Пошук на сайті

"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову". На співчутливу молитву за людей надихає любов Xристова; в ній спільно беруть участь і душа, і тіло. Коли ми беремо на себе скорботи за гріхи брата у подібній молитві, то долучаємося до спілкування у спокутувальних страстях Господа: «... Христос ... постраждав за гріхи наші, Праведник за неправедних ... Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли по слідах Його» (1 Петр. 3, 18; 2, 21). Співрозпинатися Йому - це дар Духа Святого. Благоволить Отець наш небесний, коли ми хворіємо, бачачи труднощі братів наших. За духом заповіді - Люби ближнього, як самого себе - ми повинні співчувати один одному; необхідно, щоб утворилася своєрідна кругова порука, яка єднає всіх нас перед лицем Бога, Творця нашого. У молитовному вболіванні душі за спасіння людей зосереджена життєдайна сила і свята радість. Неземний, але богоподібний характер християнського життя в тому, що в ньому поєднуються дивним чином і скорбота, і радість, глибина і висота, минуле, сьогодення і майбутнє у багатовіковій історії землі. Як сонце надсилає свої промені у всіх напрямках, наповнюючи теплом і світлом довколишній простір, так і Світло і тепло любові Христової долає всі обмеження, виводячи наш дух у безмежність. Який поет знайде гідні слова, щоб висловити вдячний подив за подароване нам життя? У ньому вмирання преобразується у життя вічне через воскресіння: «... Хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Мф. 16, 25). «Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів. Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне» (Ін. 12, 24-25). Повільним видається нам процес прийняття звище даного людству Одкровення. І це не тільки в житті людства загалом, але і в особистому подвигові кожного з нас. Ось два свідчення: 1) Синайське Одкровення: Я Є СУЩИЙ - зажадало від єврейського народу п'ятнадцять століть, перш ніж постало певне число людей, здатних сприйняти довершення цього Новим Завітом (Мф. 5, 17-19); 2) Двадцять століть минуло з того моменту, коли в нетварному Світлі на Горі Фаворській і потім у зішесті Святого Духа в Сіонській Світлиці дано було світу довершене Одкровення про Бога Святу Трійцю. А чи багато таких, що дійсно осягнули його? Нелегко асимілюється нами життя Бога. І ті, що полюбили пришестя Христа, Агнця Божого, не вміщають повноти благословення, яке виливається на них. До болю страждають усе своє життя ті, котрі в гарячому пориві віри взяли на свої плечі хрест і пішли за Ним (Мф. 16, 24). Укріплялися вони надією після виходу звідси увійти в ту світлоносну сферу, «де Він»: «Хто Мені служить, нехай за Мною йде; і де Я, там і слуга Мій буде. І хто Мені служить, того вшанує Отець Мій» (Ін. 12, 26). Якою б не була полум’яною віра християнина, завдання «перемінити тiло смирення нашого так, що воно буде вiдповiдне славному Тiлу Його» (Фил. 3, 21), вимагає багаторічного подвигу посту і покаянної молитви. У тривалому процесі цього подвигу розкривається до сих пір недовідомий рівень Адамова падіння. Це бачення дається не всім у рівній мірі. Але можливі, хоч і не часто, випадки, коли Дух Божий проведе того, хто кається, через недоступні іншим безодні. Віра в абсолютного Бога повинна бути вільною від будь-якого вагання. За роки мого життя на Афоні я не пам'ятаю такого моменту, коли б торкнувся до мого розуму і серця сумнів. Але були випадки, коли зболене від довгої молитви серце відштовхувалося від Бога: «О, це вище моїх сил!». Наслідки, втім, подібних миттєвостей бували дуже позитивними. Ми перш за все і більше за все любимо Христа. Чим повніша любов, тим болючіше переживається будь-яке порушення гармонії. Навіть за наявності довгого досвіду і знання «механізму» подібних випробувань ми не без страху виявляємо в собі можливість нового падіння. Звідси молитва з глибоким плачем до Бога: «зціли мене до кінця». І Він зцілює. І серце з радістю дякує Богові: любов, яка здавалася до того досконалою, зростає якісно, з помноженим розумінням благості Господа. Посиленій молитві властиво захоплювати і серце, і розум в їх русі до вічного настільки, що все минуле забувається, і немає в розумі думки про земне майбутнє; в душі єдина турбота: не втратити такого Бога, перестати бути недостойним Його. Чим сильніший наш потяг до безмежності, тим повільнішим видається нам наше наближення до Нього. З одного боку, болісне відчуття своєї нікчемності, з іншого - споглядання невимовної величі Того, Кого ми шукаємо, - унеможливлює достовірне судження про наш дійсний стан: чи наближаємося ми до Бога, чи віддаляємося? У спогляданні святості Бога людина зростає швидше, ніж прогресує у своїй здатності узгодити своє життя із заповіддю. Звідси враження, що відстань між нами і Богом не перестає зростати. У науковій роботі всіляке нове відкриття, не будучи кінцевим, виявляє наше попереднє незнання і тим самим немов розширює сферу невідомого і недовідомого, що лежить попереду. Розумне бачення мети нам може бути дане в найкоротший момент, незалежно від фізичного віку, але практичне здійснення того, що передбачене інтуїтивно, може вимагати напруги всього життя, і навіть за докладання усіх зусиль - з необов’язковим успіхом. У сфері науки і мистецтва існують певні точки опори для судження; інакше відбувається з духом, що прагне до Безначального. Відомо, що і артист, і філософ, і вчений дійсно можуть страждати у своїй творчій боротьбі, хоча завдання їх воістину незначне в порівнянні з нашим. Коли молитовний розум християнина буває відірваним від свого перебування у Вічному поганими помислами, тоді страх - зрозуміло, духовний - опановує ним. Бачити себе в рабстві у низьких пристрастей, що відривають від Бога, - це завдає великого болю. Від відчайдушного горя молитва збирається всередину, в саму серцевину єства нашого, і приймає форму «судоми»: вся людина стискається воєдино, подібно до міцно стисненого кулака. Молитва стає криком без слів. Це одне з найбільш сумних переживань: усвідомлювати себе у темній ямі гріха, недостойним Святого святих. І немає іншого легкого шляху для подолання пристрастей.

Євангельські читання 4 листопада Євангеліє від Луки, 10, 38 – 42; 11, 27-28 38 Коли вони йшли, прийшов Він до одного села; тут жінка на ім’я Марфа прийняла Його у свій дім. 39 У неї була сестра, що звалася Марією, котра сіла біля ніг Ісуса і слухала слово Його. 40 Марфа ж клопоталася про велике частування і, підійшовши, сказала: Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй, щоб допомогла мені. 41 Ісус же сказав їй у відповідь: Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочешся про багато що. 42 А потрібне ж тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї. 27 Коли ж він це говорив, одна жінка з натовпу, піднісши голос, сказала Йому: блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе! 28 А Він сказав: блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його. Толкова Біблія Коли вони йшли... Чи було це під час подорожі Господа в Єрусалим на Пасху страждань або ще раніше того - сказати певно не можна ... Не говорить також Лука, що це за село, де жили Марфа і Марія. Якщо, дійсно, це було на шляху до Єрусалима, то можна бачити тут вказівку ​​на Вифанії, де жив Лазар (пор. Ін. 11: 1; Ін. 12: 1 і наст.). Очевидно, в джерелі, яким тут користувався єв. Лука, не названо було ні імені селища, ні імені господаря дому - Лазаря. Мабуть, прийнятий був Христос сестрами навіть не в домі Лазаря, а в домі Марфи, яка могла мати сама свій будинок в тій же Вифанії. Сестра Марфи, Марія, яка перебувала у неї в будинку, сіла біля ніг Христа як Його учениця (Діян. 22: 3) і слухала Його з увагою. Марфі, яка дуже клопоталася про приготування частування для Христа і Його апостолів, які, ймовірно, були з Ним, не сподобалося, що Марія тільки слухає спокійно Христа, залишаючи її без допомоги в її господарських клопотах, і вона звернулася до Христа з проханням - сказати Марії, щоб та допомогла їй. Господь на це, тоном дружнього докору, сказав Марфі, що марно вона так старається про приготування великого частування. За словом Господа, потрібно тільки одне, тобто потрібна така ж відданість Євангелію, яку показала Марія, що забула про всі господарські справи, коли перед нею відкрилася можливість слухати вчення Христове. Деякі з древніх тлумачів (напр., Феофілакт) розуміли під "одним" одну якусь страву, на противагу багатьом стравам, які готувала Марфа, але таке розуміння дуже поверхневе Марія ж благу обрала частку... Краще читання: бо Марія ... Господь Свою вказівку на те, "потрібне одне" засновує на тому, що Марія, дійсно, обрала собі те, що і слід було обрати: її частка, що втім не означає того, щоб старанність Марфи заслуговувало осуду, а тільки показує, що справа Марії - краща, і що їй буде дано чути Христа пізніше. Або ж - і так можна витлумачити - те, що Марія придбає через це слухання, залишиться в ній вічним її надбанням, яке не відбереться від неї ні за яких обставин. Зауваження про жінку, що, цілком ймовірно, мала дітей і, можливо, не зовсім хороших, робить один єв. Лука. Господь на вигук цієї жінки, яка ставила високо тільки тілесне відношення Матері Христа щодо її Сина, каже, що одного тілесного наближення до Христа мало, для того щоб бути блаженним, - що для цього потрібна і душевна близькість до Христа - дбання про слухання і зберігання Слова Христового, яке сповіщає Він. Блаженні ті, що слухають ... Точніше: "Так! Але блаженні також ..." Послання до филип’ян святого апостола Павла, 2, 5 – 11 5 бо у вас повиннi бути тi самi почування, як i в Христi Iсу­сi: 6 Вiн, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рiвним Боговi‚ 7 але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробив­шись подiбним до людей, i з вигляду став як чоловiк; 8 упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, i смерти хресної. 9 Тому i Бог звеличив Його i дав Йому iм’я вище над усяке iм’я, 10 щоб перед iменем Iсуса схилилося всяке колiно небесних, земних i пекельних 11 i всякий язик сповiдував, що Господь Iсус Христос у славу Бога Отця. Толкова Біблія За новітніми дослідженнями, «частка бо» (γάρ) тут є вставкою (Евальд, с. 102). У такому випадку потрібно думати, що з 5-го стиха починається мова про наслідування Христа. «У читачів, - говорить Апостол, - повинні бути ті самі думки або, краще, той же настрій (φρονείσθω έν ΰμΐν), як і в Ісусі Христі». А який настрій виявив Христос - про це Апостол говорить далі, в наступному реченні. «Вiн, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рiвним Боговi‚ але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробив­шись подiбним до людей, i з вигляду став як чоловiк». Багато сперечалися про те, якого Христа тут Апостол має на увазі - предсущого до Його втілення, Сина Божого, який ще не прийняв плоть людську, або вже Сина Божого, що втілився. Перше тлумачення належить майже всій християнськійдавнини і більшості нових тлумачів, друге ж - Новаціану, Амвросію і Пелагію, а потім Еразму, Лютеру, Кальвіну, а з нових - Дернеру, Філіпу і Річлю. Образ Бога (μορφή Θεοΰ) за останнім тлумаченням буде означати божественну велич, силу і владу, якою Христос володів і перебуваючи на землі, хоча зазвичай і не виявляв її. Але з таким тлумаченням важко погодитися. Адже образ (μορφή) є у всякому разі щось таке, що можна бачити всім і при будь-яких обставинах. А з даного тлумачення Христос зазвичай не давав бачити Свою Божественну владу. Ще рішучіше проти такого розуміння говорить наступне (Флп. 2: 7) слово «принизив» - έκένωσεν, яке не може означати: «не використовував, не докладав до справи, приховував», а говорить про дійсне приниження та позбавлення. Тому правильніше розуміти цей вислів «будучи образом Божим» як такий, що говорить про стан Христа до Його втілення, причому «Він» (ός) означає не тільки предсущого Христа, а й разом і Христа в стані втілення - особу, яка залишилася по суті тією ж і в стані предіснування, і в стані втілення. Що стосується самого терміна «образ», μορφή, то, на відміну від σχήμα (ст. 7-й), він нерідко означає завжди щось властиве суб'єкту за його природою, що випливає з самої природи суб'єкта (пор. Рим. 8:29; Флп. 3:10; Гал. 4:19). Так і тут μορφή може значати таку форму існування, в якій божественне буття знаходить для себе адекватне вираження, так що за цією формою можна робити висновок і про природу суб'екта. Нарешті слово «будучи» υπάρχων сильніше, ніж просте ών (від είναι - бути), вказує на дійсність буття, хоча при цьому дає натяк на те, що це буття в величі було тимчасовим і могло припинитися. «Не вважав за захват бути рівним Богові» - ούχ άρπαγμόν ήγήσατο τό εΐναι. Апостол хоче сказати, що Син Божий, який мав від вічності образ Бога або славу і велич Бога, перед втіленням Своїм не вважав за потрібне насильно, на противагу визначенню Божественного Промислу про спасіння людей, залишати за Собою буття, рівне Богу або, власне, форму існування, яку Він мав від вічності як істинний Бог. Під «рівність із Богом» мається на увазі саме стан, в якому знаходиться Бог, а не природа Божа, тому що від своєї природи ніхто, навіть і Бог, не може звільнитися. «Але принизив Себе». Точніше: звільнив (έκένωσεν), позбавив Сам Себе добровільно тієї божественної слави і влади, на яку мав повне право і по втіленню. «Прийнявши образ раба». Саме по собі невизначене поняття «принизив Себе Самого» отримує через це доповнення достатню визначеність. Свою божественну форму існування Господь Ісус Христос розглядає не як скарб, який Він тільки що знайшов і за який Йому потрібно міцно триматися, але звільняє Себе від нього, приймаючи замість старої форми існування нову форму - існування раба. Чиїм рабом став Христос - цього не сказано. Важливо тільки, що Він став рабом, що зі стану цілковитої свободи і самостійності вступив в стан підпорядкованості (пор. 2 Кор. 8: 9). Тут вираз «образ раба» означає тільки форму існування рабську, тому що природи рабської не існує. Він тільки після воскресіння Свого явився в «іншому образі», що відповідав Його прославлянню, а до воскресіння жив як раб, а не як Господь (пор. Мк. 10:38 і Мф. 28:18). Апостол сказав про Христа, що Він став рабом. Але «рабами» в Св. Писанні представляються і ангели Божі (Євр. 1:14). Апостол хоче тому сказати, який вид рабства прийняв Христос, і каже, що Він прийняв єство не ангела, а людини. Вживаючи при цьому вираз «в подобі людини» (έν όμοιώματι άνθρ.), Апостол цим самим дає зрозуміти, що Христос був тільки «подібний» людям, але насправді не тотожний з ними, так як у Нього не було спадкового гріха, і водночас Він і у плоті залишався Сином Божим (пор. Рим. 1: 3; Гал. 4: 4). Христос, втілившись, міг би жити спокійно, як жили рабини. Але Він принизив Себе, терпів різні позбавлення і образи. Ці страждання закінчилися для Нього страшною і ганебною смертю на хресті, на якому Він був повішений як злочинець. Апостол вказує на піднесення Христа після смерті, як на особливе спонукання для читачів йти тим же шляхом страждань, яким прямував і Христос. Під «звеличенням» Христа потрібно розуміти не тільки просторове піднесення Христа із земної області на небо, але і, так би мовити, якісне Його піднесення. Згідно зі св. Афанасієм Олекс., тут можна бачити вказівку на воскресіння Ісуса Христа з мертвих (Афан., Слово 1). «І дав Йому ім'я» ..., тобто ім'я «Господа» (пор. Фил. 2:11). Це ім'я, звичайно, показує вищий стан Христа по відношенню до всього існуючого: Він є Господом або володарем всесвіту. Ісус Христос є посередником між Богом і людьми і в Його ім'я або завдяки Йому людина схиляється або схиляє свої коліна, бачачи в ньому справжнього Бога. Але не тільки люди, а й істоти, які перебувають «на небі», тобто Ангели, і живуть в «пеклі», тобто демони, повинні визнати силу Христа. Можна, втім, до числа «небесних» відносити і прославлених віруючих, а до числа «пекельних» - померлих грішників. «І всякий язик», тобто всі розумні істоти різних сфер - земної, небесної і пекла. Апостолам Господь Ісус Христос перед Своєю смертю (Лк. 22:29, 30) говорить, що вони повинні, за прикладом свого Господа, йти шляхом самоприниження і думати більше не про свою славу, а про славу Бога Отця.

"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову". Споглядання Бога ставить людину перед необхідністю внутрішнього самовизначення щодо Нього. У сутності своїй усіляка наша дія неодмінно або наближає нас до Бога, або, навпаки, віддаляє. Звідси всяке починання звершується в страху, іменованому Божим. Боїться душа не тільки явно недоброго діла, а й думки, що може засмутити Духа Святого, Якого вона возлюбила. Невимовно велика дистанція між нами і Богом. Ми бачимо себе негідними Святого святих; серце сокрушається від виснажливого усвідомлення себе убогим. Не відразу розуміємо ми, що саме це явище є вже початком наближення до Бога. Перша заповідь блаженств - «Блаженні убогі духом» - немов органічно приводить до подальших щаблів: до плачу, лагідності, голоду і спраги правди, до милосердя, чистоти серця, до перших живих сприймань нашого богосинівства; що веде нас до прикрого конфлікту зі світом пристрастей, до розриву з тим, що не шукає Царства правди, до гонінь, зневаги, злословлень й іншого. Коли протистояння християнського духу і духу світу цього досягає свого апогею, тоді життя послідовника Христа подібне до розп'яття, нехай на невидимому хресті. Це час вельми страшний і одночасно спасительний: через внутрішні, нерідко пов'язані із зовнішніми обставинами, страждання нашого духу перемагаються пристрасті, долається і влада світу над нами, і навіть смерть: настає уподібнення розп'ятому Христу. Однак і на цьому найвищому щаблі має зберегтися смирення духу. Сам досвід покаже, що як тільки на зміну відчуттю «убогості» приходить задоволення собою, тоді вся ця скеля духовних сходжень руйнується, і дім наш спустошується (пор.: Мф. 23, 38): Бог уже не з нами. Так - допоки не впокориться знову серце і не призве Його з болем. З цих змін переживань душа осягає таємницю шляхів спасіння; страшиться вона всього, що суперечить смиренню; молитва її очищається; розум і серце не захоплюються нічим стороннім, не бажає нічого, крім Бога. Через молитву всім єством вливається в молитвеника сила нового життя. Подальше сходження - початок пізнання про неземне буття. Наше земне існування обумовлене часом і простором. Але що є час? Можливі всілякі визначення: час є «місцем» нашої зустрічі з Творцем; час є процесом актуалізації задуму Божого про творіння: «Отець Мій донині робить, і Я роблю» (Ін. 5, 17). Творення ще не завершене: «...Ходіть, поки є світло, щоб темрява вас не огорнула; а той, що ходить у темряві, не знає, куди йде. Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути вам синами світла» (Ін. 12, 35-36). Кожному з нас виділена дещиця «свого часу», коротка, але достатня для здобуття спасіння. Творча ідея Бога в творенні здійснюється: «... Не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1, 37). На Голгофі, вмираючи, Господь сказав: «Звершилося» ... Прийде інший момент, коли знову буде сказане подібне до цього слово, про нього пишеться в Апокаліпсисі: «І ангел… підняв руку свою до неба і клявся Тим, Хто живе у ві­ки віків… що ЧАСУ вже не буде» (10, 5-6). Доки ми в цьому «тілі гріха», а, відповідно, і на цім світі, до тих пір не припиниться аскетична боротьба із «законом гріха», що діє в нашій плоті (пор.: Рим. 6, 6; 7,23). Бачачи себе нездатним подолати цю смерть нашими зусиллями, ми впадаємо в певний відчай щодо нашого спасіння. Як це не дивно, але нам необхідно пережити цей важкий стан, - переживати його сотні разів, щоб він глибоко врізався в нашу свідомість. Нам корисний цей досвід пекла. Коли ми носимо в собі цю муку роками, десятиліттями, вона стає постійним наповненням нашого духу, незабутньою виразкою на тілі життя нашого. І Христос зберіг рани від цвяхів розп'яття на Тілі Своєму навіть після воскресіння: «...прийшов Ісус і став посередині, і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої» (Ін. 20, 19-20). З досвіду пекельних мук повинна народжуватися молитва за весь рід людський, як за самого себе (Мф. 22, 39). Будь-який наш стан ми духом переносимо з тісних рамок нашої індивідуальності на все людство; таким чином усілякий наш досвід стає одкровенням про здійснюване у віках у людському світі, і наше духовне з ним злиття приймає характер відчутної реальності. Господь відкрив нам справжній сенс заповіді «Возлюби ближнього твого, як самого себе» в її Божественній безмежності. Попередній, тобто в межах Закону Мойсеєвого, обсяг цієї заповіді стосувався виключно єврейського народу: «Не мстися і не май злоби на синів народу твого, але люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19, 18). Христос же поширив її на всіх людей, на всі віки: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 43-45). Єдинородний Син Отця небесного дав нам це пізнання: в Писанні - через розмову із законником (див.: Лк. 10, 27 і далі); в житті ж нашому - Духом Своїм Святим. Сам Він здійснив усе це в повноті, завершеній у Гефсиманії і на Голгофі. І ми, входячи в дух цієї заповіді, уподібнюємося Богу. Багато разів приходив я у відчай через самого себе внаслідок нездатності моєї перебувати постійно в дусі заповідей Христових. У ці гіркі години я думав: Господь Сам сказав, що Він не від світу цього (Ін. 8, 23). Він зійшов з небес (Ін. 3, 13), я ж цілком від цього світу: від землі, яку топчу моїми ж ногами. Він, «що єси на небесах», не розлучився з Отцем, живучи з нами; і як можливо, щоб я був ТАМ, ДЕ ВІН? Він святий, я ж не можу вирвати себе з «тіла» всесвітнього Адама, який у падінні своєму перетворив цей світ в пекло, «положив його у злі» (пор.: 1 Ін. 5, 19), де і я лежу разом з ним (світом). Бути не від світу цього - що це означає? Не що інше, як «народитися звище». Я не бачив кінця моєму горю: відмовитися від шукання єдності з Ним - неможливо; засудити себе на розлуку з Його Світлом - це пекло, що вражає мене жахом. Горе мені, в гріхах народженому! І хто врятує мене від темряви непроглядної? Хто преобразить саму природу мою так, щоб вона стала здатною бути нерозлучною з Тим, Хто є Світлом, в якому немає жодної темряви? Я народжений у гріхах. Я успадкував неймовірно величезний спадок: падіння АДАМА; падіння, помножене потім у віках його синами; падіння, до якого і я докладаю кожного дня щось. І плачу від бачення себе таким. І коли ридання мої виснажують мене, приводять мене на край смерті, і я безпорадно зависаю над безоднею темряви, - тоді нез'ясованим чином приходить тонка любов з іншого світу, і з нею - Світло. Звичайно, це є народження звище, ще не повне, але все ж звільнення від влади смерті темної, початок безсмертя. Так, нас очікує ще тривалий подвиг, щоб дар Божий зростав у нас. І коли він (дар цей дивовижний) починає дозрівати і своєю благозапашністю проникати в пори нашого «тіла гріха» (Рим. 6, 6), тоді відходить від нас страх смерті, і ми звільняємося від різновидного «рабства» (пор.: Євр. 2, 5). І у набутій святій свободі всім бажаємо добра.

Євангельські читання 3 листопада Євангеліє від Луки, 9, 23 - 27 23 До всіх же сказав: якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме хрест свій та йде за Мною. 24 Бо хто хоче зберегти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її. 25 Бо що за користь матиме людина, якщо придбає ввесь світ, себе ж саму згубить чи занапастить? 26 Бо хто посоромиться Мене і слів Моїх, того й Син Людський посоромиться, коли прийде у славі Своїй, і Отця, і святих ангелів. 27 Воістину кажу вам: є деякі з присутніх тут, які не зазнають смерти, доки не побачать Царство Боже. Аверкій (Таушев), архієпископ "Якщо хто хоче йти за Мною», тобто бути істинним послідовником Моїм, говорить Христос, «хай зречеться самого себе», нехай зречеться себе, відмовиться від своєї природної волі і прагнень, «і візьме хрест свій», тобто налаштує себе так, щоб, заради Христа, бути готовим на всі страждання і навіть смерть, «та йде за Мною», наслідує Христа в Його подвигу самозречення, самовідданості. «Бо хто хоче зберегти свою душу, той погубить її» в сенсі облаштування свого життєвого благополуччя; хто не шкодує себе заради Христа, «збереже її» - тільки той збереже свою душу для вічного життя. «Бо що за користь матиме людина, якщо придбає ввесь світ, себе ж саму згубить чи занапастить?», тобто досягне всіх почестей і насолод світу, надбає його тлінні скарби в своє розпорядження… Душа людини дорожча всіх скарбів світу, і загублену душу вже нічим не можна викупити, ніякими земними багатствами… Того, хто, незважаючи на наклепи і гоніння, буде твердо сповідувати Христа перед людьми, і Христос його сповідує, як вірного раба Свого, на суді перед Отцем Небесним. І відвернеться Він від тих, хто відвернувся від Нього. Хто вважатиме для себе ганебним перебувати в числі учнів Христових і, зокрема, виконувати заповідь про несення хреста свого, того посоромиться також Син Людський, відмовиться визнати його своїм послідовником, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами, коли гряне страшний суд. Розмову цю Господь закінчив словами: Воістину кажу вам: є деякі з присутніх тут, які не зазнають смерти, доки не побачать Царство Боже (Мф. 16:28). Слова ці давали і дають привід деяким зробити висновок про близькість другого пришестя Христа, і вони спокушаються тим, ніби пророкування не виповнилося. Однак два інших Євангелиста - св. Марк і св. Лука - уточнюють, даючи можливість правильно зрозуміти слова Господа. Св. Марк доповнює: не побачать Царства Божого, що прийшло в силі (Мк. 9: 1). З цих слів прекрасно видно, що мова йде не про друге пришестя Господа, а про відкриття Царства Божого, тобто про благодатну силу його на землі серед віруючих, тобто про заснування Церкви Христової. Адже «Царство Боже, що прийшло в силі» - це і є Церква Христова, заснована Господом, поширення якої на землі спромоглися бачити багато учнів і сучасників Господа. Послання до колосян святого апостола Павла, 2, 20 – 3, 3 20 Отже, якщо ви з Христом померли для стихiй свiту, то для чого ви, як тi, що живуть у свiтi, дотримуєтесь постанов: 21 не доторкайся, не споживай, не займай 22 все нищи вживанням — за заповiдями та вченням людським. 23 Воно має тiльки вигляд мудрос­ти в самовiльному служiннi, смиренномудростi та виснаженнi тiла, але не має будь-якого значення‚ крім хіба насичення плотi. 1 Отже, якщо ви воскресли з Христом, вишніх шукайте, де Христос сидить праворуч Бога, 2 про горнє помишляйте, а не про земне. 3 Бо ви померли, i життя ваше сховано з Христом у Бозi; Толкова Біблія Для апостола є досить дивним та обставина, що Колоські християни, які як християни вже померли з Христом і з цим залишили ті початкові щаблі розвитку ( «стихії світу» пор. Кол. 2: 8), на яких вони колись перебували, що ці християни знову немов живуть в світі - в тому світі, який ще продовжує керуватися у своєму житті цими елементарними знаннями («стихіями світу») - знову дозволяють ставити себе в залежність від різних правил або постанов, що мають характер строгих і твердих приписів (такий сенс має вираз «тримайтеся, постанов» - грец. δογιχατίζεσθε від δόγμα = припис). Приписи ці відносяться до різних сортів страв і питва, про які лжеучителі говорили: «Не торкайся, ане їж, не рухай». Проти такого Ап. каже, що все це, тобто їжа і питво, знищиться… перетравлюється, і ніякої шкідливої в моральному відношенні дії на людину справити не може. Єретики керуються, в цьому випадку окремими правилами, які склалися між юдеями в якості додатків до закону Мойсея і вченням або різними філософськими поглядами, які лежали в основі цих правил. Якщо про єретичні догмати поширюється чутка (Λόγος) як про премудрі правила, внаслідок того, що вони вимагають самовільного або нового роду богошанування (έθελοθρησκία), внаслідок смирення і аскетичного виснаження тіла, то це зовсім не залежало від того, щоб ці правила мали реальне значення (ουκ έν τιμή τινί). Можна навіть сказати, що ці правила призводять зовсім не до тих цілей, які вказували єретики. Останні саме стверджували, що дотримання їх правил підійме християнина над порухами чуттєво-гріховної природи, а тим часом насправді людина приходила до ситості плоті (πλησμονή τ. Σαρκός), тобто до гордості, зарозумілості. «Плоть», або плотська сгорона людини, тішилася тут свідомістю особливих своїх заслуг, - тих, хто перебував в придушенні тілесних потреб. У повчальній частині свого послання Ап. перш за все говорить, що справжнє християнське життя полягає у відмові від усього земного і в спілкуванні з Богом (Кол. 3: 1-4). З огляду на це християни повинні звільнятися від пристрастей і прикрашати себе чеснотами, які відповідають суті нової людини (Кол. 3: 5-17). Християни воскресли з Христом (див. Рим. 6: 4 і Еф. 2: 6) до нового життя і тому всі думки їх повинні прагнути туди, де знаходиться Христос, тобто до неба. Християни повинні «думати», тобто всім своїм внутрішнім настроєм бути прив'язані до горнього світу. Але це не значить, що Ап. абсолютно не визнавав потреби піклуватися і про земне: тут же, у другій половині глави, Ап. напр. навчає віруючих бути особливо уважними до обов'язків, що накладаються земним, саме сімейним, життям, і взагалі він не заперечував можливість для християнина користуватися і насолоджуватися благами земними (пор. 1 Кор. 6:12, 1 Кор. 10:23). Тільки ці блага ніяк не повинні в серці християнина витіснити головної турботи - про вічне, небесне. Чому земне не може особливо привертати до себе розум віруючого? Тому що він помер для гріховного життя, яким зазвичай є життя земне (Рим. 6: 2). «І життя ваше» - тобто ваше справжнє життя, майбутнє, до якого ви тепер повинні готуватися, поки ще «поховане з Христом у Бозі» або у Бога.

Євангельські читання 2 листопада Євангеліє від Луки, 9, 18 - 22 18 І сталося, коли Він молився у безлюдному місці, ученики були з Ним. Він запитав їх: за кого вважає Мене народ? 19 Вони сказали у відповідь: за Іоана Хрестителя, а інші за Іллю; а ще інші говорять, що воскрес один з давніх пророків. 20 Він же спитав їх: а ви за кого Мене вважаєте? Петро відповів: за Христа Божого. 21 Він же суворо наказав їм нікому не говорити про це, 22 сказавши, що Синові Людському належить багато постраждати, бути зневаженим старійшинами, первосвящениками і книжниками, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. Толкова Біблія Сповідування Ап. Петра і пророкування Христа про Свої страждання єв. Лука викладає по Марку (Мк. 8: 27- Мк. 9: 1; пор. Мф. 16: 13-28). Коли Він молився у безлюдному місці. Про цю молитву Христа згадує тільки один єв. Лука. Мк. 8: 22-26 вставляє тут розповідь про зцілення сліпого і каже, що це було в Вифсаїді, очевидно, - на північно-східній стороні від Галилейського озера, і що саме звідти Спаситель пішов з учениками Своїми «до сіл Кесарії Филипової» (Мк. 8:27). Які це були села, Марк не вказує. Розмова з учнями, за Марком, сталася, коли вони йшли зі Спасителем цією дорогою. Таким чином, ми в змозі з достатньою точністю визначити місце, де була розмова; але коли це було після прибуття на північно-східний берег, сказати важко. Починаючи мову про сповідання Петра, Матфей і Марк (Мк. 8:22) узгоджено говорять, а потім до них приєднується і Лука (Лк. 9:18), так що про подальші події розповідається усіма трьома синоптиками з невеликими відмінностями. Детальніше усіх розповідає тут Матфей: Кесарія називається Филиповою, ймовірно, для того, щоб відрізнити її від Кесарії Палестинської або Стратонової; Спаситель запитував учеників про Себе Самого далеко від іудейського, ворожого до Нього, світу. Місто було розташоване біля підніжжя Лівану, недалеко від так званого «верхнього» витоку Йордану, на день шляху від Сидона… В нинішній час Кесарія називається Баніас. Місто і його околиці були переважно населені язичниками (Jos. Vita II, пор. Bell. Jud. III: 9, 7; VII: 2, 1). За Марком, Мк. 8:27, Ісус Христос, мабуть, не входив у нього. Христос не питав, за кого вважають Його книжники та фарисеї, хоча вони і часто приходили до Нього і розмовляли з Ним. За Зігабеном, Він питав учнів не як сторонній, але з метою повчання, щоб Петро сказав відкрито Йому. 19 Вони сказали у відповідь: за Іоана Хрестителя, а інші за Іллю; а ще інші говорять, що воскрес один з давніх пророків. 20 Він же спитав їх: а ви за кого Мене вважаєте? Петро відповів: за Христа Божого. У Мк. 8:29 - просто: «Ти Христос». У Мф. 16: 13-28 - «Ти є Христос, Син Бога Живого». Феофілакт зауважує, що «Петро не сказав: «Ти Христос, Син (υίός) Божий», тобто без артикля o, але з артиклем - істинний o υίός, тобто Він Сам, Єдиний Син не за благодаттю, але з самої сутності. Чому народжений? Бо Христами (χριστοί) були багато: всі старозавітні царі і священики, істинний Христос же (о χριστός) - один». Розміщення в грецькій мові артикля перед словом «Христос» фактично дорівнювало тому, що це слово перетворювалося у власне ім'я Христа, яким воно і стало в первісній церкві. Один Спаситель був істинно Христом. Таким є зміст сповідання Петра. Христос є Син Бога Живого; Бог називається так в Святому Письмі Старого Завіту (напр., Чис. 14:21; Втор. 32:40; 3 Цар. 17: 1; Пс. 40: 3; Пс. 83: 3; Іс. 37: 4, 17 і ін.) і часто в Новому (напр., Мф. 26:63; Ів. 6:57; Діян. 14:15; Рим. 9:26; Рим. 14:11 та ін.). На думку Златоуста, Петро був в цей час устами апостолів і не від себе тільки, а від усіх них дав відповідь. Слова Петра були свідченням про істинну людськість Христа і істинне Його Божество, на визнання яких грунтується все життя Церкви. Борис Гладков Після бесіди про хліб життя, з того часу, коли багато учнів Ісуса залишили Його й перестали ходити за Ним, Він шукав усамітнення від натовпу і можливості залишатися тільки з дванадцятьма апостолами. Час земного життя Його наближалося до кінця, а обрані Ним проповідники Його вчення далеко ще не підготовлені до виконання покладеного на них доручення. І потрібно було частіше розмовляти з ними наодинці і поступово привчати їх до думки, що Месія - не той цар земний, який, за вченням фарисеїв, підкорить весь світ євреям, а Той, Хто Сам постраждає за цей світ, буде розп'ятий і воскресне. Щоб Апостоли не спокусилися, бачачи Ісуса на Хресті, треба було завчасно підготувати їх до цього, треба було переконати їх, що це має статися, що така воля Божа. Ось для чого Ісус і робив тепер такі віддалені подорожі; і якщо навколо Нього збирався натовп, то Він намагався піти від нього. Йдучи з Вифсаїди Юлієвої на північ, Він і на шляху розмовляв з апостолами. Дорогою Він запитав їх: За кого Мене вважають люди? (Мк. 8:27). Ісус хотів, щоб апостоли самі сказали Йому, за кого вони вважають Його. Він, звичайно, знав думки народу і Апостолів про Нього, і якщо запитав, то тільки для того, щоб цим питанням викликати визнання самих Апостолів. Багато вже знамень явлено їм, майже все вчення Ісуса вже викладено їм, та й самим їм дана влада здійснювати ім'ям Ісуса чудеса, тому цілком своєчасно було їм пізнати, нарешті, Хто їх Учитель? Апостоли сказали Ісусові, що в народі різні думки про Нього: при дворі Ірода Антипи Його вважали за воскреслого Іоана Хрестителя, народ же вважає Його за одного із старозавітних пророків, за Іллю, Єремію та інших. На питання ж - а ви за кого Мене вважаєте? (Мк. 8:29; Мф. 16:15) - відповів Петро: Ти - Христос, Син Бога Живого (Мф. 16:16). Апостоли, як постійні супутники Ісуса, бачили Його бідність, смиренність і навіть приниження; вони знали, що в постійних утомливих подорожах Йому часто ніде було і голови прихилити; вони розуміли тому, що Він не той Месія, якого чекали і чекають євреї. Словом, якби вони дивилися на Ісуса тільки як на Людину, то, по людству Його (по плоті і крові), не могли б визнати в Ньому справжнього Месію, Христа, Сина Бога живого. Однак вони визнали Його, і визнали тому, що в справах Його бачили справи Самого Бога. Таким чином, Сам Бог, що відкрився в справах Ісуса, напоумив Апостолів, що Ісус є дійсно Месія. Тому Ісус і сказав Петрові: Блаженний ти, Симоне, сину Іони, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Отець Мій Небесний. Прийнявши таке сповідання віри від Петра, який говорив ім'ям всіх Апостолів, заповів їм Ісус не розповідати, що вони визнають Його за справжнього Месію. Він переконався вже, що керівники єврейського народу, старійшини, фарисеї і книжники, не увірують в Нього, оскільки їм потрібен Месія войовничий, який поневолить їм всі народи землі; Він знав також, що керований цими сліпими вождями народ захоплюється, головним чином, чудесами, а не вченням Його, і що таке захоплення мінливе, непостійне; Він розумів прекрасно, що якби апостоли тепер же стали переконувати керівників народу і сам народ єврейський, що Учитель їх є істинний Месія, то були б відкинуті своїми слухачами. Тепер уже стало безсумнівним, що вчення Христа сповістить всьому світу не народ єврейський, колись обраний Богом, а Апостоли, і що цілком достатньо їх, цього малого стада Христового, щоб перемогти світ. Прощаючись з Апостолами на Таємній Вечері і йдучи на Хрест, Ісус сказав їм: мужайтеся: Я переміг світ (Ін. 16:33). Тому в той час, коли Петро ім'ям всіх Апостолів визнав Ісуса вірою в Нього, не треба було ніякої потреби і було б марно розголошувати цю віру. Аверкій (Таушев), архієпископ З Віфсаїди-Юлії Господь попрямував зі Своїми учнями в межі Кесарії Филипової. Місто це (що називався раніше Панеєю та знаходилося на північному кордоні коліна Нефалимового, біля витоків Йордану, біля підніжжя гори Ливан) було розширене і прикрашене четверовладником Филипом і назване ним Кесарією, на честь римського кесаря ​​(Тиверія). На відміну від іншої Кесарії, Палестинської, що знаходилася на березі Середземного моря, ця Кесарія називалася Филиповою. Час земного життя Господа наближався до кінця, а проповідники Його вчення, обрані Ним, були ще далеко не так добре підготовлені до несення своєї великої місії. Тому Господь все частіше шукав можливості залишитися з ними наодинці. У бесідах з ними намагався Він привчити їх до думки, що Месія - це не земний цар, який допоможе євреям поневолити всі народи світу. А Месія - це Цар, Царство Якого не від світу цього, Який Сам постраждає за цей світ, буде розіп'ятий і воскресне. Так і під час цієї далекої подорожі, залишившись наодинці з Апостолами, Господь запитав їх, бажаючи викликати на таку розмову про Себе: «За кого люди вважають Мене, Сина Людського?». Апостоли відповіли, що в народі існують різні думки про Нього: при дворі Ірода-Антипи, наприклад, Його приймають за воскреслого Іоана Хрестителя, народ же вважає, ніби Він - один з великих старозавітних пророків (Ілля або Єремія, або ж будь-який інший пророк). У народі існувала думка, ніби явленню Месії передуватиме явлення одного з пророків, і, беручи до уваги Самого Ісуса,, вважали, що Він - лише предтеча Месії. «За Христа Божого» - ось яка велика істина, сповідувалася привселюдно Св. Апостолом Петром від імені всіх Апостолів, - істина тверда і непохитна, як камінь, на якому заснована Церква Христова (Мф. 16:16), яка і буде нездолана воротами пекла. Послання до колосян святого апостола Павла, 2, 13 - 20 13 І вас, що були мертвi в грiхах i в необ­рiзаннi плотi вашої, оживив разом iз Hим, простивши нам усi грiхи, 14 знищивши вченням рукописання, що було про нас i проти нас, i Вiн узяв його з середовища i прибив до хреста; 15 забравши сили у начальств i властей, владно вивiв їх на ганьбу, подолавши їх Собою. 16 Отже, хай нiхто не осуджує вас за їжу або питво, чи за яке свято, або за новий мiсяць, або за суботу: 17 це — тiнь майбутнього, а тiло у Христi. 18 Hехай нiхто не зваблює вас самовiльною смиренномудрiстю та служiнням ангелiв, втручаючись у те, чого не бачив, безрозсудно величаючись тiлесним своїм розумом 19 i не тримаючись голови, вiд якої все тiло, з’єднуване i змiцнюване суглобами та зв’язками, росте зростом Божим. 20 Отже, якщо ви з Христом померли для стихiй свiту, то для чого ви, як тi, що живуть у свiтi, дотримуєтесь постанов: Толкова Біблія Що стосується іудеїв, то їм (до них Апостол зараховує і себе самого - «про нас») також Бог простив гріхи, «знищивши» - έξαλείψας – точніше, витерши при цьому «рукописання», боргове зобов'язання, яке дали Євреї біля Синаю, зобов'язавшись виконувати волю Божу. Рукописання це було складене у формі певних точних постанов. "Проти нас". Ми не мали сили виконати умови цієї розписки, і вона висіла перед нами, загороджуючи нам шлях до Бога. «Взяв від середовища», - знищив (пор. 2 Сол. 2: 7). Своїми хресними стражданнями Христос знищив силу цього зобов'язання, і сама наша розписка, що вже зовсім втратила все своє значення, була повішена Ним на Свій хрест, на знак того, що вона вже недійсна. На хресті Своєму Христос разом з тим відняв сили у злих духів, які так шкодили язичникам (пор. Еф. 2: 2), або, власне, зняв з них військові обладунки (άπεκδυσάμενος). Тут Він «владно» - точніше, відкрито, всенародно (Феофілакт) - показав їх переможеними. Владно вивiв їх на ганьбу, подолавши їх Собою. Точніше: «провівши їх слідом за собою в Своїй тріумфальній ході». «Собою». Точніше: «в ньому», тобто в хресті - Кол. 2:14, або «за Своїм хрестом» (який за поданням Апостола, Він тримає в руках, як тріумфатор зазвичай тримав в руках свій прапор або спис). Так як Христос звільнив людей від обов'язку виконувати обрядові постанови Мойсеєвого закону, то ніхто не має права засуджувати колосян за їх вільне ставлення до вибору страв і пиття або за недотримання ними якогось свята іудейського (εορτής - великого свята), або ж звичайної суботи. У ставленні до їжі і питва колоські лжеучителі, ймовірно, заходили далі вимог Мойсеєвого закону і, подібно есеям, вимагали утримання від деяких видів їжі і пиття. (Мухін, стор. 194) …Усі ці старозавітні постанови і тепер ще, при Апостолі, продовжують своє існування, і є ніщо інше як тінь (σκιά), яку відкидає «майбутнє» (τά μελλοντα), тобто для християн уже не майбутній, а нинішній вік Месії . Якщо Ап. і говорить про пришестя Месії і Його Царства як про майбутнє, то говорить так з точки зору Старого Завіту, в якому Царство Месії позначалося завжди як майбутнє. Тіло, від якого в Старому Завіті падала тінь, яке давало сенс і всім старозавітним постановам, є Сам Христос. Але раз прийшло вже саме тіло, то немає потреби в тіні або відображенні, яке раніше давало якесь неясне уявлення про це тіло. Що стосується теоретичного учення колоських лжеучителів, то центральним його пунктом було вчення про ангелів; цим вченням Ап. забороняє захоплюватися. Нехай ніхто - каже він - не звбере з ваших рук нагороду за здобуту вами перемогу, тобто спасіння. Тим часом до цього відібрання вашої нагороди і прагнуть єретики, вживаючи при цьому в якості приманки те помилкове смирення, яке вони засновували не на істинному погляді на природу оновленої у Христі людини, а на абсолютно довільно прийнятих передумовах (ймовірно, на тому хибному розумінні, що гріх спадковий не знищений у християнина). Далі Ап. вказує, що в ім'я такого помилкового смирення лжеучителі вводили особливе служіння ангелам. Самі вони вважали себе негідними наблизитися до Бога і тому вважали за необхідне вдаватися до посередництва ангелів, які нібито висловлювали собою божественну волю і могли, на їхню думку, вводити людей в спілкування з Божеством. У чому саме полягало це служіння ангелам - невідомо, але, очевидно, лжеучителі здійснювали на честь їх якісь обряди (на це вказує і саме позначення «служіння» терміном θρησκία). Це служіння вкоренилося в деяких малоазійських регіонах настільки, що в 365-му році отці Лаодикійського собору погрожували анафемою за прихильність до нього (Мухін, стор. 201) 1. «Голови», - тобто Христа. Як голова дає напрямок діяльності частинам тіла, змушуючи їх працювати на користь усього тілесного організму, так і Христос дає напрямок всім діячам церковним, щоб вони працювали на загальну користь Церкви. Єретики відділялися від глави - Христа, і тому їх громада не могла жити правильним християнським життям і зростати так, як цього бажає Бог. Так як аскетичні правила лжеучителів були зрозумілішими і для колосян, ніж їх абстрактні міркування про ангелів, то з цього боку, очевидно, насувалася на Колоську церкву найбільша небезпека, і тому Ап. ще раз звертається до цих «правил». Для нього є досить дивним та обставина, що Колоські християни, які як християни вже померли з Христом і з цим залишили ті початкові щаблі розвитку ( «стихії світу» пор. Кол. 2: 8), на яких вони колись перебували, що ці християни знову немов живуть в світі - в тому світі, який ще продовжує керуватися у своєму житті цими елементарними знаннями («стихіями світу») - знову дозволяють ставити себе в залежність від різних правил або постанов, що мають характер строгих і твердих приписів (такий сенс має вираз «тримайтеся, постанов» - грец. δογιχατίζεσθε від δόγμα = припис).

"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову". Важкий подвиг молитви. Змінюється стан нашого духу: іноді молитва тече в нас, як могутня ріка, іноді ж серце стає висохлим. Але нехай усіляке зниження молитовної сили буде як можна коротшим. Молитися це нерідко означає висловити Богу наше скрутне становище - безсилля, смуток, сумніви, страхи, тугу, відчай, - словом, усе, що пов'язане з умовами нашого існування. Висловити, не вишукуючи витончених висловів і навіть логічної послідовності... Часто цей спосіб звернення до Бога є початком молитви-розмови. Іноді ми перебуваємо в хвилях Божої любові, яку через наївність сприймаємо односторонньо як нашу любов до Нього. Зі мною подібне бувало: я не наважився думати, що безмежно великий Творець усього може Своєю увагою зупинитися на мені, нікчемному і гидкому. І я говорив: «О, якби було можливим, щоб Ти любив мене так, як я люблю Тебе... Чи бачиш Ти, як серце моє прагне Тебе день і ніч? Схилися до мене; яви мені Твій Лик; зроби мене таким, яким Ти хочеш бачити сотворених Тобою; таким, якого Ти, Всесвятий, зможеш прийняти і любити...». Я не знав, що говорю (Лк. 9, 33), бо я не смів подумати, що це Він Сам молиться в мені. Споглядання святості і смиренності Бога вражає душу, і вона з великим благоговінням внутрішньо поклоняється Йому в любові. Така молитва переходить іноді в споглядання нетварного Світла. Щоб ми пізнавали дари, які сходять від Бога, Він, після відвідання, залишає нас на певний час. Дивне враження викликає богозалишеність. У молодості я був живописцем (боюся, що і досі він не зовсім помер у мені), і цей природний дар перебував всередині мене. Я міг стомлюватися, не мати сил на роботу, не мати натхнення; але я знав, що дар цей є моєю натурою. Коли ж Бог залишає, тоді відчувається якийсь провал в самому бутті; і не знає душа - чи повернеться колись Той, Хто залишив нас. Він - інший за природою Своєю; Він зник, і я залишився порожнім; і порожнечу цю страшну переживаю як смерть. З Його приходом мені було явлено щось прекрасне, миле серцю, що перевершує мою сміливу уяву. І ось, я знову в тому стані, який раніше здавався мені нормальним, задовільним, а тепер він жахає мене, видається занадто тваринним, скотоподібним... Я був введений у дім великого Царя; я знав, що я родич Йому, але ось знову я не більше, ніж бездомний блукач. Через зміну станів пізнаємо ми відмінність природних дарів від тих, що сходять як благовоління звище. Через покаянну молитву я удостоївся першого відвідання, через молитву ж, але більш гарячу, я сподіваюся повернути Його. І дійсно: Він приходить. Часто, і навіть зазвичай Він змінює образ Свого приходу. Так я безперестанно збагачуюся знаннями в сфері Духу: то в стражданні, то в радості, але я зростаю. Збільшується моя здатність перебувати в раніше невідомій сфері більш тривалі періоди. Стань твердо розумом у Богові, і прийде момент, коли безсмертний Дух торкнеться до серця. О, це дотик Святого святих. Його не можна порівнювати ні з чим: він захоплює наш дух в царину несотвореного Буття; вражає серце любов'ю, несхожою на те, що зазвичай мислять люди під цим словом. Світло її, любові цієї, виливається на все творіння, на весь світ людський в його тисячолітньому явленні. Любов ця відчутна фізичним серцем, але у суті своїй вона духовна, несотворена, як така, що виходить від Бога. Животворчий Дух Божий відвідує нас, коли ми перебуваємо в стані смиренної відкритості для Нього. Він не чинить насильство з нашою свободою; Він оточує нас Своєю ніжною теплотою; Він наближається до нас так тихо, що ми можемо і не помітити Його відразу. Не належить чекати, щоб Бог увірвався всередину нас силою, без нашої згоди. О, ні, Він поважає людину, смиряється перед нею; Його любов смиренна - Він любить нас не зверхньо, ​​а як ніжна мати своє хворе немовля. Коли ми відкриваємо для Нього наше серце, то виникає непоборно сильне відчуття, що Він нам «рідний», і душа схиляється перед Ним в зворушеній любові. Божественна любов, яка є глибинним характером живої вічності, в цьому світі не може не страждати. Пом'якшеному подвигом і відвіданням благодаті серцю буває дано пізнати, нехай частково, любов Христову, яка охоплює все творіння в безконечному співчутті до всього сущого. Нині - я бранець Христа-Бога. Я пізнав себе покликаним з нікчемності; за своєю природою людина - нікчемність. Але, незважаючи на це, ми чекаємо від Бога співчуття і поваги. І зненацька Всемогутній відкривається нам у Своєму невимовному смиренні. Це бачення розчулює душу, вражає розум, і ми мимоволі схиляємося перед Ним. І скільки б ми не прагнули уподібнитися Йому в смиренні, ми бачимо себе безсилими досягнути Його абсолютності. Смирення Христове - всепереможна сила. У своєму сходженні до нас і служінні нам воно не знає приниження: воно незмінно перебуває божественно-величним у своїй суті. Виражене в словах наших - воно виглядає суперечливим. Смирення - це атрибут Божественної Любові, яка в своїй відкритості для творіння лагідно приймає всі рани від сотворених Ним.

Євангельські читання 31 жовтня Євангеліє від Луки, 6, 1 - 10 1 Сталося, що у суботу, першу після другого дня Пасхи, довелося Йому йти через посіви, і ученики Його зривали колоски і їли, розтираючи руками. 2 Деякі ж з фарисеїв сказали їм: навіщо ви робите те, чого не годиться робити в суботу? 3 Ісус сказав їм у відповідь: хіба ви не читали, що вчинив Давид, коли зголоднів сам і ті, що були з ним? 4 Як він увійшов у дім Божий, і взяв хліби принесення, і їв, і дав тим, що були з ним, хоча їх не можна було їсти нікому, тільки одним священикам. 5 І сказав їм: бо Син Людський є господарем і суботи. 6 Довелося ж і в іншу суботу увійти Йому в синагогу і навчати. Там був чоловік, у якого права рука була суха. 7 Книжники ж і фарисеї стежили за Ним, чи не зцілить Він у суботу, щоб знайти звинувачення проти Нього. 8 Він же, знаючи помисли їхні, сказав чоловікові, що мав суху руку: встань і вийди на середину. І він встав і вийшов. 9 Тоді сказав їм Ісус: запитаю вас, що годиться робити в суботу — добро чи зло? Спасти душу чи згубити? Вони мовчали. 10 І, поглянувши на всіх них, сказав тому чоловікові: простягни руку твою. Він так і зробив; і стала рука його здорова, як і друга. Аверкій (Таушев), архієпископ Після цього Ісус пішов з Юдеї в Галилею. На зворотному шляху в Галилею, в одну з субот, яку св. Лука називає суботою другопершою, або першої суботою після другого дня Пасхи, Він проходив з Своїми учнями через засіяні поля. Учні Його, відчуваючи голод, почали зривати колосся, і розтираючи їх руками, їли зерна. Це було дозволено законом Мойсеєвим, який не дозволяв тільки заносити серпа на чужу ниву (Втор. 23:25). Але фарисеї вважали це порушенням суботнього спокою, тому не пропустили нагоди дорікнути Господу за те, що Він дозволяє учням це робити. Щоб захистити учнів від нарікання, Господь вказує фарисеям на випадок з Давидом, переданий в 1 Цар. 21 гл., як Давид, тікаючи від Саула, прийшов в священицьке місто Номву і просив священика Авімелеха дати йому п'ять хлібів або що знайдеться, а той дав йому колишні хліби принесення, які, згідно із законом, могли їсти тільки священики. Сила прикладу в тому, що, якщо ніхто не судив Давида за те, що він, змучений голодом, їв ці хліби, то і учні Господа не заслуговують осуду за те, що вони служили Господу і не мали іноді навіть часу, щоб спожити їжі, і, заскочені голодом в суботу, порушили заповідь про суботній спокій настільки незначною мірою, зриваючи колосся і розтираючи їх руками. …Якщо служителі храму невинні в тому, що порушують спокій суботнього дня, то тим більше невинні служителі Того, Хто більше храму і Хто Сам є Господар і суботи, владний скасувати суботу, як Він і встановив її. 10 І, поглянувши на всіх них, сказав тому чоловікові: простягни руку твою. Він так і зробив; і стала рука його здорова, як і друга. Цим зціленням Господь знову викликав проти Себе обурення книжників і фарисеїв, що, мабуть, всюди супроводжували Його з метою викривати Його в порушенні Мойсеєвого закону. Поставивши фарисеям питання "хто з вас, маючи одну вівцю, якщо вона в суботу впаде в яму, не візьме її і не витягне?", Господь показав, що в Його очах діла милосердя важливіші дотримання закону про суботній спокій, і, що взагалі заради справ доброчинності цей спокій переривати можна. Друге послання до коринф’ян святого апостола Павла, 3, 12 - 18 12 Маючи таку надiю, ми дiємо з великим дерзновенням, 13 а не так, як Мойсей, який клав покривало на обличчя своє, щоб сини Ізраїлевi не дивилися на кiнець того‚ що минає. 14 Та їхнiй розум заслiпився: бо те ж саме покривало донинi лишається незнятим при читаннi Старого Заповiту, бо воно знiмається Христом. 15 Донинi, коли вони читають Мойсея, покривало лежить на сер­цi їхньому, 16 але коли навертаються до Господа, тодi це покривало знiмається. 17 Господь є Дух; а де Дух Господнiй, там свобода. 18 А ми всi‚ вiдкритим обличчям, як у дзеркалi, дивлячись на славу Господню, перетворюємося на той же образ вiд слави у славу, як вiд Господнього Духа. Толкова Біблія Маючи таку надію. Ап. висловлює тут впевненість в тому, що велич його служіння не знищили. … Ми нічого не приховуємо і не походимо на Мойсея, який приховував від Ізраїля сяйво свого обличчя (див. Вих. 34: 33-35). Ап., втім, не принижує цим порівнянням Мойсея, а тільки вказує тут на його педагогічну мудрість, яка спонукала його вжити заходів для приховування від євреїв сяйва свого обличчя. На кінець того…. Щоб вони не прийшли до переконання в тому, що закон і законне служіння повинне мати кінець. Це, звичайно, змусило б їх зневажливо ставитися до вимог закону. А про те, що закон з часом повинен втратити свою обов'язкову силу, вони могли здогадатися в тому випадку, якщо б помітили ослаблення сяйва на обличчі Мойсея. Таким чином, Ап. тут доповнює, звичайно, на підставі переказів іудейської Церкви, пояснення мотивів, які керували Мойсеєм тоді, коли він закривав обличчя своє. Подібні тлумачення зустрічаються у 1 Кор. 10: 1 і наст., Гал. 4:21 і наст. Звідси і до кінця глави мова йде про наслідки, які мала для Ізраїля та обставина, що Мойсей закривав своє обличчя покривалом. Далі під покривалом мається на увазі тут нездатність переконатися в тому, що служіння Мойсея має закінчитися. Ап. представляє справу так. Коли в суботу в іудейській синагозі (Діян. 15:21) здійснюється читання Старого Завіту, то цей акт відбуватися немов під прикриттям, яке не дає можливості іудеям вдивитися в Новий Завіт. Тільки у Христі люди розуміють минуще значення Мойсеєвого служіння. На серце їх. Серце тут означає центр духовного життя (пор. 2 Кор. 4: 6: Рим. 1:21). Коли люди навертаються до Господа, тоді покривало здіймається. Ідеться про тих, які стають віруючими в Христа. Ап. тут має на увазі сповіщення кн. Вихід про те, що коли Мойсей був перед Богом, то знімав з свого обличчя покривало (Вих. 34:34 і наст.). Також зніметься покривало з сердець тих іудеїв, які навернуться, прийдуть до Христа. Під Господом тут мається на увазі Христос: увійти в спілкування з Христом - все одно що увійти в спілкування зі Св. Духом. Ще в посл. до Римлян Ап. говорив, що Дух Святий належить Христу і в Ньому Христос приходить до віруючих (Рим. 8: 9-11). Чому, однак, тут Ап. Говорить про абсолютну духовність Христа? Треба думати, що він хотів цим показати, що Христос і християнство не пов'язані з буквою і не мають зобов'язань перед законом Мойсеєвим. «Там свобода», тобто свобода мислити, відчувати і діяти. Дух Господній як Єдиний владика в душі наверненої людини знищує всі покривала, всі перепони, що належать сторонній силі. «Як у дзеркалі». Повну славу Христову християнин може побачити тільки в майбутньому житті (Ін. 17:24; 1 Ін. 3: 2; Кол. 3: 4), а тут він бачить тільки зображення її в Євангелії (Євангеліє слави Христової - див. 2 Кор. 4: 4). «Славу Господню», тобто бачимо Христа як Главу Церкви, Заступника за нас на небі, Переможця всіх ворогів Своїх тощо. «Перевтілювалися в той же образ», тобто так змінюємося, що стаємо схожими на прославленого Христа ще тут, на землі. «Від слави в славу», тобто з одного ступеня величі переходимо на інший (пор. Рим. 1:17; Пс. 83: 8). «Як від Господнього Духа» - правильніше: «від Господа, який є Дух» (пор. ст. 17-й). Перетворення наше йде настільки, наскільки посилає нам сили Господь - Дух (πνεύματος).

"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову". Молитва неодмінно відновить у нас те Божественне дихання, яке вдихнув Бог в лице Адама і силою якого Адам став душею живою (Бут. 2, 7). Молитвою відроджений дух наш починає дивуватися великій таємниці буття. І особливий захват могутнім потоком заливає наш розум: «Буття! Яка дивна таємниця ... Як це можливо? ... Дивний Бог, і творіння Його дивне». Переживемо ми сенс слів Христа: «Я прийшов для того, щоб (люди) мали життя, і надто мали» (Ін. 10, 10). Надлишок, понад міру! І це воістину так. Але знову і знову про те ж: життя це парадоксальне, як парадоксальне все вчення Господа: «Я прийшов вогонь звести на землю, і як хотів би, щоб він уже запалав!» (Лк. 12, 49). Усім нам, синам Адама, необхідно пройти через це небесне полум'я, що спалює коріння смертоносних пристрастей. Інакше не побачимо ми цього Вогню преобразованим у Світло нового життя, тому що в нашому падінні горіння випереджає просвіщення, а не навпаки. Отже, благословимо Господа і за обпалюючу дію Його любові. Ми багато чого ще не знаємо, і все ж хоч і частково (1 Кор. 13, 9), але нині і нам відомо, що для нас немає іншого шляху для того, щоб стати «синами воскресіння» (Лк. 20, 36), синами Божими, щоб співцарювати з Єдинородним. Яким би не був хворобливим процес нашого відновлення, через які б страждання і, часом, агонії не вів би нас Бог, - все в кінці стане благословенним. Якщо набуття наукової ерудиції вимагає довголітньої і напруженої праці, то надбання молитви - незрівнянно більшої. Коли Євангеліє і Послання стають нашою повсякденною реальністю, тоді ми починаємо чітко бачити, наскільки недалекими були наші уявлення про Бога і життя в Ньому. Таємнича Премудрість даного нам Одкровення: воно далеко перевершує людську уяву. «...Hе бачило око‚ i вухо не чуло, i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). Навіть найменший дотик до нас Божественного Духу є славою, що не можна порівняти з життям без Бога. Справжня молитва, яка об'єднує нас із Всевишнім, є не чим іншим, як світлом і силою, що сходять на нас з небес. Вона по суті своїй трансцендує наш план. У цьому світі немає джерела енергії для неї. Якщо я добре харчуюся, щоб тіло моє було сильним, то тіло моє повстає, і вимоги його ростуть: йому не до молитви. Якщо я упокорюю плоть надмірним постом, то на деякий час в хворобливому стриманні створюється сприятливий ґрунт для молитви, але потім тіло знемагає і відмовляється слідувати за духом. Якщо я спілкуюся з хорошими людьми, то, трапляється, відчуваю душевне задоволення, іноді ж отримую новий психічний або інтелектуальний досвід, але вельми рідко одержую цим імпульс для глибокої молитви. Якщо я обдарований розумово для серйозної наукової роботи або для художньої творчості, то мій успіх стане приводом до марнославства, і тоді моє серце не може стати настільки глибоким, щоб вмістити молитву. Якщо я багатий матеріально і зайнятий тим, щоб використовувати пов'язану з багатством владу, або втілити деякі з моїх ідей або задовольнити мої естетичні або душевні прагнення, то душа моя не сходить до Бога, як ми Його пізнали через Христа. Якщо я йду в пустелю, відрікшись від мого майна, то і тоді опір всіх космічних енергій паралізує мою молитву. І так без кінця. Справжня молитва до Бога істинного є спілкування з Духом Божим, Який молиться в нас; Він дає нам пізнати Бога; Він зводить дух наш в стан споглядання вічності. Як благодать, що сходить з вишніх, молитовний акт перевищує наше земне єство, через що йому противиться тлінне тіло, нездатне до сходження в сферу духу; противиться інтелект, який безсилий вмістити безмежність, коливається у сумнівах і відштовхує все, що перевищує його розуміння. Молитві противиться соціальне середовище, в якому ми живемо і яке організовує своє життя, орієнтуючись на інші цілі, діаметрально протилежні молитві. Молитву не терплять неприязні духи. Але тільки вона, молитва, відроджує створений світ зі стану падіння, долаючи його відсталість і інерцію великою напругою духу нашого у виконанні заповітів Христа.

Євангельські читання 30 жовтня Євангеліє від Луки, 9, 12 - 18 12 День же почав схилятись. І приступивши до Нього, дванадцять сказали Йому: відпусти людей, щоб вони пішли в навколишні села і селища ночувати і знайти їжу, бо ми тут у безлюдному місці. 13 А Він сказав їм: ви дайте їм їсти. Вони сказали: нема в нас нічого, крім п’яти хлібів та двох рибин; хіба піти нам та купити їжі для всіх цих людей? 14 Бо їх було близько п’яти тисяч мужів. Але Він сказав ученикам Своїм: розсадіть їх рядами по п’ятдесят. 15 І зробили так, і розсадили всіх. 16 Він же, узявши п’ять хлібів і дві рибини і поглянувши на небо, благословив їх, переломив і дав ученикам, щоб роздали народові. 17 І всі їли, і наситились, і набрали залишків дванадцять кошиків. Борис Гладков Апостоли пристали до пустельного берега озера, де не було ніякого житла і де чекав Ісуса натовп людей, що не могли знайти собі ні місця для ночівлі, ні їжі. Апостоли з настанням вечора повернулися до Ісуса з проханням відпустити народ: місце пустинне, і час вже пізній; відпусти народ, щоб вони пішли до сіл, і купили поживи (Мф. 14:15). Але Ісус, сказавши «нагодуйте їх ви!» (Мф. 14:16), - зійшов з Апостолами на гору і сів там. Народ пішов за Ним. Тоді, вказуючи на людей, що йшли до них і бажаючи випробувати віру Апостола Филипа, Ісус запитав у нього: «Де ми купимо хліба, щоб їх нагодувати?». «Так у нас і коштів немає, щоб купити хліба для такого натовпу, - відповідав Филип, - адже їм на двісті динаріїв хліба не стане, щоб кожен із них бодай трохи дістав. Не здогадуючись, що Той, Хто піднімав мертвих і зціляв сліпих, німих і розслаблених, може нагодувати і голодних, - Апостол Андрій, брат Петра, каже Христу: тут хлопчина має п'ять ячмінних хлібів і дві рибі, але що то на безліч? (Ін. 6: 7). Бачачи маловір’я Своїх апостолів, Ісус зараз же доводить їм, що для Нього немає нічого неможливого, а щоб вони знали, яку саме безліч народу Він збирається нагодувати, Він наказує їм усім сісти рядами на землі, по сто та по п'ятдесят осіб, і таким способом порахувати всіх. Виявилося близько п'яти тисяч чоловіків, крім жінок і дітей. Тоді, взявши принесені Йому п'ять хлібів і дві риби, Ісус очі Свої звів до неба, помолився, благословив хліби, переломив їх і дав учням, щоб роздали народу; і дві рибі на всіх. Учні понесли шматки хліба і риб людям і побачили, що твориться в їх руках найбільше чудо: в ході роздачі народу їжі кількість шматків хліба і риби не зменшувалася, а зростала: «їли всі, скільки хто хотів, і наситилися». Усі чотири Євангелісти стверджують, що їли всі, тобто значно більше п'яти тисяч чоловіків, і що всі наситилися (Мф. 14: 2; Мк. 6:42; Ін. 6: 11-12); а Євангеліст Іоан додає, що учні Ісуса роздавали тим, що сиділи стільки хліба і риби, скільки хотіли вони. Коли, по велінню Ісуса, стали збирати залишки хліба, то наповнили ними дванадцять коробів. Коробами називалися ті кошики, які євреї брали з собою в подорож замість похідних сумок, для зберігання їжі. Якими б малими не були ці короби, в усякому разі, дванадцять кошів не можна було наповнити п'ятьма хлібами, розламаними на шматки, якби кількість цих шматків не була чудесним чином помножена. Послання до колосян святого апостола Павла, 2, 1 - 7 1 Бажаю, щоб ви знали, який подвиг я маю заради вас i заради тих, котрi в Лаодикiї та Iєра­полi, i ради всiх, хто не бачив об­личчя мого у плотi, 2 щоб утiши­лися їхнi серця, з’єднанi в любовi для всякого багатства досконалого розумiння, для пiзнання тайни Бога i Отця i Христа, 3 в Якому захованi всi скарби премудрос­ти й вiдання. 4 Це я кажу для того, щоб хто-небудь не обманув вас улесливими словами; 5 бо я, хоч i вiдсутнiй тiлом, але духом перебуваю з вами i радiю, коли бачу благоустрiй i твердiсть вашої вiри у Христа. 6 Тому‚ як ви прийняли Христа Iсуса Господа, так i ходiть у Hьому, 7 будучи укорiненi i утвер­дженi в Hьому та змiцненi у вiрi, як ви навченi, збагачуючись у нiй iз подякою. Аверкій (Таушев), архієпископ Зміст другої глави направлено проти лжевчителів, які намагаються спокусити колосян. Починає викриття святий Апостол Павло посиланням на свій подвиг, бажаючи налаштувати колосян до уваги і повної довіри до себе. Спочатку він хвалить колосян, а з ними і жителів Лаодикії та Ієраполя за те, що їхні серця з'єднані в любові до повного розуміння, до пізнання таємниці Бога, Христа ... Перша думка тут та, що Господь Ісус Христос, як Син Божий і Бог, Сам все знає ... якщо так, то y Нього належить просити всього; Він дає мудрість та знання» (святий Іоан Златоуст). Але в ході промови ці слова мають і такий зміст: «Хто Його пізнає, той в цьому самому пізнанні надбає всю премудрість і все знання» (єп. Феофан Затворник), одержує найвище і дорогоцінне знання. «Тому», немов так запевняє колосян Апостол, «якщо хто підійде до вас як премудрого і почне пропонувати премудрість, що не узгоджується з пізнанням таємниці Божої в Христі Ісусі, не слухайте його, тому що не мудрість він вам пропонує, а безглузде мудрування» (єп. Феофан Затворник). «А це говорю тому, щоб хтось не звів вас улесливими словами», пояснює Апостол, і перестерігає колосян: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом» (Кол. 2: 8).

"Чернецтво Волині", услід за "Чернечим життям", розпочинає переклад наступної книги: "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову". «Молитва є нескінченною творчістю, вищою всякого іншого мистецтва або науки. Через молитву входимо ми в спілкування з безначальним Буттям. Або інакше: життя Самосущого Бога входить у нас цим каналом. Молитва є актом найвищої мудрості, всеперевершувальної краси і гідності. У молитві – свята насолода нашого духу...» Укладач життєпису прп. Силуана Афонського, монах-подвижник, духовний письменник, архімандрит Софроній (Сахаров), - автор цієї книги. Основні віхи життєвого шляху о. Софронія: • 1896 р. - народився в Росії; • юнацькі роки присвячені навчанню (закінчив Військово-інженерне училище і Московське училище вишуканих мистецтв); • після Жовтневого перевороту емігрував до Європи; • 1924 р. - поворотний момент в духовному житті: після блукань у хибній містиці Сходу йому відкривається істина Бога, що живе в Православ'ї; • 1925 р. - початок чернечого життя на святій горі Афон; • 1930 р. - зустріч з блаженним старцем Силуаном; • 1941 р. - прийняття священного сану; • 1947 р. - о. Софроній переїжджає до Франції; • 1948 р. - перша публікація книги «Старець Силуан»; • 1959 р. - переїзд до Англії, заснування чоловічого монастиря св. Іоанна Хрестителя, духівницьке служіння світу; • 1993 р. - блаженна смерть о. Софронія. Молитва - нескінченна творчість Молитва є нескінченною творчістю, вищою всякого іншого мистецтва або науки. Через молитву входимо ми в спілкування з безначальним Буттям. Або інакше: життя Самосущого Бога входить у нас цим каналом. Молитва є актом найвищої мудрості, всеперевершувальної краси і гідності. У молитві – свята насолода нашого духу... Але шляхи цієї творчості складні. Тисячі разів переживемо ми і полум'яне прагнення до Бога, і повторювані відпадання від світла Його. Часто й різноманітними способами відчуємо ми нездатність нашого розуму піднятися до Нього; іноді будемо стояти на межі немов божевілля і з болем у серці висловлювати Йому наш скрутний стан: «Ти дав мені заповідь Твою - любити, і я приймаю її всім моїм єством; але ось, у мене самого не знаходжу сили цієї любові... Ти є Любов; Прийди ж Ти Сам і вселися в мене, і роби в мені все те, що Ти заповідав нам, бо заповідь Твоя незмірно перевищує мене... Знемагає мій розум осягнути Тебе. Не може мій дух проникнути в таємниці життя Твого ... Хочу в усьому творити волю Твою, але дні мої закінчуються в безвихідних протиріччях... Боюся втратити Тебе за ті злі думки, що в серці моїм, і страх цей розпинає мене ... Прийди ж і спаси мене, що потопаю, як спас Ти Петра, що насмілився піти Тобі назустріч по морським водам» (пор.: Мф. 14, 28-31). Часом нам здається, що дія молитви занадто повільна, непропорційна стислості нашого існування; і крик виривається з грудей: «Поспіши!». Він не завжди відразу відгукується на наш поклик. Як якийсь плід на дереві, Він залишає душу нашу бути обпаленою сонцем, витримати удари холодних і палючих вітрів, знемагати від спраги або потерпати від потоку дощів. Але якщо ми не випустимо з рук наших край Його ризи, то побачимо благий результат. Нам необхідно перебувати в молитві якнайбільше часу, щоб Його непереможна сила проникла в нас і зробила б нас здатними протистояти всім руйнівним впливам. І коли зросте в нас сила ця, тоді радість надії на остаточну перемогу засяє в нас.

Євангельські читання 29 жовтня Євангеліє від Луки, 9, 7 – 11 7 Почув Ірод четвертовладник про все, що діялося через Нього, і стривожився, бо одні говорили, що то Іоан повстав з мертвих; 8 інші ж — що Ілля з’явився, а ще інші, що воскрес один з давніх пророків. 9 І сказав Ірод: Іоанові я відсік голову; хто ж Цей, про Кого я таке чую? І намагався побачити Його. 10 Апостоли, повернувшись, розповіли Йому, що вони зробили. І Він, взявши їх з Собою, відійшов осібно в безлюдне місце біля міста, що зветься Вифсаїда. 11 Але люди, довідавшись, пішли за Ним; і Він, прийнявши їх, говорив їм про Царство Боже і зціляв тих, хто потребував зцілення. Толкова Біблія Дуже ймовірно, що Ірод чув про Ісуса від Іоана Хрестителя, а, можливо, до нього дійшли чутки про Христа тоді, коли апостоли пішли на проповідь. Це був Ірод Антипа, рідний брат Архелая, і син Ірода першого, який повбивав віфлеємських немовлят, він народився від Малфакі-самарянки. Частина царства Ірода, призначена Антипі в другому заповіті його батька (в першому він був призначений царем), була Галілея і Перея, де він був затверджений Августом в якості тетрарха. Він був одружений на дочці арабського царя Арети, яку відкинув через Іродіаду. Шлюб Ірода був перелюбний. Марк (Мк. 6:17) додає: «бо він одружився на ній», а Лука (Лк. 3:19), що Хреститель викривав Ірода не тільки за те, що він одружився з Іродіадою, але «і за все, що заподіяв був Ірод». Як на причину ув'язнення Іоана, Йосип Флавій вказує (Древн. XVIII, 5, 2) на побоювання з боку Ірода політичних чвар. Златоуст запитує: який же це був древній закон, порушений Іродом і підтримуваний Іоаном? І відповідає: той, що дружина вмираючого бездітним повинна була виходити заміж за брата його (Втор. 25: 5) ... Так як «Ірод одружився з жінкою брата, у якою була дочка, то Іоан викриває його за це». Феофілакт, будучи згодним із Златоустом, додає: «дехто каже, що Ірод відняв і дружину, і тетрархію, коли Филип був ще живий. Але так чи інакше, зроблене було протизаконно». Незаконність, звичайно, у цьому якраз і полягала, що Антипа взяв собі дружину свого, тоді ще живого, брата, як про це можна судити з показань євангелистів. Лев. 18:16: «наготи жінки брата свого не відкриєш, вона нагота брата твого»; Лев. 20:21: «якщо хто візьме жінку брата свого - це нечисть, він відкрив наготу брата свого, бездітні будуть». Сюди треба додати, що і перша дружина Антипи була жива і втекла до свого батька, почувши про його намір одружитися з Іродіадою. Цього достатньо, щоб показати справжню незаконність шлюбу, і немає потреби додавати, що Антипа і Іродіада знаходилися між собою у родинних стосунках або заборонених ступенях споріднення, тому що Іродіада була племінниця Антипи, дочка його зведеного брата Арістовула. Хреститель визнавав старі іудейські закони і на їх підставі цілком правильно говорив: тобі недозволено брати її. Євфимій Зігабен каже, що проти Іоана спочатку шаленіла Іродіада і хотіла вбити його. Тоді Ірод не погоджувався на це, знаючи, що Іоан праведний і святий. Тому Антипа дуже бентежився, але із задоволенням слухав його. Точний час страти Хрестителя визначити досить важко. Шюрер, ретельно розглянувши думки Кеймена і Візелера (1, 443 і сл.), приходить до наступного остаточного висновку: «врешті-решт, ми повинні, дотримуючись показань Нового Завіту, відносити смерть Христа до Великодня 30 року (за нашим часом), Хрестителя до 29, а шлюб Антипи з Іродіадою - до трохи більш раннього часу, можливо, до 29 року або на кілька років раніше». Борис Гладков Поховавши тіло Іоана, учні його пішли до Ісуса і сповістили Йому про смерть їхнього учителя. У той же час зібралися до Нього і Апостоли, виконавши покладене на них доручення, і розповіли Йому все, і що зробили, і як багато навчили (Мк. 6:30). Тим часом навколо Ісуса були величезні скупчення народу: багато народу приходило та відбувало, так що і їсти не було коли (Мк. 6:31). Звістка про насильницьку смерть останнього Пророка не могла не засмутити Ісуса, і так як Він завжди в хвилини скорботи шукав усамітнення від галасливої ​​юрби, то і тепер захотів піти кудись в пустинне безлюдне місце. До того ж, Апостоли Його щойно зібралися з різних місць, виконавши покладене на них доручення. Треба було і з ними поговорити наодинці, прийняти від них звіт, а для цього треба було надати їм можливість попередньо відпочити від шуму натовпу, тобто тимчасово залишитися наодинці зі своїми думками, зосередитися на них і спокійно розповісти Тому, Хто послав їх, все, що вони ім'ям Його зробили. Ось чому Ісус відійшов з Апостолами один, без натовпу, в безлюдне місце. Євангелист Матфей говорить, що Ісус відплив на човні до безлюдного місця один (Мф. 14:13); Євангелист Марк - що, по велінню Ісуса, апостоли повинні були йти в безлюдне місце одні; а Євангелист Лука - що Ісус узяв ... з Собою Апостолів й пішов в пустинне місце, поблизу міста, що зветься Віфсаїда. Зі зіставлення оповіді трьох євангелистів слід зробити висновок, що Євангелист Матфей під словом один, а Євангеліст Марк під словом одні, розуміють одного Ісуса і одних Апостолів, без супроводу людей, якими вони були оточені, але що Ісус відійшов від народу разом з апостолами, а не окремо від них, видно з оповідання Євангелиста Луки про те, що Ісус узяв з Собою Апостолів, тобто без сторонніх осіб, але з ними; це видно також і з оповідання Євангелиста Марка, що народ побачив, як вони вирушали ... І побігли туди з усіх міст; бігли, звичайно, не за апостолами, а за Ісусом. За переказом Євангелиста Луки, Ісус з апостолами прямував до міста Вифсаїди. Чи довго тривала ця подорож Євангелисти не говорять; але з розповіді Євангелиста Марка можна зробити висновок, що люди побігли берегом озера в тому напрямку, куди плив човен з Ісусом і апостолами, і, збільшений по дорозі натовп стежив за човном з Ісусом і апостолами і випередив їх. Побачивши безліч народу, що зібрався на березі, Він не міг уже продовжувати Свій шлях в Вифсаїду. Він зглянувся над людьми і велів причалити до берега, вийшов з човна і почав навчати їх; за переказом ж Євангелиста Луки, і зціляв тих, хто потребував уздоровлення. Послання до колосян святого апостола Павла, 1, 24 - 29 24 Hинi я радiю в стражданнях моїх за вас i поповнюю нестачу у плотi моїй скорбот Христових за Тiло Його, яке є Церква, 25 котрої я зробився служителем за домоведенням Божим, дорученим менi для вас, щоб виконати слово Бо­же, 26 тайну, заховану вiд вiкiв i ро­­­дiв, нинi ж вiдкриту святим Його, 27 яким Бог зволив показати, яке багатство слави в тайнi цiй для язичникiв, бо вона є Хрис­тос у вас, надiя слави, 28 Якого ми проповiдуємо, наставляючи всяку людину та навчаючи всякої премудрости, щоб показати кожну людину довершеною в Христi Iсусi; 29 для чого я i працюю i змагаюся силою Його, що дiє в менi могутньо. Толкова Біблія Щоб вселити в Колосян ще більшу повагу до прийнятої ними віри, Ап. каже, що він став навіть добровільним мучеником за всіх язичників. Він цілком переконаний, що принесене їм Євангеліє для них необхідне як єдина, безсумнівно спасительна істина. Христос звершив діло нашого викуплення раз і назавжди. Але Він випив ще не всю чашу образ (θλίψεις) від людей, тому що не приходив до язичників. Тепер таким проповідником, який продовжує справу поширення Євангелія між язичниками, є Ап. Павло, і його страждання, які він терпить від язичників, є продовженням тих страждань, які зазнавав Христос протягом Свого земного життя від юдеїв. «За Тіло Його», тобто щоб Христос отримав таким чином повне тіло або повну Церкву. В основі думки Павла лежить тут уявлення про те, що кожному християнину належить зазнати певну частку страждань, як послідовнику Христовому (Діян. 14:22). Найбільше таких страждань, і страждань саме на благо Церкви, діставалося Ап. Павлу. Багато страждань він перетерпів, але він відчуває, що йому потрібно випити цю чашу страждань до самого дна… Те, що саме він, Павло, а не хто інший, повинен випити те, що залишалося в чаші скорботи Христової, Апостол доводить тим, що саме він став проповідником спасіння для язичників з волі Божої. Та обставина, що язичники почули проповідь Євангелія, не є їх заслугою, а є Божим благоволінням. Бог при цьому благоволив їм роз'яснити, в чому полягає висота і важливість сповіщення їм цієї таємниці. Їм дано зрозуміти, що вище багатство, на яке може сподіватися людина, є Сам Христос, що перебуває в них, всередині них, а це дає їм впевненість і в майбутньому остаточному прославлянні: у Христі запорука нашої майбутньої слави. «Дiє в менi могутньо» ... Тут натяк на чудеса, які Бог давав йому силу творити (Діян. 19: 11-12).

Євангельські читання 23 жовтня Євангеліє від Луки, 8, 22- 25 22 Одного дня увійшов Він у човен з учениками Своїми і сказав їм: переправимось на той бік озера. І вирушили. 23 Коли пливли вони, Він заснув. Знялася буря велика на озері, і заливало їх хвилями, і вони були в небезпеці. 24 І, приступивши, вони розбудили Його, кажучи: Наставнику! Наставнику, гинемо! Він же, вставши, заборонив вітрові і хвилям; і вони уляглись, і настала тиша. 25 Тоді Він сказав їм: де віра ваша? Вони ж у страху і здивуванні говорили один одному: Хто ж Цей, що й вітрам і воді наказує, і слухаються Його? Толкова Біблія (Мк. 4:35, 36; Лк. 8:22). У цьому стихові поновлюється нитка розповіді, перервана з 19 стиха вставкою про осіб, які бажали йти за Христом, і це зближує свідчення Матфея зі свідченнями Марка і Луки. Потрібно представляти справу так, що Спаситель перший сів до човна, того самого, який приготовлений ​​був за Його велінням (ст. 18), на що вказує артикль перед словом «човен» (το πλοΐόν), який, втім, пропущений у деяких кодексах і виданнях. Судячи з того, що в човен, крім Христа, увійшли Його учні і, як думають, інші особи (άνθρωποι ст. 27), він була досить місткий. … Під учнями деякі не мають на увазі 12 апостолів на тій підставі, що вони називаються в Євангелії Мф. οι δώδεκα (Мф. 10: 1, 2, 5; Мф. 11: 1; Мф. 20:17; Мф. 26:14, Мф. 26:20, Мф. 26:47). Але в подальшій мові ті, що ввійшли в човен, називаються і учнями (пор. Мф. 10: 1 - τους δώδεκα μαθητάς, Мф. 11: 1 той же; Мф. 12: 1 - просто οι μαθηταΐ і ін.). Якщо, відповідно до свідчення інших євангелістів, подорож була після проголошення притчі, то немає нічого неймовірного, що в човен ввійшли саме 12 учнів. Феофілакт говорить навіть, що Спаситель «втримав тільки одних учнів, щоб вони бачили чудо». Оріген зауважує, що, зробивши великі і дивовижні чудеса на суші, Ісус Христос переходить на море, щоб там показати ще більш чудові діла, - наскільки тут Він показує Себе Господом землі і моря. (Мк. 4:39, 40; Лк. 8:24, 25). У Матфея докір учням в маловір'ї висловлюється до припинення бурі, у інших двох синоптиків - після. Різниця ця не має великої ваги, так як євангелісти, розповідаючи про події, в своїй промові іноді подають факт за фактом, мало піклуючись про точне визначення часу і хронологічну послідовність. У Матфея словом «люди» перекладено грец. οι άνθρωποι. Артикль перед цим словом вказує на те, що це були люди, що знаходилися в човні. Але чому вони тут названі «люди», а не «ученики»? Цей вислів здавна створював тлумачам труднощі, які збільшуються тим, що інші синоптики (Мк. 4:40; Лк. 8:25), розповідаючи про подію, не згадують ні про учнів, ні про людей. Спроба вирішити питання, хто був в човні, зустрічається ще у Орігена, який запитує: «але які ж люди дивувалися?», І відповідає: «Не думай, що тут вказуються апостоли, тому що жодного разу не зустрічається такого найменування учнів, що не відповідало б їх гідності, але вони завжди називаються або апостолами, або учениками. Отже, дивувалися люди, що пливли з Ним, яким належав човен». Ще чіткіше висловлюється про цей предмет Ієронім, кажучи, що не «учні дивувалися, а човнярі і ті, які були в човні. Якщо ж хто буде сперечатися щодо цього і скаже, що люди, які дивувалися, були учні, то відповімо, що тут названі люди, що ще не знали про могутність Спасителя». Подібних же поглядів тримаються і багато новітніх екзегетів. Однак таке пояснення слід визнати не зовсім природним. Чому виходить, що чудо, у всякому разі, не було предметом подиву учнів, а тільки інших людей? Це тому, що учні були вже раніше знайомі з чудесами Спасителя і не могли питати тепер, хто ж це? Але чому ж учні не могли дивуватися? Чому не могли питати «хто ж це» про Особу, яку вони ще не знали як всесильного приборкувача бурі? Що в човні були разом з Христом і учениками й інші люди, це можна припустити. Але, не бажаючи означати, що дивувалися тільки або одні учні, або тільки інші люди, євангелист підвів їх усіх під одну категорію - οι άνθρωποι - всі люди, що знаходилися в човні, і навіть, можливо, ті, які були в човнах, що плавали поблизу (Мк. 4:36). Про переправлення Христа з учнями на східний берег Генісаретського моря і зцілення біснуватого єв. Лука повідомляє узгоджено з єв. Марком (Мк. 4:35 - Мк. 5:20; пор. Мф. 8: 23-27). При цьому, втім, він робить деякі зміни в деталях - пом'якшує, напр., в 25-му стихові звернення Господа до апостолів (де ж ваша віра? За Марком: чого ви такі боязкі?.. Борис Гладков Стомлений Ісус заснув на кормі. Піднялася страшна буря, хвилі били в човен і стали заливати його, але Він спокійно спав. Учні, майже всі рибалки, які звикли боротися з бурями і негодою, вибилися з сил і в розпачі будять Вчителя. Слова, з якими Апостоли й учні звернулися до Ісуса, Євангелисти передають по-різному. За переказом Марка, вони запитали: Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо? (Мк. 4:38) У цих словах чується і докір Учителю за неувагу до долі Його учнів, і прихована упевненість, що Він може запобігти їх загибелі, якщо захоче. Лука передав тільки крики розпачу: Наставнику, Наставнику! Гинемо! А за словами Матфея, учні, розбудивши Ісуса, звернулися до Нього з благанням: Господи! Спаси нас, гинемо (Мф. 8:25). У такому розходженні вигуків учнів Ісуса не можна вбачати суперечність в оповіданнях євангелістів; в хвилину загального відчаю учні не могли говорити в один голос, за попередньою домовленістю; навпаки, кожен з них поспішав висловитися, кожен по-своєму поспішав просити Ісуса про порятунок, тому слід визнати, що все передане євангелістами було дійсно сказано різними учнями, причому кожен з трьох євангелістів записав ті слова, які були йому краще відомі. «Ти перепливаєш море цього життя (говорить Августин), і вітер піднімається, застигають тебе бурі і спокуси. Чому це, якщо не від того, що Ісус засинає в тобі? Якби Він в тобі не спав, ти б насолоджувався внутрішньої тишею. Що ж означає, що Ісус в тобі засинає, якщо не те, що в серці твоєму віра в Ісуса дрімає? Що ж ти повинен зробити для свого спасіння? Розбуди Його і скажи: Учителю! Ми гинемо! Він прокинеться, то є до тебе повернеться віра і перебуватиме в тобі. Коли прокидається Христос, тоді і серед бурхливих хвилювань вода не заллє твого корабля, твоя віра буде керувати вітрами і хвилями, і небезпека мине». Послання до колосян святого апостола Павла, 1, 18 - 23 18 I Вiн є глава тiла Церкви; Вiн — початок, первiсток iз мертвих, щоб мати Йому в усьому першiсть, 19 бо благоугодно було Отцю, щоб у Hьому була вся повнота 20 i щоб через Hього примирити з Собою все, умиротворивши через Hього, Кров’ю хреста Його, i земне, i небесне. 21 I вас, що були колись вiд­чуженими i ворогами, за схиль­нiстю до лихих дiл, 22 нинi примирив у тiлi Плотi Його, смертю Його, щоб поставити вас святими й непорочними i невинними перед Собою, 23 коли тiльки перебуваєте твердими i непохитними у вiрi i не вiдпадаєте вiд надiї благо­вiстя, яке ви чули, яке сповiщено у всьому створiннi пiднебесному, якому я, Павло, зробився служителем. Толкова Біблія Тепер Апостол зображує Христа як Боголюдину. Тут Він виступає, перш за все, як глава Церкви (див. Еф. 1: 22-23). Ап. пояснює чому Христос став главою Церкви: Він - начало усього (αρχή) і, зокрема, первісток з мертвих (див. 1 Кор. 15:20, 23). У всьому - тобто в усіх відношеннях. Чому Христос всюди головує? Тому, що в Ньому, за божественною природою, живе вся повнота Божества ... «Була» - κατοικήσαι, постійно перебувала. «Повнота» - το πλήρωμα - слово, що вживалося і колоськими лжеучителями. Але тоді як вони уявляли собі цю повноту як ангелів, які виражають собою повноту божественної істоти (в число цих виразників Божества вони ставили і Христа), Апостол говорить, що Христос містить у Собі всю повноту Божества один. Тому, що Христос несе в Собі повноту Божества, Він і обраний в Пр. Трійці для здійснення діла нашого спасіння. Примирити. Ворожнеча творіння проти Бога (Сам Бог не ворогує ні з ким) полягала в тому, що створіння не корилось волі Божій. І ангели відверталися від нас через велике наше лукавство (Феодорит) і тому їх потрібно було примирити з людьми. Кров'ю хреста - пролиту на хресті. Ап. хоче ще раз переконати колосян, що люди врятувалися саме через Христа, а не через ангелів, які, за тлумаченням лжеучителів, були єдиними посередниками між Богом і світом. Колоські лжеучителі наполягали на тому, що примирення людей з Богом здійснюють безтілесні ангельські сили. Ап. тому з особливою силою вказує на те, що спасіння людей було здійснено в тілесному тілі Христа, в якому Він і помер за гріхи людей. Для того, щоб спастися остаточно, виправдатися і на страшному суді Божому, колосяни повинні стояти непохитно серед всяких спокус земного життя, маючи на увазі, як рятівний маяк, християнську надію на майбутнє блаженство з Христом. Щоб утвердити їх в вірі, Ап. нагадує їм, що ця віра поширюється по цілому світові і що він, Павло, є її служителем або проповідником.