Пошук на сайті

Євангельські читання 22 лютого Євангеліє від Марка, 13, 9-13 9 Стережіться ж ви самі, бо вас видаватимуть на судища і битимуть у синагогах, і перед правителями і царями поставлять вас через Мене, на свідчення перед ними. 10 І всім народам раніш повинно бути проповідане Євангеліє. 11 Коли ж поведуть видавати вас, то не турбуйтесь заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте; але, що дасться вам у той час, те й говоріть, бо не ви будете говорити, а Дух Святий. 12 Видасть же брат брата на смерть, і батько — дітей; і постануть діти на батьків, і уб’ють їх. 13 І ненавидітимуть вас усі за ім’я Моє; хто ж перетерпить до кінця, той спасеться. Аверкій, архієпископ Третьою ознакою кінця світу Господь називає жорстокі гоніння на Його учнів і послідовників, про що і розповідається в кн. Діянь і про що свідчить історія, як напр., гоніння за Нерона та ін. Одне ім'я «християнин» дійсно було ненависним язичникам, в результаті чого з'явилися численні сонми мучеників за Христа. Четвертою ознакою наближення суду Божого буде проповідь Євангелія по всьому світі. Євангеліє буде проповідуване «на свідчення всім народам», тобто Христос не раніше прийде, ніж пошириться це Євангеліє, проповідь Його тоді стане викривальним свідком на суді проти тих, які, чуючи її, не увірували. «Тоді прийде кінець». Найперше тут мається на увазі загибель Єрусалима, але всі ці ознаки будуть передвказувати наближення кінця світу і Страшного Суду. Ці ознаки спільні для тієї та іншої події ... Єрусалим упав після того, як Господь зробив все для його спасіння: він був сповнений євангельською проповіддю: точно так і кінець світу прийде лише після того, як всі народи світу будуть ознайомлені з євангельською проповіддю, щоб на Страшному Суді, подібно до юдеїв, залишитися без відповіді. Суд над Єрусалимом відбувся як наслідок його беззаконь і зменшення в ньому любові; так само і кінець світу настане, як результат збільшення беззаконь в світі і збідніння любові серед людей, які забудуть, що вони - брати у Христі. «А хто витерпить до кінця, той спасеться», - хто зазнає всі ті лиха, не зрадивши Христу і не піддавшись лжеученням, той заслужить вічне спасіння. Друге соборне послання святого апостола Петра, 1, 20 – 2, 9 20 Знайте насамперед те, що нiяке пророцтво в Писаннi не залежить вiд власного вирішення. 21 Бо нiколи не було пророцтва з людської волi, а промовляли його святi Божi люди, натхнені Духом Святим. 1 Були i лжепророки серед людей, як i у вас будуть лжевчителi, якi внесуть згубнi єресi i, вiдрiкшись вiд Владики, Який вiдкупив їх, накличуть на себе скору погибель. 2 I багато наслiду­ють їхню розпусту‚ i через них до­рога iстини буде в ганьбi. 3 I через користолюбство будуть ловити вас облесливими словами; суд їм дав­но готовий‚ i загибель їхня не дрiмає. 4 Бо якщо Бог не помилував ангелiв, якi згрiшили, а, зв’язавши путами пекельної темряви, вiддав зберiгати їх на суд для покарання; 5 i якщо не пощадив першого свiту, а у восьми душах збе­рiг родину Hоя, проповiдника прав­ди, коли навiв потоп на свiт нечес­тивих; 6 i якщо мiста Содом та Го­морру, засудивши на знищення, спопелив, показавши приклад майбутнiм нечестивцям, 7 а праведного Лота, змученого людьми шаленої розпусти, визволив‚ — 8 бо цей праведник, живучи серед них, бачив i чув беззаконнi дiла їхнi i тим щодня мучив свою праведну душу, — 9 то, звичайно, знає Господь, як визволяти благочестивих вiд спокуси, а беззаконникiв тримати на день суду, для покарання, Толкова Біблія Хвалячи уважність читачів до пророчого слова (2 Пет. 1:19), Апостол разом з тим бажає підняти у читачів, а разом і у всіх християн, свідомість особливої важливості пророчого слова, вказуючи на те, що речі, котрі відбулися надзвичайним, надприродним чином, має бути тлумачені відповідно до священної важливості своєї природи. Апостол застерігає від лжевчителів, попереджаючи, що як в минулі часи були лжепророки, так будуть вони тепер і завжди. Характерна риса їх, що вони внесуть згубні єресі, «вiдрiкшись вiд Владики, Який вiдкупив їх», тобто будуть відкидати догмати втілення Сина Божого і звершеного Ним спокутування. Але осуд для них, як для нерозкаяних, вже уготований Богом (ст. 3-4,9). Далі Апостол розповідає про страхітливі випадки суду Божого в минулому: як приклад грізного суду Божого він вказує відпалих ангелів, які, зв'язані узами пекельного мороку, очікують остаточного суду над собою; потім - покарання грішного людства всесвітнім потопом, коли тільки вісім душ сімейства Ноєвого врятувалися, і, нарешті, кару, що спіткала міста Содом і Гоморру, від якої врятувався лише Лот. З цього апостол робить висновок, що знає Бог, як рятувати побожних, а «беззаконникiв тримати на день суду для покарання» (ст. 4-9).

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Чим більше змиряємося ми в болісному покаянні, тим швидше молитва наша досягає Бога. Коли ж ми втрачаємо смиренність, тоді жодні подвиги не допомагають нам. Дія в нас гордості, засудження братів, звеличування й неприязнь до ближніх далеко відкидають нас від Господа. До Бога ми приходимо, як останні грішники. Ми щиро засуджуємо себе у всьому. Ми нічого не уявляємо, нічого не шукаємо, крім прощення й помилування. Такий наш постійний внутрішній стан. Ми благаємо Самого Бога допомагати нам не ображати нашими мерзенними пристрастями Духа Святого, не заподіювати ніякої шкоди брату нашому (будь-якій людині). Ми засуджуємо себе, як недостойних Бога, на пекельні муки. Ми не чекаємо жодних особливих обдарувань Звище, а лише прагнемо усіма силами осягнути справжній зміст заповідей Христа і жити відповідно до них. Ми закликаємо: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас і світ Твій». І Бог чує нас, і приходить до нас спасіння. «І буде: всякий, хто прикличе ім’я Господнє (в подібному настрої), спасеться» (Іоїл.: 2, 32). «Покайтеся» (Мф.: 4, 17). Нам належить суворо сприйняти заклик Христа: змінити радикально спосіб нашого внутрішнього життя й наше світобачення, наше ставлення до людей і до будь-якого явища в тварному бутті: не вбивати ворогів, а перемагати їх любов'ю. Пам'ятати, що немає зла абсолютного; абсолютним є лише безпочаткове Благо. І це Благо заповідано нам: «Любіть ворогів ваших... хто ненавидить вас... будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мф. 5:44, 48). Віддати себе на заклання за братів - найкраще засіб, щоб вирвати їх з рабства у наклепника-диявола і підготувати їхні душі до прийняття Бога, Який хоче спасти всіх людей. Немає такої людини, в якій не було б присутнім у тій чи іншій мірі світло, тому що Бог просвіщає «кожну людину, яка приходить у світ» (Ін. 1, 9). Заповідь «не протився злу» є максимально ефективною формою боротьби зі злом. Коли насильству противляться тими ж засобами, до яких вдається той, хто чинить неправду, тоді зростає динаміка світового зла. Убивство неповинних, часто невидимим чином, зміщує моральні сили людства на сторону того добра, за яке помер невинний. Не так відбувається, коли з обидвох боків шириться недобра тенденція домінувати. Перемога фізичною силою не триває вічно. Бог, Світло святе і чисте, відступає від злочинців; останні відпадають від єдиного джерела життя, і вмирають: «Hе мстiться за себе, улюбленi, а дайте мiсце гнiву Божому. Бо написано: «Менi відомщення, Я віддам», — говорить Господь. Отже... не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12: 19, 21).

Євангельські читання 20 лютого Євангеліє від Луки, 18, 2 - 8 2 кажучи: в одному місті був суддя, який Бога не боявся і людей не соромився. 3 В тому ж місті була одна вдова, і вона, приходячи до нього, говорила: захисти мене від суперника мого. 4 Але він довгий час не хотів. А потім сказав сам собі: хоч я і Бога не боюся і людей не соромлюсь, 5 але, оскільки ця вдова не дає мені спокою, захищу її, щоб вона не приходила більш докучати мені. 6 І сказав Господь: чуєте, що каже суддя неправедний? 7 Хіба Бог не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч, чи баритиметься до них? 8 Кажу вам, що захистить їх скоро. Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі? Аверкій, архієпископ Про те, як молитися, Господь образно говорить в притчі про суддю неправедного, який не хотів виконати прохання скривдженої вдови про її захист, але, врешті, все ж виконав її прохання лише через те, що вона не давала йому спокою, наполегливо просячи його. Господь не хоче порівнювати Бога з суддею неправедним (зайвий доказ того, що в притчах не всі подробиці підлягають тлумаченню в духовному сенсі), але тільки ведучи від гіршого до кращого, робить висновок, що тим більше Бог всеблагий і Всеправедний захистить Своїх обранців, якщо вони будуть волати до Нього день і ніч, хоча б Він спочатку і зволікав стати на захист їх. Незважаючи на ту безсумнівну істину, що Бог візьме обраних Своїх невдовзі, невідомо, чи знайде Він таких вірних, які мали б таку сталість і таку наполегливість в молитві, яка потрібна? Іншими словами: нема чого боятися, що Бог не захистить вірних Своїх від прийдешніх бід і напастей, а скоріше можна побоюватися, що вірних таких на землі до часу другого пришестя Христового не буде. Друге послання до Тимофія святого апостола Павла, 2, 11 - 19 11 Вiрне слово: коли ми з Hим померли, то з Hим i оживемо; 12 коли терпимо, то з Hим i царювати будемо; коли вiдречемося, i Вiн вiдречеться вiд нас; 13 коли ми невiрнi, Вiн перебуває вiрним, бо Себе зректися не може. 14 Це нагадуй, заклинаючи перед Господом не сперечатися, що нiтрохи не служить на користь, а на розлад тих, що слухають. 15 Ста­райся представити себе Боговi достойним, працiвником бездоганним, який вiрно подає слово iстини. 16 А вiд непотрiбного мар­нослiв’я вiддаляйся; бо вони ще бiльший успiх матимуть у нечестi, 17 i слово їхнє, як рак, буде розпов­сюджуватись. Такi є Гiменей i Фи­лип, 18 якi вiдступили вiд iстини, кажучи, що воскресіння вже було, i руйнують у деяких вiру. 19 Та тверда основа Божа стоїть, маючи печать цю: «Пiзнав Господь Своїх»; i «Hехай вiдступить вiд неправди кожен, хто сповiдує iм’я Господа». Толкова Біблія Апостол, підбадьорюючи Тимофія, подає "вірне слово", тобто цитату з християнського піснеспіву, де висловлюється впевненість християн в прославленні із Христом тих, хто з Ним піде на смерть. Померли - в дійсному сенсі цього слова. Тут мається на увазі мученицька смерть за Христа, яку завжди готовий прийняти віруючий християнин. З іншого боку, той, хто відрікається від Христа, не може очікувати визнання Христом за свого за Його другого пришестя на землю. Необхідно нагадувати про необхідність для проповідників Євангелія страждати за Христа, для того, щоб наслідувати в майбутньому прославлення. На противагу лжеучителям, Тимофій повинен бути старанним, добрим працівником у Бога, бездоганним - не соромиться свого служіння (пор. 2 Тим. 1: 8) і, нарешті, в справі навчання звертати увагу на сутність справи, а не на побічні обставини, як робили лжеучителі: він не повинен перетрушувати порожню солому (Воленберг). Ці лжеучителі ще далі підуть (προκόψουσιν) - в сферу нечестя зайдуть… І слово їх як рак ... Від нечестя вони перейдуть і до єресі, яка буде поширюватися тілом Церкви Христової, як хвороба, відома під назвою рак. Апостол вказує на двох таких лжеучителів, які дійшли до заперечення воскресіння мертвих, вчення про яке, на їхню думку, потрібно розуміти в переносному сенсі, як про те, що трапилося за Христа, що духовно оживив багатьох людей.

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Ім'я Боже, відкрите людям, служило зв'язком між Богом і нами. Іменем Божим, краще сказати - Іменами Божими, відбуваються в Церкві всі таїнства. В Ім'я Боже має творитися всяка справа. Через прикликання Імені Всевишнього Його присутність стає живою, постійно відчувається: серце мирне, коли справа наша чиниться з волі Господа, і в кожному випадку ухилення в будь-яку сторону від правди воно ж відчуває певні «утиски»; таким чином, через молитву звершується неусипний внутрішній контроль над кожним порухом нашого духу; жодна думка, жодне слово не уникає цього. Цей наслідок безперервної молитви дозволяє звести гріхи наші до можливого мінімуму. «Господи, Ісусе Христе, Сину і Слово Бога Живого, помилуй нас». «Сподоби, Господи, в день цей без гріха зберегтися нам». Так молимося ми зранку. Однак лише тонка присутність Духа Божого в нас дає можливість перебувати в дієвій внутрішній тверезості духу нашого. «Нiхто не може наз­вати Iсуса Господом, як тiльки через Духа Святого» (1 Кор. 12, 3). Знову переконуємося, що через розумове прикликання Імені Господнього рятуємося ми від похибок у справах і словах наших: «Господи Ісусе, Ти Світло, що прийшло спасти світ, просвіти розумні очі серця мого, щоб бути мені достойним без спотикання, як у світлі дня, здійснювати шлях мій перед лицем Твоїм» ( пор.: Ін. 11, 9-10). Щоб звершення молитви приводило до тих результатів, про які з таким захопленням говорять наші отці й вчителі, необхідно жити за їх вченням. Перша умова - віра в Христа як Бога-Спасителя; друга - усвідомлення себе грішником, який гине. Це усвідомлення може досягати такої глибини, що людина відчуває себе гіршим за всіх інших; і це постає перед нею як очевидність, не через якісь назовні вчинені акти, але як усвідомлення своєї віддаленості від Бога і себе як потенційного носія будь-якого зла.

Євангельські читання 19 лютого Євангеліє від Марка, 13, 1 - 8 1 І коли виходив Він з храму, один з учеників Його сказав Йому: Учителю, подивись, які камені і які будівлі! 2 Ісус сказав йому у відповідь: бачиш ці великі будівлі? Все це буде зруйноване, так що не залишиться тут і каменя на камені. 3 І коли Він сидів на горі Елеонській проти храму, то Петро, Яків, Іоан і Андрій запитали Його на самоті: 4 скажи нам, коли це буде, і яке знамення, коли все це має скінчитися? 5 Відповідаючи їм, Ісус почав говорити: бережіться, щоб ніхто не спокусив вас, 6 бо багато хто прийде під іменем Моїм і говоритиме, що це Я; і багатьох спокусять. 7 Коли ж почуєте про війни і воєнні чутки, не жахайтеся: бо належить цьому бути, — але це ще не кінець. 8 Бо постане народ на народ і царство на царство; і будуть землетруси у різних місцях, і будуть голод і заворушення; це — початок хвороб. Аверкій, архієпископ Вийшовши з храму, Господь попрямував з учнями на гору Елеонську. По дорозі Він передрік руйнування храму, що і сповнилося в 70 р., коли Єрусалим був узятий римлянами і перетворений в руїни, а трохи пізніше, за імп. Траяна, були знищені і останні його сліди. Незважаючи на бажання римського начальника Тита зберегти храм, як диво мистецтва, Промисел Божий не міг не звершитися: від випадково кинутої одним римським воїном палаючої головні храм згорів до тла. З гори відкривався прекрасний вигляд на Єрусалимський храм, і учні наодинці з Господом продовжили розпочату ними бесіду про їх майбуття. Учні Христові вважали, що Єрусалим буде стояти до кінця світу, а тому і задали Господу подвійне питання: «Коли це буде? І яка буде ознака приходу Твого й кінця віку?» Господь відповідає також, мабуть, не розділяючи ці дві події. В пророчому спогляданні події близькі і віддалені події є подеколи немов на одній картині в перспективі, наче зливаються, особливо якщо одна, найближча, подія служить прообразом іншої, подальшої. Тут безсумнівне те, що зруйнування Єрусалима і жахи, які його будуть супроводжувати, є прообразами тих жахів, які будуть мати місце й наприкінці світу перед другим пришестям Христовим. І разом з тим, Господь дає зрозуміти, що Друге Пришестя Його і кінець світу прийдуть дуже не скоро після зруйнування Єрусалима. Першою ознакою наближення суду Божого Господь ставить явлення лжехристів. Історик І. Флавій свідчить, що перед падінням Єрусалиму дійсно з'явилося безліч лжемесій.. Другою ознакою будуть війни, як близькі, так і віддалені («почуєте про війни»). Але і ці війни і природні лиха будуть тільки початком прийдешніх болісних жахів, які, за своєю скрутою, порівнюються Господом з болями під час народження. Друге соборне послання святого апостола Петра, 1, 1 - 10 1 Симон Петро, раб i апостол Iсуса Христа, тим, хто при­йняв з нами однаково дорогоцiнну вiру в правдi Бога нашого i Спасителя Iсуса Христа: 2 благодать i мир вам нехай помножиться в пiзнаннi Бога i Христа Iсуса, Гос­пода нашого. 3 Тому що вiд Божественної си­ли Його даровано нам усе потрiб­не для життя i благочестя, через пiзнання Того, Хто покликав нас славою та чеснотою, 4 якими да­ро­ванi нам великi й дорогоцiннi обiт­ницi, щоб ви через них стали причасниками Божого єства, вiд­да­лившись вiд пануючого в свiтi роз­тлiння похiттю: 5 ви ж, докла­даю­чи до цього всю стараннiсть, пока­жiть у вашiй вiрi чесноту, в чеснотi розсудливiсть, 6 в розсудливостi стриманiсть, у стриманос­тi терпiння, у терпiннi благочестя, 7 в благочестi братолюбство, у братолюбстві любов. 8 Якщо це у вас є i примножується, то ви не залишитесь без успiху i плоду в пiз­наннi Господа нашого Iсуса Христа. 9 А в кого цього немає, той слiпий, закрив очi, забув про очищення давнiх грiхiв своїх. 10 То­му, браття, усе бiльше i бiльше старайтесь утверджувати ваше по­кликання та обрання; так дiючи, ви нiколи не спiткнетесь, Толкова Біблія У християнстві, за Апостолом, дана повнота істинного життя від всесильної і всемогутньої сили або благодаті Божої, дана блаженна можливість людям ставати причасниками Божого єства. "Причасниками Божого єства ми стали через явлення Господа і Бога, Який начала нашого єства поєднав в Самому Собі і освятив, якщо ж святе начало, то й все святе" (блаж. Феофіл.). Відповіддю з боку християн на дію благодаті Божої є не тільки видалення від пануючого в світі розтління (ст. 4б), але і, головним чином, позитивна чеснота в різних її розгалуженнях. Апостол в 2 Пет. 1: 5-7 показує ступені успіху. На першому місці "віра", так як вона є підставою і опорою добра. На другому місці "чеснота", тобто справи, як каже Апостол Яків (Як. 2:26), віра без справ мертва. Далі "розум". Який же розум? Знання таємниць Божих, яке доступне не для всякого, але для того тільки, хто постійно вправляється в добрих справах. За ним "стриманість". Бо і він потрібен для того, щоб досягти зазначеної мети, щоб не пишатися величчю дару. А як при короткочасному стриманні можна зміцнити дар, то має бути терпіння. Воно зробить все: і "благочестя" наповнить, і надію на Бога удосконалить. До благочестя приєднається "братолюбство", а до всього цього любов ... (блаж. Феофіл.). Зобразивши раніше (ст. 2-6) благодатний стан християн в його ідеальній нормі, Апостол тепер каже, що християнський ідеал віри і життя повинен втілюватися в житті християнської спільноти, що лише збереження і примноження духовного благодатного надбання відкриває шлях до істинного християнського пізнання. Навпаки, той, хто не має згаданих Апостолом моральних основ життя, той подібний до людини з закритими очима. "Вислів Апостола Петра подібний сказаному блаженним Яковом, зокрема: хто слухає слово, і не виконує, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі (Як. 1:23), (блаж. Феофіл.). На противагу окресленої в ст. 9 необґрунтованості чужого християнству духу, справжні християни повинні і в навчанні, і в житті спиратися на покликання християнське...

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Через літургійний акт я навчився споглядати життя Христа-Людини. Перш ніж сказати апостолам "Прийміть - це тіло Моє», Він потай молився Отцеві. Він не промовив цих страшних слів як Вседержитель, але як Син людський, навчаючи нас не чинити жодного внутрішнього поруху, що носить характер «самообожнювання». Я поклав це усвідомлення в основу мого життя у Христі: я молюся Отцю як творіння; я чекаю спасіння лише як дару любові Звище; усиновлення шукаю не інакше, як через Христа; освячення і просвіщення - лише через Духа Святого. Усі ці Троє - Отець, Син і Дух Святий - у моїй глибокій свідомості - Єдине Життя, Єдине Царство, Єдине Світло, Єдина Любов. У Кожному з Них абсолютна повнота Божества. Вони розділяються в мені нероздільно. Вони зливаються в мені незлитно. Це - вічний факт Божого Буття, печать якого прагну прийняти з усвідомленням мого повного недостоїнства. Я не намагаюся пояснювати Святу Триєдність через логічну абстракцію. Я благоговійно співпереживаю цю велику Таїну, через одкровення якої мені дана відповідь на всі мої запитання. Наше народження і, відтак, зростання на землі є не чим іншим як творчим процесом, упродовж якого ми засвоюємо буття доступною нам мірою, в надії, що незавершене тут пізнання буде виправлене до довершеності за межами цієї форми нашого існування. Коли в нашому духовному баченні зливаються всі пережиті нами досвіди як у єдиному центрі нашої особистості, коли і похмуре пекло, і нетварне Світло єднаються в нашому дусі як пізнані нами реальності, тоді ми починаємо розуміти значення Імені Ісус - тобто Спаситель. Він, Світло безпочаткове, «принизив Себе Самого, прийнявши образ раба», до зішестя в пекло, щоб звільнити звідти Адама. І ми нині прикликаємо Його в молитві: «Ісусе, Сину Бога Живого, Спасе наш, помилуй нас і світ Твій».

Євангельські читання 18 лютого Євангеліє від Марка, 12, 38 - 44 38 І говорив їм у вченні Своїм: стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі і приймати вітання на народних зібраннях, 39 сидіти спереду в синагогах і возлежати на перших місцях на бенкетах, — 40 ції, котрі поїдають доми вдів і лицемірно довго моляться, приймуть найтяжче осудження. 41 І сів Ісус навпроти скарбниці і спостерігав, як народ кладе гроші в скарбницю. Чимало заможних клали багато. 42 Прийшла одна вбога вдова і поклала дві лепти, тобто кодрант. 43 Покликавши учеників Своїх, Ісус сказав їм: істинно кажу вам, що ця вбога вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю, 44 бо всі клали з достатку свого, а вона із злиднів своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій. Аверкій, архієпископ Посоромивши фарисеїв і залишивши їх без відповіді, Господь для застереження Своїх учнів і народу від прийняття духу фарисейства, виголосив проти фарисеїв грізну викривальну промову, в якій викрив їх найголовніші помилки, як щодо вчення, так і щодо життя. Ця промова повністю наводиться тільки св. Матфеєм, а у св. Марка і Луки наведені лише уривки з неї. «Люблять ходити в довгому одязі»: до країв верхнього одягу пришивались чотири кисті, і від них по краях одягу йшли нитки у блакиті. Їх робити і носити наказано законом, в нагадування заповідей Божих і на відміністт євреїв від інших народів (Чис. 15: 37-40). Фарисеї, через марнославство, і ці кисті робили більшими. …У ті часи їжу споживали не сидячи, а напівлежачи на особливих довгих і широких подушках, що клалися до столу, який мав зазвичай форму літери П. Головні або почесні місця були в середині столу і їх добивалися фарисеї: в синагогах вони вимагали собі місць, найближчих до кафедри. «Поїдають доми вдів...» - обманювали вдів своєю показною побожністю і розкрадали їх майно. Про лепту вдовиці, що увійшла давно вже в приказку, розповідають цілком узгоджено тільки два Євангелисти - св. Марк і св. Лука. У так званому «дворі жінок» перебувала скринька, в яку народ клав свої добровільні пожертвування на храм. Перед святом Пасхи було прийнято особливо багато жертвувати: кожен, хто входить до храму, опускав щось в цю скриньку, в міру своїх коштів і ревності. Багато багатіїв клали багато, а бідна вдова поклала дві лепти. «Внесок» був найдрібнішою монетою, дві лепти дорівнювали дрібній римській монеті, що називалася «шеляг». Господь сказав, що ця бідна вдова «поклала найбільше за всіх», тобто більше не за кількістю грошей, але порівняно з іншими. Інші подавали те, в чому не мали великої потреби, не обтяжуючи себе надто, а вона поклала останнє, що у неї було, і таким чином присвятила Богу все, що мала. Перше соборне послання святого апостола Петра, 4, 12, - 5, 6 12 Улюбленi! Вогняної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, нiби пригоди для вас чужої, 13 оскiльки ви берете участь у стражданнях Хрис­тових, радійте, щоб i в з’явлення слави Його ви зрадiли i звеселились. 14 Якщо лихословлять вас за iм’я Христове, то ви блаженнi, бо Дух слави i Дух Божий спочиває на вас. Тими Вiн ганьбиться, а вами прославляється. 15 Тiльки б не постраждав хто з вас, як убивця, чи злодiй, чи злочинець, або як той, хто зазiхає на чуже; 16 а коли як християнин, то не соромся, а прославляй Бога за таку долю. 17 Бо час розпочатися судовi з дому Божого; а якщо пер­ше почнеться з нас, то який кi­нець тих, хто противиться Євангелiю Божому? 18 I якщо праведник ледве спасається, то нечестивий i грiш­ний де з’явиться? 19 То­му i тi, що страждають з волi Божої, нехай вiддадуть Йому, як вiр­ному Творцевi, душi свої, роблячи добро. 1 Пастирiв ваших благаю я, спiвпастир, i свiдок страждань Христових‚ i спiвучасник слави, що має вiдкритися: 2 пасiть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче i Боговгодно не для ганебної користи, а щиро; 3 i не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадовi; 4 i коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вiнець слави. 5 Також i молодшi, будьте покiрнi пастирям; а всi, покоряючись один одному, одягнiться у смиренномудрiсть, бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Толкова Біблія Апостол говорить про природність і навіть необхідність для справжніх послідовників Христових "вогненної спокуси", тобто вогню лих і скорбот, з метою випробування навіть праведників і вдосконалення їх чеснот: бідами душа очищується і зростає чеснота, як золото очищається в горнилі і підноситься в цінності в міру віддалення через вогонь домішок. Такий лад в житті праведників цілком узгоджується із заповідями і обітницями Самого Господа (Мф. 5:11; Ін. 15:18; Ін. 16: 2). Найбільшу втіху в стражданнях християнина становить усвідомлення, що через страждання свої він робиться учасником Христових страждань і перебуває з Христом в живому єднанні (Рим. 8:17; 2 Кор. 1: 7). Апостол вказує, ст. 14, що тягар скорбот, які переносяться християнами за Христа від гонителів, полегшується сходячим на християн Духом Божим. Нову підставу або спонукання до благодушного перенесення страждань Апостол знаходить, як і раніше (1 Пет. 4: 7), в близькості Божественного суду, який всім тягарем обрушиться на невірних і нечестивих, але почнеться з громади віруючих. У ст. 6, вказуючи, як і раніше (1 Пет. 4:17), на майбутній суд Божий, переконує всіх християн смиритися, усвідомити своє безсилля перед величчю і силою Божою - в надії, що Господь, рано чи пізно, свого часу піднесе смиренних…

Передрук інтерв'ю «Релігійної правди» Бувають розмови, які виглядають, як простягнута рука, підставлена щока та привітна посмішка на криву гримасу. Дуже багато років російські та й українські блогери і аналітики переконували вірян та громадськість, що в автокефальних Церков нема монахів, неможливе монашество, що там не здатні нічого побудувати. Коли я переказала це наміснику Жидичинського монастиря Костянтину Марченку, то він посміхнувся і жартома перепитав: «Нас немає? То може нас закинули з Марсу?» Ми би дуже хотіли, щоб такі інтерв’ю робили ближчими вірян ПЦУ з вірянами та духовенством УПЦ МП, щоб кожного разу, коли останні кажуть про «відсутність монашества у розкольників», перед ними поставало обличчя монаха з Волині, намісника найдавнішого монастиря, котрий власне відбудував його, вклавши здоров’я, сили та молитви, і котрий перекладає на сайт “Чернецтво Волині” російських подвижників українською мовою і вірить, що діалог між Церквами обов’язково відновиться. «Релігійна правда» говорить із отцем Костянтином, коли той відслужив вночі літургію, а зранку встиг привезти вірян на ранішню службу в монастир. – Ви запровадили маршрут до монастиря і самі возите? – У години пік добиратися до монастиря дуже важко, транспорт набитий. Зупинка дуже продувається, там чекати транспорт ще й випробування. А люди їдуть на служби, тож ми вирішили привозити і відвозити наших вірян самі. Возимо по черзі – я і брат Сільвестр. – Я читала, що один з телеканалів нагородив ваш монастир за те, що під час карантину ви возили медиків району на роботу. – Так. З березня по травень ми з братом Сільвестром возили медиків з п’яти сіл. Локдаун, транспорт не ходив, медиків побоювалися брати попутні машини. Я побачив, що є проблема, і подзвонив заступнику міського голови, сказав, що в нас є автобус, давайте щось вирішувати. Вони розробили два маршрути, у нас був автобус і бус. Ми робили шість рейсів: зранку, в обід і ввечері. Я потім жартував, що наш транспорт стільки накрутив, що вже собі Царство Небесне здобув. Церква – спільнота рідних людей, де один про одного дбають. Це можливість виявити християнство – дбати одне про одного. А наш трактор у важкі часи зимою біля соціальних об’єктів розчищає сніг. За кермом ієромонах Федосій. – А нащо вам трактор? – У нас своя господарка. Три гектари землі, ми її обробляємо. Весною він працює на полі, зимою чистить сніг. – Отче Костянтине, у вас багата біографія. Професійне технічне училище з відзнакою. Я не знаю, чи взагалі хтось закінчує ПТУ з відзнакою, вважається, що це для тих, хто не дуже думає, а більше робить руками. Потім інститут, потім журналістика, а потім монашество. От як це все було, як це все йшло у вас? – В 90-х роках багато людей в нашій країні жили дуже складно, і в мене теж сім’я була бідна, тож можливості кудись поступати не було. Я пішов відразу працювати різноробочим в будівельну бригаду. Це був період дорослішання, було важко терпіти ущербність, ну і відповідне ставлення до тебе як не до фахівця. І попрацювавши десь півтора року, для себе чітко вирішив: для початку здобуду фах. І пішов у професійне училище, але вже як людина, яка навчилася щось робити, і на фоні звичайних учнів, які тільки починали вчитися, я виглядав фаховіше. Тому з навчанням там склалося аж до відзнаки. Але довго не зміг працювати на будівництві, бо будували такими неякісними матеріалами, що я заробив алергію. Постало питання: куди далі? І був період, коли подорослішавши, заробивши якусь копійку, мав можливість поступити в наш біотехнічний інститут в Луцьку. – А на яку спеціальність? – Не повірите, медичні апарати і препарати. Вихідна професія мала бути або судмедексперт, або патологоанатом. Для мене був шок, коли нас на другому тижні навчання привели в місцевий морг, і я подумав: «Куди я поступив?». Я там недовго вчився, в мене незакінчена освіта в біотехнічному інституті. Потім я пішов з різних причин. І от коли вже пішла на спад моя діяльність в будівельній сфері, я побачив оголошення, що в одну з редакцій потрібен журналіст. А я з дитинства, ще зі школи любив писати, списував цілі зошити, якісь твори писав, іноді були вірші. Я просто любив писати. І я пішов туди просто випадково. В редакції мені дали випробувальний матеріал написати до газети, і я це зробив. Заголовок навіть сьогодні пам’ятаю: «Чому тварини плачуть». Про те, як в Луцьку поводяться з бездомними собаками. І цей перший матеріал спричинив такий фурор, піднялася ціла буря, почалися розслідування. А потім довелося писати «Чому тварини плачуть-2». Так я зачепився в редакції. – А коли пішли в семінарію, коли відчули священницьке покликання? – Я взагалі не був релігійною людиною. Така типова радянська сім’я, але всі ці складності, з якими довелося зіткнутися в житті, мотивували думати: а де брати сили, а чого воно так, а не інакше. І отак потихеньку в мені народжувалася звичайна віра. Я ще в церкву взагалі ні в яку не ходив. Я просто почав для себе читати, бо щось десь почув. Був період, що я до протестантів заходив, дивився, що там у них і як. І потім прочитав книгу їхнього історика Ерла Кернса «Дорогами християнства», і мені там сподобалася фраза: «Ми захоплюємося тим внеском, який православне чернецтво зробило в історії Церкви, і одночасно засуджуємо ці тенденції». Я подумав: як так можна одночасно захоплюватися і засуджувати, щось тут не те. І мені дуже захотілося тих монахів, якими захоплюються і яких засуджують, почитати. Почав шукати літературу і натрапив на Іоана Златоуста, на Антонія Великого. – Ці твори вам відразу зайшли? – Чесно, так. Іоан Златоуст дуже легко зайшов. А коли читав Антонія Великого, то розумів там мабуть відсотків сорок. А щодо решти було внутрішнє відчуття: я цього не розумію, але відчуваю, що це правильно. І от так я полюбив православ’я по цих книгах. Потім був трохи гіркий досвід, коли я вже почав інтегруватися в церковне життя. У нас було молодіжне братство, я почав знайомитися з місцевим священством, і спочатку був шок, бо я побачив трохи інше православ’я, не таке, як в книгах. Був навіть такий період, коли думав, що більше не буду туди не ходити. Але потім мені спали на гадку євангельські слова, коли і апостол Павло, і Христос казали: «Як тільки я від вас піду, прийдуть люті вовки і будуть рвати стадо». Ніхто з них не казав кидати Церкву. Якщо ти бачиш недоліки, то це, мабуть, для того, щоб ти не робив помилок, а служив на своєму місці. Десь у цей період зародилося бажання служити. Я зрозумів, що хочу бути не просто мирянином, я хочу служити. І поступив заочно в місцеву семінарію, ходив на роботу та інтегрувався у це життя. – А ви відразу вибрали українську церкву? – Був період, що я ходив у російську. Був знайомий зі священниками. І в мене з ними була дискусія. Вони знали, що я дивлюся не в той бік, і казали: «Дивися, це псевдоправослав’я». (Мали на увазі Київський Патріархат). Але, чесно кажучи, після тих всіх книг, які я вже на той період прочитав, для мене ці розмови про канонічне – неканонічне, це вже було другорядне чи десятирядне і абсолютно неважливе. Я на це не реагував, тому що розумію, що православ’я не в цих політичних штуках, а воно глибше і взагалі не торкається політики. БРАТІЯ МАЄ БУТИ НАГОДОВАНА, ВДЯГНЕНА І МАТИ МОЖЛИВІСТЬ СЛУЖИТИ І НЕ ДУМАТИ, ДЕ ВЗЯТИ ЛАДАН. ВСЕ. – Коли ви зрозуміли, що будете постригатися? Все-таки ви могли бути одруженим священником. – Я не планував спочатку. Планував сімейне життя і квартиру вже мав, де буду жити з майбутньою дружиною, і ремонт там зробив, але на якомусь етапі в мені народилися протиріччя. Я, надаючи перевагу тому самому Златоусту (любив його книгу «Про священство») побачив, що якщо жити і намагатися служити, то одруженому чоловіку це не вийде в усій глибині, бо ти ж мусиш дбати і про матеріальні речі. Два роки мене просто з середини розривало: я хочу служити, але служити священником і утримувати сім’ю у мене не вийде. У мене такі примітивні думки були, що доведеться заглядати в кишеню парафіянам, бо мимоволі як чоловік ти зобов’язаний забезпечити сім’ю. І тут я зрозумів: ні, я так не зможу. Біля Луцька є Жидичинський монастир (власне, де я тепер намісником), ми колись з молодіжкою їздили просто біля вогника посидіти, просиділи цілу ніч, і коли на ранок я побачив в якому монастир стані, то запропонував тодішньому наміснику, теперішньому єпископу Марку Кіровоградському, що буду у вільний час приїздити щось тут робити. Він погодився. Я в п’ятницю відпрацьовував і на вечір їхав сюди. Виходило з п’ятниці на суботу вночі, і в суботу працював на ремонтних роботах. – Жидичинський монастир виглядає сьогодні шикарно. – А тоді були вікна закладені цеглою. Потім в якийсь момент, пам’ятаю, як сьогодні, що ми вночі вішали гіпсокартон, і я зловив себе на думці, що мені тут дуже добре, і я звідси не хочу їхати. Я побачив тут приклад: такі самі священники, але ченці, які не мають своїх сімей, можуть цілковито віддатися своєму служінню. Я зрозумів, що це той формат, в якому я хотів би служити. – Тобто, це було те, про що ви читали в книжках? Це було справжнє монастирське життя з аскетичністю, з постом, з багатогодинними службами? Це тоді вже було? – Ну, не було багатогодинних служб, але взагалі було багато служб. Владика Марк дуже це любив, робив все грамотно, правильно, мені це дуже імпонувало. Плюс спартанські умови. Те, що ми маємо сьогодні і що було колись – це просто речі неспівмірні. Я дивився, що люди вміють в таких умовах знаходити свої радості, не нарікати, не нити, як всі звикли. Це захоплювало. – Давайте тоді взагалі про монашество. Скільки у вашому монастирі братів? – Зараз одинадцять. Якщо з жіночим скитом, який в сусідньому селі, то чотирнадцять, бо там ще три сестри. – Скажіть, а монастир має бути багатим? – Аналогічна суперечка є в Церкві давно, це як розмова між двома подвижниками: одні були прихильники того, що монастир має мати все своє; інші казали, що монастир повинен нічого не мати. Я думаю, що правда десь посередині, як вчили інші святі отці: «Тримайся царство шляху середнього». Насправді монастир має мати стільки, скільки йому потрібно для забезпечення базових потреб і для служіння іншим, бо коли вже є аж надто багато, з’являється спокуса цим неправильно розпоряджатися. Моє завдання як намісника: братія має бути нагодована, вдягнена і мати можливість служити і не думати, де взяти ладан і все інше, і ми маємо людей біля себе, яким маємо допомагати. Все. Більше нам не потрібно. МИ ЖИВЕМО В СВІТІ, ДЕ ЩІЛЬНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ДУЖЕ ТІСНА, АЛЕ НАСПРАВДІ МИ ЖИВЕМО СЕРЕД ОДИНОКИХ ЛЮДЕЙ – Ходять до вас миряни? Мені здається, що монастирі дуже магнетичні для мирян. Скільки людей у вас на свято? Є чада, які там постійно, які хочуть попрацювати на вас просто так, які можуть провести у вас тиждень відпустки? – Ну тиждень відпустки – ми поки такого архондарика собі не збудували, але людей взагалі дуже багато. У нас недільна школа, чотири класи, чотирнадцять педагогів. Є молодіжний рух, молодіжна платформа «Мирт» – 30 осід. Є волонтерський рух Симона Киринейського, це люди, яким від тридцяти до сорока і до п’ятдесяти навіть. – А чим займається цей рух, який до п’ятдесяти? – В нас в церкві нема такого поняття як свічниця чи іконна лавка. У нас люди просто беруть свічки, хто хоче пожертвувати, той жертвує, хто не хоче, то просто бере. Так само з записочками. Але волонтери є по всьому храму, їх видно, вони в жилетках. Там хтось ікону протирає, враховуючи карантинні обмеження, кожен підходить до ікони і ми зразу протираємо, на вході маски роздають, температуру міряють. Просто зоновано по всьому храму стоять, і якщо в когось з новеньких виникає питання, щоб бабусі не смикали тих, хто тільки прийшов, то волонтери до них підходять і тихенько дають відповіді чи письмово передають на вівтар, щоб священники дали відповідь. Волонтери проводять благодійні ярмарки для допомоги онкохворим дітям (бо є дуже бідні сім’ї, які не мають можливості платити за лікування). Ми проводимо дитячі заходи на Святого Миколая. Дітки реєструються на це свято, цього року зареєструвалося 545 діток. Кожен приходить з дорослим, це фактично на території монастиря було до півтори тисячі людей на гостинах у Святого Миколая. – Це весь Луцьк приїжджав до вас? – І Луцьк, і Жидичин, хто тільки не приїздив. Волонтери організовують, а ми їм даємо можливість бути біля церкви. Ми проводимо духовні лекторії, вони слухають, допомагають, щоб інші приходили. Інколи ми з ними просто юшку варимо, спілкуємося. Я вважаю, ми маємо усвідомити, що такого класичного церковного життя, коли священник десь далеко, а люди десь далеко, не буде, сьогодні священник має бути з людьми. – Батюшка, ну ви служите у маленькому містечку, а як це забезпечити в місті? – Є така проста річ: якщо криниця дає гарну воду, до неї завжди підуть люди. Серафим Саровський заховався в лісі, і, тим не менше, завжди була стежинка. Сидіти в центрі міста і казати, що нема людей? Ну то, може, треба тоді переглянути своє ставлення до людей і до служіння. Я чесно скажу вам, що ми абсолютно не відчуваємо браку людської уваги, тому що інколи в неділю тільки о другій годині дня можна потрапити до себе в келію: то в того питання, то в того. Коли ти людям приділяєш увагу, то й людей завжди буде багато. Достатньо приділити увагу комусь одному, і він завтра піде десятьом розкаже, що йому допомогли. Хоча ти насправді тільки вислухав, нічого не допомагав, просто вислухав. А вже завтра приходять: «А там сказали, що ви допомогли». Тобто, ми живемо в світі, де щільність населення дуже тісна, але насправді ми живемо серед одиноких людей. І люди хочуть банального – уваги. І хто-хто, а священник просто покликаний давати цю увагу, це ж рід його служіння. Не буває священника без людей. Це не церква. Священник завжди з людьми. Мені подобається, як Ісус Христос порівнював, коли плакав над Єрусалимом: «Скільки разів я хотів вас зібрати, як квочка збирає курчат своїх». От священник має бути тією квочкою, який буде вислуховувати, сльози втирати, казати: «Все буде добре. Вставай. Рухаємося далі». Я так це бачу. – Скажіть, ви, напевно, бували в інших монастирях, от яке воно українське монашество? Скільки там міцної господарської діяльності, а скільки там подвижництва? Чи є баланс? Скільки там бажання реформуватися, а скільки консерватизму? Скільки літніх людей, а скільки молоді? Могли би ви якось загалом сказати про українські монастирі? – Молоде чернецтво. Це така яскрава ознака, в нас майже немає старших. – Ніколи б не подумала. – У нас дуже молоде чернецтво. По тих монастирях, де мені доводилося бути, середній вік нашого українського чернецтва, мені здається, десь років тридцять чотири. Тобто це переважна більшість. Щодо подвигу, то тут вам ніхто такого не скаже. Бо що таке подвиг? Це те, що між мною і Господом. І це не є якісь речі показові. Навіть треба ставити собі за мету помічати. Я собі такого не ставив. Але це природно, це еволюційно, тому що до духовного життя треба доростати. Я бачу нормальний поступ, люди йдуть, люди трудяться. Сам факт, що вони приходять в монастирі – це дуже добре. Далі людина, яка намагається бути чесною з собою, щирою, вона обов’язково знайде свій шлях. Як от святі отці кажуть про молитву: «Хто має молитву? Той хто молиться». Молитва дається тому, хто молиться. – А як полюбити молитися? – Треба просто молитися. Я зараз перекладаю книгу «Як навчитися Ісусової молитви», а саме розділ, в якому фактично всі святі отці говорять про одне й теж саме: «Коли ти сьогодні відчуваєш в собі таку розсіяність, холодність, байдужість до молитви, то це той етап, коли Господь чекає від тебе подвигу, щоб ти змусив себе». Не треба накладати на себе непосильного молитовного правила. Хай воно буде меншеньке, але воно буде постійне. І завтра в результаті цієї постійності прийде розчулення в серці, обов’язково Господь його зігріє. І от коли воно буде зігріте, це буде абсолютно інша розмова, тоді навіть не стоятиме питання: люблю чи не люблю. Тоді ти будеш цього потребувати. ЦЕРКВА ПОВИННА ВИХОВУВАТИ ХРИСТИЯНИНА. І ТОДІ ЦЕЙ ХРИСТИЯНИН БУДЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, НАЙКРАЩИЙ СУДДЯ, НАЙКРАЩИЙ ПРЕЗИДЕНТ – А скажіть, яким ви бачите майбутнє спільне існування російської і української церков в Україні, враховуючи ту кількість роздратування, фейків, нелюбові, яку пропагують деякі ієрархи УПЦ МП? Чи вірите в мирне співіснування? Скільки часу для цього потрібно? – Ми повинні для себе чітко розуміти, що повної, абсолютної єдності не буде як такої. А інше… Коли люди, ми, священники, ченці, будемо займатися власне духовною боротьбою, коли будемо читати не офіційні промови речників наших церков, а святих отців, тоді буде спілкування. І воно є сьогодні. Є священники російської церкви, з якими ми спілкуємося, це нормальний процес. – Вони приходять до вас? – Не приходять. Ми так зустрічаємося, десь поза межами монастиря. Це не є якась новина. – А ви не відчуваєте в рядового кліру роздратування вами чи ревнощі? – Ну є люди, які так поводяться. Ще не народився на цій землі такий, якого будуть всі любити або всі ненавидіти. Але взагалі я уникаю політики в храмі. Мене, до речі, теж деколи називають жартома, що я москаль. – Ну який москаль на Волині? У вас тут УПА зароджувалося. – Я ніколи не дозволяю, щоб у нашому храмі звучала будь-яка політична промова, принципово. Всі ці 15 років, відколи тут, я цього не дозволяю. На моє глибоке переконання, Церква повинна навіть не проповідувати патріотизм, це може дивно звучатиме з моїх уст, але Церква повинна виховати людину, виховати християнина. Я собі завжди задаю питання: людина, яка має совість, має живі відносини з Богом, може бути зрадником? Вона зрадить своїй військовій присязі? – Ні. – Розумієте? І ми плутаємо. Патріотизм має виховувати школа, громадські організації, а ми повинні вирощувати людину. Бо коли Церква починає займатися політичною проповіддю, вона сама нищить свій авторитет. Чим тоді вона різниться від громадської організації? Нічим. Ми повинні проповідувати ідеали, які приніс нам Христос. Тоді якщо ти народився в Україні, і ти справді християнин, ти не будеш на біле казати чорне, а на чорне – біле. Якщо ти будеш бачити, що твій сусід на тебе напав, ти не казатимеш: «Это братоубийственная война», а «Це війна». Це на нас напали, а не ми в Казань пішли, не ми в Брянськ поїхали, а сюди прийшли, до нас. І ти повинен бути чесним. Навіть коли це боляче. Бо погодьтеся, нам всім, людям, болить те, що ми, православний народ, воюємо. Вони воюють. Це нормально? Але Церква повинна виховувати християнина. І тоді цей християнин буде найкращий поліцейський, найкращий суддя, найкращий президент. І це буде людина, бо вона буде мати правильні цінності, буде розуміти що є що. – Скажіть, чи монах має бути соціально активним, чи ні? – Має відчувати, яке служіння Господь на нього покладає. Тобто, єдиної формули немає. Хтось по своєму темпераменту може бути в тиші, може бути в затворі. І таких людей, повірте, дуже мало. Ні, вони є, і Господь завжди являв таких подвижників, але людина сама по собі істота соціальна. І Церква, як структура, покликана не замикати все на собі, а служити ближньому. Ми любимо Бога, то ми любимо ближнього. Тобто, треба бути уважним, нема якоїсь загальної формули на все. – Ви дуже багато читаєте. Я бачила один з ваших матеріалів, ви робили екскурсію по книжковому магазину, ви читаєте іноземних перекладних авторів, міжнародних політиків і при цьому встигаєте перекладати аскетичну літературу. Для намісника, для церковного керівника це важливо – бути в тренді книжкових новинок. – Однозначно. До нас же різні люди приходять, і ти повинен розуміти, чим живе та чи інша людина, якими ризиками, якими страхами. Це нормально. – Яке найсуворіше покарання вашому духовному чаду ви давали? – Ну яке покарання? Хто я такий, що я маю карати когось? – Ну у вас же є, були напевно чада? Зараз ви намісник, то напевно менше, але ж були. Тобто ви суворий духівник? – Думаю, що ні. – Скажіть, який молитовний мінімум для вірянина, якщо він має бути частиною Церкви, скільки часу він має приділяти молитві? – Ну як на мене, хоча би ранкові і вечірні молитви. – Повне правило чи скорочене? – Ну знову ж таки, це треба дивитися від того, наскільки людина дозріла. В ідеалі повне. – Ви прихильник календарної реформи чи ні? – Я спокійно на неї дивлюся. Для нас важливо, як казав апостол Павло: «Перевіряйте самих себе: чи в вірі ви. Пізнавайте самих себе: чи Христос у вас». Відповідаючи на питання, ми б розуміли самі для себе, що не існує ніякого питання календаря. Тобто, він є, але його нема, для мене він неважливий. Якщо завтра Церква скаже – соборна Церква, не хтось окремо взятий, що ми робимо новий календар, ну і слава Богу. Сьогодні служу так, і так слава Богу. Ми ж не число святкуємо, ми святкуємо подію, яка дуже важлива для кожного з нас. Це моя особиста думка. – Чи існують зараз прозорливі монахи? – Я навіть питанням таким не задаюся. Певно існують. Знаєте, я дуже люблю древній патерик. Мені сподобалося, як один монах молився до Господа і казав: «Господи не хочу нічого бачити, нічого знати, окрім гріхів своїх». Тобто, ми забули про те, що християнство, православ’я, монашество, воно має бути христоцентричне. У нас багато суперечок з приводу одягу. Те московське, те грецьке, те ще якесь. Але насправді сперечаємося про такі дурниці. А той прозорливий, а той зціляє. Знаєте, як до нас приїжджають: «А нам сказали, що у вас тут десь хтось є, хто рак лікує». Мені шкода, я розумію, що люди шукають якусь соломинку, але йдеться про те, що ми маємо не про ці речі думати. Маємо думати: ми живемо з Богом чи ми живемо без нього? Страшно, коли ряса випрана і напрасована, і все дуже гарно, а в серці немає Христа. Коли отці починають розмови про московське монашество, про грецьке, то я кажу: нема московського, нема грецького – є Христове. Є люди, які полюбили Христа і пішли за ним, просто ті жили там, а ті жили тут. Ті жили в пустелі, а ті жили в холоді. Відповідно, воно відображалося в одязі. Але це взагалі десятирядне питання. Життя в християнстві, православ’ї має бути для Христа і з Христом. Якщо цього немає, то це трагедія. З БОГОМ НЕ ТРЕБА ТОРГУВАТИСЯ. ПРОСТО ТРЕБА НАВЧИТИСЯ БУТИ УВАЖНИМ. – Запитання про важливість прийняти якесь рішення. Я читала в якійсь книзі, ще коли була в МП, що для вибору треба прочитати акафіст Богородиці, а перед іконою покласти два папірці з варіантами рішень. А потім взяти з них один, і яке там буде рішення, так і виконувати. Потім я читала, що так неправильно, що це вже гріх. От скажіть, якщо віруюча людина хоче прийняти рішення, ми часто приходимо до священника, але це фактично перекласти на нього відповідальність. Як правильно? Може бути такий православний жереб, як витягнути папірчик? Чи це рішення може прийти від кого завгодно? Що ви порадили б? – По-перше, бути уважними, а по-друге, Ігнатій Брянчанінов дуже гарно про це говорив. Якщо в тебе виникає якась дилема в житті, то все, що має зробити християнин – це виявити свою проблему перед Богом, а далі, каже Ігнатій: «Йди роби те, що мав робити», і просто довіряй, що Господь через обставини, через людей обов’язково дасть тобі відповідь. Дуже часто ми самі собі маємо відповідь, але нібито хочемо її узаконити, щоб вона вже обов’язково від Бога, і починаємо оці всякі штучки видумувати. Це неправильно. Взагалі з Богом не треба торгуватися. Просто треба навчитися бути уважним. Ми живемо, ми завжди кудись біжимо, шумимо. Ми насправді боїмося тиші і боїмося бути уважними. Та Господь буде не завжди давати ті відповіді, які ми самі собі запрограмували. – Це так. Інколи зовсім інші дає. А деколи робить відкритий фінал, ніби щоб ти не зробив, все буде правильно, або все буде неправильно. Скажіть, бувають по-вашому віщі сни? – Дуже рідко. Святе Письмо про це говорить, зокрема пророк Ілля, що Господь промовляє до людини і раз, і вдруге, щоб відвести людину від злої дороги, а якщо не чує людина, через сни говорить. Тобто, Святе Письмо говорить, що віщі сни бувають, але вкрай рідко. – Є таке модне слово прокрастинація – це коли дуже лінь щось робити, коли не можеш змусити себе і відкладаєш все на потім. Психоаналітики сказали би, що ти відновлюєшся, маєш помовчати, побути сама, поїсти цукерок, попити вина, подивитися кіно – і це нормально, це твій темп життя. Монахи би напевно сказали, що це лінь, це гріх. Де баланс між «тобі треба відновитися» і «ти просто вбиваєш час»? – Треба бути чесним з самим собою. Дуже люблю Антонія Сурозького, в одній із бесід він так класно сказав, що бувають моменти, коли ти дуже стомлений і не хочеш, грубо кажучи, навіть молитися, і він каже: «Не починай свою розмову з Богом із брехні, скажи Богові прямо: я так не хочу зараз із тобою розмовляти…» – Ой, це маніпуляція. Це святительська маніпуляція, я думаю. – Скажу зі свого скромного особистого досвіду, коли з Богом говориш про внутрішній стан, який є в тобі, ви помітите, що почнете любити молитву. Чому ми деколи не любимо молитву? Бо беремо молитовник абсолютно розбиті, абсолютно холодні і читаємо: «Зі смиренним серцем йду до тебе припадаю». От розумієте, в нас життя одне, реальність одна, а ми читаємо слова молитви зовсім інші, які нас не стосуються, і в нас внутрішньо, десь глибоко-глибоко, виробляється таке ставлення до молитви, що вона не про мене, це не стосується мене. До всього, що нас не стосується, ми втрачаємо природній інтерес. Щоб такого не було, треба завжди починати, як мене навчив Антоній Сурозький, розмову з Богом з правди: «Господи, я реально стомлений, от така й така пустота в мені». Вже коли ти після цих чесних слів береш молитовник, ти вже навіть по-іншому читаєш. Бо ти признався перед Богом, ти не сховав себе в якусь шкарлупу, ти такий, який є. От коли говориш з ним про те, що є в тобі. «Життя і молитва повинні бути неподільні» – це свята істина. Якщо буде по-іншому, ми ніколи не будемо молитися. Якщо я сьогодні боюся, страждаю, я маю про це говорити з Богом. «Виявляйте перед Богом ваші бажання», – каже апостол Павло. Виявляйте. Ми не виявляємо цього. Ми думаємо, що молитва – це ще один ґаджет, якийсь додаток, бо ми ж християни, ми ж повинні молитися. Ні, трошки не так. Це наш спосіб себе наповнити, наш спосіб відчути Бога, присутність Бога в своєму житті, відчути його любов, його турботу. І коли ти це відчуваєш, ти живеш по-іншому, говориш по-іншому. – Я недавно почула в Андрія Кураєва, що багато в «Житіях» треба переписати і привести в сучасний вигляд, що деколи там ідеться про події, які виглядають, як казковий сюжет, що коли кажуть про будівництво величезного храму в ранні століття, і святкування Різдва, коли ще Різдво не святкувалося, і храму такого бути не могло, що це зневага до мислячого християнина. По-вашому, потрібен перегляд «Житіїв» і приведення їх в сучасну форму? – Я вам чесно зізнаюся, я не хочу ні про кого нічого поганого сказати, але я читав одного західного богослова Йогана Ставлера, і він сказав річ, яка відображає всю правду, що людина, яка не веде внутрішнього життя, буде імітувати бурхливу зовнішню діяльність. До чого я це сказав: для мене взагалі не важливо щось переробляти, якісь там «Житія». Ну для чого? Ну сенс? Вони є, вони зафіксовані. Ми для себе розуміємо, що це в хорошому розумінні один із видів російської церковної творчості. Так воно описувалося. Ну ми ж розуміємо контекст, коли читаємо псалми Давида, що його писав єврей і в притаманній євреям стилістиці. Правда? Може так само тут, просто треба розуміти контекст, а не переписувати. Ви знаєте, ми в XX–XXI столітті такі християни, що все хочемо переписати. От два тисячоліття Церква жила нормально, а тепер ми чогось вирішили, що треба переписати. Ми що, розумніші за всіх інших? Я дуже глибоко в цьому сумніваюся. Вже протестанти наспрощували всього, чого тільки можна наспрощувати. – Отче, якщо ви зараз скажете, що в Церквах не потрібні лавки і не можна молитися сидячи, то ви мене дуже засмутите. – Я вам скажу, що можна молитися і лежачи. Про це пишуть і святі отці. Є ж різні люди, хтось може стояти, а хтось не може стояти. Не обов’язково йдеться про старших. Ну і знову ж таки, це десяте питання. Коли я служив у Німеччині в православних громадах, там всі сиділи. У нас є багато православних помісних церков, де всі сидять. Це питання звички, традиції тієї чи іншої Церкви. Це взагалі не проблема. – Чи треба відроджувати інститут милостині? Чи має вірянин знати, що він жертвує або таку суму грошей, або таку кількість часу, або щось він жертвує? І чи повинен священник-мирянин думати, щоб диверсифікувати свої джерела надходження, бути не лише священником в наш час жорстокого капіталізму? – Це те, що привело мене в монастир. Я розумів, що воно би дуже впливало на саме служіння і шкодило, в буквальному розумінні шкодило. Це палиця з двома кінцями. Священник покликаний як чоловік забезпечувати свою сім’ю, але це однозначно і завжди буде впливати на його служіння. – З іншого боку одружені священники теж потрібні. У найкритичніші моменти мені допоміг монах, але в щоденному житті я би воліла сповідатися одруженому священнику. – Бо він знає ті проблеми, з якими ви стикаєтеся. Це нормально, це правильно. – Але про те, чи має священник ще десь заробляти, окрім служіння? Чи має він про це думати чи ні? – Враховуючи ту об’єктивну реальність, яка є сьогодні, думаю, що має думати, де заробляти ще. – Чи повинна для мирянина милостиня – чи грошова, чи часова – стати його обов’язком так само, як молитовна дисципліна? – Нема нічого гіршого, коли ми переводимо щось духовне в рамки обов’язку. Повірте, це вже трагедія. Це має бути поклик серця. Я хочу це робити, і я буду це робити, мене Господь кличе. Це, бачте, Католицька Церква звела все до того, що ти не можеш ходити в церкву, не можеш це, не можеш те, то хоча б милостиню давай. Мені це виглядає з боку так, ніби ти відкуповуєшся. Насправді милостиня потрібна, але що таке милостиня – це екзамен для кожного з нас, чи є в моєму серці любов, співчуття до ближнього. Не суть в тому, що я залишаюся вовком, але зате я заплатив милостиню в церкву і мені це нібито зараховано. Знаєте, це такі якісь кооперативні відносини намагаються запровадити в церкві. Я категорично проти цього. В нас і так деколи Церква нагадує хрещено-поховальний кооператив: всі все прийшли заплатили, все нормально, всі задоволені. Ну знову ж таки, ми забуваємо, що в Церкві в центрі Христос і твої відносини з Христом, а не твої гроші. Ти людина не вічна. Ти завтра-післязавтра підеш у вічність. Ти за життя це для себе розумів? Ти розумів, для чого Христос прийшов на цю землю? Що він хотів тобі подарувати? Яку місію він приніс на цю землю? В нас люди все життя про це не думають, але головне вони знають: де свічки купити, куди що поставити і яку милостиню дати. Не це ж важливо. Чим різниться православ’я від язичництва? Язичники, щоб задобрити своє божество, приносили жертву. Ми православні деколи хочемо перетворити свою живу віру в язичництво. Ми думаємо, що чим більший жмут свічок ми ставимо, чим більше ми щось зробимо, ніби цього нашому Богу буде достатньо. Не достатньо. Йому треба одне – наше серце. От для того все те, про що ми з вами говоримо. Для того і розвиток. Не щоб щось комусь довести, а щоби самому знайтися. Для Бога. Щоби Бога знайти для себе. – Тепер трошки дивне запитання: у вас був містичний досвід, люди люблять чудеса, чи явлення таке, що це явно був голос Бога, коли ви розуміли, що трапилося диво, або це був явний перст Божий? Траплялися у вас такі сильні прояви Божої присутності? – Вони кожен день. – Ну тоді ви щасливчик. – Так. – Ви думаєте, що кожен може побачити Божу волю кожен день? – Я в цьому переконаний. Скажімо, маю проблеми – астму. І коли приступ минає, хіба не чудо це? – Астма виникла через вашу алергію? – Воно поєднане. Тут в монастирі був період, коли ми працювали, було дуже вогко і холодно. Почалося все з бронхіту, закінчилося бронхіальною астмою. Але декілька моментів таких було, що препарат вже прийняв, а приступ тривав. – І це пройшов просто після молитви? – Це була навіть не молитва, а момент, коли ти не нарікав на Бога. – Ви були готові, що ви можете задихнутися? – Один раз такий був, сім годин тривав приступ. – Вам було страшно? Адже ви могли померти? – Ні. – У нас заведено думати, що в піст треба постраждати. Коли я чекаю Великий піст, то обов’язково має бути якась проблема. Я мало молюся, а зараз християни спасаються смутком та хворобами, як казали російські старці. Це завжди так? Чи це я себе переконала, і тому в мене у Великий піст щось відбувається не дуже хороше? – Я взагалі не розумію, чому ми маємо страждати. Піст – це період, коли ми трішки акцентованіше намагаємося повернутися лицем до Бога, який нас любить. Це повернення до батька, друга неділя про блудного сина. Це радість. «Ми віримо в Бога якого? Всюдиприсутнього. Всезнаючого. Бога, ім’я якого є любов. У той момент, коли сталося щось нам дуже неприємне, наш Господь може заснув? Одне око закрив? Може, перестав любити? Може, хотів із нас посміятися? Ні. Той, хто все знає, і той, хто любить, допустив це. Стоїть питання: для чого?». Коли чогось не розумію, я задаю Богу питання: «Для чого це? Дай мені мудрості зрозуміти. Я не можу зрозуміти, для чого це». – І ви отримуєте відповідь? Швидко отримуєте відповідь? – Як коли. – Але завжди отримуєте? – Так. Всі отримують. Навіть ті, хто думає, що не отримує, він її отримує. Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Я наважився говорити про те, що монах зазвичай зберігає всередині, як надзвичайно цінну таємницю, зі страху, що Ісус уникне натовпу (пор.: Ін. 5, 13). Коли я жив ще в монастирі, мені було дано це, але з більшою силою - після виходу мого в пустелю. Там, на самоті, я відчував присутність Бога Живого до забуття про світ. Неможливо адекватно описувати досвід Божих відвідувань. Вони не повторюються всі в тій самій формі, але чи не кожного разу приходить щось нове, й інша послідовність. Пам'ятаю, як прикликання Імені Ісуса Христа злилося з пришестям (невидимим) Його Самого; і з того моменту це Дивне Ім'я й інші Імена Божі значно більше, аніж раніше, є для мене каналами єднання з Ним. У той час я був уже ієреєм. Звершення Божественної літургії також набуло іншого характеру: це був не тільки акт благочестивої, чистої від коливань віри, але й відчуття всім моїм єством факту присутності Бога, що здійснює Таїнство. Тоді відчув я глибоко сенс і реальність, вміщені в наступних словах Василія Великого: «Ти дарував нам небесних таїн одкровення» (порівняйте з молитвою принесення). Так, Господь і нам, останнім з усіх людей, відкриває таємницю священнодійства. Після цього приходило багато розумних осягнень дієвості літургійного служіння, але не знаю, чи знайду я слова для висловлення пережитого мною? Літургія, як Божественний акт, сприймається всім єством: немає питання «ЯК це можливо?». Перед ієреєм це очевидність буттєвого факту. «Прийміть - це є Тіло Моє... Пийте... - це є Кров Моя». І раніше я причащався не без віри, не без любові, але з менш яскравим усвідомленням того, що відбувається. Через прикликання Імені Ісуса Христа був даний мені досвід блаженної, але й одночасно страшної присутності Вічного Бога. Звичайно, це не означає, що така послідовність обов'язкова для всіх. З перших слів літургії - «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа» - приходить милостива відповідь Бога. Не завжди з однаковою інтенсивністю. Літургійний канон вимагає особливо відповідальної уваги; найвищим же є момент епіклезісу. Ієрей, і з ним усі присутні в храмі, звертаються до Бога-Отця з проханням - зіслати Духа Святого. І Він приходить і звершує те, про що була молитва.

Євангельські читання 17 лютого Євангеліє від Марка, 12, 28 - 37 28 І приступив один з книжників, що слухав, як вони сперечалися, і бачив, як добре Ісус відповів їм, і спитав Його: яка заповідь перша з усіх заповідей? 29 Ісус відповів йому: перша з усіх заповідей: слухай, Ізраїлю! Господь Бог наш є Господь єдиний. 30 І полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю, — ось перша заповідь! 31 І друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Більшої за ці заповіді немає. 32 Книжник сказав Йому: добре, Учителю! Ти істину сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього; 33 і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всепалення і жертви. 34 Ісус, побачивши, що він розумно відповів, сказав йому: ти недалеко від Царства Божого. Після того ніхто не насмілився питати Його. 35 Продовжуючи навчати в храмі, Ісус говорив: як це кажуть книжники, що Христос є син Давидів? 36 Бо сам Давид сказав Духом Святим: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх — підніжжям ніг Твоїх. 37 Отже, сам Давид називає Його Господом — як же Він син йому? І багато народу слухало Його з насолодою. Аверкій, архієпископ Фарисеї, дізнавшись про ганьбу садукеїв, зібралися тут же в храмі на нараду і вирішили запропонувати Ісусу найважче, на їхню думку, питання про те, яку заповідь слід вважати найбільшою в законі. Підступність питання стане зрозумілим, якщо ми візьмемо до уваги, що іудейські книжники розрізняли в законі заповіді великі і менші, і між ними відбувалися постійні суперечки про це. Одні вважали найбільшою заповідь про жертвоприношення, інші - про суботу, третій - про обрізання, і взагалі вони ставили обрядові закони на перше місце. На це питання Господь відповідав прямо словами Второзаконня (Втор. 6: 4-5): «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею своєю, і всією думкою твоєю», вказавши, що це - «перша і найбільша заповідь» ... Додавши, що «друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого» (Лев. 19:18). Св. Марк додає до цього, що ця відповідь Господа привела у захват самого законника, який сказав: «добре, Учителю! Ти істину сказав». Щирість його зворушила Ісуса і, бачачи, що цей грішник може виправитися, Господь сказав йому: «Ти недалеко від Царства Божого». Після всіх цих невдалих спроб зловити Господа на слові, фарисеї вже не сміли ні про що питати Його, але Він, щоб показати їм, які вони самі необізнані в Писанні і які неосвічені в своїх помилкових поняттях про Месію, Сам поставив їм запитання: «що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?». Анітрохи не замислюючись, вони відповідали: «Давидів», звичайно, тому, що Давиду було обіцяно, що з його роду повинен постати Месія. Отже, ви думаєте, немов так відповів їм Господь, що Христос тільки Людина, але як Давид духом (з натхнення від Духа Божого) Господом Його зве, кажучи: говорить Господь Господеві Моєму: Сиди праворуч Мене ... Якщо Месія-Христос тільки нащадок Давида, то як Він міг існувати тоді, коли Давид писав про Нього, а якщо Він існував уже тоді, і Давид назвав Його Своїм Господом, то, отже, Він не просто людина, як думали фарисеї, а водночас і Бог, тобто Боголюдина. Фарисеї, засліплені буквою закону і втративши ключ до правильного розуміння його сенсу, нічого не могли відповісти на це питання Господа. Таким чином Господь викрив їх неуцтво в законі і одночасно дав нам свідчення про Своє Божественне достоїнство і вічне буття. Зазнавши такої рішучої поразки, фарисеї вже більше не наважувалися спокушувати Господа підступними своїми питаннями, а багато людей залюбки Його слухали. Перше соборне послання святого апостола Петра, 4, 1 - 11 1 Отже, як Христос постраж­дав за нас тiлом, так i ви озб­ройтеся тiєю самою думкою; бо хто страждає тiлом, перестає грi­шити, 2 щоб останнiй час життя в тiлi жити вже не за людськими похотями, а за волею Божою. 3 Бо досить, що ви в минулому життi виконували волю язичникiв, пере­буваючи в розпустi, похотях‚ мужолозтві, скотолозтві, помислах, пияцтвi, безчинному бенкетуван­нi, хабарництвi й богомерзенних ідолослужiннях; 4 тому вони й дивуються, що ви не берете участи з ни­ми в цiй розпустi, i лихословлять на вас. 5 Вони дадуть вiдпо­вiдь Тому, Хто має судити живих i мертвих. 6 Бо на це i мертвим благовiстилося, щоб вони, як люди, прийнявши суд людською плот­тю, по-Божому жили духом. 7 А втiм, близький усьому кiнець. Отже, будьте розсудливi i пиль­нуйте в молитвах. 8 Передусiм же майте щиру любов один до одного, бо любов покриває безлiч грiхiв. 9 Будьте гостиннi один до одного без нарiкань. 10 Служiть один одному, кожен тим даром, який прийняв, як добрi домоправителi рiзноманітної благодатi Божої. 11 Чи говорить хто, говори як слова Божi; чи хто служить, служи по силi, яку дає Бог, щоб у всьому прославлявся Бог Iсусом Хрис­том. Йому ж слава i влада на віки віків. Амiнь. Толкова Біблія Думка про Христа, який постраждав за людей, воскрес з мертвих і вознісся на небо (1 Пет. 3:18, 1 Пет. 3: 21-22), повинна, за Апостолом, спонукати і всіх християн озброїтися готовністю страждати, в разі потреби, за Христа, адже той, хто постраждав тілом, помер для гріха: "Постраждав" замість «помер». Петро говорить подібно до Павла: "якщо ми з Ним померли, то з Ним і житимемо разом" (2 Тим. 2: 1) і: "будемо мертвими для гріха й живими для Бога" (Рим. 6:11). Взагалі тлумаченням наведеного вислову Ап. Петра й двох розглянутих нами стихів гл. IV (1 Пет. 4: 1-2) служить вся глава IV послання Ап. Павла до Римлян: там і тут думка та ж, тільки у Ап. Павла вона розкрита незрівнянно докладніше. Той, хто прийшов до Христа вірою в Його викупну хресну смерть співрозпинається Йому, а через хрещення співпогребається Йому, і, як мертвий не згрішить, так і християнин повинен вважати себе мертвим для гріха, гріх не повинен мати над ним влади, а жити він повинен для Одного Бога - Рим. 6: 1-23. "Якщо Христос помер за нас плоттю, то і ми … повинні для Нього померти для гріха, не вдаватися більше в похоті, але решту часу в тілі жити за однією тільки волею Божою" (блаж. Феофіл.), шукаючи плоду закону – святості, і кінця - життя вічного (Рим. 6:22). …"Сенс промови такий: одного разу назавжди відмовившись від язичницького способу життя, який ви провадили колись, нині ви повинні триматися обраного вами життя чесного. Тоді і самі язичники будуть дивуватися вам, що ви не берете участь з ними в тому ж нечесті" (Блаж. Феофіл.). Апостол говорить у ст. 7 про близькість кінця світу, що має відбутися безпосередньо після другого пришестя Господа на суд (1 Пет. 4: 5). Близькість кінця світу Апостол Петро, ​​звичайно, розуміє не інакше, ніж Ап. Яків (Як. 5: 8) та інші першохристияни. Цією думкою про близькість кінця світу Апостол користується з метою запропонувати читачам ряд моральних настанов: а) про розсудливу тверезість духу і тіла і духовної пильності в молитвах (див. Лк. 21:34 Лк. 21:36); ... ... б) про найвищу чесноту - щиру любові одне до одного (порр. Ін. 13:35; Рим. 13:10; 1 Кор. 13: 1 сл.), "Бо любов покриває багато гріхів" (пор. Притч. 10:12; Як. 5:20), тобто прикриває або прощає гріхи ближніх або - разом - привертає на того, хто любить, особливу Божу милість, прощає його власні гріхи. "Петро називає любов Того, хто міг покривати гріхи; це тому, що милість до ближнього робить милостивим до нас Бога" (блаж. Феофіл.); ... ... в) нарешті, про гостинність, як заповідану Самим Господом, Мф. 25:35, і часто нагадується Апостолами (Рим. 12:13; Євр. 13: 2 і сл.). В ім'я закону любові християнської Апостол наставляє всіх християн служити усіма природними і благодатними дарами благу і користі ближніх, настановлячи віруючих не величатися своїми даруваннями, але спрямовувати їх на служіння ближнім, за заповіддю і прикладом Самого Господа (Мф. 20:25 і сл.). У такому ж сенсі неодноразово про служіння ближнім повчав християн і Апостол Павло (Рим. 12: 6 і наст.; 1 Кор. 12: 4 і наст.; 2 Кор. 8:14). Загальна думка настанови про служіння у Ап. Петра, як і у Ап. Павла, одна: служити ближнім своїми даруваннями належить з вірністю і смиренністю. З ряду обдарувань Апостол виділяє дар слова або дар "пророцтва" (Рим. 12: 6-8; 1 Кор. 12: 8-10), - в сенсі навчання, розради, переконання, - які мали в апостольський час особливе значення (1 Кор. 14: 3 і сл.). Ап. Петро вимагає тут, щоб тойй,хто має дар пророцтва, повинен говорити, як справжнє Слово Боже (пор. Діян. 7:38; Рим. 3: 2), чуже людських домішок, всього земного і нечистого. Так само "служіння" (διαχονειν), тобто допомога і благодіяння бідним (пор. Рим. 12: 8; 1 Кор. 12:28) має бути "святим, безкорисливим, наче тут діє безпосередньо Своєю Силою Сам Бог" (єп. Георгій). Кінцева ж мета всіх цих моральних дій є слава Бога й Ісуса Христа. "… Я переконую вас для того, щоб Бог прославлявся в усіх, чи будуть то язичники або близькі ваші" (блаж. Феофіл.).

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Ім'я Ісуса Христа для вірянина подібне до високої стіни фортеці. Нелегко ворогові пройти через важку залізну браму всередину обманом, якщо увага наша не розсіюється на зовнішні предмети. Молитва Його Ім'ям дає душі силу не тільки протистояти шкідливим впливам ззовні, але й більше, - дає можливість впливати на середовище, в якому живемо: немовби виходити з внутрішньої глибини серця і спілкуватися з братами в любові й мирі. Примножуваний мир і любов, заповідана Богом, - стають джерелом гарячої молитви за весь світ. Дух Христа виводить нас на простори любові, що обіймає все творіння. У такому стані душа з великим почуттям молиться: «Господи, Ісусе Христе, Спасителю наш, помилуй нас і світ Твій». Бог ніколи не чинить насильства щодо волі людини; але і Його неможливо силою змусити зробити будь-що. У молитві нашій ми прагнемо постати в єдності і цілісності нашого єства; перш за все в єднанні розуму з серцем. Щоб досягти цього блаженного єднання двох найважливіших сил нашої особистості, - ми не вдаємося до жодних штучних засобів (психотехніки); на початку ми привчаємо розум увагою перебувати в молитві, як нас вчать отці, тобто уважно промовляти Ім'я Ісуса Христа й інші слова молитви. Зосереджене прикликання Імені Божого зі щоденним зусиллям жити відповідно до заповідей Євангелія приводять до того, що і розум, і серце природно зливаються в єдиній дії. У подвигові нашому ми ніколи не повинні поспішати. Необхідно відкинути ідею зробити максимум у мінімальний термін. Досвід віків засвідчив, що досягнуте шляхом психотехніки єднання не втримується надовго; і що важливіше - не єднає дух наш з Духом Бога Живого. Перед нами стоїть питання вічного спасіння в глибокому розумінні. Для цього все наше єство має переродитися: з плотського зробитися духовним. І коли Господь знаходить нас здатними прийняти Його благодать, тоді Він не зволікає прийти у відповідь на наше смиренне прикликання. Його пришестя часом буває настільки всепоглинальним, що і серце, і розум цілком зайняті лише Ним; цей видимий світ поступається місцем реальності іншого виміру, найвищого. Розум припиняє мислити дискурсивно: він увесь стає увагою. Серце ж приходить у важкоописуваний стан: воно сповнене страху, але побожного, животворного. Дихання тоді буває стриманим: Бог споглядається і всередині, й зовні. Він все наповнює, і вся людина - дух-розум, серце-почуття і навіть тіло воєдино - живуть лише Богом. «Господи, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас і світ Твій».

Євангельські читання 16 лютого Євангеліє від Марка, 12, 13-17 13 І посилають до Нього декого з фарисеїв та іродіан, щоб спіймати Його на слові. 14 Вони ж, прийшовши, говорять Йому: Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий і не прагнеш будь-кому догодити, бо не зважаєш на особу, а воістину навчаєш путі Божої. Чи дозволено платити податок кесареві, чи ні? Давати нам чи не давати? 15 Але Він, знаючи їхнє лицемірство, сказав їм: чого спокушаєте Мене? Принесіть Мені динарій, щоб Я побачив його. 16 Вони принесли. Тоді говорить їм: чиє це зображення і напис? Вони ж сказали: кесаря. 17 Ісус сказав їм у відповідь: віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові. І дивувалися Йому. Аверкій, архієпископ Зрозумівши весь глибокий сенс притчі, первосвященики та фарисеї ... прагнули схопити Його, але побоялись людей, тобто можливості народного обурення, яке могло бути викликане, щоб захистити Господа, якого шанували як пророка. Серед учнів своїх та іродіян, прихильників царя Ірода, якому не всі хотіли платити податки, як іноплеміннику, фарисеї вибрали найбільш лукавих людей, яких підіслали до Господа Ісуса Христа з підступним питанням. Лукаве питання було розраховане на те, що якщо Господь скаже, що треба платити подати язичницькому імператору, ненависному для юдеїв, то цим Він відштовхне від Себе народ, а якщо скаже, що не треба, то можна відразу ж буде звинуватити Його перед римлянами, як збурювача народного. У питанні спокусників була прихована така думка: юдейський народ це народ Божий, який своїм Царем визнає лише Бога, а тому не може служити іноземному, тим паче язичницькому царю, так як інакше виявиться противником Бога; отже, що їм робити: давати подати кесарю або зберігати незмінну вірність Богу? На це Господь дав мудру відповідь, що потрібно робити і те й інше - віддавайте кесареве Кесарю, а Богові Боже. Тобто виконуйте свої обов'язки, як щодо Бога, так щодо державної влади, оскільки останнє не суперечить першому, звичайно. Толкова Біблія За Марком і Лукою, фарисеї зрозуміли, що Спаситель в притчі про злих виноградарів говорив про них (Мк. 12:12; Лк. 20:19). Тому і хотіли зловити на слові (Мк. 12:13; Лк. 20:20). У Матфея цей зв'язок не виражений настільки ясно, як у інших синоптиків; але повідомлення їх кидають світло і на його вираз. Можна зробити висновок, врешті-решт, що фарисеїв роздратувала не тільки розказана у всіх синоптиків притча про злих виноградарів, а й про шлюб царського сина, розказана у цьому зв'язку тільки у Матфея; вороги Христа могли розтлумачити не в свою користь і цю притчу, якщо тільки її чули. Таким чином, свідчення Матфея в розглядуваного стихові видається природним. Що стосується часу, то як у Матфея, так і в паралельних оповіданнях Марка (XII: 13-17) і Луки (XX: 20-26) він не визначається. Одне можна тільки стверджувати з вірогідністю, що ці події були продовженням попередніх і відбулися в третій день єврейського тижня, або, по-нашому, у вівторок. Можливо, фарисеї пішли і радилися під час виголошення притч Спасителем; але найімовірніше - після цього. Думають, що це були не офіційні представники партії, колишні члени Синедріону (як в XXI: 23, 45), а вся справа відбувалася незалежно від Синедріону, фарисеї діяли як окрема і самостійна партія. Нарада відбувалася, можливо, в храмі або серед натовпу, що оточував Христа. Так як спіймати Христа на слові було важливим для Його ворогів, то вони, на своїй нараді, вжили, звичайно, всі свої сили і здібності для того, щоб якомога хитріше придумати питання, за допомогою якого можна було б поставити Христа в складне становище і навіть безвихідь. Марк не розрізняє фарисеїв від їхніх учнів, як Матфей, а Лука приписує питання «первосвященикам і книжникам» (20:15), які підіслали до Христа лукавих людей, невідомо яких (20:20). З усього видно, що справа ця була результатом сильної ворожнечі, але в той же час і побоювань всенародного викриття, і цим пояснюється, чому деякі вороги Христа тільки, так би мовити, висовують свої голови з натовпу, але самі не кажуть нічого, підставляючи замість себе, хоча і лукавих, але недосвідчених або менш досвідчених в казуїстиці своїх учнів. Якби останні були всенародно викриті, то справжнім ініціаторам всієї цієї справи не було б соромно перед народом. Хто були іродіани? Більшість екзегетів вважає, що іродіани - члени іудейської партії, відданої Іроду, що мала, скоріше, політичний характер, ніж ієрархічний. В основі запропонованого Христу питання лежало панування над Іудеєю язичників-римлян. Це визнавалося злом, до знищення якого належало прагнути всіма силами. Податок, що стягується на користь язичників, суперечив теократичній ідеї. В Іудеї (а не в Галілеї) відбувалися повстання, вождем яких став Іуда галілеянин. Причиною цього повстання був майновий податок, який вважався ознакою рабства. Сплата податків на користь римлян почалася в Іудеї з 63 року до Р. X. Пропонуючи Христу питання про податок кесарю, тобто римському імператору, яким був тоді Тиверій, фарисеї і іродіани сподівалися поставити Христа в безвихідне становище. Якщо Христос визнає обов'язковість податку, то тим самим налаштує проти себе народ, який в більшості вважав податок на користь кесаря ​​образливим. Якщо ж Христос відкине податок, то виступить проти римської влади. У євреїв на монетах, зазвичай, не було ніяких зображень облич, бо, це вважалося ідолопоклонством. Вони чеканили свої монети тільки з написами на єврейській та грецькій мові і зображеннями судини з манною, жезла Ааронового і ін. На римських монетах, якими сплачувалася податки, були зображення імператорів з різними надписом. Христос вимагає не яку-небудь іншу монету, а ту, якою сплачується податок. Цей, дещо невизначений, вираз Матфея у інших синоптиків замінюється більш визначеним - вимогою «динарія», як і було в дійсності. Обраний Христом наочний спосіб роз'яснення справи показував, що якби іудеї були незалежним народом, то у них такі монети, як динарій, не були б вживаними. Сенс стиха коротко можна сформулювати тільки одним словом: «якщо». Якщо ви покажете Мені монету, якою ви сплачуєте податки, то для вас буде зрозуміло, чи слід сплачувати чи ні. Якщо ви скажете Мені, Чий це образ і напис, то дізнаєтеся, кому потрібно платити податки. На динарії було, ймовірно, зображене погруддя імператора Тиверія з написом: ТI CAESAR DIVI AVG F AVGUSTUS, тобто «Тиверій, кесар, божественного Августа син, Август». На звороті монети, можливо, були букви: PONTIF MAXIM, тобто «Pontifex maximus». Сенс відповіді: служіння кесарю не перешкоджає істинному служінню Господу Богу. Перше соборне послання святого апостола Петра, 2, 21 - 3, 9 21 Бо ви до цього покликанi: тому що і Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли по слідах Його. 22 Вiн не вчинив нiякого грiха, i не було лукавства в устах Його. 23 Коли Його лихословили, Вiн не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Суддi Праведному. 24 Вiн грiхи нашi Сам вознiс тiлом Своїм на дерево, щоб ми, звiльнившись вiд грiхiв, жили для правди: ранами Його ви зцілилися. 25 Бо ви були, як вiвцi заблукалі, що не мають пастиря, але нинi повернулись до Пастиря i Охоронця душ ваших. 1 Також i ви, жiнки, будьте покiрнi своїм чоловiкам, щоб деякі з них, якi хоч i не пiдкоря­ються слову, життям своїх жiнок без слова приєднувались, 2 коли побачать ваше чисте, богобоязне життя. 3 Hехай буде прикрасою вашою не зовнiшнє — заплiтання волосся, золоте вбрання або наряднiсть в одязi, 4 а потаємна людина серця в нетлiннiй красi ла­гiдного i мовчазного духу, що дорогоцiнне перед Богом. 5 Так колись i святi жiнки, покладаючи надiю на Бога, прикрашали себе, пiдкоряючись своїм чоловiкам. 6 Так Сарра пiдкорялась Авраамовi, називаючи його господарем. Ви — дiти її, якщо робите добро i не лякаєтесь нiякого страху. 7 Також i ви, чоловiки, поводьтеся розсудливо з жiнками, як не­мічному сосуду, вiддаючи їм честь‚ як спiвспадкоємницям благодатного життя, щоб не було вам пере­шкод у молитвах. 8 I нарештi, будьте всi однодум­нi, милостивi, братолюбні, милосердні, дружелюбнi, смиренномуд­рi; 9 не платiть злом за зло або ли­хослiв’ям за лихослiв’я; а, навпаки, благословляйте, знаючи, що ви на це покликанi, щоб успадкувати благословення. Толкова Біблія "Незрівнянна любомудрість того, хто, не усвідомлюючи за собою нічого поганого, переносить усе із вдячністю. Це великий подвиг, який чинять небагато людей, і воно й викликає особливе благовоління Боже, адже ця людина співстраждає стражданням Христовим, так як і Христос страждав не за власні гріхи, бо Він гріха не вчинив (Іс. 53: 9), але страждав за нас і за наші гріхи" (блаж. Феофіл.). У зображенні спасенного подвигу Христа Спасителя, який явив у цьому подвигові найвищий приклад людям - терпіння, великодушність і лагідність, Апостол частково керується вільним перекладом пророцтва Ісаї про страждучого отрока або Раба Єгови (Іс. 50: 6; Іс. 53: 4, 6, 9 ), частиною ж новозавітними свідченнями про спокутувальну справу Господа Ісуса Христа. Тут може бути таке здивування: "як Апостол Петро говорить тут, що Господь, коли Його лихословили, не лихословив взаємно, і коли страждав, не злословив, коли ми бачимо, що Він називає юдеїв псами глухими, фарисеїв - сліпими (Мф. 15: 14), Іуді каже: краще було б, щоб той чоловік не народився (Мф. 26:24), і в інший раз: "легше буде Содому, аніж місту тому" (Мф. 10:15). Відповідаємо: Апостол не те каже, що Господь ніколи не докоряв або не погрожував, але що, коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно, і, коли страждав, не погрожував. Бо, якщо Він іноді докоряв, то не в помсту тим, які лихословили Його, але докоряв затятих в невірі... Тому слово Апостола Петра, котрий переконує про незлобливий прикладом Господа, вельми істинне" (блаж. Феофіл.). Характерне для мови і світогляду Апостола Петра те, що викупну хресну смерть Спасителя він тут, як і в промовах своїх в книзі Діянь (Діян. 5:30; Діян. 10:39), називає повішенням або вознесінням на древо, το ξύλον, чим відтіняється прийняття Христом на Себе, на виконання слів пророка Мойсея (Втор. 21:23) прокляття гріха і смерті, що лежало на людях (Гал. 3:21). Мета викупної смерті Господа Апостолом вказується з двох її сторін: нею люди позбулися гріхів і отримали благодатні сили жити для правди. Апостол релігійно-моральний стан дохристиянського людства, згідно з Іс. 53 та інших біблійних місць старозавітних (Чис. 27:17; 3 Цар. 22:17; Пс. 118: 176; Єз. 34: 5, 11) і новозавітних (Лк. 15: 4; Мф. 9:36 ; Ін. 10:15), зображує як тяжкий стан духовного блукання людей, позбавлених істинного відання і чистої моральності. Відповідно до цього, і навернення людей і християнство зазначено у Апостола як повернення до Пастиря й Опікуна душ наших (пор. Ін. 10: 1). Подібні за характером з попередніми настановами рабам - 1 Пет. 2:18 - настанови Апостол пропонує тепер жінкам-християнкам; всім їм він радить підпорядкування власним чоловікам, з особливою метою, ймовірно, відтіняючи поняття підпорядкування - бажаючи попередити бажання дружин-християнок відмовитися від покори своїм чоловікам-язичникам або іудеям: приклади таких змішаних шлюбів за першохристиянства були нерідкі (пор. 1 Кор. 7: 12 і слід.). Подібно Апостолу Павлу (1 Кор. 7:16), Ап. Петро очікує місіонерського подвигу від дружини-християнки щодо чоловіка, що не є християнином: лагідність, добру поведінку, святість християнської жінки могли прихильно налаштувати до християнства і невіруючого чоловіка. ... З іншого ж боку …вимагаючи від християнок внутрішньої краси духу, тобто духовного настрою, що твориться і направляється Духом Божим (пор. 2 Кор. 4:16; Еф. 3:16), і вказуючи в якості головних чеснот, що прикрашають дух жінки-християнки, лагідність (відсутність гордості, роздратування, гнівливості) і мовчазність, тихість, спокій, незворушність. Ці властивості духу, за Апостолом, мають велику цінність в очах Божих. З біблійних жінок Апостол особливо виділяє Сару, родоначальницю євреїв, що засвідчила свою подружнє повагу і підпорядкування чоловікові своєму Аврааму самим найменуванням його своїм господарем (євр. Баал, грец. Κύριος), Бут. 18:12. Приклад Сари був особливо значний для християнок з єврейок, а християнки з язичниць могли бути названі дочками Сари за духом, як всіх християн Ап. Павло називає дітьми Авраама, батька віруючих (Рим. 4:16). Таке духовне споріднення християнок з Сарою передбачає і Ап. Петро тут, коли обумовлює цю спорідненість двома обставинами: а) якщо робите добро, і б) не мати ніякого страху: за оздоблення переконує їх бути милостивими, не побоюючись за те кари від своїх чоловіків ... Підпорядкування дружини чоловікові в християнстві не повинне мати рабського характеру, навпаки, має носити характер вільного морального підпорядкування за відповідного доброго відношення до неї чоловіка-християнина. Відносини християнських чоловіків до жінок своїх, за Апостолом, повинні відрізнятися розважливою дбайливістю, особливою шанобливістю, делікатністю, повагою… Жінки разом і нарівні з чоловіками є співспадкоємицями благодаті життя і вічного спасіння (пор. Гал. 3:28); спільна молитва подружжя, домашня і громадська (пор. 1 Кор. 7: 5; 1 Тим. 2: 8-9), вимагає примирення… Апостол знову повертається до загальних настанов всім християнам, і сутність цих настанов - заповідь про любов у всіх її видах і проявах.