Про молитву: Він Сам молиться в мені

"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову".

---

Важкий подвиг молитви. Змінюється стан нашого духу: іноді молитва тече в нас, як могутня ріка, іноді ж серце стає висохлим. Але нехай усіляке зниження молитовної сили буде як можна коротшим.

Молитися це нерідко означає висловити Богу наше скрутне становище - безсилля, смуток, сумніви, страхи, тугу, відчай, - словом, усе, що пов'язане з умовами нашого існування. Висловити, не вишукуючи витончених висловів і навіть логічної послідовності... Часто цей спосіб звернення до Бога є початком молитви-розмови.

Іноді ми перебуваємо в хвилях Божої любові, яку через наївність сприймаємо односторонньо як нашу любов до Нього. Зі мною подібне бувало: я не наважився думати, що безмежно великий Творець усього може Своєю увагою зупинитися на мені, нікчемному і гидкому. І я говорив: «О, якби було можливим, щоб Ти любив мене так, як я люблю Тебе... Чи бачиш Ти, як серце моє прагне Тебе день і ніч? Схилися до мене; яви мені Твій Лик; зроби мене таким, яким Ти хочеш бачити сотворених Тобою; таким, якого Ти, Всесвятий, зможеш прийняти і любити...». Я не знав, що говорю (Лк. 9, 33), бо я не смів подумати, що це Він Сам молиться в мені.

Споглядання святості і смиренності Бога вражає душу, і вона з великим благоговінням внутрішньо поклоняється Йому в любові. Така молитва переходить іноді в споглядання нетварного Світла.

Щоб ми пізнавали дари, які сходять від Бога, Він, після відвідання, залишає нас на певний час. Дивне враження викликає богозалишеність. У молодості я був живописцем (боюся, що і досі він не зовсім помер у мені), і цей природний дар перебував всередині мене. Я міг стомлюватися, не мати сил на роботу, не мати натхнення; але я знав, що дар цей є моєю натурою. Коли ж Бог залишає, тоді відчувається якийсь провал в самому бутті; і не знає душа - чи повернеться колись Той, Хто залишив нас. Він - інший за природою Своєю; Він зник, і я залишився порожнім; і порожнечу цю страшну переживаю як смерть. З Його приходом мені було явлено щось прекрасне, миле серцю, що перевершує мою сміливу уяву. І ось, я знову в тому стані, який раніше здавався мені нормальним, задовільним, а тепер він жахає мене, видається занадто тваринним, скотоподібним... Я був введений у дім великого Царя; я знав, що я родич Йому, але ось знову я не більше, ніж бездомний блукач.

Через зміну станів пізнаємо ми відмінність природних дарів від тих, що сходять як благовоління звище. Через покаянну молитву я удостоївся першого відвідання, через молитву ж, але більш гарячу, я сподіваюся повернути Його. І дійсно: Він приходить.

Часто, і навіть зазвичай Він змінює образ Свого приходу. Так я безперестанно збагачуюся знаннями в сфері Духу: то в стражданні, то в радості, але я зростаю. Збільшується моя здатність перебувати в раніше невідомій сфері більш тривалі періоди.

Стань твердо розумом у Богові, і прийде момент, коли безсмертний Дух торкнеться до серця. О, це дотик Святого святих. Його не можна порівнювати ні з чим: він захоплює наш дух в царину несотвореного Буття; вражає серце любов'ю, несхожою на те, що зазвичай мислять люди під цим словом. Світло її, любові цієї, виливається на все творіння, на весь світ людський в його тисячолітньому явленні. Любов ця відчутна фізичним серцем, але у суті своїй вона духовна, несотворена, як така, що виходить від Бога.

Животворчий Дух Божий відвідує нас, коли ми перебуваємо в стані смиренної відкритості для Нього. Він не чинить насильство з нашою свободою; Він оточує нас Своєю ніжною теплотою; Він наближається до нас так тихо, що ми можемо і не помітити Його відразу. Не належить чекати, щоб Бог увірвався всередину нас силою, без нашої згоди. О, ні, Він поважає людину, смиряється перед нею; Його любов смиренна - Він любить нас не зверхньо, ​​а як ніжна мати своє хворе немовля. Коли ми відкриваємо для Нього наше серце, то виникає непоборно сильне відчуття, що Він нам «рідний», і душа схиляється перед Ним в зворушеній любові.

Божественна любов, яка є глибинним характером живої вічності, в цьому світі не може не страждати. Пом'якшеному подвигом і відвіданням благодаті серцю буває дано пізнати, нехай частково, любов Христову, яка охоплює все творіння в безконечному співчутті до всього сущого. Нині - я бранець Христа-Бога. Я пізнав себе покликаним з нікчемності; за своєю природою людина - нікчемність. Але, незважаючи на це, ми чекаємо від Бога співчуття і поваги. І зненацька Всемогутній відкривається нам у Своєму невимовному смиренні. Це бачення розчулює душу, вражає розум, і ми мимоволі схиляємося перед Ним. І скільки б ми не прагнули уподібнитися Йому в смиренні, ми бачимо себе безсилими досягнути Його абсолютності.

Смирення Христове - всепереможна сила. У своєму сходженні до нас і служінні нам воно не знає приниження: воно незмінно перебуває божественно-величним у своїй суті. Виражене в словах наших - воно виглядає суперечливим. Смирення - це атрибут Божественної Любові, яка в своїй відкритості для творіння лагідно приймає всі рани від сотворених Ним.