Публікуємо проповідь намісника Свято-Миколаївського жидичинського чоловічого монастиря архімандрита Константина, виголошену 21 липня 2019 року.
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа.
Слава Ісусу Христу! Дорогі браття і сестри, я всіх вас вітаю з прекрасною неділею, якою Господь обдарував нас.
Мені здається, якщо ми з вами проснулися, відкрили очі, відчули биття свого серця, то ми вже щасливі люди, тому що Господь подарував нам з вами новий день. І вже від нас з вами, мабуть, залежить, чи ми цей день проживемо, чи ми його проіснуємо.
Бо дуже часто так буває, що замість того, щоби, проснувшись, побачити рідних навколо себе людей, побачити все те, що нас оточує (прекрасне сонце, місцина, де ми живемо)… - ми починаємо день з якогось безперестанного ропоту: нам все не так, нам всі не такі, ми ходимо в якійсь озлобленості, роздратовані.
... Людина, яка захворіла, тяжко захворіла - тільки та людина по-справжньому може оцінити цінність не років, а цінність кожного дня.
Я дякую Богові за нашу сестричку Ангеліну, яка розмалювала нам домовий храм в монастирі. І коли лікарі поставили їй той діагноз, коли метастази пішли в голову, ми годинами спілкувалися і вона казала: «Ви знаєте, я тільки тепер почала по-справжньому жити». Тому що коли ти проживаєш свій день як останній, ти дякуєш Богові за кожну тобі приємну зустріч, за можливість годину побути без болю, за будь- яку іншу можливість, і ти тоді реально щасливий. А коли ти ходиш повний сил... тоді ми дуже багато губимо. Ми ніби воду якимсь дірявим друшляком носимо.
Насправді Господь каже: «Ні, вчись».
Запам'ятайте: бідна та людина, і, мабуть, треба її дуже шкодувати, - той, хто думає, шо він навчений. Той, хто думає, що він вміє жити. Той, хто думає, що він пізнав уже все, що можна пізнати.
Насправді, набагато мудріші за нас, той самий Апостол Павло, казали: «Коли ти думаєш, що ти щось знаєш, насправді ти не знаєш нічого».
Ми маємо виробити в собі відчуття того, що ми учні. Нам треба навчитися щодня пізнавати життя. Нам треба навчитися щодня пізнавати один одного. Нам треба навчитися щодня пізнавати волю Божу. Тому що читати Святе Письмо, читати святих отців, ходити в церкву кожну неділю, - це ще не означає знати волю Божу.
Ми дуже часто вміємо звикати до хороших речей, в буквальному розумінні цього слова. Бо все, що добре, - нам відразу здається, що воно так і має бути. І ми починаємо його цінити тільки тоді, коли ми його втрачаємо.
Тому треба вчитися. Запам'ятайте: це аксіома духовного життя. Боронь Боже, в умі своєму, в серці своєму зродити помисел і переконання в тому, що ти щось знаєш. Нічого ми не знаємо.
Кожен раз, приходячи в храм, ми повинні так само думати.
Що таке православна літургія? Це містерія.
Господь кожен раз, коли людині здається, що одні й ті самі сюжети, - Господь кожен раз нагадує нам у цій літургії для чого Він приходив на цю землю.
Ви пам'ятаєте з чого починається літургія: єктенія, потім хор починає співати блаженні. Про що говорить в цей момент літургія? Господь нам нагадує, що він прийшов на цю землю, щоб проповідувати, проповідувати Царство Боже, закликати людину до покаяння.
Хор співає перший антифон, другий антифон. Потім ми чуємо, як клірос читає Апостол, читається Євангеліє. Це все ті моменти, коли Господь нам з вами проповідує.
Потім настає ключовий момент літургії. Ще його називають в православному богослов'ї «еклезою».
Виходить священик з чашою, з дияконом, іншими священиками. І це вже йдеться про те, як Господь в останні свої дні, перебуваючи на цій землі, прийшов в Єрусалим і вже готувався до Своєї страти, до моменту Тайної вечері.
Ми маємо з вами Причастя, читаємо ті самі молитви, які стали апостоли в тій горниці.
Ми причащаємося з вами і Господь нагадує нам з вами, всім, хто переступив поріг храму: «Людино, та Вечеря, та Жертва, до якої Я Себе готував, - це для тебе. Я не хочу, щоб ти просто ходив в храм, бо це така гарна традиція. Я не хочу, щоб ти робив якісь речі механічно. Я хочу, щоб ти зрозуміла, що ти як людина десь не маєш сили нормально жити в цьому житті, ти не знаходиш в собі сили нормально боротися з тими прикрощами, які є в тобі. Я хочу тобі допомогти».
От для цього, власне, кожен раз на Божественній літургії Господь нам це нагадує.
Далі була Гефсиманія... Знаєте, коли я сьогодні стояв на Божественній літургії і згадував для себе цей момент Гефсиманії, мені пригадалася книга, яку я прочитав ще 15 років тому... Називалася вона "Жива Євангелія".
Вона описує у цій книзі момент, коли Господь попросив учеників попильнувати збоку, а Сам пішов і молився… У той момент Господь переживав найбільшу спокусу, яку Він міг тільки переживати.
Підходить до Нього сатана і сказав Йому: «Ну добре, якщо Ти Син Божий, Ти ж усе прекрасно розумієш і все прекрасно знаєш. Подивися, он учні, яких Ти попросив з Тобою попильнувати, вже сплять, сьогодні вони били себе в груди і казали "з Тобою на смерть піду", а тепер поснули... Якщо Ти дійсно Син Божий, Ти прекрасно знаєш, яким буде християнство через 5, 10, 100, через тисячу років. Ти ж прекрасно знаєш, що те саме християнство стане войовничим, стане політичним... Ти знаєш, що це християнство лишиться тільки у своїй формі, а суті своєї позбудеться. Невже Ти хочеш постраждати заради цих людей?»
І найбільш цінним у цій ситуації є те, що Господь відігнав сатану і сказав: «Я помру за цих людей».
Він помер заради нас з вами. Помер не заради того, щоби нас привчити до якоїсь традиції, а Він помер, приніс Себе в жертву, щоб навчити нас з вами жити.
Щоб навчити нас, що не може зло торжествувати в цьому світі. Не може гріх торжествувати в цьому світі. Що якщо ми з вами, християни, будемо по-справжньому вірити в Христа, якщо ми по-справжньому будемо віддавати Живому Богу всі свої клопоти, всі свої переживання, все те, чим наповнене наше життя, - Господь здатний усе змінювати, Господь здатний зцілювати фізичні недуги людей, Господь здатний зцілювати нас духовно.
Часто мені приходиться як священику, коли я спілкуюся з людьми, коли ми говоримо про якісь внутрішні проблеми, і це 100 %, ми всі люди одинакові, - дуже часто я чую таку фразу: «У мене є така проблема, в мене така проблема, але я нічого не можу з собою зробити».
І дуже часто… Є такий вислів, що мама хоче небо прихилити до дитини... Дуже часто хочеться небо прихилити до такої людини.
"Я не можу нічого з собою зробити", - це найбільша брехня в житті кожної людини. Правда полягає в тому, що ми не хочемо з собою нічого робити. І про це сьогоднішнє Євангеліє.
Кожне Євангеліє, яке ми читаємо, - там ми маємо знайти самих себе. І коли ми сьогодні читаємо про звільнення гадаринських біснуватих, коли ми читаємо, як Господь посилає бісів в тих свиней, які потім біжать і кидаються в море, коли ми читаємо про людей, містян, які вийшли, почувши про це чудо, знаючи якими були ті біснуваті... знаючи, що Господь зцілив їх, бачачи, що ці свині поскидалися в море… Вони вийшли, і замість того, щоб сказати: "Боже, яке ти чудо створив, ми боялися тут ходити, слава Тобі", - що вони говорять? «Іди звідси, не потрібен ти нам такий».
Про що це Євангеліє говорить до нас?
Насправді ми виганяємо щодня Христа зі свого життя по одній простій причині.
Хто з вас не чув про те, як Господь когось зціляв фізично?
Хто з нас не бачив людей, які намагаються жити благочестиво і живуть благочестиво не своїми силами, а благодаттю Божою?
Усі бачили.
Хто з нас не бачить гріхів своїх у собі? Більшість з нас бачить. Але що ми робимо, коли Христос торкається нас? «Я нічого не можу з собою зробити».
Оця фраза - це ті, самі слова містян: «Іди звідси».
Чому ми так кажемо? Тому що правда життя ще суворіша: ми любимо свої гріхи. Ми з ними вжилися. Ми любимо пліткувати, ми любимо осуджувати, ми любимо ображатися, ми любимо гніватися, ми любимо свої блудні фантазії, ми любимо красти, ми любимо обманювати, ми любимо, коли нас хвалять...
І... Господь каже до кожного з нас: «Якщо ти хочеш, щоби я тебе зцілив - я зцілю тебе. Ти хочеш подолати гнів? Я зцілю тебе. Ти хочеш навчитися не осуджувати? Я зцілю тебе. Ти хочеш?»
А ми що робимо? Ми очі опускаємо донизу: «Ну так, все правильно...»
Але ж нам легше осуджувати, нам легше бути такими, якими ми є. Нам легше нічого з собою не робити, а потім прийти, як люди кажуть, "скинути з себе гріхи" і далі йти робити те саме.
Слава Богу, що приходимо. Бо якби не приходили - взагалі була б трагедія.
Але християнство, живе християнство, весь досвід Церкви Христової, двохтисячолітній досвід, весь досвід святих отців говорить про те, що, людино, Апостол Павло був правий, який казав: «Я все можу в Тому, Хто мене підкріпляє»...
Якщо ти, людино, чим би ти не грішив, які б схильності твоєї душі ти не мав, як би низько сьогодні не опустився, як би ти не впав, якщо ти дійсно хочеш, щоб Господь тебе зцілив, підніми очі до неба і скажи: «Господи, я, може, потім мільйон разів впаду, але я хочу, щоб ти мене зцілив».
І далі починається праця над собою. Далі, коли тобі хочеться щось лишнє сказати - язика собі вкуси.
Ми з братією такі самі люди, як ви, і деколи поневолі сердимося і починаємо говорити про того, якого з нами немає.
Я пробую нас привчити до того, що якщо людини нема з нами, то чого ми будемо про нього говорити?
Є речі, які спочатку робити важко, а потім виробляється добрий навик. Якщо ти, знаючи, що ти гнівливий… От у мене все життя... я успадкував від свого батька одну нехорошу рису характеру - я дуже запальний, як сірник, мені і злитися не хочеться, але в той момент я запальний…
Я прочитав колись... «ховай мисленного вовка свого в келії своїй».
Що це означає? Коли ти відчуваєш, що ти закипаєш - не тіш себе ілюзіями, що ти себе опануєш. Не опануєш. Святі отці кажуть: брань гніву і блудна брань - це найтяжчі з усіх, які тільки можуть бути.
Це ті моменти, коли людина себе не може опанувати.
І раз ти не можеш себе опанувати - втікай. Іди десь в іншу кімнату, в інше місце... Але переживи цей момент гніву, коли тобі здається, що ти просто розірвеш того, кому ти хочеш щось сказати.
І так само відносно будь-чого іншого. Пимен Великий як вчить? "Найкраще тікати від причини гріха".
Скажіть мені: як може лежати сіно біля вогню і не загорітися? А ми ж так себе ведемо.
Кожен з нас, знаючи свої схильності, - ми абсолютно з цим, нічого не робимо.
І от, власне, вчення Православної Церкви, вчення святих отців - це не просто якась філософія: давайте будемо гарно жити...
Як гарно жити, коли не заглиблюватися в це вчення? Воно полягає в тому, що якщо по-справжньому зараз сповідуєш: «Так, Господи, я... хочу поборотися за допомогою твоєї благодаті з усім тим, що мене внутрішньо розриває»...
Далі що від тебе залежить? Наполеглива праця. Не може такого бути, щоб я 25, 30, 40 років жив, як хотів, тут в один момент почув правильну проповідь, і відразу змінився і став святим.
Немає такого.
Але після такого, коли ми усвідомили, після того, як Сонце правди, Христос, засяяв в нашому розумі, коли ми зрозуміли як треба жити, - після того треба озброїтися терпінням. Після того треба озброїтися наполегливістю. І постійною молитвою до Бога: «Господи, я хочу робити, я буду робити, я падаю, але я з Твоєю допомогою буду вставати і рухатися далі».
Отоді в нас розпочнеться дієве християнство. Тоді в нас розпочнеться практичне християнство.
Просто знати про істину, просто знати про правду - саме це знання тебе щасливим не робить. Скоріше, навпаки: совість ще починає тобі допікати, що ти з одного боку знаєш, а з іншого - бачиш, як ти живеш.
Але коли з Божою допомогою, з благодаттю Божою ти починаєш жити, ти починаєш трудитися на землі серця свого - Господь починає тебе преображати. І коли ти відчуваєш, що ти поступив чесно, що ти поступив милосердно, що ти поступив, кінець кінцем, правильно, - ти від того щасливий.
Тому що нема нічого кращого, коли людина прийшла пригнічена, а ти просто її пригорнув - і вона пішла від тебе щаслива.
Нема кращого відчуття від того, коли хтось виходить від тебе щасливий. Нема кращого відчуття, коли ти зберіг свою гідність, коли ти не продав свою совість, коли ти поступив не так, як він або вона тобі веліла, не так, як казав тобі весь світ. Тоді ти робишся щасливим.
Ми чуємо перший антифон: блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. Блаженні убогі духом...
Але коли ти поступаєш по-чесному, коли ти намагаєшся поступати по-божому - ти потихеньку усвідомлюєш, що таке бути щасливим.
Тому я всім нам з вами бажаю бути щасливими. А для цього, коли ми чуємо правду, коли ми навіть сьогодні усвідомили, що ми так любимо цей гріх - не треба цих опущених очей, а далі - життя, до якого ми звикли. Давайте з Божою допомогою будемо боротися.
Як казав апостол Павло, як спортсмени будемо бігти до того, що в нас попереду. І якщо ми будемо бігти...
Священики на літургії після Трисвятого переходять на Горнє місце і говорять таку фразу: «Благословенний хто йде в ім'я Господнє». Не той, хто стоїть, а той, хто йде.
Якщо кожен з нас, християн, в своєму житті скаже: «Господи, я йду, Бог його знає, як воно буде, але я, йду, я з тобою».
І ви побачите ці зміни. Ви побачите свято преображення не тільки в календарі - ви побачите преображення в серцях своїх...
Християнство - це не набір правил чи свят календаря. Християнство - це те, що Господь хоче зробити з нами, всередині нас. Це те, як Він хоче нас зцілити від того всього низького, від того всього свинячого, яке в сьогоднішньому Євангелії стрибнуло в море. Тому давайте і ми будемо виганяти свиней своїх, а Господь нам в цьому допоможе.
Слава Ісусу Христу!
