Пошук на сайті

Публікуємо проповідь намісника Свято-Миколаївського жидичинського чоловічого монастиря архімандрита Константина, виголошену 21 липня 2019 року. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу! Дорогі браття і сестри, я всіх вас вітаю з прекрасною неділею, якою Господь обдарував нас. Мені здається, якщо ми з вами проснулися, відкрили очі, відчули биття свого серця, то ми вже щасливі люди, тому що Господь подарував нам з вами новий день. І вже від нас з вами, мабуть, залежить, чи ми цей день проживемо, чи ми його проіснуємо. Бо дуже часто так буває, що замість того, щоби, проснувшись, побачити рідних навколо себе людей, побачити все те, що нас оточує (прекрасне сонце, місцина, де ми живемо)… - ми починаємо день з якогось безперестанного ропоту: нам все не так, нам всі не такі, ми ходимо в якійсь озлобленості, роздратовані. ... Людина, яка захворіла, тяжко захворіла - тільки та людина по-справжньому може оцінити цінність не років, а цінність кожного дня. Я дякую Богові за нашу сестричку Ангеліну, яка розмалювала нам домовий храм в монастирі. І коли лікарі поставили їй той діагноз, коли метастази пішли в голову, ми годинами спілкувалися і вона казала: «Ви знаєте, я тільки тепер почала по-справжньому жити». Тому що коли ти проживаєш свій день як останній, ти дякуєш Богові за кожну тобі приємну зустріч, за можливість годину побути без болю, за будь- яку іншу можливість, і ти тоді реально щасливий. А коли ти ходиш повний сил... тоді ми дуже багато губимо. Ми ніби воду якимсь дірявим друшляком носимо. Насправді Господь каже: «Ні, вчись». Запам'ятайте: бідна та людина, і, мабуть, треба її дуже шкодувати, - той, хто думає, шо він навчений. Той, хто думає, що він вміє жити. Той, хто думає, що він пізнав уже все, що можна пізнати. Насправді, набагато мудріші за нас, той самий Апостол Павло, казали: «Коли ти думаєш, що ти щось знаєш, насправді ти не знаєш нічого». Ми маємо виробити в собі відчуття того, що ми учні. Нам треба навчитися щодня пізнавати життя. Нам треба навчитися щодня пізнавати один одного. Нам треба навчитися щодня пізнавати волю Божу. Тому що читати Святе Письмо, читати святих отців, ходити в церкву кожну неділю, - це ще не означає знати волю Божу. Ми дуже часто вміємо звикати до хороших речей, в буквальному розумінні цього слова. Бо все, що добре, - нам відразу здається, що воно так і має бути. І ми починаємо його цінити тільки тоді, коли ми його втрачаємо. Тому треба вчитися. Запам'ятайте: це аксіома духовного життя. Боронь Боже, в умі своєму, в серці своєму зродити помисел і переконання в тому, що ти щось знаєш. Нічого ми не знаємо. Кожен раз, приходячи в храм, ми повинні так само думати. Що таке православна літургія? Це містерія. Господь кожен раз, коли людині здається, що одні й ті самі сюжети, - Господь кожен раз нагадує нам у цій літургії для чого Він приходив на цю землю. Ви пам'ятаєте з чого починається літургія: єктенія, потім хор починає співати блаженні. Про що говорить в цей момент літургія? Господь нам нагадує, що він прийшов на цю землю, щоб проповідувати, проповідувати Царство Боже, закликати людину до покаяння. Хор співає перший антифон, другий антифон. Потім ми чуємо, як клірос читає Апостол, читається Євангеліє. Це все ті моменти, коли Господь нам з вами проповідує. Потім настає ключовий момент літургії. Ще його називають в православному богослов'ї «еклезою». Виходить священик з чашою, з дияконом, іншими священиками. І це вже йдеться про те, як Господь в останні свої дні, перебуваючи на цій землі, прийшов в Єрусалим і вже готувався до Своєї страти, до моменту Тайної вечері. Ми маємо з вами Причастя, читаємо ті самі молитви, які стали апостоли в тій горниці. Ми причащаємося з вами і Господь нагадує нам з вами, всім, хто переступив поріг храму: «Людино, та Вечеря, та Жертва, до якої Я Себе готував, - це для тебе. Я не хочу, щоб ти просто ходив в храм, бо це така гарна традиція. Я не хочу, щоб ти робив якісь речі механічно. Я хочу, щоб ти зрозуміла, що ти як людина десь не маєш сили нормально жити в цьому житті, ти не знаходиш в собі сили нормально боротися з тими прикрощами, які є в тобі. Я хочу тобі допомогти». От для цього, власне, кожен раз на Божественній літургії Господь нам це нагадує. Далі була Гефсиманія... Знаєте, коли я сьогодні стояв на Божественній літургії і згадував для себе цей момент Гефсиманії, мені пригадалася книга, яку я прочитав ще 15 років тому... Називалася вона "Жива Євангелія". Вона описує у цій книзі момент, коли Господь попросив учеників попильнувати збоку, а Сам пішов і молився… У той момент Господь переживав найбільшу спокусу, яку Він міг тільки переживати. Підходить до Нього сатана і сказав Йому: «Ну добре, якщо Ти Син Божий, Ти ж усе прекрасно розумієш і все прекрасно знаєш. Подивися, он учні, яких Ти попросив з Тобою попильнувати, вже сплять, сьогодні вони били себе в груди і казали "з Тобою на смерть піду", а тепер поснули... Якщо Ти дійсно Син Божий, Ти прекрасно знаєш, яким буде християнство через 5, 10, 100, через тисячу років. Ти ж прекрасно знаєш, що те саме християнство стане войовничим, стане політичним... Ти знаєш, що це християнство лишиться тільки у своїй формі, а суті своєї позбудеться. Невже Ти хочеш постраждати заради цих людей?» І найбільш цінним у цій ситуації є те, що Господь відігнав сатану і сказав: «Я помру за цих людей». Він помер заради нас з вами. Помер не заради того, щоби нас привчити до якоїсь традиції, а Він помер, приніс Себе в жертву, щоб навчити нас з вами жити. Щоб навчити нас, що не може зло торжествувати в цьому світі. Не може гріх торжествувати в цьому світі. Що якщо ми з вами, християни, будемо по-справжньому вірити в Христа, якщо ми по-справжньому будемо віддавати Живому Богу всі свої клопоти, всі свої переживання, все те, чим наповнене наше життя, - Господь здатний усе змінювати, Господь здатний зцілювати фізичні недуги людей, Господь здатний зцілювати нас духовно. Часто мені приходиться як священику, коли я спілкуюся з людьми, коли ми говоримо про якісь внутрішні проблеми, і це 100 %, ми всі люди одинакові, - дуже часто я чую таку фразу: «У мене є така проблема, в мене така проблема, але я нічого не можу з собою зробити». І дуже часто… Є такий вислів, що мама хоче небо прихилити до дитини... Дуже часто хочеться небо прихилити до такої людини. "Я не можу нічого з собою зробити", - це найбільша брехня в житті кожної людини. Правда полягає в тому, що ми не хочемо з собою нічого робити. І про це сьогоднішнє Євангеліє. Кожне Євангеліє, яке ми читаємо, - там ми маємо знайти самих себе. І коли ми сьогодні читаємо про звільнення гадаринських біснуватих, коли ми читаємо, як Господь посилає бісів в тих свиней, які потім біжать і кидаються в море, коли ми читаємо про людей, містян, які вийшли, почувши про це чудо, знаючи якими були ті біснуваті... знаючи, що Господь зцілив їх, бачачи, що ці свині поскидалися в море… Вони вийшли, і замість того, щоб сказати: "Боже, яке ти чудо створив, ми боялися тут ходити, слава Тобі", - що вони говорять? «Іди звідси, не потрібен ти нам такий». Про що це Євангеліє говорить до нас? Насправді ми виганяємо щодня Христа зі свого життя по одній простій причині. Хто з вас не чув про те, як Господь когось зціляв фізично? Хто з нас не бачив людей, які намагаються жити благочестиво і живуть благочестиво не своїми силами, а благодаттю Божою? Усі бачили. Хто з нас не бачить гріхів своїх у собі? Більшість з нас бачить. Але що ми робимо, коли Христос торкається нас? «Я нічого не можу з собою зробити». Оця фраза - це ті, самі слова містян: «Іди звідси». Чому ми так кажемо? Тому що правда життя ще суворіша: ми любимо свої гріхи. Ми з ними вжилися. Ми любимо пліткувати, ми любимо осуджувати, ми любимо ображатися, ми любимо гніватися, ми любимо свої блудні фантазії, ми любимо красти, ми любимо обманювати, ми любимо, коли нас хвалять... І... Господь каже до кожного з нас: «Якщо ти хочеш, щоби я тебе зцілив - я зцілю тебе. Ти хочеш подолати гнів? Я зцілю тебе. Ти хочеш навчитися не осуджувати? Я зцілю тебе. Ти хочеш?» А ми що робимо? Ми очі опускаємо донизу: «Ну так, все правильно...» Але ж нам легше осуджувати, нам легше бути такими, якими ми є. Нам легше нічого з собою не робити, а потім прийти, як люди кажуть, "скинути з себе гріхи" і далі йти робити те саме. Слава Богу, що приходимо. Бо якби не приходили - взагалі була б трагедія. Але християнство, живе християнство, весь досвід Церкви Христової, двохтисячолітній досвід, весь досвід святих отців говорить про те, що, людино, Апостол Павло був правий, який казав: «Я все можу в Тому, Хто мене підкріпляє»... Якщо ти, людино, чим би ти не грішив, які б схильності твоєї душі ти не мав, як би низько сьогодні не опустився, як би ти не впав, якщо ти дійсно хочеш, щоб Господь тебе зцілив, підніми очі до неба і скажи: «Господи, я, може, потім мільйон разів впаду, але я хочу, щоб ти мене зцілив». І далі починається праця над собою. Далі, коли тобі хочеться щось лишнє сказати - язика собі вкуси. Ми з братією такі самі люди, як ви, і деколи поневолі сердимося і починаємо говорити про того, якого з нами немає. Я пробую нас привчити до того, що якщо людини нема з нами, то чого ми будемо про нього говорити? Є речі, які спочатку робити важко, а потім виробляється добрий навик. Якщо ти, знаючи, що ти гнівливий… От у мене все життя... я успадкував від свого батька одну нехорошу рису характеру - я дуже запальний, як сірник, мені і злитися не хочеться, але в той момент я запальний… Я прочитав колись... «ховай мисленного вовка свого в келії своїй». Що це означає? Коли ти відчуваєш, що ти закипаєш - не тіш себе ілюзіями, що ти себе опануєш. Не опануєш. Святі отці кажуть: брань гніву і блудна брань - це найтяжчі з усіх, які тільки можуть бути. Це ті моменти, коли людина себе не може опанувати. І раз ти не можеш себе опанувати - втікай. Іди десь в іншу кімнату, в інше місце... Але переживи цей момент гніву, коли тобі здається, що ти просто розірвеш того, кому ти хочеш щось сказати. І так само відносно будь-чого іншого. Пимен Великий як вчить? "Найкраще тікати від причини гріха". Скажіть мені: як може лежати сіно біля вогню і не загорітися? А ми ж так себе ведемо. Кожен з нас, знаючи свої схильності, - ми абсолютно з цим, нічого не робимо. І от, власне, вчення Православної Церкви, вчення святих отців - це не просто якась філософія: давайте будемо гарно жити... Як гарно жити, коли не заглиблюватися в це вчення? Воно полягає в тому, що якщо по-справжньому зараз сповідуєш: «Так, Господи, я... хочу поборотися за допомогою твоєї благодаті з усім тим, що мене внутрішньо розриває»... Далі що від тебе залежить? Наполеглива праця. Не може такого бути, щоб я 25, 30, 40 років жив, як хотів, тут в один момент почув правильну проповідь, і відразу змінився і став святим. Немає такого. Але після такого, коли ми усвідомили, після того, як Сонце правди, Христос, засяяв в нашому розумі, коли ми зрозуміли як треба жити, - після того треба озброїтися терпінням. Після того треба озброїтися наполегливістю. І постійною молитвою до Бога: «Господи, я хочу робити, я буду робити, я падаю, але я з Твоєю допомогою буду вставати і рухатися далі». Отоді в нас розпочнеться дієве християнство. Тоді в нас розпочнеться практичне християнство. Просто знати про істину, просто знати про правду - саме це знання тебе щасливим не робить. Скоріше, навпаки: совість ще починає тобі допікати, що ти з одного боку знаєш, а з іншого - бачиш, як ти живеш. Але коли з Божою допомогою, з благодаттю Божою ти починаєш жити, ти починаєш трудитися на землі серця свого - Господь починає тебе преображати. І коли ти відчуваєш, що ти поступив чесно, що ти поступив милосердно, що ти поступив, кінець кінцем, правильно, - ти від того щасливий. Тому що нема нічого кращого, коли людина прийшла пригнічена, а ти просто її пригорнув - і вона пішла від тебе щаслива. Нема кращого відчуття від того, коли хтось виходить від тебе щасливий. Нема кращого відчуття, коли ти зберіг свою гідність, коли ти не продав свою совість, коли ти поступив не так, як він або вона тобі веліла, не так, як казав тобі весь світ. Тоді ти робишся щасливим. Ми чуємо перший антифон: блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні убогі духом... Але коли ти поступаєш по-чесному, коли ти намагаєшся поступати по-божому - ти потихеньку усвідомлюєш, що таке бути щасливим. Тому я всім нам з вами бажаю бути щасливими. А для цього, коли ми чуємо правду, коли ми навіть сьогодні усвідомили, що ми так любимо цей гріх - не треба цих опущених очей, а далі - життя, до якого ми звикли. Давайте з Божою допомогою будемо боротися. Як казав апостол Павло, як спортсмени будемо бігти до того, що в нас попереду. І якщо ми будемо бігти... Священики на літургії після Трисвятого переходять на Горнє місце і говорять таку фразу: «Благословенний хто йде в ім'я Господнє». Не той, хто стоїть, а той, хто йде. Якщо кожен з нас, християн, в своєму житті скаже: «Господи, я йду, Бог його знає, як воно буде, але я, йду, я з тобою». І ви побачите ці зміни. Ви побачите свято преображення не тільки в календарі - ви побачите преображення в серцях своїх... Християнство - це не набір правил чи свят календаря. Християнство - це те, що Господь хоче зробити з нами, всередині нас. Це те, як Він хоче нас зцілити від того всього низького, від того всього свинячого, яке в сьогоднішньому Євангелії стрибнуло в море. Тому давайте і ми будемо виганяти свиней своїх, а Господь нам в цьому допоможе. Слава Ісусу Христу!

26 липня читаємо Євангеліє про Царство Небесне. Євангельські читання 26 липня Євангеліє від Матфея, 13, 44 – 54 44 Ще Царство Небесне подібне до скарбу, захованого на полі, який знайшов чоловік і приховав, і на радощах іде й продає все, що має, і купує поле те. 45 Ще Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перли, 46 і, знайшовши одну коштовну перлину, іде й продає усе, що має, і купує її. 47 Ще Царство Небесне подібне до невода, закинутого в море, що назбирав усякої всячини; 48 коли ж наповнився, його витягли на берег і, сівши, вибрали добре в посуд, а погане викинули геть. 49 Так буде при кінці світу: зійдуть ангели, і відлучать злих від праведних, 50 і вкинуть їх у піч вогняну: там буде плач і скрегіт зубів. 51 І каже їм Ісус: чи зрозуміли ви все це? Вони говорять Йому: так, Господи! 52 Він же сказав їм: ось тому кожен книжник, навчений про Царство Небесне, подібний до господаря, який виносить із свого скарбу нове й старе. 53 І, коли скінчив Ісус притчі ці, пішов звідти. 54 І, прийшовши до Своєї батьківщини, вчив їх у синагозі їхній, так що всі дивувалися й говорили: звідки в Ньому премудрість ця і сили? Толкова Біблія 44 Ще Царство Небесне подібне до скарбу, захованого на полі, який знайшов чоловік і приховав, і на радощах іде й продає все, що має, і купує поле те. У 44 стихові постає людина, яка без мети і праці знаходить прихований в землі на чужому полі скарб. Ця і наступна притча розкривають більше природу вчення про «царство», ніж вказують на його поширення, як в попередніх притчах. Євангельські вісті про царство такі привабливі, що людина віддає все, що має, щоб їх почути. Притча про скарб, прихованого в поле, зустрічається тільки у Матфея. У 45 ст. … купець відправляється за пошуками багатьох перлин і знаходить їх: серед них трапляється одна, дорожча за всі. Ієронім зауважує, що тут в інших словах викладається те, про що було сказано в попередній притчі. Добрі перлини, яких шукає купець, за словами Ієроніма, суть закон і пророки, а дорогоцінна перлина є знання Спасителя і таїнств Його страждання і воскресіння. 47 стих. Притча є варіант другий притчі про кукіль (Мф. 13:30, 40-43). Рибалки, що кидають сіті в море, навряд чи є іншими особами порівняно з тими, які витягують сіті на землю і відокремлюють хороше і погане. 48 коли ж наповнився, його витягли на берег і, сівши, вибрали добре в посуд, а погане викинули геть. 49 Так буде при кінці світу: зійдуть ангели, і відлучать злих від праведних, 50 і вкинуть їх у піч вогняну: там буде плач і скрегіт зубів. Інші притчі Ісус Христос також готовий був пояснити учням. Але вони їх розуміли якщо не цілком, то загалом правильно. Сенс усієї цієї промови може бути зрозуміліший з наступного перифраза. Так як ви говорите, що ви зрозуміли все це, то тому Я повідомлю вам, що не тільки Я один, але і будь-яка людина, яка засвоїла собі істини Царства Небесного, може уподібнюватися своєму господареві, тобто Мені, і користуватися для пояснення нових істин і старим, і новим. Ця думка пояснюється таким чином, що духовний господар, т.обто духовний вчитель, порівнюється зі звичайним господарем, який, коли буває потрібно, бере в своїй коморі і старі і нові речі, і вживає їх у міру потреби. У притчах Христа можна розрізняти нове і старе. Старе - це ті образи, якими Він користувався, всім знайомі: сіяч, насіння, кукіль, скарб, перлини та ін… Нове належало Йому, - це нові моральні істини, роз'яснені в притчах, - і було поки відомим лише учням. Він вказує тут просто на новий метод Свого вчення, який повинен бути засвоєний і всяким книжником, навченим про Царство Небесне, - будувати нове на підставі старого, всім добре зрозумілого і відомого. …Ісус Христос пішов до Своєї батьківщини: під цим словом розуміють Назарет. Так вважає Золотоустий та багато інших. Перше послання до коринф’ян святого апостола Павла, 4, 5-8 5 Тому не судiть нiчого передчасно, аж доки не прийде Господь, Який освiтить таємне у темрявi i виявить сердечнi намi­ри; i тодi кожному буде похвала вiд Бога. 6 Це, браття, я прикликав до себе i Аполлоса заради вас, щоб ви навчилися вiд нас не мудрува­ти бiльше того, що написано, та не величалися один перед одним. 7 Бо хто тебе вiдрiзняє? Що ти ма­єш, чого б не одержав? А як­що одер­жав, чого хвалишся, нiби не одержав? 8 Ви вже наситилися, ви вже збагатилися, ви почали царю­­вати без нас; коли б то ви справдi царювали, щоб i нам з вами царю­вати! Толкова Біблія Сердечні наміри, тобто спонукання, за якими людина робить ту чи іншу справу, знання яких і дає можливість правильно оцінити кожен окремий вчинок людини. Щоб ви навчилися від нас ... Ап. Павло і Аполлос подають своєю поведінкою приклад смирення. Що написано. Краще розуміти цей вислів як другу частину приказки, що вживалася в рабинських школах: "Не мудруй або не заходь за межі того, що написано!». Один перед одним - правил: «кожен за одного (υπέρ) проти (κατά) іншого». Кожен коринф’янин, звеличуючи одного проповідника, нехтував іншими. При цьому він і себе звеличував, як учня саме найбільш шановного проповідника. Ап. робить тепер висновок до першої частини послання. Показавши коринф’янам справжню сутність Євангелія, і зробивши звідси висновок про сутність служіння християнського проповідника, Ап. тепер роз'яснює, що причиною поділу, що відбувся в Коринфській Церкві, була гордість коринф’ян. Останні занадто високо думають про себе, ніби вони досягли християнської досконалості. Ап. вказує їм на безпідставність такого самозвеличення, а потім, пом'якшуючи тон мови, нагадує їм про їхнє ставлення до нього і дає обіцянку прибути в Коринф. Ап. задає гордим коринф’янам три питання. Які відповіді можна дати на ці питання? Імовірно, відповіді ці такі. Перше питання: «Хто відрізняє тебе (тобто хто сказав тобі, що ти вище інших)»? Відповідь: «Чи ти сам?» Друге питання: «що ти маєш ...?» Відповідь: «Нічого! Усі твої таланти - від Бога!». Третє питання відповіді і не потребує, тому що це швидше вигук, ніж питання...

Свято-Миколаївський монастир продовжує публікувати книгу "Чернече життя: за висловами про нього святих отців подвижників", яка вийшла у 1885 р. у Києво-Печерській Лаврі. Раніше ми опублікували статтю про те, що без подвигів тілесних неможливі подвиги душевні. Про піст "Знай, що молитвою і постом належить Тобі умолити Бога", говориться ченцю в чині постригу, і сам Господь сказав у Євангелії про невидимих ворогів нашого спасіння, що цей рід виганяється тільки молитвою і постом (Матѳ. 17, 21). Звідси очевидна необхідність посту і стримання, особливо для ченців. Св. Василій Великий пише: тим, у кого не боротьба не проти крови i плотi, а проти начальства, проти влади, проти свiтоправителiв темряви вiку цього, проти духiв злоби пiднебесних (Еф, 6, 12) необхідно готуватися до подвигу стриманням і постом. Бо єлей змащує борця, а піст укріпляє подвижників благочестя. Тому, скільки віднімеш у плоті, стільки додаси душі, щоб сяяти їй духовним здоров’ям: бо не тілесними силами, але постійністю душі і терпінням в скорботах здобувається перемога над невидимими ворогами. (Розмова 2-а про піст, частина 4-а, стор. 19). На питання «Чи потрібне стримання тим, хто прагне жити благочестиво?» той же Св. Василій відповідає: Необхідний закон стримання. Оце видно, по-перше, з того, що Апостол відносить стримання до плодів духовних (Гал. 5, 28); далі з того, що Апостол стриманню приписує успіх у непорочності служіння, коли говорить: у трудах, у неспаннi, в постах, у очищеннi (2 Кор. 6, 5 - 6.), і в іншому місті: в трудi й у виснаженнi, часто без сну, в голодi i спразi, часто в постах, на холодi i в наготi (11, 27), і ще: усі подвиж­ники утримуються від усього (1 Кор. 9, 25). Та й умертвлення і поневолення плоті нічим не проводиться так успішно, як стриманням; тому що кипучість юності і неприборканість в пожаданнях, немов певною вуздечкою, удержуються стриманням. Стриманням же називаємо, звичайно, не повне утримування себе від їжі (це буде насильне руйнування життя), але утримування себе від солодощів, що чиниться при низложенні плотського мудрування з благочестивою ціллю (стор. 140). Стримання є викорінення гріха, відмова від пристрастей, умертвіння тіла навіть до відчуттів і прагнень, - початок духовного життя; воно готує вічні блага, знищує в собі жало сластолюбства; тому що сластолюбство є велика принада для зла: заради нього ми, люди, ласі до гріха; ним усяка душа, як вуздечкою, захоплюється смертю. Христос посеред нас. Є і буде. Вас також може зацікавити наступна стаття: «Чернече життя»: смиренномудрий, убоголюбивий наставник

25 липня читаємо Євангеліє про кінець віку цього: "пошле Син Людський ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, і вкинуть їх у піч вогняну". Євангельські читання 25 липня Євангеліє від Матфея, 13, 36 – 43 36 Тоді Ісус, залишивши людей, увійшов у дім. І, приступивши до Нього, ученики Його сказали: роз’ясни нам притчу про кукіль на полі. 37 Він же сказав їм у відповідь: Той, Хто посіяв добре насіння, є Син Людський; 38 поле — це світ; добре насіння — це сини Царства, а кукіль — сини лукавого; 39 ворог, що його посіяв, є диявол; жнива — це кінець світу, а женці — ангели. 40 Отже, як збирають кукіль і спалюють вогнем, так буде при кінці світу цього: 41 пошле Син Людський ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, 42 і вкинуть їх у піч вогняну; там буде плач і скрегіт зубів. 43 Тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього. Хто має вуха слухати, нехай слухає! Толкова Біблія Незважаючи на всю видиму простоту, стих 1 представляє непереборні труднощі, які обумовлюються саме цією простотою. Виникає питання: якщо пояснення, дане учням, таке просте і зрозуміле, то чому ж воно не було дано і простому народу? Справжніх причин цього ми не знаємо. Найімовірніше припустити, що пояснення має есхатологічний характер, тут згадується про «Сина Людського», як про майбутнього Суддю, і все це було б незрозуміле простому народу. …Як і в інших випадках, тут безліч алегоричних тлумачень, що належать переважно древнім тлумачам. Під людьми, які сплять, розуміли церковних вчителів, і говорили, що хай не спить той, хто поставлений на чолі церкви, щоб внаслідок його недбалості ворог людини не посіяв кукіль, тобто єретичних догматів. Або думали, що тут йдеться про єресі, які матимуть місце до кінця віку. Але такі тлумачення, звичайно, до 37 ст. не належать. Хорошим насінням стала, очевидно, проповідь і вчення Людського Сина. 38 поле — це світ; добре насіння — це сини Царства, а кукіль — сини лукавого; Тлумачення слів «а поле це світ», видимо настільки простих, призвело, говорить Тренч, до найзапекліших суперечок, які не відбувалися щодо інших текстів, виключаючи хіба слова, де йдеться про таїнство Причастя. Вираз цей в давнину багато цитувався в донатистських суперечках. Донатисти наполягали, що Спаситель мав на увазі тут під полем не церкву, а світ, і говорили, що нечестиві люди можуть бути терпимі в світі, але не в церкві. Августин наполягав на іншому, стверджуючи, що Господь не вважав сучасний стан церкви абсолютно чужим злу. Те, що Христос назвав поле світом (поле - підмет, а світ - присудок), в цьому навряд чи можна сумніватися; але далі Він говорить про церкву, в якій існують і добре насіння, і кукіль. Жодного слова у Нього немає про те, що кукіль повинен бути знищений людьми, які вважають себе святими. Слова «залиште рости разом те і те до жнив» показують, що кукіль буде існувати до кінця світу і заснування нового царства, хоча він і від лукавого. 39 ворог, що його посіяв, є диявол; жнива — це кінець світу, а женці — ангели. Златоуст зауважує: «коли сіє, то сіє Сам, коли ж карає, то карає через інших, саме через Ангелів». «Кінець світу» в Євангеліях тільки у Матфея і ще Євр. 9:26. Але це зустрічається в іудейській, особливо апокаліптичній літературі. Женці відрізняються від рабів, які донесли господареві поля про те, що зробив ворог-людина. Якщо раби люди, то женці - Ангели. 40 Отже, як збирають кукіль і спалюють вогнем, так буде при кінці світу цього: Думка, тут викладена, докладніше пояснюється в наступних стихах. Образи взяті від звичайного прибирання хліба. 41 пошле Син Людський ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, Вираз «з Царства Його» слід тлумачити в тому сенсі, що коли прийде Син Людський, тоді і Царство Його також прийде. Під час цього майбутнього пришестя і будуть вилучений і остаточно кукіль з Його Царства. У ст. 41 і 43 розрізняються «Царство Сина Людського» і «Царство Отця». Немає потреби припускати, що Царство «Сина Людського» настає тільки при кінці світу (пор. Кол. 1:13), хоча до цього і може вважатися неповним (пор. Мт. 25:31, 46). Навпаки, як тут, так і в 1 Кор. 15:24 виражається та думка, що Син в кінці передасть царство Своє Богові й Отцеві. Тоді праведники і засяють, як сонце. 42 і вкинуть їх у піч вогняну; там буде плач і скрегіт зубів. Вираз «піч вогненна» зустрічається у Матфея тільки два рази, тут і в ст. 50 (пор. Одкр. 1:15; Одкр. 9: 2). Усі ці та інші подібні вислови, безсумнівно, вказують на вирок, настільки тяжкий, що Господь зійшов з небес і спробував усіх муки смерті, щоб позбавити людей від самого відання таємниці страждань, яка виражається в словах: «там буде плач і скрегіт зубів». 43 Тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього. Хто має вуха слухати, нехай слухає! Пояснюючи це місце, Феофілакт говорить: «так як сонце правди є Христос, то праведники засяють тоді, подібно до Христа, бо вони будуть як боги». Деякі єретики робили зі слів Христа дивні висновки і думали, що у воскресінні тіло наше перетворюється в кулю і буде схоже на сонячне тіло. Таку думку поділяв Оріген. Але тут не йдеться про те, що праведники стануть сонцями, а тільки, що вони засяють, як сонце. Мається на увазі, звичайно, духовний світ. Пророцтво відноситься до майбутнього, і тому тлумачити його в будь-якому точно визначеному вигляді було б передчасно. Перше послання до кориннф’ян святого апостола Павла, 3, 18-23 18 Hiхто хай не обманює самого себе. Якщо хто з вас думає бути муд­рим у свiтi цьому, той будь безум­ним, щоб бути мудрим. 19 Бо муд­рiсть свiту цього є безумство перед Богом, як написано: «Вiн ловить мудрих у хитрощах їхнiх». 20 I ще: «Господь знає мiркування мудрецiв, що вони марнi». 21 Отже, нiхто хай не хвалиться людьми, бо все — ваше: 22 чи Павло, чи Апол­лос, чи Кифа, чи свiтло, чи життя, чи смерть, чи сучасне, чи майбутнє — все ваше; 23 ви ж — Христовi, а Христос — Божий. Толкова Біблія Джерело вказаного зла полягає в наступному. Деякі люди, тобто проповідники, виступають серед коринф’ян з мудрістю цього віку, впадаючи в марнославство своєю здатністю міркувати як філософи. Звідси, зрозуміло, вони змушують своїх слухачів відступати від того шляху, на якому вони були поставлені Ап. Павлом і Аполлосом. Апостол перестерігає читачів не захоплюватися цією світської мудрістю, навіть відмовитися від неї, стати божевільними для світських філософів, щоб зробитися дійсними мудрецями в християнському сенсі. Чинити так необхідно, тому що до цього закликає Св. Писання. У книзі Іова (Іов. 5:13) мудреці представляються вже такими, які потрапляють в свої власні сіті. Тут йдеться про нікчемність результатів суто людської мудрості. Далі (Пс. 93:11) говориться про те, що суто людська мудрість незначна і за самою своєю суттю. Звичайно, Ап. має тут на увазі той випадок, коли мудрість людська бере на себе сміливість знайти засоби для спокути людства і дати людині спасіння. Посильні же туди мудрості людської Ап. схвалює (Флп. 4: 8). 21 Отже, нiхто хай не хвалиться людьми, бо все — ваше: 1 Кор. 3: 21-23. Показавши, яким має бути ставлення проповідників до християнського суспільства, Ап. говорить тепер про те, як християни повинні ставитися до своїх пастирів. Віруючі не повинні вважати себе такими, що належать вчителям віри - навпаки, вчителі віри належать віруючим, а віруючі належать Христу і Богу. «Не хвалиться людьми» - див. 1 Кор. 1:12. «Все ваше». Стоїки говорили, що вони всім володіють (omnia sapientis sunt). З ще більшим правом ці слова можуть повторити про себе християни, тому що вони належать Богу, а Бог все віддає в користування їм, все спрямовує до їх спасіння. 22 чи Павло, чи Апол­лос, чи Кифа, чи свiтло, чи життя, чи смерть, чи сучасне, чи майбутнє — все ваше; Коринф’яни якось принижували свою власну гідність, вважаючи себе немов слугами своїх вчителів. Ап. хоче повернути їм повагу до самих себе і для цього змінює тільки гасло, яке вони обрали собі. Вони говорили: «я - Павловий, я - Аполлосовий, я - Кифинів!», А апостол радить їм говорити зворотне: «наш Павло, наш Аполлос, наш Кифа!» Справді, кожен проповідник служить громаді християнській по-своєму, своїми особливими даруваннями, як служить благу християнської громаади все на світі: «світ» або все створіння, одухотворенеа і нежива, яке підпорядковане Христу, а у Христі і Церкві (Еф. 1:22), «життя» і «смерть», тобто всі явища життя - здоров'я, творчість та ін., і всі явища смерті - хвороба, страждання, руйнування тіла, - «сучасне» і «майбутнє» - словом все на світі, з волі Божої, служить на благо віруючих у Христа. Тим більше це належать сказати про проповідників! Чому Ап. не згадав тут про Христових? Звичайно, якби «Христові» були проповідниками істинного Христа Ісуса, то Ап. мав би всі підстави переробити і їх гасло на інше: «Христос - ваш!» але, як показано вище (див. 1 Кор. 1:12), «Христові» бачили у Христі зовсім не те, що інші віруючі ... 23 ви ж — Христовi, а Христос — Божий. «Ви ж - Христові». Тут можна бачити натяк на безглуздість існування особливої ​​партії «Христових». Христу належать всі віруючі, а не тільки ті, що пишалися своєю власною мудрістю: це право всієї християнської громади. «Христос - Божий». Щоб забрати будь-яку опору для людського самовихваляння, Ап. каже, що і Той, Ким справедливо могло б пишатися все людство, належить, так би мовити, не самому собі, а Богу, і відпов., вся слава і хвала належать Богові (1 Кор. 1:31). Найдавніші церковні тлумачі відносять цей вислів до вічного народження Сина від Отця; новітні - до стану Христа по втіленні. Правильніше, здається, з'єднувати обидва тлумачення і говорити, що Христос загалом прославляв і прославляє Отця (Флп. 2:11).

24 липня читаємо Євангеліє про внутрішнє і зовнішнє зростання Царства Небесного. Євангельські читання 24 липня Євангеліє від Матфея, 13, 31 – 36 31 Іншу притчу запропонував Він їм, кажучи: Царство Небесне подібне до гірчичного зерна, яке взяв чоловік і посіяв на полі своїм. 32 Воно, хоч і найменше з усіх зерен, але, коли виросте, буває більше за будь-яке зілля і стає деревом, так що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його. 33 Іншу притчу сказав Він їм: Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка взяла і поклала на три мірки борошна, доки все не вкисне. 34 Усе це говорив Ісус людям притчами, і без притчі нічого не говорив їм, 35 щоб збулося сказане через пророка, який говорить: відкрию в притчах уста Мої, сповіщу сокровенне від створення світу. 36 Тоді Ісус, залишивши людей, увійшов у дім. І, приступивши до Нього, ученики Його сказали: роз’ясни нам притчу про кукіль на полі. Толкова Біблія Чорна гірчиця і в дикому, і в культивованому стані часто досягає висоти 8-12 футів, на цю рослину часто сідають різні маленькі пташки, які пурхають по її тонких гілках, вищипуючи насіння, яке вони люблять. 33 Іншу притчу сказав Він їм: Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка взяла і поклала на три мірки борошна, доки все не вкисне. (Лк. 13: 20-21). Звичайно думають, - і ця думка правильна, - що в попередніх притчах зображається зовнішнє зростання Царства Небесного - під образами насіння, і перешкоди на шляху його поширення - під виглядом кукіля. У притчі ж 33 стиха і подальших зображаються внутрішня сила і вплив на людей Царства, його внутрішнє зростання. Перш за все, це зображується у вигляді закваски, яку жінка, щоб спекти хліб, кладе на три міри борошна. Образ настільки звичайний і всім знайомий, що не потребує пояснення. «Три мірки». Сата - це єврейська міра (інакше Сєа), що складає одну єврейську ефу, що дорівнює півторам римським мадіям = четверик, за старовинним талмудичному визначенням така міра, в яку можна було покласти 432 яйця. 34 Усе це говорив Ісус людям притчами, і без притчі нічого не говорив їм, (Мк. 4: 33-34). У Марка це викладено так: «і такими багатьма притчами проповідував їм слово, скільки вони могли слухати. Без притчі ж не говорив їм; а ученикам на самоті пояснював усе». …заперечення можна вважати не абсолютним, а відносним, і воно означає, що в той час, або зазвичай Ісус Христос не говорив нічого без притчі, але не завжди. Якщо ж хто побажав би прийняти це заперечення в абсолютному значенні, то мав би розуміти під притчею, параболою, в більш широкому сенсі, взагалі таємничу, загадкову мову. Несприйнятливому до більш високих істин натовпу Ісус Христос говорив завжди загадково. Він ніколи не був для них зовсім зрозумілим. 35 щоб збулося сказане через пророка, який говорить: відкрию в притчах уста Мої, сповіщу сокровенне від створення світу. У надписі до 77 псалма, з якого взято це свідчення, є ім'я Асафа. Як Асаф, так і інші особи разом з Давидом називалися пророками. У 2 Пар. 29:30 Асаф по-єврейськи називається «га-хозе», а LXX перекладають це слово через ο προφητης: за кращими читаннями в оригіналі замість «пророка» - «пророка Ісаї» (помилково?). Перше послання до коринф’ян святого апостола Павла 9 Але, як написано: «Hе бачило око‚ i вухо не чуло, i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його». 10 Hам же Бог вiдкрив це Духом Своїм; бо Дух усе досліджує, i глибини Божi. 11 Бо хто з людей знає, що є в людинi, крiм духа людського, який живе в нiй? Так i Божого нiхто не знає, крiм Духа Божого. 12 Ми ж прийняли не духа свiту цього, а Духа вiд Бога, щоб знати дароване нам вiд Бога, 13 що i сповiщаємо вам вивченими словами не вiд людської мудрости, а вивченими вiд Духа Святого, порiвнюючи духов­не з духовним. 14 Душевна людина не приймає того, що вiд Духа Божого, бо вона вважає це безумством; i не може зрозумiти, тому що про це треба судити духовно. 15 Духовний же судить про все, а про нього нiхто не може судити. 16 Бо хто пiзнав розум Господнiй, щоб мiг пояснити його? А ми маємо розум Христів. 1 I я, браття, не мiг до вас говорити як до духовних, але як до плотських, як до немовлят у Христi. 2 Я годував вас молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й зараз ще не можете, 3 бо ви ще плотськi. Якщо мiж вами заздрощi, суперечки i незгоди, то хiба ви не плотськi? I чи не за людським звичаєм живете? 4 Бо коли хтось говорить: «Я — Пав­лiв», а інший: «Я — Аполлосiв», то хiба не плотськi ви? 5 Хто такий Павло? Хто Аполлос? Вони тiльки служителi, через яких ви увiрували, i‚ до того ж‚ як кожному дав Господь. 6 Я насадив, Апол­лос поливав, а зростив Бог; 7 а то­му i хто насаджує‚ i хто поливає є нiщо, а все Бог, Який вирощує. 8 Хто ж насаджує i поливає є одне: але кожний одержить свою нагороду за своєю працею. Толкова Біблія Ту ж думку - про вище походження премудрості Євангельської і її таємничості - Апостол доводить тут посиланням на пророче слово. Простіше і природніше доповнити цей стих додатком: «ця премудрість є те, що написано в словах:» «не бачив…» і т. д. Звідки взято це місце, сказати важко. Найімовірніше вважати разом з блаж. Ієронімом, що тут пророк поєднав в одне два вислови Ісаї, що знаходяться в LXV-й гл. його книги (Іс. 65: 4, 17). Три вислови «бачити, чути і приходити на серце» - позначають собою троякий шлях, яким йде людське пізнання: бачення або безпосередній досвід, слух - або пізнання - отримується через вивчення, перекази, і, нарешті, те, що приходить на серце або знання, засноване на власному міркуванні. Жодним із цих трьох засобів людина не могла досягти пізнання про призначене їй від Бога спасіння, як про блага, одержувані через Христа ще тут, так і про майбутнє, небесне, прославлення (пор. Еф. 3:18). Як сам Апостол пізнав цю премудрість Божу? Він і його помічники («а нам» - пор. ст. 1 Кор. 2: 6 і 1 Кор. 2:13) отримали це пізнання шляхом одкровення («Бог відкрив»). Ап. має на увазі тут те початкове осяяння світлом Євангелія, яке він отримав безпосередньо від Бога при своєму покликанні на апостольське служіння і про яке він говорить в посл. до Галатів (Гал. 1:12, 16). Одкровень удостоюються і звичайні віруючі (пор. Еф. 1:17), але ці одкровення, можна сказати, мають вже другорядне значення і представляють собою відтворення першо-одкровення, якого удостоїлися перші провісники християнства і яке укладено потім в священні писання Нового Завіту як керівне начало християнського життя (пор. Ін. 17:20). Засіб, через який Апостол отримав це одкровення, був «Духом» Божим. Цей Дух дає усе знання. «І глибини Божі», тобто Істота Божа, потім властивості Божі, Божественні плани і рішення. Щоб роз'яснити своїм читачам цю діяльність Духа Божого, що звершується, звичайно, всередині Божества, Ап. говорить тепер про діяльність людського духу в сфері внутрішнього життя людини. І в нашій душі є настрої та прагнення, які доступні тільки нашому власному духу і незрозумілі сторонній людині. 12 Ми ж прийняли не духа свiту цього, а Духа вiд Бога, щоб знати дароване нам вiд Бога, Дух Божий протилежний «духу світу цього». Під «духом світу цього» Ап. розуміє богоподібну душу людську з її високими здібностями, які в людях геніальних височіли до незвичайної сили і завдяки яким людство володіє багатьма великими творами філософії і мистецтва. Все є - хоче сказати апостол - як не були б цінними творіння цього людського духу, вони ніяк не можуть зрівнятися з тим, що дано деяким обранцям Духом Божим. Апостол називає цей Дух - Духом, Який виходить від Бога (εκ), щоб показати, що Його не можна змішувати з духом людським. «Дароване нам», тобто всі спасительні блага: послання Сина Божого, спокутування Ним людства, виправдання, освячення та ін. Усе це можна, звичайно, осягнути і простою, безпосередньою вірою, але можна також і «дізнатися» (ειδέναι), тобто осягнути це у всій ширині і глибині, усвідомити цілком велич цих благ, що і дається Духом Божим. Дух Божий повідомляє Апостолу не тільки зміст проповіді, але також навчає висловлювати цей зміст у відповідну форму. Якщо хочуть навчити людей тому, що відкрито Духом Божим, то користуються в цьому випадку не такими словами, які знайдені самою людиною або ж спільними зусиллями людського генія. Для цього очікують особливого навіювання від Духа, і в цьому лежить таємниця своєрідного стилю Св. Письма. Втім, звичайно, в цьому натхненні немає нічого механічного: як показує вираз «вивченими» (διδακτοῖς), тут Ап. говорить про живе засвоєння натхненною людиною істини, що відкривається їй. «Порiвнюючи духов­не з духовним»: …«бо ми духовні вчення пропонуємо людям духовним…». 14 Душевна людина не приймає того, що вiд Духа Божого, бо вона вважає це безумством; i не може зрозумiти, тому що про це треба судити духовно. Ця особлива мудрість може бути одержана через Апостола Павла і його помічників тільки тим, хто в змозі її прийняти, а таких людей порівняно небагато. Більшість людей люди «душевні» (ψυχικοί). Цей вислів позначає людини як живу істоту, з природною життєвою силою (ψυχή), яка дається людині з усіма живими творіннями. Така людина не має тієї вищої сили життя, завдяки якій (силі) істоти морально-вільні приходять до спілкування з Богом і яка в Св. Писанні називається «духом» (πνεύμα). Правда, і людина в природному стані має «дух» (пор. 1 Сол. 5:23), але цей дух не є в ній дійсною сила і дійсним життям. Швидше, він є тільки сприйнятливістю до Божественного навіювання, здатність розуміти і засвоювати божественне, яка в християнина перетворюється вже в новий принцип життя. Звичайно, і душа у людини має вищі здібності, ніж у інших живих істот, але все ж тільки дух ставить людину в стан зв’язку з Богом і духом людина відрізняється різко від тварин. У природній людині дух перебуває, можна сказати, в прихованому стані (теж майже, що і «прихована енергія») і тільки Дух Божий його пробуджує до життя і робить його володарем душі і тіла. Природна людина володіє тільки природженим розумом або розумом, з допомогою якого він судить про явища тутешнього життя. Однак, «душевна» людина не те саме, що «плотська» (1 Кор. 3: 1): плотські були і коринфські християни, але Ап., звичайно, не міг сказати, що вони «вважали духовне божевіллям». "Не приймає". Як егоїст «не може» повірити, щоб хтось був здатний вчинити будь-яку справа без особистого інтересу, так і «душевна» людина в повному значенні цього слова не в змозі зрозуміти великого значення діла Христового (божественної премудрості), тому що воно виходить з меж його розуміння. «Духовно», тобто на підставі духовних припущень, маючи певний запас вищих, духовних знань. Хто людина душевна і хто духовна - апостол має здатність визначити це, як і всяка духовна людина. У 15-му ст. Ап. стверджує, що така здатність дійсно існує, а в 1 Кор. 2:16 додає, що цією здатністю володіє і він, Павло. «Судить про все». З гори легко видно, що робиться внизу, між тим як знизу часто не видно, що відбувається на горі. Так і душевна людина не розуміє нічого духовного, а духовна розуміє все - і добре, і зле у суспільному та приватному житті. «Розум Господній» (νοῦς) - це не те саме, що «Дух Господній». Цей вислів означає думки Божі щодо людини і найкращі засоби до здійснення цих думок. «Дух» же означає орган, через який ці думки повідомляються духовній людині. «Ми маємо розум Христів», тобто ми володіємо знанням всіх думок і планів Христових і знаємо, як привести їх у здійснення. Хто до таких людей ставиться з недовірою, той, значить, не довіряє Самому Христу. Апостол, як людина духовна, добре розумів, що коринфські християни не здатні до сприйняття вищої мудрості Євангельської. Вони були «плотські» (σαρκικοί - по Textus Receptus або, краще σάρκινοι - «тілесні», за текстом Олександрійським). Цей епітет - менш різкий, ніж епітет «душевний» (ψυχικός). А людина - це людина в її природному стані, а коринф’яни були люди, відроджені св. хрещенням, і мали вже обдарування Духа (1 Кор. 1: 5, 7). Людина ж плотська або тілесна - це просто позначення певної, необхідної стадії розвитку християнина, яка тут же позначається як «дитинство у Христі». Поганого в цьому стані власне нічого немає - людина, з часом, з цієї стадії перейде на іншу, вищу. Ап. тут не викриває коринф’ян, а лише констатує той факт, що їх християнський розвиток дещо призупинився на першій своїй стадії. Коринф’яни, якщо вони і тілесні, - ще не «раби плоті»: вони тільки надто чутливі до приємних і неприємних вражень. Так, деякі з них приходять занадто швидко в захват від того, що слухають промови різними мовами (1 Кор. 14:20), - це, за словами апостола, люди, схожі на немовлят, які живуть ще часто тілесним життям. Також під цю категорію справедливо підводить тут Ап. проповідника-вчителя віри, хто зловживає зовнішніми прийомами… «Молоком». Тут мається на увазі проста проповідь про розп'ятого Христа і про наслідки Його смерті для людства. Це необхідно було знати кожній людині, що навертається до християнства. «Твердою їжею», - тобто вищою євангельською мудрістю, яка дає розуміння планів Божественного домобудівництва. «І тепер не в силах». Цьому начебто суперечить та обставина, що Апостол в ХV-й гл. нашого послання говорить з коринф’янами з питань християнської есхатології так, як би він міг говорити тільки з людьми досвідченими в християнському пізнанні. Але, власне кажучи, в ХV-й главі немає нічого такого, що не було б доступним і розумінню простих християн. Притому, там було вже необхідно апостолу вдатися до роз'яснень, більш ґрунтовних, маючи на увазі заперечення можливості загального воскресіння. Нарешті, заяву Апостола Павла про тілесний стан коринф’ян не можна розуміти як таку, що стосується всіх, без винятку, коринфських християн ...

«Чернецтво Волині» публікує наступний матеріал про «живого сучасного монаха». Героїня «невидимого фронту» - монахиня Василина, насельниця Свято-Покровського тростянецького жіночого монастиря. Цей матеріал «дозрівав» дуже довго. Було, скажемо відверто, страшно його писати і оприлюднювати, як і інші матеріали про монахів, бо насправді чернецтво – тайне діяння. Так, деякі сокровенні речі після озвучення мають здатність зникати, змінюватися, починається особлива битва з темними силами, нові спокуси і випробування… Утім, якщо для монаха публічність – річ доволі страшна, то для людей, які спрагло і розгублено шукають духовної підтримки в цьому світі, такі матеріали можуть надихнути до справжнього життя, життя духовного. Тож будемо сподіватися, що подібна самопожертва монахів, звершена за благословенням священноначалія, буде корисною і виправданою. Матушка Василина смиренно погодилася виконати благословення духівника і годинами від усього серця відкривала своє життя. Розмова стала, певною мірою, сповіддю. Ми надзвичайно вдячні нашій сестрі у Христі за таку відвертість і самопожертву, і публікуємо цей матеріал з відчуттям трепету, немов відчиняєш двері до сокровенного, тайного, святого святих... Нехай Господь укріпляє її у непростій духовній битві і простить нам за дерзновення... Про монахиню Народилася 30 травня 1990 року в місті Рівне. День ангела - 14 січня, на святого Василія Великого. Улюблений святий - преподобний Серафим Саровський. Серафим Саровський і Василій Великий разом... «Так виходить, що Василія Великого - 14 січня, а Серафима Саровського - 15 січня, на наступний день. І я взяла благословіння 15 січня вишивати свій майбутній параман. Це було дуже символічно. І це не підлаштовано було. Саме цікаве те, шо перенесення мощей Серафима Саровського святкують 1 серпня, а 2 серпня - день пам'яті святої Мокрини, рідної сестри Василія Великого. Така містика мого життя», - розповідає матушка Василина. - Я так думаю, шо Серафим Саровський завжди поруч зі мною. Я вірю в це... Його ікону мені подарували на постриг від монастиря. Я ще маленька була, в школу ходила. Прийшла моя мама, принесла його картонну іконку і поставала в сервант. Тоді привозили до нас частичку його мощей. Сказала, шо це великий подвижник, святий. Цей сервант якраз був біля дверей моєї кімнати. Я виходжу і постійно бачу його. Таке враження, що він завжди був поруч. Просто я не розуміла цього. Він десь завжди молився за мене, і з тих пір був у моєму житті, хоч я цього не розуміла. Коли я прийшла в монастир - мене поселили в послушницьку келію. Там було багато ікон. Матушка каже: «Вибери собі шо хочеш». Я дивлюся - велика ікона Серафима Саровського. Я дуже зраділа: це єдиний, кого я знаю... Було таке враження, шо я зустріла старого знайомого. Я схопила ту ікону і постійно бігала з нею. Така була рада... Я дуже люблю його. - А улюблена книга? - Читати я справді люблю. Першою мені благословив отець "Несвяті світі", і на сьогоднішній день вона для мене - приклад живого монашества. Я її дуже люблю. І люблю "Пасху красну". Коли я була в миру - я побачила фільм про цих новомучеників. Я розумію, шо запізнююся на пару, але не можу піти. І мені так було цікаво... З тих пір я пам'ятала про отця Василія, і в мене таке враження, що він, як і Серафим Саровський, завжди був поруч. Коли в нього був вибір - хрест чи кар'єра спортсмена, - він вибрав хрест. Я була в шоці: такий молодий... Я так хотіла кар'єру... Як він усе кинув... Ця думка десь зацепилася в моєму серці. В монастирі теж я відчула, шо це для мене - рідна людина... У мене таке враження (може, це надто дерзко), шо його дух поряд. Коли ти за святого думаєш, - він тебе чує. Дуже люблю Ігнатія Брянчанінова, Феофана Затворника, Паїсія Святогорця... Будувати монастир з нуля - особлива місія - Наш монастир створили в 2017 році. Я на той час була у Свято-Василівському монастирі. Мене перевели в Покровський за місяць після постригу - в липні 2017 року. У цей час в оповідь матушки Василини раптово вклинюється крик монастирських цесарок. Матушка збентежено обертається: - Ого!.. Тут же підходить кішка до матушки і починає благально мявкати. - О, кішка прийшла. Усі хочуть, щоб їх записували, поговорили з ними… Наскільки помню, в отця Калініка завжди є коти. І завжди коли в монастирі появляється нова кицька, я приходжу і кажу: «Це ваша?» - Да... Куди діваються попередні - це загадка... Коли я прийшла в Свято-Покровський монастир, на території церкви була хатинка. Туди поселили матушку Марію і матушку Галину. Їх перевели з Володимир-Волинського. І ми почали з нуля. Почали відмивати стіни і все інше... - У, бідненька, - сміється вона лагідно до кішки, що не перестає голосно мявкати. - Довелося попрацювати, просто для того, щоб було де переночувати, щоб були якісь умови... Прийшлося нашим матушкам і грубку чистити... У храмі були уже столітні дошки. Вони обросли грибком. Його стерли і він знову виріс... Дихати було неможливо. В один момент дружина якогось бізнесмена прийшла до Причастя і просто провалилася. Після цього, Слава Богу, змінили підлогу. Я приїхала, то там уже відмивали ікони від цементу і того всього, прибирали... Але так складається, що це парафіяльний храм. Люди ходять в церкву багато років, мають свого священика. У певний момент їм здалося, що ми в них щось забираємо. Почався бунт, скандал. Ми з Божою поміччю це переживали: там був просто мітинг. Купа людей прийшли, кричать, сварять, виганяють... Але мені якось Бог дав мир: кажуть, після постригу Богородиця на руках носить і захищає. Говорила наша матушка, що це триває 10 років. А потім вона тебе відпускає, щоб ти ішов сам, вчився ходити. Я спочатку жила там в інтернаті: був грибок на стінах, монастирю дали там хранити речі. Уже був холод, обігрівачі.., а від стін все одно йшла сирість, холод. Вирішували всі проблеми і купляли будиночок поруч, зразу за забором церкви… Все робиться поступово... Думаю, насправді, це велика милість Божа, коли монахи стоять на початках створення монастиря. Ляльки і дівчата швидко пройшли Не важливо, які умови. Важливо, щоб у тебе був мир з Богом в душі. І щоб постав монастир, потрібне не одне покоління. Це велике діло, і воно варте того, щоб потерпіти. - Як ви, матушка, прийшли в монашество? Матушка Василина сміється. - Я? О, насправді я не була якимось аскетом. Я виросла з хлопцями, з братами своїми. У мене так було: велосипед, лазання по деревах... Ляльки і дівчата швидко пройшли. Ще з дитинства в мене були такі жарти: «У монастир піду, заміж не хочу». Мама казала: «Так не можна, то гріх, для жінки страшно самій лишитися». Я хотіла велику кар'єру робити: переживати драму Певний період я хотіла велику кар'єру робити. Я мала бути актором драматичного театру. При цьому я не хотіла естради, я хотіла глибини акторського життя. Внутрішньої трагічності. Для мене так було важливо, коли я бачила на сцені, як наші актори переживали драму внутрішньо, по-справжньому. Хоча ти розумієш, що це подвійне життя, гра. Що насправді актор не такий. Ти зустрічаєш людину, яка щойно плакала і такі речі видавала, а вона "ха-ха"... Я вчилася і паралельно ходила в парафіяльний храм, бо я з дитинства була християнкою. Бабуся мене водила до Причастя. Ходила по сектах Були моменти, коли я ходила навіть до протестантів, до католиків: недільна школа, туди-сюди. Мама не була проти: «Ти мусиш себе знайти». Вона, може, переживала це з болем, але молилася. Ця свобода дала мені можливість вибору. Мене так виховували: як обиреш, так і будеш жити. Я вчилася в рівненському гуманітарному університеті, факультет - художньо-педагогічний, спеціальність - актор драматичного театру. Коли я ходила по всіх цих сектах - обов'язково приходив момент Пасхи. Приходив піст і ти помнив, що ти з дитинства ходив до Причастя. І не важно, куди я ходила на той час, - я знала, що треба йти до сповіді в православний храм, того шо в інших цього немає. І я приходила. Я вже не помню, в чому я каялася, не помню свою сповідь, але було так, шо до Причастя хоч раз у рік ти мусив іти. І так Господь акуратно привів все-таки мене в церкву. Такий момент був у моєму житті, коли я знову іду до Причастя: в яку церкву піти? Для мене не було важливим, який патріархат. Мені просто було важливо прийти до Причастя. Приходить до нас сусідка і каже: "Там церкву відкрили коло нас, там мало людей"... Я прихожу туди і... розумію, про що співають. Це для мене було відкриттям. Була вербна неділя і хор співав про Ісуса Христа, який сів на осля. Я все розумію, бачу цю картину. Співають запричасний, священик виходить сповідати, а хор співає українські пісні. Це все настільки торкнуло моє серце: я зрозуміла все, шо відбувалося в церкві. Уже потім я взнала, що я попала в Київський патріархат. Я пам'ятаю цю першу сповідь, коли мені вдалося поговорити зі священиком Я вийшла не пуста: я шось взяла... Священик цей по суті привів мене в монастир... У піст багато священиків читають загальну сповідь, бо дуже багато людей, швиденько... І тут виходить наш отець Віталій, який у Здолбунові служить у Петро-Павлівському храмі, і каже: «Я все розумію... але, люди добрі, якщо ви прийшли до Причастя і сповіді, я буду вас сповідати»... Ми вийшли з церкви в три години дня. Він кожного сповідав стільки, скільки йому треба було. І я помню цю першу сповідь, коли мені вдалося поговорити зі священиком. Це був якийсь діалог, а не просто «вивчила- прийшла-сказала-хух-здала гріхи». Цього разу було інакше. Я прив'язалася. Іду і думаю: «Боже мій, я буду ходити в цю церкву, і через місяць, рік чи більше, в кінці кінців, буду співати тут в хорі». Це була моя мрія з дитинства. Я ходила по всяких тих сектах, але хотіла недільну школу в православній церкві. Але то платити треба було, то далеко їздить, то закрили на літо... У нас грошей не було. І завжди було бажання співати в хорі православної церкви. Я десь три рази прийшла в ту церкву, прийшла в суботу вранці перед Пасхою, а до мене підходить регент і питає: «Може, ви співаєте?.. Якщо хочете - приходьте в хор, отець благословив»… Я лечу додому на крилах. Милість Божа: в ніч на Пасху вперше заспівала в церковному хорі Яка милість Божа, шо я в ніч на Пасху вперше стояла в церковному хорі. Вкотре переконуєшся, що Господь, як пише в Псалтирі, виконує благі бажання твої. Чим далі я живу, тим більше розумію, що таким був Промисел Божий. І він мене вів. Я туди ходила багато років на всі служби, і цей священик служив і Літургію ранішосвячених дарів, і Канон Андрія Критського. Він старався все служити, не скорочувати. Десь три роки я провчилася, і зажди було так, шо на літо йшла на роботу гроші заробити. Я ше на платному вчилася. Чого літом сидіти вдома? Якось шось не складалося, і я пішла в храм, поставила свічку. Відслужили літургію, ввечері - знову служба. Я їздила так зранку і ввечері цілий місяць чи два. Батько, слава Богу, давав можливість: треба гроші, на... Я вже задумалася, щоб частіше причащатися. Якось кажу: «Господи, пройшла вечірня і знову треба їхати додому, якби так, щоб не виходити з церкви...» «Тільки монастир» Так хотілося мені лишитися ще хоч на годину. Де ж є те місце, шоб довше молитися, шоб жити так увесь час? І в мене в голові прозвучало: «Тільки монастир». Думаю: «Точно, в монастирі ж завжди моляться». Для мене монастир був тим місцем де моляться, весь час моляться, і нічого не їдять (матушка знову радісно і з дитячою щирістю сміється). Аскети, подвижники... І коли я прийшла до свого отця з питанням про монастир, він відповів: «З твоїм характером важко буде в монастирі». Він направив мене в Дубно до матушки Анни. Я хотіла подивитися шо воно таке. Він сказав: «Це дуже важко...» І от - перше вересня, треба йти на навчання. І мені тоді не вийшло поїхати в монастир, я закінчила університет, і тут – екскурсія «Святині Волині», їдемо в Жидичинський монастир... В мене таке враження, що я в один момент десь полетіла Ми приїжджаємо сюди, і як зараз пам'ятаю (радісно усміхається), заходжу в ці ворота, шість чи сім ранку, 24 травня, Кирила й Мефодія, дощ, мряка. А я стала просто неба і стою. І нікуди не хочу йти. Особливе місце, тут раніше стільки років був монастир, намолено, мабуть. Паломники пішли, а я стою собі. Отець вертається і каже: «Шо ти там стоїш, ходи сюди». А я не можу, мене просто немає. В мене таке враження, що я в один момент десь полетіла. І виходить так, що вже літургія почалася, отець Калінік сидить і записки приймає, свічки... І тут всі люди ринули: «сорокоуст можна?», «куди гроші?»... А він, як зараз пам'ятаю, стоїть біля келії отця Феодосія і каже: «Да, все есть, пишите, ложите, мы сейчас вынесем, свечи ещё есть...» Він був такий спокійний, умиротворений... Не знаю, може, тому шо ше ранок... Такий флегматичний і спокійний. Мене це дуже вразило. Того шо в той час, в миру будучи і навіть в церкві, зустрічались такі моменти, коли нерви здавали, якісь такі були купи людей і починали псіхувати... А тут так добре було. Зразу тебе накрив цей мир. І потім літургія. Співає отець Макарій і отець Феодосій. Отець Макарій має перший голос, дуже такий хороший, такий тонкий, так сказать, монаший. І так само отець Феодосій. Вони двоє співають, вже Херувимську співають, а я тільки приземляюсь. Я ніколи не чула також літургії, тому що для мене це зажди було 30 чоловік в хорі або архієрейський хор і… епопея. Дуже голосно і помпезно. Це гарно, коли свято, але інколи хочеться такої тиші і умиротвореності. І оця літургія мене просто покорила. У мене таке було враження, шо я попала десь в печеру, десь в 17 століття чи можливо, раніше, і це так якось мир поселився в моєму серці. Далі поїхали в Володимир-Волинський. Отець Никодим нас вів. Якраз до матушки Марії. Матушка наша, яка зараз в Тростянці, була якраз у Володимир-Волинському. Монастир Різдва Христового. Довгий час там вони були - десять років чи більше. Я туди приїжджаю, матушка виходить, і в мене зовсім інше враження: білі вікна, білі стіни, все ярко, купа вазонів, все так красиво. Матушка була в білому облаченні. Таке враження, що вона була в робочому одязі. І так виходить, що це був різкий перехід: з Жидичина у Володимир. І я почала собі пояснювати, що в жіночому монастирі, певно, інакше... Отець Віталій каже: «Є в мене людина, яка б хотіла пожити в монастирі. Чи можна до вас приїхати на послух чи ше шось таке?». Матушка Марія каже: «Так, приїжджайте, ми приймаєм, є келія, можна пожити»... Я працювала вже на той час, в мене була робота по спеціальності, державна... - Актрисою були? - Нє, по режисурі, режисерської постановки. У нас була викладачка, яка давала хорошу школу режисури... Актором я не працювала, тільки протягом навчання грала у виставах. Я почала чекати відпустки, шоб поїхати в монастир, пожити і подивитися, шо воно таке - той монастир. Я дуже приліпилася серцем до Жидичина Це вже десь було видно, шо Господь веде тебе, але я ше нічого не розуміла... Я дуже приліпилася серцем до Жидичина. Отець Никодим розказував про те, як розписувати цей храм, як була тут Ангеліна, уже покійна, вона розписувала, вони вболівали за неї, вона була другом духовним. Я пам'ятаю, як мене вразило, як він про неї розказував, наскільки вона була для них близька й дорога людина і скільки вона любові вклала в ті стіни і в монастир своєю молитвою і своїм життям... Я приїхала додому і розказувала тільки про Ангеліну. Я говорила тільки про Жидичин. Мене так вразив Жидичин. Сьогодні я зважую і думаю, шо, мабуть, через те, шо стільки років тут молитва була, такий дух монаший. Для мене це було рідне місце. Було таке, шо навіть на вокзалі знімала номер просто з ліжком... Кажуть, якшо хочеш стати монахом - поживи в декількох монастирях, і свій монастир ти відчуваєш серцем. Ось шось таке відбулося в мене. Коли я прийшла сюди - просто серцем приліпилася. Мені здається, що якби я була чоловіком, то вже питання не стояло б. І я сюди їздила. На вечірню, на літургію, а працювала я три дні в тижні, я мала вихідні і приїжджала сюди. Було таке, шо навіть на вокзалі знімала номер просто з ліжком, щоб переночувати. Вранці тут, походила по місту, ввечері тут, і потім знов вранці тут. Тобто я з Жидичина просто не могла вийти. Мене вже знали тут, віталися. В один момент, я дуже гарно це пам'ятаю, коли я йшла, я побачила жінку, яка сказала до монаха: «Отець, благословіть...» Я теж захотіла взяти благословення, але не знаю, як це зробити. І тут виходить монах. Я відразу з тими всіми думками до нього: «Отець, благословіть». Я йому розказала, шо я з Рівного, і пішла така щаслива, така окрилена. Це по суті вперше в житті було в мене благословіння. Потім виявилося, шо це був отець Константин. Я радилася з отцем Віталієм як мені бути. Він каже: «Май совість, це чоловічий монастир, чого ти їздиш, братію іскушаєш»... Монастир святого Василія Великого Він сказав, шо ближче є жіночий монастир святого Василія Великого в центрі Луцька. Я приїхала туди і не можу знайти монастир. Я і так обійшла, і так - нема. Я сіла на лавочці, напевно, біля владики Якова, і молилася, шоб знайти монастир. Встала, іду, і наче хтось мене веде за руку. Переді мною - двері в монастир. Піднімаюсь по сходах, коврики, ніби вдома. Якось так дуже тихо, дуже мирно. Матушка Анастасія вийшла. Така маленька, нагадувала стару маму. Запросили мене на обід, там була картопля. Якось так все по-домашньому. Кажуть: «Ми тебе, приймем, у нас усе є, не переживай, можеш уже лишатися». І тут я приїжджаю в п'ятницю на літургію - і служить отець Константин, отець Никодим і отець Калінік. Вони певний період часу служили в сестер, піднімали разом той монастир. І в мене було стільки радості. Я стільки разів приїжджала в п'ятницю в Жидичин і думала: де вони? А вони були у Василівському. І якось це теж було для мене знаком, поштовхом: раз вони разом, то це дуже добре, два монастирі... Все, я, тут лишаюсь. Разом росли, разом вчилися помаленьку. Отець Константин завжди приїжджав, підтримував. Я виросла з тією великою радістю. Матушка Анастасія, ігуменя Василівського монастиря, розуміла мене, сама завжди приїжджала в Жидичин. Тому коли я просила поїхати в Жидичин - мене відпускали. Я дуже рвалася в цю тишу, в цей спокій, в той мир, який десь у тому травні поселився в моїй душі і який я шукала завжди. Я сюди дуже часто рвалася. Мені пояснювали, що це центр міста, важко, монаху потрібна тиша. Отець Віталій мені казав, що можна і в миру спасатися. Я старалася, але було важко, я мучилася. Я думаю, шо Господь це все чув і бачив, тому шо коли відбувся мій постриг, це теж було якось містично. Після постригу я відкриваю очі - а в мене взагалі нічого нема в голові. Тільки Христос. Не монастир, не Жидичин... Просто Господь. І наскільки це було... наче з нуля, наче я маленька дитина, яка тільки починає ходити. Приходиш в Жидичин - не те, приходиш у Василівський - не так. Я не могла собі знайти місця. Мені бракувало цього простору, мені бракувало... Я не знаю, як це пояснити. І буквально місяць часу пройшов, і матушка Анастасія біжить по коридору і каже: «В середу в Тростянець, владика благословив». І пішла. Усе, вона більше нічого мені не сказала. Я стою, а в мене в голові: «Не бійся». Усі сестри в шоці, всі бігають, як так може бути: «Піди поговори до владики». Кажуть, після постригу людина все дуже тонко відчуває. І в мені щось говорило: не можна, не йди. Як хто за руку тримав. Була вечірня, я читала паремії. Просто якийсь містичний збіг. Читаю першу паремію, і там – «вийди з цієї землі і йди»... Ніби Господь говорить мені: «Не бійся, я буду з тобою, буду проводити тебе за руку». Я себе слухаю і дивуюся - як відповіді чую. І моє серце заспокоїлося. Усе пройшло, і я вже через пару днів приїхала до отця Константина. Мені дуже подобається, як наш батюшка реагує на такі речі. Коли якісь спонтанні такі речі трапляються, стреси, - тоді він через паузу каже: «Давайте скажемо "Слава Богу за все"». (Матушка знову радісно сміється.) І ця фраза... Переді мною - одне небо, і я говорю: «Слава Богу за все». Зважувати матеріальні речі, проблеми - це все не важливо. Я розумію, що важливо те, як ти стоїш перед Богом, як ти ідеш за Богом, як ти маєш жити. І це було від самого початку. Мій прихід в монастир насправді почався з Петро-Павлівської церкви. Матушка Марія... Я завжди кажу: «Господь мене привів в монастир», того шо насправді це Боже провидіння. Зустріч з Богом - дуже велика заслуга бабусі Ганни - Як прийшли ви до Бога, до церкви? - Це було в дитинстві… Бабуся мене водила в храм з собою. Їй після інсульту було важко ходити. І виходить так, що вона просила мене: «Побудь зі мною. Може, мені погано стане»... Мені було спочатку навіть якось стидно ходити. А потім я почула Євангеліє. Я потім зрозуміла, що їй треба служити: за руку тримати, помогти... Я думаю, шо це дуже велика заслуга мої бабусі - це мамина мама. Ганна. Вона наголошувала, що в церкві її батюшка записав саме Ганною, а не Анною. Вона жила в місті, тяжко працювала на ту квартиру, а потім на старості років захотіла знову в село, бо там виросла. Ми її завезли до хатини мого вітчима. І мене туди на літо відправляли завжди. В селі зовсім не було церкви. І бабуся все питала: «Де є церква?». В якесь сусіднє село ходили. Ходили рідко - про святах. Пам'ятаю, святили яблучка, якісь букети... А вже на Пасху пам'ятаю чомусь місто. Коли бабуся після інсульту приїхала в місто, то вона почала ходити в Покровський собор міста Рівного. Великий собор, він тільки піднімався, строївся... Був Київського патріархату. Коли хто шось говорив проти Української Церкви, бабуся казала: «Бог один, що ви ділите...» І вона, напевно, це теж мені заклала: що Бог один і не треба його ділити. В дитинстві багато не треба говорити... Важливо, шо в душі... Я почала з нею ходити в храм. Ходили частіше. Кожного тижня. Моя перша сповідь - теж була її ініціатива. Я пам'ятаю свою першу сповідь. Ставила мене перед іконою, вчила, як молитися. Були моменти, коли приходиш додому і тут же питаєш: «Чи можна ще піти?..» Бабуся казала: «Хай трошки пройде часу»... Вона мені ввечері часто розказувала про Бога. Я взагалі була вредна і задавала різні питання... Наприклад: «Хто створив Бога?» Пам'ятаю, шо в бабці мінялося обличчя, і я розуміла, що я щось недобре спитала. Я згадую отця Василія Рослякова... Я дуже люблю цих трьох новомучеників... Він казав: «Откуда нам знать, почему Господь избрал Православие, почему Он выбрал именно нас. Может, мы никогда этого не узнаем... Но мы должны это хранить...» Не словом, а ділом. Прикладом має бути життя. Найбільше запоминається те, шо людина робить. Бабусі після інсульту на четвертий поверх важко було піднятися, але вона кожну сходинку долала з молитвою, з неї просто піт ішов, це був для неї подвиг, а вона хотіла просто побачити ту пташку, подихати свіжим повітрям, побачити небо... Так само ми паски пекли вручну. Треба було руками дві-три години місити тісто з молитвою, не сваритися... Просила якийсь період часу, шоб я їй допомагала. І були моменти, шо в неї вже не було сили для всіх замісити тісто на паски. І коли бабусі не стало, то нам важко було так змісити тісто, як вона це робила: місила я, мама, тато, а воно все не місилося... Я вже не говорю про прабабцю Марту, яку я знала, їздила в село. Коли був піст - вона сушила сухарі на печі і їла їх з чаєм. Я це все бачила... Прабабця Марта була строга до цього. Висів білий одяг, який вона вдягала тільки в церкву. Це було таке благоговіння: я йду в храм і маю Богу дати найкраще. Ми пережили і війну, і голодомор, і всі ці часи безбожництва. Коли був Совєтський Союз - бабця Ганна їздила в Казахстан, заробляла шось... При всьому тому люди в сім'ях зберігали віру в Бога. Люди смирялися під ту залізну руку, але вони не зломилися внутрішньо. І ця віра сильна, якщо живе в людині, - це видно, і нічого не треба говорити. Ти просто посидиш біля тої людини і розумієш, шо вона так живе. Отець Константин Для мене отець Константин став таким живим прикладом людини-слова. Для мене було багато прикладів, коли з амвону гарно проповідуєм... а виходимо на двір - і робимо невідомо шо. Я впав, розбився, мені тяжко, але я встаю і йду Я побачила те волевиявлення: я впав, розбився, мені тяжко, але я встаю і йду. Мені так запам'яталася ця проповідь: «Господи, я все рівно піднімаю очі свої до Тебе, бо мені нема більше до кого їх підняти». Це наскільки було для мене живим прикладом, шо я якось так приліпилася до нього і не могла вже... Це для мене дуже сокровенна тема, глибока... Він із самих початків зі мною. Виховувала мене вулиця Я все так гарно розказую, але насправді моє життя було дуже «непрімєрне». Я в школі була така пацанка, і у вихованні моєму брали участь, напевно, всі: і вчителі старалися... Але виховувала, напевно, більше вулиця. Ми переїхали в інше місто, бабця померла, мама дуже здала психологічно після смерті бабусі. Для моєї мами вона була другом, і про суті на ній все трималося... Так сталося, що мамі не було з ким поговорити і вона почала говорити зі мною. Мені було 14-15 років, і вона відкривала мені такі речі... Вона казала: «Ти в мене мудра, ти все зрозумієш». І так вона і мене заробила своїм другом. Але їй стало тяжко... Вона спочатку весь час була на роботі з татом, і я весь день була сама. Я росла на вулиці. Перехідний вік, молодь. Той нравиться, той не нравиться, з тим дружу, з тим не дружу... Тяжкий період, кидаєшся від крайності до крайності. Усякі звички нехороші теж були присутні, тому шо ти крутишся між цими людьми і робиш те, шо вони, і думаєш, шо це класно, круто, модно... Господь за тобою пильно дивиться Але найбільш цікаво те, шо Господь за тобою пильно дивиться. Ти бігав-бігав, розбивався, приходив в храм - і тут відходив. І розумів: ось воно життя. І мама моя писала в листах, шо хочеться встати, почати з початку... В неї десь не вистачило сили, духовної підтримки. А поки зайдеш до церкви - скоріше зупиняла сусідка... Монастир як точка кипіння Довгий час я билася, як риба об лід. Насправді коли я вже прийшла в монастир - це вже була точка, точка кипіння, дійшло до краю. На роботі все перестало цікавити, напало униніє, шо воно все не моє... І ти знову повертався до того самого - піти поговорити, а там - пиво, і так далі. І все гірше і гірше. І коли я прийшла до монастиря - це був край. Я вже спілкувалася з отцем Константином, але життя було таке дволике. Тут я така, а приїжджаю в монастир - така. Вдома - одна, а в церкві - зовсім інша. Він молився і, мабуть, чекав, я не знаю. Але в один момент я написала, шо я більше не можу, мені надоїло, я йду до сповіді... І тоді він написав: «Приїжджайте в Василівський до Причастя». Я причастилася і не знала, шо робити далі. Він мав мене у Володимир завезти, але сказав: «Залишайтесь поки тут». І я так просто за його словом і лишилася. Це був такий тупик, коли ти вже не маєш куди йти, ні сили боротися, ні шось робити, ні просто далі жити. Просто не можеш. А тут ти можеш жити, робити, молитися. Молитва, яку ти так хотів, але яку ти замарав... Я просто схилила голову: буде шо буде. Пройшло, напевно, місяця два чи три... Він і матушка Анастасія - це були люди, які не здалися і вірили в мене. «Я в вас вірю» Він мені колись казав: «Я в вас вірю». Коли всі опустили руки, коли кажуть, шо не знають, як з тобою жити... І ти приїжджаєш, а тобі чужа людина каже: «Я в тебе вірю, ти не пропала, таких, як ти, багато. Господь каже: «Давай руку, йдем далі». «Нє, я не можу». «Можеш». «Нє, в мене нема сили, я падаю». «Ти не падаєш, я тебе тримаю за руку». Він кожен день приїжджав і тримав мене за руку - образно. Це була так важливо... Мені здається, що до кінця днів моїх я йому буду вдячна, того шо шоб не змінилося в моєму житті - такої людини вже не буде, яка просто взяла і витягнула тебе з того болота. Легше всього списати людину, того шо вона не така, як усі, але шо завтра з цією людиною буде, куди вона піде... Він говорить те, шо пережив, або те, шо вже на практиці пройшов. Якшо він благословляє - він знає, шо це можна зробити. Для мене це завжди була жива розмова. Це було важливо, того шо ти відчував, шо тебе не обманюють, це не є якийсь награний спектакль, як у мене було зазвичай. Я дуже звикла шось грать, ізображать, а він просто був щирим з тобою, абсолютно відвертим, але при тому просто вірив... Лірична поезія - Ви колись писали поезію... - Зараз я не пишу, хоча це, напевно, гріх мій. Мені колись благословляли писати, але це ше було до постригу, і шось про монастир я мала писати. І шось у мене не виходило, просто хроніку писати не дуже хтіла. Я читала "Несвяті святі" і розуміла, шо я так написати не можу, хоча хочу... Будучи в миру, я писала поезію, того шо це був внутрішній твій біль, твоє переживання. Як у кожної людини, було перше кохання, ше шось, люди, якими ти захоплювався... Якщо Господь дає людині талант - він у неї є, десь живе. Але можна його по-різному використовувати. Я писала ліричні речі. Виходило, напевно, гарно, хоча я не Самохвалов.., але перечитуючи в монастирі, я могла розплакатися... Якби я була в миру, можливо, я могла би бути хорошим поетом-ліриком, не знаю. Будучи в монастирі, я віддала це все отцю Костянтину: «Спаліть - значить спаліть». Простоти бракує Ти розумієш, шо це речі, які захоплюють, душа болить, але вона забита не тим. Це не те, чим треба перейматися. Якщо писати в монастирі, то, я мрію, шо це буде якась хороша духовна книжка. Можливо, якась проста книжка. Так, як я читала вчора про Оптіну: всі, коли дізналися про вбивство, бігли і говорили: «хоч би був не той, не той», і ніхто не назвав ні Трофима, ні Ферапонта, ні отця Василія, тому що вони були "звичайними"... Розумієте, оцієї простоти бракує. Коли я дійду до своєї писанини, то я хотіла б, шоб це було просто, не нав'язливо. Напевно, на сьогоднішній день я ше не доросла до такої духовної простоти. Я раніше писала щоденники: не просто, шо встала, з'їла печеньку, читаю журнал... Я писала те, шо мене болить. Коли я перечитувала, то теж думала, шо це можна було б видати, як якісь новели... внутрішній монолог, як якийсь спектакль глибокого переживання душі. Але все це мирський момент. Коли ти приходиш в монастир, то розумієш, шо це не те, це навіть страшно... Я згадую Іоана Кронштадського, який дуже суворо відносився до театру... Ти подивився, пережив, поплакав, але нічого не змінилося, немає духовного розвитку... Я зрозуміла, шо монастир - це моє Я зрозуміла, шо монастир - це моє. Я не засуджую тих, які чимось в миру займаються, але це інші бачення, інші світи. Не можна судити мирянину про монаха, чи монаху - про мирянина. Це виходить лукавство... Ми живемо на землі, шоб повернутися в той рай, який ми втратили. Все. Ціль твого життя - принести Богу покаяння. Ти хочеш зануритися туди і піти тою дорогою, хай вузькою... Все інше не має значення. В миру - інша дорога. Кожен спасається, як може... Я не згідна з тим, шо в монастирі можна поєднати ці речі: мені нравиться те, і я буду це робити... Ти міг робити це в миру. Але якщо ми приходимо в монастир, то для мене особисто іншої цілі не має бути. Є моменти, коли ти відхиляєшся, падаєш, встаєш, борешся, але є внутрішня воля... Я не говорю, шо монах всі таланти має забити... Якщо в тобі це бачать і благословляють - ти будеш це робити... Приземлися, не спіши Я така, шоб зразу в пустинь. Добре, шо є такі, як отець Константин, які кажуть: «Заспокойся, приземлися, не спіши, це вже занадто, ти ше маленька»... Не кожному бути великим подвижником, аскетом. Якщо воно має бути - Господь проведе. Не так, шо я сам придумав і - вперед в пустиню. Нічого доброго з того не буде. Так як у "Пасха красная": виходить ігумен і говорить: «У монастирі повно народу, але нема кому робити, всі ісихасти...» Насправді треба себе брати в руки і розуміти, шо не може так бути, того шо життя дуже розважене, дуже повільне, а ми хочемо, шоб усе було так, як думка летить... "Містичний" постриг: Параскева і Василина - Розкажіть, матушка, будь ласка, про постриг. - Постриг мій відбувся в 2017 році. Це було 13 червня. Якраз почався Петропавлівський піст. Так було, що владика шось благословляв, отець Константин з ним говорив, потім він передумав, потім я передумала, потім батюшка каже: «Як так?..» Матушка Анастасія давала зрозуміти, шо ше не час... Отець Константин говорив: «Який постриг, не муч мене»... Хоча, з іншого боку, десь внутрішньо заспокоював: «Нікуди ти вже не підеш...» Дуже довго вирішували. Якось так сталося... Для мене це було загадкою, хоча, може, вони шось там говорили і вирішували між собою, не знаю. Отець Константин відправив кудись матушку Анастасію, а мені каже: «А ви зі мною до владики, пішли». Я - довольна. Відчуваю, шо все буде добре. Я приходжу, владика почав говорити про казначея, а я ше за просфори відповідала, постійно ті гроші збирала... Він говорить: «Напишу наказ на вас як казначея монастиря»... Що я можу сказати? Він написав і питає: «А ти хто в мене там?». «Рясофорний послушник». Я була кілька років уже послушником. - То всьо, зараз - піст, постригаєм. А шо ти ше вагаєшся? - Нєа. Я не могла слова сказати. Я ніби чекала цього, але не думала, шо воно все буде так в один момент... Кажу матушці, а вона тоді була розстроєна, якісь свої проблеми... Каже: «Значить, така воля Божа»... А вона завжди навідріз відмовляла. Думаю: «Не може бути»... Я бігала така довольна. Були крила і купа радості Перед постригом отець Константин завіз нас в Київ до мощей. Я там ходила туди-сюди, шось просила... Такий момент запам'ятався: приходжу до отця, а він уже сидів в машині. Питає: «Все купили?» Кажу: «Євангеліє купила, ікону Спасителя знайшла, якраз таку, як я, хотіла». Він каже: «На постриг!..» Мав на увазі параман, пояс... Я взагалі про це не думала. В мене в голові цього не було. Були крила і купа радості. Господь усе влаштував дивним чином. Ігуменя готувала матушку Параскеву до постригу, і вона все купила по парі. Я бігала, молилася, а Господь дав, шо все потрібне купили. Ти бачив у тому всьому дивний промисел Божий. Усе складалося як по маслу: хочеш - на, бери... Просто цінуй те, шо ти маєш. Господь вчить, іноді - боляче. Але треба розуміти, шо нас інакше не навчиш. Як отець Константин каже: «Господь не пише нам смс-ки, з неба не кричить, а вчить нас обставинами життя». Лишаєшся ти і Бог Так само і з постригом було: купа спокус. Але якщо подивитися духовними очима, то це було неймовірно насправді... Вийшло так, шо Господь мені трошки показав, шо не все - отець Константин. Перед постригом мене трохи відрізав... Я пішла до ікони Богородиці: молилася, плакала... Лишаєшся ти і Бог: хочеш - так, не хочеш - ніяк. Я не знала шо робити. Це як на базарі загубив маму. Я стою і кричу... Я була розбита, приїжджаю з Жидичина у Василівський, заходжу в трапезну - сидить владика. Каже: «У мене такий хороший настрій, завтра - постриг, в сім годин буду». Я часто дзвонила в дзвони довго: чекаєш, поки владика буде, а його все нема... А тут постриг у нас, я стою в сорочці, без п'яти сім - владика йде... Він раніше прийшов... Такий був радий, піднесений настрій... І дуже дякую Богу, того шо він завжди дуже серйозний... Написали на чотирьох чи п'яти папірцях імена Нас постригали вдвох - мене і матушку Параскеву. Вона була інокиня на той момент, а мене зразу з послушника в мантію. Владика перебрав усі імена. В кінці кінців вони написали на чотирьох чи п'яти папірцях імена, положили на тарілочку, і отець Костянтин тримає ту тарілочку. Приходить Параскева... Матушка Христина розповідала, що владика часом знає ім'я, наче Бог каже, як от коли Соломію постригали... Він розказував: «Тут в голові – Соломія. Думаю, шо за ім'я, якшо в церкві згадаю - буде воно, потім ім'я вилетіло зовсім з голови, не міг згадати, але вже перед престолом знову в голову прийшло "Соломія"»... А інколи точно він не може вибрати, тоді пише варіанти, шоб ти витягнув це. І моляться, шоб Господь сам управив... Матушка Параскева перша підходить, тягне руку... і в останній момент передумала, витягує іншого листка – «Параскева». Вона так хотіла цього, вона так любила великомученицю Параскеву. Вона в храмі великомучениці співала. Тобто це був неймовірний постриг. У неї - купа радості: «Владиченько!». Це була велика радість. І тут - треба мені витягувати. Я в голові маю, шо не можна робити так, як Параскева - передумати в останній момент. Я взяла зразу – «Василина». Усі були здивовані: монастир святого Василія Великого, я отримала благословіння День ангела святкувати в день Василія Великого. І в мене було відчуття, шо це не жінка... Це сокровенно... Потім переграли і переселили мене в Тростянець. - Яким стало для вас монашеське життя? Скільки років ви були послушницею? - Чотири роки. - Особливих змін ви не відчули чи відчули? - Відчула. Отець Віталій, який колись відправляв мене в монастир, колись сказав мені таку фразу: «Чи готова ти, побачивши внутрішні якісь недоліки, лишитися в монастирі? Ти бачиш романтику: чорні ряси, "великих молитвенників", які такі класні, так тебе захоплюють, але коли ти потрапиш всередину монастиря - ти можеш розбитися, можеш розчаруватися, того шо ти побачиш зовсім інше життя, не те, шо ти бачиш зовні і шо ти собі придумала». І я очікувала побачити шось не те... Насправді, коли я прийшла, матушка Анастасія про це постійно говорила: «Ми такі самі люди, в нас теж є свої недоліки...» Я попала в обійми любові Але я попала в обійми якоїсь такої любові... Матушка і сестри старалися людину огородити, обійняти, сказати, шо Господь найперше це любов, а потім все інше... І тому, напевно, коли були падіння, вставання, коли були розчарування... - це все якось загладилось. Того шо воно покривалося любов'ю. Було на початках багато падінь, конфліктів, все спокушає... Але Господь усе це покрив. Потім уже, через рік чи через два, я відчула, шо монастир - це реальність, життя, це не те, шо бачимо зовні. Але коли я втягнулася в це життя, коли полюбила його всім серцем - ту внутрішню тишу, молитву, після всієї тієї суєти, прийти в келію і сказати : «Господи, але ж ти бачив, ти знаєш»... «Ідем далі». Ти встаєш і йдеш далі. Каєшся, падаєш, встаєш. Ти розумієш, шо це боротьба, і вона продовжується все життя. Потім, коли ти зрозумів ту реальність, було не так страшно. Любов усе покрила. Через півроку мене вдягнули в підрясник... Господь, як завжди, дарує купу благодаті, купу радості. Бігаєш окрилений, щасливий... Приходить момент, коли знову приходиться зупиняти, трезвити. Я не дуже в цьому вимоглива до себе. Добре, шо є отець Константин... Я зрозуміла, що по суті своїй я хочу бути в монастирі, хочу жити тут. Це єдине бажання, і другого бути не може. Але після постригу я добре зрозуміла, що "хочу" це класно, але має бути на все свій час. Реально в житті, коли шось не виходить, пнешся, пробуєш, хочеш, але воно не виходить. А коли ти відклав, помолився, - Господь вирішить. І потім приходить час і воно саме відбувається. Тобто має прийти свій час. І ти розумієш: якщо в голові в тебе з'явилася ця думка - рано чи пізно вона матеріалізується. Так само і монашество: треба бути дуже розважливим і дуже поступовим. Для мене це був великий стрес, великий переворот. Ти по суті маєш бути готовим до всього. І матушка мені це теж говорила, шо в будь-який момент тебе можуть перевести в інший монастир, шо ти собі не належиш, нова людина... Відчуваєш себе немовлям Після постригу ти відкриваєш очі і розумієш, шо тут тільки ти і Христос. Нема більше нікого. І це той момент, коли ти відчуваєш, шо ти абсолютно інша людина. Це не можна назвати змінами. Це коли була людина, було життя, а тут - уже нічого немає. Це як прочитана книжка. Але в тебе вже інша книжка, абсолютно новий зошит і нова ручка. Починаємо спочатку... Відчуваєш, наче ти знову народився. Відчуваєш себе немовлям. Ти наче все розумів до цього, але коли приймаєш постриг - ти відчуваєш, шо ти нічого не знаєш. Кажуть, шо під час постригу прощаються всі гріхи людини. Ти дуже вразливий. Дуже гостро відчуваєш те, шо не можна робити. Може, тому раніше після постригу п'ять днів не виходили з церкви - тільки молилися. Ти як приймаєш на себе чин ангельський, а ангел - чистий. Через два дні після постригу в мене вже почалося інше життя: просфори, миряни... Я була відповідальна за екскурсії. У мене було відчуття, шо я себе десь розтратила. Оце сокровенне після постригу в мене забрали. Напевно, такий був промисел Божий. Може, я цього не змогла б вмістити в собі, втримати, з цим жити. Може, я мала поділитися, але відчула велике спустошення. Я б лучче сиділа б у келії, і все було б добре. Ти розгублена. Але піднімаєш очі на небо - і там цей простір... Буквально за місяць Господь мене забрав, і коли я опинилася в Тростянці, то побачила, шо там нічого нема. У мене був стрес. Ні корпуса, ні іншого, як у нас було все організовано (швейна, просфорня). Просто хатка, пічка і проект, що колись шось тут буде. І ти розгублена. Але піднімаєш очі на небо - і там цей простір, який я так хотіла. Я приїжджала в Жидичин до цього простору. Завжди цей простір мене манив. І це такий спокій давало: «Я близько, Я з тобою»... Господь поруч. Буквально через півгодини після того, як я приїхала, я підняла очі і зрозуміла: отак має бути, це моє, те, чого я хочу. Я зрозуміла, шо відбувається. Бо після постригу я відчувала, шо шось не так: приїжджала в Жидичин, шось не так, поверталася назад - миряни, і шось не те. Я не могла знайти собі місце. Таке було враження, що я жила в Україні, але чогось проснулась в Австралії: «Шо відбувається, де я?» І коли мене привезли в Тростянець - Господь дав мені можливість почати спочатку життя. Це момент своєчасся. І нічого, крім землі, ше нема... Коли ти зважуєш своє життя до постригу... ти розумієш, шо на сьогоднішній момент саме до такого рівня ти доросла... Я вірю, шо я там рано чи пізно мала бути. Так, перескочила з берега на берег мимо кладки, тому треба терпіти, працювати... Підняти монастир - це теж промисел Божий. Треба сила, віра, люди... Монастир будується, і ми будуємось. Господь дає тобі ділянку роботи і ти маєш відповідально, з любов'ю це робити Мене іноді треба ламати, того шо я дуже плавно і красиво не вмію, я тоді починаю вилазити на голову, така людина… (матушка Василина сміється). Як написав Тихон ("Несвятые святые"): час послушництва - найбільш безтурботний, тому шо ти літаєш на крилах. Ти людина, яка хоче бути з Богом... Ти просто служиш Богу, віддаєш усе, і він тобі сторицею дає, авансом. А коли постриг, обітниця - тоді і відповідальність, твій хрест. Господь дає тобі ділянку роботи і ти маєш відповідально, з любов'ю це робити. Хоча в нас, як правило, по-іншому: чому я, я не хочу... Матушка Анастасія також говорила, шо послушницю Господь носить на руках, це золотий період, який потім дає сили пройти всі випробування. Приходить час трезвіння: це все добре, але тепер ти повинен Богу шось дати Після постригу теж буває радість, щастя, але в житті кожного монаха приходить час трезвіння: це все добре, але тепер ти повинен Богу шось дати. Ти маєш показати свою любов, свою відданість, своє серце. І іноді це нас дуже бентежить, а насправді вірний той, хто дійде до кінця. Послушник - це все ж романтика, а монах - це вже реальне життя, реальна боротьба. Коли ти послушником читав про цю боротьбу, то як монах ти вже переживаєш це. Як знімається вуаль з тебе. Намотав кишки на кулак - і терпи Про терпіння читати гарно, а коли приходиться реально терпіти - починаємо бунтувати, кричати... Як казав отець Василій Росляков: намотав кишки на кулак - і терпи. Господь дарує дуже багато благодаті, любові, і людина по своїй природі хоче, щоб завжди було багато добра, шоб було все добре... А коли приходить випробування - ми обурюємося. Як казав батюшка: «Господь ніколи не казав нам, шо буде все добре і ми так попадемо в Царство небесне». Терпінням і скорботами... Це треба усвідомити і жити. Важливо свідомо проймати постриг: це має бути тверезе і свідоме бачення. Тому шо якшо це робити з якимись повітряними мріями, то, буває, люди йдуть потім з монастиря, коли починаються випробування, спокуси, розчарування. Тоді - бунт і все. Це просто смішно. Не зачаровуйтесь, тоді не буде розчарувань - У вас не було розчарувань? - Я згадую слова Соломії: «Мені сказав батюшка: «Не зачаровуйтесь, тоді не буде розчарувань». Це дуже гарно. Сказати чітко, шо я абсолютно не розчарувалась - це буде неправда. Сказати: так, я так розчарувалася - теж неправда. Є плюси, є мінуси. Ти дивишся на це тверезо. - Від чого у вашому монашому житті ви отримуєте найбільше задоволення і що є найскладнішим, з чим ви не можете змиритися? - З першим взагалі нема ніяких думок, і говорю зразу: це молитва (радісно усміхається). Це моя келія. І читати взагалі дуже люблю. Для мене це найкраще, шо може бути - книжка і моя келія... Інколи потрібно поговорити з якоюсь сестрою, але коли це робиш за своїм бажанням - тільки порожнечу відчуваєш. На все Бог дає свій час. Возлюби єдиного - Господа, і тоді тебе будуть любити всі Насправді монаху нічого, крім чоток і молитовника, не потрібно. Це все твоє щастя і все твоє життя. Як казав якийсь святий: «Возлюби єдиного - Господа, і тоді тебе будуть любити всі»... Якщо ти все віддаси Богу - то він сам усе влаштує. Я дуже люблю свою келію. Більше нічого Я дуже люблю свою келію. Більше нічого. А те, з чим я не змирилася... Я багато з чим не мирюся (сміється). Але для мене найбільша проблема була тут, і Господь мене її позбавив. І це я, мабуть, не оцінила… Я дуже мучилася в Василівському монастирі, коли в мене були екскурсії, купа паломників і просфорня. Просфорня - це свято. Кожна просфорочка, навіть маленька, може стати Агнцем і попасти на престіл. А нам приходили миряни помагати. І на початках з ними взагалі було складно, ми їх учили: як до цього відноситись, про шо говорити. Потім - питання молитви. Ти хочеш мати молитву. Святий хліб пекти з молитвою, а вони приходять і говорять про все на світі. Це було просто катастрофічно для мене. Але Господь давав сили... Ці люди приходили в монастир з любов'ю, вони хотіли помогти... Треба було їм пояснити все, про молитву. Потім люди старалися зрозуміти, налаштуватися. Багато хто відсіявся, а залишилися ті, яких я дуже любила. І вони насправді ше мені потім допомагали молитися. Я дуже хвилювалася, шо людям може дуже не подобатися ця тиша, а потім одна жінка мені сказала: «У вас тут так добре, така тиша...» Я так зраділа: «Слава Тобі, Господи! А я переживала...» Якщо ти твердо стоїш перед Богом і просиш Його допомогти, то Він відкриє Я вкотре переконалася, що якщо ти віриш, якщо ти твердо стоїш перед Богом і просиш Його допомогти, то Він відкриє кожній людині так, як це потрібно. Зараз мені Господь подарив той монастир, де миряни - рідкість. Я живу просто майже в лісі. Це така милість Божа. І в просфорні сама печу просфори. Це теж була моя мрія. У нас просто у Василівському монастирі велика кількість просфор. Тисячами. Парафії, собори... Перед Пасхою ти просто падав і все. На службу не можу, вся служба в просфорні... В дві години падав, у п'ять вставав. Два тижні були взагалі... Я завжди любила закрити двері в просфорні, замісити небагато тіста і залишитися самій. Могла молитися чи включити музику, і пекти просфори сама. Я так любила це. Матушка Параскева питає: "Може, допомогти?". Я - "Нє, нє, нє..." І я собі печу сама цілий день. Потім виходиш такий умиротворений: життя прекрасне. На другий день - багато людей чи паломники, і ти приходиш в келію розбитий... А в Тростянці нас троє, і просфори потрібні тільки на парафію - сто чи двісті на свято. Просто сама стою і печу просфори, як я мріяла колись. Цю мрію Господь здійснив. У духовному плані є моменти, з якими ти не миришся стосовно послуху, роботи і так далі. Це внутрішня боротьба, вона є в кожного. Приходиш на сповідь - знову те саме. Це все життя так. Як казали святі отці: поки не ляжеш в гріб, не можеш бути спокійним і казати, шо ти переміг ту чи іншу пристрасть. Досвід "афонського" монастиря Матушка Марія - це виховання більше Московського патріархату, суворе. А отець Константин і матушка Анастасія - більше до грецького виховання. Я була в грецькому монастирі, який живе за афонським уставом, майже місяць. Просто в них це більш досконаліше, неперервана традиція, в них не було цього Совєтського Союзу, і вони хранять цю молитву. А наші тільки починають, тільки будують. У Греції найперше - ближній, найперше - любов. Я постійно бачила цю паралель між нашим життям і монашим життям в Греції. Нам не вистачає досконалості, але це - досвід і роки... Старець Еміліан той монастир створив теж з нуля... Спочатку вони жили вісім людей в одній келії. 30 років були голі стіни, все будувалося роками. Хтось на дворі читав правило з ліхтариком, хтось - бив поклони в кутку. А сам дух був подібний до нашого... А ми вже приходимо на готове. Тому нам говорили: «Наберіться терпіння». Недаремно мене туди Господь відправив, щоб я відчула: не все зразу, потрібне терпіння, труд, молитва і віра, що Господь Сам побудує. Це була ініціатива владики, щоб наші монахи поїхали на Афон перейняти традицію. Братія їздила на Афон, а ми з матушкою Христиною поїхали в жіночий монастир в Ормілії, який є власністю чоловічого монастиря на Афоні і живе уставом монастиря Симонопетра. Приїжджали монахи з Афону,благословляли нас. Це був чудовий досвід. Я жила на небі. Вони як починали молитися, то було таке враження, що молитвенний стовп до неба виріс. Але в мені було шось подібне в Жидичині. Тут я теж раділа серцем. В Греції можна стати послушником незалежно від громадянства. Єдина вимога - знати грецьку мову. У них монахи вже не мають ніяких зв'язків зі світом. Ти щезаєш для держав, для планети Земля. Монастир тебе забирає. Ніякого громадянства, прописки, виборів... У мене була спокуса залишитися в Греції У мене була спокуса вивчити грецьку мову і залишитися в Греції. Шо не дає, так це духівник, який тебе веде, тебе тримає, в тебе повірив... Жидичин для мене був дуже дорогим. Я відчувала молитву отця Константина... Я насправді його дуже люблю... і не змогла б так жити. Я щаслива, шо я сьогодні тут, біля нього. - Що ви винесли з того монастиря? - Дуже багато. Найперше - це любов. До всіх. Вони всіх люблять, обіймають, усміхаються, пригощають. Найголовніше - не образити ближнього... Покровський монастир: тут ігуменя - Богородиця - Який у вас устав у Покровському монастирі? - Ми починаємо з нуля. Матушка Марія відштовхується від того, шо диктує Мати Божа. Вона каже: «Я інколи напланую, напланую, а потім все ламається... Я розумію, шо тут ігуменя – Богородиця». І це дуже відчутно. Зранку в нас - полуношниця. Також вранці перед іконою Богородиці ми зазвичай читали акафіст Богородиці - Економісі, Новий Завіт, ранкові молитви. У піст акафісти не читали, а читали Ліствицю і Псалтир. Потім послух. Обід - о другій. О п'ятій - знову молитовне правило біля ікони Богородиці. Коли нема посту - акафіст Покрові Пресвятої Богородиці і правило за воїнів. А в піст - велике повечір'я з канонами, правило за військових і Псалтир. Акафіст в суботу - Покрові Богородиці, бо монастир Покровський. А в неділю - акафіст Страстям Христовим. Якщо не піст, то в неділю читаємо акафіст "Слава Богу за все". Нічна молитва в нас окремо була... Тростянецька чудотворна ікона Богородиці - Розкажіть, будь ласка, про вашу ікону Богородиці. - Вона дуже давня. Коли її подарували храму, то їй уже було 200 років. Вона двічі оновлювалася. Була повністю темна, а потім лик став світлий. Багато зцілень було біля тої ікони. Так само ризи були темні, а потім самі собою оновлювалися. Така ікона є на Афоні. Може, колись хтось список привіз... У нас ше є ікона великомучениці Варвари, яка мироточила. Це чудо, яке відбулося на моїх очах Є ікона Спасителя, яка була дуже темна, фактично нічого не видно було. А через рік підходжу, і - просто нема слів - повністю оновився лик Спасителя. Це чудо, яке відбулося на моїх очах. Я вперше таке бачила на власні очі. Знаю, що Тростянецька ікона Божої Матері - чудотворна, одна із двох чи трьох чудотворних ікон нашої Церкви. Багато людей із раковими хворобами приїжджають і просять допомоги в Богородиці. А потім знову приїжджають і дякують. Приїжджала одна жінка, яка вже і думала руки на себе накласти, бо скільки років не могла дитину народити. Поплакала, а через місяць приїжджає і каже, що вона вагітна. Зараз приїжджає з тою маленькою "кнопкою" і тішиться, радується. Неймовірні речі відбуваються. Ти живеш під Покровом Богородиці: плачеш і відчуваєш, як ця любов тебе обіймає І взагалі ти живеш під Покровом Богородиці. Наскільки він відчувається. Ти іноді грішиш, падаєш, робиш дурниці, і відчуваєш, шо вона як мама тебе покриває. Розумієш, шо Богородиця стоїть і як Мати молиться за тебе. Ти стоїш, плачеш, і відчуваєш, як ця любов тебе обіймає. Сама себе простити не можеш, а в цей момент відчуваєш, шо тебе хтось обіймає: «Все одно я тебе люблю, нікуди ця любов не поділася». Я вірю, що Богородиця Сама і збудує монастир Це настільки явно... Ти розумієш, шо Богородиця тут ігуменя. Дуже містичне місце. Я вірю, що Богородиця Сама і збудує монастир. Вас також може зацікавити наступна стаття: Отець Сильвестр - монах-богатир і благочинний Свято-Миколаївського монастиря

23 липня читаємо Євангеліє про Царство Небесне і долю злих людей. Євангельські читання 23 липня Євангеліє від Матфея, 13, 24 – 30 24 Іншу притчу запропонував їм, кажучи: Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своїм; 25 коли ж люди спали, прийшов ворог його і насіяв кукіль між пшеницею, і пішов. 26 Коли зійшов посів і показався плід, тоді з’явився і кукіль. 27 Прийшли раби господаря і сказали йому: господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки ж взявся кукіль? 28 Він же сказав їм: людина-ворог це зробила. А раби сказали йому: чи не хочеш ти, щоб ми пішли і випололи його? 29 Але він сказав: ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. 30 Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю зберіть у житницю мою. Толкова Біблія Коли і кому була сказана ця притча? Одним ученикам, або ж і народу? Найбільш ймовірне припущення те, що в проповідуванні серед народу була перерва, під час якої Спаситель говорив з учениками, пояснюючи їм притчу про сіяча. А потім знову заговорив з народом. Подібне до чоловіка, тобто схоже на ті обставини, які далі викладаються докладно. Така конструкція зустрічається в Мф. 18:23 і в інших притчах у Матфея. Подібне - звичайне введення до притч в пізнішій іудейської літературі: «Притча, - на що це схоже? На те-то». 25 коли ж люди спали, прийшов ворог його і насіяв кукіль між пшеницею, і пішов. Щодо сенсу слова «кукіль»ь висловлено було багато думок. За Цаном, це, мабуть, слово, що означає схожий на пшеницю бур'ян. Підтвердження своїх слів Цан знаходить в словах Златоуста «мабуть, походить на пшеницю». Але достовірного ботанічного визначення цього слова ще не здійснено. Ймовірно, це lolium temutentum (п'янкий кукіль) або якийсь вид ріжків (claviceps purpurea), які з'являються не тільки в житі, а й на багатьох інших рослинах, між іншим, і на пшениці. Ієронім, що жив в Палестині, каже, що в Євангелії вказується на lolium. Плід цієї рослини «більш гіркий, - говорить Томсон, - і коли його їдять окремо або навіть розмішаним в звичайному хлібі, він с спричиняє запаморочення і часто діє, як сильний блювотний засіб. Коротко - це сильна снодійна отрута, і повинен ретельно провіюватися і відділятися від пшениці, зерно за зерном». Перш, ніж дозріти, ця рослина так сильно схожа на пшеницю, що його часто залишають до тих пір, поки вона не дозріє. 26 Коли зійшов посів і показався плід, тоді з’явився і кукіль. 27 Прийшли раби господаря і сказали йому: господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки ж взявся кукіль? 28 Він же сказав їм: людина-ворог це зробила. А раби сказали йому: чи не хочеш ти, щоб ми пішли і випололи його? 29 Але він сказав: ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. 30 Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю зберіть у житницю мою. Ще древні тлумачі міркували про те, як виконати цю заповідь Спасителя щодо кукіля в людському житті. Ніколи, каже Ієронім, не слід мати спілкування з тими, які називаються братами, але насправді є перелюбники і розпусники. Якщо забороняється висмикування до самого часу жнив, то чи повинні бути вигнані деякі з нашого середовища? На це питання частково відповідає Августин: якщо хтось з християн, що живуть в лоні Церкви, буде викритий в якомусь гріху, який накликає на нього анафему, то анафема нехай виголошується тільки тоді, коли немає небезпеки в появі розколу. Якщо грішник не покається і не буде виправлений покаянням, то сам, можливо, вийде і власним бажанням відступить від спілкування церковного. Перше послання до коринф’ян святого апостола Павла, 1, 1-9 1 Павло, волею Божою покликаний апостол Iсуса Христа, i Сосфен, брат 2 церквi Божiй у Коринфi, освяченим у Христi Iсусi, покликаним святим, з усiма, хто призиває iм’я Господа нашого Iсуса Христа, у всякому мiсцi, у них i у нас: 3 благодать вам i мир вiд Бога Отця нашого i Господа Iсуса Христа. 4 Завжди дякую Боговi моєму за вас заради благодатi Божої, да­рованої вам у Христi Iсусi, 5 бо в Hьому ви збагатилися всiм, усяким словом i всяким пiзнанням, — 6 тому що свiдчення Христове ут­вердилося у вас, — 7 так що ви не маєте нестачi нi в якому даруван­нi, чекаючи явлення Господа нашого Iсуса Христа, 8 Який i утвер­дить вас до кiнця, щоб бути вам неповинними в день Господа нашого Iсуса Христа. 9 Вiрний Бог, Яким покликанi ви до єднання з Сином Його Iсусом Христом, Господом нашим. Толкова Біблія Ап. Павло і його помічник Сосфен передають вітання Коринфській Церкві. З книги Діянь відомо про Сосфена, начальнику синагоги в Коринфі - Діян. 18:17. Дуже може бути, що він навернений був Павлом в християнство і став його помічником. Ап. Павло, ймовірно, згадує тут про нього як про особу, добре відому коринфянам. Церкві. У звичайній грецькій мові словом Церква (εκκλησία) називаються збори громадян, які за якоюсь громадською справою викликані зі своїх домів (пор. Діян. 19:40 - збори). У термінології Нового Завіту слово це отримало той же сенс. Скликає або закликає тут Бог грішників до спасіння через проповідування Євангелія - Гал. 1: 6. Призвані люди утворюють собою нову громаду, главою якої є Христос. Божої. Це слово вказує на Того, Хто призвав громаду і Кому вона належить. І в Старому Завіті був термін Kehal Jehova - зібране суспільство Єгови. Але там нові члени громади з'являлися шляхом тілесного походження від раніше покликаних Богом, а тут, в християнстві, Церква росте шляхом вільного, особистого приєднання до неї всіх, хто може вірити в Христа. Освяченим у Христі Ісусі. Слово освячений вказує на стан, в якому віруючі знаходяться завдяки Господу Ісусу Христу. Прийняти віру Христа - значить перейняти собі ту святість, яку Він втілив в Своїй Особі. Покликаним святим - див. Рим. 1: 7. З усіма ... цим додатком Апостол нагадує тим, хто занадто загордився (1 Кор. 14:36), що, крім них, є на світі і інші віруючі, з якими вони і повинні йти рука в руку в своєму моральному розвитку. Призиває Ім'я. Цей вислів вживався ще в Старому Завіті (Іс. 43: 7; Іоїл. 2:32) тільки про призивання Єгови (у LXX). Слово «ім'я» містить в собі ідею істоти (Вих. 23:21). Господа. Це слово означає Христа як Того, Кому Бог передав панування над світом. Церква і складається з таких осіб, які визнають цю владу Христа над світом. Церква християнська представляється тут вже такою, що поширилася по всьому світу - пор. 1 Тим. 2: 8. У них і у нас. Це слід відносити до вислову «Господа нашого Ісуса Христа» (Златоуст). Апостол хоче сказати, що Господь - у всіх віруючих, як у пастви, так і у пастирів, - один! Це є протестом проти тих, хто, звеличуючи проповідників, послідовників Христа, забував про Самого Христа, Господа (пор. 2, 3, 22, 23). Перш ніж перейти до викриття недоліків коринфської Церкви, Ап. говорить про те, що є в цій Церкві багато хорошого. Він дякує Богові за благодать і особливо за ті благодатні дари, які мають коринфяни, і висловлює впевненість в тому, що Христос доведе їх благополучно до кінця їх земної мандрівки, щоб вони безстрашно могли стати перед страшним судом Христовим. В подяці, яку Ап. возносить Богу за стан коринфської Церкви, немає ні лестощів, ні іронії. Ап. вміє, викриваючи людей, цінувати в той же час їх відомі достоїнства, а такі чесноти у кориняян були. Благодаті. Це слово означає не одні духовні дарування, а взагалі все, що дано від Бога людям через Христа - виправдання, освячення, сили для нового життя. «Словом» (λόγος). Тут Ап. Має на увазі ті обдарування, які полягали в натхненних промовах віруючих (дар мов, пророцтва, навчання - див. гл. XII-XIV). «Пізнанням» (γνῶσις). Тут Ап. має на увазі «пізнання» історії нашого спасіння і застосування християнських догматів в житті. Прикметно, що Ап. говорить про дари Духа, а не про плоди Духа, як напр. в посл. до солун. (1 Сол. 1: 3; 2 Сол. 1: 3 і сл.). Цих «плодів» Духа - віри, надії і любові - отже у кориняян було ще занадто мало, щоб за них дякувати Богові. «Бо ..» - правильніше: відповідно до того як (в грец. - καθως). Ап. хоче сказати, що свідчення (т. е. проповідь) про Христа утвердилося серед коринфян особливим способом, саме особливим виливом духовних дарів: ніде, отже, не було такої великої кількості духовних дарів, як у Коринфі. Під «даруванням» (χάρισμα) розуміється тут нова духовна сила або здатність, яку отримував від Духа Святого той чи інший християнин. Звичайно, Дух Святий в цьому випадку не витісняв душу самої людини: Він тільки підіймав і освячував природжені здібності душі людської, давав їм можливість цілковитого розкриття. «Чекаючи ..». У коринфян була схильність уявляти себе вже такими, що досягли християнської досконалості (1 Кор. 6: 8), особливо у ставленні до пізнання. Ап. тут дає зрозуміти їм, що такого досконалого пізнання в реальному житті ще не може бути - потрібно почекати одкровення, яке буде дане під час другого пришестя Христа, коли і таємне стане явним (пор. Рим. 2:16). «Який», тобто Христос. «До кінця», тобто до 2-го пришестя Христового, якого тоді віруючі чекали як таке, що має статися невдовзі. Їм не було відкрито ні дня, ні години, коли воно мало настати в дійсності (Лк. 12:35 36; Мк. 13:32). 9 Вiрний Бог, Яким покликанi ви до єднання з Сином Його Iсусом Христом, Господом нашим. Ап. не хоче сказати цим, що Бог врятує коринфян, як би вони себе не поводили. Навпаки, в кінці IX-ї і початку Х-ї глави він чітко показує, що брак віри і покірності може зовсім погубити розпочату Богом справу спасіння їх. Очевидно, впевненість Апостола у спасіння коринфян грунтується на тому припущенні, що самі коринфяни сприятимуть справі свого спасіння. Як у виразі «ви покликані» полягає думка не тільки про покликання Боже, а й про вільне прийняття цього покликання, так і перебування в спілкуванні з Христом передбачає власне бажання, власну стабільність коринфян в цій справі.

22 липня читаємо Євангеліє про тих, що слухають і не чують, дивляться і не бачать... Євангельські читання 22 липня Євангеліє від Матфея, 13, 10 – 23 10 І, приступивши, ученики сказали Йому: чому притчами говориш їм? 11 Він сказав їм у відповідь: тому, що вам дано розуміти тайни Царства Небесного, а їм не дано. 12 Бо хто має, тому дасться і примножиться, а хто не має, у того відніметься і те, що має. 13 Тому говорю їм притчами, що вони, дивлячись, не бачать, і, слухаючи, не чують, і не розуміють; 14 і збувається над ними пророцтво Ісаї, яке говорить: слухом почуєте — і не зрозумієте, і очима дивитись будете — і не побачите. 15 Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх. 16 Ваші ж очі блаженні, бо бачать, і вуха ваші, бо чують. 17 Бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули. 18 Ви ж вислухайте значення притчі про сівача. 19 До кожного, хто слухає слово про Царство і не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його — це те, що посіяне при дорозі. 20 А посіяне на кам’янистих місцях означає того, хто слухає слово і зразу ж з радістю сприймає його, 21 але не має кореня в собі, будучи нестійким; коли ж настає скрута або гоніння через слово це, відразу спокушається. 22 А посіяне між терням — це той, хто слухає слово, але турботи віку цього і спокуса багатством заглушують слово, і воно буває безплідним. 23 Посіяне ж в добру землю — це той, хто слухає слово, і розуміє, і приносить плід, і творить — один у стократ, другий в шістдесят, а інший в тридцять разів. Толкова Біблія Христос розповів тільки одну притчу, першу, яка викладається у трьох євангелистів. Але ученики запитують: «Чому притчами говориш їм?» (Мф.) … Марк чітко говорить, що питання було запропоноване учениками Христа в той час, коли вони залишилися наодинці. Найбільш вірогідним є припущення, що розмова Спасителя з учениками відбулася після того, як промова була завершена, і Він вийшов з ними з човна або рушив на ньому разом з ними в якесь інше місце. У Мк. 4:10 пор. Мк. 4:34 про це йдеться дещо визначеніше. Питання учнів, очевидно, показує, що Спаситель щойно почав цей особливий метод навчання, принаймні, в його найбільш повно розвинутій формі. Євангелмст Матфей, ​​як зауважують, не мав узагалі намір дотримуватися тут хронологічного порядку. За Альфордом, питання з приводу притчі про сіяча було запропоноване під час перерви в проповіді Спасителя, а не тоді, коли Він увійшов у дім, ст. 36. 11 Він сказав їм у відповідь: тому, що вам дано розуміти тайни Царства Небесного, а їм не дано. (Мк. 4:11; Лк. 8:10). Слова Христа показують, що вчення Його, викладене в притчах, було «тайнами», що ці тайни не були доступні великому колу слухачів Христа навіть після пояснень, які Він дав ученикам; але останнім вони могли бути зрозумілі і без пояснень, хоча після тлумачення ставали ще зрозумілішими. Слово «тайни» не містить того, що притчі були незрозумілі самі по собі. Це слово вживалося греками для означення деяких тайних знань, обрядів в релігії і в тому, що пов'язано було з нею; до цих таїн ніхто не допускався, крім посвячених… 12 Бо хто має, тому дасться і примножиться, а хто не має, у того відніметься і те, що має. (Мк. 4:25; Лк. 8:18). «Хто має» - підрядне речення, яке не має головного, хоча мова абсолютно правильна і зрозуміла. Це nominativus absolutus (див. Мф. 12:36). Подібні вирази зустрічаються у Мф. 25:29 в притчі про таланти. Це, можливо, було прислів'я, що виражає загальну істину в ставленні до світських і духовних благ. Приклади того, коли у тих, хто «мають», віднімається те, що вони мають, звичайні і загальновідомі. Прислів'я «де тонко, там і рветься» висловлює ту ж думку. У Євангеліях, звичайно, мова тільки про духовне. «Те, що мали люди, віднімається у них, тому що у них немає того, що вони повинні були б мати». Ученики мали більшу здатність і сприйнятливість до нового вчення і тому могли набути більше, ніж решта народу. Вираз «хто має» Августин тлумачить в сенсі ulitur, і докладає його до проповідників. Проповідник, який проповідує божественне вчення іншим, не відчуває нестачі в навчанні і словах, які говорить і проповідує; але якщо хтось вченням не користується, то навіть і сенс його затемнюється і зникає. 13 Тому говорю їм притчами, що вони, дивлячись, не бачать, і, слухаючи, не чують, і не розуміють; (Мк. 4: 11-12; Лк. 8:10). Попереднє посилання на Іс. 6: 9 буде розглянуто в наступному стихові. Сенс стиха з зовнішньої сторони видається зрозумілим, адже скрізь зустрічається чимало людей, які, бачачи, не бачать, і слухаючи, не чують. Але питання, яким чином цим доводиться необхідність повчання саме притчами? Можна припустити, що думка Христа полягала в наступному. Абстрактна істина, що має важливе значення для Царства Небесного, недоступна розуму загалу. Тому потрібне втілення цієї абстрактної істини в відомих образах, які робили б її більш близькою народу, розплющуючи йому очі і відкриваючи вуха, зацікавили б його і спонукали, таким чином, прагнути, щоб збагнути і подальші істини, що символічно і образно подаються в притчі. Цим, мабуть, слова Христа відрізняються від слів пророка Ісаї. …Ця мова Христа сповнена глибокого змісту. Таким людям, які, бачачи, не бачать, і слухаючи, не чують, можна було б нічого не говорити, тому що промови для них, внаслідок їх нерозуміння, не приносять жодної користі. Але Він говорить і до них - притчами. Коротко зміст можна висловити так: якщо не хочуть розуміти, то не зрозуміють і притчі. Але коли хочуть розуміти, то зрозуміють принаймні притчу. Якщо ж хочуть зрозуміти більше, то, під покровом притчі, побачать, що в ній розкриваються таємниці Царства Небесного. 14 і збувається над ними пророцтво Ісаї, яке говорить: слухом почуєте — і не зрозумієте, і очима дивитись будете — і не побачите. (Мк. 4:12; Лк. 8:10). Іс. 6: 9, 10 з євр.: «9 І сказав Він: іди і скажи цьому народові: слухом почуєте — і не зрозумієте, і очима будете дивитися — і не побачите. 10 Бо огрубіло серце народу цього, і вухами насилу чують, і очі свої зімкнули, нехай не побачать очима, і не почують вухами, і не зрозуміють серцем, і не навернуться, щоб Я зцілив їх». Бог дає тут Ісаї при його покликанні доручення проповідувати народові, який погано бачить і важко (погано) чує. Промова пророка повинна була зробити серце цього народу ще більше грубим, очі його ще більш сліпими і вуха глухими, щоб народ цей не навернувся і не отримав зцілення, і це за те, що, через свою гріховність, він не бажає нічого бачити і чути. Народ походить на безнадійного злочинця, якого не торкають жодні промови, і він не піддається впливу жодних аргументів. Тому неувага до промови пророка служить для народу сама по собі одним з покарань. Промова ця не буде спасительною для народу, але послужить знаряддям для його осуду і викриття. На виправдання своє народ не може посилатися на те, що йому нічого не було повідомлено. Таким є зміст справжньої промови Ісаї, яка адресується тепер Спасителем до єврейського народу. І це зрозуміло, якщо ми звернемо увагу на колишні викриття Христа, особливо в Мф. 11: 16-24 і Мф. 12: 25-37, де Спаситель говорив без притчі. За неувагу до Своїх слів і небажання на ділі виконувати їх Він тепер сповіщає людям, серце яких зробилося черствим і огрубіло, вирок. 15 Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх. (Мк. 4:12 - текст вельми скорочений). Від серця розбещення поширюється на вуха і очі; через очі і вуха здоров'я повертається в серце. 17 Бо істинно кажу вам, що багато хто з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули. (Лк. 10:24). Тут розуміються взагалі пророки, які сповіщали про Грядущого Викупителя і, звичайно, самі бажали Його бачити. Гарне пояснення цього стиха у Ієроніма: «тут, мабуть, міститься протилежне тому, про що йдеться в іншому місці. Отець ваш Авраам прагнув, щоб побачити день Мій; і побачив, і зрадів. Але Ісус Христос не сказав, що бажали бачити те, що ви бачите, всі праведники і пророки, а сказав «багато». 19 До кожного, хто слухає слово про Царство і не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його — це те, що посіяне при дорозі. (Мк. 4:15; Лк. 8:12). У Матфея пропущено те, що сказано у Мк. 4:14 і Лк. 8:11 (друга половина стиха). Виклад промови Спасителя у всіх синоптиків різний. Буквально у Матфея: Кожного, хто слухає слово Царства і не розуміє, приходить… Таку промову називають анаколуф (непослідовність), і вона вжита тут заради більшої виразності. Мова без анаколуф була б така: лукавий приходить і краде посіяне в серці кожного, хто слухає слово про Царство і не розуміє. 22 А посіяне між терням — це той, хто слухає слово, але турботи віку цього і спокуса багатством заглушують слово, і воно буває безплідним. (Мк. 4:18; Лк. 8:14). За Златоустом, «Спаситель не сказав: вік, але: але клопоти віку цього; не сказав: багатство, але: спокуса багатством. Отже, будемо звинувачувати не самі речі, але зіпсовану волю. Можна і багатство мати і не спокушатися ним, - і у вік цей жити і не пригнічуватися клопотами». Під «турботами віку цього» слід розуміти звичайні людські клопоти у боротьбі за існування… 23 Посіяне ж в добру землю — це той, хто слухає слово, і розуміє, і приносить плід, і творить — один у стократ, другий в шістдесят, а інший в тридцять разів. (Мк. 4:20; Лк. 8:15). Деякі, розуміючи під плодом у стократ, разом з Августином, мучеництво, говорили, що під плодом в шістдесят разів мається на увазі стан євангельської вбогості, а в тридцять - дотримання взагалі заповідей. Найкраще тлумачення цього місця належить, із стародавніх тлумачів, Євфиміяю Зігабену, який правильно розуміє слова Христа в загальному сенсі. Під плодом у стократ Спаситель мав на увазі, за словами Зігабена, досконалу плідність чесноти; в шістдесят - середню, а в тридцять - слабку. Послання до римлян святого апостола Павла, 16, 17-24 17 Благаю вас, браття, остерi­гайтесь тих, що чинять розбрат та спокуси всупереч вченню, якого ви навчилися, i ухиляйтесь вiд них; 18 бо такi люди служать не Господевi нашому Iсусу Христу, а своєму череву, i ласкавими словами та красномовством зваблюють серця простодушних. 19 Ваша покiрнiсть вiрi усiм вiдома; тому я радію за вас: тiльки бажаю, щоб ви були мудрi у доброму i простi у злому. 20 Бог же миру знищить незабаром сатану пiд ногами вашими. Благодать Господа нашого Iсуса Христа з вами! Амiнь. 21 Вiтають вас Тимофiй, спiвро­бiтник мiй, i Лукiй, Ясон i Сосипатр, родичi мої. 22 Вiтаю вас у Господi i я, Тертiй, який написав це послання. 23 Вiтає вас Гай, гос­тинний для мене i всiєї церкви. Вiтає вас Ераст, мiський скарбник, i брат Кварт. 24 Благодать Господа Iсуса Хрис­та з усiма вами. Амiнь. Толкова Біблія Застерігаючи своїх читачів від проповідників, які хочуть заснувати відділені церковні громади, Апостол характеризує цих агітаторів, як людей своєкорисливих, які хочуть експлуатувати довірливих християн в своїх особистих інтересах. Апостол радить християнам залишатися вірними тій вірі, яку вони вже давно прийняли. 18 бо такi люди служать не Господевi нашому Iсусу Христу, а своєму череву, i ласкавими словами та красномовством зваблюють серця простодушних. Риси, в яких Апостол малює цих агітаторів, такі загальні, що важко визначити характер і походження цих агітаторів. Ймовірно, ці лжеучителі ще й не виступали в Римі, а тільки, за чутками, що дійшли до Павла, зібралися там. 19 Ваша покiрнiсть вiрi усiм вiдома; тому я радію за вас: тiльки бажаю, щоб ви були мудрi у доброму i простi у злому. Думка Апостола наступна: «агітатори ці, втім, можуть обдурити тільки людей простодушних, а ви - не такі». Мудрі в доброму, тобто щоб ви вміли визначити, де істина і добро. Прості у злому, тобто не піддавалися злу, залишилися незабрудненими злом, пор. Флп. 2:15; Мф. 10:16. 20 Бог же миру знищить незабаром сатану пiд ногами вашими. Благодать Господа нашого Iсуса Христа з вами! Амiнь. Бог називається тут Богом миру з огляду на появу тих агітаторів, які хочуть ввести поділ в Церкві - Рим. 16:17. Ці люди є для Павла слугами сатани: якщо вони не служать Христу, то, значить, служать противнику Христа - сатані. Звідси походить образний вислів «знищить сатану під ногами вашими», що нагадує собою суд над змієм дияволом, Бут. 3:15. 21 Вiтають вас Тимофiй, спiвро­бiтник мiй, i Лукiй, Ясон i Сосипатр, родичi мої. 22 Вiтаю вас у Господi i я, Тертiй, який написав це послання. 23 Вiтає вас Гай, гос­тинний для мене i всiєї церкви. Вiтає вас Ераст, мiський скарбник, i брат Кварт. Тут Апостол приєднує ще кілька вітань від осіб, що його оточували під час відправлення послання до Рима. Тимофій в інших посланнях 2 Кор. 1: 1; Флп. 1: 1; Кол. 1: 1 згадується поряд з Ап. Павлом на самому початку послань; тут же вітання від нього вміщено в кінці, ймовірно, в силу того, що він перебував далеко від Римської Церкви. - Інші, тут згадані, - невідомі особи. Тертій був писарем у Ап. Павла в той час, як Павло писав послання до римлян. Він сам від себе вставляє вітання римським християнам. Гай - це, ймовірно, той житель Коринфа, про якого Апостол згадує в 1 Кор. 1:14. Брат Кварт. Апостол, ймовірно, не знайшов ніякого іншого відповідного епітета цьому своєму співробітникові і вказав його просто як брата, тобто християнина. 24 Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма вами. Амінь. Починаючи з 80-х років 19-го століття деякі тлумачі послання до римлян стали висловлювати думку, що XVI-а глава послання до Римлян є окремим листом Апостола Павла до ефесян, випадково приєднаним до нашого послання. На користь цієї думки говорять, нібито, деякі місця цієї глави, а саме: а) ст. 5-й, де Епенета названо першим християнином з язичників Азії - а Ефес був головним містом провінції Азії, б) ст. 3-4, де згадані Прискілла та Акила жили саме в Ефесі (1 Кор. 16 і 2 Тим. 4:19). Головне ж - Ап. Павло, кажуть, не міг знати так добре стільки осіб з римської громади і давати про них схвальні відгуки, тому що він ще в Римі не був. Вважаємо, що ці міркування зовсім не такі, щоб на їх підстави будувати гіпотезу про окреме послання до ефесян, випадково приєднане до послання до римлян. Найважливіше свідчення в цьому відношенні полягає в наступному. У ті часи християни, з різних обставин (для проповідування Євангелія, для уникнення гонінь і, нарешті, у справах торгових) постійно змінювали місця проживання і разом з Ап. Павлом могли сказати про себе: «не маючи тут постійного місця» (Євр. 13:14). Внаслідок цього в Римі легко могли опинитися багато християн, відомі Апостолу Павлу з їх діяльності ще на Сході. Що стосується, зокрема, Акили і Прискілли, то відомо, що вони спочатку жили в Римі, а потім пішли звідти внаслідок початого проти іудеїв гоніння. Коли гоніння затихло, вони могли спокійно повернутися в Рим, щоб там готувати грунт для діяльності Ап. Павла. Крім того, що це було б за послання, яке майже цілком складалося б із одних вітань!

21 липня читаємо Євангеліє про зцілення Господом нашим і Богом Ісусом Христом біснуватих і загибель стада свиней. Євангельські читання 21 липня Євангеліє від Матфея, 8, 28 – 9, 1 28 І коли Він прибув на другий бік, до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з гробниць, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою. 29 І ось вони закричали: що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. 30 А віддалік паслося велике стадо свиней. 31 І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. 32 І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли у стадо свиней. І ось усе стадо кинулося з кручі в море і втопилось у воді. 33 Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими. 34 І ось усе місто вийшло назустріч Ісусові; і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов від їхнього краю. 1 Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста. Толкова Біблія Місце, куди Спаситель прибув, Матфей називає ή χώρα των Γαδαρηνων, земля Гадаринська. У давнину були три міста, від яких могли запозичити назву цієї місцевості євангелисти. 1. Гераса - це місто знаходилося далеко на південний схід від Галілейського озера, на кордоні з Аравією, дня на два шляху від південного берега Галілейського озера, дещо на північ від річки Іавока, притоки Йордану. Від міста залишилися найзначніші руїни в тій місцевості. Воно стояло на місці нинішнього Джераша. Припускають, однак, що воно не могло дати назву місцевості поблизу Галілейського озера, і наявна в деяких рукописах назва γερασηνων є тільки зіпсоване слово γεργεσηνων. 2. Ближче до озера знаходилася Гадара, в південному напрямку від річки Ярмука, також притоки Йордану. Йосиф Флавій говорить, що Гадара була укріпленою столицею Переї. Слова Євсевія не відрізняються чіткістю, він повідомляє, що Гадара перебувала навпроти (αντικρύ) Скіфополя і Тіверіади на схід, на горі, де існували гарячі лікувальні джерела. Неясність тут в тому, що Тіверіада була дещо північніше Гадарри по іншому (східному) боці Йордану, а Скіфополь (Беосан) набагато південніше. Гадара була відома своїми гарячими джерелами далеко за межами Палестини. Гадара була населена здебільшого язичниками, і Йосиф називає її πόλις έλληνίς, грецьке місто. Вона входила в число десяти міст так званого Десятиграддя. В даний час називається Ум-Кейс. 3. За свідченням і Орігена, і Євсевія, існувала Гергеса, від якої не залишилося жодного сліду (місцевість відома тепер під ім'ям Керси). Важко сказати, чи належала, і, якщо належала, то яким чином, Гергеас до Гадари, якщо тільки між ними знаходився округ Ітона, і чому цей округ не називався за ім’ям останнього міста. Цан, втім, з упевненістю передбачає, що весь округ цей називався Гадаринським, включаючи і місце, де розташована була Гергеса. Цим пояснюються відмінності в показаннях євангелистів, з яких один (Матфей) називає місцевість (за більш ймовірного читання) країною гадарян, а два інші синоптики (також за більш ймовірного читання) Марк - γερασηνων Мк. 5: 1, а Лука - γεργεσηνων Лк. 8:26 (в укр. Тексті у Матфея - країна Гергеcинсьа, а у Марка і Луки - Гадаринська). Таким чином, потрібно допустити, що Спаситель вийшов на берег близько Гергеси і хотів попрямувати звідси по дорозі до Гадари, якщо тільки була така дорога. Подальша оповідь спричиняє ще більше труднощів. За повідомленням Матфея, до Христа вийшли двоє біснуватих, а за Марком і Лукою - тільки один. Ніяк не можна інакше примирити євангелистів, як тільки припущенням, що Матфей звернув увагу на двох осіб, а інші синоптики тільки на одного, порівняно більш зухвалого, ніж інший. Цей другий, менш лютий, і у Матфея не окреслюється чітко, а дещо притуманюється. Втім, деякі вираз Марка (Мк. 5: 9) «тому що нас багато» тлумачать у тому сенсі, що там було багато не демонів, а біснуватих. Був один біснуватий, або їх було двоє, або навіть більше, цього не можна вирішити у повноті з точністю. Точно відомо лише, що вони жили в гробах. Мандрівники і тепер по дорозі в Гадару зустрічають гробниці (кладовища), висічені в горах. Причину, чому біснуваті жили в гробах, пояснювали тим, що це було іудейське марновірство, за яким демони переважно перебували в гробницях і нa кладовищах, і біснуваті тільки слідували цьому забобону. Але найприродніше пояснювати проживання біснуватих в гробах тим, що вони були вигнані з міст і селищ. Чим вони харчувалися? На це питання знову важко відповісти точно. Можливо, рослинами і травами, а може, їм і приносили їжу якісь люди, хоча це останнє, звичайно, сумнівно. Вираз євангелиста Матфея і Марка, що «ніхто не міг переходити шляхом тим» не слід розуміти тільки в умовному сенсі, а так, що шлях був небезпечний для одного або декількох осіб, а не в тому, що будь-яке сполучення між Гадарою або Гергесою і озером припинилося внаслідок присутності біснуватих. Те, що вони не для всіх були небезпечні, видно з того, що принаймні одного біснуватого намагалися навіть зв'язати (Мк. 5: 4; Лк. 8:29). Небезпека від біснуватих полягала в тому, що вони були χολεποί λίαν, дуже люті. 29 І ось вони закричали: що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. (Мк. 5: 7-10; Лк. 8: 28-31). Букв.: що нам і Тобі (пор. Суд. 11:12; 3 Цар. 17:18; 4 Цар. 3:13). У нашому тексті сенс слів виражений добре: що Тобі до нас? Питанням своїм біси просто просили Христа не чіпати їх. За словами Августина, біси назвали Христа Сином Божим більше за припущенням. Слова «передчасно» можна з'єднати або з словом «прийшов», або з словом «мучити». В тому і іншому випадку біснуваті хотіли сказати, що Ісус Христос прийшов сюди мучити їх до свого месіанського прославлення, до остаточної перемоги своєї на пеклом і смертю. Слова «Ісус» немає у багатьох і кращих кодексах; воно, як вважають, вставлено тут з полів рукописів, за зразком виразів Марка і Луки. Слова біснуватих до Ісуса Христа показують, що вони були іудеями, а не язичники. 30 А віддалік паслося велике стадо свиней. (Мк. 5:11; Лк. 8:32). «Віддалік» (μακράν) слід розуміти в відносному сенсі - стадо було видно. При такому припущенні не буде неузгодженості між Матфеєм і Марком-Лукою, які говорять, що свині паслися «там», тобтовмісці, де знаходилися біснуваті. Якщо останні були іудеями, то власники свиней, жителі Гадаринської країни, найімовірніше, були язичники. Тримати свиней було заборонено іудейським законом. І серед інших народів свиня також вважалася твариною нечистою, напр., у єгиптян. Але у останніх були свинячі стада і пастухи. Геродот повідомляє про єгиптян, що вони «вважають свиню нечистою твариною, і це до такої міри, що, по-перше, якщо хтось, проходячи, випадково доторкнеться до свині, навіть своїм одягом, то зараз же йде до річки і купається в ній; і, по-друге, пастухи свиней не можуть входити в храм. І ніхто не видає за них заміж своїх дочок, і не бере собі їх дочок в дружини, так що у пастухів свиней шлюби укладаються виключно в їх власному стані» (Історія XI: 47). У іудеїв свинарством займалися тільки «нижчі класи», і особливо ті, які були в більш-менш близькому спілкуванні з язичниками. Мандрівники повідомляють, що свиней багато в зазначеній місцевості і в даний час, вони пасуться там на волі і їдять те, що доведеться, перебуваючи в «дикому стані». Свині були предметом і іудейської торгівлі. Чому Христос дозволив демонам увійти в свиней, коли вони залишили людей? Відповідаючи на це питання, Златоуст вказує на три причини дозволу, даного Спасителем. Він зробив так, наче тому, що Його переконали демони, але маючи на увазі інше: по-перше, щоб навчити звільнених від злих демонів людей про величину шкоди, яку біси завдавали їм; по-друге, щоб всі навчилися, що демони не наважилися б увійти в свиней без Його дозволу; по-третє, що демони вчинили б набагато гірше з людьми, в яких знаходилися, якби ці люди не позбулися їх внаслідок Божого промислу. Відповідь ця не вирішує справи по суті, тому що Христос міг би навчити людей всього цього і не вдаючись до загибелі всього стада. Але ця відповідь - єдина, яку можна дати, не вдаючись у будь-які, занадто тонкі, міркування. Феофілакт зауважує, що Христос хотів показати, яку гіркоту (πικρίαν) наносять демони людям, і що якщо вони мають владу і ніхто їм не заважає, то вони чинять з людьми гірше, ніж зі свинями. Христос оберігає біснуватих, щоб демони не вбили їх. Потрібно зауважити, що деякі екзегети намагаються знайти вихід зі скрути, стверджуючи, що грецьке слово έπάτρεψεν, що зустрічається у Марка і Луки, не означає «дозволив», а тільки «не перешкоджав». Таке значення (concedo, sino) дієслово дійсно має, і таким чином в цьому випадку Христос не дав ніякого позитивного веління. У Матфея вжито слово υπάγετε, яке, мабуть, також не виражає позитивного веління. При міркуванні про цю подію не можна залишати поза увагою і тієї обставини, що заради утвердження якоїсь моральної істини, і в Священному Писанні, і в самому житті часто приносяться в жертву не тільки рослини, тварини, а й люди. Багаторазове винищення людей в Старому Завіті не мало б сенсу, якби кожен раз не з’являлася після цього якась нова ідея або моральна істина, яка вказує, з одного боку, на ухилення від правильного порядку, а з іншого – вказує на нього. Життя і смерть, тому, далеко не мають такого значення в очах Божих, яке вони мають для людей. Той, Хто створив життя, може його відновити, і тому користується смертю для людського напоумлення. Таким чином, питання в цьому випадку може бути тільки про те, які моральні уроки можна вивести з розглянутого факту… Бог любить більше людей, ніж тварин, а для демонів ті й інші мають однакову гідність. Вони з однаковим задоволенням входять і в людей, і тварин, щоб тільки залишитися тут. Другий урок - про силу Божу, якій підвладні демони. - Зауваж, - говорить Златоуст, - лагідність Ісуса Христа, з'єднану з могутністю. Коли жителі тієї країни, настільки облагодіяні Ним, примушували Його піти, то Він без опору пішов і залишив тих, які показали себе негідними Його вчення, давши їм наставниками звільнених від демонів і тих, що пасли свиней, щоб дізналися від них про все, що сталося… Послання до римлян святого апостола Павла, 10, 1-9 1 Браття‚ бажання мого серця i молитва до Бога за Iз­раїль на спасiння. 2 Бо свiдчу їм, що мають ревнiсть Божу, та не за розумом. 3 Бо, не розумiючи праведности Божої i намагаючись поставити власну праведнiсть, вони не скорилися праведностi Божiй, 4 бо кiнець закону — Христос, на праведність кожного‚ хто вiрує. 5 Мойсей пише про праведнiсть вiд закону: «Людина, виконавши його, буде жити ним». 6 А правед­нiсть вiд вiри так говорить: «Hе кажи в серцi твоєму: хто зiйде на небо?» Тобто Христа звести. 7 Або: «Хто зiйде в безодню?» Тобто Христа з мертвих пiдняти. 8 Але що говорить Писання? «Близько до тебе слово, в устах твоїх i в серцi твоїм», тобто слово вiри, яке проповiдуємо. 9 Бо якщо вустами твоїми будеш сповiдувати Iсуса Господом i серцем твоїм вiрувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, Толкова Біблія Апостол починає тепер розвивати і поглиблювати думку, висловлену в стихах Рим. 9: 30-33. Ізраїль, засліплений своєю власною думкою про досягнення праведності, не зрозумів, що метою, до якої вів євреїв закон, був Христос і принесена Ним праведність від віри. «Бажання» - правильніше: благожадання (ευδοκία). «Поставити», тобто зробити чимось обов'язковим (пор. Рим. 3:31; Євр. 10: 9). «Власну праведність», тобто таку, яка могла б бути внаслідок вчинення самими людьми відомих справ і подвигів (пор. Фил. 3: 9 і Рим. 1:17). «Праведності Божої», тобто Божественному порядку життя, яким люди повинні виражати покору через віру. "Бо…". Апостол цим доводить, що непослух іудеїв Христу - від нерозуміння ними праведності Божественної, про яку свідчив закон. Закон вказував на Христа; у Христі з'явилася перед нами праведність, на яку закон вказував, як на ідеал, і дається вона кожному, хто вірує в Христа. Правильно зрозумілий закон мав би служити євреям вказівником до Христа, щоб вони могли виправдатися через віру в нього. Вираз «кінець закону» правильніше замінити виразом «мета закону», як розуміли це місце і інші тлумачі (І. Злат., Феодорит, Феофілакт). Такий переклад відповідає і змісту поставленого в грец. тексті виразу (τέλος νόμου). Але яким чином закон міг вказувати на Христа, як на свою власну мету? У законі написаний ідеал праведності. Так як цей ідеал написаний Самим Богом, то він неодмінно повинен здійснитися. Тим часом люди власним досвідом переконалися в тому, що ніхто з них не в змозі здійснити цей ідеал своїми силами (Рим. 3:20). Тому з'явився Христос, Який і здійснив його. Вже на підставі цього Апостол міг сказати, що Христос - мета закону. Але цього мало. Закон не досяг ще цілком свого призначення, коли одна людина здійснило його приписи, - закон даний для всіх. І ось Христова праведність, виходячи від Христа, переходить на всіх віруючих в Нього. Таким чином, Христос є метою закону в повному сенсі цього слова, і разом з тим, мабуть, кінцем його, тому що остаточно здійснює мету закону - виправдання людини. Навпаки, праведність від віри, яка виступає в даний час в якості спасительниці людини, говорить так: «Не кажи…». Апостол, добре усвідомлюючи, що Мойсей ще не міг говорити того, що говорить тепер праведність від віри, проте користується його словами для вираження своєї власної думки, що відноситься до існуючого стану речей. Мойсей (Втор. 29: 1-30, 10) зовсім не стверджував, що виконання закону - легка справа, а говорив лише, що Ізраїль не може виправдовувати свої злочини незнанням закону. Він вказував на те, що Ізраїлю немає потреби чекати якогось вісника з неба, де живе Бог, або посилати за море, до якогось чужого народу, де, можливо, відомо щось про волю Божу; з Ізраїлем Бог вже говорив Сам в законі, Сам оголосив йому Свою волю (Втор. 6: 6-9, 20-25, Втор. 30:12 і сл.). Апостол вживає вирази Мойсея в іншому сенсі. Він каже, що той, хто питає «Хто вийде на небо?», цим самим «зводить з неба Христа». Вираз «тобто» означає думку або погляд, намір, з яким задається питання. Невіруючий в Христа іудей, якого тут має на увазі Апостол, вважає, що Месія ще не з'явився, але з'явиться згодом, можливо, з неба, а може - з пекла (безодня тут вживається в значенні пекла, пор. Лк. 8: 31; Об. 9: 2, Об'явл. 20: 1, 3). Але говорити так - значить повторювати той же злочин, що скоїли і стародавні євреї, які не бачили в законі цілком достатнього роз'яснення волі Божої. «Але що говорить Писання?». Тобто ця праведність від віри. Тут праведність від віри дає вже позитивне роз'яснення справи. Апостол, втім, і тут наділяє свою відповідь в форму слів Мойсея (Втор. 30:14): «близько до тебе слово, в устах твоїх i в серцi твоїм». Але Апостол, замість того, щоб сказати, що Месія вже з'явився і жив на землі і цим показати, наскільки і для невіруючих юдеїв «близько слово», говорить, в пояснення цієї близькості, про те, що вже лунає проповідь апостолів про Месію, який прийшов (пор. Рим. 1: 3). Це робить він з огляду на те, що Христос для невіруючих юдеїв нічим не відрізняється від інших людей, які померли. На землі ж Він для них є в слові проповіді, яка лунає з вуст апостолів. І ця проповідь є слово віри на противагу закону справ (пор. Рим. 3:27; Гал. 3: 2). Вона сповіщає про звершену спокуту, для прийняття якої не потрібно нічого, крім віри, тоді як закон завжди вимагав справ від самої людини. І це слово віри незрівнянно ближче для слухачів, ніж вчення Мойсеєвого Закону, тому що шлях від слухання проповіді апостольської до віри і сповідання набагато ближчий, ніж шлях від слухання заповідей Мойсеєвого Закону до їх всецілого виконання. 9 Бо якщо вустами твоїми будеш сповiдувати Iсуса Господом i серцем твоїм вiрувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся. Це останнє слово праведності, з яким вона тепер звертається до невіруючого іудея. Так як мова і тут звернена до невіруючого іудея, то Апостол особливо наголошує на необхідності віри в воскресіння Христа (пор. Діян. 1:22, Діян. 2:32, Діян. 3: 13-15).

20 липня ми читаємо Євангеліє про покликання Христом святого апостола Матфея: "Я прийшов прикликати не праведників, але грішників". Євангельські читання 20 липня Євангеліє від Матфея, 9, 9 – 13 9 Проходячи звідти, Ісус побачив чоловіка, що сидів на митниці, на ймення Матфей, і каже йому: іди за Мною. І той устав і пішов за Ним. 10 І коли Ісус возлежав у домі, прийшло багато митарів і грішників і возлежали з Ним і з учениками Його. 11 Побачивши те, фарисеї сказали ученикам Його: чому Учитель ваш їсть і п’є з митарями і грішниками? 12 Ісус же, почувши це, сказав їм: не здорові потребують лікаря, а недужі, 13 підіть та навчіться, що означає: милости хочу, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння. Толкова Біблія В Євангеліях Марка і Луки та ж розповідь передається з деякими подробицями. За Марком, Спаситель, після зцілення розслабленого в Капернаумі, вийшов знову до моря, народ пішов за Ним, і Він навчав його. На цьому шляху Він побачив Левія, який після повеління слідувати за Христом, «встав» і пішов за Ним. У Луки є розповідь про подорож Христа до моря; але відзначається обставина, що Матфей після покликання залишив все і встав, і пішов за Христом. Передачу самих слів Христа у трьох євангелистів можна вважати тотожною. Всі три євангелиста пов'язують розповідь про покликання Матфея з попереднім чудом зцілення розслаблено в Капернаумі і подальшим частуванням в Матфея. Звідси зрозуміло, що тут вони говорять про одну й ту ж подію. Різниця тільки в тому, що перший євангелист називає себе Матфеєм, а Марк і Лука називають його Левієм. Така розбіжність була причиною численних суперечок і досліджень. За думки одних, зовсім не могло бути такого, щоб в оповіданнях, тотожних майже до буквальності, повідомлялося про різних осіб. Тотожність Матфея і Левія визнавалася, тому з давніх-давен думають, що під ім'ям Левія євангелист був загалом відомий перед тим, як став учнем Христа. А ім'я Матфея або прийняте було ним уже після покликання, і було дано йому Ісусом Христом (пор. Ін. 1:42), або ж він мав раніше два імені, подібно до Іоана-Марка (Діян. 12:12). За думкою інших екзегетів, ім'я Левій вказує власне на походження його з коліна Левія, а Матфей (дар Божий - євр.; те ж, що грецьке Феодор) було ім'ям, під яким євангелист був відомий. Говорячи про своє покликання, Матфей зі скромності називає себе ім'ям, під яким він був відомий як митар, для того, що б повніше показати своє колишнє гріховне життя і, отже, за протилежністю, підняти добродійство Христа, який не погребував ним, грішником, митарем. У самого Матфея немає ані найменшого натяку на те, що він мав ім’я Левія, між тим як інші євангелисти, що назвали Матфея Левієм в розповіді про його покликання, в перерахуванні апостолів, покликаних Христом (Мк. 3:18; Лк. 6:15), згадують тут Матфея і не роблять ніякої вказівки на Левія. Обставина, що, за розповіддю, Матфей негайно пішов за Христом, ще в давнину змушувала сумніватися в автентичності повідомленого факту. Порфирій і Юліан говорили, що з боку митаря нерозумно було б слідувати за «кимось», що закликав його. Але це заперечення спростовується тим, що Матфей міг чути про вчення Христа і бачити Його чудеса, і таким чином міг знати Його набагато раніше свого покликання. Насправді ж з розповіді зовсім не видно, щоб Матфей саме негайно пішов за Христом, тому що слова «негайно» в Євангелії немає. Але якби слідування за Христом почалося і негайно (пор. Ін. 1:43), то це зовсім не виключало б можливості звершення Матфеєм рахунків і розрахунків за своєю колишньою діяльністю. Нема ніякої потреби припускати, що вечеря у Матфея була влаштована негайно ж після того, як він був покликаний Ісусом Христом до апостольства, хоча це останнє і було можливим. Матфей був «митарем» - збирачем податків. У способах збирання податків у країні, якою в той час керував Ірод Антипа, у нас немає докладних відомостей, так що сказати точно, чи був Матфей посадовою особою, які служили саме у Ірода Антипи (пор. Βασιλικός, Ін. 4:46, επίτροπος Ήρώδου, Лк. 8: 3), або службовцем загального збирання податків на користь римлян, дуже важко (Цан). Матфей був, без сумніву, родом євреєм. Якщо так, то ця обставина тільки ще більше викликала до нього недовіру і зневагу з боку його співвітчизників, які вважали таких людей зрадниками і ворогами батьківщини. Матфей належав до класу митарів, яких римляни називали. А митників не любили по всій імперії. Але посада їх була прибутковою. Марк і Лука говорять, що Матфей сидів на «митниці», під якою, ймовірно, не слід розуміти дім, а якийсь курінь або намет зі столом, де проводилися рахунки і сплачувалися гроші за різні товари, що провозилися через озеро. Батьком Матфея Марк (Мк. 2:14) називає Алфея. Оскільки в рамках свого покликання Матфей говорить серед розповіді про чудеса, вчинені Спасителем, то висловлювалася думка, що його покликання було таким же великим чудом, як і інші чудеса Христа. Чудом у тому сенсі, що митар став апостолом. Феофілакт, мабуть тільки один, зауважує, що Спаситель покликав Матфея не після Петра й Іоана. 10 І коли Ісус возлежав у домі, прийшло багато митарів і грішників і возлежали з Ним і з учениками Його. (Мк. 2:15; Лк. 5:29). Детальніше говорить про те ж Марк, чіткіше - Лука. Матфей же викладає справу занадто коротко, не ставлячи 10 стих у близький зв'язок із попереднім. У нього справа представляється так: Матфей пішов за Христом, без вказівки, куди саме. Потім мова ніби переривається, картина покликання замінюється відразу ж картиною возлежання за столом, причому євангелист зовсім не вказує, в чиєму будинку це відбувалося. У Марка додано, що це відбувалося в «будинку його», але в чиєму саме, знову невідомо, тому що слово «його» можна відносити і до Ісуса Христа. Лука приєднує речення, що Левій влаштував велике частування «в домі своєму» (εν τη οίκία αύτοΰ), з чого роблять висновок, що будинок належав самому Левію. Якби Матфей прийшов в дім Христа, то тут не було б порівняно нічого особливо дивного. Але якщо Христос відвідав дім Матфея, то це було дивовижним. Він, божественний Учитель, Який навчав не так, як книжники і фарисеї, Який творив такі великі чудеса, прийшов в будинок бідного митаря і возліг в його будинку, приймаючи від нього частування! Матфей і інші синоптики чітко прагнуть показати читачам саме цей дивовижний факт. 11 Побачивши те, фарисеї сказали ученикам Його: чому Учитель ваш їсть і п’є з митарями і грішниками? 12Ісус же, почувши це, сказав їм: не здорові потребують лікаря, а недужі, 13 підіть та навчіться, що означає: милости хочу, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння. (Мк. 2:17; Лк. 5:31, 32). Хід думок, мабуть, такий. Ви думаєте, що Я неправильно вчинив, прийшовши до хворих. Ви думаєте так тому, що занадто прив'язані до закону з його жертвами, і вважаєте, що все благочестя і служіння Богу вичерпуються тим, що люди приносять Йому жертви. Але жертви - жертвами, а в спілкуванні з людьми, які потребують допомоги, потрібні не жертви, а милосердя до людей. Ви будете приносити жертви і ставитеся байдуже до людей, які потребують милосердя і любові; Я чиню інакше: перше, провідне місце в Моїй діяльності займає милосердя. А милосердя це полягає в тому, що Я прийшов кликати їх до Себе, - до того ж лише їх, грішників, а не праведників, - і зціляти їх від недуг. З приводу слів «Я прийшов прикликати не праведників...» деякі церковні письменники задають такі питання: Христос прийшов до всіх, чому ж Він каже, що не прийшов до праведних? Отже, були такі люди, яким не було потрібно, щоб Він прийшов? Невже Христос дійсно хотів висловити ту думку, що Він прийшов тільки до грішників? Якщо ж Він і під грішниками, і під праведниками (уявними) в дійсності розуміє тільки грішників, то чи можна Йому приписати думку про поділ грішників на класи? Відповідаючи на ці питання, скажімо, що вираз Христа слід розуміти тільки в найширшому, якщо не в абсолютному значенні: Він прийшов виключно до грішників. Чому ж не до праведників? Тому, що їх немає. Хто є людина, яка житиме і не згрішить? Тільки Христос абсолютно праведний, а всі інші грішні. У 13 стихові виражається, таким чином, думка Христа про гріховність усіх людей. Книжники і фарисеї, які вважали себе праведними, помилялися: вони не тільки були грішні, але - і ще більш грешні цих митарів і їхніх товаришів. Таким чином, відмінність слід проводити не між грішниками і праведними, а тільки між грішниками відносно і грішниками абсолютно. Перші не настільки грішні, щоб не прийняти Христа; інші більш грішні за них тому, що, перед лицем живою і абсолютної Правди і Безгрішності вважають самих себе за праведних і тому не можуть прийняти Христа. Христос ніколи не говорив, що всі Його повинні прийняти, прийняли або приймають. Через усе Євангеліє проходить думка про грішників, що спасаються, і грішників, для яких закриті двері спасіння. Послання до римлян святого апостола Павла, 8, 14-21 14 Бо всi, кого Дух Божий водить, є Божi сини. 15 Тому що ви не прийняли духа рабства знову на страх, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: «Авва, Отче!» 16 Цей самий Дух свiдчить духовi нашому, що ми — дiти Божi. 17 А якщо дiти, то i спадкоємцi, спадкоємцi Божi, спiвспадкоємцi ж Христу, коли тiльки з Hим страж­даємо, щоб з Hим i прославитися. 18 Бо гадаю, що нинiшнi тимча­совi страждання нiчого не вартi по­­рiвняно з тiєю славою, яка вiд­криється в нас. 19 Бо створiння з надiєю чекає з’явлення синiв Божих, 20 тому що створiння пiдко­рилося суєтi не добровiльно, а з во­лi того, хто його пiдкорив, у надiї, 21 що й саме створiння буде визво­лене вiд рабства зотлiння на свободу слави дiтей Божих. Толкова Біблія Апостол сказав, що християни, що умертвлюють плоть, отримають вічне і блаженне життя. Це він тепер і хоче обґрунтувати. Чому ж? Вказівкою на те, що вони, християни, будучи керовані Духом Божим, про що сказав Апостол в останніх словах Рим. 8: 1, є синами Божими, а отже, і спадкоємцями вічного життя. Але останній висновок Апостол робить тільки в 17-му стихові. Наступні ж стихи 15-16-й він присвячує обґрунтуванню тієї думки, що християни - дійсно сини Божі. 15 Тому що ви не прийняли духа рабства знову на страх, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: «Авва, Отче!» «Не прийняли духа рабства». Євреї - до Христа - ставилися до закону Мойсея, як покірні раби, виконуючи його приписи зі страху покарання. Такі особистості, як Давид, який вважав солодкими слова Божого Закону (Пс. 118: 103), були винятками в народі єврейському. Язичники ще більше відчували своє приниження перед своїми богами і жили в постійному страху перед лицем своїх грізних і мстивих богів. «Духа усиновлення», тобто Духа, Який з'явився тільки в період усиновлення людей Богом. В цьому періоді - християнському - Бог сприймає віруючих у Христа як чад своїх і дарує їм повні права дітей (Еф. 1: 5) Дух є в християнах елементом, що керує їх усім внутрішнім життям. «Авва». Ім'я це, спочатку перейшло з іудейських молитов в християнські, як загальне, поступово набуло характеру власної назви. Втім, у євреїв це ім'я вживалося про Бога тільки в устах народу (Вих. 4:22; Іс. 43:16; Ос. 11: 1), і тільки в Новому Завіті, коли кожен окремий віруючий відчув себе дитиною Божою, воно стало вживатися і в молитвах окремих осіб. «Отче». У грец. тексті поставлений тут назив. відмінок (πατήρ), як додаток до слова Авва, так що обидва ці слова потрібно перекласти: «Авва, дорогий отець». 16 Цей самий Дух свiдчить духовi нашому, що ми — дiти Божi. Суб'єктивне, наше особисте, внутрішнє, переконання в нашому Богосинівському стані підтверджується і зовнішнім, чужим свідченням (суб'єктивним). Це - свідчення Духу Святого. «Цей Самий» - правильніше: Сам (αυτό), тобто Дух Сам тепер виступає свідком, тоді як раніше свідчила про те ж наша молитва, хоча здійснювана в дусі Божому. «Свідчить» (σομμαρτιρεί). Вказує вже на друге свідчення духу нашого, про який сказано в попередньому стихові. Таким чином, є два свідки: наш дух (νους), що просвіщається Духом Божим, і Сам Дух Божий. «Діти» - точніше чада (τέκνα), вираз більш ніжний, ніж діти. 17 А якщо дiти, то i спадкоємцi, спадкоємцi Божi, спiвспадкоємцi ж Христу, коли тiльки з Hим страж­даємо, щоб з Hим i прославитися. «Спадкоємці». Апостол йде далі в цій аргументації. Християни є тепер вже спадкоємцями або, точніше, учасниками (τληρονόμοι) у всіх благах, які належать їх Отця, Бога, і з часом отримають участь в вищому благові, яким володіє Бог, - саме в вічному блаженному житті (Рим. 8:13) . Бог тут, звичайно, мислиться не як вмираючий володар, а як живий Податель благ своїм дітям (Лк. 15:12). «Співспадкоємці ж Христу». Тут мається на увазі не нову якусь спадщину, а те ж саме, що і в наведеному вище виразі. Про Христа особливо Апостол згадує тому, що Він уже вступив у володіння повною Своєю синівської частиною - отримав блаженство і велич через воскресіння з мертвих. «Коли тiльки з Hим страж­даємо». Вираз «коли тільки» не послаблює у християн впевненості в отриманні спадщини, а тільки спонукає їх до самовипробування в тому, чи настільки близьким є їх спілкування з Христом, щоб не руйнувалося у важких випробуваннях. Страждає з Христом той, хто заради Євангелія йде на всякі муки (Мф. 10:38, Мф. 16:24). Так як деякі християни вважали тягарем своїм страждання, які їм доводилося терпіти за ім'я Христове, то Апостол нагадує їм, що не можна й порівнювати за силою і значенням ці страждання з майбутньою славою. «Відкриється» (αποκαλυφθήναι) - відкриється саме під час другого пришестя Христа. У теперішній же час ця слава, хоча і існує, але ще прихована на небі (пор. Кол. 3: 3 і наст.). На чому заснована надія християн на майбутню велич? Перш за все, на зітханнях нерозумного творіння, в яких виражається прагнення її до кращого майбутнього. Потім, розумне творіння, саме віруючі християни, також відчувають незадоволеність цим - їм бракує ще тілесної спокути. Нарешті, Дух Божий, який перебуває у віруючих, Своїм клопотанням за віруючих підтверджує, що їм дійсно належить отримати ту велич, якої тепер вони не мають. Якби такої величі не можливо було отримати віруючим, то Дух Святий не став би і клопотати про неї. Таким чином виходить трояка основа нашої надії та майбутнє прославлення: свідчення нерозумної тварини (19-22), свідчення чад Божих (23-25) і свідчення Духа Божого (26-27). «Творіння» (κτίσις). Вираз цей сам по собі не досить виразний. Він може означити: 1) встановлення, акт творіння, 2) нерозумну творіння і 3) людство. Перше значення тут явно не підходить, а що стосується третього, то і воно навряд чи може бути прийняте для пояснення цього місця. Справді, людство поділяється на християн і не християн. Що стосується перших, то про них Апостол говорить окремо далі в ст. Рим. 8:23, а нехристиянське людство Павло позначає словом «світ» (κόσμος). Притому потрібно допустити одне з двох: або ці нехристияни перед другим пришестям Христовим навернуться до Христа і не будуть уже складати частину творіння, яке буде прославлене ​​після прославлення чад Божих, тобто віруючих (Рим. 8:21), або ж вони зовсім не навернуться і не будуть гідними жодного прославлення. Очевидно, залишається тільки припустити, що Апостол тут має на увазі все нерозумне творіння, і одушевлене, і неживе. Про майбутні прояви цього творіння йдеться і в Старому, і в Новому Завіті (Іс. 11; Іс. 65:17; Пс. 101: 26, 27, Пс. 103: 35; Мф. 19:28; Об. 21: 1 ). «З надією». Грецьке слово, перекладене тут виразом з надією, (αποκαροδοκία) означає власне «стояння з витягнутою вперед головою» - символ очікування, «споглядання пильно в далечінь». 21 що й саме створiння буде визво­лене вiд рабства зотлiння на свободу слави дiтей Божих. Апостол хоче сказати, що рабству або служінню, яке здійснює творіння в цьому стані, не можна дати іншого визначення, як тління. Все, що не продукує творіння, все це розпадається і робиться тлінням (пор. Рим. 8:20). Чи означає це, однак, що творіння, нерозумна природа, до гріхопадіння людського була нетлінною? Хоча деякі з древніх церковних тлумачів схиляються до позитивної відповіді на це питання, зате інші говорять, що «все видиме творіння отримало в спадок єство смертне, тому що Творець усього передбачав злочин Адама і той смертний вирок, який буде щодо нього винесено» (Феодорит). Новітні тлумачі (напр., Richter) також майже узгоджено визнають, що природа і була створена тлінною і що людина до цієї тлінності додала ще зі свого боку погіршення різного роду: вона стала бити і мучити тварин, спустошувати ліси і квітучі поля перетворювати в пустелі і т. д. Внаслідок цього природа і стала служити порожнечі і тлінню (наслідки гріха Адама). Такий стан може закінчитися тільки тоді, коли людина зовсім звільниться з-під влади гріха і знову відновлений буде в ній образ Божий. В свободу слави, тобто в той стан, якого повинне досягти творіння через своє звільнення від закону суєти, закону тління. Свобода ця буде дана творінню тим, що сини Божі або віруючі будуть прославлені, отримають славу, яка, звичайно, буде полягати в звільненні їх тілесності від підпорядкування тлінню (1 Кор. 15:42 і наст.). Цю славу Господь назвав відновленням світу (Мф. 19:28). Таким чином, слово «свобода» відноситься до тварі, а «слава» - до синів Божих. Преосв., Феофан говорить про цей майбутній стан тварі: «Чи не буде творіння складатися з найтонших стихій - подібно різноманітному поєднанню райдужних кольорів»? Але Апостол не дає про це ніяких вказівок ...

19 липня читаємо Євангеліє про серця, які готові чи неготові прийняти Слово Боже. Євангельські читання 19 липня Євангеліє від Матфея, 13, 3 – 9 3 І говорив їм притчами багато, кажучи: ось вийшов сівач сіяти; 4 І коли він сіяв, одне зерно впало при дорозі, і прилетіли птахи і поклювали його. 5 Інше впало на місця кам’янисті, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока. 6 Коли ж зійшло сонце, зів’яло і, оскільки не мало кореня, засохло. 7 Інше впало в терня, і виросло терня, і заглушило його; 8 інше впало на добру землю і дало плід: одно в стократ, а друге в шістдесят, інше в тридцять разів. 9 Хто має вуха слухати, нехай слухає! Аверкій (Таушев), архієпископ Господь жваво нагадав людям їх рідні поля, через які проходить дорога, місцями заросла колючим чагарником - терням, іноді кам'яниста, покрита лише тонким шаром землі. Сіяння - прекрасний образ проповідування Слова Божа, яке, падаючи на серце, залежно від стану його, залишається безплідним або приносить плід, більший або менший. У того, чий розум затьмарений, а серце загрубіло в гріху так, що він не розуміє Слово Боже, це Слово лягає на поверхню розуму і серця, не пустивши коріння, як насіння на дорозі, відкрите для всіх, хто йшов, і лукавий - сатана або демон - легко його викрадає, робить безплідним почуте. Кам'янистий ґрунт є ті, хто захоплюється проповіддю Євангелія, як приємною новиною, часом навіть щиросердно, знаходячи задоволення в проповіді, але серцем - холодні, тверді і нерухомі, як камінь. Такі не в силах заради вимог євангельського вчення змінити свій спосіб життя, відійти від своїх улюблених гріхів, які увійшли в звичку, і вести боротьбу зі спокусами, зазнаючи скорботи і нестатки за істину євангельського вчення. У боротьбі зі спокусами вони спокушаються, падають духом і зраджують свою віру і Євангеліє. Під тернистим ґрунтом маються на увазі серця людей, обплутаних пристрастями: до багатства, до насолоди, до благ світу цього загалом. Під доброю ж і плодоносною землею маються на увазі люди з добрим і чистим серцем, які, почувши Слово Боже, твердо вирішили зробити його провідником свого життя і творити плоди чесноти. «Види чесноти різні, як різні і люди, що зростають в духовній мудрості» (Блаж. Феофілакт). Послання до римлян святого апостола Павла, 16, 1-16 1 Вручаю вам Фиву, сестру нашу, дияконису церкви Кен­х­рейської. 2 Приймiть її для Гос­пода, як личить святим, i допомо­жiть їй, у чому вона матиме потре­бу у вас, бо i вона була помiчни­цею багатьом i менi самому. 3 Вiтайте Прискіллу та Акилу, спiвпрацівникiв моїх у Христi Iсусi 4 [котрi голову свою покладали за мою душу, яким не я один дякую, але й усi церкви з язичникiв]‚ i домашню їхню церкву. 5 Вiтайте улюбленого мого Епенета, який є первiсток Ахайї для Христа. 6 Вiтайте Марiам, яка побагато потрудилася для нас. 7 Вi­тайте Андроника i Юнiю, моїх родичiв i в’язнiв зi мною, якi прославилися мiж апостолами i ще ранiше за мене увiрували в Хрис­та. 8 Вiтайте Амплiя, улюблено­го мо­го в Господi. 9 Вiтайте Урба­на, спiв­­­працівника нашого у Хри­с­тi, i Ста­хiя, улюбленого мого. 10 Вiтайте Апеллія, випробуваного у Христi. Вiтайте вiрних з дому Аристовула. 11 Вiтайте Iродiона, родича мого. Вiтайте з домашнiх Hаркисса тих, якi в Господi. 12 Вi­тайте Трифену i Трифосу, якi трудяться в Господi. Вiтайте улюблену Персиду, яка багато потрудилася у Господi. 13 Вiтайте Руфа, обраного в Госпо­дi, i матiр його i мою. 14 Вiтайте Асинкрита, Флегонта, Єрму, Пат­рова, Єрмiна та iнших з ними бра­тiв. 15 Вiтайте Фiлолога та Юлiю, Hирея i сестру його, й Олiмпана, i всiх iз ними братiв. 16 Вiтайте один одного цiлуванням святим. Вiтають вас усi церкви Христовi. Толкова Біблія Диякониса Фива була, очевидно, тою, хто передав послання римлянам. Посада диякониси (ή διάκονος) полягала в служінні бідним, хворим і мандрівниками. Кенхрея - східна гавань Коринфа біля Саронської затоки. Фива була опікункою (προστάτις) для багатьох християн і для Павла, і, ймовірно, мала значні кошти. Можливо, вона приймала в своєму будинку подорожніх. Апостол просить читачів прийняти її заради Господа, тобто цілком по-християнськи, з повною гостинністю, як свою сестру духовну (пор. Фил. 2:20). Далі названі за ім’ям 24 особи, до яких Апостол звертається з привітанням, а потім Апостол вітає всю церкву загалом. Про Акилу й Прискіллу - див. Діян. 18: 2, 18-19, 26 (пор. 1 Кор. 16:19). Акила - дружина Акіли - ставиться на першому місці, ймовірно, з огляду на її особливі заслуги для Церкви (пор. 2 Тим. 4:19). «Голову свою покладали за мою душу (точніше: для порятунку мене). Коли це було - невідомо. Одні бачать пояснення цього в подіях, що трапилися під час перебування Ап. Павла з Ефесі (Діян. 19:23 і сл.), Інші відносять це заступництво Акіли і Прискілли до перебування Ап. Павла в Коринфі (Діян. 18: 6 і сл.). Домашні церкви - це богослужбові зборів відомого сімейства і дружніх цього сімейства осіб в будинку, що належить цьому сімейству. 5 Вiтайте улюбленого мого Епенета, який є первiсток Ахайї для Христа. «Первісток» - тобто перший, який навернувся до християнства в Ефесі. «Юнія». Правильніше бачити тут чоловіче ім'я (Ιουνϊας - Іуніан), так як до жінки не підходить заувага, що вона «прославилася між апостолами». 7 Вi­тайте Андроника i Юнiю, моїх родичiв i в’язнiв зi мною, якi прославилися мiж апостолами i ще ранiше за мене увiрували в Хрис­та. Слово συγγενείς – родичі - не можна розуміти в сенсі «одноплемінники», тому що інші іудеї (Акила, Маріам) не названі тут. «Між апостолами». Тут розуміються не 12 апостолів, серед яких не могли бути Андроник і Юнія, а взагалі проповідники про Христа, серед яких зазначені християни займали чільне становище. «З дому Аристовула». Про самого Аристовула Апостол не згадує, ймовірно, тому, що теж був християнином. Можлиао, це був принц з дому Ірода, який деякий час жив у Римі, а потім виїхав до Єрусалима, залишивши свій будинок в Римі на рабів своїх. 13 Вiтайте Руфа, обраного в Госпо­дi, i матiр його i мою. «Обраного в Господі», тобто видатного за своїми християнськими чеснотами. Після прочитання послання читачі повинні вітати і один одного священним поцілунком, який служив у давнину на Сході знаком вітання при зустрічі і розставанні (1 Пет. 5:14). Воно називається святим, осільки виражає дух християнського єднання. «Усі церкви». Дуже можливо, що дійсно всі Церкви східні знали про те, що Апостол пише послання в Рим і сам збирається туди, і просили його передати і їхнє привітання Церкві Риму, столиці імперії.

Свято-Миколаївський монастир продовжує публікувати книгу "Чернече життя: за висловами про нього святих отців подвижників", яка вийшла у 1885 р. у Києво-Печерській Лаврі. Раніше ми опублікували статтю про те, що виразки душі, відкриті духівнику, не стають гіршими, а зцілюються. Так цілий сонм богомудрих Отців і святих подвижників переконує нас своїми висловлюваннями, що тому, хто бажає безсумнівно спастися в чернецтві і з користю для душі проходити поприще цього подвигу, необхідно, особливо на початку його, мати послух, тобто підкорювати свою волю благочестивому Старцю, досвідченому в житті духовному: все робити, і намагатися мислити згідно з його порадами і настановами, але при тому і самому старанно навчатися у Священному Писанні і творах святих Отців-подвижників. Такий початок шляху правильного життя чернечого. Але і все це життя, що охоплює собою іноді багато років і навіть десятиліть, повинне складатися із безперервної низки духовних подвигів: зовнішніх, що звершуються тілом, і внутрішніх - силами душі. Недостатньо для ченця одних тілесних подвигів: посту, бдіння, тілесної молитви, тобто поклонів, тривалого псалмоспіву й іншого подібного до цього. Необхідне і внутрішнє діяння - увага до себе, пильнування свого серця. Преподобного Авву Агаѳона спитали якось: що важливіше - тілесний труд чи пильнування серця? На це старець відказав: людина подібна до дерева; труд тілесний - листя, а пильнування серця - плід. Оскільки ж, за Писанням, всіляке дерево, що не творить доброго плоду, зрубаним буває і в огонь вкинутим (Матѳ. 3, 10), то очевидно, що ми повинні мати всю турботу про плід, тобто про пильнування розуму. Утім, для нас потрібне і листяне одіяння і прикраси, тобто труд тілесний. Але листя є на дереві раніше плоду, і тіло людини Господь сотворив перше душі, тому і в духовному житті ченця подвиг тілесний служить началом і шляхом до подальшого, невід’ємного від нього діяння внутрішнього. Св. Ісаак Сирін пише: «Тілесне діяння передує душевному, як порох земний передував душі, вдихнутої в Адама. Хто не стяжав тілесного діяння, той не може мати і душевного; тому що останнє породжується від першого, як колосся з пшеничного зерна. А хто не має душевного діяння, той позбавляється і духовних дарувань (Сл, 56-е стор. 339). Коли бажаєш наблизитися серцем своїм до Бога, доведи Йому перше любов свою тілесними трудами. У них закладається начало життя. (Сл. 85-е стр. 495). Якщо прагнеться Тобі, щоб серце твоє стало вмістилищем таїн нового світу, то збагатися спершу ділами тілесними: постом, бдінням, службою, подвизанням, терпінням, низложінням помислів та іншим (Сл. 55-е стор. 322)". Про ці останні діяння і будемо продовжувати розмову нашу, переважно словами святих Отців-подвижників, починаючи з посту або утримання. Христос посеред нас. Є і буде. Вас також зацікавить наступна стаття: «Чернече життя»: смиренномудрий, убоголюбивий наставник