Свято-Духівський скит у Жидичині: особливе історичне й духовне місце

17 червня Свято-Духівський скит Свято-Миколаївського жидичинського чоловічого монастиря відзначає своє престольне свято – День Святого Духа.

Свято-Духівський скит - особливе місце. Про це говорять різні люди, які приїжджають сюди навіть просто посидіти тут в тиші й відпочити від навколишньої суєти. Так, наприклад, монахині, що іноді, попри велику зайнятість і брак вільного часу, «вириваються» на скит з Луцька, кажуть, що по-особливому відчувають це місце і їм достатньо просто трішки побути тут.

Сьогодні на скиту – храм Святого Духа, дві каплички і три келії. Ще тут отець Агапіт розводить голубів, які здавна стали символом Святого Духа. Справді якесь незвичне умиротворення відчуваєш, коли бачиш, як ці красиві білі птахи літають...

Наразі тут живуть троє монахів.

Скит стоїть на унікальному місці – на древньоруському городищі, на руїнах одного з найдавніших монастирів Русі, а також на… безлічі людських кісток. Як чернечих мощів, так і на тілах воїнів різних епох. Колись тут був острівного типу оборонний форпост.

Розповідають, що сюди колись приносили майже безнадійних хворих чи поранених і залишали на ніч. І вони… незбагненно зцілювалися.

Про Святого Духа як сенс життя

Так, у день Святої Тройці, П’ятидесятниці, святкують саму подію зішестя Святого Духа на апостолів, а в понеділок віддають особливу шану Святому Духові як третій Божій Особі.

Від дня зішестя Святого Духа віра християнська стала швидко поширюватися по всьому світові. Просвітлені Святим Духом, апостоли благодатно, сміливо, мудро й натхненно проповідували усім про Ісуса Христа, Сина Божого. Господь допомагав утверджувати Свою Церкву численними чудесами, які звершували апостоли ім`ям Ісуса Христа.

Благодать Святого Духа, яка була явно дана апостолам у вигляді вогненних язиків, тепер подається у Православній Церкві неявно – в святих таїнствах, через наступників апостолів – пастирів Церкви – єпископів і священиків (Діян. 2; 1–47; 23).

Святий Дух – Третя Особа Святої Трійці, істинний Бог, як Бог Отець і Бог Син. Дух Святий превічно сходить від Отця і цим відрізняється від інших Осіб Пресвятої Трійці. Сам Господь наш це засвідчив словами:

«Я ублагаю Отця, і дасть вам іншого Утішителя... Духа Істини... Утішитель же — Дух Святий, Якого пошле Отець в ім`я Моє, навчить вас всього, що Я говорив вам» (Ін. 14, 16, 17, 26).

Дари Святого Духа були послані усій Церкві, перш за усе апостолам, а через них і всім віруючим. Дух Святий один, але дари Його різні. Дари Духа Святого численні: дар мудрості, дар учительства, дар пророцтва, дар пізнання, дар служіння, дар пастирства, дар володіння різними мовами…

Але головний дар Святого Духа, який повинен проявлятися у всіх християнах - це дар любові. Без цього дару любові людина по суті не може називати себе християнином, віруючою людиною.

«Плоди Духа, – говорить святий апостол Павло, – є у всякiй добротi, праведностi та iстинi (Єф. 5,9). Плодами діяльності в людині Святого Духа є, за словами того ж апостола, «любов, радiсть, мир, довготерпiння, доброта, милосердя, вiра, лагiд­нiсть, стриманiсть» (Гал. 5,22-23).

Головна мета життя християнина, як зазначав преподобний Серафим Саровський, – саме стяжання Духа Святого. Без цього, які б ритуали-обряди-традиції і «подвиги» ми б не здійснювали, – ми не спілкуємося з Живим Богом.

Митрополит і грецький відомий богослов Ієрофей Влахос з цього приводу говорить:

«Якщо людина не має в собі Духа Святого, то вона не належить Христу, а це значить, що вона не є живим членом тіла Христового. Якщо вона хрещена, то благодать хрещення перебуває в бездіяльності, а людина залишається омертвілим членом Церкви. Це я кажу апостолом Павлом в одному дуже важливому уривку апокаліптичного характеру: «Якщо ж хто Духа Христового не має, той і не Його» (Рим. 8, 9). Ніхто не належить Христу, якщо не має Його Духа зо всіма нами раннє наведеними передумовами. І навпаки, той, хто має в собі Святого Духа є дійсним членом Тіла Христового, оскільки має великі негаразди «по плоті, а за духом» (Рим. 8, 8-9). З цього видно, наскільки тісно пов'язані між собою Христологія і Пневматологія.

Метою втілення Слова Божого є прийняття людьми Святого Духа і їх становлення членами Тіла Христового, і через це - житлами Троїчного Бога.

Тому і метою духовного життя людини є причастя Духа Святого, через яке ми стаємо живими членами Церкви, живими членами Тіла Христового і таким чином маємо спільність із Троїчним Богом».

Іраїда Майданець, краєзнавець:

«У давньоруський час на пагорбку у Жидичині розміщалося укріплене городище, яке досліджували багато відомих археологів.

Зокрема, П.А. Раппопорт пов’язує оборонну споруду з існуванням у Жидичині монастиря. Що ж, з цим варто погодитися, адже древні монастирі часто виконували оборонну функцію і навіть нагадували фортеці, в яких можна було заховатися під час ворожих нападів.

Вірогідно, що спочатку монастир знаходився на тому місці, де було укріплене городище (а на користь цього промовляють висновки археологічного обстеження території ). Це означає, що там було дві церкви: Святого Духа і Святого Миколая. Монастир був не скудельницьким, а жидичинським, бо належав духовній особі.

Це не дивно, бо багато давніх монастирів засновувались князями або боярами.

Князі будували монастирі і, власне, не для монахів, тобто основним чином для себе, щоб мати власних молільників за свою душу при житті і смерті. Це була данина копіюванню греків, в яких , за давнім звичаєм, всі короновані знатні і багаті люди зводили свої фамільні монастирі і володіли ними на основі ктиторського права. Це, за плином часу, повело Візантію до експлуатації монастирських прибутків з боку збіднілих ктиторів.

Н.Тальберг стверджує, що “перші монастирі створювались виключно князями”.Тоді і цілком зрозумілою є сучасна версія етимології Жидичина, а саме — належність представникові князівського роду, як наприклад, боярину Жидові чи Жидославу. На це вказує і суфікс «чин» (чий), а в аналогічному звучанні - Ольжин, Кольчин, Таньчин».

Скит постав … з молитви, коли ніхто не вірив у можливість його появи

Намісник Свято-Миколаївського жидичинського монастиря отець Константин говорить про те, що Свято-Духівський скит – приклад того, що для Бога важливі не якісь матеріальні, тимчасові речі, а чернечі молитва і подвиг. Так, скит постав … з молитви, коли ніхто не вірив у можливість його появи. Довгий час, з 2007 року, отець Константин, як він розповідає, щодня читав акафіст преподобну Феодосію Печерському на місці, де мав постати скит. Згодом акафіст служила вся братія, «годуючи собою комарів». Урешті, в 2010 році освятили церкву.

- Власне, коли ми говоримо про «Святий Дух», то ми говоримо про місце, де бере початок історія нашого, одного з найдревніших монастирів. Скит знаходиться не просто на звичайному пагорбі. Це пам’ятка археології національного значення, це древньоруське городище, де колись, ще за часів Київської Русі, розміщувалось поселення. І коли ми тільки розпочинали відбудову нашого монастиря, це був, пам’ятаю, 2007 рік, мені наш місцевий краєзнавець розповіла про історію скита Святого Духа, і якось Бог поклав на серце дуже велике, нестримне бажання його відродити. І навіть на початках, коли я озвучував цю думку, то люди посміювалися і казали: ви подивіться, в яких ви обідраних стінах живете, а ви ще думаєте про якийсь скит.

Але є такі моменти в житті, коли як говорив Давид, Бог сказав раз, а я почув двічі. Є момент, коли ти чітко розумієш: це Бог тобі поклав на серце.

Я початку ходив на «Святий Дух» – читав акафіст преподобному Феодосію Печерському. Потім, коли мене призначили намісником, то ми вже деколи з братією замість полуношниці йшли на скит і читали під відкритим небом акафіст преподобним отцям печерським і Феодосію печерському. І Господь явив нам це чудо. У 2010 році ми вже освячували престіл скитського храму, ми вже мали дві келії, два брати поселилися туди, жили…

Скажемо, що він сьогодні більше по назві скит, а не по суті. Тому що я насправді мрію, щоб він був, по-перше, більш закритим, ніж він є сьогодні. І щоб та братія, яка буде там жити, щоб вони усвідомлювали, що їхнє життя, як мінімум, має різнитися від життя тієї братії, яка живе тут, в спільному корпусі монастиря. Вони повинні мати якийсь особливий подвиг, на порядок більше богослужбове життя, але це питання перспективи, розвитку. І я вірю, що Господь так само сподобить.

Це живий свідок того, що потрібно передусім молитися, думати про Бога. Зараз дуже багато приїздить людей в монастир, деколи є спокуса в міру різних проектів і справ думати, що від цих людей залежить розбудова монастиря, а Господь … коли я дивлюсь на скит, говорить: ні, ви не мали нічого, а просто почали молитися, і за три роки отримали скит.

Якщо ми хочемо відродити нашу древню святиню, треба з пошаною відноситися до людей, але пам’ятати, що все залежало, залежить і буде залежати лише від Бога.

Ієромонах Іов, насельник Свято-Духівського скита:

- На скиту я почав жити, як тільки його збудували. Це, якщо я не помиляюся, 2010 рік. На Покрову ми його освятили, а десь з зими почали жити. Першопочатково ми вирішили збудувати скит тому, що саме там був у древні часи наш монастир, але оскільки річка Стир постійно розмивала будівлі, то монахи вирішили перейти трохи вище – де зараз знаходиться монастир. А те місце прийшло в запустіння, а храм, як кажуть люди, пішов під землю. Насправді, мабуть, просто розвалився. Вода постійно робила свою роботу і знищувала будівлю.

Це місце, де починався наш монастир, тому правильно, щоби саме там лунала чернеча молитва.

- Чим відрізняється скитське життя від монастирського?

- Більше усамітнення, відвідуваність менша, на богослужіннях люди фактично не присутні, братія молиться в переважній більшості сама.

Те,що мені особисто подобається, - це спокій. Ти відчуваєш, що ти можеш побути наодинці з собою, наодинці з Богом. І коли людина буває частіше наодинці з собою, то починаєш набагато більше про себе розуміти. І коли замислюєшся над своїм життям, то деколи стає страшно. Але це, напевно, і добре, тому що бачиш, яким ти є насправді. І коли стає страшно від того, який ти є, то це подвигає тебе щось змінювати в своєму житті й, можливо, ставати трохи кращим, ніж ти був учора. Не завжди це вдається, але до цього треба прагнути. Чернече життя і взагалі життя будь-якого християнина покликане до того, щоб кожен день ставати трошки кращим. Можливо, Господь, побачивши навіть не те, що ми чогось досягнули, а просто наші старання бути кращими, це оцінить і буде нам допомагати і в духовному житті, і у фізичному.

Звичайно, спочатку про повноцінне богослужбове життя на скиту мова не велася. Звершували на початках лише полуношниці, а все інше – в монастирі. А на сьогоднішній день, крім полуношниць, ще є акафісти – в середу й п’ятницю о шостій годині вечора. Також служиться дві божественні літургії: нічна з п’ятниці на суботу й в середу о сьомій годині ранку. Тому якщо раніше богослужбове життя було більш келійне, то зараз більше служимо разом, зокрема в середу й п’ятницю, а все інше звершується в монастирі, як і раніше. І братія скита ходить в монастир і на послух, і на трапезу.

Ієромонах Агапіт, насельник Свято-Духівського скита:

- З якого року ви, отче, тут живете?

- Я тут з 2012 року. Спочатку жив в монастирі в загальній келії. У нас там було як в армії – двоярусні ліжка, всякі шторки, занавіски, покривальця, як між бараками. Цікаво було… Я там пожив дев’ять місяців. Потім мене постригли і відразу пересилили сюда – на скит. Жив тут з отцем Макарієм. Потім отець Макарій пішов в АТО і я жив на скиту сам. А тоді вже підселили до мене отця Іова.

- Як з’явилося ваше «пташине гніздо»?

- Архимандрит придумав там робити арочні ворота. А потім йому прийшла думка, що на тих воротах можна зробити і келію. Тут планував жити один монах, який і кошти вложив на металевий каркас під келією. Монах так і не поселився тут, будівництво зупинилося, а потім архімандрит мені сказав: хочеш жити там – дороби. І зробили з Божою поміччю. Усі помагали: той пожертвував на проводку, той – на ще щось…Хтось фізично помагав: Славік, Самох… Діда з Кульчина покликали: змурував грубку.

- Як ви вирішили печеру рити?

- Я, як тільки попав сюди на скит в 2012 році, обійшов гору, побачив це зручне місце для печери в зарослях, почва позволяла, і все інше. У нас скитоначальником був отець Макарій, і всі роботи треба було робити з його благословення. Я йому казав: давай будемо рити печеру.

Він сказав: "Нє, не треба ніяких печер". Не благословив. І я з цією думкою жив аж до 2015 року. Макарій пішов, я остався сам, і якось архимандриту натякнув про печеру. Він відповів: «В чому проблема? Що тобі треба для цього?». Кажу: лопату, кірку, тачку, і всі діла. Приніс – на рий. Місце освятили.

Я поїхав спеціально в Києво-Печерську лавру, помолився, подивився на печери, як там все зроблено, як воно тримається. Там була якась печера затворника за решіткою – просто набрав жменьку землі як благословення і сюда приїхав. Відслужили акафіст, взяв пузирьок - капсулу, написав записочку, закопав у тому місці, водичкою свяченою окропив – і вперед… Коли був вільний час – рив. До сих пір рию. Не хватає часу. Сам коридор не укріплений, він не завалиться, бо арочний, глина йде пластами, арка сама себе тримає, пласти розширяються потроху і виходить пірамідка перевернута…

Сам храм уже укріплений – там два стовпи муровані – і Царські врата будуть. Збоку – ще маленька келія чи паламарка.

- Нічні літургії служите?

- Служимо, але в останній час збився баланс. Проблема з півчими. Нема кому співати вночі. Було таке, що і сам служив. Був такий… ревний,рвався до всього. Але самому нецікаво і непрактично, і Церква забороняє, хоч монахи служать іноді самі… Тяжкувато…

- Чому нічні? Подвиг такий своєрідний?

- Ні, просто це більш монашеське, нічна молитва,спокійно, тихо… А влітку навулиці нічна служба – це сама благодать.

- Що вам на скиту найбільше подобається?

- Що-що?

- Що подобається тут найбільше?

- … Ну це питання… А що тут може подобатися? Тут усе подобається. Що тут може не подобатися?

- Розкажіть щось з історії цього місця, монастиря…

- Під час Вітчизняної війни і громадянської, коли тут монастир був розвалений, нічого тут не було, був просто пагорб,сюди привозили тяжкохворих чи тяжкопоранених людей.

Їх просто на землю на покривалі ложили на ніч і йшли по домах, а зранку приходили – людина була здоровою. Був безнадійний, вмирав, а після цього вже почував себе нормально.

Тут – багато поховань. Скрізь – кістки. Кажуть, тут людей і після чуми ховали, і солдат. Де не копни лопатою – скрізь кості.

Там, де печера під горою - там стежинка, і там колись ганяли корів. І жінка якось після великої зливи гнала корову там, знайшла там людську кістку, а на ній – якийсь дуже дорогий перстень.

Отут пагорб – природній (показує місце, де стоїть капличка), а там (показує в бік церкви) – мені здається, якась братська могила.

Кажуть, тут поховані і монахи, яких татари спалили. Тут татари не раз палили монастир. Я як знизу воду копав,то знайшов фундамент з цегли, а на ньому – обгоріле вугілля...

Коли ставили церкву – знайшли могилу якогось єпископа. Знайшли кості і панагію.

Колись у 70-х чи 80-х роках приїжджали сюди археологи і почали копати цей пагорб. Хотіли дослідити. Але місцеві люди прийшли: що ви робите, там чумне поховання, зараз нам тут чуму запустите… Вони натрапили на купу людських черепів, злякалися, засипали і поїхали. Там навіть була яма – я піском засипав.

Купу війн це місце пережило. Це, очевидно, був острів. Там, де ми сидимо – великий військовий окоп. Ми тут його з отцем Макарієм засипали. Це була точка кругової оборони. Коли якісь війська наступали, ще з князівських часів, - тут була оборонна точка, був острів, навколо – вода… Все видно навколо…