«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».
Ім'я Ісуса Христа для вірянина подібне до високої стіни фортеці. Нелегко ворогові пройти через важку залізну браму всередину обманом, якщо увага наша не розсіюється на зовнішні предмети. Молитва Його Ім'ям дає душі силу не тільки протистояти шкідливим впливам ззовні, але й більше, - дає можливість впливати на середовище, в якому живемо: немовби виходити з внутрішньої глибини серця і спілкуватися з братами в любові й мирі. Примножуваний мир і любов, заповідана Богом, - стають джерелом гарячої молитви за весь світ. Дух Христа виводить нас на простори любові, що обіймає все творіння. У такому стані душа з великим почуттям молиться:
«Господи, Ісусе Христе, Спасителю наш, помилуй нас і світ Твій».
Бог ніколи не чинить насильства щодо волі людини; але і Його неможливо силою змусити зробити будь-що. У молитві нашій ми прагнемо постати в єдності і цілісності нашого єства; перш за все в єднанні розуму з серцем. Щоб досягти цього блаженного єднання двох найважливіших сил нашої особистості, - ми не вдаємося до жодних штучних засобів (психотехніки); на початку ми привчаємо розум увагою перебувати в молитві, як нас вчать отці, тобто уважно промовляти Ім'я Ісуса Христа й інші слова молитви. Зосереджене прикликання Імені Божого зі щоденним зусиллям жити відповідно до заповідей Євангелія приводять до того, що і розум, і серце природно зливаються в єдиній дії.
У подвигові нашому ми ніколи не повинні поспішати. Необхідно відкинути ідею зробити максимум у мінімальний термін. Досвід віків засвідчив, що досягнуте шляхом психотехніки єднання не втримується надовго; і що важливіше - не єднає дух наш з Духом Бога Живого. Перед нами стоїть питання вічного спасіння в глибокому розумінні. Для цього все наше єство має переродитися: з плотського зробитися духовним. І коли Господь знаходить нас здатними прийняти Його благодать, тоді Він не зволікає прийти у відповідь на наше смиренне прикликання. Його пришестя часом буває настільки всепоглинальним, що і серце, і розум цілком зайняті лише Ним; цей видимий світ поступається місцем реальності іншого виміру, найвищого. Розум припиняє мислити дискурсивно: він увесь стає увагою. Серце ж приходить у важкоописуваний стан: воно сповнене страху, але побожного, животворного. Дихання тоді буває стриманим: Бог споглядається і всередині, й зовні. Він все наповнює, і вся людина - дух-розум, серце-почуття і навіть тіло воєдино - живуть лише Богом.
