Пошук на сайті

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Медитація, як відволікання нашого розуму від будь-яких образів, може давати нам відчуття заспокоєння, миру, виведення з умов часу й простору, але в ній відсутнє свідоме предстояння перед Богом особистісним; у ній немає істинної молитви, тобто обличчям до Обличчя. Це може привести до того, що захоплений медитацією задовольниться психічними результатами подібних експериментів, і, що найгірше, - сприйняття Живого Бога, Абсолюту Персонального стане для нього чужим. Нерідкі божевільні спроби за короткий час досягти «космічної свідомості» і навіть мати досвід безпосереднього спілкування з Над-Особистим Абсолютом. По суті ж такого роду аскетика стає відходом від Бога Істинного, від воістину Сущого. Євангельське вчення говорить не тільки про Бога Особистісного, а й про особисте безсмертя тих, хто спасається. Досягається це через перемогу над світом пристрастей. Велике, грандіозне завдання; але Господь сказав: «Мужайтесь: Я переміг світ»; і ми знаємо, що нелегкою була ця перемога. І знову Христос вчить: «Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх. Остерігайтеся лжепророків...» (Мф. 7: 13-15). У чому смерть? У тому, що люди залишають Живого Бога, що відкрився нам, прямуючи в те «ніщо», з якого викликані до буття заради дарування їм безсмертного блаженства в формі богосинівства, через вселення в них Бога святої Трійці. Щоб повірити Христу, потрібно або мати дитячу простоту («якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мф. 18, 3)), або уподібнитися в безумному дерзновенні до Павла, який говорить: «Ми безумнi Хрис­та ради... ми немiчнi... ми в безчестi... ми як смiт­тя для свiту, як порох, що усi топчуть донинi» (1 Кор. 4: 10-13 ); проте «нiхто не може покласти iншої основи, крiм покладеної, яка є Iсус Христос» (1 Кор. 3, 11). «Благаю вас: ставайте по­дiбнi менi, як я Христу» (1 Кор. 4, 16). Космічна свідомість в християнському досвіді дається в молитві, подібній до Гефсиманської молитви Господа, а не в філософському трансцензусі. «І сказав їм: ...так належало... проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами... Ви ж є свідками цього. І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж... [перебувайте в молитві] ...доки не сповнитеся силою з неба» (Лк. 24: 46-49).

Євангельські читання 1 лютого Євангеліє від Марка, 9, 42 – 10, 1 42 А хто спокусить одного з малих цих, віруючих у Мене, тому краще було б, якби повісили йому камінь жорновий на шию і кинули його в море. 43 І якщо спокушає тебе рука твоя, відсічи її; краще тобі калікою ввійти в життя, ніж, дві руки маючи, йти в геєну, в огонь невгасимий, 44 де черв їхній не вмирає і вогонь не вгасає. 45 І якщо нога твоя спокушає тебе, відсічи її; краще тобі кривим увійти в життя, ніж, дві ноги маючи, бути вкинутим у геєну, в огонь невгасимий, 46 де черв їхній не вмирає і вогонь не вгасає. 47 І якщо око твоє спокушає тебе, вирви його: краще тобі з одним оком увійти в Царство Боже, ніж, два ока маючи, бути вкинутим у геєну вогненну, 48 де черв їхній не вмирає і вогонь не вгасає. 49 Бо кожний вогнем осолиться, і всяка жертва сіллю посолиться. 50 Сіль — добра річ; якщо ж сіль не солона буде, чим осолиться? Майте сіль у собі і майте мир між собою. 1 Вийшовши звідти, приходить у краї Юдейські, по той бік Йордану. Знову збирається до Нього народ, і, за звичаєм Своїм, Він знову навчав їх. Аверкій, архієпископ Суперечка Апостолів про першість, дитя, прийняте Господом в обійми, звістка про якусь людину, що виганяє бісів ім'ям Христовим, спрямували бесіду Господа на захист всіх малих і слабких від спокус, якими вони можуть піддаватися з боку сильних світу цього. «Якщо хто спокусить одного з малих цих ...» - хто спокусить одного з послідовників Христових, такому краще б померти, бо спокусою він може погубити душу людини, за яку помер Христос і, отже, такий здійснює найбільший злочин, гідний найсуворішого покарання. Під «каменем жорновим» тут розуміється верхнє велике жорно на млині, яке приводилося в рух віслюком. 43 І якщо спокушає тебе рука твоя, відсічи її; краще тобі калікою ввійти в життя, ніж, дві руки маючи, йти в геєну, в огонь невгасимий... Щоб показати, яке страшне зло заподіює людині той, хто спокушає його, Господь знову нагадує Свою нагірну проповідь про спокушаючу руку або ногу. Вирази, що потрібно відсікти і кинути від себе руку або ногу або вирвати око, означають, що немає для людини зла гірше гріха, і тому для того, щоб уникнути впадання в гріх, слід, у разі потреби, пожертвувати найбіільш близьким і дорогим, аби захистити себе від гріховного потягу, не допустити себе до гріховного падіння. Вираз св. Марка «де черв їхній не вмирає» представляє нам грішників в образі трупів, що пожираються хробаками. Черв тут - символ совісті, щ постійно терзає людину спогадом про скоєний гріх (Іс. 66:24). 49 Бо кожний вогнем осолиться, і всяка жертва сіллю посолиться. «Кожний вогнем осолиться» - кожна людина має пройти через страждання: тому, хто в земному житті не страждав, вбиваючи тіло своє (1 Кор. 9:27), той буде страждати у вогні вічних мук. Як сіллю мала осолюватися кожна жертва, принесена Богу за Законом Мойсея (Лев. 2:13), так вогнем лих, випробувань, боротьби повинні бути приготовлені апостоли і всі послідовники Христові в жертву приємну Богові. «Майте сіль у собі», тобто ті вищі моральні начала і правила, які очищають душу і оберігають її від морального псування; майте в собі сіль істинної мудрості і здорової науки (пор. Кол. 4: 6). «І мир майте між собою», мир, як плід любові, як вираження досконалості, що досягається самозреченням. Не про те слід думати, хто найбільший у Царстві небесному, бо це може привести до розділення, незадоволення і ворожнечі, а про те, щоб бути «сіллю» і перебувати в мирі і єднанні любові між собою. Толкова Біблія Стародавні екзегети не наважувалися тлумачити слова Спасителя буквально. Августин каже, що під оком ми (звичайно) розуміємо найулюбленішого когось... Але тут слід розуміти під оком радника, бо очі показують шлях. «Чуючи про очі і руки, говорить Феофілакт, не думай, що тут йдеться про члени тіла... Тут йдеться про уявних друзів, які завдають нам шкоду»... Найкраще пояснення слова «скандал» (спокуса) зустрічається у Тренча (Притчі, 2-е вид. 1888 с. 89): "σκανδαλον (в його класичній формі σκανδαληθρον) є та частина пастки, на яку кладеться приманка і яка, як тільки доторкнуться до неї, вискакує і змушує пружинку раптом затягнути сильце; потім взагалі під цим словом розуміються сильце". У Новому Завіті воно додається до духовних предметів і містить в собі все те, що, спутуючи ноги людей, змушує падати їх; внаслідок цього воно близько підходить до слова πρόσκομμαі тісно пов'язане за значенням також з словами παγις і θηρα, з якими воно і вживається іноді поруч, як напр. в Рим. 2: 9». Пор. Лев. 19:14, де під σκανδαλον (LXX) мається на увазі предмет, об який спотикається на своєму шляху сліпий. Новітні тлумачі розуміють вислів Христа буквально, тобто Він каже, що якщо навіть око або рука спокушають тебе, то краще вирвати око чи відтяти руку. Тлумачення це так само, мабуть, невірне, як і перше, тому що все це абстрактності. Люди могли розуміти слова Христа не інакше, як вирази образні, де вказується на необхідність дотримання великої строгості, коли справа йде про гріх перелюбу... Послання до євреїв святого апостола Павла, 11, 17 – 23, 27 - 31 17 Вiрою Авраам, будучи випробуваним, принiс у жертву Iсаака, i, маючи обiтницю, принiс єдинородного, 18 про якого було сказано: «В Iсааковi назветься тобi сíм’я». 19 Бо вiн думав, що Бог має силу i з мертвих воскресити, тому i одержав його як передвiстя. 20 Вiрою в майбутнє Iсаак поблагословив Якова та Iсава. 21 Вiрою Якiв, помираючи, поблагословив кожного сина Йосифового i поклонився на верх жезла свого. 22 Вi­рою Йосиф, при кончинi, нагадував про вихiд синiв Ізраїлевих i про кістки свої заповiдав. 23 Вiрою по народженнi Мойсея батьки ховали його три мiсяцi, бо вони бачили, що дитина дуже гарна, i не злякалися царського повелiн­ня. 27 Вiрою залишив вiн Єгипет, не побоявшись царського гнiву, бо вiн, мовби бачачи Hевидимого, був твердий. 28 Вiрою вiн справив Пасху та пролиття крови, щоб винищувач первiсткiв не торкнувся їх. 29 Вiрою перейшли вони Червоне море, як по сушi, на що спокусив­шись, єгиптяни потопилися. 30 Вi­рою впали єрихонськi стiни пiсля семиденного обходження. 31 Вiрою Раав‚ блудниця, з миром прийняв­ши пiдглядячiв (та повiвши їх iн­шою дорогою), не загинула з не­вiрними. Толкова Біблія «Воістину велика віра Авраама. Бог велів зробити те, що суперечить обітницям, і, проте, праведник не переймався і не вважав себе ошуканим» (Злат.). «Будучи випробуваним...» (Бут. 22: 1). «Не було ніякої іншої причини принесення жертви, крім цієї. Однак хіба Бог не знав, що Авраам був чоловіком терплячим і доблесним? Абсолютно знав. Якщо ж знав, то для чого спокушав його? Не для того, щоб самому дізнатися, але щоб іншим показати і для всіх зробити очевидним його мужність» (Злат.). «Приніс в жертву Ісаака». «Жертва була здійснена і Ісаак був у жертву принесений в намірі Авраама» (Злат.). «Приніс єдинородного ...» «Як єдинородного? А Ізмаїл? Він звідки? Називаю єдинородним, каже, по відношенню до обітниці» (Євр. 11:18). Тією ж вірою, якою Авраам вірував, що Бог дасть йому сина, якого у нього не було, тою ж вірою він був переконаний, що Бог воскресить і мертвого, воскресить закланного. Однаково було чудесним, тобто за людським міркуванням, як те, що народиться син від утроби омертвілої, застарілої і вже не здатної до дітородіння, так і те, що заколений воскресне, але він вірив; віра вела його до віри і в майбутнє» «Вірою в майбутнє ...» «Невже праведники знали все майбутнє? Звичайно. Якщо Син Божий не відкривався тим, які не могли прийняти Його по своїй немочі (Мф. 13:17), то, без сумніву, відкривався тим, що прославилися чеснотами. Так і Павло говорить тепер, що вони знали майбутнє, тобто Воскресіння Христове» (Злат.). «Благословив Ісаак Якова та Ісава ...» «Хоча Ісав був старшим, але він ставить наперед Якова - за чесноти його. Бачиш, яка була віра Ісаака? Чому справді він обіцяв синам настільки великі блага, якщо тільки не через віру в Бога?» (Злат.). Згадувана тут віра Якова вельми чітко відкривається з самого змісту його благословень і вимовлених ним при цьому пророцтв, див. Бут. 48: 13-21. «І поклонився на верх жезла свого...». «Тут апостол показує, що Яків не тільки говорив, але так сподівався на майбутнє, що показав його і на ділі. Так як від Єфрема мав повстати інший цар, то він і каже: і схилився на верх свого жезла свого, тобто будучи вже старцем, він вклонився Йосифу, висловлюючи майбутнє поклоніння йому від усього народу. Це почасти вже виповнилося, коли йому кланялися брати, але мало виповнитися і через десять поколінь» (Злат.). Йосиф чув, що Бог сповістив і обіцяв Аврааму: тобі дам і твоєму насінню землю, і тому, будучи в чужій землі і ще не бачачи виконання обіцянки, не падав духом, але вірив так, що і згадав про вихід… Таким чином, він не тільки сам вірив, але і інших приводив до віри» (Злат.). Сказавши про Авеля, Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, Йосифа, які всі славні і відомі, апостол ще підсилює розраду, ставлячи в приклад осіб невідомих..., починає з батьків Мойсея, людей невідомих... Фараон наказав винищити всіх немовлят чоловічої статі, і ніхто не уникнув небезпеки. Чому ж вони сподівалися врятувати своє дитя? Через віру. Яку віру? Самий вигляд його привів їх до віри (Злат.). …Якби Мойсей боявся, то потім знову не з'явився б, не прийняв би на себе справи провідництва; а якщо він прийняв на себе цю справу, то, значить, у всьому покладався на Бога ... Сама втеча його була справою віри. Він не залишився, щоб не піддавати себе небезпеки ...!

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Ім'я Ісус було дане за одкровенням Звище. Воно виходить з вічної Божественної сфери, і аж ніяк не є вигадкою земного розуму, хоча і виражене тварним словом. Одкровення це акт - енергія Божества, і, як така, ця енергія належить іншому виміру й трансцендує космічні енергії. У своїй надсвітовій славі Ім'я Ісус - метакосмічне. Коли ми вимовляємо це Ім'я Христа, призиваючи Його до спілкування з нами, то Він, що все наповнює, дослухається до нас і ми входимо в живий контакт з Ним. Як предвічний Логос Отця, Він перебуває в нероздільній єдності з Ним, і Бог-Отець через Слово Своє входить у спілкування з нами. Христос Єдинородний - співвічний Син Отця, і тому каже, що «ніхто не приходить до Отця, як тільки через Нього» (пор.: Ін. 14, 6). Ім'я Ісус означає Бог-Спаситель; як таке, воно може бути віднесене до Святої Трійці; можливе застосування його до кожної Іпостасі окремо. Проте в молитві нашій Ім'я Ісус вживається виключно як власне Ім'я Боголюдини, і розум наш звернений у цю мить увагою до Нього. «У Hьому живе уся пов­нота Божества тiлесно», - говорить апостол Павло (Кол. 2, 9). У Ньому не тільки Бог, але й увесь рід людський. Молячись Іменем Ісуса Христа, ми ставимо себе перед абсолютною повнотою і нетварного Першо-Буття, і буття тварного. Щоб увійти в сферу цієї повноти Буття, ми повинні вселити Його в себе так, щоб Його життя стало і нашим, через призивання Імені Його, згідно із заповіддю: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного. «Хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом» (1 Кор. 6, 17). Я зупинився на догматичному розумінні молитви Іменем ІСУСА значною мірою тому, що впродовж останніх десятиліть багато разів довелося мені зустрічатися із викривленим поглядом на практику цієї молитви. Найбільш неприпустимими є змішання її з йогою, з буддизмом і навіть з «трансцендентальною медитацією», і подібне. Радикальна відмінність усіх цих ухилень і християнства полягає в тому, що в основі нашого життя лежить Одкровення про Бога ОСОБИСТОГО: Я Є СУЩИЙ. Усі інші шляхи відводять розум людини від особистих взаємин між Богом і молитвеником в сферу абстрактного трансперсонального Абсолюту, в імперсональну аскетику.

Євангельські читання 30 січня Євангеліє від Луки 6, 17 - 23 17 І зійшовши з ними, Він став на рівному місці; також багато учеників Його і безліч народу з усієї Юдеї та Єрусалима, з приморських місць Тирських і Сидонських, 18 що прийшли послухати Його і зцілитися від недуг своїх, також і ті, що страждали від нечистих духів, — і зцілялися. 19 І весь народ намагався доторкнутися до Нього, бо від Нього виходила сила і зціляла всіх. 20 І Він, звівши очі Свої на учеників Своїх, говорив: Блаженні убогі духом, бо ваше є Царство Боже. 21 Блаженні ті, що жадають тепер, бо насититеся. Блаженні ті, що плачуть тепер, бо втішитеся. 22 Блаженні будете, коли зненавидять вас люди і коли розлучать вас і ганьбитимуть, і знеславлять ім’я ваше заради Сина Людського. 23 Радійте того дня і веселіться, бо велика вам нагорода на небесах. Так робили пророкам батьки їхні. Толкова Біблія Убогі духом. Оскільки безсумнівно, що слово "духом" привнесено в Євангеліє Луки з Євангелія Матфея (в величезній більшості древніх кодексів Євангелія Луки цього слова немає), то новітні тлумачі вважають, що єв. Лука зображує в цьому блаженстві зовнішнє становище учеників Христових, зважаючи на актуальний його часу стан християнської Церкви, яка складалася переважно з людей бідних (пор. Як. 2: 5; 1 Кор. 1:27 і наст.). Так само і в наступних блаженствах, які, мабуть, адресуються християнам, які страждають від різних зовнішніх лих і випробувань (на це нібито вказує слово «нині»), ці тлумачі бачать знову тільки вказівку ​​на зовнішні якості, які повинні мати послідовники Христа, для того, щоб мати право на отримання блаженства. Але з такою думкою погодитися не можна з таких підстав: а) якщо б протилежність між багатими і бідними розумілася у Луки так, що бідні голодують тому, що не можуть ситно їсти, і плачуть тому, то їм взагалі погано живеться, а багаті, навпаки, ситі тому, що добре їдять, і сміються тому, що відчувають себе добре, то незрозуміло було б, до чого Господь додає, що убогих, голодних і тих, що плачуть, ганьбитимуть "за Сина Людського". Значить, тут мова йде не просто про людей, які перебувають під гнітом злиднів і зовнішніх лих, а про тих, хто несе ці лиха в ім'я Христа з усім терпінням. З іншого боку, абсолютно незрозуміло, чому людей багатих і тих, які проводять спокійне життя, Христос прирівнює до "лжепророків". Очевидно, що під "багатими" Він розуміє не взагалі людей забезпечених, а таких, які відмовляються від Христа заради земних зручностей, б) не можна думати, щоб в цьому випадку Христос представляв учнів Своїх як жебраків, погано забезпечених і таких, що страждають під гнітом зовнішніх лих: становище їхнє у той час було дуже хорошим і вони не були нужденними. Ще менш підстав назвати "убогими" велике коло послідовників Христа: в це коло входили книжники, і люди заможні. Таким чином, цілком правильно буде розуміти блаженства в Євангелії від Луки в тому сенсі, що тут Христос має на увазі таку убогість і такі страждання, який роблять тих, хто переносить їх, вірними спадкоємцями Царства Божого. А такою вбогістю може бути тільки смиренне усвідомлення того, що людина не має вищого блага, до якого має прагнути людська душа і яке полягає не в зовнішньому благополуччі і не в тимчасовому задоволенні, а в тому, що наповнює душу вищим, небесним миром і блаженством. Такими убогими є не тільки учні Христа, що залишили свої заняття, щоб постійно слідувати за Христом, а взагалі всі, хто не знаходить для себе заспокоєння в благах цього світу і прагне до Христа, щоб почути Слово Його і в спілкуванні з Ним знайти для себе повну розраду. Ці люди і можуть втішати себе Його обітницею, що їм належить частка в Царстві Божому. Блаженні ті, що жадають тепер ... Друге і третє блаженство відноситься до тих, які нині, тобто в цьому земному житті, коли люди повинні страждати внаслідок прабатьківського гріха, наслідки якого не знищені і Христом, терпляче переносять заради Христа різні страждання. Втіху, яку їм тут обіцяє Господь, вони, звичайно, можуть сприймати поки тільки одною вірою і відчувають полегшення тільки в тій мірі, в якій дають в своєму серці простір дії Христа і Духа Божого. Повніше же розраду вони отримають тоді, коли Христос переможе все темні сили, що заважають щастю викупленого людства. Але страждання, які має тут на увазі Христос, - не тільки зовнішні: і люди цілком забезпечені щодо земного благополуччя можуть мати відчуття внутрішньої незадоволеності - можуть бажати іншого життя і плакати через невдачі, що зустрічаються їм на їх шляху до вищої досконалості. Блаженні ви, коли зненавидять вас люди ... Четверте блаженство відповідає восьмому і дев'ятому блаженствам в Євангелії Матфея. Воно означає ставлення світу до учнів Христа, яке викликається їх твердим сповіданням віри в Христа. Зненавидять - це слово означає настрій світу по відношенню до християн. Наступні вирази показують спосіб, яким світ виявить своє ставлення. Почасти це виразиться в тому, що християн будуть відлучатися - і від участі в богослужінні, і від участі в справах громадських. Таке відлучення називаюся у євреїв "нідуй" (пор. Ін. 9:22). І будуть ганьбити. Почасти ж настрій євреїв виявиться в осудженні християнського імені, яке послідовники Христа будуть носити як складову особливої спільноти. І знеславлять ім’я ваше заради Сина Людського. 23 Радійте того дня і веселіться, бо велика вам нагорода на небесах. Так робили пророкам батьки їхні. Можливо, тут натяк на те, що ім'я "християнин" буде використовуватися як лайка, як лайливе слово, а можливо, - навіть пророцтво про те, що вороги Христа викинуть з ужитку ім'я Христа (ἐκβάλωσι τὸ ὄνομα ὑμῶν) як ім'я лиходіїв, злочинців, не дадуть їм права навіть заявляти про своє існування як спільноти. Заради Сина Людського, тобто з тієї причини, що Син Людський - Христос, Якого будуть славити християни, стане предметом ненависті для світу. У той день. Тобто тоді, коли відчуєте цю ненависть світу. Батьки їхні. Це доповнення показує, що гоніння, які впадуть згодом на учнів і вірних послідовників Христа, не будуть чимось несподіваним: з найкращими людьми Старого Завіту - пророками - так само чинили предки сучасних Христу юдеїв, ворожих Євангелію. Аверкій, архієпископ Гордий через свою обраність, не в змозі примиритися з втратою своєї самостійності, єврейський народ почав мріяти про прихід такого Месії, який звільнить їх від чужоземного панування, помститься всім ворогам, запанує над євреями і поневолить всі народи землі, причому дасть їм суто казкове благополуччя: накаже морю викидати перли і всі свої скарби, одягне народ свій в багряницю, прикрашену дорогоцінним камінням і буде живити його манною, ще більш солодкою, ніж та, яка посилалася їм в пустелі. З такими хибними мріями про земне блаженство, яке дарує їм Месія, вони оточили Ісуса, чекаючи, що ось-ось Він проголосить Себе Царем Ізраїля, і віднині настане цей блаженний час. Вони думали, що настає кінець їх страждань і принижень, і вони будуть відтепер щасливі, блаженні. І у відповідь на ці їхні думки і почуття, Господь розкриває їм Своє євангельське вчення про блаженства, в корені розбиваючи їх хибні уявлення. Він, Христос, навчає тут того ж, про що говорив і Никодиму: нам необхідно переродитися духовно, щоб створити на землі Царство Боже, цей втрачений людьми рай, і тим приготувати собі блаженство вічного життя в Царстві Небесному. І перший крок до цього - усвідомити свою духовну вбогість, свій гріх і нікчемність, змиритися. Ось чому Блаженні убогі духом. Блаженні ті, що жадають тепер, бо насититеся. Тобто ті, що виконують у всьому волю Божу, досягнуть тієї праведності і виправдання Божого, яке дається за щире прагнення в усьому виконувати волю Божу. Блаженні ті, що плачуть тепер, бо втішитеся. Блаженні ті, хто, бачачи й усвідомлюючи свої гріхи, які перешкоджають їм вступити в це Царство, плачуть, тому що тоді у них є можливість примиритися зі своєю совістю і втішитися. Блаженні ви, коли зненавидять вас… Ті, що досягли такої духовної висоти, повинні бути готові до того, що цей гріховний світ, що "у злі лежить" (1 Ін. 5:19), зненавидить їх за ту правду Божу, носіями якої вони є, і почне гнати їх, паплюжити, злословити і всіляко переслідувати за їх відданість Господу Ісусу Христу і Його Божественному вченню. Тих, хто багато зазнає страждань тут за Христа, чекає велика нагорода на Небесах. Толкова Біблія У Луки (Лк. 6:12) спочатку говориться, згідно з Мф., що він «зійшов» на гору; але потім (Лк. 6:17), - що Він зійшов з гори і став на рівному місці. Ця остання обставина у Матфея пропущена; але ми не бачимо тут суперечності між євангелістами. Матфей не говорить, що Ісус Христос, зійшовши на гору, не сходив з неї, а тільки замовчує про це. Зі свідчень євангелістів можна тільки зробити висновок, що проповідь виголошена була в гірській місцевості Палестини, де, серед гір, були й рівнинні місця. Слово «рівному»..., що зустрічається в Новому Завіті тільки у Луки (Лк. 6:17), хоча і може, звичайно, означати «рівнину», але не завжди, і в цьому випадку тут йдеться просто про якесь рівне місце (невелике) серед гір. Що стосується слова «гора» у Мф., то до теперішнього часу всі спроби визначити її місцезнаходження можна вважати марними. «Цю гору до сих пір не могла визначити ніяка географія» (Вейс). Під час Ієроніма деякі думали, що тут мається на увазі гора Оливна. Але цього, каже Ієронім, ні в якому разі не могло бути, тому що перед тим і надалі вказується на Галилею. Сам Ієронім припускає, що це була гора Фавор «чи якась інша висока гора». Після закінчення промови Спаситель скоро прийшов в Капернаум, і з цього, за словами Ієроніма, також видно, що нагірна проповідь виголошена була в Галилеї. Пізніші католицькі екзегети (напр., Корнелій Ляпід) на підставі переказів «хорографів святої землі» висловлюються дуже самовпевнено, що ця гора називається «горою Христа», тому що на ній Христос мав звичай молитися і проповідувати. Вона знаходиться на захід від Капернаума кілометрів за три, неподалік від озера Галилейського і прилягає до міста Вифсаїди. Висота її така, що з неї можна бачити землю Завулонову, Нефалимову, Трахонітіду, Ітурі, потім Сеїр, Ермон і Ліван. Цінність свідчень цих «хорографів святої землі» можна визначити з того, що їх свідчення відносяться до часу не раніше 13 століття і зустрічаються тільки у латинян, тому самі по собі «не мають ніякого історичного значення». Думка про те, що це була так звана «гора блаженств» (суч. Курна або Карн Гаттін) слід вважати тільки «правдоподібною», але аж ніяк не цілком достовірною (зі слів К. Ляпіда не зрозуміло, чи має на увазі він саме цю гору). Самі євангелісти не називають гори за іменем… Думку про те, що це була «відома гора», Мейер вважає довільною і такою, що не відповідає аналогіям, - Мф. 14:23; Мф. 15:29. Зійшовши на гору, Господь сів. За Августином, цю обставину відносили до «гідності вчителя» (addignitalemmagistri). У євреїв проповідники зазвичай проповідували сидячи. Сам Христос не завжди проповідував сидячи (див. Ін. 7:37), а християнські проповідники проповідували, стоячи, тільки у виняткових випадках, коли вимовляли піднесені, більш пророчі, ніж повчальні, промови - Діян. 2:14; Діян. 13:16. Якийсь камінь, що лежав на поверхні, міг послужити простою і зручною кафедрою для Спасителя. Цан вказує, що Спаситель сів тому, що хотів проголосити довгу промову. Приступили до Нього ученики Його. Приступили (προσῆλθαν) - улюблене слово Матфея, зустрічається у нього 52 рази, 6 - у Марка, 10 - у Луки і тільки один раз (Ін. 12:21) у Іоана. Вираз вказує не на те, що одні учні наблизилися, а що вони тільки виділилися з натовпу і підійшли до Спасителя ближче, ніж інші. Розуміти тут 12 учнів можна тільки на підставі свідчення Луки (Лк. 6:13 і далі), Зі слів же Матфея цього прямо не видно, тому що він сказав раніше тільки про 4 учнів (Мф. 4:18), а покликання самого Матфея, за його свідченнями, було вже після нагірної проповіді (Мф. 9: 9). Питання досить задовільно вирішується тим, що тут слід, у всякому разі, розуміти взагалі учнів Христа, які встигли долучитися до Нього під час Його ранньої діяльності в Галилеї, але це не виключає можливості присутності біля Христа і 12-ти, в тому числі і Матфея, якби навіть вони не були ще покликані до учеництва. Христос почав їм і всьому народові (Мф. 7:28), говорити Свою проповідь. За словами Феофілакта і інших, Він учив не тільки учнів, а й народ. Питання про порівняння «нагірної проповіді» Матфея до «нагірної проповіді» Луки надзвичайно важке. Одні кажуть, що це одна і та ж промова, сказана при однакових обставинах і в один час, але тільки викладена в різних редакціях. Інші - навпаки, думають, що це були дві промови, сказані два рази з різних приводів і за різних обставин. На користь першої думки говорить те, що багато виразів у Матфея і Луки збігаються, напр., Мф. 7: 3-5 і Лк. 6: 41-42, або Мф. 7: 24-27 і Лк. 6: 47-49. Початок, хід думок і висновок обох промов майже однакові. Історичні обставини подібні. Проти тотожності речей вказує те, що схожість далека від повної точності: у Матфея Спаситель промовляє, як сказано вище, сидячи, у Луки - стоячи; у Матфея - на горі, у Луки - на рівному місці; перед проголошенням промови за Матфеєм у Спасителя були тільки чотири учні, за Лукою - 12. Грецька церква визнає обидві промови тотожними. Відмінності, на нашу думку, добре пояснюються тільки і виключно теорією фрагментів, причому зовсім не заперечується, що деякі частини вчення могли бути і повторені. Ми повинні припустити, що промова Спасителя була записана незабаром після її проголошення одним або кількома особами, і Матфей, і Лука скористалися записами промови... Не є неймовірним, що Матфей записав промову і сам. Думки новітніх критиків про компілятивний характер нагірної проповіді настільки хиткі, що майже не заслуговують ніякого розгляду, і спростовуються вже тим, що нагірна проповідь перевершує своєю глибиною розуміння навіть сучасних нам богословів, і тому зовсім не могла бути якоюсь вигадкою давнини. Один з новітніх німецьких критиків (Пейс) говорить, що ця промова Христа «всеосяжна і багатюща за змістом, і не вичерпується ніяким тлумаченням і не переживається ніяким людським життям». Нагірна проповідь, за словами того ж автора, є зрозумілою тільки з умов часу, коли вона була виголошена. З 107 стихів у Матфея, з яких вона складається, Луці належить тільки тридцять. Проповідь починається у обох євангелістів, Матфея і Луки, так званими «блаженствами». Про число їх було багато суперечок. Не входячи в подробиці, можемо вказати, що одні екзегети брали тільки сім блаженств на тій підставі, що в ст. 3 і 10 повторюються однакові вирази: «бо їхнє Царство Небесне», і тому ці два блаженства слід приймати за одне. Інші - що всіх блаженств десять, за аналогією з десятьма заповідями. Треті - вісім, вважаючи ст. 11 і 12 поясненням ст. 10. Деякі розглядали ст. 5 як глосу на полях. Зрозуміло, що питання про це не має суттєвої важливості. Число блаженств найкраще визначається самим словом «блаженні», яке повторюється дев'ять разів, і тому потрібно визнати, що всіх блаженств - дев'ять. Для вираження поняття про блаженства існують чотири грецьких слова: μακαριος, ευδαιμων, ευτυχης и ολβιος. Усі вони можуть бути перекладені як «щасливий». При першому ж погляді на ці слова відразу можна побачити, що тут не підходили ні ευδαιμων, ні ευτυχης, так як з першим з'єднується уявлення (чисто язичницьке) про щасливого демона, який живе в людині для сприяння його щастю, а друге - пов'язане з язичницькими поняттями про долю і випадок. Таким чином, залишалося або ολβιος, або μακαριος. Але ολβιος вказує, переважно, на зовнішнє щастя, мирське багатство. Mακαριος - переважно на духовне. Перше слово зовсім не зустрічається в Новому Завіті, друге - багато разів. У класиків слово μακαριος вживається для означення небесного, а також загробного блаженства богів і людей. У слові виражається уявлення про ідеальне щастя, без домішки земних скорбот, хоча воно вживається для означення і земного щастя, особливо в релігійному сенсі. Mακαριος відповідає єврейському ашре (ашар, ешер), яке означає переважно спасіння. Цим словом починається перший псалом. LXX переклали єврейське ашре через μακαριος 38 разів. Таким чином, під блаженними, якщо брати до уваги значення грецького і єврейського слова, можна мати на увазі людей, яким уготоване вічне спасіння і блаженство. Вони володіють внутрішніми достоїнствами, внутрішнім світлом і щастям уже тут, на землі. Слово блаженні служить керівною ідеєю для блаженств. Це видно і з того, що Спаситель повторює його у всіх блаженствах. Набагато важче пояснити вираз «убогі духом» (πτωχοὶ τῷ πνεύματι). Це утруднення збільшується внаслідок того, що у Луки (Лк. 6:20) сказано (грец.) просто «жебраки» без додавання «духом» (в слов. і укр. перекладах додано «духом»). У різних коментарях ми знайшли близько 20 перекладів цього виразу, вельми різних. Саме: жебраки; вбогі духом; смиренні; прийняли на себе добровільну бідність; духовно бідні; бідні грішники; бідні душі; бідні діти; люди, що займають низьке суспільне становище; гноблені; принижені; жалюгідні; нещасні; які потребують допомоги; надіються на Бога; блаженні в дусі (або духом) жебраки; благочестиві; люди, які відвернули від предметів нинішнього світу свої думки, серце і любов, і піднесли їх до неба, - так що якщо вони зовнішньо і здаються бідними, то відчувають себе задоволеними; а якщо за зовнішністю вони бувають багаті, то не приліплюються до своїх багатств, але бувають смиренні і скромні, старанно шукають Бога, бувають гостинні, роблять щедрі пожертви на справи милосердя, благочестя, або взагалі на що б то не було, якщо це потрібно служінням Богу і ближньому. З достатньою ймовірністю встановлено, що грец. πτωχοὶ відповідає єврейському ани, що означає бідний, жебрак, також смиренний, згорблений, лагідний. «Благочестивий, який обтяжується в своєму серці свідомістю, що він жалюгідний і безпорадний, звертається до Бога, і не знає і не очікує для себе ніякої допомоги, крім тієї, якої він просить від милосердного Бога, є істинний ани». Із зазначених переказів жоден, на нашу думку, не витримує критики. Найбільш ймовірним є переклад виразу через «смиренні», «скромні». Безсумнівно, що він може бути і прийнятий, принаймні, при елементарних поясненнях цього виразу. Однак це не означає зовсім, що такий переклад цілком достатній. Не кажучи про те, що поняття про смирення і скромність виражаються в подальшому πραείς, можна запитати, чому ж Спаситель не виразив їх через слово ταπεινος, якщо говорив саме про смирення, тому що ταπεινος з похідними багато разів зустрічається в Новому Завіті і було краще всім знайоме, ніж кілька загадкове πτωχοὶ τῷ πνεύματι. Якщо дійсно всі зазначені переклади неправильні, то чи можна і як пояснити зазначений вираз? Щоб пояснити його, скажемо, що з подібними труднощами екзегети зустрічаються при поясненні багатьох і подальших висловів Спасителя в нагірній проповіді. Від чого це залежить? На нашу думку, від того що нагірна проповідь володіє однією чудовою властивістю, на яку мало звертають увагу: ​​вона не допускає або допускає дуже мало відхилень в тлумаченні. Вона так добре пристосована до звичаїв і понять натовпу, що оточував Христа, що, як тільки ми забуваємо про натовп, так зараз же і вступаємо в область відхилень, і слова Христа робляться нам не зовсім зрозумілими. Це, звичайно, аж ніяк не перешкоджає розглядати вислови Христа і як абстрактне богословсько-теоретичне вчення; але при цьому ніколи не слід втрачати під ногами ґрунту, на який ми повинні спиратися при найближчому і конкретному поясненні нагірної проповіді. Нам потрібно, отже, перш за все, уявити, якою був натовп, що зібрався перед Христом, щоб зрозуміти значення першого блаженства, а за ним і інших. Цей натовп, звичайно, стояв перед Ним безмовно, з прихованим диханням, і очі всіх людей, що зібралися з різних місць, в різному одязі, різних вікових груп і становища звернулись на Нього. Ми бачимо, що натовп настільки уважний, що навіть зауважує, як і коли «Він відкрив Свої уста». Як ставиться до цього простолюду Сам Христос? Він не відганяє від Себе народу, хочете навчити його і вчить так, що слова Його, будучи цілком зрозумілі народу, одразу ж незабутньо карбуються в пам'яті і серці Його слухачів. Тому початок нагірної проповіді і, як побачимо, в деяких місцях продовження її, можна розглядати, як цілий ряд вітань Христа до присутніх, як деякий captatiobenevolendi з боку Великого Вчителя до Його численних простих слухачів. Якщо ми погодимося з цим тлумаченням, то нам, перш за все, постане до пластичності зрозумілим вираз«Блаженні вбогі духом», і ми не будемо мати потреби вдаватися до жодних довільних припущень і незадовільного перекладу. Хто бачив натовп або мав з ним справу, той добре знає, що він завжди складається з πτωχοὶ τῷ πνεύματι, жебраків духом. Якби було інакше, то жоден проповідник не бачив би ніякої натовпу біля своєї кафедри. Але і освічений натовп не представляє виключення; і не тільки натовп, а й кожна окрема людина. Стаючи, так би мовити, віч-на-віч перед вченням Христа і перед Його Особистістю, якій властива надзвичайна «сила духу», і окрема людина, і натовп відчувають завжди і цілком свою крайню духовну бідність, убогість і злидні. В одному випадку споглядання цього натовпу виразилося з боку Христа в жалі і піклуванні про нього з приводу його дійсних потреб (Ін. 6: 5; Мф. 15:32; Мк. 8: 2). І в цьому випадку Господь також, ймовірно, подивився з жалем на натовп і, вітаючи його, назвав всіх без винятку «жебраками духом». Ясно, що тут не було і думки про смирення, або про щось подібне, а лише просту характеристику людей, які прийшли до Христа слухати Його вчення. І тим більше відрізнявся бідністю духу той саме натовп, яка прийшов до Спасителя і, без сумніву, ловив кожне Його слово, - тим більше, внаслідок своєї крайньої протилежності тодішнього свого стану зі станом християнської освіченості і успіху в міру віку звершення Христового. У середовищі цього, що ще не просвітився і не прийняв собі дух Христового вчення, натовпу, почулися солодкі, чарівні звуки. Господь називає натовп щасливим саме внаслідок її християнської нерозвиненості через наявні можливості з повним і відкритим серцем і неушкодженим і нерозбещеним розумом сприйняти християнські істини, які є самий дух. Йому, цьому натовпу, який занедбали тодішні релігійні вчителі, належить Царство Небесне. До нього воно прийшло, і він його приймає. Такий найближчий, безпосередній сенс першого блаженства, цілком зрозумілий слухачам Христа і засвоєний ними. Зі сказаного випливає, що «жебраків духом» потрібно бачити, спостерігати, уявляти. Але точне визначення цих слів важко окреслити. Це ми повинні мати постійно на увазі і при поясненні інших блаженств, так само як і взагалі вчення, викладеного в нагірній проповіді. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться. (Лк. 6:21). Перш за все, зазначимо, що в різних кодексах стихи 4 і 5 переставлені, і ця перестановка була відома вже в другому столітті. Після першого блаженства (Блаженні вбогі духом) у Тішендорфа і у Вульгаті наступними є «блаженні лагідні». Але в кількох найважливіших кодексах (Синайський, В, С і багато інших) за першим блаженством ідуть «блаженні ті, що плачуть». Останній порядок може вважатися загальноприйнятим; він прийнятий і в нашому слов'янському і українському текстах. Різниця, звичайно, або зовсім не робить, або робить дуже мало впливу на зміст та суть блаженств. Чому вона сталася, сказати важко. …Набагато ймовірніше припустити, що Спаситель і тут хотів просто перерахувати властивості і характер людей, що мали стати громадянами утвердженого Ним Небесного Царства, підставою для чого був сам вигляд натовпу, а зовсім не вказувала на психологічний процес, в порядку поступовості, спрямований для приготування до Царства і на духовний розвиток людини (пор. Лк. 6:20 і дал., де блаженства вказані зовсім не в тому порядку, як у Матфея). На питання, чи вичерпують слова Христа все щастя людини в новому Царстві, або, іншими словами, чи перераховані повністю ті люди, які повинні стати блаженними, не можна відповісти. Можливо, якщо б перед Христом стояли ще й інші люди, які не були в навколишньому натовпі, то були б приєднані в Його промову й інші блаженства. Ми, принаймні, знаємо, що крім перерахованих Христом блаженних, гідних стати членами Його Царства, були і ще блаженні люди (Мф. 11: 6; Лк. 7:23; Діян. 20:35). … Спроби зблизити (Мф. 5: 3, 4) з Іс. 61: 1-3 і показати, що Христос тільки повторює слова пророка, можуть вважатися невдалими, тому що для будь-кого, що читає Біблію, абсолютно очевидно, що між промовою Христа про блаженства і вказаним місцем з пророка Ісаї немає ніякої схожості, за винятком лише окремих виразів. Однак могло бути і те, що порядок перших двох блаженств, тобто розміщення тих, що плачуть після убогих, міг бути визначений зазначеним місцем з пророка Ісаї. Що стосується самого значення слова «плачуть» (πενθοῦντες), то відмінність його від інших грец. слів, що виражають скорботу, смуток, мабуть, в тому, що воно означає скорботу, з'єднану з пролиттям сліз. Тому вказане грец. слово протиставляється сміху (Лк. 6:25; Як. 4: 9). Вираз означає взагалі і в буквальному, і переносному сенсі плач, і до того ж, переважно, внаслідок будь-яких страждань. Говорили, що тут мається на увазі плач через гріхи і т. п., значить знову віддалятися в область відхилень. Згідно з нашим поясненням, Христос, бачачи перед Собою жебраків духом, можливо, бачив і тих, що плачуть. Без сумніву, такі люди знайомі і кожному, навіть звичайному проповіднику. Якщо ж не було біля Христа тих, що плакав, то Він міг бачити їх раніше. Він їх вітав у другому блаженстві, незалежно від причини їхнього плачу. Слово «втішаться» якнайбільше відповідає слову засмучені, відрізняється повною природністю. Звичайно, для всіх дітей, що плачуть, найприродніший стан в тому, що вони будуть утішені. Слово «втішаться» не цілком, втім, висловлює думку грецького слова (παρακληθήσονται), яке означає викликати, закликати, потім говорити щось комусь, умовляти, переконувати, просити когось про допомогу і надавати допомогу. Останній вираз більш всього відповідає вжитому в 4 стихові παρακληθήσονται. Тому зміст розглянутого блаженства може бути такий: блаженні засмучені, бо вони отримають допомогу, від якої їх сльози припиняться. 5 Блаженні лагідні, бо вони успадковують землю. Під словом лагідні розуміються тихі, смиренні, незлобиві, скромні, сумирні. Таким людям протилежні суворі, роздратовані, дикі, брутальні. По Августину «лагідні ті, які поступаються безсоромним у справах (improbitatibaus) і не противляться злу, але перемагають зло добром» (Рим. 12:21). Грецьке πραος значить тихий, спокійний, лагідний, м'який, милостивий. Спостерігати лагідних людей можна всім, і тому сенс слова лагідні не являє особливих труднощів. Зате пояснення подальшого вислову «успадкують землю», представляє великі труднощі, тому що тут виникають наступні питання: яку землю? чому землю успадковують саме лагідні? Такі питання пропонував Златоуст. «Яку землю? Скажи мені. Деякі кажуть, що - духовну. Але це неправда, тому що в Писанні ми ніде не знаходимо згадки про духовну землю. Але що ж це значить? Христос тут чуттєву нагороду встановив, як і Павло». Яка тут саме чуттєва нагорода або земля Златоуст не пояснює. Деяке світло на ці слова Христа кидає обставина, що слова Його майже буквально схожі з словами Пс. 36:11: «лагідні успадкують землю» (οἱ δε πραεῖς κληρονομήσουσιν γῆν- LXX). У псалмі єврейському і у LXX слово землю вжито без артикля (взагалі землю, невідомо яку). В Євангелії - з артиклем. Показово, що вираз«успадковують землю» повторюється в псалмі кілька разів (Пс. 36: 9, 11, 22, 29, 34), і слово земля вживається в тому ж невизначеному значенні, як і у євангеліста. У псалмі ті, що надіються на Господа, лагідні, праведники, непорочні та ін. протиставляються лиходіям, людям лукавим, які роблять зло, нечестивим. Мова про винищення (на землі) лиходіїв, які, «як трава, скоро посохнуть і, як листя, зів'януть», «будуть знищені» зі своїм потомством. «Бачив я», говорить псалмоспівець, «безбожного грізного, що розрісся, немов саморосле зелене те дерево, але він минув, і ось немає його, шукаю його і не знаходжу». Отже, головна думка псалма полягає в тому, що нечестиві будуть замінені праведними і в цьому сенсі успадкують землю. Можна думати, що і Спаситель говорив в тому ж сенсі. Він говорив не про те, що лагідні успадкують святу землю, Палестину, а взагалі землю, стануть господарями землі, всесвіту. Історія виправдовує таке пророцтво. Християни, прийнявши християнські ідеали лагідності, незлобивості, смирення, дійсно успадковували землю, яка раніше зайнята була нечестивими (язичниками); процес цей триває до теперішнього часу і невідомо коли закінчиться. Блаженні голодні , бо вони наситяться. Ці слова самі по собі не представляють труднощів для тлумачення. Дещо складним представляється тільки слово «правда». Яка правда? Можна було б сказати, що під правдою мається на увазі істина; але тоді в грецькому стояло б αληθεια, а не δικαιοσύνην. Це останнє слово має безліч значень. В даному місці найімовірніше воно означає правду Божу, життя згідно з даними Богом законами і заповідями. Що стосується способу, прийнятого Христом, то він не незвичайний в священному писанні (див. Пс. 41: 2 і далі; Пс. 62: 2; Іс. 55: 1-3; Ам. 8: 11-14). Послідовники Христа повинні з такою ж силою прагнути до праведності перед Богом, з якою голодні намагаються знайти собі хліб, або спраглі воду. Див. Іс. 41:17. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. І тут, як у другому і четвертому блаженстві, нагорода поставлена ​​в найприроднішу відповідність з чеснотою. Слово милостиві вжито в сенсі взагалі людей, що виявляють милосердя, доброзичливість до ближніх, і не до одних тільки бідних. У Старому Завіті та сама істина була виражена дуже схоже з заповіддю Спасителя, але милість обмежена тільки по відношенню до бідних (Притч. 14:21 - LXX). Більш подібні слова Спасителя з словами пророка Осії - Ос. 6: 6; Мих. 6: 8. Абсолютно правильно зазначає Златоуст: «мені здається, що Він говорить тут не про одних тільки милостивих щодо роздачі майна, але і милостивих через справи. Бо різноманітні способи милості і широка ця заповідь». Що стосується помилування милостивих, то тут мається на увазі, на думку деяких тлумачів, помилування тільки на страшному суді. Але навряд чи Спаситель мав на увазі таке саме обмеження. Милостиві, звичайно, будуть помилувані на страшному суді, але це анітрохи не заважає тому, щоб їх милували і в тутешньому житті. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. Одна з найглибших істин. Умовою для бачення Бога визначається чистота серця. Але термін, вжитий для означення цього бачення, відноситься до ока, означає оптичне бачення. Оскільки з інших місць Писання видно, що людина не може бачити Бога, то потрібно думати, що мова тут образна, звичайне бачення означає духовне. Це видно і з поєднання термінів: чисті серцем «бачитимуть». Щоб бачити Бога, потрібна чистота серця. Що таке чистота серця? Такий стан людини, коли його серце, джерело почуттів, не затьмарене ніякими темними впливами порочних пристрастей або гріховних справ. Між абсолютною, або повною, і відносною чистотою серця існує в людях безліч проміжків, де спостерігаються напівхворобливість, напівдосконалість, як і в оці. Здатність людини бачити (духовно) Бога збільшується в міру очищення його серця, його совісті. Чисте серце = чиста совість. Хоча думка про можливість бачити Бога і існувала в давнину (пор. Пс. 23: 4-6), зустрічається, напр., кілька разів у Філона, але ми не знайшли прикладів, щоб бачення Бога, як в Новому Завіті, ставилося в залежність від чистоти серця (пор. Євр. 10:22). Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Що під миротворцями розуміються не самі лише мирні, спокійні люди, які самі нікого не чіпають і їх ніхто не чіпає, а й люди, які працюють з метою досягнення і проштовхування миру на землі, в цьому навряд чи можна сумніватися. Ієронім під миротворцями розуміє тих, «які спершу в серці своєму, а потім і серед незгодних між собою братів оселяє мир. Яка користь, якщо ти умиротворюєш чужих, а в душі твоїй борються пристрасті?»Але Ієронім не пояснює, чому миротворці назвуться (будуть визнані) синами Божими. Який зв'язок між миротворчістю і синівством? Чому назвуться синами Божими тільки миротворці? Що таке сини Божі? Коли миротворці назвуться синами Божими? Спроби вирішити ці питання за допомогою старозавітних аналогій, а також прикладів з рабинських і апокрифічних творів, не можуть вважатися вдалими. У цих останніх випадках миротворці іноді називаються просто «благословенними» або «блаженними», в інших «учнями Аарона»; або ж тут йдеться про «синів Божих», і ізраїльтяни називаються «синами Божими», але не тому, що вони миротворці. Потрібно визнати, що вираз Христа оригінальний і поєднання миротворчості з синівством належить тільки Йому. Що Він сказав і хотів сказати, пояснити надзвичайно важко. Не залишається нічого більше, як тільки скористатися тими поясненнями, які дають Златоуст і Феофілакт. Перший говорить: «справа Єдинородного Сина Божого полягала в тому, щоб з'єднати розділене і примирити ворогуючих». Отже, миротворці назвуться синами Божими тому, що наслідують Сина Божого. Феофілакт говорить, що тут «не тільки маються на увазі ті, що живуть в мирі з іншими, але і примиряючі інших, що сваряться. Миротворці і ті, які своїм вченням ворогів Божих приводять до Бога. Вони сини Божі. Бо і Єдинородний примирив нас з Отцем». Блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Маються на увазі не просто гнані, але гнані за правду. Люди, гнані за правду, зустрічаються часто і в усякому суспільстві. Правдиві бувають нетерпимі в поганому і порочному суспільстві. Під правдою можна розуміти взагалі істину. Оскільки ці люди не знаходять для себе спокійного місця на землі, серед поганих і порочних, то отримують обіцянку «царства» - земного в духовному сенсі і майбутнього - небесного. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Читання цього стиха сильно відрізняється. У численних рукописах і отцівських цитатах додається «скажуть всяке лихе слово». У Тішендорфа, Веста. Хорта, в кодексах Сін. і Ват. і в багатьох латинських перекладах (також і у Вульг.) слово ρημα (або відповідне йому лат.) пропущено. Але в значенні майже немає жодної різниці з прийняттям чи опущеннямρημα- в першому випадку мова представляється тільки трохи більш чіткою. Далі, recepta, Тиш., Вест. Хорт, всі унціальні (написані великими літерами) рукописи (крім D) приймають ψευδομενοι. Це слово пропущено в багатьох лат. перекладах і Вульгаті. В рос. перекладі передано ψευδομενοι: «неправедно». Такий переклад не тільки мало відповідає оригіналу, але і неточний сам по собі, тому що навряд чи кого можна лихословити праведно. Слов. «Лжуще» цілком точний; але українською і російською не можна висловити цього слова за допомогою дієприкметника, що і було, ймовірно, причиною, чому «лжуще» за потребою замінено словом «неправедно». Будучи точним, слов. переклад не вільний, проте, від двозначності: неясно, до чого слід відносити «Мене ради», до «лжуще» чи «рекут всяк зол глагол». Найімовірніше розуміти вираз так, що «Мене ради» відноситься до всіх попередніх дієслів «ганьбитимуть вас», «гнатимуть», «зводитимуть на вас усяке лихослів’я». «Відносити Мене ради тільки до останнього дієслова не рекомендується тому, що всі три дієслова в цьому виразі, які замінять (переслідувати, гнати) ст. 10, однаково мають потребу в цьому доповненні» (Цан). Спаситель говорить тут не про якийсь особливий можливий випадок (тоді стояло б на початку стиха «якщо» - ean - замість «коли»), але щодо очікуваної зневаги учнів, гонінь, лихослів'я, і ​​називає людей, які будуть переносити все це, щасливими. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас. (Лк. 6:23). До загального вислову Матфея «радійте і веселіться» у Луки додано «в той день», тобто в час зневаги, гонінь і лихослів'я, в сам день горя, що походить від усіх цих зол. Думка про вищу небесну нагороду людям, які не зустрічають, заради Христа, в цьому світі нічого, крім злоби, гонінь і зневаги, природна, і цілком відповідає вимогам здорової логіки і моральності. З думкою, що Спаситель тут розумів тільки учнів, і що тільки за посередництвом їх говорив до всіх інших, які мали намір наслідувати учням (Євф. Зігабен і ін.), Не можна погодитися. Те, що слова Його не відносилися тільки до найближчих учнів, це довела історія гонінь на християн. Думку свою Христос підтверджує тим, що «так гнали і пророків, що були перед вами», з одного боку, поставляючи і прославляючи Своїх слухачів на ступінь, однакову з пророками, а з іншого - вказуючи на загальний, звичайний характер пророчого жереба і служіння. Які саме факти гонінь на пророків Спаситель має тут на увазі, про це Він не говорить. Потрібно припускати, що слухачам Христа ці факти були добре відомі (пор. Діян. 7:52; Євр. 11: 32-40; Єр. 20: 2; 2 Хр. 25:21). У всіх блаженства червоною ниткою проходить і тонка, ледь помітна критика існуючих і звичайних думок і поглядів на щастя людини, і їм протиставляється абсолютно новий погляд на те, в чому полягає це щастя. Можна спостерігати, що в 13 стихові це вітання триває і навіть посилюється, достоїнство учнів Христа ще більше піднімається, але разом з тим, тепер уже щодо учнів, пробігає і легка, найсвітліша критика - на випадок, якщо учні не будуть відповідати своєму високому покликанню. Послання до євреїв святого апостола Павла, 13, 17 – 21 17 Слухайте наставникiв ваших i будьте покiрнi, бо вони постiйно дбають про душi вашi, як ті‚ що зобов’язанi дати звiт; щоб вони ро­били це з радiстю, а не зiтхаю­чи, бо це для вас не корисно. 18 Молiться за нас, бо ми певнi, що маємо добру совiсть, тому що в усьому бажаємо поводитися чес­но. 19 Особливо ж прошу робити це, щоб я скорiше був повернений вам. 20 Бог же миру, Який пiдняв iз мертвих Пастиря овець великою Кров’ю завiту вiчного, Господа нашого Iсуса Христа, 21 нехай вдосконалить вас у всякому доброму дiлi, на виконання волi Його, роблячи у вас благоугодне Йому через Iсуса Христа: Йому слава на вiки вiків! Амiнь. Толкова Біблія Безвладдя є злом і причиною сум'яття; але не менше зло - і непослух підлеглих, так як і від цього відбувається те ж саме. Втім, покора наставникам зобов'язує до багато чого і самих наставників. Нехай вислухають, каже Златоуст, не тільки підлеглі, а й начальники, що як підлеглі повинні бути слухняними, так і начальники повинні бути здоровими і невсипущими. А ти що говориш? Начальник не спить, накликає небезпеки на свою голову, несе покарання за твої гріхи, відчуває такий страх через тебе, а ти - лінуєшся, противишся, впадаєш в марнославство і не хочеш коритися! Тому апостол і додає: щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисно. Бачиш: начальник, якщо нехтують ним, не повинен мститися, але сльози і зітхання його служать найкращою помстою… зітхання начальника гірше всякої помсти. Коли… сам не може нічого зробити, тоді він закликає Владику; як за вчителя і вихователя, коли дитя не слухається його, призивається інший, більш суворий - так точно і тут (Злат.). "Підняв з мертвих Пастиря ..." Вчення про воскресіння Ісуса Христа повинно було показати євреям, що християни вірять не тільки в постраждалого Христа, приниженого, предмет спокуси (1 Кор. 1:23), а й повсталого з мертвих живим навіки, і тому великого і такого, що може допомагати віруючим в Нього (Рим. 10: 9; Євр. 4:14; Євр. 10:21). "Кров'ю завіту вічного ..." - відноситься як до виявлення величі Пастиря, що викупив овець Своїх цією кров'ю, так і до вдосконалення у всякому доброму ділі та Боговгодженні, для чого Кров Христова дає найбільш могутні сили і засоби.

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Повільно розвивається людина в сфері пізнання Бога. Минуть роки й роки, перш ніж розкриється в свідомості нашій велична картина Буття: творення світу з його космічними силами і явищами, й людини, коли «Господь Бог... вдихнув у лице її дихання життя» (Бут. 2, 7). Людина є сполучною ланкою між Богом і іншим творінням, адже в ній відбувається єднання створених космічних енергій з Нетварною. Будь-яка енергія, яка виходить від Бога, із Сутності Божества, сама по собі богословами іменується «божеством». Сутність, однак, не передається людині, але життя Божественне з'єднується з людиною силою Божественної дії. Акт обоження звершується через нетварну благодать. Найбільш яскравим прикладом у Новому Завіті є Фаворське одкровення: в зримому Світлі апостоли почули голос Отця: «Це Син Мій Улюблений». І Світло, і Голос (те й інше - незбагнені), - все було «божеством». Усім нам необхідно вчитися розрізняти енергії за їх походженням; нездатність розібратися в цьому питанні сповільнює процес нашого зростання в дусі. Не зайве підкреслити, що в молитві Ім'ям Ісуса ми не маємо нічого автоматичного або магічного. Якщо ми не звершуємо подвиг дотримуватися заповідей Його, то марним буде і призивання Імені. Сам Він сказав: «Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 7: 22-23). Дуже важливо, щоб ми уподібнилися Мойсеєві, який терпляче ніс подвиг, і немов споглядав Того, Хто є невидимим (пор.: Євр. 11, 27), і закликати Його з усвідомленням онтологічного зв'язку Імені з Іменованим, з Особою Христа. Любов до Нього зростатиме і вдосконалюватиметься в міру того, як збільшується і поглиблюється наше пізнання про життя улюбленого Бога. Коли ми як люди любимо когось, то з приємним відчуттям вимовляємо ім'я улюбленої особи і не втомлюємося від повторення. Так, і ще безмірно більше, і з ім'ям Господа. Коли улюблена нами особа все більше і більше розкривається перед нами в своїх даруваннях, то зростає і цінність людини для нас, і ми з радістю споглядаємо в ній нові риси. Так відбувається з ім'ям Ісуса Христа. Ми із захоплюючим інтересом відкриваємо в Його Імені нові таємниці шляхів Божих, і самі стаємо носіями тієї реальності, яка міститься в імені. Через це живе пізнання в самому досвіді життя нашого причащаємося вічності: «Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17, 3). Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас і світ Твій.

Євангельські читання 29 січня Євангеліє від Марка, 9, 33 - 41 33 Прийшли до Капернаума; і коли був у домі, запитав їх: про що дорогою ви міркували між собою? 34 Вони мовчали, бо дорогою сперечалися між собою, хто більший. 35 І, сівши, запросив дванадцятьох і сказав їм: хто хоче бути першим, нехай буде з усіх найменшим і всім слугою. 36 І, взявши дитину, поставив її посеред них і, обнявши її, сказав їм: 37 хто одного з таких дітей прийме в ім’я Моє, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той не Мене приймає, але Того, Хто послав Мене. 38 Відповів Йому Іоан, сказавши: Учителю, ми бачили одного, який Твоїм іменем виганяє бісів, а не ходить за нами; і заборонили йому, бо він не йде слідом за нами. 39 Ісус сказав: не бороніть йому, бо нема нікого, хто сотворить чудо в ім’я Моє і зможе скоро лихословити на Мене. 40 Бо хто не проти вас, той за вас. 41 І хто напоїть вас чашею води в ім’я Моє, тому що ви Христові, істинно кажу вам, не втратить своєї нагороди. Аверкій, архієпископ Після чудесної сплати мита в Капернаумі (Мф. 17: 24-27) ... учні, сперечалися між собою про те, хто з них більший, тобто хто з них матиме переваги за владою і честю в тому царстві Месії, заснування якого вони скоро очікували ... «Не прагніть першості в Моїй Церкві», немов Господь: «бо з першістю з'єднані будуть і найбільша праця і найбільше самозречення, і аж ніяк не спокій і слава, як ви думаєте». Закликавши потім дитя, яке за свідченням Никифора, стало згодом священномучеником Ігнатієм Богоносцем, єпископом Антиохійським, Господь поставив його серед учнів ... Одночасно Господь дав ученикам Своїм і урок про взаємини між членами Царства Христового: всякий, хто з любов'ю буде ставитися до таких малих дітей або взагалі до людей лагідних і смиренних, схожих на дітей, в ім'я Христа, тобто на виконання Моєї заповіді про любов до всіх слабких і принижених, той зробить це немов Мені Самому. Далі промова Господа, що викладається єв. Матфеєм без перерви, за єв. Марком та Лукою, була перервана словами Ап. Іоана про людину, що виганяє бісів ім'ям Христовим. Слова Господа про те, що хто приймає всякого слабкого і смиренного, приймає Самого Христа, нагадали Апостолу Іоану бачену ними людину, який Іменем Ісуса виганяла бісів, але так як не ходила з ними, то вони заборонили Його робити це. Своїм ніжним чуйним серцем Ап. Іоан, очевидно, відчув, що в даному випадку Апостоли вчинили всупереч вченню Христа. З того, що вони, все залишивши, пішли за Христом і були обрані Ним в число 12-ти найближчих і довірених учеників Його і навіть прийняли благодать зцілення, вони зробили привід до звеличування і вважали себе вправі забороняти діяти іменем Христовим людині, який не належав до їх числа. Тим часом, під час відкритої ворожнечі вождів єврейського народу, небезпечно було бути явним учнем Христа і всюди слідувати за Ним. Тому у Господа було багато таємних учнів, до числа яких, як відомо, належав, напр., Йосиф Аримафейський. Ймовірно, одного з таких таємних учнів Христових, що не зважувалися відкрито слідувати за Ним, і зустріли апостоли, коли він ім'ям Христовим виганяв бісів. Апостоли не захотіли визнати його своїм і заборонили продовжувати йому свою діяльність, мотивуючи свою заборону тим, що він не ходить з ними. Господь Ісус Христос не схвалив їх вчинку. «Не бороніть йому», сказав Він до них, не забороняйте, бо той, хто творить чудо в Ім'я Моє, безсумнівно вірує в Мене: Хто вірує ж в Мене не може бути ворогом Моїм, принаймні сьогодні і в найближчому майбутньому. Тому не забороняйте творити добрі справи в ім'я Моє тим, хто чомусь не зважується відкрито оголосити себе Моїми учнями: навпаки, сприяйте їм ... Зовсім інше говорив Господь про людей, які схожі на ниву, багато оброблювану, багато зрошувану і, проте, безплідну: якщо такі люди не за Христа, якщо вони не холодні й не гарячі, то це вже означає, що внутрішнім своїм єством вони проти Нього (див. Мф. 12:30). …І знайте, що той, хто надасть будь-яку допомогу Моїм послідовникам в Ім'я Моє, хоча б напоїть чашею холодної води, «не втратить своєї нагороди». Послання до євреїв святого апостола Павла, 11, 8, 11 - 16 8 Вiрою Авраам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок, i пiшов, не знаючи, куди йде. 11 Вiрою i сама Сарра‚ неплiдна‚ одержала силу прийняти сiм’я i, незважаючи на вiк, народила, бо знала, що вiрний Той, Хто обiцяв. 12 I тому вiд одного, i до того ж омертвiлого, народилось так багато, як багато зiрок на небi i як незлiченний пiсок на морському березi. 13 Усi цi померли у вiрi, не одер­жавши обiтниць, а тiльки здалеку бачили їх i радiли та говорили про себе, що вони подорожні й пришельцi на землi; 14 бо тi, якi говорять так, показують, що вони шукають батьківщини. 15 I коли б вони в думках мали ту батьківщину, з якої вийшли, то мали б час повернутися; 16 але вони прагнули кращого, тобто небесного; тому i Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнiм Богом; бо Вiн приготував їм мiсто. Толкова Біблія «Так як ті, що увірували з іудеїв, дивилися на них (праотців), як на таких, що отримали незліченні блага, то (апостол) і каже, що ніхто з них нічого не отримав, що всі залишилися ненагородженими і жоден з них не отримав відплати ... Але бачачи, що обіцянка не виконується, він (Авраам) не сумував ... і анітрохи не переймався, бо обітниця могла виповнитися потім, в нащадках його...» (Злат.). «Вірою і сама Сарра ...» «Цим почав з метою докорити, немов вони виявилися малодушними жінками... Але дехто скаже, як може бути названа віруючою та, яка засміялася? Правда, сміх її від невіри, але страх - від віри; слова її «Я не сміялася» (Бут. 18:15) походили від віри. Після того, як не стало невіри, з'явилася віра...» (3лат.). «Усі ці померли у вірі, не одержавши обітниць...» «Тут виникають два питання: як, сказавши, що Енох не бачив смерті, говорить тепер: «у вірі померли ці всі»? І ще: як, сказавши "не одержавши обітниць», говорить, що Ной отримав в нагороду спасіння свого сімейства, Енох був переселений, Авель «ще глаголить», Авраам одержав землю?.. «Всі» - каже він, - тут не тому, щоб вони всі померли, але тому що, за винятком Еноха, дійсно померли всі, кого ми знаємо померлими. А слова «не одержавши обітниць» - справедливі, тому що обітниця, що отримав Ной, не до них відносилася. Про які ж обітниці він говорить? .. То не було обітницею, що Авель став предметом подиву, Енох був переселений, Ной врятувався від потопу; все це даровано їм за чесноту, і було деяким передвістям майбутнього ... Очевидно, що тут потрібно розуміти особливі майбутні обітниці, натяк на які робиться в подальших словах апостола, що здалеку бачили їх і раділи (пор. Ін. 8:56) і під якими слід розуміти все, сказано про майбутнє, про воскресіння, про Царство Небесне і про інше, про що проповідував Христос, прийшовши на землю, - це саме він має на увазі під обітницями, яких патріархи хоча не отримали, але закінчили життя, сподіваючись на них, і уповали за однією вірою» (Злат). «Святі були мандрівниками і прибульцями. Як і яким чином? Де Авраам визнає себе мандрівником і прибульцем? Можливо, і він визнавав. А що визнавав себе таким Давид, це безсумнівно (Пс. 38:13). Ті, які жили в наметах і за гроші купували місця для поховання, очевидно, були такими мандрівниками, що навіть не мали де ховати мерців своїх. Чи не називали вони себе мандрівниками по відношенню тільки до однієї землі Палестинської? Ні, по відношенню до цілого всесвіту, і це справедливо: вони не бачили в ньому нічого такого, чого бажали, але все було для них дивне і чуже» (Злат.). Вони шукали батьківщини. «Якої? Чи не тої, яку залишили? Ні. Що перешкоджало їм, якби вони хотіли повернутися туди і бути її громадянами? Вони шукали вітчизни небесної. Так поспішали вони піти звідси і так догоджали Богу; тому і сам Бог не соромиться називатися Богом їх. О, яка честь! Він вирішив називатися їх Богом. Але що, скажеш, важливого в тому, що Він не соромиться називатися Богом їх, коли Він називається Богом землі і Богом неба? Це важливо, воістину важливо, і служить знаком великого блаженства. Чому? Тому, що він називається Богом неба і землі так само, як і Богом язичників; Він Бог неба і землі, як Творець їх, а Богом тих святих він називається не в цьому сенсі, а як близький друг їх» (Злат.).

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Забуття про онтологічний характер Імен Божих, відсутність досвіду цього в молитвах і тайнозвершеннях спустошила життя багатьох. Для них молитва і самі таїнства втрачають свою вічну реальність. Літургія стає з Божественного акту простим спогадом, психологічним або ментальним. Багато людей дійшло до того, що вважають молитву марною втратою часу, особливо якщо по їхніх молитвах про наші життєві потреби не відбулося того, про що вони просили... А єднання з Богом нашого єства - чи не є найважливішим дивом нашого буття? Це є та «блага частка», яка не віднімається від нас смертю. Факт воскресіння нашого в Богові - ось що перебуває в центрі нашої уваги як останній сенс нашого явлення у світ. Любов до Христа, що заповнює всю людину, радикальним чином змінює наше життя. Він - Боголюдина - поєднав в Самому Собі цих двох, і через Нього ми маємо доступ до Отця. Чи є щось більше, чого можна прагнути? Ті, що полюбили Христа і Ім'я Його, насолоджуються читанням Євангелія і загалом Святого Письма. Імена Божі, Сенс і Світло, що сходять від них, ваблять до себе дух людини, і він нічим іншим не може захопитися. З яким високим натхненням говорить Петро: «Немає iншого iменi пiд небом, даного людям, яким належало б спастися нам» Або: «Срiбла й золота у ме­не нема; а що маю, те даю тобi: в iм’я Iсуса Христа Hазорея встань i ходи» (Діян. 4:12; Деян. 3:6). У іншому випадку апостоли «однодушно пiднесли голос до Бога й сказали: «Владико Боже, Що створив небо, й землю, i море та все, що є в них!.. споглянь на погрози їхнi (царів і володарів світу цього: Іродів І Пилатів з язичниками й людьми ізраїльськими) i дай рабам Твоїм з усiєю смiливiстю промовляти слово Твоє, коли Ти простягаєш руку Твою на те, щоб зцiлення, знамення й чудеса творилися iменем Святого Сина Твого Iсуса». I пiсля молитви їхньої захиталося мiсце, де вони зiбра­лись, i сповнилися всi Духа Святого, i промовляли слово Боже з дерзновенням... i велика благодать була на всiх них» (Діян. 4: 24-33). І так все Святе Письмо від початку до кінця сповнене свідченням про Бога через Імена Його. І не перестає насолоджуватися дух наш під час зустрічі зі святими словами, і благословляє душа Бога, що дав нам цей безцінний дар.

Євангельські читання 28 січня Євангеліє від Марка, 9, 10 - 16 10 І вони тримали в собі це слово, допитуючись: що то означає, — воскреснути з мертвих. 11 І спитали Його: як же книжники говорять, що раніше належить прийти Іллі? 12 Він же відповів їм: Ілля повинен прийти раніш і приготувати все; і як написано про Сина Людського, Йому належить багато постраждати і бути зневаженим. 13 Але кажу вам, що Ілля прийшов, і вчинили йому, як хотіли, як написано про нього. 14 Прийшовши до учеників, побачив багато народу біля них і книжників, які сперечалися з ними. 15 І відразу, побачивши Його, всі люди здивувалися, і, підбігаючи, вітали Його. 16 Він запитав книжників: про що сперечаєтеся між собою? Аверкій, архієпископ Св. Марк додає при цьому подробицю, звичайно, зі слів самого Петра, що учні «тримали в собі це слово», не розуміючи для чого Господу потрібно померти, щоб потім воскреснути. Переконані тепер уже цілком, що їхній Учитель Ісус є дійсно Месія, вони запитують: «як же книжники говорять, що раніше належить прийти Іллі?» Господь підтверджує, ніби треба Іллі дійсно раніше прийти «і приготувати все», по-грецьки, власне, «відновити» - «апокатастісі», тобто, як передбачав пророк Малахія (Мал. 4: 5-6): «навернути серця батьків до дітей і серця дітей до батьків їх» або відновити в душах людей початкові добрі і чисті почуття, без чого справа Месії не могла б бути успішною, бо не знайшла б сприятливого підґрунтя в серцях людей, зашкарублих і скам'янілих від тривалого порочного життя ... «так і Син Людський має постраждати від них», тобто, як не пізналися Іллю і умертвили його, так не знатимуть і Месію, і також вб’ють Його. «Кажу ж вам», говорить далі Господь, «як Ілля вже прийшов, і не пізнали його», тобто Ілля вже прийшов в особі Іоана Хрестителя, який був наділений від Бога силою Іллі і духом, подібним до нього, але його не впізнали, вкинули його в темницю і умертвили його. Про зцілення біснуватого отрока оповідають всі три синоптики, вказуючи, що воно звершене Господом відразу після сходження з гори Преображення. У цей час багато людей зібралося біля учнів Христових, що чекали Його біля підніжжя гори. За св. Марком, учні мали суперечки з книжниками. Той же Марк свідчить, що «весь народ», побачивши Христа, що зійшов з гори, «здивувався», ймовірно тому, що на обличчі Його і на всій зовнішності зберігся ще якийсь відблиск тієї слави, якою Господь засяяв на Фаворі. Толкова Біблія Питання, запропоноване учениками під час сходження з гори, передбачає, що вчення книжників, за яким до встановлення месіанського царства прийде Ілля, знаходилося в суперечності з тим, що ученики щойно пережили, або з думками, які з'явилися у них внаслідок преображення. Не явлення Іллі само по собі, а негайне після явлення зникнення його, здавалося, суперечило вченню рабинів. Де ж було місце для діяльності Іллі, коли Христос повинен був скоро померти і воскреснути? На підставі слів Мал. 4: 5-6 очікували, що Ілля не тільки наверне окремих ізраїльтян і приготує їх до дня одкровення, а й сприятиме відновленню всієї нації. Мк. 9:12. Переклад цього стиха неточний. Буквально: Ілля прийде і відновить все. У словах Спасителя міститься відповідь на питання учеників. Спочатку формулюється передана учениками думка книжників, а потім Спаситель поправляє його в наступному стихові. Те, що кажуть книжники, справедливо; але не про того Іллю, який з'явився під час преображення, а про іншого. Ісус Христос говорить, що прийшов Ілля, розуміючи Іоана Хрестителя. Іоан, не будучи Іллею у власному розумінні, безсумнівно, прийшов в духові й силі Іллі (Лк. 1:17). У цьому останньому сенсі і називає Іоана Іллею Спаситель. Те, що Іоан не був визнаний або, краще, упізнаний, як Ілля, це зрозуміло. Важче зрозуміти вираз «зробили з ним, як хотіли». Тут, звичайно, натяк на історичні обставини смерті Хрестителя, але, можливо, і на відмінність життя першого Іллі і другого. З першим Іллею люди не могли чинити, як хотіли. Він був узятий живим на небо. Іоан же - страчений. У попередніх стихах Спаситель жодного слова не сказав про Іоана Хрестителя, але образна мова Його показувала, що Він говорив саме про нього. Ученики зрозуміли тепер це. Послання до євреїв святого апостола Павла, 10, 35 – 11, 7 35 Отже, не покидайте уповання вашого, яке чекає велика нагорода. 36 Терпiння потрiбне вам, щоб, виконавши волю Божу, одержати обiцяне. 37 Бо ще «неба­гато, зовсiм небагато‚ i Грядущий прийде i не забариться». 38 «Праведний вiрою живий буде; а коли хто вагається, не благоволить до того душа Моя». 39 Ми ж не з тих, що вагаються на погибель, але стоїмо у вiрi на спасiння душi. 1 Вiра ж є здiйснення очiку­ваного i впевненiсть у невидимому. 2 Через неї були засвiд­ченi древнi. 3 Вiрою пiзнаємо, що вiки створенi Словом Божим, так що з невидимого сталося видиме‚ 4 вiрою Авель принiс Боговi жерт­ву кращу, нiж Каїн, нею дiстав свiдчення, що вiн праведний, як засвiдчив Бог про дари його; нею вiн i після смерти ще говорить. 5 Вiрою Енох переселений був так, що не бачив смерти; i не стало його, тому що Бог переселив його. Бо ще до свого переселення вiн мав свiдчення, що догодив Богу. 6 А без вiри догодити Боговi неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вiрував, що Вiн є, i тим, хто шукає Його, дає винагороду. 7 Вiрою Hой, дiстав­ши одкровення про те, що було ще невидиме, побожно приготував ковчег для врятування свого дому; нею осудив вiн увесь свiт i зробив­ся спадкоємцем праведности через вiру. Толкова Біблія ... Ви маєте потребу в терпінні, а не в множенні подвигів, щоб не втратити даного вам; для вас не потрібно нічого іншого, крім того, щоб стояти, як стоїте, щоб, дійшовши до кінця, ви могли отримати обіцяне ... Вам потрібно лише одне: терпляче чекати (виконання обіцяного), а не знову боротись" (Злат.). Сутність віри полягає насамперед у здійсненні очікуваного, причому під цим очікуваним маються на увазі обітовані блага майбутнього. У ставленні до невидимого віра є те ж саме, що дотик і безпосереднє споглядання видимого. «Віра є споглядання неявного і веде до такого ж повного переконання в невидимому, як у видимому. Як неможливо не вірити, мабуть, так неможливо існувати вірі, коли хто не переконаний в невидимому цілком так, як у видимому. Об’єкти надії не мають дійсності, але віра дає їм реальність; так, наприклад, воскресіння ще не було і немає в дійсності, але надія робить його реальним в нашій душі» (Злат.). «Стародавні» - грец. πρεσβύτεροι - все безліч великих людей минулих часів, керувалися вірою і є типовим зразком для нашого наслідування. «Звідки, каже, відомо, що Бог створив все «словом»? Розум не говорить цього, і нікого не було тоді, коли це відбувалося. Відомо за вірою; це пізнання є ділом віри. Тому він і сказав: «вірою пізнаємо» (Злат.). «Він (Енох) показав віру більше Авеля... Хоча він жив і після Авеля, але те, що трапилося з Авелем, могло відвернути його від чесноти ... Авель шанував Бога, і Бог не забув його. Яка користь померлому від того, що брат його покараний?.. Нічого такого Енох не сказав і не подумав, але залишив все це, знаючи, що якщо є Бог, то без сумніву є і винагорода, хоча тоді ще нічого не знали про воскресіння...»(Злат.). «Переселення Еноха відбулося незабаром, на самому початку, для того, щоб людство живило надію на знищення влади диявола... Він спершу попустив смерті вразити праведника, бажаючи сином налякати батька. Щоб показати, що рішення Його залишається у всій силі, Він піддав цьому покаранню негайно не злих людей, а навіть блаженного Авеля; а незабаром після нього переселив Еноха. Він не воскресив першого, щоб люди не впадали в безпечність, а останнього переселив; Авелем настрашив, а Енохом вселив ревність щодо боговгодження» (Злат.). Друга половина 6-го стиха визначає предмети віри (що Бог «є» і що Він - «Винагороджувач») з явним бажанням дати розраду і взиваючи до терпіння читачів… «Приклад Еноха був тільки прикладом віри, Ноя ж (приклад) - і зневіри. Комфорт та умовляння буває досконалим тоді, коли видно не тільки те, що віруючі удостоюються честі, а й те, що невіруючі зазнають протилежного (Злат). … «У тому і виявилася його праведність, що він повірив Богові. Така властивість душі, щиро відкритої до Нього, яка не знає нічого достовірнішого слів Його, а невірству властиво протилежне. Зрозуміло, що віра виправдовує... » (Злат.).

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Ім'я Ісус і як сенс-пізнання, і як «енергія» Бога, спрямована до світу, і як власне ім'я Його - онтологічно пов'язане з Ним. Воно є духовною реальністю; Його звукова сторона може зливатися з його реальністю, але не обов'язково. У звукові воно давалося багатьом смертним, але коли ми молимося, ми вимовляємо його з іншим змістом, з іншим налаштування духу нашого. Воно для нас - міст між нами і Ним; воно є каналом, яким до нас приходять потоки божественної сили. Як таке, що зійшло від Святого Бога, - воно святе і освячує нас через призивання його. З цим Іменем і через нього молитва набуває якоїсь відчутності: воно єднає нас з Богом. У ньому, цьому Імені, присутній Бог, як у якомусь сосуді - коштовній вазі, повній пахощів. Через нього надсвітовий стає відчутно іманентним. Як божественна енергія воно виходить від Сутності Божества і божественне саме по собі. Коли ми молимося з усвідомленням викладеного вище, молитва стає і страшним, і одночасно урочистим актом. У давнину була дана заповідь - не призивати Імені Бога марно; Господь же дав заповідь і обітницю «просити Отця в ім'я Його». Усі Імена Божі розкрилися нам через пришестя Христа в їх більш глибокому значенні, і ми повинні були би благоговійно трепетати, як це відбувається з багатьма подвижниками, серед яких мені довелось жити, вимовляючи Святе Ім'я Ісуса. Зухвало сказати, що і я міг би бути свідком живим, що достойне призивання цього Імені робить присутність Вічного Бога такою, що заповнює все наше єство, відносить розум в інші сфери, дає нам особливу енергію нового життя. Світло Божественне, про яке нелегко говорити, приходить з цим Іменем. Ми знаємо, що не тільки Ім'я Ісус, але і всі інші Імена, відкриті нам Звище, онтологічно пов'язані з Ним - Богом. Ми знаємо це з досвіду Церкви. Усі таїнства в Церкві нашій відбуваються через призивання Імен Божих, і, перш за все, - Святої Трійці: Отця і Сина і Святого Духа. Усе наше богослужіння засноване на призиванні Імен Божих. Ми не приписуємо їм, як звуковим явищам, магічної сили, але промовляючи їх в істині сповідання віри і в стані страху Божого, благоговіння й любові, - ми воістину маємо Бога разом з Його Іменами. Багато поколінь священнослужителів зберегли пізнання про силу Імені Бога і звершували таїнства з глибоким відчуттям присутності Живого Бога. Їм відкрилася таємниця священнодійства Божественної Літургії. Для них не було сумнівів, що Кров і Тіло Христа являються перед нами у своїй справжній реальності. Над ними було призване Ім'я Того, Який, коли вимовляє слово, то слово стає «фактом». «І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло» (Бут. 1: 3).

Євангельські читання 27 січня Євангеліє від Марка, 8, 30 - 34 30 І заборонив їм, щоб нікому не говорили про Нього. 31 І почав навчати їх, що Сину Людському належить багато постраждати, і відцураються від Нього старійшини, первосвященики та книжники, і буде вбитий, і на третій день воскресне. 32 І говорив про це відкрито. Але Петро, відізвавши Його, почав перечити Йому. 33 Він же, обернувшись і глянувши на учеників Своїх, заборонив Петрові, кажучи: відійди від Мене, сатано, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське. 34 І, покликавши народ з учениками Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Аверкій, архієпископ Євангелісти Марк і Лука цим тільки і обмежуються, додаючи, що Господь наказав їм суворо не говорити про Нього, але св. Матфей додає до цього ... (Мф. 16: 17-19), що Господь Своїм учням заповів не говорити про Себе, як про Христа, щоб не розпалювати пристрастей в народі, що мав хибне уявлення про Месію. Після сповідування учениками Його, що Він є Месією і Сином Божим, Господь сповіщає їм про страждання, що чекають Його в Єрусалимі, щоб приготувати їх до думки про земну долю Месії, спростувати також чуттєві уявлення іудеїв про Месію і посвятити учнів у велику таємницю Свого спасенного подвигу. Глибоко відданий Господу Петро все ще не звільнився від іудейських уявлень про Месію, як про земного царя. Полум'яний і рішучий Петро не міг винести цього одкровення свого улюбленого Учителя, але, не наважуючись при всіх суперечити Йому, відкликав Його в сторону і сказав : «Будь милостивий до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!» (Мф. 16:22). Ці слова виражають думку, що страждання і смерть несумісні з достоїнством Ісуса Христа, як Месії, як Сина Божого. Господь відповідає на це з обуренням: «Відійди від Мене, сатано!» (Мф. 16:23; Мк. 8:33). Він явно відчув, що не той казав, намагаючись відхилити Його від майбутніх страждань, але сам спокусник-сатана, скориставшись чистими почуттями Петра, щоб привести людську природу Ісуса до вагання перед подвигом спокутування гріхів людського роду. Показово те, що Господь, що недавно назвав Петра «каменем», раптом називає його «сатаною»; цим спростовується помилкове вчення римо-католиків, ніби Церква Христова заснована Господом на людській особистості Петра. Чи може бути настільки мінлива, непостійна і нестійка основа Церкви Христа, яку «не здолають врата пекла?» І вже якщо розуміти всі слова Господа буквально, то довелося б зробити абсолютно безглуздий і неможливий, проте строго логічний, з точки зору католиків, висновок, ніби Церква заснована на сатані! «Думаєш не про те, що Боже, а про людське», - додає Господь (Мф. 16:23; Мк. 8:33). Тобто Ісус Христос хоче сказати, що Петро думає не про те, що потрібно Богові, що Він визначив щодо страждань і смерті Месії, але про те, що вигідно іудеям: ніби Месія - просто людина, хоча і могутній цар-завойовник. Людині властиво берегти своє життя, уникати страждань і прагнути до благополуччя, до життєвих задоволень і насолод. Але це - шлях, на який прагне вивести людей диявол, бажаючи їх смерті. Не такий шлях Христа і Його істинних послідовників. Хто хоче йти за Мною - бути істинним послідовником, хай зречеться самого себе: відречися від себе, відмовся від своєї природної волі і прагнень, і візьми свого хреста - налаштуй себе так, щоб заради Христа бути готовим на всі випробування і страждання, аж до смерті, і наслідуй Христа в Його подвигу самозречення, самовідданості. Толкова Біблія Те, що Ісус є Христос, Месія, Син Божий, це ще могло бути зрозумілим і ученикам, і народу. Але те, що з такими назвами поєднувалися передбачені Христу страждання, це було незрозумілим навіть і самим ученикам. Якби ученики передчасно розкрили перед народом думку про страждання Христа, то це могло б перешкодити виконанню божественних задумів про страждання і, таким чином, зробити неповним справжнє і правильне здійснення месіанської ідеї. Тому Спаситель, як видно з виразів євангелистів, наполегливо і суворо забороняє ученикам говорити про те, що їм було відкрито не плоттю і кров'ю, а Отцем Його Небесним. Мк. 8:31. Галилейське служіння Христа простому народу тепер закінчилося. Слово «старійшини» або «пресвітери» спочатку додавалося до таких старих людей, які могли бути в раді представниками решти населення. Але задовго до часу Христа назва ця перестала означати вік і зробилася назвою посади. Воно означало осіб, які вважалися придатними, по своєму високому або впливовому становищі в суспільстві, увійти до складу сенату. Старійшини Синедріону були, без сумніву, головними особами в державі. Вони були немов шейхами народу. Слово «шейх» означає «старий». Матфей подає наступне: І, відізвавши Його, Петро почав заперечувати Йому: будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою! Мк. 8:32 тільки один додає слова: «і говорив про це відкрито». Слів, які вимовив Петро, ​​Марк не подає, і вони зустрічаються лише у Матфея. Заперечення Петра ґрунтувалося на тому, що його сповідання було абсолютно протилежним словам Христа про Його страждання. Мк. 8:33. Заперечення Петра свідчить про те, що ні він, ні інші ученики недостатньо розуміли слова Христа про Його істинне месіанське достоїнство. «Петро, ​​розглядаючи справу з людського і плотського міркування, думав, що страждання Христа є ганебним і Йому не властивим» (Золот.). Відповідаючи Петру, Христос, за Златоустом, сказав, що перешкоджати Йому і журитися через Його страждання не тільки шкідливо і згубно для Петра, але що він і сам не може спастися, якщо не буде завжди готовий померти. Деякі тлумачі думали, що не Петро був звинувачений, а злий дух, який вселив апостолу такі слова. Тут вжито такий же вислів, який Спаситель вжив у Мф. 4:10. І, без сумніву, Він висловив його щодо того ж самого спокусника. Він глянув на мить крізь Петра і побачив за ним Свого ворога, що майстерно скористався забобонами, запальністю і чесністю недосвідченого апостола. Насправді ж це була колишня спокуса, яка була тепер здійснена через Петра - уникнути страждань, гоніння, злісної ненависті, зневаги і смерті, і замість цього заснувати земне панування у повноті влади над земними престолами. Мк. 8:34. Матфей каже, що ця промова була сказана тільки ученикам; Марк - ученикам і народу; Лука - всім. Дуже важко пояснити, звідки взявся тут народ. Мова євангелистів показує, що події не відбувалися з такою швидкістю, як це у них вказано. Златоуст пояснює стих так: «Я (каже Спаситель) не примушую, але надаю це власній волі кожного. Тому і кажу: якщо хто хоче. Я запрошую на добру справу, а не на злу і важку, не на страту і муки, до чого Мені потрібно було б примушувати. Справа сама по собі така, що може вас залучити. Говорячи таким чином, Христос тільки сильніше привертав до слідування за Ним». Хрест не може означати тут насильницької смерті. Послання до євреїв святого апостола Павла, 10, 1-18 1 Закон, маючи лише тiнь майбутнiх благ, а не сам образ речей, одними й тими ж жерт­вами, якi щороку постiйно прино­сяться, нiколи не може зробити досконалими тих, що приходять з ними. 2 Iнакше їх перестали б приносити, бо тi, що приносять жер­тву, один раз очистившись, не мали б уже нiякої свiдомости грi­хiв. 3 Але жертвами щороку нага­дується про грiхи, 4 бо неможливо, щоб кров телят i козлiв знищувала грiхи. 5 Тому Христос, входячи у свiт, говорить: «Жертви i принесення Ти не захотiв, але тiло приготував Менi. 6 Всеспалення i жер­тви за грiх неугоднi Тобi. 7 Тодi Я сказав: ось, iду, як на початку книги написано про Мене, виконати волю Твою, Боже». 8 Сказав­ши перше, що нi жертви, анi принесення, нi всеспалення, нi жертви за грiх, — якi приносяться за законом, — Ти не захотiв i не благозволив, 9 потім додав: «Ось iду виконати волю Твою, Боже». Скасовує перше, щоб настановити дру­ге. 10 За цiєю-то волею ми освяченi одноразовим принесенням тiла Iсуса Христа. 11 I всякий священик щодня стоїть у служiннi та багаторазово приносить однi i тi самi жертви, якi нiколи не можуть знищити грiхiв. 12 Вiн же, принiс­ши одну жертву за грiхи, назавжди сiв праворуч Бога, 13 чекаючи далi, доки вороги Його будуть по­кладенi до пiднiжжя нiг Його. 14 Бо Вiн одним принесенням назавжди вдосконалив тих, що освячую­ться. 15 Про це свiдчить нам i Дух Святий, бо сказано: 16 «Ось Завiт, який заповiдаю їм пiсля тих днiв, говорить Господь: вкладу закони Мої в серця їхнi, i в думках їхнiх напишу їх, 17 i грiхiв їхнiх та беззаконь їхнiх не згадаю бiльше». 18 А де відпущення їх, там не потрiбне принесення за гріхи. Толкова Біблія Показавши недостатність старозавітних жертв, апостол тепер доводить і остаточну безплідність їх принесення після принесення єдиної жертви Христової. Наводиться на підтвердження цього місця Св. Письма, запозичене з Пс. 39: 7-9, де Давид висловлює думку, що, оскільки Бог не хоче від нього ніяких зовнішніх жертв, то він бажає принести Богу іншу жертву: своє виконання волі Божої і Закону Його, записаного в відомих священних книгах і в серці псалмоспівця. У чому саме полягає це виконання волі Божої, Псалмопівець не говорить; але видно тільки, що він має на увазі, що потрібно робити щось хороше, а не просто утриматися від чогось (як думали деякі - виконати заборону будувати храм). Наведене місце псалма Давидова апостол застосовує у відношенні до Христа, Який прийшов у світ виконати волю Божу щодо принесення істинної жертви Богу за людство, скасувавши неугодні Богу попередні жертви. Це виконання волі Божої Месією - Христом - полягало в Його втіленні і приреченні Себе на вільні страждання і смерть, що передбачалося Богом негайно ж після падіння перших людей… …«Тут апостол іншим чином доводить, що не жертви очищають людей, а воля Божа. Отже, невже на принесення жертв немає волі Божої? Але дивно, що тепер немає на це волі Божої, якщо і спочатку не було на те волі Його?.. Чому ж Він Сам заснував жертвоприношення? Через поблажливість» (Золотоустий). Ані постійні (щоденні) жертвопринесення, ні різноманітність їх… ніколи не можуть знищити гріха. І це, можна сказати, найбільш жахливе для читачів старозавітних настанов твердження майже нічим не обґрунтовується. Очевидно, воно подається як загальновідоме, всіма і кожним випробуване. Бачачи постійні докази безплідності жертв, євреї повинні були втратити надію на спасіння через жертви. Зовсім іншого характеру і сили є жертва Христова. Звершивши її одного разу, Він сів по Божій правиці, наслідком чого є прощення гріхів і непотрібність нових жертв…

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову». Ім'я «АЗ ЄСМЬ» (Я Є СУЩИЙ) в силу єдиності Бога застосовується і до всієї Трійці, і до кожної Іпостасі окремо. Як і багато інших Імен, і це може й має розумітися як загальне Ім'я, і ​​як власне Ім'я кожної Особи. Подібно до того, як Ім'я «Господь» належить усім трьом Особам і одночасно служить як власне Ім'я кожного з трьох Осіб. Те ж можна сказати і про Ім'я ІСУС - тобто Бог Спаситель. Але в практиці молитви ми вживаємо Ім'я ІСУС виключно як власне Ім'я Христа, Другої Особи Святої Трійці. У давнину пізнання про Божество давалося людському духу через Імена, які відкривали, перш за все, властивості Божі, атрибути: могутність, всеприсутність, всезнання, промисел, славу й подібне. Мойсеєві ж ім'я Ягве було дане як власне Ім'я. Через втілення Логосу Отця ми дотикаємося до Бога в такій формі, в такій повноті, що не чекаємо вже подальшого сповнення, але потребуємо тільки подвигу життя за заповідями, щоб прийняти дар у його справжніх вимірах: Він жив з нами, в умовах нашого падіння; Він говорив нам нашою мовою; Він зійшов до нас у такій мірі, що ми Його торкалися; Він у видимому вигляді явив нам Невидимого Отця довершено; Він відкрив нам все, що стосується відносин між Богом і людиною. Принесене Ним спасіння має винятково конкретний характер. Свою проповідь Він почав із заклику: «Покайтеся, наблизилося бо Царство небесне» (Мф. 4, 17). У цій проповіді ми вбачаємо продовження Його розмови з Адамом в раю (Бут. 3 і далі). Велике Ім'я Я Є СУЩИЙ; велике Ім'я Святої Трійці; так само велике Ім'я Ісус. Про Його Ім'я можна сказати багато: воно невичерпне в своїй суті; воно належить Тому, Кому все суще зобов'язане своїм буттям: «Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося. У Ньому було життя, і життя було світлом людям» (Ін. 1: 3-4). Він - «споконвіку»; тобто Він є принципом усієї світобудови. У внутрішньотроїчному житті Він обернений до Отця; в акті ж творіння той же Логос обернувся до сотворених за образом Його.

Євангельські читання 26 січня Євангеліє від Марка, 8, 22 - 26 22 Приходить до Вифсаїди; і приводять до Нього сліпого, і благають, щоб доторкнувся до нього. 23 Він, взявши сліпого за руку, вивів його геть із села, і, плюнувши йому на очі його, поклав на нього руки і запитав його, чи бачить що. 24 Він, глянувши, сказав: бачу, мов дерева, людей, що проходять. 25 Потім знову поклав руки на очі йому і велів йому прозріти. І він зцілився, і став бачити все ясно. 26 І послав його додому, кажучи: не заходь у село і нікому в селі не розповідай. Аверкій, архієпископ Це чудо, про яке оповідає тільки один єв. Марк, звершене Господом, після того, як Він переправився зі Своїми учнями на східний берег Генісаретського озера, по дорозі до Кесарії Филипової в Вифсаїду, що називалася ще Юлією; це найменування дав цьому селищу тетрарх Филип в честь дочки Августа Юлії. До Господа привели сліпого і просили, щоб Він дотиком рук Своїх зцілив його. Господь, зцілюючи його, вчинив так само, як при зціленні глухого й недорікуватого: вивів його за село, плюнув йому на очі і повернув зір йому не відразу, а поступово, шляхом двократного покладання рук, очевидно, пробуджуючи в ньому таким чином віру, необхідну для здійснення дива. Мабуть, це не був сліпонароджений, так як після першого покладання на нього рук Спасителя, він сказав, що бачить людей, як дерева, тобто він бачив, отже, раніше і людей, і дерева. Господь, зціливши його, вчинив так само, як при зціленні глухого... так само послав його додому, звелівши не заходити в село і не розповідати там нікому про звершене чудо. Послання до євреїв святого апостола Павла, 9, 8-10, 15-23 8 Цим Дух Святий показує, що ще не вiдкрита путь у святилище, доки стоїть перша ски­­нiя. 9 Вона є образ теперiш­нього часу, за якого приносяться дари i жертви, якi не можуть зробити досконалим у совiстi того, хто служить. 10 I вони зi стравами i напоями та рiзноманiтними обмиваннями й обрядами, що стосуються плотi, були встановленi тiльки до часу їх виправлення. 15 I тому Вiн є Посередник Но­вого Завiту, щоб внаслiдок смерти Його, яка сталася для відкуплення від злочинів, заподіяних за першого завіту, ті, що покликані до вічного спадку, одержали обіця­не. 16 Бо де заповіт, там необхід­но, щоб настала смерть заповітни­ка, 17 бо заповіт дійсний після по­мер­лих: він не має сили, коли запові­дач живий. 18 Чому і перший завіт був утверджений не без крови. 19 Бо Мойсей, проголосивши всі заповіді за законом перед усім народом, узяв кров телят і козлів з водою і шерстю червленою та iссопом i окропив як саму книгу, так i весь народ, 20 кажучи: це кров завiту, який заповiдав вам Бог. 21 Також окропив кров’ю i скинiю та всi богослужбовi сосуди. 22 Та майже все за законом очищається кров’ю, i без проливання крови не буває прощення. 23 Отже, образи небесного повин­нi були очищатися цими, а саме ж небесне — жертвами, кращими вiд цих. Толкова Біблія Недоступність, недосконалість, недостатність шляху до небесного святилища - в час, коли ще стоїть перша скинія (колишні старозавітні настанови) - пояснюється характером старозавітної обрядовості, яка лише символізувала майбутнє, але нічого не давала для вдосконалення… і оживотворення занепалих сил людини, і під час самого встановлення свого приречена була на скасування іншим, кращим завітом, - більшою і повною скинією нерукотворною (Царства Небесного), шлях до якої, прокладений Христом Первосвящеником власною Кров'ю, для всіх став доступним і рятівним, справним і досконалим… …Зв'язок цього важкого для розуміння місця з попереднім і сенс його досить добре зазначені Золотоустим, який говорить: «Так як, ймовірно, було багато малодушних, які тому особливо, що Христос помер, не вірили в обітниці Його, - Павло, бажаючи рішуче спростувати таку думку, являє приклад, запозичений із спільного звичаю. Який же це звичай? Тому самому, каже він, і треба бути впевненим. Чому? Тому що заповіти бувають дійсні і отримують силу не за життя заповідача, а після його смерті… Але, скажуть, там ніхто не вмирав: яким же чином був затверджений той завіт? Точно таким же. Як? І там кров, так само як і тут кров. Не дивуйся, що там не Христова кров; там же був прообраз… …Описується докладніше те, як саме закріплений Кров'ю Старий Завіт. …Апостол показує, що тут разом були і кров і вода, тому що хрещення є образом страждання Христового.