол. 2: 9). І не дякували. У них не виявилося навіть і сердечного потягу до Бога; вони не поставилися до Нього, як до свого Благодійника. - знікчемніли своїми думками, тобто стали людьми, які в думках своїх зайняті питаннями нікчемними, низинними. Вираз "розумування" вказує на невпорядковану діяльність розуму. Серце, осередок діяльності розуму і волі, затьмарилося, тобто стало темним, втративши світло, яке розливає навколо себе справжнє Богопізнання. Внаслідок того, що люди в думках своїх опустилися, серце їх або, головним чином, розумова здатність стала нерозумною. Називаючи себе мудрими, збожеволіли, Справді, чим більше розум людини відвикає від вищих, божественних предметів, тим більше слабшає в ній і сприйнятливість, здатність, щоб вони розуміли їх… Першим проявом гніву Божого, до зображення якого тепер приступає Апостол, було те, що Бог попустив людям дійти до крайнього ступеня порочності: так як вони змінили слова Бога, то й Бог попустив їх до зміни або заміни природних відносин між чоловіками і жінками не природними або протиприродними! Віддав їх. Стародавні тлумачі передають цей вислів так: "допустив або дав їм мати"…. Але, крім потурання, яке власне передбачає тільки пасивне ставлення Бога до грішників, в дієслові віддав є і вказівка ​​на активний прояв гніву Божого. Бог цим віданням людини на волю її пристрастей карає людину (пор. Діян. 7:42; 2 Сол. 2:11 і наст.). Але чи можна з'єднати такий образ дій з поняттям про Бога, як Суті Всесвятості? Можна. Бог тут є мудрим вихователем, який, щоб вихованець його цілком переконався в шкоді свого свавілля, дає йому можливість дійти до крайнього прояву цього свавілля, слідом за чим неодмінно вже повинна початися реакція: вихованець, побачивши всю шкоду свавілля, звертається за вказівками до свого вихователя. Приклад цього звернення являє собою блудний син (Лк. 15: 16-18). Щоб вони самi сквернили свої тiла. Особливість гріхів нестриманості полягає в тому, що людина через них віддає на ганьбу своє власне тіло, як це бувало в різних язичницьких культах (грец. чочніше: "так що у них позбавлялися честі їх тіла"). 25-й стих являє собою вставні зауваження. Апостол тут хоче дати більш визначене мотивування того рішення Божого, яке наведено в 24-му стихові. Люди проміняли Божу істину, тобто правильне уявлення про Бога на брехню або на помилкових богів, на ідолів (пор. Пс. 105: 20; Єр. 3:10). 26 стих. Тому і віддав ... Тут Апостол повертається до думки, висловленої ним у 24-му ст. Бог розгнівався на язичників і віддав їх на волю протиприродних пороків. Раніше вони були в похотях - тепер в пристрастях, які роблять з людини абсолютно безвільного раба. Пристрасті ці ганебні, що полягають в спотворенні порядку природи, що принижують людину. Існування зазначених в 26 і 27 ст. протиприродних пороків в язичництві підтверджується свідченнями сучасних Ап. Павлу грецьких і римських письменників. 27 стих. За свій відступ від істинного богошанування (пор. Рим. 1: 21-23, 25) язичники (в самих собі) отримали від Бога відплату або покарання, яке складалося саме у віданні язичників Богом таким протиприродним порокам. Зрозуміло, що, за Апостолом, моральне відчуття в людині живе тільки до тих пір, поки в ній живе ідея Всесвятійшої Істоти Бога. Хто шанує Бога, той облагороджує сам себе, а хто відкидає Його, той падає все нижче і нижче в моральному відношенні. "Незалежної" моралі Апостол, очевидно, не визнає.