Пошук на сайті

Публікуємо цікаву статтю краєзнавця Іраїди Майданець про історію храму Святого Духа, відновленого 2010 року Свято-Миколаївським монастирем у Жидичині разом із появою Свято-Духівського скита. З дитинства ми всі у селі знали, що цей горбок носить назву «Святий дух». Любили туди бігати, бо все тут здавалося незвичайним і загадковим. У далекі часи тут, на узвишші, розміщалась церква Святого Духа. Легенда розповідає, що жидичинці забули за цей храм, дозволили йому прийти у запустіння. Тоді церква провалилась крізь землю, а дзвони впали у річку. Коли люди перед великими релігійними святами проходили по землі, яка дихала святістю, то чули їх гул, що нагадував живим провину перед занедбаною духовною святинею. Цікавою є і інший виклад легенди: У церкві Святого Духа служив старенький священик. Люди його приходу перестали вірити у Бога. У пориві розпачу священик, який палко вірив у Всемогутнього вигукнув, щоб Бог зробив так, аби він не бачив такої невіри християнської: ”Краще б ця церква провалилася разом зі мною !” Відразу ж і церква, і старий священик зникли під землею, а на тому місці лишився тільки пагорб. Казали, що у Страстний вечір, коли люди несуть додому запалені свічки, чути їм, як гудуть дзвони. Дослідники волинської історії підтверджують її існування. “Тут стояла колись церква Святого Духа і від неї курган отримав таку ж назву”[1]. В історичних документах цей храм вперше згадується в XVII столітті. У 1614 році архімандрит жидичинський Гедеон Балабан свідчив у своїй позивній заяві у суді, що в ніч з 23 на 24 листопада шляхтич Сулятицький напав на жіночий монастир Святого Духа. Слідом за цією поступила скарга, що в ніч з 15 на 6 лютого підпилий шляхтич вдруге хотів увірватися до черниць. На цей раз він застосував хитрий хід: послав хлопця, сподіваючись, що у пору чекання небезпеки від турків і татар, гінцеві відчинять ворота. Так і сталося. Тоді Сулятицький почав ганьбити черниць, не будучи розбірливим у висловах.[2] Невідомо, чи такий напад справді мав місце, чи то просто архімандрит Гедеон Балабан, конфліктуючи із Сулятицьким, від себе привів такі свідчення у суді. 24 травня цього ж року шляхтич Ілляш Сулятицький сам приїжджав у Жидичин і питав черниці Марти, чи справді був напад. На що « тая черница Марта Закревщанка Русецкая з иншими черницами дывуючися тому, што бы то было, згодне поведала, яком ныгды не скаржилася отцу архімандриту, глыжем не мела штом». Звернімо увагу на слова у документі про те, що при вході у церкву були ворота. Як бачимо, то був Свято-Духівський жіночий чернечий скит, який належав Жидичинській архімандрії. 18 квітня 1617 року як крилошани Жидичинського Свято-Миколаївського чоловічого монастиря згадуються отець Стефан Криницький та отець Федір Бабицький. Як вважає Сергій Горін, ймовірно, Федір Бабицький був священиком Свято-Духівської церкви, бо під 24 травня цього ж року маємо запис про отця Федора, священика церкви Святого Духа.[3] У 1616 році у документі згаданий іще один ієрей, який служив при Свято-Духівській церкві: о. Михайло –крилошанин Жидичинського монастиря.[4] 7 травня 1618 року шляхтич Ілляш Сулятицький позивав монастирського підданого Парфенія Рака, сина Семена Рака у зв’язку із згвалтуванням Федори Московки-своєї невільниці, яку він привіз із Московського походу і віддав на послух Марти Закревської у монастир Святого Духа у Жидичині. Вона жила у келії і про те, що відбулося з нею, поскаржилася ігумені. Та, в свою чергу, розповіла про це архімандритові, а він наказав мовчати про те, що сталося, а Федору Московку тримати під замком. Через те вона спочатку не могла про все розповісти Ілляшу Сулятицькому. Та все-таки зважилася про це повідомити шляхтичеві сама ігуменя. Як розповідається у судовому позові, Федора Московка вчилася у монастирі шиттю. Чим закінчилася ця справа, невідомо, є лише запис про те, що Парфеній Рак має віддати Ілляшу Сулятицькому 50 злотих на протязі двох тижнів. Так жили черниці, займаючись рукоділлям, веденням господарства. Архімандрит Гедеон наказав сховати Парфенія Рака , а своєму ченцеві-диякону Макарію наказав викрасти Федору Московку. Три тижні ігумен умовляв ченця, та той погодився, але при умові, що сам архімандрит теж візьме участь у викраденні. В той час, коли черниця пішла на службу у церкву, чернець Макарій підмовив черницю Ганнусю, яка прислуговувала Федорі, щоб та повідомила, коли не буде Марти. Макарій схопив Федору, відвіз до Семена Рака і поїхав з нею до села Буща, залишивши у пана Якова Глушковського. Про викрадення дізналися ченці о.Веніамін Бачинський, о. Нектарій, о. Стефан, о. Михайло.[5] Як вважає Сергій Горін,першою прийшла у Святодухівський монастир Марта ( Марія із Закревських Янова Русецька ). Про неї є свідчення впродовж 1617-1621 років.[6] У 1617 році Анастасія Закревська згадується у документах як черниця Луцького Свято-Пречистенського монастиря.[7] 14 червня 1621 року [8] на уніатського архімандрита Никодима Шибінського поступила скарга від монахинь Закревських про напад на їх прихисток, який вони влаштували собі при церкві Святого Духа, нанесення побоїв та образ, грабунок усього майна. Настоятель відібрав особисті речі черниць, а монах Ісакій, за наказом ігумена Никодима “шарпав “ їх. [9] Напевне, у 1621 році Свято-Духівський жіночий монастир був православним, а Жидичинський свято-Миколаївський чоловічий монастир – під егідою греко-католиків. У скарзі монахинь вказується, що монахині Марта та Анастасія Закревські « своим власным коштом и с жебранины помоччю приятеля своих побудовали и мешкали» [10] Монахині були досить багаті, вони мали у Жидичині свої помешкання , « коморы, горы и избы».[11] Даний документ проливає світло на запитання : встановлення часу побудови церкви Святого Духа. Це відбулося, очевидно, під час настоятельства у Жидичинському монастирі Гедеона Балабана, у кінці 16 або ж на початку 17 ст. Судячи із цього документу, черниці уже давно проживали у Жидичині. Вони мали тут свої комори, хати, золото і срібло. Окремі речі ними були сховані у приятелів. У монахинь було і збіжжя, а це означає, що вони займались господарством. Награбоване архімандрит Никодим ( Шибінський) віддав у заставу до пані Чолганської. Після нападу греко-католицького архімандрита Никодима церква Святого Духа могла залишатися як парафіяльний православний храм. О.Василь (Криницький) згадується як священик. який проживав у Жидичині. У 1638 році він отримав від луцького владики Афанасія (Пузини) церкву Святого Духа у Жидичині, 11 серпня возний йому « до спокійного держаня и уживаня подал и увязал, в дом священнический и мешкане, здавна духовным антецесором его служащий и належачий, тоест будынок со всею оселею при церкви старой деревянной Святого Духа, которую тот же отец Кринницкий своим немалым коштом перед тим есче реставрировал, до которого дому и дворышча, стодолою, огороды, сады, поля, сеножати и подданные, в давних веков свесченникам служащие». Звідси дізнаємося про те, що отець мав свій будинок, а також разом із громадою розпоряджався відповідними земельними угіддями, які належали цьому приходу. У цьому ж році великого розорення церква Святого Духа зазнала при орендаторові-аріанинові Янові Стремеському, який жив у монастирі. Судячи із скарги на нього, яку подали уніатські архімандрити жидичинські Никифір (Лозовський) та Рафаїл (Корсак ), біля церкви був цілий комплекс будівель: « любо там было досить будованя: комор, пивниц, стаен, хлевов для схованя речей и для запертя быдла, коней, возов». Ян Стремеський ховав там « ярины разное секты арианское, яко то: капусту, морквы, пастернаки, репу, петрушку, на зиму заготовленные». Навіть храм Божий – церкву Святого Духа він перетворив у « место для хранения разных хозяйственных запасов и загонял в нее охотничих собак и коней». Крім того, у господарських будівлях він «хорты, выжлы и свине тримал и запускал».[12] 30 травня 1639 року була у суд була подана скарга священика Церкви Святого Духа Василя (Криницького) на о. Андрія із Луцької Свято-Михайлівської церкви про те, що отця Василя разом із підданими побили біля монастиря Святого Михаїла.[13] Очевидно, ці священики прийняли греко-католицьке віросповідання, про що свідчить такий факт. 3 червня 1639 року двоє уніатських священиків із Жидичина - чернець о. Ісайя (Перецький) та настоятель церкви Святого Духа о. Василь (Криницький) подали нову заяву до Луцького гродського суду. У ній вони розказали про сумну пригоду, яка їх спіткала під час зустрічі з православним єпископом Афанасієм Пузиною. Обидва вони мали кривду від настоятеля православної церкви св. Михаїла о. Овдія. Священики не хотіли звертатися до суду і пішли шукати правди у православного єпископа, який на той час перебував у Рожищах. Проте прихід уніатських священиків зіпсував настрій єпископу Афанасію, і тому він не був готовий до конструктивної розмови. Справа в тому, що один із гостей ( ймовірно, о. Василь Криницький ) був свого часу висвячений владикою Афанасієм на православного священика, а той пізніше прийняв унію. Дізнавшись, хто до нього прийшов, єпископ схопив зброю. Вискочив у сіни і закричав своїм слугам: « шукайте, де цей зрадник, якого я посвятив, щоб цією зброєю я його і розстриг». Уніати кинулися навтьоки. Їх переслідували озброєні єпископські слуги, а владика, який лишився на ганку, кричав їм услід: « Забий, хто цнотливий!». На щастя, до кровопролиття не дійшло: уніатам вдалося відірватися від переслідувачів і втекти до Луцька.[14] Як бачимо, церква ця була дерев’яна і достатньо велика за розмірами, бо могла вмістити у себе дуже багато. Якщо уявити розташування кількох господарських будівель біля храму, то думається, що територія для церкви Святого Духа обіймала не лише пагорб, на якому вона знаходилася, а й прилеглий до нього луг, який жителі села називають Кружок. Жидичинська церква Святого Духа мала певну самостійність. Їй належали земельні угіддя, на яких були розроблені поля і росли сади. Можливо, ця спадщина дісталася церкві Святого Духа як колишній монастирській. У 1640 році, о. Василь (Криницький), за дорученням київського унійного митрополита Рафаїла ( Корсака) поїхав до Шаргорода. Під час подорожі 15 червня « вступил по потребах до Дерманя, до его милости отца Дубовича, архиманлрита тамошнего». Раптом із монастиря вибігли кілька світських осіб і почали ображати возного Філона Стрибеля, який супроводжував о.Василя , а потім його самого, « особу духовну, беспеченством вшеляким обвированную, идучою до господи своее на село, где кони и коляса стала с килко гайдуками и хлопами неведати если с розказаня помеленого отца Дубовича чили з власного домислу свого, волонтер нападши з шаблями, киями и обухами». Закінчилося все тим, що його самого побили і пограбували. Під час іншого інциденту постраждав уже германський чернець.[15] Впродовж наступних чотирьох років його ( останній раз у 1642 році) о. Василя названо « протопопом луцким, презвитером церкви заложеня Светого Духа, в Жидычине будучое, с капитулы того же монастыря Жидычинского».[16] Відомий дослідник церковного життя на Волині Орест Левицький наводить такі дані: “ У 1646 році уніатський жидичинський архімандрит Никифір Лосовський викликав на суд Андрія Чаплича за те, що він переховував дворянина Яна Стремеського,— соцініанина, засудженого у 1644 році трибунальним судом до інфамії тому, що, будучи орендатором маєтків Жидичинського монастиря, Стремеський одну із монастирських церков перетворив у склад господарських запасів і навіть заганяв туди мисливських собак і свиней”[17]. Отже, розорення церкви Святого Духа у Жидичині продовжувалося уже 8 років У 1646 році[18] уніатський жидичинський архімандрит Никифір Лосовський (З 1637 по 1640 рік обіймав посаду луцького єпископа)[19] знову викликав на суд Андрія Чаплича за переховування дворянина Яна Стремеського — соціаніанина, засудженого 1644 році до інфамії за розорення церкви Святого Духа у Жидичині.[20] Цей арендатор наніс збитків монастиреві на суму дві тисячі злотих польських.[21] Далі у водовороті історичних подій церква Святого Духа зникає із історичних записів. Розмірковуючи над тим ,чи має підтвердження народний переказ про остаточну руйнацію Божого храму, приходимо до певних думок і припущень. Цілком можливо, що у кінці 17 ст церква запустіла і втратила своє значення. Нам нині важко уявити географічні особливості певної історичної доби. Знаємо лише, що річка Стир, яка омиває узвишшя, де розташовувалася церква Святого Духа, була у ті часи повноводою, широкою, а навесні вода заповнювала прибережні луги. Потужні повені могли підмивати високі береги. Слушною є думка археолога Юрія Мазурика, який провів аналогію, порівнюючи Жидичинське слов’янське городище із Угровським. Якщо порівняти план одного і другого, то можна помітити схожість, але теперішнє т жидичинське городище виглядає як обрізане угровське. Ми не завжди серйозно сприймаємо усні народні свідчення, бо ж звикли довіряти тому, що написане пером, проте дуже часто передання знаходять документальне підтвердження. Церква Святого Духа уже в другій половині 17 століття перестала функціонувати на кілька століть, а жидичинці до нашого часу донесли згадки про неї і навіть у радянські часи називали місце, де у ній звучало Боже Слово - Святий Дух і берегли пам’ять про цю волинську православну святиню. Волею Божою тут уже постав новий храм. Краєзнавець Іраїда Майданець Посилання у статті [1] Андрияшев П. Очерки истории Волынской земли до конца XIV века.— К., 1887.— С.63. [2] Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир до середини ХУІІ ст..- Київ : «Майстерня книги, 2009- С 68-69. [3] Горін С.Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця ху – середини ХІУІІ ст.. Функціонування і місце у Волинському соціумі. Київ: Видавничий дім « Києво-Могилянська академія», 2012 – С 160. [4] Там само – С 160. [5] Горін. Жидичинський… С 72-76. [6] Горін С. Мобільність…- С 29. [7] Довбищенко М. Д. Волинська шляхта..- С 693 [8] Волинські єпархіальні відомості.— 1902.— С. 438. [9] Архив Юго-Западной России,ч.1 т 6 –К-1883-с.503-504. [10] Горін С. Жидичинський…- С 89 [11] Архив Юго-Западной России,ч.1 т 6 –К-1883-с.503-504. [12] Архив Юго-Западной России, ч1 т 6. – Киев, 1883 – С 742. [13] Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця ху – середини ХІУІІ ст.. Функціонування і місце у Волинському соціумі. Київ: Видавничий дім « Києво-Могилянська академія», 2012 – С 241. [14] Довбищенко М. Д. Волинська шляхта..- С 439 [15] ЦДІАК України. Ф 25 Оп1 Спр 226 арк 390зв -391 зв. [16] Горін С. Жидичинський… С 144. [17] Левицький О. В Польше и Юго-Западной Руси .//Киевская старина.— № 7 — 1882.— С.27. [18] Орест Левицький. В Польше и Юго-Западной Руси. //Киевськая старовина.— № 5.— 1882.— С. 222. [19] Уводский Н. Епископы Луцкие униатские- Волинские епархиальние ведомости-№ 22-1869-с.834. [20] Орест Левицький. В Польше и Юго-Западной Руси. //Киевская старовина.— № 5.— 1882.— С. 222. [21] К истории…-док № 28.Акт банниции Яна Стремесского-арендатора имений жидычинской архимандрии 10 мая 1644 года.-ВЕВ-№31-1902-с.909.

18 червня ми пізнаємо Слово Боже в заповідях християнського блаженства. Євангельські читання 18 червня Євангеліє від Матфея, 4, 25 - 5, 1-13 25 І йшло за Ним багато народу з Галилеї, і з Десятиграддя, і з Єрусалима, і з Юдеї, і з іншого боку Йордана. 1 Побачивши народ, Він зійшов на гору; і, коли сів, приступили до Нього ученики Його. 2 І, відкривши уста Свої, навчав їх, промовляючи: 3 Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне. 4 Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. 5 Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю. 6 Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться. 7 Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. 8 Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. 9 Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. 10 Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. 11 Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. 12 Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас. 13 Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям. Толкова Біблія Тут вимагає пояснення слово Десятимістя. Так називалася країна на схід від Йордану, що включала в себе, за Плінієм (Н. N. V: 18, 74), десять міст: Дамаск, Філадельфію, Рафалу, Скіфополь, Гадару, Іппон, Діон, Пеллу, Геласу (= Герасу) і Канафу. З них, втім, один, Скіфополь, знаходився на заході від Йордану. Точного числа міст не можна визначити. Згодом до міст додалося або відняялося кілька, проте країна, як і раніше, називалася Десятимістям. Це було товариство вільних елліністичних міст. Десятимістя припиняє своє існування на початку 2 століття по Р. X., коли деякі з найважливіших міст цього товариства були приєднані до Аравії (Шюрер). Глава 5. Стих 1. (Пор. Мк. 3:13; Лк. 6:12) На час між подіями, викладеними Матфеєм в кінці попередньої глави (Мф. 4:23, 24), і проголошенням Спасителем нагірної проповіді відносять, між іншим: зцілення розслабленого в Єрусалимі, про що говорить тільки Іоан (Ін. 5: 1-47) , проходження по засіяних полях, зривання учнями колосків і викриття фарисеїв (Мф. 13: 1-8; Мк. 2: 23-27; Лк. 6: 1-5); зцілення сухорукого (Мф. 12: 9-13; Мк. 3: 1-5; Лк. 6: 6-11). Потім, після подій, викладених коротко у Матфея (Мф. 4:25, Мк. 3: 7-8), Спаситель зійшов на гору; за показаннями Марка і Луки, за цим безпосередньо випливало обрання 12-ти (Мк. 3: 13-19; Лк. 6: 12-16), про яке Матфей розповідає згодом. Вже з цього короткого переліку подій видно, що порядок, прийнятий Матфеєм, зовсім відрізняється від хронології інших євангелістів, і це вже само по собі виключає ймовірність будь-яких запозичень один у одного. Він зійшов на гору: у Луки (Лк. 6:12) спочатку говориться, згідно з Мф., що він «зійшов» на гору; але потім (Лк. 6:17), - що Він зійшов з гори і став на рівному місці. Ця остання обставина у Матфея пропущена; але ми не бачимо тут суперечності між євангелістами. Матфей не говорить, що Ісус Христос, зійшовши на гору, не сходив з неї, а тільки замовчує про це. Іншими словами, у Матфея вказується тільки на одну обставину, у Луки - на дві. Зі свідчень євангелістів можна тільки зробити висновок, що проповідь виголошена була в гірській місцевості Палестини, де, серед гір, були й рівнинні місця. Слово «рівному», в поєднанні з topoj (topoj pedinoj), що зустрічається в Новому Завіті тільки у Луки (Лк. 6:17), хоча і може, звичайно, означати «рівнину», але не завжди, і в цьому випадку тут йдеться просто про якесь рівне місце (невелике) серед гір. Що стосується самого слова «гора» у Мф., то до теперішнього часу всі спроби визначити її місцезнаходження можна вважати марними. «Цю гору до сих пір не могла визначити ніяка географія» (Вейс). Під час Ієроніма деякі думали, що тут мається на увазі гора Оливна. Але цього, каже Ієронім, ні в якому разі не могло бути, тому що перед тим і надалі вказується на Галилею. Сам Ієронім припускає, що це була гора Фавор, «чи якась інша висока гора». Після закінчення промови Спаситель скоро прийшов в Капернаум, і з цього, за словами Ієроніма, також видно, що нагірна проповідь виголошена була в Галилеї. Пізніші католицькі екзегети (напр., Корнелій Ляпід) на підставі переказів «хорографів святої землі» висловлюються дуже самовпевнено, що ця гора називається «горою Христа», тому що на ній Христос мав звичай молитися і проповідувати. Вона знаходиться на захід від Капернаума кілометра за три, неподалік від озера Галилейського і прилягає до міста Віфсаїди (?). Висота її така, що з неї можна бачити землю Завулонову, Нефталимову, Трахонітіду, Ітурі, потім Сеїр, Ермон і Ліван. Цінність показань цих «хорографов святої землі» можна визначити з того, що їх свідчення відносяться до часу не раніше 13 століття і зустрічаються тільки у латинян, чому самі по собі і «не мають ніякого історичного значення». Думка про те, що це була так звана «гора блаженств» (суч. Курна або Карн Гаттін) слід вважати тільки «правдоподібною», але аж ніяк не цілком достовірною (зі слів К. Ляпіда не зрозуміло, чи розуміє він саме цю гору). Самі євангелисти не називають гори по імені… Думка про те, що це була «відома гора», Мейер вважає довільною і такою, що не відповідає аналогіям, - Мф. 14:23; Мф. 15:29. Зійшовши на гору, Господь сів. За Августином, цю обставину відносили до «достоїнства вчителя» (ad dignitalem magistri). У євреїв проповідники зазвичай проповідували сидячи. Сам Христос не завжди проповідував сидячи (див. Ін. 7:37), а християнські проповідники проповідували стоячи тільки у виняткових випадках, коли вимовляли піднесені, більш пророчі, ніж повчальні, промови - Діян. 2:14; Діян. 13:16. Якийсь камінь, що лежить на поверхні, міг послужити простою і зручною кафедрою для Спасителя. Цан вказує, що Спаситель сів тому, що хотів проголосити довгу промову. Приступили до Нього ученики Його. Приступили (προσῆλθαν) - улюблене слово Матфея, зустрічається у нього 52 рази, 6 - у Марка, 10 - у Луки і тільки один раз (Ін. 12:21) у Іоана. Вираз вказує не на те, що одні учні наблизилися, а що вони тільки виділилися з натовпу і підійшли до Спасителя ближче, ніж інші. Розуміти тут 12 учнів можна тільки на підставі свідчення Луки (Лк. 6:13 і дал.), Зі слів же Матфея цього прямо не видно, тому що він сказав раніше тільки про 4 учнів (Мф. 4:18), а покликання самого Матфея, за його свідченнями, було вже після нагірної проповіді (Мф. 9: 9). Питання досить задовільно вирішується тим, що тут слід, у всякому разі, розуміти взагалі учнів Христа, які встигли долучитися до Нього під час Його ранньої діяльності в Галилеї, але це не виключає можливості присутності біля Христа і 12-ти, в тому числі і Матфея, якби навіть вони не були ще покликані до учеництва. Христос почав їм, при всьому народові (Мф. 7:28), говорити Свою проповідь. За словами Феофілакта і інших, Він учив не тільки учнів, а й народ. 3 Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне. (Лк. 6:20). Та ж сама промова, але тільки в скороченому вигляді і зі змінами, міститься у Луки - Лк. 6: 20-49. Питання про порівняння «нагірної проповіді» Матфея до «нагірної проповіді» Луки надзвичайно важке. Одні кажуть, що це одна і та ж промова, сказана при однакових обставинах і в один час, але тільки викладена в різних редакціях. Інші - навпаки, думають, що це були дві промови, сказані два рази з різних приводів і при різних обставинах. На користь першої думки говорить те, що багато виразів у Матфея і Луки збігаються, напр., Мф. 7: 3-5 і Лк. 6: 41-42, або Мф. 7: 24-27 і Лк. 6: 47-49. Початок, хід думок і висновок обох промов майже однакові. Історичні обставини подібні. Проти тотожності речей вказує те, що схожість далека від повної точності: у Матфея Спаситель промовляє, як сказано вище, пррмова Свою, сидячи, у Луки стоячи; у Матфея - на горі, у Луки - на рівному місці; перед проголошенням промови за Матфеєм у Спасителя були тільки чотири учні, за Луцкою - 12. Грецька церква визнає обидві промови тотожними. Відмінності, на нашу думку, добре пояснюються тільки і виключно теорією фрагментів, причому зовсім не заперечується, що деякі частини вчення могли бути і повторені. Ми повинні припустити, що промова Спасителя була записана незабаром після її проголошення одним або кількома особами, і Матфей, і Лука скористалися записами промови, причому для Матфея вони допомагали при його особистих спогадах. Не є неймовірним, що Матфей записав промову і сам. Думки новітніх критиків про компілятивний характер нагірної проповіді настільки хиткі, що майже не заслуговують ніякого розгляду, і спростовуються вже тим, що нагірна проповідь перевершує своєю глибиною розуміння навіть сучасних нам богословів, і тому зовсім не могла бути якоюсь вигадкою давнини. Один з новітніх німецьких критиків (Пейс) говорить, що ця промова Христа «всеосяжна і багатюща за змістом, не вичерпується ніяким тлумаченням і не переживається ніяким людським життям». Нагірна проповідь, за словами того ж автора, є зрозумілою тільки з умов часу, коли вона була виголошена. З 107 віршів у Матфея, з яких вона складається, Луці належить тільки тридцять. Проповідь починається у обох євангелистів, Маифея і Луки, так званими «блаженствами». Про число їх було багато суперечок. Не входячи в подробиці, можемо вказати, що одні екзегети брали тільки сім блаженств на тій підставі, що в ст. 3 і 10 повторюються однакові вирази: «бо їхнє Царство Небесне», і тому ці два блаженства слід приймати за одне. Інші - що всіх блаженств десять, по аналогії з десятьма заповідями. Треті - вісім, вважаючи ст. 11 і 12 поясненням ст. 10. Деякі розглядали ст. 5 як глосу на полях. Зрозуміло, що питання про це не має суттєвої важливості. Число блаженств найкраще визначається самим словом «блаженні», яке повторюється дев'ять разів, і тому потрібно визнати, що всіх блаженств - дев'ять. Для вираження поняття про блаженства існують чотири грецьких слова: μακαριος, ευδαιμων, ευτυχης и ολβιος. Усі вони можуть бути перекладені як «щасливий». При першому ж погляді на ці слова відразу можна побачити, що тут не підходили ні ευδαιμων, ні ευτυχης, так як з першим з'єднується уявлення (чисто язичницьке) про щасливого демона, який живе в людині для сприяння його щастю, а друге - пов'язане з язичницькими поняттями про долю і випадок. Таким чином, залишалося або ολβιος або μακαριος. Але ολβιος вказує, переважно, на зовнішнє щастя, мирське багатство. Mακαριος - переважно на духовне. Перше слово зовсім не зустрічається в Новому Завіті, друге - багато разів. У класиків слово μακαριος вживається для означення небесного, а також загробного блаженства богів і людей. У слові виражається уявлення про ідеальне щастя, без домішки земних скорбот, хоча воно вживається для означення і земного щастя, особливо в релігійному сенсі. Mακαριος відповідає єврейському ашре (ашар, ешер), яке означає переважно спасіння. Цим словом починається перший псалом. LXX переклали єврейське ашре через μακαριος 38 разів. Таким чином, під блаженними, якщо брати до уваги значення грецького і єврейського слова, можна мати на увазі людей, яким уготовано вічне спасіння і блаженство. Вони володіють внутрішніми достоїнствами, внутрішнім світлом і щастям і тут, на землі. Слово блаженні служить керівною ідеєю для блаженств. Це видно і з того, що Спаситель повторює його у всіх блаженствах. Набагато важче пояснити вираз «убогі духом» (πτωχοὶ τῷ πνεύματι). Це утруднення збільшується внаслідок того, що у Луки (Лк. 6:20) сказано (грец.) просто «жебраки» без додавання «духом» (в слов. І укр. додано «духом»). У різних коментарях ми знайшли близько 20 перекладів цього виразу, вельми різних. Саме: жебраки; вбогі духом; смиренні; прийняли на себе добровільну бідність; духовно бідні; бідні грішники; бідні душі; бідні діти; люди, що займають низьке суспільне становище; гноблені; принижені; жалюгідні; нещасні; які потребують допомоги; надіються на Бога; блаженні в дусі (або духом) жебраки; благочестиві; люди, які відвернули від предметів нинішнього світу свої думки, серце і любов, і піднесли їх до неба, - так що якщо вони зовнішньо і здаються бідними, то відчувають себе задоволеними; а якщо по зовнішності вони бувають багаті, то не приліплюються до своїх багатств, але бувають смиренні і скромні, старанно шукають Бога, бувають гостинні, роблять щедрі пожертви на справи милосердя, благочестя, або взагалі на що б то не було, якщо це потрібно служінням Богу і ближньому. З достатньою ймовірністю встановлено, що грец. πτωχοὶ відповідає єврейському ани, що означає бідний, жебрак, також смиренний, згорблений, лагідний. «Благочестивий, який обтяжується в своєму серці свідомістю, що він жалюгідний і безпорадний, звертається до Бога, і не знає і не очікує для себе ніякої допомоги, крім тієї, якої він просить від милосердного Бога, є істинний ани». Із зазначених переказів жоден, на нашу думку, не витримує критики. Найбільш ймовірним є переклад виразу через «смиренні», «скромні». Безсумнівно, що він може бути і прийнятий, пиинаймні, при елементарних поясненнях цього виразу. Однак це не означає зовсім, що такий переклад цілком достатній. Не кажучи про те, що поняття про смирення і скромність виражаються в подальшому πραείς, можна запитати, чому ж Спаситель не виразив їх через слово ταπεινος, якщо говорив саме про смирення, тому що ταπεινος з похідними багато разів зустрічається в Новому Завіті і було краще всім знайоме, ніж кілька загадкове πτωχοὶ τῷ πνεύματι. Якщо дійсно всі зазначені переклади неправильні, то чи можна і як пояснити зазначений вираз? Щоб пояснити його, скажемо, що з подібними труднощами екзегети зустрічаються при поясненні багатьох і подальших висловів Спасителя в нагірній проповіді. Від чого це залежить? На нашу думку, від того що нагірна проповідь володіє однією чудовою властивістю, на яку мало звертають увагу: ​​вона не допускає або допускає дуже мало відхилень в тлумаченні. Вона так добре пристосована до звичаїв і понять натовпу, що оточував Христа, що, як тільки ми забуваємо про натовп, так зараз же і вступаємо в область відхилень, і слова Христа робляться нам не зовсім зрозумілими. Це, звичайно, аж ніяк не перешкоджає розглядати вислови Христа і як абстрактне богословсько-теоретичне вчення; але при цьому ніколи не слід втрачати під ногами ґрунту, на який ми повинні спиратися при найближчому і конкретному поясненні нагірної проповіді. Нам потрібно, отже, перш за все, уявити, якою був натовп, що зібрався перед Христом, щоб зрозуміти значення першого блаженства, а за ним і інших. Цей натовп, звичайно, стояв перед Ним безмовно, з прихованим диханням, і очі всіх людей, що зібралися з різних місць, в різному одязі, різних вікових груп і становища звернулись на Нього. Ми бачимо, що натовп настільки уважний, що навіть зауважує, як і коли «Він відкрив Свої уста». Як ставиться до цього простолюду Сам Христос? Він не відганяє від Себе народу, хочете навчити його і вчить так, що слова Його, будучи цілком зрозумілі народу, одразу ж незабутньо карбуються в пам'яті і серці Його слухачів. Тому початок нагірної проповіді і, як побачимо, в деяких місцях продовження її, можна розглядати, як цілий ряд вітань Христа до присутніх, як деякий captatio benevolendi з боку Великого Вчителя до Його численних простих слухачів. Якщо ми погодимося з цим тлумаченням, то нам, перш за все, постане до пластичності зрозумілим вираз «Блаженні вбогі духом», і ми не будемо мати потреби вдаватися до жодних довільних припущень і незадовільного перекладу. Хто бачив натовп або мав з ним справу, той добре знає, що він завжди складається з πτωχοὶ τῷ πνεύματι, жебраків духом. Якби було інакше, то жоден проповідник не бачив би ніякої натовпу біля своєї кафедри. Але і освічений натовп не представляє виключення; і не тільки натовп, а й кожна окрема людина. Стаючи, так би мовити, віч-на-віч перед вченням Христа і перед Його Особистістю, якій властива надзвичайна «сила духу», і окрема людина, і натовп відчувають завжди і цілком свою крайню духовну бідність, убогість і злидні. В одному випадку споглядання цього натовпу виразилося з боку Христа в жалі і піклуванні про нього з приводу його дійсних потреб (Ін. 6: 5; Мф. 15:32; Мк. 8: 2). І в цьому випадку Господь також, ймовірно, подивився з жалем на натовп і, вітаючи його, назвав всіх без винятку «жебраками духом». Ясно, що тут не було і думки про смирення, або про щось подібне, а лише просту характеристику людей, які прийшли до Христа слухати Його вчення. І тим більше відрізнявся бідністю духу той саме натовп, яка прийшов до Спасителя і, без сумніву, ловив кожне Його слово, - тим більше, внаслідок своєї крайньої протилежності тодішнього свого стану зі станом християнської освіченості і успіху в міру віку звершення Христового. У середовищі цього, що ще не просвітився і не прийняв собі дух Христового вчення, натовпу, почулися солодкі, чарівні звуки. Господь називає натовп щасливим саме внаслідок її християнської нерозвиненості через наявні можливості з повним і відкритим серцем і неушкодженим і нерозбещеним розумом сприйняти християнські істини, які є самий дух. Йому, цьому натовпу, який занедбали тодішні релігійні вчителі, належить Царство Небесне. До нього воно прийшло, і він його приймає. Такий найближчий, безпосередній сенс першого блаженства, цілком зрозумілий слухачам Христа і засвоєний ними. Зі сказаного випливає, що «жебраків духом» потрібно бачити, спостерігати, уявляти. Але точне визначення цих слів важко окреслити. Це ми повинні мати постійно на увазі і при поясненні інших блаженств, так само як і взагалі вчення, викладеного в нагірній проповіді. 4 Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. (Лк. 6:21). Перш за все, зазначимо, що в різних кодексах стихи 4 і 5 переставлені, і ця перестановка була відома вже в другому столітті. Після першого блаженства (Блаженні вбогі духом) у Тішендорфа і у Вульгаті наступними є «блаженні лагідні». Але в кількох найважливіших кодексах (Синайський, В, С і багато унциальних) за першим блаженством ідуть «блаженні ті, що плачуть». Останній порядок може вважатися загальноприйнятим; він прийнятий і в нашому слов'янському і українському текстах. Різниця, звичайно, або зовсім не робить, або робить дуже мало впливу на зміст та суть блаженств. Чому вона сталася, сказати важко. …Набагато ймовірніше припустити, що Спаситель і тут хотів просто перерахувати властивості і характер людей, що мали стати громадянами утвердженого Ним Небесного Царства, підставою для чого був сам вигляд натовпу, а зовсім не вказувала на психологічний процес, в порядку поступовості, спрямований для приготування до Царства і на духовний розвиток людини (пор. Лк. 6:20 і дал., де блаженства вказані зовсім не в тому порядку, як у Матфея). На питання, чи вичерпують слова Христа все щастя людини в новому Царстві, або, іншими словами, чи перераховані повністю ті люди, які повинні стати блаженними, не можна відповісти. Можливо, якщо б перед Христом стояли ще й інші люди, які не були в навколишньому натовпі, то були б приєднані в Його промову й інші блаженства. Ми, принаймні, знаємо, що крім перерахованих Христом блаженних, гідних стати членами Його Царства, були і ще блаженні люди (Мф. 11: 6; Лк. 7:23; Діян. 20:35). … Спроби зблизити (Мф. 5: 3, 4) з Іс. 61: 1-3 і показати, що Христос тільки повторює слова пророка, можуть вважатися невдалими, тому що для будь-кого, що читає Біблію, абсолютно очевидно, що між промовою Христа про блаженства і вказаним місцем з пророка Ісаї немає ніякої схожості, за винятком лише окремих виразів. Однак могло бути і те, що порядок перших двох блаженств, тобто розміщення тих, що плачуть після жебраків, міг бути визначений зазначеним місцем з пророка Ісаї. Що стосується самого значення слова «плачуть» (πενθοῦντες), то відмінність його від інших грец. слів, що виражають скорботу, смуток, мабуть, в тому, що воно означає скорботу, з'єднану з пролиттям сліз. Тому вказане грец. слово протиставляється сміху (Лк. 6:25; Як. 4: 9). Вираз означає взагалі і в буквальному, і переносному сенсі плач, і до того ж, переважно, внаслідок будь-яких страждань Говорити, що тут мається на увазі плач через гріхи і т. п., значить знову віддалятися в область віідхилень. Згідно з нашим поясненням, Христос, бачачи перед Собою жебраків духом, можливо, бачив і тих, що плачуть. Без сумніву, такі люди знайомі і кожному, навіть звичайному проповіднику. Якщо ж не було біля Христа тих, що плакав, то Він міг бачити їх раніше. Він їх вітав у другому блаженстві, незалежно від причини їхнього плачу. Слово «втішаться» якнайбільше відповідає слову засмучені, відрізняється повною природністю. Звичайно, для всіх дітей, що плачуть, найприродніший стан в тому, що вони будуть утішені. Слово «втішаться» не цілком, втім, висловлює думку грецького слова (παρακληθήσονται), яке означає викликати, закликати, потім говорити щось комусь, умовляти, переконувати, просити когось про допомогу і надавати допомогу. Останній вираз більш всього відповідає вжитому в 4 стихові παρακληθήσονται. Тому зміст розглянутого блаженства може бути такий: блаженні засмучені, бо вони отримають допомогу, від якої їх сльози припиняться. 5 Блаженні лагідні, бо вони успадковують землю. Під словом лагідні розуміються тихі, смиренні, незлобиві, скромні, сумирні. Таким людям протилежні суворі, роздратовані, дикі, брутальні. По Августину «лагідні ті, які поступаються безсоромним у справах (improbitatibaus) і не противляться злу, але перемагають зло добром» (Рим. 12:21). Грецьке πραος значить тихий, спокійний, лагідний, м'який, милостивий. Спостерігати лагідних людей можна всім, і тому сенс слова лагідні не являє особливих труднощів. Зате пояснення подальшого вислову «успадкують землю», представляє великі труднощі, тому що тут виникають наступні питання: яку землю? чому землю успадковують саме лагідні? Такі питання пропонував Златоуст. «Яку землю? Скажи мені. Деякі кажуть, що - духовну. Але це неправда, тому що в Писанні ми ніде не знаходимо згадки про духовну землю. Але що ж це значить? Христос тут чуттєву нагороду встановив, як і Павло». Яка тут саме чуттєва нагорода або земля Златоуст не пояснює. Деяке світло на ці слова Христа кидає обставина, що слова Його майже буквально схожі з словами Пс. 36:11: «лагідні успадкують землю» (οἱ δε πραεῖς κληρονομήσουσιν γῆν - LXX). У псалмі єврейському і у LXX слово землю вжито без артикля (взагалі землю, невідомо яку). В Євангелії - з артиклем. Показово, що вираз «успадковують землю» повторюється в псалмі кілька разів (Пс. 36: 9, 11, 22, 29, 34), і слово земля вживається в тому ж невизначеному значенні, як і у євангелиста. У псалмі ті, що надіються на Господа, лагідні, праведники, непорочні та ін. протиставляються лиходіям, людям лукавим, які роблять зло, нечестивим. Мова про винищення (на землі) лиходіїв, які, «як трава, скоро посохнуть і, як листя, зів'януть», «будуть знищені» зі своїм потомством. «Бачив я», говорить псалмоспівець, «безбожного грізного, що розрісся, немов саморосле зелене те дерево, але він минув, і ось немає його, шукаю його і не знаходжу». Отже, головна думка псалма полягає в тому, що нечестиві будуть замінені праведними і в цьому сенсі успадкують землю. Можна думати, що і Спаситель говорив в тому ж сенсі. Він говорив не про те, що лагідні успадкують святу землю, Палестину, а взагалі землю, стануть господарями землі, всесвіту. Історія виправдовує таке пророцтво. Християни, прийнявши християнські ідеали лагідності, незлобивості, смирення, дійсно успадковували землю, яка раніше зайнята була нечестивими (язичниками); процес цей триває до теперішнього часу і невідомо коли закінчиться. 6 Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться. (Лк. 6:21 - просто голодні грец.) Ці слова самі по собі не представляють труднощів для тлумачення. Дещо складним представляється тільки слово «правда». Яка правда? Можна було б сказати, що під правдою мається на увазі істина; але тоді в грецькому стояло б αληθεια, а не δικαιοσύνην. Це останнє слово має безліч значень. В даному місці найімовірніше воно означає правду Божу, життя згідно з даними Богом законами і заповідями. Що стосується способу, прийнятого Христом, то він не незвичайний в священному писанні (див. Пс. 41: 2 і далі; Пс. 62: 2; Іс. 55: 1-3; Ам. 8: 11-14). Послідовники Христа повинні з такою ж силою прагнути до праведності перед Богом, з якою голодні намагаються знайти собі хліб, або спраглі воду. Див. Іс. 41:17. 7 Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. І тут, як у другому і четвертому блаженстві, нагорода поставлена ​​в найприроднішу відповідність з чеснотою. Слово милостиві вжито в сенсі взагалі людей, що виявляють милосердя, доброзичливість до ближніх, і не до одних тільки бідних. У Старому Завіті та сама істина була виражена дуже схоже з заповіддю Спасителя, але милість обмежена тільки по відношенню до бідних (Притч. 14:21 - LXX). Більш подібні слова Спасителя з словами пророка Осії - Ос. 6: 6; Мих. 6: 8. Абсолютно правильно зазначає Златоуст: «мені здається, що Він говорить тут не про одних тільки милостивих щодо роздачі майна, але і милостивих через справи. Бо різноманітні способи милості і широка ця заповідь». Що стосується помилування милостивих, то тут мається на увазі, на думку деяких тлумачів, помилування тільки на страшному суді. Але навряд чи Спаситель мав на увазі таке саме обмеження. Милостиві, звичайно, будуть помилувані на страшному суді, але це анітрохи не заважає тому, щоб їх милували і в тутешньому житті. 8 Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. Одна з найглибших істин. Умовою для бачення Бога визначається чистота серця. Але термін, вжитий для означення цього бачення, відноситься до ока, означає оптичне бачення. Оскільки з інших місць Писання видно, що людина не може бачити Бога, то потрібно думати, що мова тут образна, звичайне бачення означає духовне. Це видно і з поєднання термінів: чисті серцем «бачитимуть». Щоб бачити Бога, потрібна чистота серця. Що таке чистота серця? Такий стан людини, коли його серце, джерело почуттів, не затьмарене ніякими темними впливами порочних пристрастей або гріховних справ. Між абсолютною, або повною, і відносною чистотою серця існує в людях безліч проміжків, де спостерігаються напівхворобливість, напівдосконалість, як і в оці. Здатність людини бачити (духовно) Бога збільшується в міру очищення його серця, його совісті. Чисте серце = чиста совість. Хоча думка про можливість бачити Бога і існувала в давнину (пор. Пс. 23: 4-6), зустрічається, напр., кілька разів у Філона, але ми не знайшли прикладів, щоб бачення Бога, як в Новому Завіті, ставилося в залежність від чистоти серця (пор. Євр. 10:22). 9 Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Що під миротворцями розуміються не самі лише мирні, спокійні люди, які самі нікого не чіпають і їх ніхто не чіпає, а й люди, які працюють з метою досягнення і проштовхування миру на землі, в цьому навряд чи можна сумніватися. Ієронім під миротворцями розуміє тих, «які спершу в серці своєму, а потім і серед незгодних між собою братів оселяє мир. Яка користь, якщо ти умиротворюєш чужих, а в душі твоїй борються пристрасті?» Але Ієронім не пояснює, чому миротворці назвуться (будуть визнані) синами Божими. Який зв'язок між миротворчістю і синівством? Чому назвуться синами Божими тільки миротворці? Що таке сини Божі? Коли миротворці назвуться синами Божими? Спроби вирішити ці питання за допомогою старозавітних аналогій, а також прикладів з рабинських і апокрифічних творів, не можуть вважатися вдалими. У цих останніх випадках миротворці іноді називаються просто «благословенними» або «блаженними», в інших «учнями Аарона»; або ж тут йдеться про «синів Божих», і ізраїльтяни називаються «синами Божими», але не тому, що вони миротворці. Потрібно визнати, що вираз Христа оригінальний і поєднання миротворчості з синівством належить тільки Йому. Що Він сказав і хотів сказати, пояснити надзвичайно важко. Не залишається нічого більше, як тільки скористатися тими поясненнями, які дають Златоуст і Феофілакт. Перший говорить: «справа Єдинородного Сина Божого полягала в тому, щоб з'єднати розділене і примирити ворогуючих». Отже, миротворці назвуться синами Божими тому, що наслідують Сина Божого. Феофілакт говорить, що тут «не тільки маються на увазі ті, що живуть в мирі з іншими, але і примиряючі інших, що сваряться. Миротворці і ті, які своїм вченням ворогів Божих приводять до Бога. Вони сини Божі. Бо і Єдинородний примирив нас з Отцем». 10 Блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Маються на увазі не просто гнані, але гнані за правду. «Multi emin persecutionem propter sua peccata patiuntur, et non sunt justi», говорить Ієронім («багато терплять гоніння через свої гріхи, але не є праведними»). Люди, гнані за правду, зустрічаються часто і в усякому суспільстві. Правдиві бувають нетерпимі в поганому і порочному суспільстві. Під правдою можна розуміти взагалі істину. Оскільки ці люди не знаходять для себе спокійного місця на землі, серед поганих і порочних, то отримують обіцянку «царства» - земного в духовному сенсі і майбутнього - небесного. 11 Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Читання цього стиха сильно відрізняється. У численних рукописах і отцівських цитатах додається «скажуть всяке лихе слово». У Тішендорфа, Веста. Хорта, в кодексах Сін. і Ват. і в багатьох латинських перекладах (також і у Вульг.) слово ρημα (або відповідне йому лат.) пропущено. Але в значенні майже немає жодної різниці з прийняттям чи опущенням ρημα - в першому випадку мова представляється тільки трохи більш чіткою. Далі, recepta, Тиш., Вест. Хорт, всі унціальні (написані великими літерами) рукописи (крім D) приймають ψευδομενοι. Це слово пропущено в багатьох лат. перекладах і Вульгаті. В рос. перекладі передано ψευδομενοι: «неправедно». Такий переклад не тільки мало відповідає оригіналу, але і неточний сам по собі, тому що навряд чи кого можна лихословити праведно. Слов. «Лжуще» цілком точний; але українською і російською не можна висловити цього слова за допомогою дієприкметника, що і було, ймовірно, причиною, чому «лжуще» за потребою замінено словом «неправедно». Будучи точним, слов. переклад не вільний, проте, від двозначності: неясно, до чого слід відносити «Мене ради», до «лжуще» чи «рекут всяк зол глагол». Найімовірніше розуміти вираз так, що «Мене ради» відноситься до всіх попередніх дієслів «ганьбитимуть вас», «гнатимуть», «зводитимуть на вас усяке лихослів’я». «Відносити Мене ради тільки до останнього дієслова не рекомендується тому, що всі три дієслова в цьому виразі, які замінять (переслідувати, гнати) ст. 10, однаково мають потребу в цьому доповненні» (Цан). Спаситель говорить тут не про якийсь особливий можливий випадок (тоді стояло б на початку стиха «якщо» - ean - замість «коли»), але щодо очікуваної зневаги учнів, гонінь, лихослів'я, і ​​називає людей, які будуть переносити все це, щасливими. 12 Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас. (Лк. 6:23). До загального вислову Матфея «радійте і веселіться» у Луки додано «в той день», тобто в час зневаги, гонінь і лихослів'я, в сам день горя, що походить від усіх цих зол. Думка про вищу небесну нагороду людям, які не зустрічають, заради Христа, в цьому світі нічого, крім злоби, гонінь і зневаги, природна, і цілком відповідає вимогам здорової логіки і моральності. З думкою, що Спаситель тут розумів тільки учнів, і що тільки за посередництвом їх говорив до всіх інших, які мали намір наслідувати учням (Євф. Зігабен і ін.), Не можна погодитися. Те, що слова Його не відносилися тільки до найближчих учнів, це довела історія гонінь на християн. Думку свою Христос підтверджує тим, що «так гнали і пророків, що були перед вами», з одного боку, поставляючи і прославляючи Своїх слухачів на ступінь, однакову з пророками, а з іншого - вказуючи на загальний, звичайний характер пророчого жереба і служіння. Які саме факти гонінь на пророків Спаситель має тут на увазі, про це Він не говорить. Потрібно припускати, що слухачам Христа ці факти були добре відомі (пор. Діян. 7:52; Євр. 11: 32-40; Єр. 20: 2; 2 Хр. 25:21). 13 Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям. З попереднього ми бачили, що слово μακάριοι було вітанням натовпу. У всіх блаженства червоною ниткою проходить і тонка, ледь помітна критика існуючих і звичайних думок і поглядів на щастя людини, і їм протиставляється абсолютно новий погляд на те, в чому полягає це щастя. Можна спостерігати, що в 13 стихові це вітання триває і навіть посилюється, достоїнство учнів Христа ще більше піднімається, але разом з тим, тепер уже щодо учнів, пробігає і легка, найсвітліша критика - на випадок, якщо учні не будуть відповідати своєму високому покликанню. «Ви, каже їм Спаситель, сіль землі». Сіль, будучи необхідним харчовим продуктом, без якого не можуть обійтися ні люди, ні тварини, вважалася в давнину «благородною, дорогою речовиною». «Nil sole et sale utilius» (немає нічого кориснішого сонця і солі), говорили древні римляни. «Головні з усіх потреб для життя людини — вода, вогонь, залізо, сіль, пшеничне борошно, мед, молоко, виноградний сік, олія й одяг» (Сир. 39:32). Плутарх називає сіль «благодаттю», Гомер докладає до неї епітет: «божественна», а Платон називає сіль «боголюбивою речовиною». Учні Христа (в широкому сенсі) необхідні і настільки ж цінні для світу як сіль. Подальші слова розуміли двояко: або, як в укр., «Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною?» Або: «якщо сіль втратить свою силу, то чим посолиться, тобто земля?» Подальша мова показує, що йдеться про сіль; наш переклад слід вважати правильним. Можливість втрати сіллю своєї сили була у екзегетів предметом численних міркувань. Одні намагалися довести, що сіль дійсно може втратити свою силу, коли змішується з іншими речовинами, напр., зі смолою, або «вивітрюється», інші - що одна сіль може бути більш солоною внаслідок своєї більшої чистоти, інша - менше; треті, всупереч будь-якій філології, розуміли тут під сіллю «асфальт», «поташ», «селітру» або посилалися на Плінія, який говорить про salem inertem nec candidum (сіль недіюча і неблискуча). Нарешті, деякі думали, що Спаситель вказав тут на неможливий факт. Юдейський рабин Ісус бен Хананія, коли був запитаний афінськими мудрецями: «якщо сіль псується, то як посолиться», висловив протилежну думку, що сіль ніколи не може стати несолоною (чит. У Кана, Das Evang. D. Matt., С. 198.). Щоб зрозуміти вислів Христа, нам потрібно залишити область хімії, - просто тому, що Христос анітрохи не міркує про хімічні питання, а посилається на простий, щоденний (дехто каже навіть «кухонний») досвід, відомий кожному, - коли сіль псується від різних причин і за непридатністю викидається. У коментарях на цей стих Ієронім, як відомо, не дуже сприятливо ставився до «міського» духовенства, вигукує: caveant ergo dortores et episcopes: potentes potenter tormenta sustinere; nihilque esse remedi: sed majorum ruinas ad tartaram ducere (нехай бережуться вчителі і єпископи: сильні сильно будуть катувати (Прем. 6: 6) ніщо не допоможе, але псування вищих поведе їх до смерті). На це можна відповісти, що в розглянутому місці Спаситель не мав на увазі тільки вчителів і єпископів. Діяння святих апостолів, 1, 1-7, 13-17 1 Павло, раб Iсуса Христа, покликаний апостол, обраний для благовiстя Божого, 2 яке Бог ранiше обiцяв через пророкiв Своїх, у Писаннях святих, 3 про Сина Свого, котрий народився від сiме­ні Давидового по плотi 4 i вiдкрив­ся Сином Божим у силi, духом святости, через воскресіння з мер­­твих, — про Iсуса Христа Господа нашого, 5 через Якого ми одержали благодать i апостольство, щоб в iм’я Його пiдкоряти вiрi всi народи, 6 серед яких знаходитесь i ви, покликанi Iсусом Христом, — 7 усiм, що перебувають у Римi, улюбленим Божим, покликаним святим: благодать вам i мир вiд Бога Отця нашого i Господа Iсуса Христа. 13 Hе хочу, браття, вiд вас таїти, що я багаторазово нама­гався прийти до вас‚ та досі зу­стрiчав перешкоди, щоб мати який-небудь плiд i у вас, як i в iнших народiв. 14 Я заборгував еллiнам i варварам, мудрецям i неукам. 15 Отже, щодо мене, я готовий благовiстити i вам, що знаходитесь у Римi. 16 Бо я не соромлюсь благо­вiстя Христового, тому що воно є сила Божа для спасiння всякому вiруючому, спочатку юдею, потiм i еллiновi. 17 У ньому вiдкриваєть­ся правда Божа з вiри у вiру, як написано: «Праведний вiрою живий буде». Толкова Біблія Раб Ісуса Христа. Всі християни - раби Христа, Який є їх Відкупитель і Владика (2 Пет. 2: 1). Але Ап. Павло, ймовірно, тут називає себе "рабом Христа" в особливому сенсі, як обраний Христом на особливе служіння, як найближчий і безпосередній виконавець наказів Христа. Так називає себе і Мойсей рабом Божим (Чис. 12: 7 і сл.). В інших місцях Ап. Павло те ж ставлення своє до Христа позначає термінами υπηρέτης (1 Кор. 4: 1), διάκονος (1 Кор. 3: 5), οικονόμος (1 Кор. 4: 1 і сл.). Пор. Флп. 1: 1, де Апостол собі і Тимофію додасть найменування рабів Христа, називаючи інших християн просто святими. Покликаний Апостол. У головної Церкви апостолами називалися іноді мандрівні проповідники Євангелія, які не отримали, проте, повноважень від Христа (2 Кор. 11: 5, 2 Кор. 11:13, 2 Кор. 11:23; 2 Кор. 12:11) або від якоїсь Церкви. Ап. Павло не такий: він отримав особливе покликання (κλητός) бути апостолом, отримав від Самого Христа і визнаний був за істинного апостола Христового представниками Церкви (пор. Гал. 2: 7-10). Про це, звичайно, сповістили в Римі друзі Павла (Рим. 16: 3, Рим. 16: 7, Рим. 16:13). Апостол є людиною, вибраною для проповідування доброї звістки, що йде від Бога. Він відділений, звільнений Богом від всяких інших обов'язків і турбот для того, щоб він міг цілком віддатися дорученій йому великій справі проповідування (вираз αφορισμένος - значить "відокремлений" - те саме, що єврейське слово, яке в грецькій транскрипції звучить φαρισαίος. Павло є фарисей - у вищому значенні цього слова: він відокремив себе і в християнстві від всіх звичайних занять і піклувань, як відділяв себе від простого народу, будучи іудеєм і в той же час строгим фарисеєм). Він покликаний бути апостолом нового одкровення Божого - про спасіння людей. Його вчення не людське, а Боже. Яке Він перед тим обіцяв ... Бажаючи переконати римлян в тому, що Євангеліє, яке він як Апостол проповідує, не людське вчення, а звістка Божественного походження, Павло говорить, що його провіщав Сам Бог через Своїх пророків у святих писаннях. Читачі вже знали, звичайно, що Христос і апостоли вказували на виконання в Новому Завіті старозавітних пророцтв (див. Лк. 4: 17-21; Мт. 11: 5 (= Іс. 60: 1 і сл.); Мф. 12: 17-21, Іс. 41: 1-4) і т. д.). Павло не хоче, без сумніву, повторювати тут цієї думки. Він вказує тільки на те, що писання, в яких сповіщаєтьсяя про настання Нового Завіту, святі, тобто не містять в собі помилок: їм потрібно вірити і в те, що вони говорять про Христове Царство ... Про Сина Свого. Блага звістка, яку тепер пропонує Бог людям через Своїх вісників-апостолів, має своїм головним предметом або - краще - центральним своїм пунктом, навколо якого обертається все інше, що міститься в Євангелії, Сина Божого. В якому сенсі тут Христос названий Сином Божим? Так як тут Син Божий називається головним предметом Євангелія, тобто Проповіді апостольської, і оскільки ця проповідь має своїм предметом Сина Божого взагалі - спочатку в стані до втілення, а потім як Того, Хто втілився, то можна говорити, що Павло вжив тут цей вислів в загальному і самому великому значенні, яке обіймає і предвічне буття Сина Божого, і Його життя на землі. Він був завжди і залишався справжнім Сином Божим навіть в стані приниження, Сином Єдинородним [Деякі хочуть бачити тут означення теократичної царя у вищому сенсі цього слова або Месії. Але з цією думкою не можна погодитися з огляду на те, що у Іоана Богослова в Євангелії (Ін. 1:49) вираз Син Божий і цар Ізраїля стоять поруч, як поняття різні. Інші вважають, що цей вислів вказує тільки на незрівнянну моральну досконалість Христа і на Його постійне спілкування з Богом. Але проти цього припущення говорить та обставина, що Павло в нашому посланні (Рим. 8: 3) приписує Сину передіснування, чого не допускає згадане тлумачення ... Інші пояснюють титул Сина Божого з чудесного народження Господа від Духа Святого; але і це тлумачення входить в протиріччя із щойно наведеним місцем з 8-ої гл. Нарешті, деякі думають, що титул Сина Божого дається Христу в силу отриманого Ним прославлення по звершенні викуплення. Але Апостол в Рим. 8: 4 про титул Сина Божого говорить не як про щось отримане знову, а як про прийняте знову. Та й тут особисте достоїнство Христа, як Сина Божого, передує обом далі описуваних форм Його буття - земної і небесної або прославленої. Таким чином, ми з повним правом можемо бачити в виразі Син Божий вказівку на божественне достоїнство Христа. Віру в Христа, як в істинного Бога, Апостол висловлює і в інших посланнях (1 Кор. 8: 6; 1 Кор. 10: 4; Флп. 2: 6; Кол. 1: 15-17)]. Але хоча Христос був Сином Божим, однак Він з'явився на землі, як людина, прийняв плоть і кров людську (вираз "по плоті" доповнює вираз "від насіння", тобто від потомства Давидового). Про чудесність зачаття Христа апостол говорить в Рим. 8: 3 і в 2 Кор. 5:21, де йдеться про безгрішність Христа. Справді, якби Христос не у власному розумінні був названий у Павла Сином Божим, якби Павло вважав, що Його батьком був Йосип, а не Бог, то він не міг би при цьому вважати Христа вільним від спадкового гріха Адамового. 4 стих. По тлумаченню древніх Отців Церкви і інших церковних тлумачів, Апостол говорить тут, що з часу воскресіння Христа Його гідність, як Сина Божого, що раніше неясно представлялася навіть Його апостолами, стала для всіх очевидною… Апостол говорить далі - в силі - тобто Господь по воскресінні явився як сильний, щоб спасати (Іс. 63: 1). Раніше Він перебував в стані немочі (2 Кор. 13: 4; Євр. 2:14; Євр. 5: 2). За духом святості, тобто прославлення Христа як Боголюдини, мало своєю внутрішньою причиною досконалу святість Його, про яку Апостол говорить і в посл. до Євреїв (Євр. 9:14). Так як в Старому Завіті ще було сказано, що святий Божий не зазнає по смерті тління (Пс. 15:10), то цілковита святість Христа також виключала можливість розкладання Його тіла по смерті, і Христу, як абсолютно чужому тління, необхідно було зцілитися чудесно, в одну мить, коли настав час Його воскресіння. Таким чином, прославлення Христа в акті воскресіння було цілком узгодженим з тою Його досконалою святістю, яка ні на мить не затьмарюється нічим під час земного життя Христа. Благодать, тобто спасительна благодать, яка вилилася на Павла в день його навернення до Христа (пояснення слова - Рим. 3:24). Апостольство - це особливе благодатне служіння, яке полягало в звершенні спасіння всього світу. Під вірою краще розуміти проповідь про віру (пор. Діян. 6: 7: багато послухалися віри). Народи. Грец. слово έθνη можна перекласти і виразом народи, але як в Старому Завіті (Бут. 12: 3; Іс. 13: 6), так і в Новому (Діян. 9:15; Діян. 11: 1; Гал. 1:16; Еф. 2:11 і в нашому посланні: Рим. 2: 14-15; Рим. 3:29; Рим. 11:13; Рим. 15: 9, Рим. 15:11) воно вживається і як особливий технічний термін для позначення язичників, і тут цей вислів, безсумнівно, має такий же зміст [По Цану, тут мається на увазі наказ Христа апостолам проповідувати всьому створінню (Мк. 16:15).]. В ім'я Його. Ці слова (грец .: υπέρ του ονόμ = в честь Його, Христа, імені) нагадують собою слова Христа до Ананії про Павла: "сей у мене вибраний сосуд, щоб носити Ім'я Моє перед народами" (Діян. 9:15). Між якими й ви, покликані Ісусом Христом. Цим Апостол вказує на своє право звернутися до римських християн з посланням. Він - Апостол язичників, а вони також були язичниками, і таким чином Павло зобов'язаний про них піклуватися, а вони повинні його слухатися. І він покликаний Христом (Рим. 1: 1), і вони покликані також Христом. Всім. Цим додаванням Павло розширює коло осіб, яким він посилає своє послання. Очевидно, що в Римі були і християни з іудеїв. Улюбленим Божим. Бог любить всіх людей (Ін. 3:16), але по відношенню до невіруючих любов Божа може бути тільки жалістю, а не тим тісним внутрішнім спілкуванням, в якому Бог перебуває з Своїми чадами - віруючими. Визнаним святим. Так називає він християн для того, щоб показати, що вони святі, тобто відділені від гріховного світу за покликанням Божим, яке служить для них запорукою в міцності цієї святості. Благодать вам і мир. Під благодаттю тут слід розуміти любов Божу, яка виявляється все в нових і нових виявленнях серед віруючих; мир же - це почуття повного душевного заспокоєння, яке дає людині свідомість свого примирення з Богом. Від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа. Любов Бога і любов Христа - різні: та - любов Отця, ця - любов брата. Христос любить людей своєю любов'ю (Рим. 5:15). Показуючи ж, що податель дарів є не тільки Отець, а й Син, Апостол, за поясненням блаж. Феодорита, "повчає нас рівності Отця і Сина". Павло не тому не приходив до Рима, що соромився прийти сюди зі своїм занадто простим Євангелієм, як могли подумати римські християни. Ні, він анітрохи не соромиться виступати з Євангелієм перед елліном і мудрецями, тому що це Євангеліє - є сила на спасіння, а якщо людина приносить іншим людям спасіння, то вони, звичайно, не стануть звертати увагу на форму, в якій їм сповіщається порятунок, якою б дивною і недосконалою вона їм не представлялася. Спасіння. Це слово містить в собі дві ідеї: ідею про звільнення від зла, смерті, і ідею дарування блага, вічного життя в спілкуванні з Богом. Володіння цими обома благами мислиться як стан душевного здоров'я. Цілком це спасіння отримають християни тільки під час другого пришестя Господнього, на останньому суді (Рим. 13:11, Флп. 1:19, порівн. 1 Кор. 3:15; 1 Кор. 5: 5; Рим. 5: 9), але частково порятунок цей дається і тепер: християнин в принципі вже ним володіє (2 Кор. 6: 2; Рим. 3:24 [ "Євангеліє, тобто перш за все релігійна духовна сила, - не тільки відомий світогляд, але оновлююча всю вашу внутрішню істоту реальність. Воно не політична програма, не церковне гасло, не дозвіл на проживання в земній державі, а суто духовна величина ... Воно має значення при розмірковуванні про наше ставлення до Бога, про вашу душу і вічність. Але в той же час Євангеліє приносить з собою найвищу культуру, що перевищує все, що могло б у культурній сфері створити саме людство. Доказ істинності слів Апостола дала історія: Рим з його культурою загинув, а християнство поширилося і продовжує поширюватися, оживляючи всюди людську творчість "(скорочення з Mayer a Neue Testameni fur mod. Bedurfniss)]). Кожному, хто вірує. Умовою отримання спасіння є віра. Спасіння не було б можливо отримати усім, якби для цього було потрібно щось ще, крім віри, напр., виконання закону Мойсея. Віра, про яку тут говорить Апостол, є ніщо інше, як просте прийняття пропонованого проповідниками Євангелія спасіння. Людина тільки нехай повірить Євангелію - і вона відразу ж починає користуватися спасительними плодами спокути, здійсненої Христом. Такий первісний зміст часто має у Ап. Павла слово вірити. Це прийняття Євангелія грунтується не на будь-яких логічних даних, а на сердечній довірі до правдивості проповідника Євангелія (Рим. 4:18; Рим. 10:16; Рим. 14:17 та ін.), - довірі, яку творить в душі людини особлива благодать Божа. Згодом, звичайно, віра повинна виявитися і в інших численних проявах - в добрих справах, в житті по вірі, але тут Апостол говорить тільки про перший момент, коли вона є просте прийняття істин Євангелія. Спочатку юдею, потiм i еллiновi. Слово спочатку, по поясненню Іоана Златоуста, вказує "тільки порядок в отриманні благодаті", який, за словами блаж. Феодорита, заснований на тому, що від іудеїв - Христос, апостоли, і на тому ще, що іудеям були дані обітниці про спасіння (пор. Мт. 10: 6). Так як еллін тут протиставляється іудеєві, то під елліном потрібно розуміти не тільки освічених язичників (як в Рим. 1:14), а всіх неіудеїв або язичників взагалі. Еллінами ж названі тут язичники тому, що елліни, без сумніву, становили найвидатнішу націю серед язичницьких народів. У ньому вiдкриваєть­ся правда Божа з вiри у вiру, як написано: «Праведний вiрою живий буде». Сам зміст Євангелія вже служить до пояснення його чудесної дії в світі. У ньому саме відкривається праведність Божа, доти прихована. З Євангелія ми дізнаємося, що Бог – праведний, і в чому саме полягає Його праведність. Ми дізнаємося це все своїм власним досвідом, тому що праведність Божу ми приймаємо і утверджуємо в собі. Раніше ж можливість прийняття цієї праведності була сокровенною таємницею (Рим. 14:24). Що правда Божа - означає тут саме "праведність Божу" - це видно з того, що цьому виразу відповідає в наступному стихові вираз: "гнів Божий". Від віри в віру. Апостол хоче сказати, що в Євангелії не всі люди вбачають і приймають праведність Божу, а тільки ті, хто має віру (від віри), тобто віру в Христа померлого і воскреслого. Ті, дійсно, вступають в нове життя і йдуть до повної і рятівної впевненості в майбутню долю свою (Рим. 8:38) або доходять до вищої міри віри (в віру).

Проповідь на День Святого Духа ієромонаха Іова. Слава Ісусу Христу! Свято Святої Тройці, свято народження Церкви для нас, українців, є по-особливому трепетним і по-особливому святковим…Адже в День заснування Церкви в перший раз за багато років ми всі можемо сказати, що ми в Єдиній державі, в єдиній Церкві, в єдиній громаді прославляємо Господа воскреслого і просимо, щоби Святий Дух Утішитель допомагав нам у нашому житті. Український народ багато років мріяв, молився… і не тільки мріяв і молився, але і дуже багато робив для того, щоби мати єдину Церкву. І в тому році Господь нам подарував цю єдину Церкву. І це свято, свято Трійці, яке ми святкуємо ось уже другий день, по-особливому для нас трепетне в цьому році. Тому що як у день П’ятидесятниці Господь заснував свою Церкву, так ми сьогодні, в День П’ятидесятниці, перший раз всі в єдиній Церкві, не тільки Українській, але єдині з усією Помісною Церквою, можемо святкувати це свято – зі всіма православними всього світу. Тому що були часи, коли нас не визнавали, коли ображали, обзивали, говорили, що ми розкольники, безблагодатні, але сьогодні Господь зглянувся на нашу віру, побачив наше прагнення і посоромив тих, хто лихословив на Православну Церкву. Сьогодні ми чули в Євангелії, що «де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них». Ми протягом 30 років здобували свою незалежність, і молилися не лише двоє чи троє. Нас було набагато більше. І якщо нас було так багато, то, відповідно, з нами був Господь. Він був постійно з нами, але випробовував також нас, чи ми достойні бути в єдиній Церкві. І коли Господь побачив, що ми дозріли до цього, коли Господь побачив, що ми готові сприйняти цю єдину Церкву – він нам її дарував. Дарував так само несподівано, як дарував Святого Духа святим апостолам. Тому що вони не сподівалися, що почнуть говорити новими мовами, абсолютно незнайомими для них. Тому що коли подивимося на їх життя, то бачимо, що вони були рибалками, неосвіченими людьми більшість з них була, читати і писати не вміли, але Господь, зіславши на них Духа Святого, сповнив їх наскільки великою силою, що вони почали говорити різними мовами, ніколи не вивчаючи їх. Так само і ми не сподівалися і, напевно, вже втратили всяку надію і віру: ніхто не міг подумати, що в такому скорому часі Господь дарує нам єдину визнану Церкву. Але Господь, на прикладі апостолів, коли ми не очікували, коли ми не сподівалися і вже ніби втратили надію… як ті апостоли, тому що вони бачили, що їхнього Бога розіп’яли. Того, Кого вони вважали Царем і Визволителем, знищили повністю. Так, вони бачили Його воскреслим, вони бачили Його вознесіння на небо, але сумніви в них все одно були, тому що вони не мали тієї сили ще до пришестя Святого Духа. Але коли Господь сповнив їх благодаттю Святого Духа – лише тоді вони зрозуміли, Хто такий Ісус Христос. Лише тоді відкрилися їм очі і вони зрозуміли, що їм потрібно робити далі. Так само і ми – ніби вже втратили надію і не бачили виходу з тієї ситуації, але сам Господь втрутився і руками вселенського патріарха дарував нам Томос про автокефалію, про незалежність нашої Церкви, і зрівняв нас з усіма іншими Православними Церквами всього світу. І вчора ми з вами були свідками, що наша Церква справді є визнана всіма Православними Церквами, адже з нами молився представник Вселенського патріарха митрополит Макарій. Разом з нами причащався, разом з нами святкував день народження Святої Церкви. Звичайно, ще попереду дуже і дуже багато роботи. Не все так просто, і ми бачимо, що диявол навіть всередині Церкви шукає собі співробітників, які б розколювали Її. Але, як Господь сказав: «Збудую Церкву Мою, і врата пекельні не здолають Її». Як би диявол не старався, чиїми б руками не він це не робив – він уже не зможе знищити Православну Церкву України. Хто б цього не бажав – цього ніколи не буде,тому що ми єдині. Господь об’єднав нас в єдиний народ, Господь дарував нам єдину Церкву, і ми, всі православні, будемо робити все для того, щоб зберегти цю єдність. І бути в Церкві,бути з усіма Православними Церквами. Звичайно, є ще багато тих, які не розуміють, які обмануті, і наша задача – не осуджувати їх, не воювати з ними, а проявити до них свою любов. Коли ми проявимо до них свою любов, тоді вони зрозуміють, що вони помиляються. Але чим більше ми будемо озлоблюватися на тих, хто ще не з нами, хто ще не розуміє всього того, що відбувається в нашій Церкві, хто ще досі продовжує хулити Святого Духа, говорячи, що ми неканонічні, невизнані і безблагодатні, - ми не повинні озлобитися по відношенню до них. Ми повинні розуміти, що ними володіє гріх, і ми можемо ненавидіти гріх, лише гріх, але людину, якою б вона не була, ми повинні любити. Бо Сам Господь сказав: «По тому пізнають, що ви Мої ученики, коли буде між вами любов». І ось якщо між нами буде любов, то всі ті, що ще не в єдиній Церкві, не разом з православною Церквою – вони обов’язково приєднаються до цієї Православної Церкви. Але коли між нами буде ворожнеча, коли ми, християни,живучи один з одним, будемо ворогувати, - ніколи нікого ми не зможемо об’єднати. Ось простий приклад: дуже часто ми їздили в Почаїв, і коли вас там виганяли – ви хотіли другий раз туди їхати? Не хотіли. Так само якщо ми буде роботи щодо інших, до будь-кого, до православних російської Церкви, до католиків, до протестантів, - якщо ми почнемо їх виганяти, то вони більше ніколи до нас не прийдуть. А якщо ми допоможемо їм зрозуміти, що щось вони неправильно роблять, що десь вони трошки заблукали, і проявимо свою любов, то вони обов’язково завтра будуть разом із нами, і ми всі будемо єдиними устами і єдиним серцем славити Бога. Чого я всім нам бажаю. Усіх вітаю зі святом ще раз. Хай благодать Святого Духа супроводжує нас протягом всього нашого земного життя. Хай Господь допомагає нам в усьому, дарує нам все корисне для нашого щасливого життя на цьому світі і Царство Небесне. Слава Ісусу Христу! Проповідь виголошена ієромонахом Іовом 17 червня 2019 року в Свято-Духівському храмі Свято-Духівського скита Свято-Миколаївського жидичинського чоловічого монастиря.

17 червня Свято-Духівський скит Свято-Миколаївського чоловічого монастиря відзначив своє престольне свято. Із братією монастиря літургійне, молитовне єднання звершили наші сестри із Петро-Павлівського жіночого скита, брати-священнослужителі, зокрема давній побратим ченців ієрей Андрій, прекрасний хор жидичинської обителі, наша талановита молодь й численні жителі Жидичина, Кульчина, Луцька... Дякуємо усім за спільну молитву й сердечне тепло. Господь посеред нас! І є, і буде! Ваш також зацікавить наступний матеріал: Свято-Духівський скит у Жидичині: особливе історичне й духовне місце

У престольне свято Свято-Духівського скита жидичинського чоловічого монастиря ми читаємо Євангеліє про те, що де хоча б двоє зібрані в ім'я Ісуса Христа, там перебуває Дух Святий, і "чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного". Євангельські читання 17 червня Євангеліє від Матфея, 18, 10-20 10 Стережіться, щоб ви не зневажили жодного з цих малих: бо кажу вам, що ангели їхні на небесах повсякчас бачать лице Отця Мого Небесного. 11 Бо Син Людський прийшов знайти і спасти загибле. 12 Як вам здається, коли буде в якогось чоловіка сто овець, і одна з них заблукає, чи не покине він у горах дев’яносто дев’ять і не піде шукати ту, що заблукала? 13 І якщо трапиться знайти її, істинно кажу вам, він радіє за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ять, що не заблукали. 14 Так само немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих. 15 Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого. 16 Якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося кожне слово. 17 Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар. 18 Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі. 19 Істинно також кажу вам: якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то, чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного; 20 бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них. Толкова Біблія 10-й стих містить «дивно прекрасну думку про те, що малі, як такі, користуються особливим захистом від Бога, яка подається їм Ангелами - посередниками, що бачать обличчя Боже». Тому спроби додати і змінити цю думку в тому вигляді, що під «малими» розуміються тільки «віруючі в ім'я Моє», або ті,що «перебувають в церкві», (як в ст. Мф. 18: 6) видаються обмеженнями, такими, що не відповідають загальній думці Христа і загальному тону Його промови. Думка Його полягає в тому, що ні фізично, ні духовно «малі» не тільки не повинні бути спокушуваними, але навіть не слід і ставитися до них зверхньо або із зневагою. Тут дуже тонке продовження відповіді на питання «хто найбільший у Царстві Небеснім?». Оскільки найбільші «малі», то помилково применшувати і принижувати їх. Тлумачення, що Христос запозичив ці образи з тодішньої іудейської ангелологіі і що слова Його мають більш-менш близькі паралелі у звичаях тодішнього придворного життя при царях (пор. 3 Цар. 10: 8; 4 Цар. 25:19; Есф. 1 : 14; Мф. 5: 8; Євр. 12:14), власне, нічого не пояснюють. Ближче до євангельських виразів Іов. 12:15; Дан. 10:13, 20, 21. Правильніше думати, що тут - нове вчення про Ангелів, самостійна думка про них, виражена Христом і Його апостолами в численних місцях Нового Завіту і яка представляє власну, самобутню новозавітну «Ангелологію», хоча, можливо, вона і має деякий формальну спільність з старозавітьою та іудейською Ангелологією. У всякому разі думка, що у «малих» є Ангели, які захищають їх перед Богом, не зустрічається більше ніде в такому саме вигляді, як в Новому Завіті. Під «малими» потрібно найближче розуміти дітей, які служать образами для повчання дорослих, але потім і цих останніх; цих «малих» ми повинні не спокушати, а «наслідувати Ангелам і їх піклуванню про малих цих» (Бенгель). «Бачити обличчя» Отця Небесного - значить перебувати в особливій близькості до Бога. Багато екзегетів визнають 11-й стих пізнішою вставкою, запозиченою у Лк. 19:10. На їхню думку, вставкою цього стиха затемнюється зв'язок 10-го стиха з 12-м, і без 11-го стиха цей зв’язок зовсім чіткий. Морісон, проте ж, каже, що свідчення про несправжність цього стиха не перевищують свідчень про його автентичність, і останні зустрічаються в більшій частині древніх рукописів, унціальних і курсивних, древніх латинських і сирійських перекладах і Вульгаті. 12 Як вам здається, коли буде в якогось чоловіка сто овець, і одна з них заблукає, чи не покине він у горах дев’яносто дев’ять і не піде шукати ту, що заблукала? (Лк. 15: 3, 4). Лука називає цю промову Христа притчею. Те, що зображується в притчі, постійно буває в житті кожного пастуха. Хто, напр., не знає, як часто зниклі тварини відшукуються нашими сільськими пастухами? Пастух не дбає про решту стада, тому що впевнений в ньому, знає, що в ньому доручені його нагляду тварини не заблукають, не піддадуться небезпеки і не пропадуть. Але заблудла тварина може пропасти. «Сто овець» і «одна» - протилежність. «Сто» має загальний (не точна) сенс і вжито просто замість слів: «велике стадо» (на противагу «малому стаду», Лк. 12:32); це просто - кругле число. Зв'язок стиха з попереднім (якби навіть був випущений Мф. 18:11) 10 стихом пояснити нелегко. Для пояснення можна вказати на те, що в 12 стихові йде мова про цінності в очах Божих «малих цих». Вони мають ангелів - захисників, які стоять перед лицем Божим, і Бог не попускає, щоб ці «малі» загинули. Думка 12 стиха робиться зрозумілою з подальшого Мф. 18:14. 13 І якщо трапиться знайти її, істинно кажу вам, він радіє за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ять, що не заблукали. 14 Так само немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих. (Лк. 15: 7). Деякі екзегети, які вважають справжнім 11 стих, приймають, що в цьому розділі спочатку викладається «вступ до притчі» (ст. 11), сама притча (12 і 13) і післямова притчі, ст. 14. 15 стих. (Лк. 17: 3 - в іншому зв'язку). Як Бог ставиться до людей з любов'ю, так і люди повинні любити один одного. Примирення з братами, і саме з тими, які завдали нам будь-які образи, представляється як одна зі сторін цієї братської любові. Раніше Спаситель говорив, що люди не повинні спокушати «малих цих»; тепер говорить про те, що робити, коли нас самих спокушають. «Спрямувавши сильне слово проти тих, хто спокушає, Господь виправляє тепер і тих, хто спокушається» (Феофілакт). Зрозуміло, що в цих рекомендаціях розуміються не взагалі гріхи, а саме особисті гріхи образ. Тому деякі неправильно тлумачили цей стих в тому сенсі, що тут мова йде не про приватних осіб, а про саму Церкву, і що вона, помічаючи в своїх членах будь-які гріхи, повинна чинити так, як тут вказано, викривати і потім відпускати або не відпускати гріхи. Вираз «придбав ти брата твого» Златоуст тлумачить так: «не сказав ( Спаситель): ти досить помстився йому, але: придбав брата твого, - показуючи, що від ворожнечі чиниться шкода тому і іншому. Не сказав: він отримав користь тільки для себе; але: і ти, з свого боку, придбав його. А цим показав, що і той, і інший раніше багато втрачали, - один втрачав брата, а інший - власне спасіння». 16 стих. Дуже добре пояснено це місце у Златоуста: «і лікар, бачачи, що хвороба не припиняється, не залишає хворого і не гнівається на нього, але більше виявляє піклування. Те ж саме і тут велить робити Спаситель. Ти був слабкий, коли був один; будеш сильнішим за допомогою інших». 17 стих. Будучи свідками, особи, згадані в попередньому стихові, повинні також переконувати і сприяти примиренню. Якщо особа, яку переконують, їх не послухає, то ображений може звернутися до Церкви і віддати справу на її суд. Що тут мається на увазі під Церквою? Думали, що єврейський «кагал» або синагогу. Таку думку засновували на тому, що в той час, коли говорив Спаситель, ще не було християнської церкви, і що це слово Він міг впожити тільки в іудейському сенсі, тому що інакше Його мова була б незрозуміла Його слухачам. Проти цієї думки заперечують: Він ніколи не називав синагогу церквою; саме слово «синагога» жодного разу не вимовив - чи можна думати, що Спаситель розумів тут іудейську синагогу, особливо по зв'язку 17 стиха з подальшими 18-20? З цих останніх абсолютно очевидно, що ніякої мови про синагогу тут дійсно немає. Безсумнівно, що Христос розумів тут і міг розуміти тільки Свою власну церкву, як спільноту віруючих, і ця промова Його була зрозуміла учням (яким тепер Він, власне, і говорив), тому що мова про церкву вже була дещо раніше (Мф. 16: 18). Але за цим питанням негайно ж виникає подальше. Чи розуміє Спаситель тут церкву, як спільноту віруючих у всій їх сукупності, або ж тільки «предстоятелів церкви»? Останнє тлумачення, можна сказати, утвердилося в давнину. «Скажи Церкві, тобто Її представникам» (Златоуст). «Церквою називає тепер предстоятелів церкви, що складається з віруючих» (Євф. Зіг.). Так вважають і багато інших із стародавніх грецьких і латинських тлумачів. «Як язичник і митар». Для Самого Христа язичники й митники не були загиблими, і Він не говорив, що всі обов'язки щодо них повинні бути припинені (пор. Мф. 8: 5-13; Мф. 9: 9-13). Однак «демаркаційна» лінія між членом церкви і засудженим нею повинна бути все ж проведена. Нехай не буде його, каже Августин, в числі твоїх братів; але ти не повинен недбало ставитися до його спасіння; бо хоча ми і не включаємо самих язичників в число братів, але завжди дбаємо про їх спасіння. 18 стих. Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі. Подібні ж слова сказані були одному Петру в Мф. 16:19 і мають той же сенс. Замість «що» (o) 16:19 тут osa - також середній рід і вказує на дії, а не на особи. 19 стих. Сила учнів і взагалі всіх віруючих ґрунтується на внутрішньому духовному єднанні громади між членами її (συμφωνεῖν) і з Богом. 20 стих. У кодексах D Сіросін. і у Климента Олександрійського стих цей дається в негативній формі: «бо немає двох або трьох зібраних в ім'я Моє, у яких (біля яких) Я не був би (Я не єсмь) серед них». Тут вказується на церковний minimum. Христос істинно присутній серед людей навіть тоді, коли двоє або троє з них збираються в ім'я Його. Послання до Ефесян святого апостола Павла, 5, 8-19 8 Ви були колись темрявою, а тепер — свiтло в Господi: робiть, як дiти свiтла, 9 бо плiд Духа є у всякiй добротi, праведностi та iстинi. 10 Випробовуйте, що є угод­не Боговi, 11 i не берiть участи в неплiдних дiлах темряви, але викривайте. 12 Бо про те, що вони роблять таємно, соромно i говори­ти. 13 Все ж те, що викривається, стає явним вiд свiтла, бо все, що стає явним, є свiтло. 14 Тому сказано: «Встань, сплячий, i воскрес­ни з мертвих, i освiтить тебе Хрис­тос». 15 Отже, глядiть, робiть обереж­но, не як нерозумнi, а як мудрi, 16 цiнуючи час, бо днi лукавi, 17 от­же, не будьте нерозсудливi, а пi­знавайте, що є воля Божа. 18 I не впивайтеся вином, вiд якого буває розпуста; а наповнюйтеся Духом, 19 повчаючи самi себе псал­мами та славословленнями i пiс­неспiвами духовними, спiваючи i прославляючи в серцях ваших Господа, Толкова Біблія Ще раніше, коли вони, можна сказати, були пітьмою або перебували в моральній темряві, такі справи були можливі серед них, але тепер їм необхідно жити як чадам світла, тому що вони стали світлом або носіями євангельського світла і чистоти (пор. 2 Кор. 6: 14-15). Адже вони знаходяться під дією Духа Божого, а це повинно позначатися в відомих плодах, які християни повинні приносити. Такими результатами є всяка доброта, тобто взагалі хороше, добродійне життя, праведність або справедливість у ставленні до людей, і істина, тобто відсутність усього помилкового, якого так багато було в житті язичників. Далі християни повинні за всяких обставин уявляти собі, як ставиться до тієї чи іншої їх справі Сам Бог, задаватися питанням, чого хоче від них Бог. 11 стих. Апостол повертається до повчання, розпочатого в 7-му стиху. Він переконує читачів не мати причетність до справ темряви. Справи ці він називає безплідними тому, що пітьма взагалі такі умови, за яких неможливо рослинам приносити плоди: тільки сонячне світло дає деревам силу давати плід. І справді, справи нечестиві ведуть людей тільки до загибелі й смерті (пор. Рим. 6: 21-23). Але християни в ставленні до таких справ не повинні обмежуватися тільки віддаленням від них: вони повинні ще викривати їх словом (ἐλέγχετε - пор. 1 Тим. 5:20). Деякі тлумачі під "викриттям" розуміють викриття своїм життям, але з таким тлумаченням не можна погодитися, тому що викриття життям вже мається на увазі в словах: «Не беріть участь в справах" ... Притому дієслово ἐλέγχετε і зазвичай вживається в значенні словесного викриття [В наш час існує погляд, за яким ніхто не в праві судити про моральний стан свого ближнього. Багато хто говорить, що моральність - особиста справа кожного, справа приватна, в яку ніхто не має права і підстави втручатися. Деякі любителі випити без міри навіть прямо називають небажаним і втручанням в їх справи, коли пастир церкви, напр., переконує їх про шкоду надмірного вживання спиртних напоїв ... Апостол зовсім інакше дивиться на цю справу. На його переконання, в християнському суспільстві немає нічого "приватного", - все має найтісніший зв'язок з цілим. І тому християни зобов'язані піклуватися про моральний стан ближнього і впливати на нього в певних випадках словом викриття. Справді, якщо страждає один член тіла, то з ним страждають і всі інші (1 Кор. 12:26), і точно теж буває і в церковній спільноті]. 12 стих. Викривати темні справи потрібно тому, що вони насправді до того жахливі, що про них неприємно і говорити; особливо це потрібно сказати про тих, які одягнені покровом таємниці [Ап. тут хоче сказати, що все погане не повинно бути предметом розмов у християнській спільноті. Цим самим він засуджує цілий цикл сучасних белетристичних творів, які обирають своїм предметом різні аморальні явища сучасності. З середовища християнської спільноти повинні бути вилучені всі, напр., романи, які будять нездорову чуттєвість і привчають читача легковажно ставитися до аморального способу життя]. 13 стих. Користь від викриття полягає в тому, що все виявляється, тобто будучи виявленим при світлі християнської істини (від світла) стає явним у своїй натурі - в цьому випадку це сказано про пороки язичницькі, які сильніше відтіняються в своєму неподобстві молодості світлом християнської моральності . - Бо все, що явне ... тобто такий вже загальний закон: все, що можна бачити, представляється світлом або світлим, непокритим (світло - тут в загальному значенні цього слова, тобто щось освітлене). 14 стих. Тому сказано: «Встань, сплячий, i воскрес­ни з мертвих, i освiтить тебе Хрис­тос». Тому що викриття корисне, і Бог звертається до грішника, котрий перебуває в духовному сні, наче в стані смерті, із закликом: "вставай" (замість: "сказано" потрібно читати "говорить" - по грец. legei). Звідки взято ці слова - невідомо. Найкраще взяти те припущення, що вони складають уривок з якогось християнського гімну, в якому є деякі відгомони з книги Ісаї (Іс. 62: 1 - повстань, Іс. 26:19: воскреснуть мертві і Іс. 60: 1 : бо прийшло світло твоє). 15 стих. Викриваючи інших, християни самі вже обов'язково повинні стежити за собою. "Дивіться, наскільки обережно ви робите" (обережність же - необхідна). 16 стих. Цінуючи час - точніше "купуючи час, набуваючи його у власність". Цим Апостол навчає віруючих користуватися кожним моментом часу, як купленим за гроші, щоб робити добрі справи. Нерозумний не дорожить часом, думаючи, що він нічого не вартий, а мудрий розуміє все його значення. До цього спонукає його і те міркування, що "дні лукаві", тобто наш час такий, що потрібне напруження всіх сил, використання всього часу для того, щоб можна було зробити щось дійсно корисне. 17 стих. - Не будьте нерозумні - пізнавайте, тобто намагайтеся визначити в кожному випадку, яка тут воля Божа (за іншими читаннями - воля Господня, тобто Христова). 18 стих. Для того, щоб ясно розуміти вимоги волі Божої, потрібно усунути все, що заважає людині зосередитися в собі самій. Тут перш за все такою перешкодою є пристрасть до вина. Замість того щоб, як язичники, впиватися вином, в якому отримує свій початок розпуста або будь-яка нестриманість (aswtia) [Ап. хоча і не забороняє вживання вина взагалі (він говорить тільки, щоб християни «не впивалися»), але тим не менш дає зрозуміти, що вино веде до всякого роду надмірностей і що, отже, воно для багатьох дуже небезпечно, особливо ж - додамо - тому, що рідко хто може визначити для себе "міру" вживання вина, при якій би вино не справило для нього сумних наслідків. "Вогонь в кров вкладається і малою кількістю вина" (єп. Феофан).], Християни повинні сповнюватися Духом, тобто досягати повноти через Дух Божий (en pneumati). Ап. немов хоче сказати, що християни матимуть бажану повноту радості, але цю радість вони отримають тільки віддаючи себе впливу Св. Духа. Яким способом досягти цієї повноти істинної християнсько-духовної радості? По-перше, звертаючись один до одного в різних формах християнської поезії: псалмах - найвірніше, новозавітних, які складали тодішні християни (див. 1 Кор. 14:26), славослів'ях або гімнах - теж новозавітних і співах духовних або, точніше, одах, які названі духовними за своїм походженням від Духа Святого (приклад такого - 1 Кор. 13) [В ранній християнській Церкві багато співали, як про це можна судити з численних уривків християнських гімнів, що зустрічаються хоча б, напр., в посланнях Ап. Павла. Пліній в листі до Траяна говорить, що християни збираються до сходу сонця і разом співають пісню Христу, як Богу (Богдашевський, стор. 623). Такі піснеспіви вельми корисні були для підтримки християнської радості в душах людей, гнаних язичницькою владою. Немає сумніву, що і в наші дні гарний спів релігійних і патріотичних, а також і інших світських пісень добре послужив би в справі морального виховання нашого народу, згідно з приказкою: "де співають, там ти можеш залишатися спокійним - злі люди не співають"] . По-друге, такий настрій досягається оспівуванням Господа Ісуса Христа в своїх серцях і, нарешті, по-третє, постійним піднесенням подяки Богу в ім'я Христа. Останнє, тобто подяка, особливо корисна тому, що сам вдячний, згадуючи про благодіяння Христа, тримається, так би мовити, в тій сфері, в якій перебуває Сам Христос.

16 червня читаємо Слово Боже про Христа як джерело води живої і про зішестя Святого Духа на апостолів. Євангельські читання 16 червня Євангеліє від Іоана, 7, 37-52, 8, 12 37 В останній же великий день свята стояв Ісус і голосно говорив: хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є. 38 Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої. 39 Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в ім’я Його; бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений. 40Багато ж з народу, почувши ці слова, говорили: Він воістину пророк. 41 Інші говорили: Це Христос. А ще інші казали: хіба з Галилеї Христос прийде? 42 Чи не сказано в Писанні, що Христос прийде з роду Давидового і з Вифлеєма, з того міста, звідки був Давид? 43Отже, виникла в народі через Нього незгода. 44 Деякі з них хотіли схопити Його; але ніхто не наклав на Нього рук. 45 І слуги повернулися до первосвящеників і фарисеїв; і дорікали їм: чому не привели Його? 46 Слуги відповіли: ніколи не говорила людина так, як Цей Чоловік. 47 Фарисеї ж сказали їм: невже і ви спокусилися? 48 Хіба увірував у Нього хтось з начальників або з фарисеїв? 49 Але цей народ, що не знає закону, проклятий він. 50 Никодим, один з них, який приходив до Нього вночі, говорить їм: 51хіба закон наш судить людину, якщо раніше не вислухають її і не дізнаються, що вона робить? 52 На це сказали йому: чи й ти не з Галилеї? Роздивись і побачиш, що пророк з Галилеї не приходить. 12 Ісус знову говорив до народу, кажучи: Я — Світло для світу; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя. Толкова Біблія Євангелист дає ще одну промову Христа, з якою Він в останній день свята Кущів звернувся до народу. Оскільки євангелист називає цей день великим, то це, без сумніву, був сьомий день. Правда, за законом Мойсея (Лев. 23:35 і сл.; Чис. 29:35; пор. Неєм. 8:18) і за іудейським звичаєм часу Христа, до семи днів свята Кущів приєднувався ще восьмий день - теж святкового характеру, названий на законі святковим зібранням (Ацерет), але цей день не мав подібності з попередніми днями свята Кущів. Так, перебування в кущах закінчувалося сьомим днем; урочисті ходіння до Силоамського джерела по воду - також. І, крім того, в сьомий день це ходіння з співом Пс. 117 (Осанна!) відбувалося сім раз, чому цей день пізніше і отримав назву "великої осанни". В цей день також неслися від вівтаря гілки, якими він прикрашався на початку свята. Словом, сьомий день був заключним днем ​​свята, день особливого святкового пожвавлення. Тому-то і Господь в цей день не очікував, як робили інші вчителі, щоб народ сам зібрався навколо Нього, в той час як Він би сидів (проповідники у євреїв зазвичай вчили сидячи, пор. Мф. 23: 2), а, навпаки, сам кликав до себе народ, стоячи в галереї храму. Крізь шум натовпу, який рухався від вівтаря до Силоамського джерела, по двору храму розноситься його заклик: "Хто жадає, нехай прийде до Мене і п’є". Прочани, що знаходилися на подвір'ї храму, співали гімн пророка Ісаї "І у радості будете черпати воду із джерел спасіння" (Іс. 12: 3), повинні були зрозуміти, що Христос закликає до Себе, як до того "джерела спасіння", про яке пророкує пророк. Зазначити потрібно, що Христос тут говорить щось більше того, що Він сказав колись самарянці: там (Ін. 4:10, 14) Він зображував Себе тільки як подателя живої води, тут же - як цю саму живу воду. Він відносить, таким чином, до Себе ті слова, з якими псалмоспівець звертався до Єгови: "у Тебе джерела життя, - в Твоїм світлі побачимо світло" (Пс. 35:10). Хто спраглий. Це - люди, які знають про недостатність своїх власних сил для отримання спасіння (пор. Мф. 5: 6). Вони знайдуть повне задоволення своїм запитам, коли увірують в Христа, подібно до того, як колись євреї знаходили під час мандрів в пустелі аравійській для себе воду в скелі. Тут Христос, таким чином, постає як здійснення тієї ідеї, яка була укладена в цьому старозавітному прообразі: Він - справжня скеля, що виточує з себе чудову воду, що дійсно задовольняє спрагу людства. 38 стих. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої. Інша обітниця: "хто вірує в Мене ..." має самостійне значення: вона - нова і за змістом, і за формою. Стосується вона не задоволення власних потреб того, хто з вірою приходить до Христа, а тих результатів, яких досягне людина, що повірила в Христа, по відношенню до навколишнього середовищі. І образ тут - інший, ніж в 37-му стихові. Там про Дух Божий йдеться як про воду з джерела, що вдовольняє спрагу людини, а тут Дух Святий порівнюється з каналами і струмками, які в безводну пору зрошують те чи інше поле або цілу країну, зберігаючи рослинність від смерті. Це порівняння ставить віруючого у Христа на один рівень з Христом як джерелом води живої. Але все ж не сама людина, не серце або уста її, а його черево названо місцем, звідки линуть струмені живої води засохлою землею. Цей вислів - черево - по відношенню до людини означає тіло людини, головним чином, з боку його призначення як органу харчування і розмноження (Втор. 28: 4, 11 за 70-ти; Суд. 16:17; Іов. 1:21; пор. Лк. 1:15; Ін. 3: 4). Отже, не в майбутньому, а в цьому земному житті віруючі в Христа робляться для багатьох інших людей джерелом, що освячує і оживляє. Такими стали, напр., Апостоли, що напоїли водами свого вчення весь всесвіт - "всієї вселенної живильники", як співає про них Православна Церква (на день Апостола Петра і Павла). «Як сказано в Писанні». У Святому Письмі такого вислову немає, але є щось, що нагадує його. Саме в кн. Ісаї говориться: "і буде Господь вождем твоїм завжди, і під час засухи буде насичувати душу твою й наповнювати кістки твої, і ти будеш, як напоєний водою сад і як джерело, води якого ніколи не висихають». (Іс. 58:11; пор. Зах. 14: 8). Те, що пророки говорили про значення Ізраїльського народу, яке він, сам будучи освячений Богом, буде мати для народів язичницьких, тепер Господь докладає до віруючих в Нього. Звичайно, це мало б виповнитися на віруючих тоді, коли на них зійде Дух Святий, посланий в світ через Христа (Ін. 16: 13-14). 39 стих. Так як читачі 4-го Євангелія мало були знайомі зі звичаями свята Кущів, і так само і з обітницями Христа про дарування Святого Духа, то євангелист вважає тепер за потрібне зауважити, що в цьому випадку Христос говорив про Святого Духа, що мали отримати віруючі в Христа, і якого віддавна, до прославлення Христа, на віруючих не було. Не було Духа Святого… Це, звичайно, не говорить про те, що Дух Святий не існував тоді. Ні, Він існував завжди і сам євангелист каже, що Дух Святий був у пророків (Ін. 3:34), в Ісусі (Ін. 6:63), в благочестивих людей (Ін. 4:23) і в усьому творінні (Ін . 6:63). Тут же мається на увазі дія Духа Святого в Церкві, серед віруючих у Христа. Такий Дух називається тому Духом воскреслого і прославленого Христа (Ін. 20:22; Ін. 15:26; Ін. 16: 7). Це дійсно був новий відносно до форми прояв Духу, про який сповіщали пророки (Єз. 2: 2; Єз. 18:31; Єз. 36:26), хоча по суті завжди був, в усі часи, один і той же Дух Божий. 40 стих. По-різному подіяли слова Христа на присутніх біля Нього слухачів. Одні визнавали Його пророком, хоча навряд чи з'єднували з цим словом конкретне розуміння (пор. Ін. 6:14). Інші ж називали Його Месією. Але були і противники такої думки - це ті, які думали, що Христос постане не з роду Давидового, і не з Вифлеєма, міста Давидового. Деякі ж вважали Христа обманщиком, шкідливим для народу ізраїльського, і намагалися, хоча і невдало, затримати Його і видати начальству. Служителі від Синедріону не змогли затримати Христа. Повернувшись в Синедріон, вони заявили, що слова Христа справляють непоборний вплив на слухачів і що вони самі підкорилися цьому впливу. Фарисеї, які були присутні в Синедріоні, дратуються цією заявою ... і вказують служителям на те, що ніхто з начальства не визнав Христа. Тільки проста неосвічена чернь йде за Христом. «Проклятий він». У цих словах про простий народ явилася вся зарозумілість гордих своїми знаннями в законі фарисеїв, вся їх зневага до людей іншої освіти і світогляду. Серед загального збудження, в Синедріоні лунає тільки спокійне слово Никодима (пор. Ін. 3: 1), який, за обов'язком своїм, як член Синедріону, також був присутній при допиті служителів. Він зі свого боку вказує також на закон, який повинні були знати і члени Синедріону, але про який вони тепер забули. "Закон - каже Никодим - вимагає, щоб вирок про будь-кого ухвалювався тільки після того, як підсудний буде вислуханий особисто і в той же час про нього будуть зібрані відомості" (пор. Вих. 23: 1; Втор. 1:16) . Роздратовані цим несподіваним протестом фарисеї висловлюють підозру в тому, чи не походить і сам Никодим із Галілеї, - адже він так виступає за галилейського вчителя! Нехай він пригадає, що з Галилеї не було пророка… Що сказав на це Никодим - вказав він на Іону пророка, що походив із міста коліна Завулонового (4 Цар. 14:25; пор. Іон. 1: 1) і на те, що походження багатьох пророків невідоме, і який був взагалі результат усієї розмови, - євангелист не повідомляє. Ймовірно, ніякої постанови про взяття Христа під варту ухвалено не було: Христос і після того виступав в храмі, як учитель (Ін. 8:20). Я світло світу. Слово "світло", як термін, що позначає духовне просвітництво, часто вживається у пророків (Іс. 9: 2; Іс. 49: 6). Але Христос тим, що Він є світлом, хоче сказати не тільки те, що Він є носій божественної спасительної істини, а й те, що Він, в силу Свого найтіснішого єднання з Отцем, є першоджерелом всілякого світла в світі, що від Нього йде не тільки справжнє Богопізнання, але і залежить все духовне життя людини, яка інакше, без Христа, ходила б в темряві (пор. Ін. 1: 5). Щоб вийти з цієї темряви, потрібно вірити в Христа, йти за Ним. Немає нічого неймовірного і в тому припущенні, що привід до найменування Себе світлом світу подав Христу один обряд свята Кущів. Саме, в ніч з першого на другий день цього свята, в храмі, у внутрішньому передньому дворі, запалювалися два великих канделябра, що мали чотири золотих чашки з маслом, які постійно поповнювалися. Світло цих канделябрів розливалося вночі по всьому Єрусалиму. Господь і міг, пристосовуючи промову Свою до цього звичаю, сказати про Себе, як про світло, яке світить не одному Єрусалиму, а цілому світу. Діяння святих апостолів, 2, 1-11 1 Коли настав день П’ятдесят­ницi, усі вони були однодушно вкупі. 2 I раптом зчинився шум з неба, ніби від сильного вітру, i наповнив увесь дім, де вони перебували. 3 I з’явились їм розділені язики, мов вогненні, i спочили по одному на кожному з них. 4 I спов­нилися всі Духа Святого, i почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати. 5 У Єрусалимі ж перебували юдеї, люди побожні, з усякого народу під небесами. 6 Коли зчинився цей шум, зібрався народ i схвилювався; бо кожний чув, що вони говорять його мовою. 7 I всі були вражені i дивувалися, кажучи один до одного: «Чи не всі ці, якi говорять, галiлеяни? 8 Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися. 9 Парфяни, i мідяни, i еламiти, i жителі Месопотамії, Юдеї i Каппадокiї, Понту та Асiї, 10 Фригiї i Памфілії, Єгип­ту i країв Лівії, прилеглих до Киринеї, i захожі з Риму, юдеї та прозелiти*, 11 критяни й аравитяни, чуємо, що вони говорять нашими мовами про великі діла Божі?» Толкова Біблія Господу Було вгодно, щоб - подібно як і Великдень - перша християнська П'ятидесятниця збіглася з днем ​​П'ятидесятниці єврейської, що означало собою не менше аніж скасування і кращу заміну того й іншого єврейського свята. Про це так говорить блаженний Феофілакт: "в який день даний Закон, в той же потрібно було дарувати і благодать Духа, бо як Спаситель, маючи понести святе страждання, благоволив віддати себе на це страждання не в інший час, а в той, в який був заколений агнець, щоб зв'язати істину з самим образом, так і зішестя Св. Духа, з благовоління згори, дароване не в інший час, але в той, в який був даний Закон, щоб показати, що і тоді законоукладав і тепер законоукладає Дух Святий ... Оскільки в день П'ятидесятниці зносили снопи свіжих плодів, і різні особи сходилися під одне небо (в Єрусалимі), то в цей же день мало бути і те, щоб початки від всякого народу всіх народів, що живуть під небом, зібралися в один сніп благочестя і по слову апостольському віддавалися Богу ... " Всі однодушно знаходилися вкупі ... - ῆσαν άπαντες ομοθυμαδόν επί το αυτό. Хто все і де? Слов'янський переклад додає "апостоли", наш - "вони", маючи на увазі під "усіма" не тільки апостолів, але і всіх віруючих у Христа, що були тоді в Єрусалимі (Діян. 1:16, ср .; Діян. 2:14) і новоприбулих на свято іудейської П'ятидесятниці. З подальшого видно (Діян. 2: 2), що збори цих віруючих у Христа відбувалося в будинку, ймовірно, в тому самому, в якому було і попереднє зібрання (Діян. 1:13). Особливо багатолюдним навряд чи можна його вважати, з огляду на те, що треба було б в такому випадку надати в розпорядження апостолів будинок неймовірно великих розмірів. Шум ... немов буря раптова зірвалася ... Отже, самого вітру не було, тільки шум (пор. Злат. І Феофіл.), Що йшов зверху вниз, з неба до місця зборів апостолів, - шум настільки сильний, що привернув загальну увагу (Діян. 2: 6). І наповнив увесь дім, де вони перебували, тобто зосередився в цьому будинку, де вони перебували, де вони сиділи, перебуваючи в молитві і благочестивих співбесідах, в очікуванні виконання обітниці. …Як шум без вітру, так і язики полум’я без вогню, лише подібні вогненним. "Прекрасно говорити: немов би огненні, ніби буря вітру, щоб ти не подумав чогось чуттєвого про Духа" (Феофіл., пор. Злат.). Шум був при цьому знаком свідчення зішестя Св. Духа для слуху, язики - для зору. І те, й інше підносило для апостолів велич події і вплив її на душу, яка, власне, і була головним предметом чуда цього обіцяного хрещення "Духом Святим і вогнем". Поділені язики - διαμεριζόμεναι γλῶσσαι - розділені народи. Враження моменту зішестя Св. Духа було, очевидно, таке, що з якогось невидимого, але близького джерела раптово зійшов і сповнив дім шум, і раптом почали виділятися наче вогненні язики, що поділилися між усіма присутніми - так, що відчувалося при цьому одне і те ж спільне джерело всіх їх. Шум з неба знаменував також могутність сили Св. Духа, переданої апостолам ("сила згори" Лк. 24:49), а язики знаменували полум'яність проповіді, яка повинна була служити єдиною зброєю преклоніння світу до підніжжя Хреста Христового. Разом з тим язики були також точним означенням звершеної в душах апостолів зміни, яка виразилася в несподівано відчутої ними здатності говорити на інших мовах. Усі ж вони сповнились Духом Святим ... "Дух Святий, - каже Григорій Богослов (Діян. 4:16), - діяв, по-перше, в ангельських і небесних силах ..., потім в отцях і пророках ..., після ж всього діяв в учнях Христових, і в них триразово - у міру їх сприйнятливості і в три різні часи: до прославлення Христа стражданням, по прославлення воскресінням і після вознесіння на небо (Діян. 3:21), як показує перше - очищення від хвороб і духів, що чинилося, звичайно, не без Духа; також по звершенні домобудівництва - дуновіння Христа, що, очевидно, було Божественним натхненням, і нарешті - нинішній поділ вогненних язиків ... Але перше було не чітким, друге - виразним, а нинішнє – досконаліше, бо не дією вже, як раніше, але істотно присутній і як би сказав інший - співперебуває і співживе Дух ... " Почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати ... В пояснення цього так говорить св. Кирило Єрусалимський: "Петро і Андрій - галилеяни - говорять по-перськи і по-мідійськи, Іоан та інші апостоли висловлюються на всякій мови присутніх язичників. Дух Св. навчає багатьом мовам разом, яких зовсім не знали навчені Ним. Це - Божественна сила! Яке порівняння між довготривалим їх незнанням і між цією всеосяжною, багатосторонньою, надзвичайною, раптовою здатністю говорити на всіх мовах ... " Св. Феофілакт повчає: "Чому дар мов апостоли отримали перш інших обдарувань? Тому що мали розійтися по всіх країнах, і як під час стовпотворіння одна мова розділилася на багато, так тепер багато мов з'єдналися в одній людині, і одна й та ж людина, з натхнення Духа Святого, говорила і перською, і римською, і індійською, і на багатьох інших мовах. І дар цей називався даром мов, тому що апостоли могли говорити на багатьох мовах ... " Говорять вони про великі діла Божі ... - про все, що являв і являє Бог в світі, особливо з появою Сина Божого. За величчю такого предмета мови і сама мова повинна була мати характер височини, урочистості і захопленості, взагалі натхненного прославлення і подяки Богові.

На свято П'ятидесятниці Господь подарував Свято-Миколаївському монастирю святкове богослужіння - літургію з вечірнею - з предстоятельством представника Вселенського патріархату високопреосвященнійшого Макарія, митрополита Анейського, за участю першого ігумена жидичинського монастиря преосвященнійшого Марка, єпископа Кіровоградського і Голованівського. Таким чином, на День Святої Тройці вперше, після оголошення Томосу про автокефалію Православної Церкви України, братія монастиря мала спільне літургійне служіння й співпричастя з представниками Вселенського патріархату. Грецький митрополит Макарій привітав українських православних вірян і братію монастиря з Днем Святої Тройці, передав вітання від Вселенського патріарха Варфоломія й назвав свою присутність в Україні, зокрема і в жидичинському монастирі, свідченням єдності Православної Церкви "від півночі до півдня, від сходу до заходу". Він також зауважив, що Бог його вдруге привів у монастир, збудований на честь святителя Миколая, "святого вселенського, якого шанує як Православна Церква, так і Католицька". Крім того, владика Макарій після богослужіння під час дружньої, відвертої розмови, зазначив, що це була особлива служба й молитва, і він розкаже про неї Його Всесвятості, Вселенському Патріархові Варфоломію, а також передасть йому прапорці Вселенського патріархату й Жидичинського монастиря, виготовлені напередодні візиту грецького митрополита в монастир. У свою чергу, намісник Свято-Миколаївського монастиря архимандрит Константин подякував митрополиту Макарію за візит і спільне святкове богослужіння, зазначивши, що ще недавно ніхто б не повірив, що в цьому храмі буде служити разом з братією монастиря представник Вселенської патріархії, засвідчуючи єдність Української Церкви й Вселенською Православною Церквою. Архимандрит Константин подарував митрополиту Макарію копію чудотворної жидичинської ікони святого Миколая. Довідка Макарій (Павлідіс) (нар. 1937 р.), митрополит Анейський, іпертим і екзарх Іонійський (Православна Церква Константинопольського патріархату) В миру - Павло Павлідіс (Παυλίδης), народився 24 вересня 1937 року в Янниці Пельскій, Греція. Там же здобував середню освіту з 1947 по 1953 рік. Відправився на Святу Гору Афон, де з 1953 по 1959 рік навчався в Афонської церковній школі. З 12 квітня 1955 року проживав в монастирі Кутлумуш, де 4 грудня того року був пострижений у чернецтво. З 1959 по 1963 рік навчався в Халкінській богословській школі. 6 лютого 1961 року був висвячений у сан ієродиякона в каплиці Халкінської школи митрополитом Філадельфійським Яковом (Цанаварісом-Папаїоану). 19 травня 1963 був висвячений у сан ієромонаха тим же владикою. Після випуску з богословської школи повернувся на Святу Гору. У 1964 році був прийнятий в клір Фіатирської єпархії в Великобританії. Митрополит Фіатирський Афінагор (Кокінакіс) призначив його опікуватися Лондонським районом Кінгстон-Саррей. Тут з 1964 по 1969 рік він створив нову Георгієвську парафію і грецьку школу. У січні 1969 року супроводжував митрополита Філадельфійського Якова, призначеного патріаршим екзархом в Австралії, і до листопада того року здійснював пастирське служіння в Мельбурні. Потім знову пішов за владикою Яковом до Німеччини. З 6 грудня того року служив в клірі Німецької митрополії Константинопольського Патріархату в Бонні. Допомагав митрополиту в перебудові єпархії для задоволення потреб грецьких емігрантів-робітників. У Боннському університеті вивчав богослів'я, патрологію і церковну історію. 3 грудня 1971 року вмираючий митрополит Німецький Яків призначив його протосингелом Німецької митрополії. З того ж року по 1972 рік був був патріаршим представником в Німецькій митрополії. У 1980 році був призначений учителем грецьких шкіл в Німеччині. У 1985 році був звільнений від послуху протосингела Німецької митрополії. У листопаді того ж року був висвячений на єпископа Лампсакського, вікарія Швейцарської митрополії. Висвячення в Цюріху, Швейцарія, очолив митрополит Швейцарський Дамаскін. З того часу служив помічником Швейцарського митрополита, главою відділу кадрів Православного Центру Вселенського Патріархату і священиком при Інституті вищих досліджень з православного богослів'я в Шамбезі. З 2001 року деякий час був тимчасово керуючим Швейцарською єпархією і Шамбезійським Православним Центром. Представляв Константинопольський патріарх в низці екуменічних зустрічей, брав участь у численних богословських зборах. 10 липня 2018 року був обраний митрополитом Анейським.

Свято на згадку про велику подію зішестя Святого Духа встановлене самими апостолами, які щорічно святкували день П'ятидесятниці і заповідали всім християнам згадувати день зішестя Святого Духа (пор. 1 Кор. 16, 8; Діян. 2: 1-4, 20:16). У «Апостольських постановах» є пряма заповідь святкувати П'ятидесятницю: «Через десять днів після Вознесіння буває п'ятидесятий день від першого дня Господнього (Великодня): цей день нехай буде великим святом. Бо в третю годину цього дня Господь Ісус послав дар Святого Духа». Свято П'ятидесятниці, яке отримало також назву День Святого Духа, з початкових часів християнства святкувався Церквою урочисто. Особливу урочистість йому надавав звичай древньої Церкви звершувати в цей день Хрещення оголошених - нагадуванням про цей стародавній звичай є те, що на Літургії замість Трисвятого співається «Ті, що в Христа хрестилися». У IV столітті святий Василій Великий уклав молитви, що читаються на вечірній донині. У VIII столітті святі Іоан Дамаскін і Косма Маюмський склали на честь свята піснеспіви, які й понині співає Церква. Назва П'ятидесятниці це свято отримало тому, що згадувана в цей день подія відбулася в старозавітнє свято П'ятидесятниці, а також тому, що це свято відбувається на п'ятдесятий день після Великодня. Воно називається також днем ​​Зіслання Святого Духа на Апостолів (по подію, що згадується) і днем ​​Святої Трійці. Ця назва пояснюється, головним чином, тим, що зішестям Святого Духа на апостолів відкрилася звершувальна дія Третьої Особи Святої Трійці і участь трьох Осіб Божества в домобудівництві спасіння людського роду. Тому Церква в це свято особливо закликає віруючих поклонятися триіпостасному Божеству: Синові в Отці зі Святим Духом. Зішестя Святого Духа на апостолів є укладання Нового вічного Завіту Бога з людьми. Щоб сподобитися тих благ, які уготовані нам Спасителем, ми повинні засвоїти вчинене Христом для нас і заради нас спасіння, тобто зробити це спасіння власним, своїм в нашому земному житті, зробитися Христовими, зодягнутися в Христа, «прищепитися» до Христа і до життя у Христі, як гілка прищеплюється до виноградної лози. Здійснюється ж це в єдності Тіла Христової Церкви силою Святого Духа, Духа Утішителя, Якого Господь Ісус Христос в день П'ятидесятниці на виконання Своєї обіцянки послав від Отця Своїм учням і всім віруючим. «Вознісся єси у славі Ангелів Царю (щоб) Утішителя нам від Отця послати». Дух Святий в день П'ятидесятниці з'явився в світі у видимому способі і відчутно для людської душі з дарами спасительної благодаті. Дух Святий, у всякому дійстві з’єднаний та нероздільний з Отцем і Сином, здійснює відновлення й оживотворення людини, наповнює нас струменями життєдайного життя Христового. Дух Святий - Джерело святості і життя. Він просвічує і освячує кожну людину, що живе у Христі. Він є Життя і «Життя Податель» - Дух, Душа Церкви. Господь, заснувавши свою Церкву у вигляді спільноти учеників, вознісся на Небо. До дня П'ятидесятниці ця спільнота учеників була подібною до людського тіла, створеного Богом з землі, до тих пір, доки в неї не було вдихнуто дихання життя, яке дало йому душу живу (Бут. 2, 7). У день П'ятидесятниці на спільноту учнів Господа,що являє собою початок Церкви Христової, зійшов Святий Дух, і вона стало єдиним Тілом, живою Душею. З цього часу Церква Христова отримала можливість зростати через прийняття і приєднання до себе інших душ. Надзвичайну і благодатну дію справило зішестя на апостолів Святого Духа. Вони абсолютно змінилися, і стали новими людьми. Вони сповнилися найбільшої любові до Бога і до людей. Це був вилив любові Христа в їхні серця Духом Святим. Вони відчули в собі силу, відвагу і вище покликання все життя віддати на служіння Славі Божій і спасінню людей. «Раніше промовляючий через пророків Бог, істинний Утішитель, відкривається сьогодні служителям і свідкам Слова». «Віддані Спасителю, вони сповнилися радості, і колись боязкі отримали сміливість, коли Дух Святий зійшов згори». Дух Святий - «діюча Отцівська Божественна самовладна Сила», «Всесильне сяюче Світло, що виходить від ненародженого Світла», «що виходить від Отця і через Сина прийшов» - «просвітив учнів, явив їх посвяченими в таємниці неба», весь світ просвітив і навчив шанувати Святу Трійцю, «для всіх відкрив сенс Христового домобудівництва». «Дух Святий є ... Життя і животворче Світло і Податель Світла, Самоблагий і Джерело блага. Ним Отець пізнається і Син прославляється і від усіх пізнається». «Дух Святий - Світло, Життя і живе, мислене Джерело. Він - Дух Премудрості, Дух розуміння, благий, правий, мисленний, могутній, що очищає гріхи. Він - Бог, що здійснює обоження людини. Він - Вогонь, що виходить із Вогню. Він - говорить, діє, роздає дари. Через Нього увінчалися всі пророки і божественні апостоли з мучениками. Це явлення незвичайне для слуху і споглядання. Це - Вогонь, що розділяється для передання обдарувань. Святий Дух призводить до буття («осутнює») і животворить все творіння: в Ньому все живе і рухається… Святим Духом подається глибина обдарувань, багатство слави, богопізнання і премудрості. Ним подається всім джерело божественних скарбів, святість, оновлення, обоження, розум, світ, благословення і блаженство, бо Він є Життя, Світло, Розум, Радість, Любов, і Благість… Дух Святий всіх закликав до єднання в єдиному Тілі Христової Церкви… Духом Святим ми отримуємо відання Святої Трійці і поклоніння Їй. «Всі схиляють коліна перед Утішителем, Сином Отця і спорідненим Отцю, бо всі побачили в троїчній Особі Істоту істиннонеприступну, позачасову, єдину, коли засяяла світлом благодать Духа» 627. Єдиному триіпостасному Богу «поклоняємося, всі промовляємо: Святий Боже, що все сотворив Сином сприянням Святого Духа; Святий Кріпкий, ним же Отця пізнали і Дух Святий прийшов у світ; Святий Безсмертний, Утішительний Душе, що від Отця походить і в Сині спочиває: Тройце Свята, слава Тобі». Так, в день П'ятидесятниці відкрилася таємниця Божественної Істоти, таємниця Святої Трійці. Догмат про Святу Тройцю є основним у християнстві. Ним пояснюється вся справа викуплення грішного людства. На вірі в Триєдиного Бога ґрунтується все християнське віровчення. Догмат про Пресвяту Тройцю має для всіх віруючих і глибоко моральний сенс. Бог, Троїчний в Особах, є Любов. Божественна ж любов вилилася в серця віруючих Духом Святим через Сина. Служба на свято Святої Трійці вчить християн бачити своє життя так, щоб в їх взаємних стосунках здійснювалося, по можливості, та благодатна єдність, образ якої являють Особи Пресвятої Трійці: «щоб були єдині, як ми єдині» (Ін. 17, 22). Всі богослужіння - і суспільне, і приватне - починається з прославлення Пресвятої Трійці. Молитви до Святої Тройці супроводжують людину від появи її на світ і до смерті. Перші слова, з якими Церква звертається до новонародженого: «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа». Немовля охрещується «в ім'я Отця і Сина і Святого Духа». У таїнстві Миропомазання Церква накладає на нього «печать дару Духа Святого». З підліткового віку тому, хто кається, відпускаються в таїнстві Сповіді гріхи його - «в ім'я Отця і Сина і Святого Духа». В ім'я Святої Трійці відбувається таїнство Шлюбу. Зрештою, остання молитва священика при похованні померлого: «Бо Ти єси воскресіння» закінчується молитовним зверненням до Святої Тройці. Служба П'ятидесятниці в тропарях, стихирах і канонах, старозавітних і євангельських читаннях розкриває сутність вчення про Святу Тройцю і про Святого Духа. П'ятидесятниця, за словами церковних піснеспівів, є свято «післясвяткове і кінцеве». Воно є завершенням всіх великих свят від Благовіщення Пресвятої Богородиці до Великодня і Вознесіння Господа Ісуса Христа. Свято П'ятидесятниці є закінчення хресного шляху, пройденого Боголюдиною Христом заради спасіння світу, день створення Церкви Христової, в межах якої відбувається спасіння людей благодаттю Святого Духа. Митрополит і грецький богослов Ієрофей Влахос: "Святі Отці називають П'ятидесятницю заключним святом, в сенсі відтворення і оновлення людини… Початком Божественного домобудівництва і таїнства втілення Бога Слова є Благовіщення Пресвятої Богородиці, а його завершенням - П'ятидесятниця, оскільки лише тоді, дією сили Пресвятого Духа, людина стала членом воскреслого і обожненого Тіла Христового. Таким чином, все, що має відношення до Святого Духа, безпосереднім чином відноситься і до Христа. Христологія немислима поза пневматологією (вчення про Духа Святого), як і Пневматологія поза Христологією. Зішестя Святого Духа на учнів відбулося в недільний, воскресний день. Цим ще раз підтверджується цінність і значимість неділі. Характерно, що всі великі Господні свята відбулися в цей день. Згідно із св. Никодимом Святогорцем, в перший день, тобто в неділю, було розпочато створення світу і творіння, оскільки в цей день був створений світ. У неділю, (з воскресінням Ісуса Христа) почалося відтворення і оновлення створіння, і в неділю (зі сходженням Святого Духа), воно завершилося. Всі створіння були створені Отцем за участю Сина і Святого Духа; оновлено Сином при милості Отця і за сприяння Святого Духа; а завершено Святим Духом, що сходить від Отця і посилається в світ через Сина. Короткий огляд іудейської П'ятидесятниці показує, що вона була прообразом новозавітної П'ятидесятниці. У день іудейської П'ятидесятниці Мойсей прийняв закон Старого Завіту, в день же християнської П'ятидесятниці учні прийняли Святого Духа і на особистому досвіді пережили закон Нового Завіту - закон Божої благодаті. У Старому Завіті безплотний Логос дав закон на горі Синай, в Новому ж Завіті воскреслий і вже втілений Логос послав Святого Духа до учеників, що перебували в єрусалимській світлиці, і ті стали членами Його прославленого Тіла. Якщо в П'ятидесятницю Старого Завіту підносили початки від плодів врожаю, то в П'ятидесятницю Нового Завіту були піднесені початки від «розумних плодів» зі збору врожаю, виробленого Самим Христом, тобто Богу були піднесені апостоли. День П'ятидесятниці є днем ​​заснування Церкви з тієї точки зору, що в цей день апостоли стали членами Тіла Христового. Раніше вони з Христом мали просте спілкування, тепер же, силою і дією Святого Духа, вони стають членами Його Тіла. З духовної Церква стає плотською. Святі, що здобули обоження, мають зв'язок і спілкування не тільки з безплотним Словом, але зі Словом втіленим, з Боголюдиною Христом. Вчення про те, що Церква є Тілом Христовим, а святі Його - членами, розвивається апостолом Павлом (1 Кор.12,1-31). У посланні йдеться, що Церква не є простою релігійною організацією, але Тілом Христовим. Понад те говориться, що розподіл дарів відбувається дією Святого Духа. Апостол Павло приходить до висновку: «Ви - Тіло Христове, а окремо - члени» (1 Кор. 12, 27). Необхідно додати, що у вченні Святих Отців простежуються дві істини, що вказують на спільну енергію Осіб Святої Тройці. Християни є членами Тіла Христового (1 Кор. 2, 27), але одночасно вони є і храмами Духа Святого (1 Кор. 6, 19). Одне іншого не виключає… Сходження Святого Духа в день П'ятидесятниці ні в якому разі не означає, що раніше Він не був присутній на землі і не перебував поруч з людьми, а говорить про те, що Святий Дух діє різними способами. Можна навести два характерних моменти, що прояснюють сенс зішестя Святого Духа і Його різну дію. У день П'ятидесятниці апостоли усвідомили істину, що Святий Дух є окремою іпостассю, а не просто Божественною енергією. Святий Дух, Який діяв у Старому Завіті ледь зримо, як подих, як звук, як шелест вітру, як натхнення пророків, в день П'ятидесятниці з'явився «як сущий в особливій Іпостасі». Таким чином, після подій, протягом яких головною була Іпостась Сина, почали відбуватися події, коли діяла Іпостась Святого Духа (св. Григорій Палама). Другим моментом, на підставі якого можна витлумачити все, що стосується зішестя Святого Духа в день П'ятидесятниці, є те, що в цей день Дух Святий вчинив учнів членами Тіла Христового і дав їм силу для співучасті в перемозі Христа над смертю. Говорячи про сходження Святого Духа, св. Никодим Святогорець використовує місця з творінь свв. Микити Стифата і Василя Великого, згідно з якими Святий Дух зійшов не «рабськи», але як володар, «самовладно». Як Син і Слово Боже по Своїй волі, добровільно, став чоловіком, так і Дух Святий по Своїй волі вчинив апостолів членами Тіла Христового. Адже воля Отця є і волею Сина і Святого Духа, і навпаки. Енергія і воля Троїчного Бога є спільною і єдиною. Таким чином, звершившись одного разу в історії, П'ятидесятниця повторюється в житті святих. Всі обожені, досягнувши певного стану духовного життя, беруть участь в П'ятидесятниці - зішесті Святого Духа, і стають апостолами і учнями Ісуса Христа. П'ятидесятниця - це апогей прославлення і обожнення. Всі, хто слідує цим шляхом за учнями, сходять до споглядання і беруть участь у нетварній благодаті і енергії П'ятидесятниці. … Без всякого сумніву, в цьому питанні існує багато цікавих сторін, але те, що ми прагнули довести - це неможливість відділення Христології від пневматології, як і пневматології від Христології. Головним чином тут були виділені моменти Христологічного характеру свята П'ятидесятниці, що тісним чином з'єднуються зі Святим Духом. Апостол Павло конкретний у своєму вислові: «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі» (Рим. 8, 14). Не всі створені Богом люди є дітьми Божими, але лише ті, хто керується Духом Святим. Усиновлення нерозривно поєднується з внутрішньою розумною молитвою, «якою взиваємо: «Авва, Отче!» (Рим. 8, 15). Дух Божий, що знаходиться в серці людини, «свідчить разом із духом нашим, що ми - діти Божі» (Рим. 8, 16). Тобто, сином Божим є той, хто має в собі Святого Духа, що свідчить і підтверджує, що ця людина є дитиною Божою. А буття Святого Духа в серці людини підтверджується внутрішньою, яка відбувається із взиванням, сердечною молитвою. Якщо людина не має в собі Духа Святого, то вона не належить Христу, а це значить, що вона не є живим членом тіла Христового. Якщо вона хрещена, то благодать хрещення перебуває в бездіяльності, а людина залишається омертвілим членом Церкви. Це я кажу апостолом Павлом в одному дуже важливому уривку апокаліптичного характеру: «Якщо ж хто Духа Христового не має, той і не Його» (Рим. 8, 9). Ніхто не належить Христу, якщо не має Його Духа зо всіма нами раннє наведеними передумовами. І навпаки, той, хто має в собі Святого Духа є дійсним членом Тіла Христового, оскільки має великі негаразди «по плоті, а за духом» (Рим. 8, 8-9). З цього видно, наскільки тісно пов'язані між собою Христологія і Пневматологія. Метою втілення Слова Божого є прийняття людьми Святого Духа і їх становлення членами Тіла Христового, і через це - житлами Троїчного Бога. Тому і метою духовного життя людини є причастя Духа Святого, через яке ми стаємо живими членами Церкви, живими членами Тіла Христового і таким чином маємо спільність із Троїчним Богом. Христологія, що не веде до причастя Святого Духа в дійсне Тіло Христа, є теоретичною і ніякої користі людині не приносить. Необхідно роз'яснювати і аналізувати Христологічні терміни, щоб забезпечити спосіб «лікування» і вказати шлях для очищення, просвічення і обоження. … Великою честю і благословенням для нас є те, що ми належимо до Православної Церкви і маємо можливість брати участь в благодаті Святого Духа і ставати земними сповідниками Святої Трійці. Необхідно лише відповідати цьому великому благословенню". Екзегет Олександр Лопухін, Толкова Біблія: "Господу Було вгодно, щоб - подібно як і Великдень - перша християнська П'ятидесятниця збіглася з днем ​​П'ятидесятниці єврейської, що означало собою не менше аніж скасування і кращу заміну того й іншого єврейського свята. Про це так говорить блаженний Феофілакт: "в який день даний Закон, в той же потрібно було дарувати і благодать Духа, бо як Спаситель, маючи понести святе страждання, благоволив віддати себе на це страждання не в інший час, а в той, в який був заколений агнець, щоб зв'язати істину з самим образом, так і зішестя Св. Духа, з благовоління згори, дароване не в інший час, але в той, в який був даний Закон, щоб показати, що і тоді законоукладав і тепер законоукладає Дух Святий ... Оскільки в день П'ятидесятниці зносили снопи свіжих плодів, і різні особи сходилися під одне небо (в Єрусалимі), то в цей же день мало бути і те, щоб початки від всякого народу всіх народів, що живуть під небом, зібралися в один сніп благочестя і по слову апостольському віддавалися Богу ... " Іоан Золотоустий: "Що це за п'ятидесятниця? Це - час, коли потрібно було серпом зрізувати жнива, коли треба було збирати плоди. Бачиш образ? Дивись, у свою чергу, і на саму істину. Коли треба було пустити в справу серп слова, коли потрібно було збирати жнива, - тоді, як витончений серп, прилітає Дух. Послухай, справді, що говорить Христос: "Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як вони пополовіли до жнив" (Ін. 4:35); і ще: "Хоч жниво велике, та робітників мало" (Лк. 10: 2). Отже, Христос першим узяв серп; Він підніс на небеса початок плоду, прийнявши наше єство; тому Він називає це жатвою…"

17 червня Свято-Духівський скит Свято-Миколаївського жидичинського чоловічого монастиря відзначає своє престольне свято – День Святого Духа. Свято-Духівський скит - особливе місце. Про це говорять різні люди, які приїжджають сюди навіть просто посидіти тут в тиші й відпочити від навколишньої суєти. Так, наприклад, монахині, що іноді, попри велику зайнятість і брак вільного часу, «вириваються» на скит з Луцька, кажуть, що по-особливому відчувають це місце і їм достатньо просто трішки побути тут. Сьогодні на скиту – храм Святого Духа, дві каплички і три келії. Ще тут отець Агапіт розводить голубів, які здавна стали символом Святого Духа. Справді якесь незвичне умиротворення відчуваєш, коли бачиш, як ці красиві білі птахи літають... Наразі тут живуть троє монахів. Скит стоїть на унікальному місці – на древньоруському городищі, на руїнах одного з найдавніших монастирів Русі, а також на… безлічі людських кісток. Як чернечих мощів, так і на тілах воїнів різних епох. Колись тут був острівного типу оборонний форпост. Розповідають, що сюди колись приносили майже безнадійних хворих чи поранених і залишали на ніч. І вони… незбагненно зцілювалися. Про Святого Духа як сенс життя Так, у день Святої Тройці, П’ятидесятниці, святкують саму подію зішестя Святого Духа на апостолів, а в понеділок віддають особливу шану Святому Духові як третій Божій Особі. Від дня зішестя Святого Духа віра християнська стала швидко поширюватися по всьому світові. Просвітлені Святим Духом, апостоли благодатно, сміливо, мудро й натхненно проповідували усім про Ісуса Христа, Сина Божого. Господь допомагав утверджувати Свою Церкву численними чудесами, які звершували апостоли ім`ям Ісуса Христа. Благодать Святого Духа, яка була явно дана апостолам у вигляді вогненних язиків, тепер подається у Православній Церкві неявно – в святих таїнствах, через наступників апостолів – пастирів Церкви – єпископів і священиків (Діян. 2; 1–47; 23). Святий Дух – Третя Особа Святої Трійці, істинний Бог, як Бог Отець і Бог Син. Дух Святий превічно сходить від Отця і цим відрізняється від інших Осіб Пресвятої Трійці. Сам Господь наш це засвідчив словами: «Я ублагаю Отця, і дасть вам іншого Утішителя... Духа Істини... Утішитель же — Дух Святий, Якого пошле Отець в ім`я Моє, навчить вас всього, що Я говорив вам» (Ін. 14, 16, 17, 26). Дари Святого Духа були послані усій Церкві, перш за усе апостолам, а через них і всім віруючим. Дух Святий один, але дари Його різні. Дари Духа Святого численні: дар мудрості, дар учительства, дар пророцтва, дар пізнання, дар служіння, дар пастирства, дар володіння різними мовами… Але головний дар Святого Духа, який повинен проявлятися у всіх християнах - це дар любові. Без цього дару любові людина по суті не може називати себе християнином, віруючою людиною. «Плоди Духа, – говорить святий апостол Павло, – є у всякiй добротi, праведностi та iстинi (Єф. 5,9). Плодами діяльності в людині Святого Духа є, за словами того ж апостола, «любов, радiсть, мир, довготерпiння, доброта, милосердя, вiра, лагiд­нiсть, стриманiсть» (Гал. 5,22-23). Головна мета життя християнина, як зазначав преподобний Серафим Саровський, – саме стяжання Духа Святого. Без цього, які б ритуали-обряди-традиції і «подвиги» ми б не здійснювали, – ми не спілкуємося з Живим Богом. Митрополит і грецький відомий богослов Ієрофей Влахос з цього приводу говорить: «Якщо людина не має в собі Духа Святого, то вона не належить Христу, а це значить, що вона не є живим членом тіла Христового. Якщо вона хрещена, то благодать хрещення перебуває в бездіяльності, а людина залишається омертвілим членом Церкви. Це я кажу апостолом Павлом в одному дуже важливому уривку апокаліптичного характеру: «Якщо ж хто Духа Христового не має, той і не Його» (Рим. 8, 9). Ніхто не належить Христу, якщо не має Його Духа зо всіма нами раннє наведеними передумовами. І навпаки, той, хто має в собі Святого Духа є дійсним членом Тіла Христового, оскільки має великі негаразди «по плоті, а за духом» (Рим. 8, 8-9). З цього видно, наскільки тісно пов'язані між собою Христологія і Пневматологія. Метою втілення Слова Божого є прийняття людьми Святого Духа і їх становлення членами Тіла Христового, і через це - житлами Троїчного Бога. Тому і метою духовного життя людини є причастя Духа Святого, через яке ми стаємо живими членами Церкви, живими членами Тіла Христового і таким чином маємо спільність із Троїчним Богом». Іраїда Майданець, краєзнавець: «У давньоруський час на пагорбку у Жидичині розміщалося укріплене городище, яке досліджували багато відомих археологів. Зокрема, П.А. Раппопорт пов’язує оборонну споруду з існуванням у Жидичині монастиря. Що ж, з цим варто погодитися, адже древні монастирі часто виконували оборонну функцію і навіть нагадували фортеці, в яких можна було заховатися під час ворожих нападів. Вірогідно, що спочатку монастир знаходився на тому місці, де було укріплене городище (а на користь цього промовляють висновки археологічного обстеження території ). Це означає, що там було дві церкви: Святого Духа і Святого Миколая. Монастир був не скудельницьким, а жидичинським, бо належав духовній особі. Це не дивно, бо багато давніх монастирів засновувались князями або боярами. Князі будували монастирі і, власне, не для монахів, тобто основним чином для себе, щоб мати власних молільників за свою душу при житті і смерті. Це була данина копіюванню греків, в яких , за давнім звичаєм, всі короновані знатні і багаті люди зводили свої фамільні монастирі і володіли ними на основі ктиторського права. Це, за плином часу, повело Візантію до експлуатації монастирських прибутків з боку збіднілих ктиторів. Н.Тальберг стверджує, що “перші монастирі створювались виключно князями”.Тоді і цілком зрозумілою є сучасна версія етимології Жидичина, а саме — належність представникові князівського роду, як наприклад, боярину Жидові чи Жидославу. На це вказує і суфікс «чин» (чий), а в аналогічному звучанні - Ольжин, Кольчин, Таньчин». Скит постав … з молитви, коли ніхто не вірив у можливість його появи Намісник Свято-Миколаївського жидичинського монастиря отець Константин говорить про те, що Свято-Духівський скит – приклад того, що для Бога важливі не якісь матеріальні, тимчасові речі, а чернечі молитва і подвиг. Так, скит постав … з молитви, коли ніхто не вірив у можливість його появи. Довгий час, з 2007 року, отець Константин, як він розповідає, щодня читав акафіст преподобну Феодосію Печерському на місці, де мав постати скит. Згодом акафіст служила вся братія, «годуючи собою комарів». Урешті, в 2010 році освятили церкву. - Власне, коли ми говоримо про «Святий Дух», то ми говоримо про місце, де бере початок історія нашого, одного з найдревніших монастирів. Скит знаходиться не просто на звичайному пагорбі. Це пам’ятка археології національного значення, це древньоруське городище, де колись, ще за часів Київської Русі, розміщувалось поселення. І коли ми тільки розпочинали відбудову нашого монастиря, це був, пам’ятаю, 2007 рік, мені наш місцевий краєзнавець розповіла про історію скита Святого Духа, і якось Бог поклав на серце дуже велике, нестримне бажання його відродити. І навіть на початках, коли я озвучував цю думку, то люди посміювалися і казали: ви подивіться, в яких ви обідраних стінах живете, а ви ще думаєте про якийсь скит. Але є такі моменти в житті, коли як говорив Давид, Бог сказав раз, а я почув двічі. Є момент, коли ти чітко розумієш: це Бог тобі поклав на серце. Я початку ходив на «Святий Дух» – читав акафіст преподобному Феодосію Печерському. Потім, коли мене призначили намісником, то ми вже деколи з братією замість полуношниці йшли на скит і читали під відкритим небом акафіст преподобним отцям печерським і Феодосію печерському. І Господь явив нам це чудо. У 2010 році ми вже освячували престіл скитського храму, ми вже мали дві келії, два брати поселилися туди, жили… Скажемо, що він сьогодні більше по назві скит, а не по суті. Тому що я насправді мрію, щоб він був, по-перше, більш закритим, ніж він є сьогодні. І щоб та братія, яка буде там жити, щоб вони усвідомлювали, що їхнє життя, як мінімум, має різнитися від життя тієї братії, яка живе тут, в спільному корпусі монастиря. Вони повинні мати якийсь особливий подвиг, на порядок більше богослужбове життя, але це питання перспективи, розвитку. І я вірю, що Господь так само сподобить. Це живий свідок того, що потрібно передусім молитися, думати про Бога. Зараз дуже багато приїздить людей в монастир, деколи є спокуса в міру різних проектів і справ думати, що від цих людей залежить розбудова монастиря, а Господь … коли я дивлюсь на скит, говорить: ні, ви не мали нічого, а просто почали молитися, і за три роки отримали скит. Якщо ми хочемо відродити нашу древню святиню, треба з пошаною відноситися до людей, але пам’ятати, що все залежало, залежить і буде залежати лише від Бога. Ієромонах Іов, насельник Свято-Духівського скита: - На скиту я почав жити, як тільки його збудували. Це, якщо я не помиляюся, 2010 рік. На Покрову ми його освятили, а десь з зими почали жити. Першопочатково ми вирішили збудувати скит тому, що саме там був у древні часи наш монастир, але оскільки річка Стир постійно розмивала будівлі, то монахи вирішили перейти трохи вище – де зараз знаходиться монастир. А те місце прийшло в запустіння, а храм, як кажуть люди, пішов під землю. Насправді, мабуть, просто розвалився. Вода постійно робила свою роботу і знищувала будівлю. Це місце, де починався наш монастир, тому правильно, щоби саме там лунала чернеча молитва. - Чим відрізняється скитське життя від монастирського? - Більше усамітнення, відвідуваність менша, на богослужіннях люди фактично не присутні, братія молиться в переважній більшості сама. Те,що мені особисто подобається, - це спокій. Ти відчуваєш, що ти можеш побути наодинці з собою, наодинці з Богом. І коли людина буває частіше наодинці з собою, то починаєш набагато більше про себе розуміти. І коли замислюєшся над своїм життям, то деколи стає страшно. Але це, напевно, і добре, тому що бачиш, яким ти є насправді. І коли стає страшно від того, який ти є, то це подвигає тебе щось змінювати в своєму житті й, можливо, ставати трохи кращим, ніж ти був учора. Не завжди це вдається, але до цього треба прагнути. Чернече життя і взагалі життя будь-якого християнина покликане до того, щоб кожен день ставати трошки кращим. Можливо, Господь, побачивши навіть не те, що ми чогось досягнули, а просто наші старання бути кращими, це оцінить і буде нам допомагати і в духовному житті, і у фізичному. Звичайно, спочатку про повноцінне богослужбове життя на скиту мова не велася. Звершували на початках лише полуношниці, а все інше – в монастирі. А на сьогоднішній день, крім полуношниць, ще є акафісти – в середу й п’ятницю о шостій годині вечора. Також служиться дві божественні літургії: нічна з п’ятниці на суботу й в середу о сьомій годині ранку. Тому якщо раніше богослужбове життя було більш келійне, то зараз більше служимо разом, зокрема в середу й п’ятницю, а все інше звершується в монастирі, як і раніше. І братія скита ходить в монастир і на послух, і на трапезу. Ієромонах Агапіт, насельник Свято-Духівського скита: - З якого року ви, отче, тут живете? - Я тут з 2012 року. Спочатку жив в монастирі в загальній келії. У нас там було як в армії – двоярусні ліжка, всякі шторки, занавіски, покривальця, як між бараками. Цікаво було… Я там пожив дев’ять місяців. Потім мене постригли і відразу пересилили сюда – на скит. Жив тут з отцем Макарієм. Потім отець Макарій пішов в АТО і я жив на скиту сам. А тоді вже підселили до мене отця Іова. - Як з’явилося ваше «пташине гніздо»? - Архимандрит придумав там робити арочні ворота. А потім йому прийшла думка, що на тих воротах можна зробити і келію. Тут планував жити один монах, який і кошти вложив на металевий каркас під келією. Монах так і не поселився тут, будівництво зупинилося, а потім архімандрит мені сказав: хочеш жити там – дороби. І зробили з Божою поміччю. Усі помагали: той пожертвував на проводку, той – на ще щось…Хтось фізично помагав: Славік, Самох… Діда з Кульчина покликали: змурував грубку. - Як ви вирішили печеру рити? - Я, як тільки попав сюди на скит в 2012 році, обійшов гору, побачив це зручне місце для печери в зарослях, почва позволяла, і все інше. У нас скитоначальником був отець Макарій, і всі роботи треба було робити з його благословення. Я йому казав: давай будемо рити печеру. Він сказав: "Нє, не треба ніяких печер". Не благословив. І я з цією думкою жив аж до 2015 року. Макарій пішов, я остався сам, і якось архимандриту натякнув про печеру. Він відповів: «В чому проблема? Що тобі треба для цього?». Кажу: лопату, кірку, тачку, і всі діла. Приніс – на рий. Місце освятили. Я поїхав спеціально в Києво-Печерську лавру, помолився, подивився на печери, як там все зроблено, як воно тримається. Там була якась печера затворника за решіткою – просто набрав жменьку землі як благословення і сюда приїхав. Відслужили акафіст, взяв пузирьок - капсулу, написав записочку, закопав у тому місці, водичкою свяченою окропив – і вперед… Коли був вільний час – рив. До сих пір рию. Не хватає часу. Сам коридор не укріплений, він не завалиться, бо арочний, глина йде пластами, арка сама себе тримає, пласти розширяються потроху і виходить пірамідка перевернута… Сам храм уже укріплений – там два стовпи муровані – і Царські врата будуть. Збоку – ще маленька келія чи паламарка. - Нічні літургії служите? - Служимо, але в останній час збився баланс. Проблема з півчими. Нема кому співати вночі. Було таке, що і сам служив. Був такий… ревний,рвався до всього. Але самому нецікаво і непрактично, і Церква забороняє, хоч монахи служать іноді самі… Тяжкувато… - Чому нічні? Подвиг такий своєрідний? - Ні, просто це більш монашеське, нічна молитва,спокійно, тихо… А влітку навулиці нічна служба – це сама благодать. - Що вам на скиту найбільше подобається? - Що-що? - Що подобається тут найбільше? - … Ну це питання… А що тут може подобатися? Тут усе подобається. Що тут може не подобатися? - Розкажіть щось з історії цього місця, монастиря… - Під час Вітчизняної війни і громадянської, коли тут монастир був розвалений, нічого тут не було, був просто пагорб,сюди привозили тяжкохворих чи тяжкопоранених людей. Їх просто на землю на покривалі ложили на ніч і йшли по домах, а зранку приходили – людина була здоровою. Був безнадійний, вмирав, а після цього вже почував себе нормально. Тут – багато поховань. Скрізь – кістки. Кажуть, тут людей і після чуми ховали, і солдат. Де не копни лопатою – скрізь кості. Там, де печера під горою - там стежинка, і там колись ганяли корів. І жінка якось після великої зливи гнала корову там, знайшла там людську кістку, а на ній – якийсь дуже дорогий перстень. Отут пагорб – природній (показує місце, де стоїть капличка), а там (показує в бік церкви) – мені здається, якась братська могила. Кажуть, тут поховані і монахи, яких татари спалили. Тут татари не раз палили монастир. Я як знизу воду копав,то знайшов фундамент з цегли, а на ньому – обгоріле вугілля... Коли ставили церкву – знайшли могилу якогось єпископа. Знайшли кості і панагію. Колись у 70-х чи 80-х роках приїжджали сюди археологи і почали копати цей пагорб. Хотіли дослідити. Але місцеві люди прийшли: що ви робите, там чумне поховання, зараз нам тут чуму запустите… Вони натрапили на купу людських черепів, злякалися, засипали і поїхали. Там навіть була яма – я піском засипав. Купу війн це місце пережило. Це, очевидно, був острів. Там, де ми сидимо – великий військовий окоп. Ми тут його з отцем Макарієм засипали. Це була точка кругової оборони. Коли якісь війська наступали, ще з князівських часів, - тут була оборонна точка, був острів, навколо – вода… Все видно навколо…

15 червня ми читаємо Слово Боже про відновлення в апостольських правах Апостола Петра, який зрікся Христа. Євангельські читання 15 червня Євангеліє від Іоана, 21, 15-25 15 Коли ж вони обідали, Ісус каже Симону-Петрові: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси ягнят Моїх. 16 Ще говорить йому вдруге: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Петро говорить Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси вівці Мої. 17 Говорить йому втретє: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Петро засмутився, що втретє спитав його: чи любиш ти Мене? І сказав Йому: Господи! Ти все знаєш: Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси вівці Мої. 18 Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; коли ж постарієш, то простягнеш руки твої й інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш. 19 Це Він сказав, щоб зрозуміли, якою смертю Петро прославить Бога. І, сказавши це, говорить йому: йди за Мною. 20 Петро ж, обернувшись, бачить, що йде за ним ученик, якого любив Ісус і який на вечері, припавши до грудей Його, сказав: Господи, хто видасть Тебе? 21 Побачивши його, Петро говорить Ісусові: Господи, а він що? 22 Ісус говорить йому: якщо Я хочу, щоб він залишився, доки прийду, що тобі до того? Ти йди за Мною. 23 І рознеслося це слово поміж браттями, що ученик той не помре. Але Ісус не сказав йому, що не помре, але: якщо Я хочу, щоб він залишився, доки прийду, що тобі до того? 24 Це той ученик, що свідчить про це і написав це; і знаємо, що правдиве свідчення його. 25 Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг. Амінь. Толкова Біблія … Це явлення мало і приватну мету: відновлення в апостольських правах Апостола Петра, який зрікся Христа. Після закінчення обіду Господь питає Петра: чи любить він Його більше ніж інші? Звичайно, Христос запитує про це з тією метою, щоб нагадати Петру його заяву про свою любов до Христа (Ін. 13:37). А триразове повторення того ж питання повинно було нагадати Петру його триразове зречення від Христа. Дуже ймовірно, що і багаття, біля якого він тепер стояв, повинно було привести йому на пам'ять те багаття, біля якого він грівся вночі на подвір'ї первосвященика. Відповідь Петра показує, наскільки він смирився: він уже не говорить про свою безмежну відданість Христу, а тільки дає ствердну відповідь на питання Христа. Мало того, він смиренно заявляє, що його любов до Христа не така, яку Христос хотів би бачити з його боку. Христос запитує його, чи любить він Його любов'ю, яка заснована на переконанні в високих властивостях особи, яку любиш, і ця любов є справою волі людини (такий сенс має тут дієслово ἀγαπᾷς, яке вживається Христом). Петро ж у своїй відповіді говорить тільки про дружнє сердечне налаштування своє до Христа (в такому сенсі вживається дієслово φιλῶ, пор. Ін. 11: 3, 11). Однак Господь приймає це сповідання Петра і доручає йому пасти Своїх овець. Цим Петру не дається будь-яких особливих повноважень, які виділяли б його з числа інших апостолів. Ні, він тут тільки відновлюється в своєму достоїнстві, яке він втратив разом зі своїм зреченням. Господь йому, як і іншим апостолам, доручає піклування про віруючих. Зазначити потрібно, що віруючих Господь називає тут агнцями або вівцями, для того щоб показати, як вони потребують догляду за собою з боку апостолів, а самий догляд цей означає годування(Βόσκε τὰ ἀρνία μου). Господь, очевидно, якийсь час по тому, знову звертається до Петра з тим же питанням, опускаючи тільки вираз "більше ніж вони". Він ніби хоче запитати Петра: чи має він принаймні ту любов, яку повинні мати до Христа все учні Його? (Тут знову вжито дієслово ἀγαπᾷς). Але Петро не надав значення істинному змісту питання Христа і дає відповідь зовсім в тих же виразах, як і в першому випадку. Господь знову нічого не говорить Петру з приводу деякої недостатності його відповіді, і тепер доручає йому пасти або точніше управляти Своїми вівцями, тобто всім стадом Христовим (пор. Ін. 10: 3-27), незалежно від віку і сили тварин, що становлять стадо (Ποίμαινε τὰ πρόβατά μου). Запитуючи Петра втретє, Господь вжив для позначення поняття любові те ж дієслово, який тільки що вживав Петро (Φιλεῖς). Цим Господь поставив під сумнів і те дружнє ставлення, яке мав, за його власним визнанням, Петро. Це дуже засмутило Петра, і засмучення його виразилося в тому, що він надав іншу форму своєї відповіді. Він опускає частку ствердження "так" і не говорить вже про свою любов, як про справу зовсім очевидну, про яку Христос повинен знати, а висловлює лише впевненість в тому, що Христос, як Бог всезнаючий, проникає в його серце і знаходить там не самі слабкості, а в той же час і щиру любов до Нього. Господь після цього скорботного і смиренного сповідання Петра втретє доручає йому піклуватися про прогодування своїх овець або точніше овечок (Βόσκε πρόβατά), під якими Він розуміє найбільш слабких віруючих. Петро сам відчув, наскільки важке становище слабких характером - не вірою, тому що в зреченні своєму Петро проявив не слабкість віри, а саме недостатню твердість характеру - і тому саме йому Господь доручає зміцнювати і втішати тих людей, на яких він сам перш походив. Після відновлення Петра в його апостольських правах, Христос пророкує Петру мученицьку кончину. Як одряхлілий старець не може вже сам одягнутися і ходити за своїм бажанням, а повинен вдаватися до допомоги інших і йти з ними навіть туди, куди б йому і не хотілося йти, так настане час, коли живий і звиклий діяти на власний розсуд Апостол Петро повинен буде йти туди, куди його поведуть вороги його, тобто на мученицьку смерть. Цією смертю Петро прославить Бога, тобто буде сприяти множенню числа справжніх чад Божих - віруючих у Христа. Можна навіть вважати, що в зображенні зв'язування Петра і ведення його, куди він не хотів би йти, постає картина саме розп'яття Петра на хресті. Тертуліан каже: "тоді Петро підперізується іншим, коли прив'язується до хреста" (див. Scorp. 15). Нарешті, нагадуючи Петру його обіцянку померти за Христа (Ін. 13:37), Христос запрошує Петра слідувати за ним, тобто, як видно з контексту мовлення (пор. ст. Ін. 21: 22-23), приготуватися також постраждати, як постраждав Христос. Разом з Петром Господь почав віддалятися від місця, де відбувався обід. Петро, ​​ймовірно, почувши позаду себе чиїсь кроки, обернувся назад і побачив, що йшов за ним Іоан. Знаючи, що Іоан удостоївся особливої любові Господа, він природно захотів дізнатися про те, яка доля чекає цього найулюбленішого учня Христового. Смерть за Христа він вважав відзнакою для себе і з подивом запитував Христа, чи Його найулюбленіший учень не удостоїться цієї відзнаки? Петро говорив так, очевидно, з почуття особливої ​​прихильності до Іоана, з яким він був особливо близький, як можна бачити, напр., з того, що в ранок воскресіння вони були разом і удвох поспішили до гробу Христового. На питання Петра Господь відповідає йому, що йому нема чого турбуватися про Іоана: він сам насамперед повинен йти за Христом, а що стосується Іоана, то якби він залишився в живих навіть до другого пришестя Христового, то і це не має відношення до долі Апостола Петра - той повинен йти вказаним йому шляхом. Ці слова, Господа про Іоана, як зауважує сам євангеліст, дали братам, тобто християнам (пор. Фил. 1:14), привід говорити, що Іоан не помре. Ці припущення пояснюються тим, що перші християни вважали, що прихід Господній близько і що деякі з них доживуть до цього часу (див., напр., 1 Сол. 4:17; Як. 5: 7-8). Особливо ж та обставина, що Петро дійсно помер тієї смертю, яку передрік йому Господь, а Іоан продовжував свою діяльність і десятка два років після смерті Петра, повинна була ще більше зміцнити християн в правильності припущення. Тому Іоан і пояснює сенс слів, які сказав щодо нього Господь. Не можна не помітити тут, що це вставлення показує, що Іоан був живий в той час, коли писався цей додаток і що він сам його зробив. Справді, чи була якась потреба в роз'ясненні істинного сенсу слів Христа, якби Іоан вже помер? Тоді досить було б на противагу всяким вигадкам про його долю вказати на те місце, де він був похований. 24 стих. Ці стихи можуть бути розглянуті, по-перше, як висновок 21-ї глави. В такому випадку вони переважно будуть стверджувати істинність того, що сказано про долю Петра і Іоана. По-друге, тут можна бачити висновок щодо всього Євангелія, і така думка видається більш правильною, так як ст. 25-й, очевидно, має на увазі не один невеликий додаток до Євангелія, що міститься в 21-й главі, а все Євангеліє Іоана. Отже, у висновку цьому учень, тобто сам Іоан говорить, що він є свідком істинності всього сказаного в Євангелії, що він сам написав його, а потім до його свідчення приєднують і своє ті люди, які оточували Іоана (знаємо ...), тобто, ймовірно, деякі апостоли і інші очевидці описаних в Євангелії Іоана подій. Останнє ж зауваження євангелиста про те, що і весь світ не міг би вмістити в себе книг, в яких містилося б все, що відомо було апостолам про Христа, потрібно, звичайно, розуміти як гіперболічний вираз. Діяння святих апостолів, 28 1 Урятувавшись, тi, що були з Павлом, дiзналися, що острiв зветься Мелiт. 2 Iноплемiн­ники виявили до нас велике милосердя: вони розклали вогнище i прийняли всiх нас‚ бо йшов дощ і було зимно. 3 Коли ж Павло набрав багато хмизу i поклав на во­гонь, [тодi] єхидна, вилiзши з жа­ру, повисла у нього на руцi. 4 Iно­пле­мiнники, побачивши змiю, звис­лу в нього на руцi, говорили один од­ному: «Певне, цей чоловiк — убив­­ця, коли його, врятованого вiд мо­ря, суд Божий не залишає жити». 5 Але вiн, струсивши змiю у вогонь, не зазнав нiякої шкоди. 6 Вони ж чекали, що в нього буде запалення або вiн раптово впаде мертвим; але, довго чекаючи i побачивши, що з ним нiякої бiди не сталося, змiни­ли думку i говорили, що вiн Бог. 7 Бiля того мiсця були маєтки начальника острова на iм’я Поп­лiй; вiн прийняв нас i три днi лю­б’язно пригощав. 8 Батько Поплiя лежав одержимий гарячкою i болем у животi. Павло увiйшов до нього, помолився i, поклавши на нього свої руки, зцiлив його. 9 Пiс­ля цiєї подiї iншi на островi, що мали недуги, приходили i зцiля­лися, 10 i вiддавали нам велику шану, а при вiд’їздi надiлили нас усiм потрiбним. 11 Через три мiсяцi ми вiдплив­ли на олександрiйському кораблi, який називався «Дiоскури» i зиму­вав на цьому островi; 12 і, приплив­ши до Сиракуз, пробули там три днi. 13 Звiдти вiдпливши, прибули в Ригiю; а коли через день повiяв пiвденний вiтер, прибули на другий день у Путеоли, 14 де знайшли братiв i були запрошенi пробути в них днiв сiм, а потiм пiшли у Рим. 15 Тамтешнi браття, почувши про нас, вийшли нам назустрiч до Аппiєвої площi i Трьох гостиниць. Побачивши їх, Павло дякував Боговi i пожвавiшав. 16 Коли ж ми прийшли до Рима, то сотник передав в’язнiв воєначальниковi, а Павловi повелів жити окремо — з воїном, що стерiг його. 17 Через три днi Павло скликав найзнатнiших з юдеїв i, коли вони зiйшлися, говорив до них: «Мужi-браття! Hе зробивши нiчого проти народу або батькiвських звичаїв, я в кайданах iз Єрусалима переданий до рук римлян. 18 Вони, судивши мене, хотiли звiльнити, тому що немає на менi нiякої провини, вартої смерти; 19 але тому, що юдеї заперечували, я змушений був вимагати суду в кесаря, проте не для того, щоб звинувачувати в чомусь мiй народ. 20 З цiєї причини я i покликав вас, щоб по­бачитись i поговорити з вами, бо за надiю Ізраїлеву обкутий я цими кайданами». 21 Вони ж сказали йому: «Ми анi листiв не одержували про тебе з Юдеї, анi з братiв, що приходили, нiхто не сповiстив про тебе i не сказав чогось лихого. 22 А втiм, хотiли б ми почути вiд тебе, як ти мiркуєш; бо нам вiдомо, що про це вчення скрiзь сперечаються». 23 I, призначивши йому день, дуже багато прийшли до нього в гостиницю; i вiн з ранку до вечора викладав їм вчення про Царство Боже, наводячи свiд­чення i переконуючи їх про Iсуса iз Закону Мойсеєвого i Пророкiв. 24 Однi з них вiрили його словам, а iншi не вiрили. 25 Тi, що були не­згiднi мiж собою, виходили, ко­ли Павло сказав такi слова: «Доб­ре Дух Святий сказав отцям нашим через пророка Iсаю: 26 «Пiди до цього народу i скажи: «Слухом почуєте i не зрозумiєте, i очима ди­витися будете i не побачите». 27 Бо згрубiло серце людей цих, i вухами ледве чують, i очi свої заплющили, щоб не бачити очима, i не чути вухами, i не зрозумiти серцем, i не навернутися, щоб Я зцiлив їх». 28 Отже, нехай буде вам вiдомо, що спасiння Боже послане язичникам: вони i почують». 29 Коли вiн сказав це, юдеї пiшли, довго сперечаючись мiж собою. 30 І жив Павло цiлих два роки на своєму утриманнi i приймав усiх, хто приходив до нього, 31 проповiдуючи Царство Боже i навчаючи про Господа Iсуса Христа з усякою вiдвагою безборонно. Толкова Біблія "Дізналися ..." - очевидно, від жителів острова про його назву Меліта - нинішня Мальта, близько 100 км на південь від Сицилії і за 350 км від Африканського берега. До сих пір тут зберігається переказ про перебування апостола (губа св. Павла), тісно пов'язаний з подальшою розповіддю Діянь (Діян. 28: 3-6). Поселенці Мальти, по всій ймовірності, були пунічного походження (фінікійської-карфагенського) і говорили на своєму пунічному діалекті. "Єхидна ..." - порода змій, отруйних (див. Мф. 3: 7). При холоді вона впадає в заціпеніння, з якого виходить негайно при зіткненні з теплом. Врятуватися від корабельної аварії і померти за хвилину від укусу змії для язичників здавалося ясним доказом, що цей чоловік скоїв найбільший злочин, який Божественне Правосуддя (богиня суду, дочка Юпітера) не залишає без покарання. Але коли побачили, що Павло спокійно струсив єхидну в вогонь і ніякої шкоди не зазнав... то почали говорити, що він - Бог. Істинний Бог, для прославлення свого служіння, дозволив йому довести на собі дійсність написаного про нешкідливість змій для віруючого. Нині на о. Мальті немає більше отруйних змій. За повір'ям тубільців, їх не стало з тих пір, як відбулося описана подія. "Прийняв нас ..." - не всіх, хто врятувався від корабельної аварії, але нас - в тісному значенні слова, тобто Павла і його супутників - Луку і Аристарха (Діян. 27: 1-2; пор. Діян. 28:10 ). Ймовірно, сюди треба зарахувати ще Юлія сотника, під охороною якого перебував Павло. Ймовірно, Павло ввійшов до Публія, на запрошення останнього, після розповіді про чудесне спасіння Павла від єхидни. Можливо, Публій сподівався отримати від цього чудотворця допомогу і для свого хворого батька. "Зцілив його ... " - без сумніву чудесним чином. "Через три місяці ..." - від 15 листопада 60 року до 16 лютого 61 року, отже, коли пройшла бурхлива осінь і більша частина зими і подальше плавання вже не представляло небезпеки. Велика довіра і прихильність Юлія до Павла ще раз виразилися в люб'язному дозволі залишитися ще 7 днів в Путеолах, на прохання тамтешніх братів-християн, причому, ймовірно, інші в'язні і більшість конвою вирушили до Риму без зупинки в Путеолах. "Павло дякував Боговi i пожвавiшав..." Два роки полону в Кесарії, довга подорож, тримісячне перебування на Мальті через нове ув’язнення в Римі - все це не могло не виснажити сили апостола, і тому зрозуміло, яким цілющим було для нього співчуття і любов християн. "Дивись, як і він відчув при цьому деяке людське почуття. Той, хто вчинив стільки чудес, побачивши братію, підбадьорився. Звідси ми бачимо, що він по-людськи отримував і розради, і засмучення" (Злат.). Прийшли в Рим ... Це було в березні 61-го року, в 7-й рік царювання Нерона. Без сумніву, внаслідок добрих відгуків про Павла Феста (Діян. 25: 26-27) і сотника Юлія, Павлові дозволено жити окремо з воїном, що стеріг його ..." (див. Діян. 24:27), окремо від звичайних в'язнів і з великою свободою (пор. Діян. 28: 30-31). "Через три дні ..." - тобто після прибуття в Рим, проведених частково у відпочинку, частково в бесідах з християнами. "Павло скликав найзнатнiших з юдеїв..." - і тут апостол продовжує свою традицію (Діян. 17: 2 і парал.) - звертатися з проповіддю насамперед до іудеїв, причому, оскільки сам він був позбавлений можливості прибути в синагогу, то запрошує представників іудейства до себе. Перша розмова апостола з запрошеними іудеями мала на меті усунути упередження їх щодо апостола і, для усунення будь-яких наклепів на нього, дати правильні відомості про його справу. Головні думки цієї розмови апостола такі: 1) Він утримується в кайданах невинно, не зробивши жодного злочину ні проти народу, ні проти батьківських звичаїв або закону Мойсеєвого. 2) На суд Кесаря ​​відправив себе сам апостол, і не з метою звинуватити в чомусь свій єдиновірних народ, а з метою лише уникнути самосуд іудеїв, що не погоджувалися з визнанням його невинним і таким, що підлягає звільненню, з боку палестинських римських суддів ... Вимагаючи суду Кесаря , "я зробив це не для того, щоб іншим заподіяти зло, але щоб себе позбавити від зла, і не по своїй волі, але був змушений" (Злат.). "Юдеї противилися ..." - характерна риса, яка доповнює розповідь про суд Павла перед Фестом (Діян. 25). Справа представляється зрозумілішою: після сказаного Павлом перед фестом (Діян. 25: 8) прокуратор виявив бажання звільнити його, але іудеї виступили проти (Діян. 28:19), і тоді Фест, догоджаючи їм, пропонує Павлу судитися в Єрусалимі (Діян. 25 : 9), у відповідь на що Павло воліє викликатися на суд Кесаря (Діян. 25:11). "З цієї причини я ...", щоб заявити про свою невинність і дійсну метою звернення до суду Кесаря, "я і покликав вас ...". "За надiю Ізраїлеву обкутий я цими кайданами..." - (пор. Діян. 26: 6). Його справа, таким чином, є наче справа цілого народу, хранителя Божественних обітниць. Промова Павла справила помітне враження. "Вони були так захоплені його промовою, що стали виправдовувати не тільки себе, але і одноплемінників своїх ..., наче так кажучи: ні через лист, ані через людей вони не повідомляли нам про тебе нічого поганого; ..." (Злат.) ... Втім, ми бажали б послухати тебе. А разом з тим вже наперед висловлюють свою думку, додаючи: про єресь цю відомо нам, що про неї всюди сперечаються. "Про Царство Боже ..." – тобто про заснування та утвердження його на землі Месією, Господом Ісусом Христом, звичайно, з повідомленням відомостей про Його життя, вчення і діяльність, про Його страждання, смерть, воскресіння і вознесіння, підтверджуючи і перевіряючи все це пророцтвами про Месію зі Старого Завіту (пор. Діян. 17: 3). "Коли вони йшли, не погодившись між собою, тоді він наводить слова Ісаї (Діян. 6: 9 і д.), Не для того, щоб докорити цих (хто не вірив у нього), але щоб утвердити тих (що повірили)" (Злат.) пор. Мф. 15: 7; Мф. 13:14 і д .; Ін. 12:40. …Говорить, що вони справедливо відкинуті, язичникам же дано пізнання цієї таємниці. Тому зовсім не дивно, що вони суперечили: бо це передбачено здавна. Потім знову збуджує в них змагання, вказуючи на язичників, наступними словами: "Отже нехай буде вам відомо, що послане язичникам спасіння Боже, вони і почують" (Злат.). "Цілих два роки ..." - ймовірно, до звільнення від кайданів, а не до мученицької кончини своєї, яка, за деякими переказами, настала дещо пізніше. На закінчення цікаво поставити питання: чому за ці два роки перебування Павла в Римі його становище не змінилося ні на краще, ні на гірше? Вважають, що пояснення в тому, що весь цей час чекали когось з Іудеї, уповноваженого підтримувати перед імператором звинувачення проти Павла, або ж просто справа сповільнилася від недбалості, властивої римським правителям. Нарешті, деякі припускають, що це уповільнення відбулося не без участі друзів Павла, які бачили в тому велику користь і для себе, і для нього, при наданні йому настільки широкої свободи в ув’язненні. Відомості про подальшу долю апостола запозичуються головним чином з повідомлень Євсевія Кесарійського, Симеона Метафраста, Никифора Калліста, Баронія, Климента Римського, Лактанація та інших. Найбільш вірогідний час мученицької кончини апостола – 67 р. або 68 р. по Р.Х.

14 червня Євангельські читання - про єдність між Богом-Отцем, Христом і нами. Євангельські читання 14 червня Євангеліє від Іоана, 17, 18-26 18 Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ. 19 І за них Я освячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. 20 Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. 21 Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, — щоб увірував світ, що Ти послав Мене. 22 І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; 23 Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене. 24 Отче! Ті, кого Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені, тому що полюбив Мене раніше від створення світу. 25 Отче Праведний! І світ Тебе не пізнав; а Я пізнав Тебе, і ці пізнали, що Ти послав Мене. 26 І Я відкрив їм ім’я Твоє і відкрию, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них. Толкова Біблія Освячення апостолам потрібно з огляду на їх високе покликання: вони посилаються Христом з великими повноваженнями, як був посланий Отцем в світ і Сам Христос. Раніше Христос просив Отця, щоб Він освятив учнів для їх високого служіння. Тепер Христос додає, що і Він Себе присвячує Богу в жертву, щоб учні були цілком освячені. За них, тобто для їх користі. Присвячую Себе. За тлумаченням святих Отців, тут мова йде саме про принесення Христом Себе в жертву (див., напр., у Іоана Златоуста). Деякі з нових тлумачів заперечують проти такого пояснення, вказуючи на те, що Христос приніс Себе в жертву за всіх людей, тоді як тут йдеться тільки про апостолів. Зважаючи на це, "посвячення", про яке тут каже Христос, розуміється, напр., у Кана, не як принесення викупної жертви, а як принесення так званої жертви посвячення, яка була колись принесена Аароном за себе і своїх синів (Чис. 8:11 ). Але якщо і можна прийняти таке пояснення, суть справи, про яку говорить тут Христос, не зміниться: важливо те, що Він приносить в жертву, хоча б і присвятну (при вступі Своєму на служіння первосвященика (Себе Самого)). На цю Свою самопожертву і вказує Христос для того, щоб відтінити особливу важливість покликання учнів. Щоб і вони були освячені. Тут вже "освячення" розуміється, безсумнівно, як посвята учнів у власність Бога, посвята їх на служіння Богу без прямого натяку на принесення апостолами в жертву Богу свого життя. Істиною - на противагу символічного перетворювального посвячення, яке мало місце в Старому Завіті. 20 Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Коло осіб, за яких вважає за потрібне піднести до Отця Свою молитву Христос, тепер розширюється. Якщо Він раніше вважав за потрібне просити Отця тільки про апостолів, то тепер Він возносить молитву вже про всю майбутнє Своєї Церкви, яка утворюється з тих, хто повірить проповіді або слову апостолів. 21 Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, — щоб увірував світ, що Ти послав Мене. Тут вказані три предмети або три цілі, на які спрямовано увагу Христа, що молиться. Перша мета полягає в проханні: щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі. Єднання віруючих розуміється тут, очевидно, як згода в починаннях і цілі їх духовних прагнень. Звичайно, такого в точності єднання, яке існує між Отцем і Христом, між людьми бути не може. Але в усякому разі це вища єдність між особами Божества має завжди представлятися віруючому як ідеал. Друга мета визначена словами: і вони нехай будуть в Нас єдине. Віруючі тільки тоді зможуть зберегти взаємне єднання, коли будуть перебувати в Отці і Синові: єднання, яке існує між Отцем і Сином, буде сприяти і зміцненню єдності між віруючими. Третя мета - особлива: щоб увірував світ, що Ти послав Мене. Світ, охоплений егоїстичними прагненнями, ніколи не міг мріяти про досягнення справжньої єдності в думках і почуттях. Тому одностайність, яку він побачить в християнському суспільстві, вразить його, і від такого подиву недалекий буде перехід і до віри в Христа, як Спасителя, посланого людям Самим Богом. Історія Церкви дійсно показує, що такі випадки бували. Таким чином єднання всіх віруючих, в свою чергу, саме має послужити справі божественного домобудівництва. Невіруючі, бачачи тісне єднання віруючих між собою і з Отцем і Сином, прийдуть до віри в Христа, який встановив таку дивовижну єдність (пор. Рим. 11:14). 22 І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Для того, щоб єдність віруючих була міцнішою, Христос вже зробив Своїх учнів причасниками Своєї слави, яку Він і на землі мав, як Єдинородний Син Отця (Ін. 1:14). Тут можна вбачати натяк на дану апостолам при першому посланні їх на проповідь силу творити чудеса - силу, яка не була взята Христом назад (пор. Мф. 10: 1-5 і Лк. 9:54). 23 стих. І тепер Він не залишає їх - перебуваючи в спілкуванні з Христом, вони перебувають через це в спілкуванні і з Отцем, і таким шляхом вони досягають досконалого спілкування і між собою. В результаті - знову отримує душевну користь весь світ. 24 стих. Тут - висновок молитви. Як Той, кого Отець полюбив перш створення світу, Син висловлює тепер не прохання, а бажання (хочу), щоб віруючі - не тільки апостоли - були разом з Ним і споглядали б Його славу. Дуже ймовірно, що Христос говорить тут про Своє друге пришестя на землю - пришестя у славі (Мф. 24:30). 25 стих. Христос цілком упевнений у виконанні Свого бажання: праведний, тобто справедливий Отець не може не виконати Його бажання. Свту, який не знає Отця, ще можна відмовити в прославлянні з Христом, але віруючим, яких Христос вже навчив знати Отця і буде навчати цьому надалі (через Духа-Утішителя), відмови бути не може. 26. Від Христа Отець перенесе Свою любов і на віруючих (Ін. 16:27). А так як вічним і найближчим предметом любові Отця є Сам Христос, в Якому любов Отця почила цілком, то, значить, разом з любов'ю Отця в душі віруючих сходить Сам Христос. Діяння святих апостолів, 27 1 Коли вирiшено було відпливти нам до Iталiї, то вiд­дали Павла i деяких iнших в’яз­нiв сотниковi Августового полку на iм’я Юлiй. 2 Ми пiднялися на адрамiтський корабель‚ що мав пливти поблизу асiйських місць‚ вирушили. З нами перебував Арис­тарх, македонянин iз Фессало­нiки. 3 Другого дня пристали до Сидона. Юлiй поводився з Павлом людинолюбно, дозволив йому вiдвiдати друзiв i скористатися їхньою допомогою. 4 Вирушивши звiдти, ми припливли до Кiпру, бо був супротивний вiтер, 5 i, перепливши море проти Киликiї та Пам­фiлiї, прибули до Мир Лiкiй­ських. 6 Там сотник знайшов олек­сандрiйський корабель, що плив до Iталiї, i посадив нас на нього. 7 Повiльно плаваючи багато днiв i ледве порiвнявшись з Кнiдом, через несприятливий нам вiтер, ми пiдпливли до Криту при Салмонi. 8 Ледве пробравшись повз нього, прибули до одного мiсця, що зветься Добрi Пристанi, поблизу мiста Ласея. 9 А як минуло багато часу, i плавання було вже небезпечне, тому що i пiст уже минув, то Павло радив, 10 кажучи їм: «Мужi! Я бачу, що плавання буде з труднощами i з великою шкодою не тiльки для вантажу i корабля, але й для нашого життя». 11 Однак сотник бiльше довiряв керманичевi i начальниковi кораб­ля, нiж словам Павла. 12 А що пристань була непридатна до зи­мiвлi, то чимало людей радили податися звiдти, щоб, якщо можливо, дiйти до Фiнiка, пристанi крит­ської, що лежить проти пiв­денно-захiдного i пiвнiчно-за­хiд­ного вiтру, i там перезимувати. 13 Подув пiвденний вiтер, і вони, думаючи, що вже дiстали бажане, вирушили i попливли поблизу Криту. 14 Але невдовзi знявся супротивний йому бурхливий вiтер, що зветься «евроклiдон». 15 Корабель схопило так, що вiн не мiг чинити опiр вiтровi, i ми носилися, вiддавшись хвилям. 16 I, наскочивши на якийсь острiвець, що зветься Клавдiй, ми ледве могли втримати човен. 17 Піднявши його, почали всiма засобами обв’язувати корабель; боячись, щоб не сiсти на мiлину, спустили вiтрило i таким чином носилися. 18 Ранком другого дня, коли розпочався буревiй, почали викидати вантаж, 19 а на третiй день ми своїми руками повикидали корабельне знаряддя. 20 Та оскiльки багато днiв не було видно нi сонця, нi зiрок, i тривала велика бу­ря, то, зрештою, зникала будь-яка надiя на наше врятування. 21 Що довго не їли, то Павло, ставши по­серед них, сказав: «О мужi! Треба було послухати мене i не вiд­ходити вiд Криту, i тим самим уникнули б цих труднощiв i шкоди. 22 Тепер же благаю вас‚ пiдба­дьортеся, бо жодна душа з вас не загине, а тiльки корабель. 23 Бо ан­гел Бога, Якому я належу i Якому служу, з’явився менi цiєї ночi 24 i сказав: «Hе бiйся, Павле. Тобi належить стати перед кесарем, i ось Бог дарував тобi всiх, що пливуть з тобою». 25 Тому пiдбадьорте­ся, мужi, бо я вiрю Боговi, що буде так, як менi сказано. 26 Hам належить бути викинутими на який-небудь острiв». 27 Чотирнадцятої ночi, коли ми носилися в Адрiатичному морi, близько опiвночi корабельники почали здогадуватися, що наближаються до якоїсь землi, 28 i, вимi­рявши глибину, знайшли двадцять сажнiв; потiм на невеликiй вiд­станi, знову вимiрявши, знайшли п’ятнадцять сажнiв. 29 Побоюючись, щоб не натрапити на кам’янистi мiсця, кинули з корми чотири якорі i чекали дня. 30 Коли корабельники хотiли втекти з корабля i спускали на море човен, роблячи вигляд, нiби хочуть кину­ти якiр з носа, 31 Павло сказав сот­никовi i воїнам: «Якщо вони не залишаться на кораблi, то ви не зможете врятуватися». 32 Тодi вої­ни вiдтяли вiрьовки у човна, i вiн упав. 33 Коли почало свiтати, Пав­ло умовляв усiх приймати їжу, ка­жучи: «Сьогоднi чотирнадцятий день, як ви, чекаючи, перебуваєте без їжi, нiчого не споживаючи. 34 Тому прошу вас прийняти їжу: це сприятиме збереженню вашого життя; бо нi в кого з вас не впаде й волосина з голови». 35 Промовив­ши це i взявши хлiб, вiн подякував Боговi перед усiма i, розламавши, почав їсти. 36 Тодi всi пiд­бадьорилися i також прийняли їжу. 37 Було ж усiх нас на кораблi двiстi сiмдесят шiсть душ. 38 Hаси­тившись їжею, почали полегшува­ти корабель, викидаючи пшеницю в море. 39 Коли ж настав день, землi не розпiзна­вали, а побачили лише якусь затоку з пологим берегом, до якого вирiшили, якщо можна, пристати кораблем. 40 I, пiд­нявши якорi, попливли по морю i, розв’язавши стерно та пiднявши мале вiтрило за вiтром, тримали до берега. 41 Hаскочили на косу‚ i корабель сiв на мiлину. Hiс загруз i став нерухомим, а корма розбивалася силою хвиль. 42 Воїни було погодилися умертвити в’язнiв, щоб хто-небудь, випливши, не втiк. 43 Але сотник, бажаючи врятувати Павла, утримав їх вiд цього намiру i звелiв тим, що вмiли пла­вати, першими кинутися i вийти на землю, 44 iншим же — кому на дошках, а кому на будь-чому вiд корабля; i таким чином усi врятувалися на землю. Толкова Біблія Крім Луки, з Павлом знаходився в цій подорожі Аристарх (Діян. 27: 2). "Адрамітський корабель ..." - Aдpaміт - приморське місто в малоазійських провінції - Місії, недалеко від Трояди і Асса (Діян. 16: 7-8; Діян. 20: 5-6). Це, ймовірно, був корабель одного з адрамітських купців. Пливли вздовж берегів Сирії і Малої Азії до Адраміта. В'язні були посаджені на цей корабель, очевидно, через брак іншого, який би прямо прямував до Італії, - у розрахунку пересісти в одній з малоазійських пристаней на інший корабель до Італії. Такі кораблі, при живих торговельних відносинах Малої Азії з Італією, можна було знайти тут завжди, як сталося і тепер (Діян. 27: 6). Юлій дозволив Павлові до друзів піти. "До Сидона ..." - найдавнішого торговому міста Фінікії (Мф. 11:22), за 100 км від Кесарії. Сюди корабель прибув на інший день, що показує повну благополучність плавання. "Сходити до друзів ...". Ймовірно, корабель мав тут досить тривалу зупинку, під час якої апостол отримав від Юлія дозвіл (звичайно, в супроводі варти) відвідати своїх друзів, тобто християн (пор. Діян. 11:19 ) для задоволення потреб апостола і його супутників (християн) в подальшому плаванні. "Ймовірно, Павло потребував цього після багатьох випробувань… Прибули в Кіпр. Це відбулося, мабуть, всупереч первинного наміру тих, що пливли (Діян. 27: 2) бо вітри відхилили корабель від прийнятого напрямку. Не заходячи в приморські міста, прибули в Мири Лікійські - квітуче тоді місто в малоазійській провінції Лікії, в 4 км від моря, по річці судноплавній… Тут знайдений був сотником олександрійський корабель, що плив в Італію, на який пересадили в'язнів і конвой. Ймовірно, це був теж купецький корабель, дуже великого розміру, що віз вантаж пшениці (Діян. 27:38) і, крім того, до 276 осіб народу (Діян. 27:37). Чому цей корабель, що плив з Олександрії в Італію, настільки ухилився від прямого шляху, опинившись в Малій Азії, невідомо: можливо, був загнаний противними вітрами, можливо, торговими справами… Від Мир Лікійських до Книда - міста …на півострові Книду, при сприятливих умовах плавання, можна було доплисти за один день, так само як і від Книда до відомого великого острова Крит. Але корабель плив повільно, багато днів, затримуваний несприятливими вітрами. "При Салмоні" - мис на східному березі Криту. "Піст вже пройшов ..." - зрозуміло, без сумніву, найважливіший піст дня очищення - 10 дня місяця тісрі (у II-й половині вересня). Це було, таким чином, після осіннього рівнодення, коли плавання морське, особливо в тих країнах, вельми небезпечне. "Павло радив, кажучи ..." Апостол Христовий пережив достатньо труднощів і небезпеки морських подорожей (2 Кор. 11:25 і д.) І був досить досвідчений, щоб передбачити лихо подальшої подорожі, для запобігання якого він давав розсудливу і своєчасну пораду. Це не виключає можливості особливого прозорливого передбачення, що особливо наголошується далі (Діян. 27: 22-24). … Павло давав пораду негайно ж зазимувати, хоча б і в не настільки зручній для зимівлі пристані, вважаючи за краще з двох зол обрати менше. Але сотник, природно, волів довіритися більш перевіреним морякам, ніж простому пасажиру. … Корабель помчав зовсім далеко від Криту, в відкрите море (Діян. 27:16)… …Нарешті, стала зникати будь-яка надія на порятунок: коротке і сильне зображення страшних подій плавання, коли навіть міцній душі Павла виявилося потрібним небесне підбадьорення і підкріплення - Не бійся (Діян. 27:24). "Довго не їли ..." - звичайно, від страшної хитавиці і від сильного занепокоєння за свою долю. Нестачі провіанту на кораблі, мабуть, не було: на ньому ще залишалося досить пшениці (Діян. 27:38). У хвилини загальної зневіри і відчаю апостол проливає в душі всім втішний промінь надії - оголошенням одкровення, що ніхто не загине, окрім корабля. "Ангел Бога, Якому належу й Якому служу ..." (пор. Рим. 1: 9) - цими виразами апостол пробуджує довіру слухачів до слів своїх, як людини, близької до Бога і цілком відданої Йому. "Снився мені в цю ніч ...". Як? Уві сні або у видінні наяву (пор. Діян. 25:11), не видно з тексту. Отже, апостолу не судилося загинути в морі, якою б не була великою небезпека. Для великого засвідчення в безпеці апостол вказує на свою віру одкровенням Божим, яке дійсно не могло не діяти посеред загального розпачу, і впевненість, що незабаром усім їм належить бути викинутими на якийсь острів. "Чотирнадцятої ночi..." - з часу відплиття з бухти. "В Адріатичному морі ..." - під такою назвою в давнину розуміли іноді не в прямому розумінні нинішнє Адріатичне море або Венеціанську затоку, але весь морський простір між Грецією зі сходу, південного Італією і Сицилією із заходу (з включенням і о. Мальти). Моряки намагались утекти, залишивши корабель напризволяще: таким сильним був у них відчай і жага життя. Ймовірно, моряки бачили неможливість продовжувати на ньому подальше плавання. Бачили і те, що малий човен не міг бути порятунком для всіх, чому і вирішили скористатися ним для порятунку себе… Павло, зрозумівши задум моряків попереджає сотника і воїнів, сила яких могла зупинити згубний для всіх задум, так як за відсутністю матросів недосвідчені в корабельній справі пасажири і солдати передчасно повинні були згубити корабель разом з собою. Близькість землі і обіцяного всім порятунку змушувала, однак, чекати і передбаченої загибелі корабля, що несло катастрофу і чималих зусиль до порятунку. Передбачаючи все це, апостол, який вдихав так багато підбадьорення в своїх супутників, знову підбадьорює їх, переконуючи всіх спожити їжу для підкріплення своїх сил. "Землі вони не могли розпізнати ..." Хоча це була відома морякам Мальта (див. Діян. 28: 1), проте, вони не впізнали острова, очевидно, тому, що бурею їх викинуло на невідомий для них бік його. …На березі зібралася стража для попередження втечі в'язнів, після чого всі врятувалися на землі, користуючись, при невмінні плавати, розбитими залишками і речами корабля. Так виповнилося з усією точністю слово Боже через Ангела Павлу (Діян. 27:22, Діян. 27:24).

Свято-Миколаївський чоловічий монастир у Жидичині продовжує публікацію книги "Чернече життя: за висловами про нього святих отців подвижників", яка вийшла у 1885 р. у Києво-Печерській Лаврі. Раніше ми надрукували статтю про те, що ченцю необхідно молитися, не вірити собі, довіритися досвідченим монахам. Але спонукання себе до сповнення заповідей Христових викликає люту боротьбу з пристрастями ветхої нашої людини. У цій боротьбі необхідні бувають поради і підтримка іншої досвідченої людини. Витримати цю боротьбу з успіхом, вийти з неї переможцем одному, ненавченому, неможливо; тому і необхідно вчитися, як і що робити під час цієї боротьби; необхідно віддати себе в послух Старцю духовного життя, і щиро, цілком коритися йому і чуттєво, і подумки. У цьому і полягає, за вченням Св. Отців, чеснота послуху - основа і корінь усякого поступу в чернечому житті. Про послух. Першоначальник цього життя, Св. Антоній Великій, вказуючи на приклад Св. Павла Препростого, котрий смиренним послухом без нарікання в короткий час досягнув високої довершеності, говорив: Хто хоче швидко досягти досконалості, той не повинен бути сам собі вчителем, ані коритися своїй волі, хоча б правим здавалося своє бажання, але, за заповіддю Спасителя, кожен, перш за все повинен відректися від себе самого, відмовитися від своєї волі. Сам Спаситель говорить про Себе: Бо Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, а волю Отця, Який послав Мене. (Ін. 6, 38). Як же ми уникнемо суду, якщо будемо виконувати свою волю? Довершеність подвигу твого є послух; і добре людині, якщо вона несе ярмо Господнє від юності - служить і кориться. Твердо тримай завжди в серці своїм, щоб слухатися отця твого (духовного) і вселиться в тебе страх Божий. Св. Писання говорить «имже нѣсть управленія, падаютъ аки листвіе» (Притч. 11, 14) і заповідує нічого не чинити без поради, так що не дозволяє навіть духовне пиття, що веселить серце людини, пити без поради, коли говорить «без совѣта ничесоже твори» (Сир. 82, 21), і «съ совѣтомъ пей вино. Человѣкъ, безъ совѣта дѣлающій дѣла свои, походитъ на городъ неогражденный, въ который кто ни захочетъ входитъ и расхищаетъ его сокровища». (Patr. Gr. 1. 40 р. 1 098). Запитувати інших Св. Антоній вважав настільки спасительним ділом, що навіть сам - учитель всіх - звертався з питанням до учня свого, що досяг успіху, і як той сказав, так і вчинив. Бо розповідають, що коли Авва Антоній одержав від імператора Констанція письмове запрошення прибути в Константинополь, то звернувся до Павла Препростого з питанням: чи мені йти? І коли той сказав: "якщо підеш, то будеш Антоній, а якщо не підеш, то будеш Авва Антоній", чим не схвалювалася така подорож, - то він спокійно залишився на місті. Так і всім іншим радив він чинити, кажучи: монах, якщо можна, повинен питати старців про усілякий крок, який робить у келії своїй, і про всяку краплю води, яку випиває... Я знаю ченців, які після великих трудів впали і зазнали божевілля, тому що понадіялись на свої діла і звеважили заповідь Того, Хто сказав: запитай батька твого, і він розповість тобі, старців твоїх, і вони скажуть тобі (Втор. 32, 7).