Пошук на сайті

Сьогодні, 13 червня, Христос дарує нам свій мир, який здатний перемогти цей світ. Євангельські читання 13 червня Євангеліє від Іоана, 16, 23-33 23 І в той день ви не спитаєте Мене ні про що. Істинно, істинно кажу вам: чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам. 24 Донині ви нічого не просили в ім’я Моє; просіть і одержите, щоб радість ваша була повною. 25 Це Я говорив вам притчами; але настає час, коли вже не буду говорити вам притчами, а відкрито сповіщу вам про Отця. 26 В той день будете просити в ім’я Моє, і не кажу вам, що Я благатиму Отця за вас: 27 бо Сам Отець любить вас, тому що ви полюбили Мене і увірували, що Я зійшов від Бога. 28 Я зійшов від Отця і прийшов у світ; і знову залишаю світ і йду до Отця. 29 Ученики Його сказали Йому: ось тепер Ти говориш просто, і притчі не кажеш ніякої. 30 Тепер бачимо, що Ти все знаєш і не потребуєш, щоб хто питав Тебе. Тому і віруємо, що Ти від Бога зійшов. 31 Ісус відповів їм: тепер віруєте? 32 Ось настає час, і вже настав, коли ви розійдетесь кожний до свого і Мене залишите одного, але Я не один, бо Отець зі Мною. 33 Це сказав Я вам, щоб ви мали в Мені мир. У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ. Толкова Біблія Господь зображує щасливі наслідки Свого пришестя до учеників після воскресіння. У той день (пор. Ін. 14:20), тобто під час розмов з воскреслим Господом. Ви Мене не спитаєте ні про що. Ми знаємо, що і після воскресіння учні питали Господа про те, що особливо їх цікавило (напр., про царство Ізраїля. Діян. 1: 6). Тому вираз краще розуміти в сенсі: "не будете звертатися з питаннями постійно, з приводу будь-якого мого незрозумілого для вас слова і навіть постійно повторювати одні й ті ж питання, як ви робили під час цієї Моєї розмови з вами" (ст. Ін . 18:18). Стан апостолів в цей час - стан недосвідчених дітей, які про все розпитують старших за віком, зміниться після того, як вони побачать воскреслого Христа, на стан дорослих людей. Про що б ви не попросили у Отця в ім'я Моє, дасть вам. Тут вказана інша ознака нового стану, до якого прийдуть апостоли після воскресіння Христа по відношенню до Бога. Перш, під гнітом думки про долю Сина Божого вони відчували якийсь переляк перед караючою так грізно - за гріхи людства - неповинного Христа правицею Господньою. Тоді вони будуть дивитися на цю правицю, як на таку,що містить в собі всякі милості для викуплених стражданнями Христа. 24 Донині ви нічого не просили в ім’я Моє; просіть і одержите, щоб радість ваша була повною. До тих пір, поки Христос не увійшов до Отця і не отримав вічного прославлення і за своєю людськістю, вони нічого не просили в Його ім'я (див. Ін. 14:13) тобто в своїх молитвах зверталися прямо до Господа, Бога батьків своїх, не спираючись на ім'я свого Вчителя і Господа. Тоді ж, після прославлення Христа, їм буде особливо радісно, ​​що в своїх молитвах вони закликатимуть ім'я настільки близького їм Христа і в цій близькості Його до них знаходити поруку в тому, що молитви їх не залишаться невиконаними. 25 стих. Проповідь Господа добігає кінця. Господь каже, що все досі сказані Ним під час прощальної бесіди вислови (напр., Ін. 13:32; Ін. 14: 2 й ін.) мали характер притчі, тобто схожі були на притчі, вислухавши які учні звичайно зверталися до Христа з проханням роз'яснити ці притчі (пор. Мф. 13:36). Скоро настане, проте, такий час, коли Господь буде прямо повідомляти апостолам те, що їм потрібно знати, тому не буде потрібно, щоб Христос супроводжував Свою промову особливими поясненнями. Який, однак, час Христос тут має на увазі? Чи той порівняно невеликий період, який пройшов від Його воскресіння до вознесіння на небо, або ж весь час існування на землі Його Церкви? Так як промова ця має на увазі перш за все апостолів - їм довелося спочатку все дізнаватися під деяким покровом, - то краще бачити в обіцянці Христа вказівку тільки на Його особисте звернення до апостолів по Своєму воскресінні, коли Він розкрив їм розум, щоб вони розуміли Писання. 26 стих. Не кажу вам, що Я буду просити Отця про вас. Це не означає, що клопотання Христа за апостолів припиниться: любов, як каже апостол, ніколи не припиняється (1 Кор. 13: 8) і завжди продовжує клопотати за улюблених. 27 стих. Але Господь цим хоче сказати, що самі апостоли увійдуть в нові близькі стосунки до Бога: за свою любов до Христа і віру в Нього вони здобудуть любов з боку Отця. 28 стих. Щоб остаточно пояснити учням мету Свого віддалення від них, Господь ще раз повторює, що, як Він прийшов від Отця, так повинен і повернутися до Нього. 29 стих. Такою заявою свого Учителя учні цілком задовольнилися, бо Господь чітко визначив їх справжній настрій: саме в такому короткій і точній заяві з Його боку вони зараз і відчували потребу. 30 стих. Ця здатність Христа проникати в найбільш потаємні місця людського серця спонукає учнів тепер сповідати ще раз свою віру в те, що Він дійсно вийшов від Бога і, отже, має божественне відання. Він не має потреби чекати питань, щоб дізнатися, кому що потрібно знати від Нього. 31 стих. Тепер віруєте? У відповідь на це сповідання Господь приймає їх віру, як факт (замість: "Тепер віруєте?" краще перекласти: "так, тепер ви віруєте")... 32 стих. … і Мене залишите одного, але Я не один, бо Отець зі Мною. ... Але каже, що ця віра в апостолів скоро послабиться настільки, що вони залишать Христа (пор. Мк. 14:27 50). "Втім - зауважує Христос наче для того, щоб заспокоїти апостолів щодо майбутнього, коли вони вважатимуть всю справу Христа загиблою, - Я все ж не залишуся самотнім: Отець завжди зі мною". 33 Це сказав Я вам, щоб ви мали в Мені мир. У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ. Тут міститься висновок до промов 15-ї і 16-ї глави (14-а має явно свій особливий висновок в 31-му ст.). Господь для того і мав додаткові розмови, поміщені в 15-й і 16-й главах, щоб апостоли мали в Ньому мир, тобто мир, який Він має і з яким Він йде на страждання (пор. Ін. 14:27 ). І цей мир повинен і у апостолів мати свою основу в тому ж, у чому він має опору у Христі: зокрема, Христос впевнений у Своїй перемозі над ворожим Йому світом, який уже, можна сказати, лежить у Його ніг, як переможений (пор . Ін. 13:31). Так і учні повинні в думці про здобуту їх Учителем перемогу черпати сили для перенесення прийдешніх скорбот (пор. Ін. 16:21). Діяння святих апостолів, 25, 13-19 13 Через декiлька днiв цар Агриппа i Веренiка прибули до Кесарiї поздоровити Феста. 14 І як вони пробули там багато днiв, то Фест розповiв царевi про Павла, кажучи: «Є тут якийсь чоловiк, в’язень, залишений Фелiксом у кайданах, 15 на якого, пiд час мого перебування в Єрусалимi, з’явилися із скаргою первосвященики i старiйшини юдейськi, вимагаючи суду над ним. 16 Я вiдповiв їм, що у римлян немає звичаю видавати на смерть будь-якого чоло­вiка, перше нiж звинувачуваний не матиме перед собою обвинува­чiв i не дiстане право захищатися проти звинувачення. 17 Коли ж вони тут зiйшлися, то, без усякого зволiкання, на другий же день, я сiв на судищi i звелiв привести того чоловiка. 18 Обступивши його, обвинувачi не подали жодного iз звинувачень, якi я припускав; 19 але вони мали з ним деякi супе­речки про богошанування їхнє i про якогось Iсуса померлого, про Якого Павло стверджував, що Вiн живий. Толкова Біблія "Цар Агриппа ..." Це був Ірод Агриппа II-й, останній цар з роду Ірода. Він був син Ірода Агриппи I-го, (про якого йдеться в XII гл.), правнук Ірода I-го, брат Друзілли - дружини колишнього прокуратора Фелікса. Виховувався при дворі римського імператора Клавдія, який, незабаром після смерті батька його, дав йому у володіння Халкис (в Сирії), а через чотири роки (близько 53 р. по Р. X.) замість нього - колишню тетрархію Филипа і тетрархію Лисанія ( см. до Мф. 2:22 і Лк. 3: 1), з титулом царя і повноваженнями мати піклування і нагляд за храмом Єрусалимським (при ньому і закінченим, див. Ін. 2:20) і обирати первосвящеників єрусалимських (Флавій. Археол., XIX: 9, 2; XX: 1, 1 і 3, 7, 1). Вереніка - рідна сестра Агриппи, колишня дружина дядька свого Ірода, правителя Халкиса, потім по смерті його жила з вищезазначеним братом своїм, як вважали, в беззаконному союзі (Флавій. Археол. XX: 7, 3), потім вийшла за царя Кілікії Полемона (там же, 7, 5) і, нарешті, була у володінні Веспасіана і Тита. "Поздоровити Феста..." Здійснення не просто боргу ввічливості, але і прямого обов'язку - з огяду на васальні відносини щодо Риму. 1л4 стих. Нагальної потреби пропонувати царю справу Павла Фест, як видно, не мав. Якщо ж зробив це, то, за зауваженням Дієописувача, тому, що ... треба ж було чимось зайняти проведені царем тут дні, тим більше, що справа ця була для царя дійсно цікавою, причому Фест міг навіть сподіватися почути від царя, по ознайомленні з цією справою, думку про нього більш правильну і компетентну, ніж яку міг скласти сам правитель, що так мало знав звичаї і закони іудейські (пор. Діян. 25: 26-27). 15 стих. Фест дає Агриппі досить ґрунтовні відомості про справу Павла, виставляючи попутно і свою особисту правдивість (не нехтуючи, однак, і брехнею, пор. Діян. 25:20), чесність і ревність у веденні цієї справи, і переваги взагалі римського судочинства порівняно з тодішнім іудейським. 18 стих. Обступивши його, обвинувачi не подали жодного iз звинувачень, якi я припускав; "Із звинувачень, які я припускав" - судячи з наполегливості і озлоблення обвинувачів, особливо звинувачень політичного характеру. Єдине такого роду звинувачення було настільки несерйозне і головне - бездоказове, як і всі інші, що слова прокуратора рівносильні повному виправданню обвинуваченого. 19 але вони мали з ним деякi супе­речки про богошанування їхнє i про якогось Iсуса померлого, про Якого Павло стверджував, що Вiн живий. "Суперечки ...". Вираз сповнений байдужості до всіх цих істин і бажанням показати себе таким, що стоїть вище цих "іудейських забобонів", як висловлювалися язичники взагалі про єврейську релігію. А вчення Павла про воскресіння Христове передається з неприхованим знущанням: - про якогось Ісуса померлого, про якого Павло стверджував, що Вiн живий, тобто робив щось таке, що вище його сил, суперечачи вічним і нездоланним законам природи.

"Істинно, істинно кажу вам: чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам", - говорить нам Христос 12 червня. Євангельські читання 12 червня Євангеліє від Іоана, 16, 15-23 15 Усе, що має Отець, — Моє; тому Я сказав, що від Мого візьме і звістить вам. 16 Ще трохи, і ви вже не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене, бо Я йду до Отця. 17 Тут деякі з учеників Його сказали один одному: що це Він говорить нам: ще трохи, і ви не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене; і: Я йду до Отця? 18 Отже, вони говорили: що це говорить Він: ще трохи? Не знаємо, що каже. 19 Ісус, зрозумівши, що хочуть спитати Його, сказав їм: чи про те допитуєтеся між собою, що Я сказав: ще трохи, і не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене? 20 Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. 21 Жінка, коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ. 22 Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас. 23 І в той день ви не спитаєте Мене ні про що. Істинно, істинно кажу вам: чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам. Толкова Біблія Оскільки в Ін. 16:13 сказано, що Дух буде звіщати те, що чує від Отця, а в Ін. 16:14 говориться, що Він буде брати від Сина (від Мого, тобто що є у Мене), то, щоб усунути цю позірну суперечність. Христос зауважує, що Синові належить все, що належить і Отцю (Ін. 17:10; пор. Лк. 15:31). Чи не принижується, однак, гідність Духа Святого, коли йдеться про те, що Дух сповіщає тільки те, що чує від Бога Отця і Бога Сина? Слухання слів інших Осіб Святої Тройці не виключає і власної участі Духа в Божественній раді. Притому, та обставина, що Дух буде звіщати повну істину, дає право говорити, що Він єдиний по суті з Отцем і Сином (Сільченко). Чи не має в словах "все, що має Отець, те Моє" натяку на те, що Дух Святий походить так само від Сина, як Він походить від Отця? Ні, сходження Духа від Отця Христос тут не міг мати на увазі, тому що Він у всьому цьому розділі з Ін. 16: 7 стиха говорить про діяльність Духа, а не про його власні якості, як божественної Іпостасі, має на увазі не відносини осіб Святої Трійці між Собою, а їхнє відношення до справи спасіння людства. 16 Ще трохи, і ви вже не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене, бо Я йду до Отця. Звертаючись тепер знову до питання про Свій відхід до Отця, що лякало апостолів, Христос на втіху їм каже, що скоро вони знову Його побачать, тому що Він йде до Отця. Як в 14-й гл. (Ін. 14:18 19 ст.), тут йдеться про явлення Господа апостолам після воскресіння. Краще, для ясності, середню частину, як вставну, обставити знаками тире і прочитати все так "незабаром ви вже не будете бачити - і знову (тобто, «а втім» або «хоча») незабаром побачите Мене, - бо Я йду до Отця". Учні ніяк не могли узгодити всі вислови Христа про майбутню зустріч Його з ними. То Він говорив, що пройде чимало часу до того, як Він побачиться з ними, що їм доведеться до цього пройти ще шлях різних страждань (Ін. 16: 2), то Він говорив, що скоро прийде до них, як тільки приготує їм обителі на небі (Ін. 14: 3), так що вони могли вважати, що розлука триватиме лише кілька годин. Таким чином, апостолів бентежив уже цей вислів «ще трохи», «незабаром». Потім приводили їх в збентеження слова Господа: "Я йду до Отця", Деякі, ймовірно, схилялися бачити в цих словах натяк на славний відхід Христа на небо, схожий на те, якого удостоєний був пророк Ілля, при відході якого від землі з'явилася з неба вогненна колісниця і коні вогняні (4 Цар. 2:11). При такому припущенні уявлялося незрозумілим, про яке ж швидке повернення Своє каже Христос. Хіба перебування Його на небі буде нетривалим? Але цьому суперечило те, що говорив Господь апостолам раніше (Ін. 13: 36-Ін. 14: 3). Вони ще могли б уявити собі, що Христос з'явиться їм останнім Своїм пришестям, коли Він прийде судити світ (Мф. 19:28). Але це "ще трохи" приводило в збентеження всі їхні уявлення, що склалися у них раніше. З приводу здивування, з яким розмовляли між собою учні про сенс вислову Христа "Ще трохи, і ви вже не побачите Мене, і знову незабаром побачите Мене, бо Я йду до Отця", Господь знову повторює, що печаль і ридання про Його смерть (пор. Мф. 2:18) швидко змінюється у учнів радістю - з причини, звичайно, воскресіння Христа з мертвих. Світ буде торжествувати, думаючи, що він здобув перемогу над Христом, і ця радість світу ще сильніше засмутить учнів Христових, і без того засмучених смертю Вчителя. Але те й інше буде дуже недовговічним. Переворот відбудеться швидко і несподівано. Так, жінка несподівано, іноді серед бенкетуючих або будучи зайнята якоюсь роботою, відчуває наступ хворобливих родових нападів! Але Христос хоче зобразити не тільки несподіванку Свого воскресіння для учнів, а й особливо радісний його характер. Радість учнів, коли вони побачать Христа воскреслого, може бути порівняна з тією повнотою радості, яку відчуває жінка, яка щойно благополучно народила дитину. Вона відразу забуває про всі муки, яких зазнала під час пологів, і вся сповнена радістю від того, що бачить свою дитину… 23 стих. Господь зображує щасливі наслідки Свого пришестя до учнів після воскресіння. В той день (пор. Ів. 14:20), тобто під час розмов з воскреслим Господом. «Ви не спитаєте Мене ні про що». Ми знаємо, що і після воскресіння учні питали Господа про те, що особливо їх займало (напр., про царство Ізраїля, Діян. 1: 6). Тому вираз краще розуміти в сенсі: "не будете звертатися з питаннями постійно, з приводу будь-якого мого незрозумілого для вас слова і навіть постійно повторювати одні й ті ж питання, як ви робили під час цієї Моїй бесіди з вами" (ст. Ін . 18:18). Стан апостолів в цей час - стан недосвідчених дітей, які про все розпитують старших за віком, зміниться після того, як вони побачать воскреслого Христа, на стан дорослих людей. Про що б ви не попросили у Отця в ім'я Моє, дасть вам. Тут вказано іншу ознаку нового стану, до якого прийдуть апостоли після воскресіння Христа по відношенню до Бога. Перш, під гнітом думки про долю Сина Божого вони відчували якийсь переляк перед караючою так грізно - за гріхи людства - неповинного Христа правицею Господньою. Тоді вони будуть дивитися на цю правицю, як на те, що містить в собі всілякі милості для викуплених стражданнями Христа. Діяння святих апостолів, 23, 1-11 1 Павло, звівши погляд на синедрiон, сказав: «Мужi-брат­тя! Я всiєю доброю совiстю жив перед Богом до цього дня». 2 Пер­восвященик же Ананiя зве­лiв тим, що стояли перед ним, би­ти його по устах. 3 Тодi Павло сказав йому: «Бог буде бити тебе, стi­но поваплена! Ти сидиш, щоб судити мене за законом, i, супроти закону, велиш бити мене». 4 А тi, що стояли перед ним, сказали: «Первосвященика Божого ганьбиш?» 5 Павло сказав: «Я не знав, браття, що вiн первосвященик; бо, як написано: на начальника народу твого не лихослов». 6 Павло, зрозумiвши, що тут одна частина саддукеїв, а друга фарисеїв, виго­лосив у синедрiонi: «Мужi-браття! Я фарисей, син фарисея; за надiю на воскресіння мертвих мене судять». 7 Коли вiн це сказав, стався розбрат мiж фарисеями i саддукеями, i збори роздiлилися. 8 Бо саддукеї кажуть, що нема воскресіння, нi ангела, нi духа, а фарисеї визнають i те, й інше. 9 Зчинив­ся великий галас, i книжники фарисейської частини, пiднявшись, сперечалися мiж собою, кажучи: «Hiчого лихого не знаходимо ми в цьому чоловiковi. Якщо дух чи ангел говорив йому, не противмося Боговi». 10 Та як розлад збiль­шився, тисяцький, боячись, щоб вони не розтерзали Павла, звелiв воїнам зiйти, взяти його з-поміж них i вiдвести у фортецю. 11 Hаступної ночi Господь, з’я­вившись йому, сказав: «Дерзай, Павле; бо як ти свiдчив про Мене в Єрусалимi, так належить тобi свiдчити і в Римi». Толкова Біблія Спрямувавши погляд на синедріон... - зі спокійною совістю і рішучою впевненістю у своїй правоті. "Мужі, браття! .." - без додавання до цього "і батьки", або "начальники народу", як в інших випадках (пор. Діян. 22: 1; Діян. 4: 8; Діян. 7: 2). У високій свідомості свого апостольського достоїнства Павло ставить себе немов нарівні з цими старійшинами народними, показуючи, що і кайдани не перешкоджають його гідності і правоті перед суддями його. "Первосвященик Ананія" - по Флавію, людина горда і груба (Флавій. Археол. XX: 8 і дал.), Син Неведея (Археол. XX: 5, 2), наступник на цій посаді Йосифа, сина Каміла (там же, XX : 1, 3, 5, 2), попередник Ізмаїла, сина Фабі (там же XX: 8, 8, 11). Попередником тодішнього прокурора Фелікса - Квадратом він відправлений був у Рим для виправдання перед Кесарем у зведених звинуваченнях (Археол. XX: 6, 2; Про війну Іудейську II: 12, 6), - після повернення деякий час зберігав свою посаду, від якої був відсторонений Феліксом, який передав цю посаду Ізмаїлу, сину Фабі. За характером і способом життя це був самий розбещений з саддукеїв найгіршого періоду іудейських ієрархів. Історія розповідає про його нерозумну помсту самарянам і про далеко неблагородні засоби, використані ним для уникнення наслідків участі у вчинених при цьому вбивствах. Талмуд для довершення цієї похмурої характеристики Ананії додає, що Ананія був грабіжник-тиран, який своєю ненаситною жадібністю довів до злиднів нижчих священиків, обраховуючи їх в десятинах, і що він посилав своїх улюбленців з дрючками вибивати десятину силою. "Наказав били його по устах ...". Ймовірно, священику не сподобалося вживання слова "братія", допустимого тільки в поводженні з рівними, хоча Павло цілком міг сказати так, тому що сам був колись членом Синедріону. Можливо також, слова апостола здалися йому зухвалим самохвальством і навіть богохульством, після того, як Павло звинувачувався в порушенні закону і оскверненні храму. Як би там не було, вчинок первосвященика був явним беззаконням, яке не повинно було залишитися без настільки ж сильного напоумлення. Тут був ображений не тільки закон, а й правда. Тут була ображена і чистота сумління апостола, і, нарешті, особиста честь його, як римського громадянина, і ображена самим суддею! Очевидно, різке слово апостола анітрохи не потребує виправдання: виправдання його в самих обставинах справи. При тому апостол "не хотів піддатися зневаги тисяцького (мабуть, тут присутнього, пор. Діян. 23:10). Якщо цей не наважився бичувати його і хотів віддати його іудеям, то, коли слуги стали бити його, тоді він виявив ще більше відвагу, звернувся не до слуги, але до самого ккрівника" (Злат.). "Тебе битиме Бог ..." Це і докір, і пророцтво, що Бог помститься за завдану образу. І дійсно, через кілька років, на початку Іудейської війни, Ананія загинув від руки сикаріїв, як зрадник (Флавій, Про війну, II: 17, 9). "Стіна побілена! .." - образне означення порожнечі і ницості удаваної величі (подібно вислову "труна поваплена" Мф. 23:27), лицемірства. "Стіна побілена називає його тому, що хоча Ананія мав світлий образ людини, який немов захищає закон і судить по закону, але думка його повна беззаконня. Тому Павло і викриває в ньому лицемірний вигляд зовнішнього відношення до закону" (Феофіл.). Треба гадати також, що Павло вчинив в цьому випадку не як звичайна людина, а як посланник Божий. А відомо, що пророки мали право викривати всіх в злочинах (3 Цар. 18:18; 4 Цар. 3:13; Іс. 1: 10-23; Єз. 21:25). Подальше показало, що його докір дійсно виголошений був в пророчому дусі. Якщо вказують на заповідь Ісуса Христа про підставляння правої щоки при ударі в ліву (Мф. 5:24), то не треба забувати, що цим вимагає Він від послідовників Своїх тільки відмову від помсти, а не такого мовчання, яким харчується зухвалість людей беззаконних. Павло… виконував волю Господа щодо цього, бо сам свідчив про себе: "зневажають, а ми благословляємо; нас женуть, а ми терпимо…" (2 Кор. 4: 12-13). Але в цьому випадку він вчинив не всупереч прикладу Христа, Який також викрив несправедливість того, хто вдарив Його до засудження. Якщо Павло наче й вибачається далі за свій вчинок, то для того, щоб усунути підозру, нібито він порушив закон, що повеліває не зневажали первосвященика (Інокентій, єп. Херсонський). "Я не знав, браття, що то первосвященик!" Це визнання апостола в тому, що він не знає первосвященика, багатьом видається дивним. Однак дивного тут нічого немає. Первосвященик був новий для Павла (який вступив на посаду набагато після його навернення, близько 48 року після Різдва Христового), і Павло, хоча бував іноді в Єрусалимі, міг не мати ні спонукань, ні інтересу знати його особисто, хоча міг знати його ім'я. Цілком можливо, що важко було впізнати незнайомого первосвященика і на самих зборах, так як за відмінностями одягу його можна було взнати лише при священнослужінні (пор. Мф. 26: 65). Не завжди можна було дізнатися первосвященика і за місцем, належним голові, яке не було невід'ємним і насущним правом первосвященика, так як Синедріон мав право сам вибирати співголів (пор. Ін. 11:49). Так чи інакше, щирість Павла не залишає місця сумнівам… Ймовірно, з якихось відмінностей у зовнішності і завдяки віддаленому знайомству з деякими людьми Павло зауважує штучну згуртованість своїх суддів, при непримиренному до крайності протиріччі їх релігійних переконань, і це наводить його на щасливу думку перенести своє питання на інший грунт, на якому перш за все виявилася б відсутність одностайності в упередженні проти нього. З дивною присутністю духу, проникливістю і мудрістю, одним сміливим оборотом думки він розкладає збори на взаємознищувані його елементи, залучаючи на свою сторону з двох пануючих тут партій найсильнішу фарисейську. "Я - фарисей, син фарисея ..." - (в деяких списках син фарисеїв), тобто не тільки за особистим своїм переконанням фарисей, а й за своєю природою, природний спадковий фарисей, в якому не тільки переконання, а й плоть, і кров древніх фарисеїв. Цим визнанням апостол не тільки відділяв себе від тієї частини зборів (саддукейської), яка дозволяла собі заперечувати деякі істини Мойсеєвого Закону (Діян. 23: 8), але і захоплював, так би мовити, на бій іншу правомислячу частину зборів (фарисейську), вказавши і найбільш хворе місце розбрату… "За надію на воскресіння мертвих мене судять ..." Так як слово сподівання, надія мало спеціальний сенс і відносилося до Месії, месіанські сподівання (пор. Лк. 2:33), то і Павло насамперед хоче сказати, що він стоїть перед судом за Надію Ізраїлю - Месію (пор. Діян. 26: 6). Що стосується другої половини звинувачення - воскресіння мертвих, то тут мається на увазі, звичайно, перш за все християнська віра у воскресіння Спасителя, а потім і взагалі віра у воскресіння мертвих, за прикладом цього вже воскреслого "Первенця мертвих". Як в тій, так і іншій частині обвинувачення Павло вказує лише загальні риси з фарисейським вченням… "Стався розбрат..." - з подальшого видно ( Діян. 23: 9), що розбрат сильний і пристрасний, цілком виправдав надії Павла. "Саддукеї кажуть, що нема воскресіння, ні ангела, ні духа ...", з вченням про які тісно пов'язане вчення про воскресіння. Пор. до Мф. 3: 7; докладніше про секти повідомляє Археол. Флавій. XVIII: 1, 4; Про війну Іудейську II: 8, 11. "Не будемо противитися Богові ..." Цей вислів знаходиться далеко не в усіх древніх списках, і відсутність його надає вищенаведеній фразі дещо інший відтінок думки, прийнятний і при читанні цілком цього місця. Грецька побудова промови цілком дозволяє і начебто навіть вимагає самостійного розуміння першої частини вислову: "а що якщо дух говорив йому або ангел?" Мається на увазі, звичайно, те, що, можливо, згодом і з'явилося в тексті замість пояснення: Не будемо Богопротивитися! "Щоб не роздерли Павла..." Суперечка досягла такого ступеня запальності і роздратування, що тисяцький почав небезпідставно побоюватися, щоб Павло не став жертвою взаємного роздратування партій, і одна з них - ворожа йому, саддукейська - в роздратуванні не кинулася на апостола, а інша - тимчасово прихильна до нього, фарисейська - не кинулося на захист його, і щоб при цьому не роздерли Павла в буквальному сенсі слова. "Явившись йому ...". Як? Уві сні або в стані екстазу (пор. Діян. 22: 17-18), з тексту не видно. Слова Господа, який явився Павлу, і підбадьорюють його, щоб він не боявся юдеїв, і сповіщають про продовження його улюбленого сповідницького служіння в самому центрі язичницького світу - Римі. Це - і найкращий захист в'язня, і найкраща розрада.

Сьогодні, 11 червня, Слово Боже - про те, що іноді відхід зробить більше, ніж присутність. Євангельські читання 11 червня Євангеліє від Іоана, 16, 2-13 2 Виженуть вас із синагог; прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові. 3 Так будуть робити, бо не пізнали ні Отця, ні Мене. 4 Але Я сказав це для того, щоб ви, як прийде той час, згадали, що Я казав вам про те. А не говорив вам цього спочатку тому, що був з вами. 5 А тепер іду до Того, Хто Мене послав, і ніхто з вас не питає Мене: куди йдеш? 6 Але від того, що Я сказав вам це, скорботою пройнялися серця ваші. 7 Але Я істину кажу вам: краще для вас, щоб Я пішов. Бо, якщо Я не піду, Утішитель не прийде до вас; а як піду, то пошлю Його до вас, 8 і коли Він прийде, викриє світ за гріх, і за правду, і за суд. 9 За гріх — тому, що не вірують в Мене. 10 За правду — тому, що Я йду до Отця Мого, і вже не побачите Мене. 11 А за суд, бо князя світу цього осуджено. 12 Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити. 13 Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину; бо не від Себе говоритиме, а буде говорити те, що почує, і майбутнє звістить вам. Толкова Біблія Виженуть із синагог… - Апостоли в очах іудеїв будуть відступниками від батьківської віри. Всякий, хто вбиватиме вас... Зрозуміло звідси, що апостоли будуть оголошені поза законом, тому всякий, хто їх зустрічає, матиме право вбивати їх. Згодом в Іудейськім Талмуді прямо було встановлено (трактат "Бемідбар раба" - посилання у Гольцмана - 329, 1), що той, хто вбиває неправедну людину, той цим самим приносить жертву Богу. (Пор. Діян. 12: 3, 23 і наст.) Показово, що й інквізитори спалення єретиків називали «справою віри» (ауто-да-фе). Христос повторює (пор. Ін. 15:21), що причиною такого ворожого ставлення іудеїв до апостолів буде те, що вони не пізнали, як належить, ні Отця, ні Христа. Про страждання, які очікують апостолів, Господь не говорив їм на початку їх слідування за Христом. Причина цього полягала в тому, що Він Сам був постійно з ними. У разі будь-яких неприємностей, які могли спіткати апостолів з боку іудеїв, Христос завжди міг заспокоїти їх. І таких неприємностей з ними раніше і не було. Але тепер Він віддаляється від апостолів, і вони повинні знати все, що на них чекає. Звідси є підстави вважати, що євангелист Матфей в промову Христа, сказану апостолам при відправленні їх на проповідь (Мф. 10: 16-31), помістив передбачення учням про очікуючі страждання, не тому, що Господь вже тоді ознайомив учнів з їх майбутньою долею, а просто тому, що хотів в одному місці з'єднати всі настанови Христа учням, як проповідникам Євангелія. Слова Господа про відхід Свій вразили учнів глибоко, але їм перш за все було шкода самих себе, а не Учителя. Вони думали про те, що станеться з ними, а про те, яка доля далі чекає Христа, вони не питали себе і Його. Про питання Фоми вони тепер наче й забули, обтяжені горем про віддалення Христа (пор. Ін. 14: 5). Господь хоче розвіяти їх гнітючу скорботу. «Для вас же краще, - каже Він їм, - щоб Я тепер пішов від вас: в такому випадку вам явиться Утішитель». Цей Утішитель, про діяльність Якого у відношенні до апостолів і інших віруючих Христос говорив вище (Ін. 14:16, Ін. 15:26), тепер зображується в своєму значенні для невіруючого світу. Втім, тлумачі розходяться у вирішенні питання про те, перед ким явиться викривачем або свідком про Христа Святий Дух: перед світом або ж тільки перед віруючими. Одні кажуть, що тут Господь говорить про те, що завдяки діяльності Святого Духа істина Христова і неправедність світу з'ясуються лише для свідомості віруючих. «Їм буде відкрито весь гріх світу, вся його неправедність і та смерть, на яку він засуджений ... А що міг Дух розкрити глухим і сліпим духовно, що міг розповісти Він для померлих? Але про них міг Він вказати тим, які могли Його сприйняти» (Сільченко). З таким тлумаченням можна погодитися, тому що, по-перше, Господь вище (Ін. 15:26) вже сказав, що Дух буде про Христа свідчити світу, а по-друге, дивно було б припустити, щоб світ, який так полюбив Отець (Ін. 3: 16-17) і для спасіння якого прийшов Син Божий (Ін. 1:29, Ін. 4:42), був позбавлений впливу Святого Духа. Якщо деякі вказують на те, що світ не почув викриття, про яке зазначається тут, однак, як доконаний факт, що прийшло в здійснення («викриє», стих 8), то на це потрібно сказати, що вжите тут грецький дієслово ἐλέγχειν ( «викривати») не означає «довести людину до повної свідомості його провини», а тільки «наводити вагомі докази, які, однак, можуть бути і не прийняті до уваги більшістю слухачів» (пор. Ів. 8:46, Ін. 3:20, ін. 7: 7). Зважаючи на сказане, краще триматися тієї думки, що мова тут йде, головним чином, про відношення Утішителя до невіруючого і ворожого щодо Христа світу, перед яким Утішитель і виступить в якості свідка. У чому ж буде викривати або свідчити Утішитель? Про гріх взагалі, про правду взагалі, про суд взагалі (всі, які стоять тут грецькі іменники - ἀμαρτία, δικαιοσύνη, κρίσις - стоять без артикля і, отже, позначають собою щось абстрактне). Світ не розуміє як належить цих трьох речей. Він робить зло і, проте, впевнений, що це не зло, а добро, що він не грішить. Він змішує добро зі злом і вважає аморальність явищем природним, показуючи цим, що він зовсім не має поняття про правду або праведність, не вірить навіть у її існування. Нарешті, він не вірить і в суд божественний, на якому має вирішитися доля кожного згідно з його справами. Ось ці істини, чужі розумінню світу, Дух-Утішитель повинен відкрити світу і довести, що існують і гріх, і правда, і суд. Нарешті, існування суду взагалі Дух Св. роз'яснить світу на прикладі суду над винуватцем смерті Христової (Ін. 13: 2, 27) - дияволом, князем цього грішного світу. Так як смерть Свою Господь розглядає, як уже звершену, то і про засудження диявола, яке було виголошено Божественною правдою над ним за це криваве і неправедне діло (він умертвив Того, Кого не мав права позбавити життя як безгрішного - пор. Рим. 6: 23), Він говорить теж, як про факт, що вже існує (засуджений). Дуже ймовірно, що таке засудження диявола виявилося в першості Церкви в тих випадках вигнання бісів, які мали місце в діяльності апостолів, які здійснювали ці чудеса силою Святого Духа. Крім того, в посланнях апостольських диявол зображується вже як вигнаний з суспільства людей, що повірили в Христа: він ходить тільки біля Церкви, як ричить голодний лев (1 Пет. 5: 8), розставляє свої сіті знову поза Церквою для уловлення віруючих, які можуть вийти за межі Церкви (1 Тим. 3: 7). Словом, осуд диявола, перемога над ним була для свідомості віруючих фактом, що відбувся, і вони переконували в цьому і весь світ. Яким же способом Дух все це роз'яснить світу? Існування гріха може бути з'ясоване на прикладі тої невіри, яку виявив світ по відношенню до Христа (замість «що не вірують» правильніше перекладати «бо не вірують», частка ὁτι за контекстом мовлення має тут значення причини). Ні в чому так чітко не виявлено гріх, як саме в невірі світу в Христа (пор. Ін. 3:20, Ін. 15:22). Світ зненавидів Христа не тому, що в Христі було щось гідне ненависті, а тому, що гріховність, що опанувала людьми, змусила їх відкинути високі вимоги, з якими звертався до людей Христос (пор. Ін. 5:44). Святий Дух засвідчить і про існування правди, також стосовно долі Христа. Та обставина, що Христос, віддаляючись від Своїх учнів, йде до Отця, ясно доводить, що праведність існує і як властивість Бога, що нагороджує за великі подвиги піднесенням, і як властивість або справа Христа, яка Своїм піднесенням доведе, що Він праведний і святий (1 Ін. 2: 1, 29; Діян. 3:14, Діян. 7:52; 1 Пет. 3:18), хоча на думку іудеїв Він був грішник (Ін. 9:24). Святий Дух головним чином через проповідників про Христа і розкриє це значення віддалення Христа від очей навіть близьких до Нього апостолів, які тепер поки і самі надають сумного, а не радісного значення цьому віддаленню. Після того, як на них зійде Дух-Утішитель, вони стануть розуміти істинний сенс цього віддалення Христа як доказ існування правди взагалі. З такими роз'ясненнями виступив перед іудеями насамперед апостол Петро (Діян. 2:36, Діян. 3:15). З 12-го стиха і по 33-й має місце третя втішна промова Христа. Тут Він говорить апостолам, з одного боку, про майбутнє дарування їм Св. Духа, Який напоумить їх відносно будь-якої істини, а з іншого, про Своє пришестя або повернення до апостолів після Свого воскресіння, коли вони дізнаються багато від Нього, чого раніше не знали. Якщо вони і тепер відчувають себе досить сильними у вірі, завдяки тому, що вже чули від Христа, то ця сила віри в них не настільки ще велика, щоб врятувати їх від страху при вигляді того, що трапиться з їх Учителем. Закінчує Свою промову Христос закликом учнів до мужнього перенесення майбутнього випробування. Христос тепер не може сказати учням все, що мав їм повідомити: поки, за їхнього нинішнього стану, їм важко сприйняти це "багато", що має в запасі Христос. Дуже ймовірно, що в це «багато» входило те, що Господь відкрив учням під час Своїх явлень протягом сорока днів після воскресіння (Діян. 1: 3) і що склало потім фундаментальну частину християнського Передання. Вище Христос говорив про діяльність Св. Духа для світу. Тепер Він говорить про значення Духа для особистого життя учнів Христових. Тут діяльність Духа дасть так багато, що нею в надлишку буде задоволена та жага до пізнання істини, яку учням ставало неможливим задовольняти з віддаленням від них їхнього Учителя. Дух Святий, як Дух істини (див. Ін. 14:17 і Ін. 15:26), дасть їм повне пізнання будь-якої істини або, точніше, всієї істини, яка раніше в загальних тільки обрисах була відкрита їм Христом. Втім, ці слова не означають, що учні засвоять дійсно весь зміст вчення про Бога, що в їх пізнанні не буде абсолютно ніяких дефектів. Христос говорить тільки, що Дух дасть їм це, а чи сприймуть вони все запропоноване, це буде залежати все ж від того, наскільки вони віддадуться провідництву Духа. Дух буде їх путівником при вивченні сфери істини. Властивість Духа, в силу якого Він є джерелом одкровення, ґрунтується на тому, що Він так само мало, як і Христос (Ін. 7:17; Ін. 14:10), буде говорити від Себе Самого, тобто починати щось нове в навчанні учнів істині, а буде, як і Христос (Ін. 3:32; Ін. 8:26; Ін. 12:49), говорити тільки те, що сприйняв або чує (akouei у Тішендорф 8-е изд .) від Отця (в нашому перекладі почує - майб. час). Особлива діяльність Духа буде складатися в розкритті есхатологічних учень. Учні Христа могли впадати іноді в пригнічений стан під впливом тих перемог, які часто отримувало зло в світі, і ось Дух розкривав в цьому випадку перед ними завісу майбутнього і підбадьорював їх, малюючи перед їхнім духовним поглядом картини майбутньої остаточної перемоги добра. Діяння святих апостолів, 21, 26-32 26 Тодi Павло, узявши тих мужiв i очистившись iз ними, наступного дня увiйшов у храм i оголосив закiнчення днiв очищення, коли мала бути принесена за кожного з них жертва. 27 Коли ж сiм днiв закiнчували­ся, тодi асiйськi юдеї, побачивши його в храмi, пiдбурили весь народ i наклали на нього руки, 28 викликуючи: «Мужi iзраїльськi, допоможiть: цей чоловiк скрiзь на­в­чає всiх проти народу i закону i мiсця цього; до того ж i еллiнiв увiв у храм i осквернив це святе мiсце». 29 Бо перед цим вони бачи­ли з ним у мiстi Трофима ефесянина i думали, що Павло увiв його до храму. 30 Усе мiсто заворушилося‚ i народ збiгся; i, схопивши Павла, потягли його геть з храму, i негайно було зачинено дверi. 31 Коли ж вони хотiли вбити його, до тисяцького полку дiйшла звiст­ка, що увесь Єрусалим збунтувався. 32 Вiн, негайно взявши воїнiв i сот­никiв, рушив на них; вони ж, побачивши тисяцького та воїнiв, перестали бити Павла. Толкова Біблія "Оголосив ...", тобто священикам - про закінчення днів обітниці, щоб вони зробили встановлені обряди. "Павло ж, дивись, послухався їх і зробив все (запропоноване) і не зволікає, але, показуючи свій послух на ділі, негайно бере тих, з якими мав намір здійснити очищення, - так полум'яно він поділяв цю передбачливість! ..." (Злат.). "Сім днів закінчувалися...", - сім днів обітниці ще не закінчилися, і Павло не встиг, як видно, зробити передбаченого очищення, несподівано попереджений бурхливим обуренням проти нього іудеїв, що побачили і впізнали його в храмі. Збурення вчинили або почали, азійські іудеї, тобто ті, що жили в проконсульській Азії (див. Діян. 16: 6 і д.), І саме в Ефесі і його околицях (пор. Діян. 21:29). Це були не християни з іудеїв, а невіруючі іудеї, від яких він стільки терпів всюди на місцях своєї проповіді, переслідуваний ними по п'ятах (Діян. 19: 9; 1 Кор. 16: 9; пор. Діян. 14:19 та ін.). "Кричущі" звинувачення Павла мають характер того ж наклепу, як і в Діян. 21:21. "Вчить проти народу й Закону та місця цього" (тобто Храму, пор. Діян. 6: 13-14). Звинувачення перебільшене, зі збоченням самої суті проповіді апостольської, що мала зовсім інші високі цілі, і зовсім не вичерпуються такими негативними сторонами, як проповідь проти народу, закону і храму. Зате для збурення натовпу це був найбільш дієвий і сильний засіб. Саме по собі страшне і достатнє, це звинувачення підкріплюється новим, яке представляло, так би мовити, фактичний доказ і розраховувало на збурення. Це - введення в храм еллінів, тобто язичників, причому множина береться замість єдиного (Діян. 21:29) для посилення звинувачення і обурення. "Ввів у храм ..." - тобто у двір ізраїльтян, куди заборонялося входити язичникам, під побоюванням осквернення храму. Це останнє звинувачення було явним наклепом, заснованим на тому тільки, що обвинувачам здалося, ніби Павло вводив у храм свого супутника Трофима (Діян. 20: 4), з яким вони бачили його в храмі. Хибне звинувачення, засноване на хибній підозрі, цілком досягло своєї мети - підняти до крайності збурення народу, загрожувало смертельною небезпекою для Павла, так як іудеї стверджували, що мають право вбити будь-якого язичника, навіть і римлянина, який порушив безумовну заборону входити в храм. Здається, і римська влада не наважувалися ображати релігійні почуття підкорених народів, і готова була серйозно захищати недоторканність храму. Павло був на волосині від загибелі: "потягли його поза храм" для скоєння вбивства. Останнє повинно було відбутися за містом через побиття камінням (Діян. 7:58). Але з огляду на те, що натовп була вкрай збуджений і міг тут же розтерзати Павла, "двері негайно зачинено", щоб, захистивши цим самим храм від осквернення вбивством, розв'язати руки натовпу, що кинувся на розтерзання Павла (Діян. 21:31). Тут видно, таким чином, попереджувальне співчуття натовпу з боку самих служителів храму і повну згоду на негайну розправу з ненависною для всіх них людиною. тисяцький полку ... - головний командир римського загону військ, що містилися в фортеці Антонієвій, що приєднувалася з північно-західного боку до зовнішньої стіни храму, з'єднуючись з галереями з допомогою сходів (Діян. 21:35). Ім'я цього тисяцького Клавдій Лісій (Діян. 23:26). "Перестали бити Павла". Мабуть, тисяцький не спізнився зі своєю допомогою лише завдяки тому, що натовп не поспішав прикінчити Павла і насичував свою лють поки лише жорстокими побоями.

Сьогодні, 10 червня, Євангеліє - про Христа як виноградну лозу і нас як галузок на ній. Євангельські читання 10 червня Євангеліє від Іоана, 14,27 – 15, 7 27 Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не тривожиться серце ваше і нехай не страхається. 28 Ви чули, що Я сказав вам: іду від вас і прийду до вас. Коли б ви любили Мене, то зраділи б, що Я сказав: іду до Отця; бо Отець Мій більший за Мене. 29 І ось Я сказав вам про те, перш ніж збулося, щоб ви повірили, коли збудеться. 30 Вже небагато Мені говорити з вами; бо йде князь світу цього, і в Мені він не має нічого. 31 Та щоб світ знав, що Я люблю Отця і, як заповів Мені Отець, так і творю. Вставайте, підемо звідси. 1 Я є істинна виноградна лоза, а Отець Мій — виноградар. 2 Всяку гілку в Мене Він відсікає, що не плодоносить, і всяку, що плодоносить, очищає, щоб більше принесла плоду. 3 Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам. 4 Перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. 5 Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого. 6 Хто не буде в Мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і всохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють. 7 Якщо перебуватимете в Мені, і слова Мої у вас будуть, то, чого б ви не захотіли, просіть, і буде вам. Толкова Біблія Зі словами: "ідіть в мирі" нерідко в Старому Завіті благочестиві і навіть прості люди, які дотримуються правил пристойності, зверталися до тих, з ким розлучалися (1 Цар. 1:18; 1 Цар. 20:42; 1 Цар. 29: 7). У звичаї таке прощання було і в іудеїв за часів Христа (Мк. 5:34; Лк. 7:50; Як. 2:16). І Господь, розлучаючись зі Своїми учнями, прощається звичайним чином. Але при цьому Він додає, що в Його устах це вітання є не простим побажанням, яке часто і не виконується, коли його вимовляють прості люди, а дійсним даруванням миру, і до того ж такого, який панував в Його власній душі (мир Мій). Як Він був володарем життя і давав його кому хотів (пор. Ін. 5:21), так Він є і володарем миру, який тепер і дає своїм апостолам, як найпотрібніший для них скарб. З цим миром їм не буде страшно в світі і по відході Христа. Але учні сумні. Господь бачить, що вони начебто навіть не слухають Його, і тому говорить напівзапитально: ви чули ..., тобто «Що ж це? Хіба ви не чули, як Я говорив, що прийду до вас знову? Чого ж падати духом?» Якби ви любили Мене ... Щоб підбадьорити учнів через майбутню розлуку, Господь звертається до їхньої любові, яку вони, здавалося, мали б мати, але яка, наче, тепер зовсім не подає в їх душі свого голосу. Любов апостолів до Христа, якби вона була щирою любов'ю, спонукала б їх погодитися охоче на недовгу розлуку з Христом, щоб дати Христу можливість зійти до Отця небесного і отримати належне Йому прославляння, бо хто любить, той завжди жертвує своїми інтересами на користь улюбленого. Більший за Мене Отець. Одні Отці і Вчителі Церкви (Кирило Олександрійський, Афанасій Олександрійський, блаженний Августин) бачать в цих словах порівняння стану Христа, як Боголюдини, з тією славою, в якій невпинно перебуває Бог Отець: остання з людської точки зору, звичайно, вище, ніж стан Сина в Його земному житті. Інші ж (напр., Василь Великий, Григорій Богослов, Іоан Дамаскін) бачать тут розкриття думки про походження Сина від Отця, а Він "причина і початок Рожденного від Нього". Друге тлумачення є тут невідповідним, тому що слова Христа в цьому випадку перестають позначати причину, з якої учні повинні радіти відхолу Христа до Отця: якщо Син завжди менший Отця, то яке ж значення має та обставина, що Він йде до Отця? Чи не все одно Він залишиться меншим? (Сільченко, с. 212). Таким чином, залишається прийняти перше тлумачення. Дійсно, смерть Христа є не тільки скорботною, але і радісною подією, бо вона означає початок відходу Христа Боголюдини до Бога Отця і повного Його прославлення і як людини (Знаменський, с. 318). Стан приниження закінчується і починається стан прославлення, які і порівнюються між собою не прямо, а "через порівняння самих носіїв цих станів" (Сільченко, с. 212). Все сказане досі учням було направлене до того, щоб дати їм опору пережити тяжкі випробування, які їх очікують. Нехай вони тоді пригадають, що говорив їм Господь: для них ці випробування не здадуться особливо тяжкими, тому що Господь до них вже готував учнів. Господь і далі б міг говорити з ними, але час не терпить. "Йде владика цього грішного і ворожого Христу світу - сатана - в особі зрадника, що веде з собою загін воїнів" (пор. Ін. 13: 2, 27). Оскільки це слово ще більше могло збільшити жах учнів, то Господь, щоб заспокоїти їх, каже, що сатана, який має таку велику владу над світом, над Ним, власне, влади не має: у Христі немає точки опори для дій сатани - немає гріха. Господь міг би відігнати від себе сатану, але Він не хоче цього зробити. З любові до Отця, воля Якого полягає в тому, щоб Христос помер за людей, Він Сам йде назустріч до владики смерті, який і Йому несе смерть. Встаньте, підемо звідси. Це - тільки запрошення, на яке учні, мабуть, не відгукнулися згодою і залишилися на своїх місцях. Припускати (як єпископ Михайло), що наступні слова були сказана по дорозі, немає підстави: навпаки, про відхід зі світлиці сказано тільки в гл. Ін. 18: 1. Тому Господь знову почав втішати учнів, збуджуючи в них мужність. У 15-му розділі міститься друга втішна промова Христа до учнів, що закінчується в 16-му розділі 11-м стихом. Тут Господь найперше (1-17) вселяє учням думку про необхідність підтримувати постійне життєве спілкування з Христом і між собою. Тільки за цієї умови вони можуть виконати своє призначення в світі. Потім (18-27) Господь закликає учнів до терплячого перенесення гонінь… Я виноградна лоза ... Слова Христа про Себе, як про виноградну лозу, є така ж алегорія, як і промова Його про Себе, як двері в кошару, і Доброго Пастиря (Ін. 10: 1-10). Подібні алегорії, що мають своїм змістом ідею розбудови Царства Божого на землі і що зображують це Царство під виглядом виноградника або виноградної лози, зустрічаються і в Старому Завіті (Іс. 5: 1-7; Єр. 2:21; Єз. 15: 1-6 та ін.). Але дуже ймовірно, що Христос, пропонуючи учням таку алегорію про виноградну лозу, мав на увазі не тільки ці старозавітні паралелі, але і тільки що звершену Таємну Вечерю, на якій Він пив з учнями своїми вино і під виглядом вина дав їм Свою власну кров. Чудово, що в запричастній молитві, що збереглася в "Ученні 12-ти апостолів" (Didache XII apostolorum: La Didache. Instructions des Apötres, ed. JP Audet. Paris, 1958, c. IX, 2), є вираз «свята Лоза Давидова » (ἡ ἁγιά ἄμπελος Δαυίδ), що відноситься до Христа. Чому Христос називає Себе лозою істинною? Хіба звичайні лози не істинні? Тут прикметник "істинний" (ἀληθινός) має, безсумнівно, значення: "належить до Всевишнього світу, але діючий в цьому світі серед людей подібно підпорядкованої закону органічного життя лозі" (Гольцман). Господь цим хоче сказати, що Його відношення до людей краще порівняти з відношенням стовбура виноградної лози до її гілок. Отець Мій Виноградар, тобто як показує вжите тут грецьке слово (ὁ γεωργός), не простий працівник, а господар. Ти насадив справжню виноградну лозу - Христа, пославши Його в світ. Гілки лози - Христа - це все віруючі або ті, що прийшли до християнської віри (Господь тут погляд Свій звертає на далеке майбутнє). Серед християн буде чимало таких, які будуть християнами тільки по імені, внутрішньо ж будуть далекі від Христа. Таких Бог відсікає від спілкування з Христом. Це відсікання спочатку відбувається невидимо, а потім звершиться і на страшному останньому суді. Навпаки, гілки добрі Бог очищає, видаляючи з них все, що псує чистоту і смак одержуваного з лоз вина: це так звані водянисті гілки. У ставленні до справжніх християн, які повинні приносити тільки плоди чесноти, Бог діє так само. Він очищає, найчастіше, шляхом важких випробувань (1 Пет. 1: 6, 7) їх від усього, що заважає їм йти по шляху духовного самовдосконалення. Апостоли вже очищені через слово Христове (пор. Ін. 13: 8-11), тобто через вчення Христа, яке вони прийняли з вірою (пор. Діян. 15: 9). Це дає їм силу відбивати шкідливі для їх духовного організму впливу грішного світу. Апостоли повинні зберігати таку чистоту і перебувати тільки у Христі, як в справжньої шляхетної лози. Якщо вони думають, що можуть зробити щось, не отримуючи цілющих соків з цієї лози, то вони помиляються: нічого доброго без Христа вони не зроблять. Далі вказано, як звичайно виноградарі чинять з засохлими гілками. Так на страшному суді буде вчинено і з відступниками від Христа (пор. Мф. 13:30, 40, 41). Але як узгодити з явищем відпадання від Христа, яке тут представляється можливим, те, що Господь говорив раніше (Ін. 6:39 і сл .; Ін. 10:28, 29) про безпеку, яку Він обіцяє тим, що увірували в Нього? Він стверджує, що Отець хоче, щоб Син не втратив нікого, а тепер говорить про тих, що мають відпасти від Нього і загинути ... Питання це вирішується легко, якщо пригадати, що Іоан вважає тих, хто відпадає від Христа, неістинними Його послідовниками. "Вони вийшли від нас, але не були наші" - каже Іоан про супротивників християнства - колишніх християн (1 Ін. 2:19),. Господь щойно говорив про необхідність для апостолів перебувати у Христі. Тепер же Він вказує і на користь, яку отримають вони від цього: їх молитви будуть почуті (пор. Ін. 14: 13-14). Господь говорить це, звичайно, маючи на увазі, що людина, яка перебуває в Ньому, буде молитися про те, чого бажає для людей і Христос. Діяння святих апостолів, 21, 8-14 8 А другого дня вранці Павло i ми, що були з ним, вийшовши, прийшли до Кесарiї i, увiйшовши в дiм Филипа-благовiсника, одного з семи дияконiв, залишились у нього. 9 У нього було чотири дочки дiвицi, якi пророку­вали. 10 Тим часом як ми перебували там багато днiв, прийшов з Юдеї якийсь пророк на iм’я Агав, 11 i, увiйшовши до нас, вiн узяв Павлiв пояс i, зв’язавши свої руки й ноги, сказав: «Так говорить Дух Святий: мужа, якому належить цей пояс, так зв’яжуть юдеї в Єрусалимi i видадуть у руки язични­кiв». 12 Коли ж ми почули це, то i мiсцевi‚ i ми просили, щоб вiн не ходив до Єрусалима. 13 Але Павло у вiдповiдь сказав: «Що ви робите? Чого плачете i засмучуєте серце моє? Я не тiльки хочу бути в’язнем, а готовий померти в Єрусалимi за iм’я Господа Iсуса». 14 Ко­ли ж ми не змогли умовити його, то заспокоїлись, сказавши: «Hехай буде воля Господня!» Толкова Біблія Кесарія - Стратонова. "Вийшовши" - мабуть, уже не по морю, а пішки через долину Ездрілонську, повз величний Кармил (один день ходу). "Дім Филипа ..." - див. Діян. 6: 5 і до Діян. 8:40, благовісника, тобто проповідника Євангелія, прозваного так, ймовірно, після своєї проповідницької діяльності в Самарії і інших місцях Палестинської узбережжя (Діян. 8: 5, 40). Тут остання згадка про Филипа. За церковним переданням, він був потім єпископом Траллійським (в малоазійській провінції Карії) та помер у глибокій старості (Чет.-Мін. жовт. 11). Уривчасті зауваження пророчиць дочок Филипа мають на меті просто вказати на чудове сімейство Филипа. Єв. Лука додає, що ці дочки Филипа були дівами, тобто перебували в стані незайманому, присвятивши себе на служіння Богу. Вони перші, після Матері Господньої, показали приклад незайманих в християнстві і своєю непорочною поведінкою здобули таку повагу, що, за свідченням блаж. Ієроніма, довгий час віруючі з благоговінням відвідували їх оселю - келії, в яких жили ці діви. Дві з них згодом оселилися в Гієраполі, а одна, за переказом Климента Олександрійського, жила в Ефесі, де здійснювала чудеса і відрізнялася святістю життя. Ця була найстаршою - Ерміонія. Маючи дар зцілення, вона зцілювала немічних християн, і згодом заснувала в Ефесі особливий притулок, де надавала безвідплатну допомогу тим, що страждали тілесно і душевно. У царювання імператора Адріана вона за сповідання віри Христової, вже в похилих літах, піддалася катуванням, зазнавши страшні муки від язичників. Нарешті, коли по молитві її впали і було поламані ідоли в одному капищі, мучителі відсікли їй голову мечем. Віруючі взяли св. мощі її й поховали з належною честю в Ефесі (пам'ять її 4 вер.). "Прийшов з Юдеї ...", ймовірно, з Єрусалима (пор. Діян. 11:27). Зовсім в дусі і за подобою стародавніх пророків, Агав супроводжує своє пророцтво виразною дією (пор. Іс. 10; Єр. 13; Єз. 4 та ін). "Зв'яжуть юдеї ..." Хоча закув у кайдани апостола власне римський тисяцький, а не іудеї (Діян. 21:33), але спонукою до цього було обурення іудеїв (Діян. 21:27), які і були головними винуватцями ув’язнення Павла. Прохання супутників і шанувальників Павла, як тут, так і вище (Діян. 21: 4), було голосом природної любові до Апостола, а не було одкровенням Духа, що спрямовував Павла зовсім на протилежне до цих порад і прохань. "Ніхто не був більш люблячим ніж Павло: він засмучувався, бачачи їх такими, хто плаче, а про власні страждання не сумував. Ви, каже, ображаєте мене, роблячи це: я хіба сумую? Про вас, говорить, я плачу, а не про свої страждання; а що стосується них, то я готовий і померти" (Злат.).

Сьогодні, 9 червня, воскресного дня, ми вшановуємо сповідника Іоана Руського і читаємо Святе Письмо про молитву Господа нашого і Бога Ісуса Христа до Отця Небесного. Євангельські читання 9 червня Євангеліє від Іоана, 17, 1-13 1 Після цих слів Ісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе; 2 як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне. 3 Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа. 4 Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати. 5 І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого — славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу. 6 Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. 7 Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе. 8 Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене. 9 Я за них благаю, — не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. 10 І все Моє — Твоє, і Твоє — Моє; і Я прославився в них. 11 Я вже не в світі, та вони в світі, а Я до Тебе йду. Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми. 12 Коли Я був з ними у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб збулося Писання. 13 Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну. Толкова Біблія 1 стих. Первосвященицька молитва Господа Ісуса Христа. Христос виступає не як посередник, яким Він став по звершенні спокути, коли вступив в славу Свою, а тільки як той, хто просить, хто через короткий час увійде в славу Свою та клопотатиме за людей там, на небі. Недаремно тому Христос тут про Свою молитву вживає вираз Τρωτχν, а не ἐντυγχάνειν. Перше позначає прохання, виконання якого залежить від вільного рішення тієї особи, до якого звертаються з проханням, а друге - заступництво законного посередника, голос якого не може не бути прийнятий до уваги. Притому, всюди в цій молитві дієслово ἐρωτᾶν вживається з прийменником περὶ, ні з ὑπέρ. Цим вказується, що Христос тут виступає не як посередник за людей, а як той, хто просить про людей, Йому особливо близьких. Тому Бенгель правильно перекладає прийменник περί прийменником δε і ніде - προ. Правильніше за все видається пояснення, дане Штейнмейером, за яким Христос молиться тут як той, хто тільки вступає на служіння первосвященика - первосвященика, що приносить в очисну жертву за гріхи людей Самого Себе. Ісус очі Свої звів до неба - див. Ін. 11:41. Отче! Прийшов час. Для Христа прийшов час прославлення, тому що настав час смерті (пор. Ін. 12:23). Перемога над смертю, дияволом і світом вже, можна сказати, одержані Христом - настав час Синові отримати ту небесну славу, в якій Він перебував до Свого втілення (пор. Ін. 17: 5). Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе. Христос і раніше прославляв Отця Свого (пор. Мф. 9: 8), як і Отець прославляв Христа раніше (пор. Ін. 12:28). Але прославляння Христом Бога Отця не доведене ще до досконалої повноти, поки Христос перебуває ще на землі, в обмеженні повного прояву Його слави умовами існування. Тільки тоді, коли Він, уже з прославленим тілом Своїм, знову сяде на божественному троні, і можливе повне розкриття слави Його і Отця, яка полягає в приході до Христа усіх кінців землі. 2 Як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне. Так як Ти дав Йому владу - Христос тут з'ясовує Своє право на таке прославляння. Право це дає Йому велич дорученої Йому Отцем справи спасіння людей. Над усякою плоттю. Весь рід людський, який тут названо плоттю по своїй немочі духовній, за своїм безсиллям в справі улаштування власного спасіння (пор. Іс. 40: 6 і сл.), відданий у владу Сина. Але, звичайно, тільки з неба, з небесного престолу, Христос може цю владу здійснити, зробити дійсною для незліченних мільйонів людей, розсіяних по всій землі. (А влада ця не може, не повинна залишитися у Христа невикористаною на благо людства і на славу імені Божого). Отже, Господь має повне право і підставу просити Отця про те, щоб Він прославив Його і в людяності вищою, небесною славою. «Щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне». Зараз Христос сказав про те, що дана Йому влада над усім людством повинна звершитися. Але як, в якому напрямку здійсниться ця влада - Він ще не визначив. Вона може втілитися і в тому, що Христос врятує багатьох людей, але безсумнівно в силу тієї ж влади Христос на останньому суді і засудить багатьох за їх небажання прийняти спасіння з Його рук. Тепер Він говорить виразно, що спасіння, аба вічне життя (пор. Ін. 3:15), Він хоче, згідно з волею Отця, дати не всім, а тільки тим, кого віддав, кого особливо привернув до Нього Отець, як гідних спасіння ( пор. Ін. 6:37, 39, 44, 65). 3 Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа. Життя ж вічне ... Мабуть, справжнє вічне життя полягає, таким чином, тільки в Богопізнанні. Але Христос не міг висловити таку думку, тому що справжнє богопізнання не убезпечує людину від зубожіння любові (1 Кор. 13: 2). Правильніше буде сказати тому, що тут під пізнанням розуміється не тільки теоретичне засвоєння істин віри, а потяг серця до Бога і Христа, справжня любов. Єдиного Істинного Бога. Так говорить Христос про Бога, щоб вказати на протилежність того богопізнання, яке Він має на увазі як неправильного пізнання, яке про Бога мали язичники, що переносили славу Єдиного на багатьох Богів. (Рим. 1:23). І послав Ти Ісуса Христа. Тут Христос в перший раз так Себе називає. "Ісус Христос" – воно є тут Його ім'ям, яке потім в устах апостолів стає вже традиційним Його означенням (Діян. 2:38; Діян. 3: 6; Діян. 4: 10 і наст.). Господь таким чином в цій останній молитві Своїй, сказаній в слух для учеників, дає, так би мовити, відому формулу, яка згодом повинна вживатися в християнській спільноті. Дуже ймовірно, що таке означення пропонує Христос на противагу іудейській думці про Нього, за якою Він був просто "Ісус" (пор. Ін. 9:11). На думку негативної критики (напр., Бейшляга), Христос тут ясно говорить, що Отець Його - це Бог, а Сам Він - зовсім не Бог. Але проти такого заперечення потрібно сказати, що Христос тут Отця, як Єдиного істинного Бога, протиставляє не собі Самому, а богам хибним, яких шанували язичники. Потім, Христос говорить, що пізнання Бога Отця можна досягти тільки через Нього, Христа, і що пізнання Самого Христа так само необхідне для отримання вічного життя або спасіння, як і пізнання Бога Отця. У цьому Він свідчить про Себе, як про з’єднаного з Богом Отцем по суті? Що ж стосується того, що Він говорить про пізнання Його окремо від пізнання Бога Отця, то це, за влучним зауваженням Знам'янського, пояснюється тим, що для досягнення життя вічного необхідна не тільки віра в Бога, але і викуплення людини перед Богом, яке звершено було Сином Божим через те, що Він став Месією - Боголюдиною, посланим від Бога (Отця) в світ (с. 325). 4 Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати. Новий мотив для виконання прохання Христа про прославлення полягає в тому, що Він уже зі Свого боку, так би мовити, об'єктивно, виконав покладене на Нього завдання (див. ст. 3-й) - повідомив людям спасительне знання про Отця і Себе. Цим Він прославив вже Отця, хоча, звичайно, тільки поки на землі, в стані Свого приниження. 5 І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого — славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу. Тепер Отець і зі свого боку нехай прославить Христа у Собі Самому, тобто піднесе Його на небо і дасть Йому ту велич, в якій Він перебував від віків (пор. Ін. 1: 1 і наст.; Ін. 8:58 ). Христос і на землі володів божественною славою, але ця слава все ж була прихована і тільки зрідка спалахувала (напр., в преображенні). Скоро вона осяє всією своєю величчю Христа-Боголюдину. 6 Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Говорячи про виконання дорученого Йому завдання в суб'єктивному відношенні, саме про ті результати, яких Він досяг в тісному колі даних Йому від Отця обранців, досяг Своїм вченням і справами (пор. Ін. 14: 9 і сл.), Христос вказує на те, що Він відкрив цим людям ім'я Отця, тобто дав пізнати цим обранцям, що Бог є воістину Отець, що Він любить всіх людей і тому від віків наперед викупив їх від гріха, прокляття і смерті. Вони були Твої. Апостоли належали Богу ще раніше того, як вони звернулися до Христа. Такий був, напр., Нафанаїл - істинний Ізраїльтянин (Ін. 1:48). Вони зберегли слово Твоє. Христос таким чином визнає Євангеліє, яке Він сповіщав, не Своїм, а Словом Отця. За таке його прийняли і апостоли, які зберегли його в своїй душі. Господь, кажучи, що апостоли зберегли передане їм через Нього слово Отця, має тут на увазі, ймовірно, ті слова, які були зроблені від імені їх Апостолом Петром (Ін. 6:68) і всіма ними (Ін. 16:29). 7 Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе. З урозумінням того, що все, що говорив їм Христос, дано Йому від Бога, разом з тим, звичайно, і вступ на шлях до вічного життя (пор. ст. 3-й). 8 Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене. Бо слова, що дав Ти Мені ... До такого розуміння учні прийшли тому, що Христос зі свого боку нічого не приховував від них (зрозуміло, виключаючи те, що вони не могли зрозуміти пор. Ів. 16:12) і, з іншого боку, тому, що апостоли брали з вірою слова Христові. Мабуть, тут урозуміння божественного гідності Христа (що Я вийшов від Тебе) передує вірі в його Месіанське гідність (що Ти послав Мене). Але насправді те й інше йде одночасно, і віра в Божество Христа поставлена ​​на перше місце тільки в силу її переважного значення. 9 Я за них благаю, — не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. Христос є Посередник усього світу (1 Тим. 2: 5-6) і хоче спасти всіх людей (Ін. 10:16). Але зараз Його думки зайняті долею тільки тих, які доручені йому і які повинні продовжувати на землі Його справу. Світ же поки поводить себе вороже в ставленні до Христа, і Христос поки не має підстав говорити про те, що Він хоче влаштувати справи цього настільки далекого Йому світу: Його турбота поки цілком звернена на апостолів, як таких, про які Він повинен дати звіт Отцю. 10 І все Моє — Твоє, і Твоє — Моє; і Я прославився в них. Помітивши, що не тільки апостоли, але і все у Нього спільне з Отцем, Христос як спонукання до особливої ​​молитви за них виставляє ту обставину, що Він уже прославився в них. Звичайно, Він говорить про майбутню діяльність апостолів, але через впевненість у них Він називає майбутню діяльність як таку, що уже стала надбанням історії (Я прославився в них). 11-й стих. Тут виступає новий мотив для молитви за апостолів. Вони залишаються одні в цьому ворожому до них світі - Христос йде від них. Отче Святий. Святість Божа полягає в тому, що Бог піднесений нескінченно над світом, усунутий від нього, як сукупності всякої недосконалості і гріховності, але в той же час може завжди зійти в світ для спасіння або ж для суду. Збережи їх. Як абсолютно непричетний гріху і в той же час караючий грішників і сповнений спасіння праведників, Отець може оберегти апостолів від впливів світських пороків і від гонінь світу. В ім'я Твоє - Боже ім'я є центральним пунктом, де знаходять собі притулок від впливів світу апостоли. Тут знайшовши притулок, вони пізнають один одного як духовні брати, як люди, що відрізняються від тих, які живуть у світі. В ім'я Боже чи інакше в Самого Бога апостоли знайдуть опору для збереження такого єднання між собою, яке існує між Отцем і Сином. А це єднання їм вкрай потрібно, для того, щоб вся їх діяльність була успішною. Тільки єдиними зусиллями вони зможуть здобути перемогу над світом. 12 Коли Я був з ними у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб збулося Писання. Досі Христос Сам робив ту справу, яку тепер Він просить Отця взяти на Себе. І робив цю справу Христос успішно: одинадцять апостолів збережені, вони стоять тут, біля Христа. Якщо один з доручених йому і загинув, то не Христос винен в його смерті. Саме Св. Писання благовістило цей факт, (Пс. 108: 17). Господь, очевидно, хоче цим посиланням на слова псалмоспівця сказати те ж, що сказав в Ін. 13:18. 13 Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну. Оскільки Христос тепер повинен піти від учеників, то Він навмисно озвучує Свою молитву про них, поки ще залишається з ними в світі. Нехай вони чують, нехай знають, Кому Він їх доручає. Це знання, що Сам Отець став їх покровителем, збереже їх від зневіри при випробуваннях, що насуваються на них. Діяння святих апостолів, 20, 16-18, 28-36 16 бо Павловi спало на думку обминути Ефес, щоб не затриматися йому в Асiї: вiн поспi­шав, щоб‚ якщо можливо, на день П’ятдесятницi бути в Єрусалимi. 17 З Мелита ж, пославши до Ефеса, вiн скликав пресвiтерiв церкви, 18 i, коли вони прийшли до нього, вiн сказав їм: «Ви знаєте, що я з першого дня, як прийшов в Асiю, весь час перебував з вами, 28 Отже, пильнуйте себе i всю отару, в якiй Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа i Бо­га, яку Вiн надбав Кров’ю Своєю. 29 Бо я знаю, що пiсля вiдходу мо­го прийдуть до вас лютi вовки, якi не щадитимуть стада; 30 та i з вас самих постануть люди, якi говоритимуть неправдиво, щоб повести учеників за собою. 31 А тому пильнуйте, пам’ятаючи, що я три роки день i нiч безперестанно зi сльозами навчав кожного з вас. 32 I нинi передаю вас, браття, Боговi i слову благодатi Його, Який зможе навчати вас бiльше i дати вам спадщину з усiма освяченими. 33 Hi срiбла, нi золота, нi одягу я нi вiд кого не побажав; 34 самi знаєте, що потребам моїм i тих, що були зi мною, послужили цi руки мої. 35 У всьому показав я вам, що, так працюючи, треба пiдтримувати слабких i пам’ятати слово Господа Iсуса, бо Вiн сам сказав: «Блаженнiше давати, нiж приймати». 36 Сказавши це, вiн став на колiна i з усiма ними помолився. Толкова Біблія Страх затриматися в Ефесі була для Павла вельми ґрунтовний, так як з цією головною малоазійською християнською спільнотою апостол перебував в особливо тісних стосунках і тут же мав багато і противників (1 Кор. 16: 9), що неминуче призвело б до перебування тут більше, ніж йому було можна. Тому він минув Ефес, викликаючи до себе (до Мілета) лише предстоятелів-пресвітерів ефеських, з якими і веде настільки зворушливу бесіду. "Закликав пресвітерів церкви ..." - за свідченням Іринея (Проти єресі. 111, 14, 2), не тільки ефеських, а й інших сусідніх церков, що не є неймовірним, з огляду на те, що апостол в останній раз був в цих межах (Діян. 20:25 ст.). Апостол починає свою промову свідченням про свої апостольські подвиги, що були його головною і майже єдиною турботою, з якою тісно пов'язані були і всі його пригоди, випробування, труди і тяготи. Мета такої відвертої заяви не та, щоб вразити слухачів зображенням своєї духовної величі, а проповідування Христа і бажання викликати в інших ту ж ревність і ту ж любов до Христа і справи Його. "Ви знаєте ..." - "Достойно подиву, каже Златоуст, як він (Павло) був поставлений в необхідність сказати про себе щось велике, намагається зберегти смиренність ... Так само поводиться і Бог: не без причини говорить про Самого Себе, але коли не вірують Йому, тоді і називає свої благодіяння (Єз. 16: 6). Дивись, що і тут робить Павло: по-перше, він посилається на їх свідчення, щоб ти не подумав, що він хвалить сам себе, називає слухачів свідками сказаного в свідчення того, що він не бреше перед ними. Ось істинна чеснота вчителя, коли він може явити учнів свідками добрих справ своїх!" "Пильнуйте себе ..." - не тому, що спасіння себе краще спасіння стада, а тому, що коли ми пильнуємо себе, тоді і стадо отримує користь "(Феофіл). Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа i Бо­га, яку Вiн надбав Кров’ю Своєю. "Дух Святий настановив вас..." - поставлені не від людей ви, але Духом Святим через обрання і висвячення (Діян. 14:23), і в цьому особливе спонукання пильнувати себе та всю отару. "Єпископами..." - επισκόπους ... Мова до пресвітерів, але називаються вони єпископами з тотожності деяких їхніх обов'язків, і обов'язків істотних, краще висловлюються словом єпископ, ніж пресвітер. Це не означає, щоб єпископи і пресвітери не розрізнялися тоді за своїм значенням, обов'язків і прав в церкві, хоча безсумнівно, що не розрізнялися іноді за назвою (пор. Феофіл.). Той же апостол строго розрізняє їх, коли присвоює тільки єпископу владу і право висвячувати пресвітера і судити його (Тит. 1: 5; 1 Тим. 5: 19-22). Під образним виразом "пасти Церкву" - стадо Боже (Ін. 10: 1 і д .; Ін. 21: 15-17) маються на увазі обов'язки пресвітерів, як вчителів віри і моральності ввіреного їм християнської спільноти (1 Тим. 5:17; 1 Тим. 3: 2; Еф. 4:11; 1 Пет. 5: 2), взагалі - як наглядачів і охоронців стада від вовків і всього, що шкідливо для стада. "Яку Він надбав кров'ю Своєю ..." Пор. Еф. 1:14; Тит. 1:14; 1 Пет. 2: 9; 1 Кор. 6:20. "Багато переконання в словах, які показують цінність предмета, і чималої небезпеки, якщо Господь для Церкви не пощадив власної крові, а ми не маємо ніякого піклування про спасіння братії" (Злат.). 29 Бо я знаю, що пiсля вiдходу мо­го прийдуть до вас лютi вовки, якi не щадитимуть стада; Звісно ж, що перебування апостола серед малоазійських християн було перешкодою для вовків вторгнутися в стадо, вони не сміли напасти на це стадо, коли Павло був тут. Тепер апостол пророкує "двояке лихо: і його не буде, і інші стануть нападати ..." (Злат.). "Не просто сказав - вовки, але додав люті, бажаючи висловити їх силу і лютість, а що всього тяжче, ці вовки, каже, від вас самих повстануть: це особливо тяжко, коли буває міжусобна боротьба ..." (Злат.). 30 Та i з вас самих постануть люди, якi говоритимуть неправдиво, щоб повести учеників за собою. Під словами "лютих вовків" тут маються на увазі лжеучителі, лжевчення яких гірше будь-якого зовнішнього гоніння буде розкрадати стадо Боже, розбещуючи і гублячи не тіла, а самі душі віруючих. Немає сумніву, що Богонатхненний погляд апостола міг проникати в майбутнє без всяких вказівок або ознак його в сьогоденні. Але, можливо, було й те, що саме це сьогоднішнє вже носило в собі ознаки тривожного майбутнього, що, можливо, ще ховалося від інших, менш проникливих, але не ховалося від Павла. Він міг уже в цей час помічати те насіння, непомітне для інших, з якого згодом повинні були вирости небезпечні плоди. Ефес був одним з центральних малоазійських пунктів, в якому стикалися найважливіші релігійні та філософські системи сходу і заходу. Появи лжеучителів тут найприродніше було очікувати, особливо маючи на увазі те, що апостолу всього за якихось три роки після цього вже довелося писати проти вовків в Колоссах, а потім і в Ефесі (ост. - До Тимофія). Сліди появи лжеучителів в Ефесі найближчим часом підтверджуються також апокаліптичними листами Іоана Богослова, посланням Іуди і першим посланням Іоана Богослова. Очевидно, що провіщення Ап. Павла виповнилося в точності. "Пильнуйте ...", - слухайте (Діян. 20:28 ст.). Як найкращу наснагу до цього апостол знову вказує свої безперестанні посилені труди і тяготи в улаштуванні християнських спільнот. "Три роки" - кругле загальне число замість визначеного: власне три місяці в синагозі (Діян. 19: 8) та два роки в училищі Тирана (Діян. 19:10). "Зі сльозами ..." (Діян. 20:19). "Досить зроблено з мого боку: я три роки залишався тут; достатньо вони наставлені, достатньо утверджені" (Злат.). 32 I нинi передаю вас, браття, Боговi i слову благодатi Його, Який зможе навчати вас бiльше i дати вам спадщину з усiма освяченими. "Передаю вас Богу (Діян. 14:23) i слову благодатi Його", (Діян. 20:24 - укладеним у Св. Євангелії), які, хоча мають самодостатню силу врятувати вас, але не без вашого пильнування і праці. "З усіма освяченими ..." - тобто благодаттю Господньою і призначеними до вічної слави в Царстві небесному (Мф. 13:43). 33 Hi срiбла, нi золота, нi одягу я нi вiд кого не побажав; На закінчення своєї сердечної промови апостол, знову закликаючи у свідки присутніх, вказує на свою повну безкорисливість, що сприяла йому в успіхах проповіді, і інших закликає до того ж. 34 самi знаєте, що потребам моїм i тих, що були зi мною, послужили цi руки мої. Повнота безкорисливості апостола простягалася до того, що він не тільки не брав нічого найнеобхіднішого від інших, але і не бажав брати, і не тільки для себе, але і супутників своїх забезпечував працею рук своїх (Діян. 18: 3), щоб нічим не бути тягарем спільноті і не подати приводу для звинувачення в корисливості (1 Кор. 9: 4 і д.,; 2 Кор. 11: 7 і д.; Діян. 12:14 і д.,; 2 Сол. 3: 8 і д.). "Підтримувати слабких ..." - власне немічних, під якими в цьому випадку розуміються немічні духовно, які могли б спокушатися, якби бачили апостола, який живе за рахунок учеників, і запідозрив би не тільки щирість вчителя, а й цінність його вчення. Павло в цьому показав високий приклад, хоча Господь і сам апостол не вважали справою несправедливості, щоб трудівник отримував винагороду і прожиток (Мф. 10:10 і парал.) від трудів своїх, і проповідник Євангелія жив з Євангелія (1 Кор. 9: 7 -11; 1 Кор. 9: 13-14 і парал.). «Блаженнiше давати, нiж приймати». Цих слів, присвоєних Господу, немає в Євангеліях. Вони запозичені, ймовірно, з усного переказу і висловлюють ту думку, що християнська благодійність, роблячи людину кращою в моральному відношенні і ставлячи його в краще, визначене законом Божим, ставлення до ближніх і до Бога, служить найнадійнішим засобом до залучення благовоління Божого і до досягнення земного щастя і небесного блаженства.

Сьогодні, 8 червня, наші Євангельські читання - про одну з прощальних промов Христа і обіцянку не залишити нас сиротами. Євангельські читання 8 червня Євангеліє від Іоана 14,10-21 10 Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Отець у Мені? Слова, які Я кажу, не від Себе кажу; Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла. 11 Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені. Якщо ж ні, то вірте Мені за самими ділами. 12 Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить; тому що Я до Отця Мого іду. 13 І коли чого попросите у Отця в ім’я Моє, те зроблю, щоб Отець прославився в Сині. 14 І коли чого попросите в ім’я Моє, Я те зроблю. 15 Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей. 16 І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, 17 Духа істини, Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його; ви ж знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде. 18 Не залишу вас сиротами; прийду до вас. 19 Ще трохи, і світ уже не побачить Мене; а ви побачите Мене, бо Я живу, і ви будете жити. 20 Того дня дізнаєтесь ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас. 21 Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Отець Мій; і Я полюблю його і явлюся йому Сам. Толкова Біблія Тому питання Господа до Филипа: "Хіба ти не віриш ...?" містить заклик до віри. А заклик цей Господь засновує на тому ж, що вказував перш іудеям (Ін. 5:19; Ін. 7:16; Ін. 8:23, 38), - саме на тому, що Його вчення і справи - все походить від Отця : за Ним у всій Його діяльності стоїть невидимий Отець (Ін. 7: 1, 17; Ін. 8:28). Про яку єдність говорить тут Господь - див. Ін. 10:38. «Діла Мої», тобто всі чудеса, які Я роблю. «Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені. Якщо ж ні, то вірте Мені за самими ділами». До віри в дійсність такого відношення Христа до Отця закликає тепер Христос і всіх учеників - вже не одного Филипа. Якщо ж ні, тобто якщо вважаєте недостатнім Моє вчення про Себе, то вірте Моїм чудесам, які свідчать про Моє перебування в Отці. Господь таким чином визнає необхідність чудес при відомій слабкості віри слухачів Його вчення, але це, звичайно, необхідно тільки на першому ступені існування Церкви: потім таких посвідчень не буде потрібно. 12 Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить; тому що Я до Отця Мого іду. Повертаючись тепер до Свого завдання - втішити і підбадьорити апостолів, що залишаються в чужому і ворожому світі, Господь першою втіхою (Ін. 14: 12-14) виставляє для них ту обставину, що вони будуть продовжувати Його справу і при цьому супроводжувати свою проповідь чудесами навіть більшими, ніж ті, які створив Христос. Цим означається, звичайно, не те, що апостоли матимуть більше чудодійної сили, ніж Христос, а вказується на результат тих знамень, які вони стануть здійснювати. Завдяки особливим новим умовам часу, - умовам, які існували за днів Христа, їх проповідь і чудеса матимуть успіх надзвичайний. Якщо навіть це будуть чудеса, що відбуваються не в сфері видимості, а в таємній глибині людського духу, у всякому разі вони будуть супроводжуватися надзвичайно великими наслідками. Для того, щоб здійснювати такі чудеса потрібні дві умови: 1) апостоли повинні твердо вірити в Христа (Хто вірує в Мене) і 2) Христу потрібно піти тепер до Отця Свого, для того щоб послати від Отця достаток чудодійних сил (бо я до Отця мого йду). 13 І коли чого попросите у Отця в ім’я Моє, те зроблю, щоб Отець прославився в Сині. Втім, чудесні справи апостоли будуть здійснювати тільки тоді, коли будуть звертатися з проханням до Бога в ім'я Христове. Але що значить "в ім'я Моє?" Одні вважають цей вислів рівнозначущим з висловом Апостола Павла "у Христі", вбачаючи в цьому означення настрою, в якому знаходиться той, хто молиться (Лютардт), інші бачать тут вказівку просто на приналежність того, хто молиться, до Церкви Христової (П. Христ). Більш вірогідним є тлумачення, що є ще у Іоана Златоуста і Феофілакта і прийняте деякими новітніми тлумачами. Це тлумачення, ґрунтуючись на тому головному значенні, яке цей вираз має в Новому Завіті і у 70-ти, розуміє його в сенсі: "при вживанні" або "при призиванні імені Христа" (Хейтмюллер). З таким розумінням змушує погодитися і зв'язок, існуючий, безсумнівно, між 12-м і 13-м стихом: в 1-му ст. йдеться про чудеса, які будуть здійснювати апостоли, а тут вказується на те, як вони будуть здійснювати ці чудеса. Дійсно, ми бачимо, що апостоли, творячи дива, закликали Ймення Ісуса (Діян. 3: 6). Зрозуміло при цьому, що молитва, яка полягає у призиванні імені Ісуса, завжди повинна бути узгоджена з Його волею (1 Ін. 5:14). Те зроблю. Виконавцем прохання є не Отець, а Христос. Говорячи це, Христос висловлює усвідомленість Своєї найтіснішої єдності з Богом по суті, - усвідомленість, яка пронизувала всі промови Христа. Від цього і християнин з однаковим почуттям ставиться в своїх молитвах і до Отця, і до Христа. 14 І коли чого попросите в ім’я Моє, Я те зроблю. Думку, висловлену в попередньому стихові, з огляду на її особливу важливість для апостолів, і з огляду на її особливо втішне значення, Христос повторює, немов закріплюючи її в свідомості учнів. 15 Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей. Друга розрада (Ін. 14: 15-17) полягає в обіцянці послати Утішителя. Цю розраду Христос передує умовлянням виконувати Його заповіді (пор. Ін. 14: 21, 23, 24). Це необхідно для того, щоб апостоли могли удостоїтися прийняття Святого Духа. Можна також вважати, що Господь говорить тут, як і вище (Ін. 14: 13-14), як Цар, що засновує своє Царство, закони якого треба сповняти Його підданими. 16 І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, Коли апостоли виконають свій обов'язок, то і Христос (і Я) виконає Свою справу щодо них. Він упросить Свого Отця і Отець пошле їм іншого Утішителя, щоб Він залишався з ними навіки. Утішитель - по грец. Параклітос. Спочатку це слово означало людину, покликану на допомогу, захисника (але не в сенсі звичайного адвоката, а в сенсі людини, яка йде просити суддю за свого друга, звинуваченого в якомусь злочині). Але потім, особливо у євреїв, до яких це слово перейшло з грецької мови в формі Пераклет, воно стало означати утішителя, радника, що вказує людині, що знаходиться в скрутному становищі, як йому краще вийти з цього становища. Батьки і вчителі східної Церкви таке саме значення "утішителя" і надають цьому терміну. Досі таким радником і другом учнів був Сам Христос, хоча Він в Євангелії і не називається "Утішителем". Але тепер на місце Христа, що віддаляється від апостолів, до них прийде інший "Утішитель", або радник, друг. Зі зіставлення тут Христа і іншого Утішителя як стародавні, так більшість новітніх тлумачів (Кестлін, Гофман, Вейс і ін.) роблять висновок, що тут міститься вчення про Духа Святого, як про самостійну особистість. Інших тлумачів (де-Ветте, Шенкель) бентежить, однак, та обставина, що в 15 і 16 главах повернення Христа зображується як таке, що збігається з приходом Духа-Утішителя. Але збентеження це безпідставне, тому що подібне ж відношення існує між Отцем і Логосом: Отець в Сині перебуває і Син відкриває волю Отця, що не перешкоджає всім тлумачам визнавати Сина окремою особистістю. Так і Христос буде діяти через Духа-Утішителя, і прийде в Ньому до апостолів. Тому Апостол Павло вважає за можливе ототожнити перебування в віруючих Духа Божого з перебуванням Самого Христа (Рим. 8: 9, 10). 17 Духа істини, Якого світ не може прийняти, бо не бачить Його і не знає Його; ви ж знаєте Його, бо Він з вами перебуває і у вас буде. Духа істини. Деякі (напр., Шанц) бачать в цьому вказівку ​​тільки на діяльність Духа по відношенню до апостолів, яких Він буде вчити будь-якої істини. Але тут, радше, визначається сама сутність Духа: Він є сама істина, як єдиний по суті з Отцем і Сином. Однак, називаючи Святого Духа духом істини, а Себе істиною (Ін. 14: 6), Господь хоче сказати цим, що Дух цей є Його Дух (Кирило Олександрійський). З'ясовуючи значення Духа істини, Господь додає, що світ, який перебуває в зневірі і омані, не може Його сприйняти ні за допомогою почуттів (не бачить), ні за допомогою внутрішньої освіти (не знає). Навпаки, апостоли, які мають правильні християнські уявлення (знаєте), вже знають і Духа, який і тепер з ними перебуває. І в вас буде - тут, на думку деяких авторитетних критиків (Гольцман), замість estai = "буде" треба читати: estin = і в вас є. Таким чином, з цього читання Господь говорить з особливою силою (для цього і вжиті два синонімічні дієслова перебувати і існувати) про те, що Дух цей вже перебуває в учениках. Але при такому читанні виходить наче зайвим послання Духа апостолам в майбутньому, після віддалення від них Христа. Притому у вжитих тут в грец. тексті сполучниках також є підстава для того, щоб відчувати різницю між вжитими тут дієсловами. Саме при дієслові "перебуває" (menei) стоїть займенник з прийменником para = при, а при дієслові "буде" - займенник з прийменником en = в. Звідси випливає, що з двох можливих читань краще прийняти те, що існує в нашому тексті і в виданні (8-му) Тішендорфа, тобто читання "буде" (estai ...) Господь, очевидно, хотів сказати, що той дух, який буде посланий апостолам, почасти й тепер уже дещо близький до них, завдяки тому, звичайно, що вони близько стоять до Христа, в якому в достатку перебувають дари Духа (Ін. 3:34). Але Дух перебуває тепер тільки з учениками, а згодом Він буде перебувати вже в них, як животворяща і оновлююча сила. 18 Не залишу вас сиротами; прийду до вас. Звідси починається третя розрада (Ін. 14: 18-21), що міститься в обітниці зустрічі Христа з апостолами. Господь ненадовго залишить учнів Своїх сиротами: Він прийде до них - прийде, перш за все, після воскресіння Свого (Ін. 20:19, 26), а потім в тих явленнях внутрішнього життя апостолів, в яких апостоли, дійсно, бачили перед своїми духовними очима сина Божого (див. Гал. 2:20). Деякі (батьки західної Церкви і новітні тлумачі, напр., Цан), розуміють це місце, як пророцтво про друге пришестя Христове для суду над світом; з таким тлумаченням не можна погодитися, тому що під час другого пришестя Господь прийде в світ взагалі, а не тільки до учнів. Більш ймовірне пояснення (єп. Михайла), що тут мається на увазі пришестя Христа в Дусі Святому, але й це припущення не зовсім підходить, тому що при ньому втрачається особливий характер третьої розради, яка відрізняє його від другого. 19 Ще трохи, і світ уже не побачить Мене; а ви побачите Мене, бо Я живу, і ви будете жити. Світ, тобто невіруючі в Христа, скоро вже втратить можливість бачити Христа, тому що світ дивиться тільки чуттєвими очима, а Христос віддалиться зі світу чуттєво-спостережуваних явищ. Навпаки, віруючі, у яких розкрито духовні очі для спостереження явищ надчуттєвих, побачать Христа або будуть продовжувати його бачити, не зважаючи на те, що Він віддалиться від них. Причина цього полягає в тому, що Христос, як істинно живий, живе безперервно, вічно, і смерть не може перервати Його життя. Мало того, Він і учням своїм дарує таке життя, яка знаходиться в Ньому. 20 Того дня дізнаєтесь ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас. Того дня. Господь цим виразом визначає не один якийсь день, а весь час діяльності апостолів за нових умов, в яких вони опинилися після воскресіння Христа і зішестя Святого Духа в П'ятидесятницю. Бачити тут, як Гольцман, вказівку ​​на всю історію існування Церкви Христової до кінця світу, - не можна, тому що при цьому втрачається спеціальне відношення цієї втіхи до апостолів, але ж воно і мало на увазі, головним чином, їх, а не віруючих всіх наступних епох. Дізнаєтесь ви, що Я в Отці ... Знання тут мається на увазі дослідне або засноване на досвіді. Це пізнання апостоли отримають з явлень Христа після воскресіння (Ін. 20:21; Діян. 1: 3), з показання або свідчень Ангелів, що з'явилися відразу після воскресіння і вознесіння Христа, і, нарешті, з власного внутрішнього досвіду апостолів, які відчули після воскресіння Христа, що існує тісне спілкування між Христом і Отцем, і між ними і Христом. 21 Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Отець Мій; і Я полюблю його і явлюся йому Сам. Дещо розширюючи тут коло осіб, які можуть удостоїтися, подібно апостолам, Його явлень, Христос говорить, що для того, щоб бути гідним такого явлення, потрібно дотримуватися заповідей Христа. В такому дотриманні заповідей людина проявляє свою любов до Христа, а за цю любов вона буде мати любов і Отця, і Христа, Який і явиться такій людині. "Ті, хто щиро любить, не можуть довго залишатися без побачення" (Архієпископ Інокентій). Діяння святих апостолів, 20, 7-12 7 Першого ж дня тижня, коли ученики зiбралися на переломлення хлiба, Павло, маючи намiр вирушити вранці наступного дня, розмовляв iз ними i продовжив слово до пiвночi. 8 У світлицi, де ми зiбралися, було багато свiтиль­никiв. 9 Пiд час тривалої Павлової бесiди одного юнака на iм’я Євтих, який сидiв на вiкнi, огорнув глибокий сон i вiн, сонний, похитнувшись, упав додолу з третього поверху, i пiдняли його мер­т­вим. 10 Павло, зiйшовши, припав до нього i, обнявши його, сказав: «Заспокойтесь, бо душа його в ньому». 11 Увiйшовши ж i переломивши хлiб та споживши, довго вів бесiду — аж до свiтанку, i потiм вийшов. 12 Юнака ж привели живого, i немало втiшилися. Толкова Біблія У перший день тижня, - тобто перший по суботі - наша неділя, в глибокий ранок якого воскрес Господь (Мф. 28: 1 і парал.). "Коли ученики...", - тобто троадські християни, "зібралися для переломлення хліба ..." Хоча св. Златоуст вважає згадуване тут переломлення хліба простою трапезою, однак, інші вважають, що це були богослужбові збори, на яких відбувалося встановлене Господом в Його спогад таїнство Євхаристії, після чого бували відомі вечері любові (див. Діян. 2:42, 46). Що саме в перший день тижня (тобто неділю) відбувалася ця богослужбова дія в Церкві апостольській (і після), видно частково з цього місця Діянь, почасти через послання Павла (1 Кор. 16: 2), а головним чином з постійного переказу Церковного (пор. також Об'явл. 1:10). "Продовжив своє слово до півночі ..." Причина такої тривалості зборів зазначається в поспішності Павла, в намірі відправитися в подальший шлях на наступний же день. Це була розмова люблячого і улюбленого батька і вчителя з люблячими і улюбленими чадами і учениками при розставанні назавжди (пор. Діян. 20:25 ст.). Ні вчителю, ні учням, очевидно, не хотілося переривати цієї бесіди, що тривала після півночі до світанку, після випадку з Євтихом і здійснення євхаристії (ст. Діян. 20:11). 8 У світлицi, де ми зiбралися, було багато свiтиль­никiв. «Було багато свiтиль­никiв» - для додання особливої ​​урочистості зборам, а не тільки для простого освітлення місця зборів. 9 Пiд час тривалої Павлової бесiди одного юнака на iм’я Євтих, який сидiв на вiкнi, огорнув глибокий сон i вiн, сонний, похитнувшись, упав додолу з третього поверху, i пiдняли його мер­т­вим. Богослужбові збори відбувалися в світлиці третього поверху, "бо Церкви, зауважує Златоуст, ще не було". Юнак ... Євтих ... занурився в глибокий сон - як зауважує Златоуст, "не через лінощі, а з природної необхідності", що перемогла увагу до настільки незвично тривалої бесіди. "Підняли мертвим", тобто огляд змусив визнати його мертвим. Павло, зiйшовши, припав до нього i, обнявши його, сказав: «Заспокойтесь, бо душа його в ньому». "Припав до нього i, обнявши його..." Подібним чином колись відроджений був пророком Іллею син вдови сарептської (3 Цар. 17:21) і пророком Єлисеєм син суманитянки (4 Цар. 4:34). "Душа його в ньому ..." - цей вислів означає не те, що душа юнака ще в ньому, і що він, отже, не вмирав, але те, що душа його знову в ньому, він знову живий, воскреслий силою Божою через апостола, який через смирення своє не виражається так прямо, уникаючи похвал за скоєне ним найбільше чудо (пор. Златоуст). 11 Увiйшовши ж i переломивши хлiб та споживши, довго вів бесiду — аж до свiтанку, i потiм вийшов. "Зійшовши, він хліб переломив ..." Значить, переломлення і споживання хліба, як богослужбова дія, ще не була звершена через тривалість розмови, запропонованої Павлом, і тільки тепер, на початку відновлення бесіди, перерваної випадком з Євтихом, апостол звершує переломлення і споживання хліба, який споживали з ним, звичайно, і інші віруючі, хоча згадується тільки про одного Павла, бо мова ведеться, власне, про нього. "І потім вийшов ..." - точніше слов. : "І тако..." - "і так", тобто не давши собі спочинку.

Сьогодні Господь говорить нам: "Прийду знову і візьму вас до Себе". Євангельські читання 7 червня Євангеліє від Іоана 14, 1-11 1 Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте. 2 В домі Отця Мого осель багато. А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам. 3 І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я. 4 А куди Я йду, ви знаєте, і путь знаєте. 5 Фома сказав Йому: Господи! Не знаємо, куди йдеш; і як можемо знати путь? 6 Ісус сказав йому: Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене. 7 Коли б ви знали Мене, то знали б і Отця Мого. І віднині знаєте Його і бачили Його. 8 Филип сказав Йому: Господи, покажи нам Отця, і нам вистачить. 9 Ісус сказав йому: стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Хто бачив Мене, той і Отця бачив; як же ти говориш: покажи нам Отця? 10 Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Отець у Мені? Слова, які Я кажу, не від Себе кажу; Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла. 11 Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені. Якщо ж ні, то вірте Мені за самими ділами. Толкова Біблія У 14-й главі міститься перша втішна промова (Ін. 13: 31-38 представляють, власне кажучи, вступ до неї). У цій промові Христос зміцнює мужність учеників, що похитнулася, обіцяючи їм місце в обителях Його Отця, де вони знову будуть разом з Христом. При цьому Господь пояснює деякі непорозуміння, висловлені Йому з боку апостолів Фоми і Филипа (1-11). Потім, щоб заспокоїти учнів, Він обіцяє їм ублагати Свого Отця, щоб Він послав ученикам Святого Духа Утішителя і, разом з тим, каже, що і Сам Він повернеться до учеників, причому роз'яснює подив Ап. Іуди Якового. Нарешті, Він запевняє учеників в тому, що Дух Святий роз'яснить їм все, що в цей час їм є незрозуміілим і що призводить до їх збентеження (12-31). Апостоли були вкрай збентежені короткою розмовою Господа з Петром (Ін. 13: 36-38). "Якщо навіть Петро зречеться - думали з острахом вони - то що ж чекає їх!" (Іоан Златоуст). Крім того, як видно з Євангелія Луки, Господь сказав усім їм кілька незрозумілих для них слів про якусь боротьбу, що їх очікує (Лк. 22: 35-37). Тому Господь і починає Свою промову у втішному тоні: нехай не тривожиться серце ваше... Як і раніше вони, апостоли, повинні вірити в Бога і, віруючи в Бога, вірити в Того, Кого Бог послав, тобто в Христа. З дитинства апостолам, як іудеям, вже щеплена віра в Бога і ця віра повинна послужити точкою опори для їх віри в Христа, що тепер трохи похитнулася під дією Його останніх слів про Свій відхід. Завдяки такій подвійній вірі, апостоли переможуть свій страх перед рішучими подіями, що чекають їх попереду. У домі Отця Мого обителей багато… Продовжуючи заспокоювати апостолів, як дітей, скорботних при розлученні з любим батьком, Христос відкриває їм, що скоро побачиться з ними знову. Тепер же Він йде готувати Їм місце в домі Отця Свого. В домі Отця. Царство Небесне, яке тут Христос називає домом Отця Свого, зображується у вигляді великого царського палацу, в якому живе східний монарх зі своїми численними синами, причому кожен з синів має для себе своє окреме приміщення. «А якби не так, Я сказав би вам: Я йду приготувати місце вам». …"якби не так", тобто якщо б насправді ніяких обителей на небі не існувало, то Я, Якому все небесне є добре відомим (Ін. 3: 11-13), сказав би вам про це і не став би плутати вас нездійсненними мріями. Але обителі ці, безсумнівно, існують, і Я навіть йду на небо для того, щоб вам вибрати кращі". Приготую вам місце. Господь, як висловлюється Апостол Павло, з'явився нашим предтечею на небі (Євр. 6:20), відкрив нам шлях в Царство Небесне. Я знову прийду. Про яке пришестя Христа тут йдеться? Про останнє, те, яке матиме місце перед кончиною світу, або ж про пришестя таємниче, духовне, у Святому Дусі? Здається, тут не можна мати на увазі ні того, ні іншого. Про пришестя на суд Господь не міг тут говорити тому, що це пришестя, як знав і Сам Христос (пор. Мф. 25: 5), було надзвичайно далеко, до того ж і апостоли не могли втішитися думкою про побачення з Господом у віддаленому майбутньому, - після того, як вони воскреснуть; на Марфу, принаймні, думка про те, що вона побачиться з братом після воскресіння мертвих, не справила заспокійливої ​​дії (Ін. 11: 24-25). Не можна також розуміти тут і пришестя Господа у Святому Дусі-Утішителеві, тому що про дарування Його Господь ще не повідомив апостолам. Як же могло втішити їх те, чого вони ще й зрозуміти не могли? Правдоподібніша та думка, що Господь говорить тут про Своє воскресіння, після якого Він знову прийде до учнів: про Своє воскресіння Господь говорив учням і раніше (Мф. 17: 9; Мк. 9: 9 і ін.). Але при такому розумінні залишається незрозумілим такий вираз: і візьму вас до Себе ... Після воскресіння учні не були негайно взяті до Христа. Тому правильніше вважати, що Господь тут говорить не про Своє пришестя до учнів тільки після воскресіння Свого, а взагалі про те, що Він буде присутнім в момент смерті учеників і брати їх душі в вічний спокій. Тому і святий Стефан, вмираючи, говорив: "Господи Ісусе, прийми духа мого" (Діян. 7:59). Пор. 2 Кор. 5: 8 і 1 Фес. 4:17). А куди Я йду, ви знаєте, і путь знаєте. За деякими кодексам, цей стих читається так: "І куди Я йду - шлях в те місце ви знаєте" (Луазі). Господь цими словами нагадує ученикам Свої промови про шлях до небесної слави (Ін. 12:23, 30-33 та ін.), Який проходить саме стезею страждань. Апостол Фома, який представляє собою тип людини розсудливої і повільної у вірі, що бажає мати у всьому точні відомості, і в цьому випадку хоче знати докладно, по-перше, те, куди веде Христос, і, по-друге, той шлях, яким піде Христос. Говорячи: "не знаємо", Фома, очевидно, висловлює тут і бачення апостолів взагалі, а не тільки своє. Апостоли, мабуть, все ще не відмовилися від думки про те, що Господь говорить про якусь подорож в іншу країну. Я є путь, і правда, і життя, ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене. На питання Фоми Христос не відповідає прямо. Він тільки користується цим питанням, як приводом для того, щоб нагадати апостолам Своє вчення про Своє призначення (з питання ж, яке запропонував Йому Фома, він багато говорив вище), Христос - Сам шлях до істини і життя, або, інакше кажучи, до Отця-Матері Бога. Деякі тлумачі, напр., Сільченко, вважають слова "істина" і "життя" епітетами, які Христос докладає до Самого Себе: "Христос є сама істина - поза Ним все є помилковим. Він є саме життя - поза Ним немає життя". Але таке тлумачення суперечить подальшим словам Христа: "ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене". Для чого б Христос став говорити апостолам ще про шлях до Отця, як про щось необхідне для них, якби у Христі вони мали все і без Отця? Ні, Христос говорить про Отця, як про справжню мету всіх людських прагнень. Люди прагнуть до вічної слави, в якій перебуває Отець, а Христос - є шлях, що веде до цієї високої мети. Якби знали Мене ... Якби апостоли піщнали Христа в Його справжньому ставленні до Отця, з Яким Він перебуває в найтіснішому єднанні по суті, то вони піщнали б і Отця. Очевидно, що Господь визнає для апостолів можливим таке пізнання і цим самим вважає аргумент, висловлений Фомою (не знаємо ..., як можемо знати ...), абсолютно марним: ні, вони могли знати! І віднині знаєте ... Але висловивши деякий докір щодо апостолів, Господь зараз же і втішає їх. Нехай вони і не мають повного знання про Христа, нехай вони люблять Його більше, як Учителя-Месію, проте і таке знання являє собою щось позитивне: воно приведе їх до повного пізнання, фундамент для якого вже закладений (на це вказує вираз: "віднині"). Деякі (напр., Гольцман) бачать в останніх словах Христа тільки "оптимістичне припущення, що не відповідає дійсності": апостоли, мовляв, не мали насправді такого пізнання і не бачили у Христі Сина Божого, а, відповідно, не знали і Отця... Але з такою думкою погодитися не можна з огляду на те, що далі Господь прямо говорить, що Він відкрив апостолам ім'я Отця (Ін. 17: 6), а це відкриття розпочалося вже давно. Филип сказав Йому: Господи! Покажи нам Отця… Апостол Филип був чоловік досить нерішучий і схильний керуватися чужими думками (Ін. 6: 9; Ін. 12:22). Він ніби постійно шукав для себе опору зовні. Цією властивістю його характеру і можна пояснити те, що він просить Христа показати йому та іншим апостолам Отця, тобто просить такого ж Богоявлення, якого, напр., удостоївся на горі Мойсей (Вих. 33:18). Тоді вони будуть абсолютно спокійні за долю Христа. Ісус сказав йому: стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филип? Хто бачив Мене, той і Отця бачив; як же ти говориш: покажи нам Отця? Христос, кажучи, що той, хто бачив Його - бачив Отця, звичайно, розумів під баченням віру. Бачити Отця у Христі - все одно, що вірити в те, що Син перебуває в Отці, діє в Його ім'я і що Отець найреальнішим чином перебуває у Сині, передаючи Йому Свою силу. Таким чином, Отця бачать тільки вірою: жоден смертний звичайним чином Бога не бачив. Тільки Один Єдинородний Син Божий повідав нам про Отця (Ін. 1:18). Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Отець у Мені? Слова, які Я кажу, не від Себе кажу; Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла. Тому питання Господа до Филипа: "Хіба ти не віриш ...?" містить заклик до віри. А заклик цей Господь засновує на тому ж, що вказував перше іудеям (Ін. 5:19; Ін. 7:16; Ін. 8:23, 38), - саме на тому, що Його вчення і справи - все походить від Отця: за Ним у всій Його діяльності стоїть невидимий Отець (Ін. 7: 1, 17; Ін. 8:28). Про яку єдність говорить тут Господь - див. Ін. 10:38. Діла Мої, тобто всі чудеса, які Я роблю. Вірте Мені, що Я в Отці і Отець у Мені. Якщо ж ні, то вірте Мені за самими ділами. До віри в дійсність такого ставлення Христа до Отця закликає тепер Христос і всіх учеників - вже не одного Филипа. Якщо ж ні, тобто якщо вважаєте недостатнім Моє вчення про Себе, то вірте Моїм чудесам, які свідчать про Моє перебування в Отці. Господь таким чином визнає необхідність чудес при відомій слабкості віри слухачів Його вчення, але це, звичайно, необхідно тільки для першого ступеня існування Церкви: потім таких свідчень не буде потрібно. Діяння святих апостолів, 19, 1-9 1 Пiд час перебування Апол­лоса в Коринфi, Павло, про­йшовши верхнi країни, прибув до Ефеса i, знайшовши там деяких ученикiв, 2 сказав їм: «Чи прийня­ли ви Святого Духа, увiрувавши?» Вони ж сказали йому: «Ми навiть i не чули, чи є Дух Святий». 3 Вiн сказав їм: «У що ж ви хрестились?» Вони вiдповiдали: «В Iоанове хрещення». 4 Павло сказав: «Iоан хрес­тив хрещенням покаяння, говорячи людям, щоб вiрували у Грядущого за ним, тобто у Христа Iсу­са». 5 Почувши це, вони хрестилися в iм’я Господа Iсуса, 6 i, коли Павло поклав на них руки, зiйшов на них Дух Святий, i вони стали говорити iншими мовами i проро­кувати. 7 Усiх же їх було чоловiк близько дванадцяти. 8 Прийшовши до синагоги, вiн безбоязно проповiдував три мiся­цi, навчаючи та переконуючи про Царство Боже. Толкова Біблія "Пройшовши верхні країни ..." - країни нагірні, що лежали вище Ефеса і низинного морського берега, на якому він був розташований; це, очевидно, внутрішні провінції Малої Азії, між іншим - Фригія і Галатія, які відвідував Павло під час цієї подорожі (Діян. 18:23). Якщо під час 2-го своєї подорожі Павлу Дух заборонив проповідувати в проконсульській Азії ((Діян. 16: 6) і д.), і тільки на зворотному шляху він був недовго в Ефесі ((Діян. 18:19) і д.) , то тепер, прямо з Фригії, пройшовши проконсульську Азію, він прибув до Ефеса і тут залишався досить довго (Діян. 19:10). "Деяких учнів ..." З подальшого видно, що це були власне Іоанові учні, а не Ісусові, яких Дієописувач переважно іменує просто учнями. Хрещені тільки в Іоанове хрещення, ці "учні" вірували в проповідуваного Хрестителем майбутнього Месію, але не мали повного знання про Нього, як і Аполлос, до часу; втім, як досить підготовлені до віри в Христа, могли бути названі християнами, або учнями Христовими у великому сенсі слова. Ці учні були, ймовірно, з іудеїв, що недавно оселилися в Ефесі, де вони приєдналися до християнської спільноти, так що сам Павло вважав їх за християн (Діян. 19: 2): "увірувавши"). Сказав їм: «Чи прийня­ли ви Святого Духа, увiрувавши?» Вони ж сказали йому: «Ми навiть i не чули, чи є Дух Святий». Відповідь дивна і навіть не зовсім зрозуміла і ввічлива, якщо її розуміти буквально. Звичайно, вони не могли не знати, що Дух Божий говорив через пророків і через Іоана, але не відали про підставу нового домобудівництва Божого, в якій Святий Дух обіцяний і даний усім в Ісусі Христі, як єдиний діяч з відродження душ. Таким чином, тут мова йде не про те, чи існує Дух Святий, а про те, чи з'явився Месія, що має хрестити людей Духом Святим, чи з'явилися і почали діяти на землі серед людей благодатні дари цього Св. Духа? У цьому саме сенсі і слід розуміти відповідь: "ми навіть і не чули, чи є Дух Святий", тобто і своїх дарах на землі, серед людей? (Пор. Ін. 7:39). Очевидно, вони просто не знали нічого про події єрусалимські з часу смерті Хрестителя, живучи в якомусь такому куточку світу, куди чутки про ці події ще не проникали, і тільки тепер, в Ефесі, вони докладніше стали дізнаватися про все, але до зустрічі з апостолом, через недавність перебування свого в Ефесі, ні від кого ще не встигли дізнатися про все точніше. Вiн сказав їм: «У що ж ви хрестились?» Вони вiдповiдали: «В Iоанове хрещення». Здивована відповідь "учнів" викликає нове здивоване запитання Апостола: Яке вчення ви взяли своїм хрещенням? Проста і коротка відповідь запитуваних "в Іоанове хрещення" відкриває очі апостолу, що здивувався, побачивши цих дивних "учнів". Вони хрестилися в те, що становило мету хрещення Іоанового і сповідування чого було потрібно при цьому хрещенні. Це дає привід апостолу коротко і стисло, але досить змістовно охарактеризувати сутність хрещення Іоанового і його ставлення до Христа. Хрещення покаяння (Мк. 1: 4; пор. Мф. 3:11 та ін.) В знак доброї зміни в способі мислення і життя, в знак твердого наміру, по покаянні і сповіданні гріхів, відмовитися від колишнього гріховного життя і хибного способу мислення і почати життя богоугодне, в готовності вступити в Царство Месії. За тлумаченням блаж. Феофілакта, "Предтеча проповідував хрещення покаяння для того, щоб люди, покаявшись і прийнявши Христа, отримали відпущення гріхів". Чому цього хрещення було недостатньо, і ті, що хрестилися "в Іоанове хрещення" знову "хрестилися в ім'я Господа Ісуса"? Тому, що перше хрещення не давало позитивного змісту для духовного життя охрещуваного, а друге, повідомляючи благодать відпущення гріхів, мало значення дійсного і істотного переродження духовної природи охрещуваного. Відносно до другого, християнського, перше, Іоанове хрещення мало значення підготовчого, готуючи до віри в Господа Ісуса, хрещення в Якого мало, втім, зовсім самостійне і остаточне значення. "Почувши це, - тобто про пришестя Месії, якого проповідував Іоан, і про недостатність Іоанового хрещення, - ті хрестились .. хрещенням християнським (див. Діян. 2:33 і Мф. 28:19) ... «І, коли Павло поклав на них руки, зiйшов на них Дух Святий, i вони стали говорити iншими мовами i проро­кувати». ... І, коли Павло поклав на них руки (див. Діян. 8: 15-17), зiйшов на них Дух Святий, i вони стали говорити iншими мовами (див. Діян. 2: 4; Діян. 10: 14-48) і пророкувати (див. Діян. 11:27; пор. Діян. 13: 1; 1 Кор. 14: 1-40). Слід зазначити тут безпідставність лжевчень древніх єретиків і новітніх сектантів (анабаптистів і менонітів), що засновували на цьому місці Діянь своє друге хрещення. Щоб бачити всю хибність опори захисників перехрещення, досить вказати невідповідність в подібному випадку аналогії, що використовується ними. Цей стих Діянь говорить про таке нове хрещення Іоанових учнів, яке істотно різниться від раніше прийнятого ними хрещення. Колись вони були хрещені Іоановим хрещенням покаяння, щоб вірувати в Того, Хто прийде після Іоана. Хрещення ж християнське, яке вони мали в Ефесі, було хрещенням в ім'я Месії, що вже прийшов - Ісуса Христа. Тим часом, у новітніх захисників перехрещення обидва хрещення - християнські, в ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Тут, отже, наполягається на повторенні одного і того ж хрещення християнського. "Безбоязно проповiдував...". Вказівка на те, що проповіді апостола мала значних противників, які свій опір готові були проявити до великої шкоди для апостола; проте це не стримувало його ревності. "Про Царство Боже ..." Під ім'ям Царства Божого тут мається на увазі церква Християнська з усіма тими благами, які дарує вона істинним членам своїм, як в реальному житті, так і в майбутньому. Царство це, на противагу царству князя світу цього, є Царство Боже, Царство Христове, царство святості і істини, царство вічного життя у єднанні з Христом (див. Мф. 3: 2; Ін. 3: 3, Ін. 3: 5 ).

Цього дня Господнього Вознесіння ми читаємо про явлення Ісуса Христа ученикам і Його перехід до Отця на сороковий день по Воскресінню. Євангельські читання 6 червня Євангеліє від Луки, 24, 36-53 36 Коли вони про це говорили, Сам Ісус став посеред них і сказав їм: мир вам. 37 Вони схвилювались і злякалися, гадаючи, що бачать духа. 38 Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? 39 Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене. 40 І, сказавши це, показав їм руки і ноги. 41 Коли ж вони від радости ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу? 42 Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. 43 І, взявши, їв перед ними. 44 І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах. 45 Тоді розкрив їм розум до розуміння Писання. 46 І сказав їм: так написано, і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, 47 і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима. 48 Ви ж є свідками цього. 49 І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба. 50 І вивів їх до Вифанії, і, піднявши руки Свої, благословив їх. 51 І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. 52 Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю. 53 І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога. Амінь. Толкова Біблія Це явлення, про яке згадує також єв. Марк (Мк. 16:14 і наст.), те ж саме, що єв. Іоан зображує як розділене на два - перше, що було десяти учням, без Фоми, і друге, що мало місце за 8 днів після першого, для запевнення Фоми. Єв. Лука з'єднує обидва ці явлення в одне, тому що вони однакові за властивістю і метою. «Сам Ісус став посеред них». Тут слово Ісус в найдавніших кодексах не читається. Поява Христа, очевидно, була настільки ж чудесною за своєю раптовістю, як і Його зникнення, про яке сказано в 31 ст., І цією несподіванкою появи можна частково пояснити переляк, який відчули учні. «Духа», - тобто вихідця з загробного світу, що тільки має видимість тіла (те саме, що "привид" в єв. Мф. 16:26). «Чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших?» - тобто чим ви збентежені й … чому в вашій душі з'являються такі думки? Господь висловлює Своє здивування з приводу того, що апостоли не прийняли Його одразу ж за Того, хто Він є насправді. Перш за все Господь виводить учнів із збентеження тим, що переконує їх у тотожності Своєї особистості з Тим, Хто був їх Вчителем і Господом. Якщо Він при цьому вказує на руки і ноги Свої, то очевидно тому, що на них були знаки від цвяхів (пор. Мф. 27:35) і ці знаки засвідчували те, що перед ними стояв дійсно їх Господь, Який був розіп'ятий на хресті. «Доторкніться до Мене...». Тут Господь має іншу мету. Оскільки апостоли боялися, що перед ними знаходився тільки "дух", то Христос запрошує їх переконатися в іншому: у Нього є плоть і кістки. «Коли ж вони від радости ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу?». Несподівана радість нерідко змушує людину засумніватися в істинності події, яка стала джерелом радісного збудження. «Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними». Тут, як показує сама мета дії Христа, не може бути й мови про той спосіб споживання їжі, який в Св. Письмі приписується Ангелам (Бут. 18: 8): це було справжнє, а не удаване споживання їжі. В кн. Діянь сказано про апостолів, що вони їли і пили з Христом після Його воскресіння з мертвих (Діян. 10:41), однаковим чином споживали їжу і вони, і Христос. «І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах». Багато тлумачів вважають (див., напр., у Кейла), що між 43-м і 44-м стихами повинен бути проміжок у часі, що в 44-му стихові починається або розповідь про нове явлення Христа, або це виклад всіх промов Христових, сказаних ним після воскресіння. …Правильніше буде вважати, що євангелист зображає явлення, яке має місце в вечір воскресіння. …Тепер Христос вже не знаходиться постійно з апостолами і колишнє спілкування їх з Ним уже неможливо: якщо Христос тепер і являється апостолам, то тільки для того, щоб переконати їх в істинності Свого воскресіння. Під "законом" розумілися в іудеїв книги Мойсеєві, під "пророками" - книги І. Навина, Суддів, Царств і у власному розумінні пророчі книги, виключаючи кн. Данила, під "псалмами" - ймовірно, всі інші канонічні книги Старого Завіту (так звані. "Кетуба" - писання), названі тут псалмами тому, що Господь, очевидно, мав на увазі, що в кн. Псалмів міститься про Нього пророцтв більш, ніж у всіх інших книгах цього останнього, третього, розділу Біблії. (…Христос розглядає всі книги як одне ціле). «Тоді розкрив їм розум до розуміння Писання». На думку деяких тлумачів (напр., єп. Михайла), Господь зробив це за допомогою чудесного раптового осяяння, а потім і за допомогою Свого тлумачення Писання протягом сорока днів до вознесіння. З останнім не можна погодитися, тому що тут йде мова поки тільки про явлення Христа в вечір воскресіння. Перше ж припущення не містить в собі нічого неймовірного. «Так написано» - таким саме способом, на який Я вказував вам, коли вводив вас в урозуміння Письма. «Так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих...» Цей і подібні вирази (ст. 47) являють собою коротке формулювання старозавітних пророцтв про Месію. «І щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима». В ім'я Його, тобто в силу того, що Він Своєю смертю і воскресінням здійснив всі пророцтва про Нього як про Месію - Спасителя і Викупителя, і могло бути сповіщено прощення грішників, що каються (в грец. тексті стоїть ἐπὶ τῷ ὀνόματι αὐτοῦ, - на імені, але краще читати з Тішендорфом εἰς τὸ ὄνομα - в ім'я). «Починаючи з Єрусалима». Єрусалим повинен бути точкою відправлення для проповіді про Христа як столиця теократії (пор. Іс. 2: 3; Іс. 40: 9; Діян. 1: 8). «Ви ж є свідками цього» - тобто всього, що вчинив Христос, і свідки Його страждань, смерті і воскресіння. «І ось Я посилаю обітницю Отця Мого на вас; ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба». "І ось Я посилаю" (теп. час ἀποστέλλω означає подію, яка повинна відбутися найближчим часом). «Обітниця Отця Мого на вас», - тобто що обіцяв Мій Отець через пророків, саме зішестя Св. Духа (Іоїл. 2:28 і наст.; Іс. 44: 1 і наст.; Єз. 36:27; пор. Діян. 2:16 і наст.). «Ви ж залишайтеся в місті Єрусалимі». Якщо стих 49-й з'єднувати з попередньої промовою Христа, то виходить, що апостоли не повинні були залишати Єрусалиму до зішестя на них Св. Духа. Оскільки в такому випадку зовсім усуваються явлення Христа, що мали місце в Галілеї, про які повідомляють єв. Матфей і Іоан, то деякі тлумачі бачили тут початок опису останнього явлення Христа учням, що було в день вознесіння, Таким чином, між 48-м і 49-м стихом мають на увазі проміжок в 40 днів... З огляду на те, що іншого способу узгодити євангельські оповідання немає - інші способи примирення не заслуговують на довіру, - то залишається прийняти саме таке припущення, що з 49-го стиха починається опис останнього явлення Христа апостолам. Значить, єв. Лука в своєму Євангелії описує тільки два явлення Христа апостолам: перше - в день воскресіння (36-48 ст.) І останнє - в день вознесіння (49-51). «Доки не сповнитеся силою з неба». Образ вказує на спорядження воїна, що надягає своє озброєння: апостоли - теж воїни Христові! Сила з неба - благодать Св. Духа, яка і є нова сила, що отримується через Св. Духа (пор. Діян. 1: 8). Пор. Лк. 1:35. «І вивів їх до Вифанії, і, піднявши руки Свої, благословив їх». Єв. Лука завершує своє Євангеліє коротким описом події вознесіння Христа на небо. Ця подія відбулася в той день (40-й після воскресіння. Пор. Діян. 1: 3), коли Господь говорив учням те, що викладено в самому стислому вигляді в 49-му стихові…). «До Вифанії», тобто до того місця, де починається дорога до Вифанії: це місце знаходиться на горі Елеон (пор. Діян. 1:12). «Піднявши руки Свої, благословив їх» - символічна дія благословення (пор. Лев. 9:22). «Став віддалятися від них і підноситися на небо». Див. Мк. 16:19. Єв. Лука так коротко говорить про вознесіння на небо, ймовірно, тому, що мав уже на увазі більш докладно зобразити цю подію в книзі Діянь, що і зробив (див. Діян. 1: 1-12 [Тішендорф виключає з тексту слова: "і підноситися на небо "і" вони поклонилися Йому". Але він робить так в цьому випадку безпідставно, тому що дуже багато стародавніх кодексів ці вирази у собі мають. Див. Меркса, с. 544-545.]). «Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю». «Поклонившись Йому», - тут "поклоніння", очевидно, розуміється як релігійна дія: по відношенню до Христа, що возноситься, вона іншим і бути не може (пор. Ін. 4:23). «З великою радістю». Ця радість пояснюється тим, що апостоли тепер уже самі бачили, що Христос вознісся на небо. Тут усувалася можливість всяких сумнівів і страхів, які виникали в них з приводу воскресіння Христа, яке бачити вони не були удостоєні. «І перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога. Амінь». Звичайно, тут мається на увазі храм Єрусалимський, а не Сіонська світлиця (як передбачає єп. Михайло). Навіть і після зішестя Св. Духа апостоли як благочестиві ізраїльтяни щодня відвідували храм (Діян. 2:46; Діян. 3: 1). Діяння святих апостолів,1,1-12 1 Першу книгу я написав то­бі, Феофіле, про все, що Ісус творив i чого вчив від початку 2 до того дня, коли Він вознісся, давши через Святого Духа повеління апос­толам, яких Він обрав 3 і перед якими після страждань Своїх являв Себе живим з багатьма вірними доказами, протягом сорока днів являючись їм i говорячи про Царство Боже. 4 I, зібравши їх, Він звелів їм: «Не відлучайтесь із Єрусалима, а чекайте обіцяного від Отця, про що ви чули від Мене, 5 бо Iоан хре­с­тив водою, а ви, через кілька днів після цього, будете охрещенi Духом Святим». 6 Тому вони, зійшов­шись, питали Його, кажучи: «Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?» 7 Він же сказав їм: «Не ваша справа знати часи й строки, якi поклав Отець у Своїй владi, 8 але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; i будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Са­марії та аж до краю землі». 9 Сказавши це, Він вознісся перед їхніми очима, i хмара взяла Його з очей їхніх. 10 I коли вони дивилися на небо, під час вознесіння Його, раптом перед ними стали два мужі в білому одязі 11 i сказали: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на не­бо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо». 12 Тоді вони повернулися до Єрусалима з гори, що зветься Елеон i знаходиться поблизу Єрусалима, на відстані суботньої путі. Толкова Біблія Першу книгу, слов. "Перше слово", грец. τόν μεν πρωτον λόγον - очевидна вказівка на св. Євангеліє, написане раніше Лукою для Феофіла (Лк. 1: 1-4). Представляючи нову свою працю у відношенні до першої як другу, св. Лука хоче показати, що і за зовнішнім змістом, і за внутрішньою суттю зображуваних подій ця друга його книга є пряме продовження і розвиток першої, даючи разом з нею як можна ґрунтовнішу історію заснування, поширення і утвердження Церкви Христової на землі. «Про все, що Ісус творив»... За поясненням Златоуста - "про все, що особливо важливе і потрібне», «не пропустивши жодної з речей істотних і необхідних, з яких пізнається божественність і істинність проповіді" (Феофіл). Такі застереження робляться святими тлумачами з огляду на те, що інший євангеліст, Іоан, визнав неможливою справою описати всі події життя Господа (Ін. 21:25). Показовий буквальний сенс вищенаведеної фрази: "про все, що почав Ісус творити й учити ..." (ων ήρξατο ο Ιησους ποιειν τι καί διδάσκειν), Дієописувач наче хоче сказати, що всією своєю земною діяльністю Господь Ісус тільки ще почав, поклав початок своїх справ і вченню. Продовженням цього початку буде все подальше в справах Його посланників і їх наступників аж до кінця віку (Мф. 28:20), являючи в цілому завершення великої справи Христової, втім - не обмежується ніякими часом і термінами. «До того дня, коли Він вознісся, давши через Святого Духа повеління апос­толам, яких Він обрав». До того дня, коли Він вознісся ... Про вознесіння Господа в Євангелії Луки лише згадується коротко (Лк. 24: 50-53). Ця подія була кінцем євангельської історії і початком апостольської. Тому св. Лука і вважає за краще докладніше повідомити про цю подію в Діяннях. Вознесінню передує заповідання - заповіт Господа апостолам - давши Святим Духом накази апостолам - грец. εντειλάμενος τοις αποστόλοις διά Πνεύματος άγίου ..... буквальне «заповівши апостолам Духом Святим». Тут мається на увазі або обітниця Його - послати апостолам Духа Святого, з наказом чекати цієї обітниці в Єрусалимі (Лк. 24:49), або заповідь Його їм - бути свідками і проповідниками в Ім'я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима - (Лк. 24: 47-48). Ця обітниця або заповідь і накази Господні даються, за висловом Дієописувача, Духом Святим. "Так кажуть, - тлумачить блаженний Феофілакт, - не тому, що Син мав потребу в Дусі, але тому, що там, де творить Син, сприяє і співприсутній Дух, як єдиносущний ..." Цей Св. Дух, за благоволінням Отця, сповнював і Сина Його по людству - "не в міру" рясно (Лк. 4: 1; Лк. 14:18; Ін. 3:34); обіцяється і апостолам, як об'єднуючий початок Отця, Сина і викупленого Ним людства. «Яких Він обрав» ... - вказівка ​​на винятковість повноважень і прав апостольських, на відміну від інших віруючих. Виправданням цієї винятковості є і те, що цим лише обранцям Своїм Господь і явив Себе живим після муки своєї, щоб вони могли бути переконаними й правдивими свідками і проповідниками про Нього для всього світу. «Після страждань Своїх» - тобто разом і по смерті Своїй, якою завершились страждання. З багатьма вірними доказами - тобто що Він дійсно воскрес, чому вони довго і не могли, і не сміли вірити; що воскрес дійсно Він Сам - розіп'ятий і мертвий, а не інший хтось, що замінив Його; що не привид Його, а справжній Він Сам знову постав живим серед них, для чого Він споживав їжу перед ними і був навіть відчутий на дотик рукою Фоми, і протягом 40 днів знову продовжував їм Свою проповідь про Царство Боже. Усе це, нарешті, доти апостолам і незрозуміле і малоймовірне, виявилося згідно і з Божественними писаннями, для усвідомлення яких Воскреслий відкрив їх розум, відкривши в цих писаннях всю безліч інших доказів для віри в Нього як істинного Сина Божого, гідного віри всіх народів. «Протягом сорока днів являючись їм i говорячи про Царство Боже». ... Це точна вказівка ​​часу перебування Воскреслого Господа на землі після воскресіння є тільки в зазначеному місці Діянь. Євангельські оповіді Марка і Луки не дають ніяких вказівок на цей час і говорять про вознесіння Господа дуже коротко, в зв'язку з попередніми подіями. А два інших євангелиста (Матфей і Іоан) і зовсім не згадують про вознесіння. Це робить особливо цінним це місце книги Діянь, як таке, що заповнює такі важливі сторони останніх євангельських подій. Про Царство Боже, тобто про все, що стосувалося нового життя людей, викуплених стражданнями Спасителя і покликаних утворити нове Царство Боже, Царство Месії, Царство нового Ізраїля, Церкву Христову. Наскільки учні Христові потребували цього, і як мало вони ще проникали в ці таємниці істинного Царства Божого, показує подальше в Діян. 1: 6. Повне ж посвячення апостолів Христових в таємниці Божого Царства і в гідних провісників і насадителів його, було після зішестя на них Духа Святого (Ін. 16: 12-13), за обітницею Господа. «Тому вони, зійшов­шись» ... - грец. καί συναλιξόμενος, Буквально - "і на зборах їх вживали їжу..." Споживання їжі і веління не розлучатися з Єрусалима - на перший погляд, якось здаються не такими розумно пов’язаними в одне речення думками. Це поєднання думок не здасться, проте, дивним, якщо внести в них одну нотку, що вислизає при побіжному читанні. Думка апостола набуває тоді такий напрямок: "Він вознісся, давши Святим Духом накази апостолам, що їх вибрав, яким і явив Себе живим після муки своєї з багатьма вірними доказами, протягом сорока днів являючись їм і говорячи їм про Царство Боже, сповнивши їх радості й засвідчивши Себе перед ними до того, що навіть споживав перед ними їжу, і звелів їм від Єрусалима не відлучатися ... ". Таким чином, вираз "з ними ж і їв" - συναλιξόμενος – немов увінчує найбільшу причину радості апостолів і віри їх в Спасителя, Який знову постав перед ними живий по муці Своїй, запевнивши це багатьма вірними доказами, в числі яких найвірнішим і найрадіснішим для невіруючих від радості і здивування апостолів (Лк. 24:41) було очевидне перед усіма споживання їжі. Господь велить апостолам не йти з Єрусалима для того, щоб, почавши проповідь у віддалених місцях, вони не були б оббреханими… В Єрусалимі це вдалося б набагато важче, бо стільки було, крім апостолів, інших свідків і достовірних вісників проповіданих ними подій. І ще живим був у пам'яті всіх Сам проповідуваний! З велінням від Єрусалима не відлучатися з'єднується заповіт - чекати Обіцяного від Отця, тобто зішестя Утішителя Духа Святого - Ін. 14:16; Ін. 16: 7, Ін. 16:13 та ін. «Обіцяного від Отця» - грец. ἐπαγγελίαν τοῦ πατρός ... "обітниці Отчої" (пор. Лк. 24:49), обітниці Отця. Послання Духа Святого Господь називає обітницею Отця, Який ще в Старому Завіті (Іс. 44: 3 і Ін. 3: 1 і ін.) через пророків дав таке обіцяння про зіслання Духа Святого за часів Месії. «Про що ви чули від Мене», - точніший грецький і слов'янський тексти: ήν ηκούσατε μου, "яку (тобто Обітницю Отця) ви чули від Мене" - Тут, таким чином, Господь дає зрозуміти, що Його обітниця є саме та сама обітниця його Отця, яку дано в Старому Завіті і тепер ще раз висловлена вустами Сина. Звучить також в словах Господа і та думка, що Він, як "єдине з Отцем", прорік Свою обітницю, і це обітниця прийняла силу, як обітниця в той же час Отця, волю Якого в даному випадку творив Син. Викладаючи докладніше суть цієї батьківсько-синівської обітниці, Дієописувач і викладає її словами Сина (Лк. 3:16; Ін. 1:33 і парал.). Бо Іоан хрестив водою... Грец. - ου μετά πολλάς ταύτας ημέρας - варто в очевидному зв'язку з попереднім ἠκούσατε, що пояснює і пов'язує обидві пропозиції, які повинні бути перекладені так: "чекати обітниці Отця, яку ви чули від Мене", а саме: що Іоан хрестив водою, а ви ... і т. д. …Вираз "хреститися Духом Святим" у відповідності до хрещення водою означає всеціле сповнення дарами Духа Святого, немов занурення в Його очищувальну і животворчу благодать. Про це так міркує св. Кирило Єрусалимський: «Не приватна це благодать, але вседосконала сила, бо як занурюється і охрещуваний у воді звідусіль оточується водами, так і Духом охрещені вони були цілком, бо вода омиває зовнішність, а Дух, нічого не виключаючи, всього охрещуваного до нутрощів самої душі. І чому дивуватися? .. Якщо вогонь, заходячи всередину грубого заліза, цілу речовину його робить вогнем і холодну розжарює, чорне починає світитися, і якщо вогонь, будучи речовиною і проникаючи в речовину заліза, діє так безперешкодно, то чому дивуватися, якщо Дух Святий входить в середину самої душі?.." Через кілька днів після цього ... - це сталося саме через десять днів. Стільки судив Господь апостолам Своїм чекати обітованого Утішителя. Не більше і не менше. Не більше тому, що подальше продовження днів очікування втомило б тих, що чекали, допустило б в їх душі неуважність, і це робило б менш плідним тихе віяння і сходження на них Духа Божого. Не менше - тому, що передчасне припинення днів очікування залишило б у душі багатьох недостатньо напружене прагнення Утішителя, недостатньо дозріле усвідомлення важливості майбутнього, недостатнє цінування і втішення Того, Хто прийде, що також послаблювало б силу і значення пришестя Духа Божого. «Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?» Він же сказав їм: «Не ваша справа знати часи й строки, якi поклав Отець у Своїй владi, але ви приймете силу...» Відновлюєш царство Ізраїлеві ... - грец. αποκαθιστάνεις τήν βασιλείαν τω Ισραήλ ... Апостоли висловлюють, очевидно, звичайні уявлення про земне царювання Месії, з поневоленням всіх інших народів і з присвоєнням ізраїльському народу земної величі, слави і могутності… Вони все ще "не зовсім чітко розуміли, що таке це Царство, тому що не були ще навчені Духом .... все ще прив'язані були до предметів чуттєвих, хоча і не настільки, як перше; вони ще не стали кращими, - втім, про Христа думали вже вище" (Злат.). Не ваша справа - трохи грубуватий переклад грец, - ουκ υμῶν εστι. Краще висловити відповідь Спасителя в такій формі: "Не вам знати ..." і т. д. Делікатно ухильна відповідь Господа на настільки недоречне, що відгукувалися грубими забобонами, питання своїх улюблених учнів, на перший погляд, наче залишає їх в тих же забобонах, лише змінюючи час їх виконання; в дійсності ця відповідь вірно розраховувала на зміну поглядів апостолів самим ходом подій, що мають настати найближчим часом: але ви приймете силу... і т. д. Марно було б тепер же, відразу, цілком розчаровувати учнів в тому, з чим вони занадто зжилися, тим більше, що погляди і очікування їх так чи інакше отримали здійснення, лише у вищому, кращому, найблагороднішому сенсі. На це можна знаходити вказівку у вислові Спасителя καιρούς - не для вас знати час та способи обставин, характер здійснення ваших надій, що все Отець поклав у владі Своїй. "Значення часу і способів здійснення надій на Царство Месії Господь віддає лише Отцю - не тому, щоб Сам не знав, але тому, що саме питання було зайвим, і тому Він з користю для них відповів мовчанням" (Феофіл.). Відволікаючи увагу учнів від області нездійсненного і непотрібного, Господь звертає увагу на відкладений переворот в них самих, коли саме собою здійсниться все, що для них є особливо важливим і цінним; приймете силу ... силу саме від Святого Духа, - силу бути свідками ... аж до краю землі, свідками і проповідниками про Мене, про Моє життя, вчення, справи, заповіді, обітування і провіщення. "Цей вислів, каже блаж. Феофілакт, є разом і переконування і пророцтво" Спасителя про те, чим будуть і повинні бути учні Христові після отримання ними сили Духа Святого. Тут же криється і тонкий натяк на те, як, чим і коли сповняться їхні життєві надії на настання Царства Месії, царства Нового Ізраїля, в яке Ізраїль старий увійде лише як частина, не вичерпуючи собою всеосяжної сили і багатства не земних тимчасових, а духовних вічних благ нового Царства. Якщо раніше Господь посилав учнів Своїх проповідувати про наближення Царства Божого тільки іудеям, заборонивши ходити з цією проповіддю до язичників і самарян (Мф. 10: 5), то це обмеження апостольської діяльності знімається. Єрусалим лише покладається початковим пунктом або центром, звідки промені Євангельського Світу повинні осяяти весь світ "аж до краю землі". «Сказавши це, Він вознісся перед їхніми очима»... У єв. Луки: «коли благословляв їх», відступив від них, тобто відокремився дещо, і став підноситися на небо (Лк. 24:51). «І хмара взяла Його з очей їхніх» ... Заключний момент вознесіння, щодо якого блаж. Феофілакт говорить: «воскрес так, що вони не бачили, піднесення ж Його бачили; бачили кінець воскресіння, але не бачили його початку; бачили початок Його вознесіння, але не бачили його кінця». Хмара - ймовірно, світла – (пор. Мф. 17: 5) було тут знаменням особливої присутності Божої, особливої ​​Божественної сили, якою відбувалося ця славна остання земна справа Господа. «Два мужі в білому одязі» - безсумнівно - ангели (пор. Лк. 24: 4; Мк. 16: 5; Мф. 28: 2; Ін. 20:12). «Мужами називає ангелів, - говорить з приводу цього бл. Феофілакт, - показуючи подію в тому вигляді, в якому воно уявлялося зору, так як ангели і насправді взяли на себе образ чоловіків, щоб не злякати». З подивом і здивуванням повинні були апостоли звести свої погляди в небо, де тільки що сховався від них Господь. Це здивування, можливо, близьке до заціпеніння, знімають ангели лагідним і ласкавим докором; «Що стоїте і дивитесь?» Час звернутися від безцільного вже споглядання висот повітряних до звичайної дійсності, де їх чекає повне кипучої діяльності життя апостольського покликання. «Прийде таким же чином». Тут мається на увазі, очевидно, друге славне пришестя Господа, про яке говорив учням і Сам Він (Мф. 25:31), і яке буде в тому ж прославленому Його тілі і теж на хмарах небесних (Мф. 24:30). Згадка гори Елеон, як місця, звідки повернулися до Єрусалима апостоли після вознесіння Господа, означає, очевидно, що ця гора була і місцем вознесіння. Дієописувач точно визначає при цьому і місце розташування названої гори, - очевидно, тому, що Феофіл, для якого призначалася книга, був знайомий з топографією Єрусалима. Поблизу Єрусалиму, на віддаль дороги суботнього дня ... - (грец. σαββάτου έχον οδόν), тобто від гори має шлях суботи, або такий шлях, який дозволялося пройти в суботу. Цей шлях рабинською строгістю щодо суботнього спокою визначався у 2000 кроків (близько кілометра), на такій відстані стояли крайні намети від скинії Мойсеєвої, під час мандрування євреїв по пустелі. Якщо в Євангелії св. Лука (Лк. 24:50) говорить, що Господь вивів їх до Вифанії, то цей вислів, не в протиріччі з розглянутим, означає, що місце вознесіння знаходилося на шляху з Єрусалима до Вифанії. Остання перебувала від Єрусалима на відстані вдвічі більшій ніж Елеон, на відстані двох суботніх шляхів, і вказується просто для визначення напрямку, в якому вивів Господь учнів на місце Свого вознесіння.

Сьогодні Господь говорить нам: "Віруйте у світло, щоб бути вам синами світла". Євангельські читання 5 червня Євангеліє від Іоана,12, 36-47 36 Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути вам синами світла. Це промовивши, Ісус відійшов від них і зник. 37 Стільки чудес сотворив Він перед ними, і вони не вірували в Нього, 38 щоб справдилося слово пророка Ісаї, який сказав: Господи! Хто повірив тому, що ми чули? І кому відкрилася сила Господня? 39 Тому не могли вони вірувати, що, як ще сказав Ісая: 40 засліпив очі їхні, закам’янив серця їхні, щоб не бачили очима і не розуміли серцем і не навернулися, щоб Я зцілив їх. 41 Це сказав Ісая, коли бачив славу Його і говорив про Нього. 42 Проте і з начальників багато хто увірував у Нього; та через фарисеїв не признавалися, щоб не відлучили їх від синагоги. 43 Бо полюбили більше людську славу, ніж славу Божу. 44 Ісус же проголосив: хто вірує в Мене, не в Мене вірує, а в Того, Хто послав Мене. 45 І хто Мене бачить, той бачить Того, Хто послав Мене. 46 Я Світло, прийшов у світ, щоб усякий, хто в Мене вірує, не залишався у темряві. 47 І коли хто почує слова Мої і не повірить, Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ. Толкова Біблія Але, звичайно, для того, щоб користуватися цим Світлом (ходити під ним), потрібна віра в це Світло, і ось Христос вважає за потрібне нагадати їм про це, обіцяючи при тому, що вони можуть стати з часом «синами світла» (див. Лк. 16: 8). Сказавши це, Христос пішов, ймовірно, в Гефсиманію, на гору Оливну. З 37-го по 50-й стих євангелист кидає погляд на результати діяльності Господа Ісуса Христа серед народу іудейського і дивується з того, які мізерні були ці результати, як мало виявилося віруючих у Христа. Чим пояснити цей факт? Тут, на думку євангелиста, здійснилася погроза Божа народу іудейському, яку колись виголосив пророк Ісая. При цьому євангелист коротко резюмує свідчення про Христа в раніше наведених Іоаном промовах Христа іудеям. Говорячи про безліч чудес (стільки чудес), Іоан, очевидно, має на увазі чудеса, описані у синоптиків: сам він говорить тільки про деякі чудеса Христа. Та обставина, що євреї не повірили - звичайно, в масі своїй - у Христа, не було якоюсь несподіванкою. Пророк Ісая вже передбачив це. (Іс. 53: 1, єв. дає по тексту 70-ти). Христос може тепер з апостолами (голосу нашому) сказати, що віруючих Його проповіді знайшлося дуже мало. Яка ж причина такого сумного і для багатьох незрозумілого явища, як невіра народу, який давно вже готувався до прийняття Месії? Тому - відповідає євангелист - не могли (стародавні грецькі тлумачі вираз "не могли" замінювали виразом "не хотіли", але така заміна не знаходить підстави в самих словах пророка, які наведені далі) вірити в Христа, що, як казав Ісая, це народ вкрай затятий в своєму розумінні тих завдань, які повинен був здійснити Месія. Іудеї вперто не хотіли зрозуміти своєї духовної немочі, в якій вони перебували з причини своїх гріхів. Вони не знаходили потреби в Месії, як духовному їх Спасителеві й цілителеві. Тому-то вони і не прийшли до Христа. Євангелист подає тут місце з книги Ісаї (Іс. 6: 9, 10) за перекладом 70-ти, як наведено це місце вже у синоптиків (Мф. 13: 14-15 і парал.)… Бог - в покарання за те, що іудеї з самого початку появи Христа з проповіддю Євангелія в Іудеї (Ін. 2: 13-14) виявили небажання вірити в Христа - засліпив їх очі і скам'янив їх серця або, інакше сказати, зробив жорстоким їх, щоб вони не зрозуміли і сенсу справ Христових. Втім, як зауважує блаж. Августин, "Бог робить жорстоким не так, щоб вселити затятість, а тільки відбираючи в людини Свою благодать. Він ускладнює спасіння в тому сенсі, що Сам не посилає полегшення, і засліплює тим, що не просвічує". Щоб Я зцілив їх. При дієслові "засліпив" потрібно поставити слово "Бог", тоді зрозуміло, що тут під словом "Я" євангелист не міг мати на увазі Бога - тоді б потрібно сказати, на вимогу конструкції, "Він" зцілив - а розумів Христа-Спасителя і Цілителя. Таким чином, весь стих отримує немов характер скарги, яку Христос висловлює щодо Свого народу. "Народ цей - наче говорить Христос - прогнівав своїм затятим небажанням слухати Мене Мого Отця Небесного, і Отець Мій за це відняв у нього Свою благодатну допомогу, яка необхідна людині для того, щоб вона могла зрозуміти Мої справи, розглянути їх, як належить . Якби народ не впав у таку жорстокість, то він міг би отримати від Мене зцілення або спасіння, тепер же все скінчено!" …Тут євангеліст пояснює причину, з якої він надає такого значення вищенаведеному пророцтву Ісаї, відносячи його до Христа. Пророк бачив славу Христа, тобто бачив Бога, який сидів у всій славі Своїй, оточеного серафимами, але, бачачи Бога, він, на думку євангелиста, бачив і Христа, тому що Христос, як божественний Логос, завжди перебував з Богом (пор. Ін. 1: 1). Тому можна сказати, що Ісая в вищенаведеному пророцтві про жорстокість євреїв мав на увазі Христа (говорив про Нього). Щоб показати, що місія Христа не минула безслідно і для євреїв, євангелист вказує на те, що навіть дехто з начальників - про простих іудеїв він вже не говорить, таких повірило чимало - були віруючі в Христа, але через матеріальні й інші вигоди вони відкрито не сповідували свою віру. Ось такими були Никодим (Ін. 7:48) і Йосип Аримафейський (Ін. 19:38). Грецькі стародавні тлумачі вважають, що з 44-го стиха починається нова промова Господа, але з цією думкою не можна погодитися, тому що, за поданням євангелиста, Христос вже сховався від іудеїв (ст. Ін. 12:36). Кому ж Він міг говорити цю промову? Краще бачити тут висновок, який сам євангелист робить щодо викладеної ним вище історії суспільного служіння Христа. У цьому висновку він резюмує численні свідчення Христа про Себе як про Месію, Сина Божого. Зв'язок цього уривка з попереднім така. Іудеї не вірили в Христа, навіть начальники, що вірили в Христа, не сповідували відкрито своєї віри, а тим часом Христос голосно сповіщав (виголосив = закричав), яке велике значення має віра в Нього і які жахливі наслідки тягне за собою невіра. Діяння святих апостолів, 18, 22-28 22 Побувавши в Кесарiї, (вiн) прийшов до Єрусалима, привiтав церк­ву i пiшов до Антиохiї. 23 Про­бувши там деякий час, вийшов i проходив по черзi країну Галатiй­ську та Фригiю, утверджуючи всiх учеників. 24 Якийсь юдей, на iм’я Аполлос, родом з Олександрiї, чоловiк красномовний та досвiдчений у Писаннях, прийшов до Ефеса. 25 Вiн був наставлений на шлях Господній i, пломенiючи духом, говорив та вчив про Господа прав­диво, знаючи тiльки про хрещення Iоанове. 26 Вiн почав смiливо го­ворити в синагозi. Почувши його, Акила i Прискiлла прийняли його i досконалiше пояснили йому шлях Господнiй. 27 А коли вiн вирішив іти до Ахаї, браття написали ученикам, щоб при­йняли його; i вiн, прибувши туди, багато сприяв благодаттю тим, хто увiрував, 28 бо вiн дуже викривав юдеїв привселюдно, доводячи з Писання, що Iсус є Христос. Толкова Біблія "Побувавши в Кесарії", так званій Стратоновій, приморському місті Палестини, де апостол висадився після переїзду через море. Короткочасне перебування Павла в Єрусалимі, без вказівки на особливу будь-яку діяльність його в цьому місті, пояснюється, ймовірно, побоюванням його, щоб не викликати зайвого роздратування іудеїв, що може зруйнувати його подальші плани, як сталося в наступне відвідування ним Єрусалима (Діян. 21:27 і далі). Тому, боячись не смерті і страждань за Христа, а позбавлення можливості проповідувати Слово Боже, він поспішає в нову подорож в язичницькі країни (Діян. 21:23 ст. і далі). Апостол вирушає насамперед в Антиохію Сирійську (див. Діян. 11:19). "Він мав до цього міста особливу любов - це людське почуття, бо тут учні стали називатися християнами, він тут був осяяний Божою благодаттю, тут він успішно закінчив справу щодо вчення про обрізання" (Злат.). "Вийшов i проходив по черзi..." - початок третьої апостольської подорожі Павла. "Утверджуючи всіх учнів ..." - тобто у вірі і християнському житті, що і було метою відвідування цих країн і заснованих в них спільнот (пор . Діян. 14: 21-22, Діян. 16: 6). Про відвідини апостолом інших малоазійських спільнот ані слова або через стислість оповіді, або тому, що апостол і не був в них цього разу. Не згадується і про супутників Павла, хоча з подальшого видно, що з ним були Тимофій і Epacт (Діян. 19:22). «Якийсь юдей, на iм’я Аполлос, родом з Олександрiї, чоловiк красномовний та досвiдчений у Писаннях, прийшов до Ефеса». Аполлос - скорочене ім'я з Аполлоніос. Аполлоній - був сильний діяч з насадження християнства в Коринфі (див. 1 Кор. 3: 5-6), чому Дієописувач і відзначає його особливою увагою. "Юдей з Олександрії" (Єгипетської), колишнього центру не тільки великої торгівлі, але і найвищого розвитку іудейсько-еллінської освіченості, представником якої тоді був знаменитий іудей Філон. Освічений і красномовний, що розуміється на книжках Свящ. Писання, переконаний і полум'яний проповідник, Аполлос обіцяв особливий успіх. "Ось і вчені мужі починають проповідувати! ... Бачиш успіх проповіді!" - вигукує про ту річ Златоуст. "Вiн був наставлений на шлях Господній", тобто вчення і життя відповідно до заповідей Господа (пор. Діян. 9: 2). Аполлос потребував ще в точному поясненні цього шляху Господнього (ст. Діян. 18:26), що і зроблено далі (Діян. 18:26 ст.). "Знаючи тільки Іоанове хрищення ...", як і учні Ефеського, що згадуються далі (Діян. 19: 2-3). Така неповнота знання і вчення Аполлос про Христа, звичайно, не була неправильними знаннями і вченням, чому і не перешкоджала Аполлосу, палаючи духом (Рим. 12:11), говорити і навчати про Господа, хоча й неповно. Отримавши більш повне і ґрунтовне пізнання про вчення, справи і Особу Господа Ісуса від Акіли і Прискілли і прийнявши хрещення в ім'я Господа Ісуса і благодать Св. Духа (св. Злат.), Аполлос виступає в Ахаї вже обдарованим проповідником (Діян. 18:27 ст.). Доброчинна діяльність Аполлоса в Ахаї прекрасно охарактеризована Ап. Павлом в 1 Кор. 3: 6: "я насаджував, Аполлос поливав ..." "Те, що він спростовував всенародно, було його відвагою; в тому, що говорив твердо, відкривалася сила; в тому, що доводив Божественними писаннями, виражалася досвідченість, бо і відвага сама по собі ніяк не приносить користі, якщо немає сили, і сила - без відваги "(Злат.). Згодом Аполлос був єпископом в Смирні (в Малій Азії) перед відомим Полікарпом (Чет.-Мін., січ. 4).

Сьогодні наші унікальні Євангельські читання, де ви можете прочитати пояснення незрозумілих моментів від авторитетних православних тлумачів, - про одне з небагатьох великих знамень Бога-Отця. Євангельські читання 4 червня Євангеліє від Іоана, 12, 19-36 19 Фарисеї ж говорили між собою: чи бачите, що нічого не вдієте? Весь світ іде за Ним. 20 Між тими, що прийшли поклонитися на свято, деякі були еллінами. 21 Вони підійшли до Филипа, що був з Вифсаїди галилейської, і просили його, кажучи: господарю, хочемо бачити Ісуса. 22 Филип іде і говорить про те Андрієві; а потім Андрій і Филип розповідають про те Ісусові. 23 Ісус же сказав їм у відповідь: настав час прославитися Синові Людському. 24 Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів. 25 Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне. 26 Хто Мені служить, нехай за Мною йде; і де Я, там і слуга Мій буде. І хто Мені служить, того вшанує Отець Мій. 27 Нині душа Моя стривожена; і що Мені сказати? Отче, спаси Мене від цієї години! Але задля цього Я і прийшов — на цю годину. 28 Отче, прослав ім’я Твоє! Тоді зійшов голос з неба: і прославив, і ще прославлю. 29 Народ, який стояв і чув те, говорив: це грім. А інші казали: ангел говорив Йому. 30 Ісус на це сказав: не для Мене був голос цей, а для народу. 31 Нині суд світові цьому; нині князь світу цього вигнаний буде геть. 32 І коли Я буду піднесений від землі, то всіх приверну до Себе. 33 Це говорив Він, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре. 34 Народ відповів Йому: ми чули із закону, що Христос перебуває повік; як же Ти говориш, що належить піднестися Синові Людському? Хто є Цей Син Людський? 35 Тоді Ісус сказав їм: ще короткий час світло є з вами. Ходіть, поки є світло, щоб темрява вас не огорнула; а той, що ходить у темряві, не знає, куди йде. 36 Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути вам синами світла. Це промовивши, Ісус відійшов від них і зник. Толкова Біблія Фарисеям тоді здалося, що вже весь світ або весь народ іде за Христом, і вони спонукають цими міркуваннями один одного до більш рішучих дій проти Христа. Елліни, про яких тут згадує Іоан, належали, очевидно, до так званих "прозелітів врат" і прийшли в Єрусалим для поклоніння (пор. Діян. 24:11). У який день сталася наступна подія - євангелист не вказує. Ці нововірці бачили, як народ іудейський зустрічав свого Месію, з очікуванням якого вони не могли не бути ознайомлені, і побажали побачити Ісуса, тобто познайомитися з Ним (бачити же Його вони могли самі і раніше). З проханням познайомити їх з Христом вони звертаються до Апостола Филипа. Іоан, кажучи, що Филип був з Вифсаїди Галилейської (див. Лк. 9:10), цим самим дає зрозуміти, що Филип міг бути відомий цим "грекам", що, цілком ймовірно, прийшли з Десятиграддя, поблизу якого знаходилася Вифсаїда (пор. Мф. 4:25). Немає нічого неймовірного в тому припущенні, що ці нововірці були присутні при вигнанні Христом з храму торгівців, яке мало місце на наступний день після входу Христа в Єрусалим. (І Іоан не говорить, щоб "елліни" звернулися до Филипа в самий день "входу"). Адже торговці займали в храмі саме той двір, який був відведений для молитви прозелітам, і Христос, вигнавши звідси торговців, цим самим немов взяв під Свій захист прозелітів. Звідси, природно, в прозелітів виникло співчуття до Нього і бажання ближче пізнати Його. Филип не зважився сам доповісти про бажання греків бачити Христа. По-перше, його міг бентежити тут спогад про заповідь, дану Христом щодо язичників (Мф. 10: 5) і слово Христа з приводу прохання хананеянки (Мф. 15:24) а, по-друге, Филип бачив, як захоплено Христос був прийнятий іудейським народом, і думав, що розмова Христа, і до того ж, ймовірно, в храмі, з еллінами, пробудить до Нього роздратування в іудеїв і дасть привід виставити проти Христа звинувачення в тому, що Він душею чужий своєму народу (пор. Ін. 7: 35; Ін. 8:48). Але Андрій, до якого звернувся за порадою Филип, був більш рішучий і вважав за можливе сказати про бажання греків Христу. Андрію могли пригадатися і випадки такого роду, як, напр., зцілення Христом слуги капернаумського сотника, розмова Христа з самарянкою і, нарешті, Його слово: "того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть" (Ін. 6:37). Христос нічого не відповів з приводу прохання греків. Слова Його, мабуть, звернені до Филипа і Андрія (сказав їм у відповідь). У цій промові Він каже, що час Його відходу настав. Йому належить тепер померти, і представники язичницького світу, що прийшли до Нього, наче нагадують Йому, що Йому час віддати душу Свою для блага всього людства. Але вчинення спокутування, звичайно, є найвища справа Месії, і тому Христос називає смерть Свою Своїм прославленням. Настав час Йому померти, але разом з тим і прославитися, і прославлення Його настільки перевищує приниження, яке Господь прийме в смерті, що Він про смерть навіть і не говорить, а тільки про прославлення. При цьому Він говорить не "Мені", а "Синові Людському". Це звичайне у Іоана означення Месії тут має особливе значення. Господь цим хоче сказати, що Він постане викупителем не одного ізраїльського народу, а всього роду людського: "Син Людський". Він належав усьому людству. «Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів». Оскільки учні, під впливом урочистої зустрічі Христа з народом, могли витлумачити слова Христа про прославлення Його в сенсі обіцянки нових чудес, то Господь з особливою силою (два рази повторене "істинно") відхиляє таке розуміння Його слів. Ні, не зовнішнє прославлення очікує Його тепер, а, навпаки, приниження, смерть. Але ця смерть є необхідною умовою для виникнення нового, більш багатого і різноманітного життя. Він повинен віддати Свою душу або життя для того, щоб спасіння, Ним принесене, вийшло з обмежених рамок іудейства і стало надбанням усього світу. Такий зміст має ця притча про зерно, яке, вмираючи, тобто розкладаючись в землі, дає від себе новий паросток, на якому з'являється вже багато зерен (плодів). Таким чином, тут виражена думка про те, що в особі Господа Ісуса Христа укладене життя всієї Церкви, що кожен віруючий носить в собі Христа, живе з Ним і в Ньому. Потрібно зауважити, що, якщо язичники стали б прислухатися до слів Христа, то і вони могли зрозуміти їх зміст, адже і у них в їхній містерії зерно відігравало велику роль як символ життя. «Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне». Така ж готовність до самопожертви повинна відрізняти і учнів Христа. Пояснення див. в Мф. 10:39 і Мф. 16:25 і парал. Що стосується нагороди, яку обіцяє Господь Своїм послідовникам, то Іоан тут дещо своєрідно виражає те, що зазначено у Мф. 10:32, 34 і Мк. 8:38. «Отче, спаси Мене від цієї години! Але задля цього Я і прийшов — на цю годину». За словами архієпископа Інокентія, все це, як показує сама властивість думок і слів, було вимовлено з виразом величі, належної Сину Божому. "Але раптом світлий погляд його покрився наче якимось сутінком печалі. По божественній Особі Його видно було, що в душі Його одне почуття швидко змінюється іншим, і відбувається якийсь сильний внутрішній рух і боротьба" (9, с. 107). Від думки про славне майбутнє Господь раптово переходить до думки про сьогодення, і ось, "душа", яка повинна бути зненавиджена, відгукується на цю думку страшно болючим відчуттям. Справді, Христос був безгрішний, а смерть, тим часом, є наслідок гріха. Очевидно, що вона була особливо ненависна, противна "душі" Христа, Його найсвятішій природі. Крім того, саме та смерть, яку зазнав Христос, була жахлива і тому, що вона була покаранням за гріхи всього людства. Христос в цій смерті Своїй повинен був пізнати всю гіркоту тієї чаші, яку Правосуддя Боже приготувало грішному людству. І що мені казати? Господь так вражений думкою про смерть, передчуттям її гіркоти, що не знаходить відповідних слів для вираження своїх почуттів. Але цей стан триває лише кілька миттєвостей. «Отче, спаси Мене від цієї години!» Це - не прохання, а питання. Господь ніби розмірковує Сам з Собою: "чи скажу Отцю, щоб Він позбавив Мене?» «Але задля цього Я і прийшов — на цю годину». Ні, Я повинен йти на цю смертну боротьбу, повинен зробити справу, для якої Я і прийшов. Нехай здійсниться все, що присудив Мені праведний суд Божий". Христос подолав мимовільний страх смерті. Дуже ймовірно, що Іоан, повідомляючи про це короткочасну "борню" Христа зі страхом смерті, каже цим те ж, що синоптики хотіли сказати своєю розповіддю про Гефсиманську "боротьбу" Христа (Мф. 26: 36-46 і парал.). «Отче, прослав ім’я Твоє! Тоді зійшов голос з неба: і прославив, і ще прославлю». Христос просить про прославлення імені Божого - про прославлення, звичайно, його смертю і воскресінням, за якими має прийти здійснення слів Христа про спасіння всього людства (Ін. 12:24). На це прохання Сам Бог відповідає з неба Христу, що, як досі Він виконував через Христа Свої наміри, так і через смерть Христа незабаром Він прославить ім'я Своє, тобто доведе до кінця Своє домобудівництво щодо спасіння людського роду (Ін. 9: 3; Ін. 11: 4). Усякий раз, коли Син виявляв Свою відданість Отцю в будь-якому важливому випадку Свого життя, Отець говорить Йому вголос при свідках. Так було при хрещенні, при преображенні, і так сталося і цього разу. Христос в цей урочистий завершальний день Свого пророчого служіння посвячує Себе на майбутнє первосвященицьке служіння - остаточно вступає на шлях, що веде до смерті. Тепер з боку Отця урочисто оголошується Синові благовоління на таке рішення. Отець сповіщає Синові прославлення, тобто швидке настання нової ери діяльності Христа - діяльності Його як Царя (Годе). Немає сумніву, що слова Отця були сказані як абсолютно членороздільні звуки; це видно з того, що деякі з присутніх розібрали їх, хоч і визнали за слова Ангела. Христос, звичайно, і без такого знамення знав, що хотів сказати Йому Отець. Голос був для тих іудеїв, що оточували Господа, які повинні були б звернути увагу на таке чудове свідчення про Христа, але через свою несприйнятливість (пор. Ін. 5:37) все ж не зрозуміли, що таким чином Сам Бог кликав їх до Христа. «Нині суд світові цьому; нині князь світу цього вигнаний буде геть». Після цього зауваження, зробленого Христом до народу, Господь знову повертається до розмови про те, що "час Його" принесе всьому людству. Тепер той суд, який почався з виступом Христа на служіння (пор. Ін. 3:19; Ін. 5:22, 24, 30), підходить до свого кінця. Світ, засуджуючи Христа на смерть, вважає, що цим він абсолютно усуне Його від будь-якого впливу на життя своє, а насправді не Христос, а цей самий ворожий Христу грішний світ тепер піддається осуду. Разом з тим, вигнаний буде зі світу геть (за деякими древніми кодексами «вниз») і владика цього світу (князь) або диявол (Еф. 2: 2). Вирок щодо диявола буде виголошено "нині", тобто в годину смерті Христа, але виконання цього рішення буде відбуватися поступово, з приходом все нових і нових послідовників Христа, чому Христос і говорить не "вигнаний", а "вигнаний буде" ( пор. Ін. 16:11). Вираз "піднесений буду" Господь вживає тут в тому ж неоднозначному значенні, як раніше (див. Ін. 3:14): Його вознесіння на хрест стане для Нього засобом до піднесення на небо. З іншого боку, це піднесення є засобом для того, щоб усіх людей - в тому числі і "еллінів" (ст. Ін. 12:20) - привести до Христа, під Його владу. Коли Він буде на небі, то Він вже не буде знаходитися в тісних рамках однієї національності, до якої Він належав за народженням, а буде "Господом усіх" (Рим. 10:12). Сам євангелист розуміє слова Господа як вказання на образ Його смерті - розп'яття, при якому Господь, дійсно, був піднесений або піднятий над землею і, простягаючи на хресті Свої руки, немов хотів привернути до себе весь світ. Натовпу народу здалося неможливим примирити недавній урочистий в’їзд Христа в Єрусалим, як Месії, і ці слова Його про швидку Свою смерть. Старозавітні пророцтва говорили, що Месія буде царювати повіки (Пс. 109: 4; Іс. 9: 6; Дан. 7: 13-14). Ні, якщо Месія чи Син Людський повинен залишити місце своєї діяльності, то це вже не той Месія, якого очікували іудеї - це якийсь особливий Месія! Нехай Христос роз'яснить їм, кого, власне, Він має на увазі. Господь знову зустрічає нерозуміння з боку своїх слухачів, але не знаходить тепер можливим вступати з натовпом в будь-які пояснення з приводу того, яким повинен бути Месія з точки зору пророків. Він переконує слухачів скористатися тими небагатьма днями, в які ще буде для них сяяти світло сонця - Христа (пор. Ін. 7:33, Ін. 8:12). «Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути вам синами світла». Сказавши це, Ісус відійшов, і сховався від них. Але, звичайно, для того, щоб скористатися цим Світлом (ходити при ньому), потрібна віра в це Світло, і ось Христос вважає за потрібне нагадати їм про це, обіцяючи при тому, що вони можуть стати з часом «синами світла» (див. Лк. 16: 8). Сказавши це, Христос пішов, ймовірно, в Гефсиманію, на гору Елеонську. Діяння святих апостолів, 17, 19-28 19 I, взявши його, привели до ареопагу i говорили: «Чи можемо ми знати, що це за нове вчення, що ти його проповiдуєш? 20 Бо щось дивовижне ти вкла­даєш у вуха нашi. Тому хоче­мо знати, що це таке?» 21 Усi ж афi­ня­ни та чужоземцi, якi жили серед них, нi в чому так охоче не проводили час, як у тому, щоб говорити або слухати про щось нове. 22 Павло, ставши серед ареопагу, сказав: «Афiняни! З усього бачу я, що ви начебто особливо побож­нi. 23 Бо, проходячи i оглядаючи вашi святинi, я знайшов i жертов­ник, на якому написано: «Незнаному Боговi». Саме Цього, Якого ви, не знаючи, шануєте, я i пропо­вiдую вам. 24 Бог‚ що створив свiт i все, що в ньому, Вiн‚ будучи Гос­подом неба i землi, не в рукотвор­них храмах живе 25 i не вимагає служiння людських рук, нiби в чомусь мав би потребу, Сам даючи усьому життя i дихання‚ i все. 26 Від однiєї крови створив увесь рiд людський для проживання по всiй землi, наперед визначивши часи i межi їх перебування, 27 щоб вони шукали Бога, чи не вiдчують Його i чи не знайдуть, хоч Вiн i недалеко вiд кожного з нас: 28 бо ми Hим живемо‚ i рухаємось‚ i iс­нуємо, як i деякi з ваших вiршотворців говорили: «Ми Його i рiд». Толкова Біблія "Взявши його, привели ...» - не насильно, а очевидно, за згодою Павла, який прийняв їх запрошення. "Ареопаг " - місце зборів і засідання Верховної Ради грецької демократії для обговорення справ державних, громадських і судових. Ця установа зберегла своє значення, хоча і не в усьому, і після підпорядкування Греції Риму. Верховна Рада ця складалася з найкращих і найвідоміших громадян. Місце зборів - Марсів пагорб, що примикав до великої площі (Діян. 17:17), було зручно тим, що Павла могла чути безліч народу з прилеглої площі. Сюди і привели його - не для суду над ним, а з бажання вислухати докладніше сутність його вчення, з огляду на його новизну, до якої афіняни були взагалі дуже великі мисливці (Діян. 17:21). "І говорили, чи можемо ми знати?..". Тонка іронія, присмачена афінською ввічливістю, що припускає нікчемність нового вчення перед афінською мудрістю. Ця ж іронія звучить і в подальшому вислові: "щось дивне ти вкладаєш до наших вух ...". Пристрасть до нового у афінян показувало їх нестійкість і відсутність глибокої і серйозної потреби дізнатися істину. "Місто їх було містом марнословців" (Злат.). Промова Павла в Ареопагові до афінян являє собою високий зразок апостольської мудрості і красномовства і застосування ним повсякчасного свого правила - бути для язичників немов язичником, щоб і язичників придбати для Євангелія (1 Кор. 9: 19-22). Обережними, надзвичайно тонкими і стриманими виразами обходить він все, що могло дратувати язичницьку гордість цих представників світової мудрості, з чудовою винахідливістю відшукавши точку дотику свого вчення з цією мудрістю в жертовнику "невідомому Богу", яка дала йому настільки блискучий початок для блискучої промови, сила духу якої знайшла гідне і зовнішнє вираження, задовольняючи всі вимоги влучності світського слова. Поступово, від більш простого до складнішого, з незаперечною послідовністю розкриває він систему християнського вчення, проповідуючи: 1) про Бога єдиного, Творця світу і людства (Діян. 17: 22-26), 2) про мету і закони життя людей (Діян. 17: 27-29), що роблять настільки природним і вчення про спокутування і майбутній суд (Діян. 17: 30-31). "Як дуже побожні ..." - той, хто боїться демонів, хто обожнює все - і дерево, і камінь, і духів. Звісно ж, що апостол немов хвалить афінян, але в той же час і віддає їм за їх іронію - своєю, не менше тонкою і гіркою іронією, характеризуючи їх побожність таким словом, яке виражає сутність будь-якої язичницької побожності - марновірство, бісобоязливість. Ця тонка іронія посилюється ще більше "похвалою" їх особливої "побожності", якою вони перевершували всіх інших греків. Про цю відносну побожність афінян свідчать і самі грецькі письменники, як Ісократ, Платон, Софокл, Ксенофонт. "Невідомому Богу ..." Повний напис жертовника, за свідченням блаж. Феофілакта, свідчив таке: "богам Азії і Європи і Лівії. Богу невідомому і чужому ...". Цим написом афіняни хотіли сказати: "можливо, є і ще якийсь бог, якого ми не знаємо, і так як ми не знаємо його, хоча він і бог, то робимо помилку, нехтуючи ним і не шануючи його". Тому, вони поставили капище і зробили на ньому напис невідомому Богу, кажучи цим написом, що якщо і ще є якийсь інший бог, якого ми не знаємо, так і його ми будемо шанувати (Феофіл.). "Ось Того, Якого ви, не знаючи, шануєте, і проповідую вам ..." Афіняни докоряли Павлові, що він вводить нове вчення, нових богів. Тому, бажаючи звільнитися від підозри і показати, що він проповідує не нового бога, але Того, Кого вони перед ним вшанували вже служінням, каже: ви упередили мене, ваше служіння Йому упередило мою проповідь, бо я звіщаю вам того Бога, що ви шануєте, не знаючи ... "Нічого дивного, каже, нічого нового я не пропоную. Вони твердили йому: що то є за наука, яку проповідуєш ти? (Діян. 17:19). Тому він негайно знищує їх твердження" (Злат.). "Бог, що створив світ ..." "Сказав одне слово, і підірвав всі положення філософів. Епікурейці стверджують, що все сталося само собою і з атомів, а він каже, що світ і все, що в ньому, - діло Боже" ( Феофіл.). "Не в рукотворних храмах живе ...". Щоб не подумали, що проповідується один з багатьох богів, Павло поправляє сказане, додаючи: не в рукотворних храмах живе, але в людській душі, і не вимагає служіння рук людських, як, напр., принесення жертв і т. п. "Як? Хіба Бог не жив в храмі Єрусалимському? Ні, але тільки діяв. <...>" (Злат.) «Не вимагає служіння рук людських… Сам даючи усьому життя i дихання‚ i все.». "<...> Хіба Він не приймав служіння від рук людських у іудеїв? Не від рук, але від душі, і цього вимагав не тому, щоб мав на те потребу" (Злат.). "Життя" - початок існування, життєву силу. "Дихання" - здатність підтримки життя через дихання. "Все" - необхідне для життя. "Від однієї крові" - від однієї людини - прабатька, від одного прабатьківського подружжя. Так як кров - і за біблійним поглядом (Лев. 17:11, 14), і на думку древніх людей, вважалася місцем перебування душі, то вищенаведений вираз - про походження всіх від однієї крові - означає походження не тільки по тілу, а й за душею від одних спільних для всіх прабатьків - на противагу язичницьким байкам про походження різних народів від різних прабатьків. Представляючи все людство єдиним цілим, в силу походження від однієї крові, Дієописувач справедливо називає його створеним від Єдиного Бога, Творця всього світу, в силу безпосереднього походження першого подружжя від рук Самого Творця. Далі - думка апостола, що Господь не тільки Творець людства, а й Промислитель - Творець його історії, в межах, що не віднімають у людини необхідної їй свободи. Вища мета людини і людства - шукання Бога, вступ до живого сердечного спілкування з Ним, для чого даровані людині не тільки такі вірні провідники, як Слово Боже, а й власні внутрішні вказівки і потяг, від ледь вловимих і відчутних, до найнадійніших і очевидних , пояснюються настільки безпосередньою близькістю Божества до кожного з нас. "Ним живемо ..." - Εν αντῶ - точніше - "в Ньому", так що поза Ним немає і не може бути ні життя, ні руху, ні простору, ні часу. Св. Златоуст пояснює це так: "Немов вказує на подібний приклад речовинний: як неможливо не знати повітря, яке розлите всюди і знаходиться недалеко від кожного з нас, або краще - знаходиться і в нас самих, так точно і Творець всього. Дивись, як Павло приписує Йому все - і промисел, і збереження, буття, діяльність і продовження. І не сказав, хто через Нього, але - що означає більшу близькість, - в Ньому (Ним) ". "Живемо, рухаємося й існуємо ..." - посилений вираз, що означає, що поза Богом ніякого існування годі й уявити. Наведені слова "деяких поетів" - "ми Його і рід" знаходяться між іншим у Арата кілікійця, співвітчизника Павлового, який жив у III ст. до Різдва Христового в його астрономічному вірші (Fainomena), звідки, мабуть, вони і взяті з буквально точністю. Подібний же вислів є у поета Клеанфа, учня Зенонового, (в його гімні Зевсу - Ми твій рід). І у того, і в іншого зі згаданих поетів мається на увазі власне Зевс, але Павло таким же сміливим ораторським прийомом, як і вище ( "невідомому Богу"), відносить цей вислів до Єдиного Істинного Бога, "розуміючи, за словами Златоустого, не той саме засіб, який той (Арат) розумів - так не буде! - але застосовуючи до Нього те, що власне сказано про інше; так само як і жертовник (з написом "невідомому Богу!") він приписав Йому, а не тому, якого вони шанували. Назвав нас родом Божим, тобто найближчими родичами, адже від нашого роду Бог благоволив а землі родитися. І не сказав: не повинні ви шанувати як божество золото або срібло, але вжив більш смиренний оборот: «не повинні ми».. " "Дивись, як він запозичує докази і з того, що ними самими зроблено і сказано ..."

Сьогодні Слово Боже - про смертний вирок Ісусу Христу від "знаряддя божественного одкровення". Євангельські читання 3 червня Євангеліє від Іоана, 11, 47-57 47 Тоді первосвященики й фарисеї зібрали раду і говорили: що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить. 48 Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, і прийдуть римляни і заволодіють містом нашим і народом. 49 Один же з них, на ім’я Каяфа, який був того року первосвящеником, сказав їм: ви нічого не знаєте, 50 і не подумаєте, що краще нам, щоб один чоловік помер за людей, ніж щоб увесь народ загинув. 51 Це ж сказав він не від себе, а, будучи того року первосвящеником, пророкував, що Ісус мав померти за народ, — 52 і не тільки за народ, але щоб і розсіяні чада Божі зібрати воєдино. 53 З того дня змовились убити Його. 54 І тому Ісус уже не ходив між юдеями явно, а пішов звідти в країну поблизу пустелі, в місто, що зветься Єфрем, і там залишився з учениками Своїми. 55 Наближалася Пасха юдейська, і багато людей з усієї країни прийшло до Єрусалима перед Пасхою, щоб очиститися. 56 Тоді шукали Ісуса і, стоячи в храмі, говорили один одному: як вам здається? Чи не прийде Він на свято? 57 А первосвященики і фарисеї дали наказ, що, коли хто довідається, де Він буде, нехай повідомить, щоб їм схопити Його. Толкова Біблія Коли стало відомо, що відбулося в Вифанії, первосвященики та фарисеї скликали раду (Синедріон - див. Мф. 5:22). З розмов, що відбувалися на цьому засіданні Синедріону, видно, що керівну роль тут грали первосвященики або начальники священицьких черг. Справді, тільки вищій священицькій аристократії, що анітрохи не цінувала національною гідністю іудейського народу, було властивим міркувати так, як тут міркують члени Синедріону. Справа Христа обговорюється в Синедріоні тільки з політичного боку, а якщо б фарисеї задавали тональність обговоренню, то вони стали б оцінювати цю справу з боку релігійного. Священики тільки бояться за себе, побоюються втратити владу і пов’язані з нею доходи, якщо прийдуть римляни втихомирювати повстання, яке може призвести новоявлений Месія. Вони згодні пожертвувати для збереження деякої подоби іудейської самостійності й свого начальницького стану навіть і такою заповітною мрією ізраїльського народу, як Месія, цар і відновник царства Давидового. Більш сміливим вирішувачем долі Христа виявився Каяфа (див. Мт. 26: 3; Лк. 3: 2). Приховуючи внутрішні особисті мотиви свого рішення, він говорить, наче керуючись тільки інтересами загальнодержавними. Для користі всього іудейського народу потрібно швидше покінчити з Христом - ось основна думка Каяфи. Як зауважив євангелист, Каяфа ці слова промовив не тільки як своє обмежене міркування, а, всупереч своєму бажанню, явився в цьому випадку пророком, передбачивши, що Христос помре за народ, тобто на благо народу, щоб, так би мовити, дати народові справжнє благо, - спокутування гріхів, яке могло бути здобуте тільки смертю Христа. Євангелист розглядає слова Каяфи як пророцтво тому, що Каяфа в той рік був первосвящеником. Це зауваження євангелиста тлумачать по-різному. Одні думають, що євангелист вважав первосвященика засобом божественного одкровення і вираз "в той рік" розуміють в сенсі загального визначення "в цей час". Інші ж вважають, що євангеліст не міг не знати, що в другому храмі не було вже урима і туммима, за допомогою яких первосвященик дізнавався волю Божу і був, таким чином, органом божественного одкровення. На думку цих тлумачів, Іоанн розглядав Каяфу як звершувача жертви в свято очищення. У це свято він мав принести жертву за гріхи всього народу, і Бог таємничим навіюванням вказав йому справжню жертву, яка повинна очистити гріхи народу і всього людського роду (розсіяних чад Божих). Такою жертвою і повинен був явитися Христос. З двох цих тлумачень більш природним представляється перше. Якщо ж Каяфа і не мав урима і туммима, то все ж він був в очах Іоана представником Церкви Божої, життя якої в той час ще не закінчилося, і, відповідно, Він міг служити, навіть всупереч своєму бажанню, знаряддям божественного одкровення, яким і постав цього разу. Нехай його пророцтво залишилося незрозумілим членами Синедріону, до яких він звернувся з промовою - все ж це стало відомим і згодом наводилося, очевидно, в християнських громадах як доказ того, що спокутувальна смерть Христа була провіщена устами і представника іудейської Церкви. Члени Синедріону одноголосно постановили умертвити Христа, але заходів для приведення цього рішення до виконання ще не виробили. Тим часом, Господь пішов з Іудеї, зокрема з Вифанії, в маленьке містечко північної Іудеї - Єфраїм, яке перебувало приблизно за 7,5 км на схід від Бет-Ел (деякі кодекси читають замість "Ефраїм" слово "Самфурін" - те саме, що "Сепфоріс", містечко Галилеї, - але читання "Єфраїм" має за себе більше свідчень). Про Ефраїм згадується в 2 Пар. 13:19 і Нав. 15:19 як про місто в коліні Веніяминовому. Це місто знаходилося поблизу пустелі, про яку згадується в кн. Ісуса Навина (Нав. 16: 1). Христос обрав його, ймовірно, з огляду на те, що звідси в разі небезпеки легко було піти в пустелю. Як зауважив архієпископ Інокентій, "велична суворість розташування, вид умиротвореної природи (Христос завжди любив звертати на неї увагу) абсолютно узгоджувалися з речами, якими зайнята була душа Ісусова. Якщо учні Його розуміли і передчували важливість нових подій, то і для них дні, проведені в Ефраїмі були днями роздумів, молитов і таємничих великих очікувань. Євангелист не говорить, щоб Христос чогось повчав тепер Своїх учнів. Ефраїмське усамітнення, здається, було присвячене Ним більше Собі Самому, ніж учням. Втім, найближче обходження з Учителем, спогад про всі події, особливо про останні події, були самі по собі вже досить повчальні "(т. 9, с. 40). До цього ми додамо, що апостолам, звичайно, було вже відоме рішення Синедріону умертвити їх Учителя, і це служило для них, звичайно, головною темою розмов. У цей час наближалася Пасха. Прочани прибували вже в Єрусалим, щоб тут шляхом очищення, під наглядом фарисеїа, що добре знають всі обряди цих очищень, приготуватися до споживання паски. Справді, прочани по дорозі в Єрусалим, проходячи язичницькими селищами і містами, могли чимось нечистим «осквернитися» абсолютно несвідомо і тепер їм потрібно було запитати у фарисеїв, чи не зробили вони чогось такого, що може перешкодити їм взяти участь у святкуванні Пасхи. При цьому прочани з інших країн привозили з собою різні вироби своєї країни, які перед святом продавали або на щось міняли. Іудеї, що раніше бачили Христа на святах, розмовляють між собою про те, чи прийде Він на Пасху. Їм, очевидно, вже відоме рішення, ухвалене щодо Христа Синедріоном, і вони сумніваються, чи прийде Христос після цього в Єрусалим. Вороги ж Христові, зі свого боку, чекаючи що Христос з'явиться на свято, щоб скористатися наслідками, які мало в народі чудо воскресіння Лазаря, віддають наказ про те, щоб всякий, хто знатиме про місцеперебування Христа, яке Він обере цього разу, негайно донесли про це Синедріону. Діяння святих апостолів, 17, 1-15 1 Пройшовши через Амфi­поль i Аполлонiю, (вони) при­йшли до Фессалонiки, де була юдей­ська синагога. 2 Павло, за своїм зви­чаєм, пiшов до них i три суботи говорив з ними з Писання, 3 вiд­криваючи та доводячи їм, що «Христу належало постраждати i воскреснути з мертвих, i що цей Христос є Iсус, Якого я проповi­дую вам». 4 I деякi з них увiрували i приєдналися до Павла та Сили, як з еллiнiв, що визнають Бога, дуже багато, так i зі знатних жi­нок чимало. 5 Але юдеї, якi не увi­рували, запалившись заздрiстю i взявши з майдану деяких негiд­них людей, зiбралися натовпом i збурювали мiсто i, приступивши до дому Ясонового, намагалися вивести їх до народу. 6 Hе зна­йшовши ж їх, потягли Ясона i деяких братiв до мiських начальникiв з криком, що цi всесвiтнi пiдбурювачi прийшли сюди, 7 а Ясон прийняв їх; i всi вони дiють проти повелiнь кесаря, визнаючи iншого царем — Iсуса. 8 I стривожили народ та мiських начальникiв, що слухали їх. 9 Але тi, одер­жавши вiд Ясона та iнших запоруку, вiдпустили їх. 10 Hегайно вночi браття вiдпра­вили Павла та Силу до Верiї, прибувши до якої, вони пiшли до синагоги юдейської. 11 Тутешні були добродушнiшi, нiж жителi Фессалонiки: вони прийняли слово з усiєю ревнiстю, щоденно розбираючи Писання, чи точно це так. 12 I багато з них увiрувало, та з еллiн­ських почесних жiнок i чоловiкiв чимало. 13 Але коли фессалонiкiй­ськi юдеї довiдалися, що i у Верiї проповiдано Павлом слово Боже, то прийшли i туди, збуджуючи та пiдбурюючи народ. 14 Тодi браття зараз же вiдпустили Павла, який iшов немовби до моря; а Сила i Тимофiй зосталися там. 15 Тi, що супроводжували Павла, провели його до Афiн i, одержавши наказ щодо Сили й Тимофiя, щоб вони швидше прийшли до нього, вiд­були. Толкова Біблія Амфіполь - афінська колонія, в той час головне місто першого округу Македонії, на річці Стримона, на північний захід від Филипів. Аполлонія - невелике місто на північний захід від Амфіполя, належав тоді до македонської провінції Мігдоніі. Фессалоніка або Солунь (раніше - Ферми) - головне місто другого округу Македонії, біля Фермейскої затоки Егейського моря, резиденція римського претора, місто торгове і густо населене. Євреїв тут було дуже багато, була і синагога. "За своїм звичаєм ..." Скрізь, куди приходив з проповіддю Павло, він перш за все звертався до іудеїв, і вже потім до язичників (пор. Діян. 13:46; Діян. 14: 1 та ін.). "Увійшов до них", - тобто в синагогу. "Тільки сутність бесіди виклав письменник, - так він не багатослівний і не скрізь викладає цілі промови Павла" (Злат.). У числі тих, що повірили, під впливом проповіді Павла, крім іудеїв, було безліч греків, хто шанував Бога, тобто прозелітів, до яких, ймовірно, належали і згадувані тут жінки. Хто такий Ясон, у якого, як видно, мали житло апостоли, невідомо: оскільки іудеї розсіювання охоче брали собі грецькі імена, то це міг бути і огречений іудей, і чистокровний грек-прозеліт, в обох випадках він повірив у Христа, хоча про це немає жодного слова. Не знайшовши в будинку Ясона апостолів, що, ймовірно, завчасно вийшов, натовп тягне на суд самого Ясона з деякими віруючими братами, звинувачуючи в тому, що він дав притулок порушникам миру - перебільшення, що виражає крайнє збудження натовпу і ненависть до проповідників Євангелія і до всіх християн. Для кращого успіху своїх звинувачень, озлоблені іудеї фарбують їх у політичне забарвлення - прийом, так успішно застосований щодо Ісуса (Ін. 19:12 і парал.) - заявляючи, що християни вважають царем не кесаря ​​римського, а Ісуса. "Одер­жавши вiд Ясона та iнших запоруку..." - мабуть, грошей в якості запоруки або штрафу, а ще правильніше, отримавши достатні відомості про те, що обвинувачені зовсім не злочинці щодо царської величності, а прості мирні люди. Усе ж браття відправляють Павла і Силу вночі до Верії, з огляду на те, що заворушення могло загорітися кожної хвилини з новою силою. Верія - місто на північний захід від Салоніки, в третій частині Македонії (головним містом якої була Пелла) і на самому південному її кордоні. "Тутешні були добродушнiшi, нiж жителi Фессалонiки..." – благородні, шляхетніші, за характером і настроєм духу. "Точно це так...", тобто як проповідував Павло. Братія відпускає тільки Павла. Чому? Тому, очевидно, що саме проти нього саме було спрямоване підготовлене солунськими вихідцями заворушення. "Вони відпускають (читаємо Златоуста) тільки Павла, бо за нього побоювалися, щоб він не зазнав якогось зла, оскільки він був у них головою. Так, не скрізь діяла благодать, але залишала їм діяти і самим по-людськи, спонукаючи їх і налаштовуючи їх активності й уваги". "Який iшов немовби до моря..." - відпустили в напрямку до моря (робить менш певним). Ймовірно, Павло саме морем доїхав і до Афін; цим він краще приховував свій шлях від тих іудеїв, що гналися за ним по п'ятах, і ускладнював їх переслідування. Афіни - головне місто Греції, осередок тодішньої грецької науки, мистецтва, цивілізації, торгівлі і розкоші. Павло чекав Силу і Тимофія в Афінах, але зустрів їх уже в Коринфі (Діян. 18: 5), вимушений, ймовірно, залишити Афіни раніше, ніж спочатку припускав. З 1 Фес. 2: 18-3: 2 дається висновок, що Тимофій приходив, правда, до Павла і в Афіни, але був посланий ним назад в Македонію, зокрема в Солунь, і потім вже, разом з Силою, що залишився у Верії, прибув до Павла в Коринфі.

Сьогоднішнє воскресне Євангельське читання - про зцілення Христом сліпонародженого. Визнати силу Божу й прийняти її завжди щось заважає - навіть святі, правильні речі, які ми часто використовуємо для зла. Євангельські читання 2 червня Євангеліє від Іоана, 9, 1-38 І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. 2 Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, — він чи батьки його, що сліпим народився? 3 Ісус відповів: ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі. 4 Мені належить робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є; прийде ніч, коли ніхто робити не зможе. 5 Доки Я в світі, Я Світло для світу. 6 Сказавши це, плюнув на землю, зробив із слини суміш і помазав сумішшю очі сліпому. 7 І сказав йому: іди, вмийся у купальні Силоам, що означає: посланий. Він пішов і вмився, і прийшов зрячим. 8 Сусіди і ті, що бачили його раніше, як він був сліпим, говорили: чи не той це, що сидів і просив? 9 Одні говорили, що це той; інші ж — що схожий на нього. Він же сказав: це я. 10 Тоді запитали в нього: як відкрилися в тебе очі? 11 Він казав їм у відповідь: Чоловік, Якого звуть Ісус, зробив суміш, помазав очі мої і сказав мені: іди в купальню Силоам і вмийся. Я пішов, умився і прозрів. 12 Тоді сказали йому: де ж Він? Він відповів: не знаю. 13 Повели цього колишнього сліпця до фарисеїв. 14 А була субота, коли Ісус зробив суміш і відкрив йому очі. 15 Спитали його також фарисеї, як він прозрів. Він же сказав їм: суміш поклав Він на мої очі, і я вмився і бачу. 16 Тоді деякі з фарисеїв говорили: Чоловік Цей не від Бога, бо не шанує суботи. Інші говорили: як може грішний чоловік такі чудеса творити? І сталася між ними суперечка. 17 Знов говорять сліпому: що ти скажеш про Того, Хто відкрив тобі очі? Він сказав: це пророк. 18 Але юдеї не повірили, що він був сліпим і прозрів, доки не покликали батьків того, хто прозрів, 19 і запитали, кажучи: чи це син ваш, про якого ви кажете, що народився сліпим? Як же він тепер бачить? 20 Батьки його сказали їм у відповідь: ми знаємо, що він — це син наш і що він сліпим народився, 21 а як тепер бачить, не знаємо, і хто відкрив йому очі, ми не знаємо. Він сам уже дорослий; самого спитайте, нехай сам про себе скаже. 22 Так відповіли батьки його, тому що боялись юдеїв; бо юдеї вже змовилися, щоб того, хто визнає Його за Христа, відлучити від синагоги. 23 Тому-то батьки його сказали: він уже дорослий, самого запитайте. 24 Отже, вдруге покликали чоловіка, який був сліпим, і сказали йому: віддай славу Богові; ми знаємо, що Чоловік Той — грішник. 25 Він сказав їм у відповідь: чи Він — грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу. 26Знову запитали його: що Він зробив з тобою? Як відкрив твої очі? 27 Відповів їм: я вже сказав вам, і ви не вислухали; що ще хочете почути? Чи не хочете і ви стати Його учениками? 28 Вони ж докорили йому і сказали: ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні. 29Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог; а про Цього ж не знаємо, звідки Він. 30 Чоловік, який прозрів, сказав їм у відповідь: це й дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. 31 Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає. 32 Споконвіку не чувано, щоб хтось відкрив очі сліпому від народження. 33 Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити. 34 Сказали йому у відповідь: у гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш? І вигнали його геть. 35 Ісус, почувши, що вигнали його геть, знайшов його і сказав йому: чи віруєш ти в Сина Божого? 36 Він відповів і сказав: а хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього? 37 Ісус сказав йому: і бачив ти Його, і Він говорить з тобою. 38 Він же промовив: вірую, Господи! І поклонився Йому. Толкова Біблія Христос, проходячи по дорозі з храму, побачив чоловіка, що був сліпим від народження, який, ймовірно, сидів у воротах храму разом з іншими жебраками сліпими (пор. Діян. 3: 2). Те, що зустріч з сліпонародженим мала місце по виході Христа з храму (Ін. 8:59), на це вказує сполучна частка "і", стоїть на початку першого вірша, і відсутність таких виразів як, напр., "після цього" або "знову", які ставляться там, де мається на увазі деякий проміжок часу між подіями (пор. Ін. 2:12; Ін. 5: 1; Ін. 8:12). Цього разу з Господом були Його учні, про присутність яких при розмові Христа з іудеями (гл. 8-а) не згадувалося. Учні звертаються до Господа з питанням теоретичного характеру: як пояснити ту обставину, що сліпонароджений так страждає? Хто винен в його обтяжливому становищі? У Старому Завіті учні, очевидно, не могли знайти пояснення цьому явищу. Справді, хоча закон Мойсея і каже, що Бог карає дітей за гріхи батьків до третього і четвертого покоління (Вих. 20: 5), але з іншого боку, пророки сповіщали, що з настанням Царства Месії цей принцип буде відмінено і кожен буде каратися тільки за свою особисту провину (Єр. 31:29 і сл .; Єз. 18: 2 і сл.). Це ж Царство апостолам уявлялося як таке, що вже настало з тих самих пір, як Ангели сповістили мир всьому світу після народження Христа. А цей сліпець, очевидно, за віком своїм здавався їм таким, що народився вже після Христа. Як же Бог міг покарати його за гріхи батьків, вже після того, як на землі утвердився мир? Але й інше пояснення - особистої вини сліпонародженого - сюди не підходило, адже цей сліпець не встиг, звичайно, зробити нічого злочинного до свого народження. Що сліпим народився. Тут замість "що" потрібно було б поставити "щоб". Тим часом, за загальноіудейським поглядом, хвороба все ж повинна була мати своєю причиною чиюсь провину: думати так давав привід і Сам Христос (пор. Ін. 5:14). Христос не визнає загального характеру за таким правилом. Не було скоєно жодного особливого злочину ні батьками зціленого сліпого, ні ним самим (що і неможливо). Хвороба була послана сліпому для того, щоб на ньому виявилися діла Божі. Це, звичайно, не означає, що людина осліпла для того, щоб на ній згодом виявилася сила Божа (Климент Рим. Бес. 19: 2) або слава Сина Божого (так тлумачить Іоан Златоуст) або для того, щоб на ньому відбулося одне з діл Божих. Христос хоче сказати тільки, що взагалі на сліпому виявилося піклування Боже про людей, яке здебільшого залишається прихованим від людських очей. Так, справи промислу Божого не були чимось ясно спостережуваним для людей протягом довгого часу, а тепер вони виявляються в діяльності Сина Божого - Месії. Зцілення сліпого, яке планував здійснити Христос, Він і розглядав як одне з виявлень Божественного промислу про людей. «Мені належить робити діла Того, Хто послав Мене, доки день є; прийде ніч, коли ніхто робити не зможе». "Так, - наче говорить Христос - і те діло, яке Я маю намір зробити над сліпим, є тільки однією ланкою в ланцюзі багатьох справ Мого покликання. Таких справ Мені потрібно зробити багато, а часу залишається дуже мало. Потрібно поспішати. Скоро настане ніч , тобто у Мене відніметься можливість діяти відкрито для всіх". Я Світло для світу. Христос сповіщає всім Євангеліє спасіння (пор. Ін. 8:12; Ін. 1: 4, 9), подібно до того, як сонце посилає завжди людям чутливе світло (Ін. 11: 9). Як істинне світло світу, Христос хоче відігнати ту темряву, в якій живе сліпий, тобто хоче зробити його зрячим. А позаяк через цю дію Христа виявиться потаємна діяльність Бога, то зрозуміло, що зцілення сліпого в очах Христа мало символічне значення: воно означало собою, що Бог хоче зцілювати і сліпців духовних. Сліпий є символом людини в її природному стані, нездатного до належного розуміння мети свого існування, яка потребує осяяння світлом Христовим для того, щоб досягти справжнього пізнання і почати жити святим життям, тобто у відродженні (Ін. 3: 3-7) або у звільненні через Сина (Ін. 8: 31-36). Таким чином Христос останнім Своїм висловом надає особливий символічний характер чуду, яке потім звершив. Такий же символічний характер мають і ті дії, які Христос вжив при зціленні сліпонародженого. Замість того, щоб словом одним зцілити сліпого, як робив Свої чудеса Христос в інших випадках (пор. Ін. 2: 7; Ін. 4:50; Ін. 5: 8; Ін. 6:10), Христос робить і з слини грязиво, помазує очі сліпому цим місивом і посилає його вмитися в Силоамській купальні. Сам євангелист, очевидно, надає великого значення цим частковостям. Що означає перша дія? Широко відкриті очі сліпого давали враження, що він начебто бачить. Але Христос замазує йому очі брудом - хай не здається людина зрячою, якщо насправді він нічого не бачить! Так і у людини, що від природи не має розуміння правди і навіть нездатна пізнати її, але яка тим не менше уявляє, ніби таке пізнання у неї є, - у такої рукою Христа буде відібрано цей фальшивий привид зору, щоб вона міг отримати потім справжнє пізнання. До цієї негативної дії приєднувалася ще позитивна, яка означена було велінням Христа сліпому вмитися в Силоамській купальні. Сам євангелист роз'яснює нам сенс цього веління. Назва джерела, куди Христос послав сліпця, значить, по тлумаченню Іоана, «посланий» (Силоам – точніше, по-єврейськи «Силоах»). Іоан, очевидно, вбачає в джерелі Силоамському символ посланого Богом для просвітлення людей Месії. Сліпий без уповільнення виконує вказівку Христа. До цього його спонукало природне бажання скористатися всяким засобом для лікування своєї хвороби, а з іншого боку до нього могли дійти чутки про Христа як про чудесного цілителя (Ін. 5: 5-9; Ін. 7:21). Таким чином, початки віри в ньому вже були. Але отримавши зцілення, він ще не шукає Христа, а поспішає додому. У розмовах зі своїми сусідами і з іншими людьми, які бачили, як він раніше сидів біля воріт храму, він говорить про свого благодійника як про людину йому майже невідомому: він знає тільки, як звуть його цілителя, а де Той знаходиться - це зціленому невідомо. Через деякий час вздоровленого сліпця найбільш ревні до виконання закону Мойсея іудеї повели до фарисеїв. Вони ніяк не могли змиритися з думкою про те, що з'явився якийсь чудотворець, який здійснює лікування по суботах, коли заборонялися і такі, власне, незначні роботи, до яких належало, напр., приготування грязива зі слини. Фарисеї, до яких повели Христа, вважалися фахівцями в галузі розрізнення того, що можна було робити в суботу і чого не можна. Де перебували в цей час ці фарисеї - не сказано. Серед присутніх фарисеїв не виявилося єдності в поглядах щодо даного випадку. Щоб вирішити питання, яким чином людина могла звершити чудо з порушенням закону Мойсеєвого, фарисеї постановили знову допитати вздоровленого - вже самостійно. Коли зцілений висловив перед ними впевненість в тому, що Христос пророк, тобто перебуває в безпосередньому спілкуванні з Богом, фарисеї, яких тепер євангелист називає вже іудеями, зважаючи на їх вороже ставлення до Христа (пор. Ін. 6:41; Ін. 8 : 48), зважилися стверджувати, що і самого зцілення не було. У надії знайти опору для цього твердження, вони запросили батьків вздоровленого. На питання фарисеїв, чи колишній сліпець їх син... батьки сліпця відповідають, що він дійсно рідний їхній син і що він народився сліпим. Як відбулося його зцілення - вони не знають, бо не були при цьому. Вони нічого не говорять про Христа як причину зцілення їхнього сина, тому що, за зауваженням євангелиста, вони боялися іудеїв, тобто Членів Синедріону (пор. Ін. 7:48), які постановили віруючих у Христа відлучати від синагоги або від суспільства ізраїльського. Відлучений же позбавлявся деяких важливих переваг: напр.,в його будинку не можна було здійснювати обрізання, плакати за померлим і, нарешті, до нього ніхто, крім дружини або дітей його, не міг наближатися більше ніж на відстань чотирьох ліктів. Фарисеї знову хочуть випитати у вздоровленого якесь свідчення проти Христа. Можливо, вони очікували, що зцілений скаже, що Христос при здійсненні зцілення вжив якісь заклинальні формули (пор. Мф. 12:24 і наст.). Тепер вони вже погодилися між собою і в погляді на Христа. "Ми знаємо - кажуть вони - що людина та грішник!" Зцілений повинен би був, на їхню вимогу, воздати хвалу Богові, тобто цілком щиро сказати все, що йому було відомо про Христа (пор. Нав. 7:19). Але той не хоче вдаватися в міркування про те, чи грішник Христос: для нього видається цілком достатнім знати тільки те, що Христос зцілив його від сліпоти. Тоді фарисеї знову ставлять питання про метод лікування, який використав Христос ... ... А тепер мужній чоловік вже сам з насмішкою запитує їх, чи не хочуть і вони зробитися учнями Христа. Фарисеї, звичайно, відчули себе ображеними такою відповіддю людини, що належала до "проклятої черні" (пор. Ін. 7:49). Їх роздратування спонукає їх звернутися з лайкою до зціленого. Вони називають його учнем Христа, хоча насправді той не був ще таким, а себе гордо величають учнями Мойсея. При цьому, в протиріччя своїй колишній заяві ( "ми знаємо" в ст. Ін. 9: 24-му), вони говорять тут, що не знають, звідки Христос, тобто звідки Він взяв Своє вчення і сили. Сказати тепер, як говорили вони раніше, що Христос грішник і, отже, не від Бога, вони бояться з огляду на те, що факт зцілення, здійсненого Христом, у всіх був на виду. Скрутним становищем фарисеїв користується зцілений і не без гумору вказує на своє зцілення, яке, здається, мало б роз'яснити фарисеям, хто такий Христос. Він нагадує вченим фарисеям те, що, власне кажучи, добре було відомо і кожному ізраїльтянинові (ми знаємо), саме, що благочестя і виконання волі Божої є умова для того, щоб була почутою всяка молитва. Цей випадок почутої молитви зцілений вбачає в скоєному над ним Христом чуді (пор. Ін. 11:41 і наст.). При цьому він вихваляє Христа за те, що Він здійснив над ним чудо, про яке раніше ніколи не чули,... і робить висновок, що Христос - від Бога. Виведені з себе фарисеї оголошують зціленому, що він, очевидно, вже народився грішником, обтяженим гріхами при самій своїй прояві на світ. Так говорили фарисеї, беручи до уваги його колишню хворобу, яка, на їхню думку, викликана була гріхами вздоровленого (пор. Пс. 50: 7; Пс. 57: 4). Потім вони виганяють його. Цим вони чітко показали, що їм нема чого сказати проти тієї істини, яку висловив цей простак (Ін. 9:31). З свого боку, потерпіла за Христа людина виявила всім своїм способом дій, що в ньому поступово відбувся перехід від довіри, яку він спочатку мав до Христа, як до чудесного цілителя, до віри в Нього як в посланника Божого, як в благочестивого і сильного молитовника, якому Бог дає владу творити чуда. Коли Христос від когось почув, що фарисеї вигнали зціленого, Він наблизився до нього, щоб допомогти йому досягти повної віри в Нього. Зустрівши його, Христос запитав його: "віруєш ти в Сина Божого?" Христос цим показує зціленому, що Йому відомо, як ця людина захищала Його перед фарисеями. Зцілений, як сказано вище, стверджував, що Ісус - від Бога (ст. Ін. 9:33). У цьому сповіданні лежав уже зародок віри в Ісуса, як в Богопосланного Месію. Адже сліпий повинен же був збагнути, що Христос недаремно послав його омити очі в Силоамському джерелі. Він не міг не зрозуміти, що його цілитель цим натякав йому на пришестя посланника від Бога (Силоам - це Посланий). У той час іудеї, особливо обділені долею, на кшталт сліпого, тільки і думали про посланця, який повинен був прийти від Бога для полегшення їхніх страждань, про того Месію, який був обіцяний пророками. І в душі сліпця, очевидно, могла спалахнути надія: чи цей цілитель, що звернувся до нього, не є тим Месією, Якого і він чекав? Адже ця людина звершила чудо нечуване від віків ... І ось Христос йде назустріч потребі вздоровленого дізнатися істину і доводить його думку про Себе до повної зрілості. Він запитує вздоровленого: чи вірить той в Нього, як в Месію? (Термін "Син Божий" тут, безсумнівно, мало значення не метафізичне, а теократичне: він позначав цього разу "Месію", адже зцілений тільки в такому сенсі і міг тепер зрозуміти його). Цан, Гольцман і деякі інші читають, згідно з деякими давніми текстами, це питання так: «Віруєш ти в Сина Людського?». Але така зміна тексту не є обґрунтованою. Христос хоча і означив Себе як Сина Людського, але цей вислів не був загальновживаним серед іудеїв для позначення Месії, і сліпець міг не зрозуміти, що Христос хоче сказати цим виразом. Зцілений охоче йде Христу назустріч, питаючи: "А хто Він?" Відчуваючи, що Месія до нього близький, він наче говорить: "Так де ж Він? Швидше, швидше б до Нього!" І бажання його приходить до здійснення. Христос каже йому, що він уже бачив Месію - бачив, звичайно, тоді, коли у нього відкрилося очі. Месія і зараз стоїть перед ним (говорить з тобою). Зцілений після цього визнав свою віру в Христа як в обіцяного Месію і вклонився Йому, як Божественному Посланнику (пор. Ін. 4:24). Діяння святих апостолів, 16, 16-34 16 Сталося ж, як iшли ми на молитву, зустрiла нас одна служниця, яка мала духа вiщування i яка вiщуванням давала великий прибуток своїм господарям. 17 Йду­чи за Павлом i за нами, вона кричала, кажучи: «Цi чоловiки — ра­би Бога Всевишнього, якi звiща­ють нам путь спасiння». 18 Це вона робила багато днiв. Павло, розгнiвавшись, обернувся i сказав ду­ховi: «Повелiваю тобi iм’ям Iсу­са Христа вийти з неї». I дух вийшов вiдразу. 19 Господарi ж її, побачив­ши, що втратили надiю на їхнiй прибуток, схопили Павла й Силу i потягли на площу до начальни­кiв. 20 I, привiвши їх до воєвод, ска­зали: «Цi люди, будучи юдеями, збурюють наше мiсто 21 i про­повi­дують звичаї, яких нам, римлянам, не личить нi приймати, нi ви­конувати». 22 Hарод також піднявся на них, а воєводи, зiрвавши з них одяг, звелiли бити їх палицями 23 i, нанiсши їм багато уда­рiв, вкинули у в’язницю, наказав­ши в’язничному сторожевi пильно стерегти їх. 24 Одержавши такий наказ, вiн вкинув їх у внут­рiшню в’язницю i ноги їхнi забив у колоду. 25 Близько опiвночi Павло i Сила, молячись, прославляли Бога; в’яз­нi ж слухали їх. 26 Раптом став­ся великий землетрус, так що захиталася основа в’язницi; i враз відчинились усi дверi, i кайдани на всiх послабли. 27 В’язничний сторож, прокинувшись i побачивши, що дверi в’язницi вiдчиненi, вихопив меч i хотiв накласти на себе руки, думаючи, що в’язнi втекли. 28 Але Павло вигукнув голосно: «Hе роби собi нiякого зла, бо всi ми тут». 29 Вiн же, зажадавши свiтла, вбiг до в’язницi; i припав у трем­тiннi до Павла i Сили, 30 i, вивiвши їх геть, сказав: «Господарi мої, що менi робити, щоб спастися?» 31 Во­ни ж сказали: «Вiруй у Господа Iсуса Христа i спасешся ти i весь дiм твiй». 32 I проповiдали слово Господнє йому i всiм, хто був у домi його. 33 I, взявши їх тiєї ж години ночi, вiн обмив їхнi рани i негайно охрестився сам i всi домашнi його. 34 I, привiвши їх у свiй дiм, запропонував трапезу i радiв з усiм домом своїм, що увiрував у Бога. Толкова Біблія "Коли йшли на молитву ..." - тобто на звичне місце, для молитви призначене. Це було, ймовірно, в одну із наступних субот (пор. Діян. 16:17). "Яка мала духа вiщування...", грецькою - дух Пифона, Пифійського змія, Пифійського божества, здатність пророцтва, бачення того, що приховане для звичайних людей, і передбачення майбутнього. "Ці чоловіки - раби Бога Всевишнього ..." - мимовільне з боку духу віщування сповідання величі Божої, яка проповідується апостолами, подібно Мк. 1: 23-24. Св. Златоуст викриває в цьому особливий лукавий намір демона: "Чому біс говорив це, а Павло заборонив йому? Той робив зловмисно, а цей вчинив мудро, бо хотів, щоб до того не мали довіри. Якби Павло прийняв свідоцтво його, то він, як підбадьорений, спокусив би багатьох і з віруючих, бо він і зважився звіщати про їхні справи, щоб влаштувати свої, і поблажливістю Павла скористатися для смерті інших ... " "Павло, розгнiвавшись..." - на те, що ворог Бога і людей своїм сповіданням пропонує наче опору євангельської проповіді, і виганяє його з віщунки, пізнавши його Богопросвітленим поглядом своїм. "Схопили Павла і Силу", ймовірно, як головних проповідників нової віри. Лука і Тимофій не зазнали тої ж долі через їхню більш скромну роль у цій справі. Апостоли звинувачуються в порушенні громадського спокою проповіддю звичаїв, що суперечать римським. Таким чином, обвинувачі "обернули справу в державний злочин" (Злат.). "Будучи іудеями ...", - вираз з відтінком зневаги, ... ... На противагу чому далі виставляється гордовите - "нам римлянам". Мабуть, це означає також те, що обвинувачі не відрізняють християнства від іудейства і не мають поняття про нього, як про особливе віросповідання. "Звичаї, яких ... не годиться ні приймати, ані виконувати ..." Цим мається на увазі сувора заборона у римлян вводити чужі релігійні звичаї, противні язичницькій релігії. Зокрема, це говорилося, мабуть, під свіжим враженням відомого указу імператора Клавдія про вигнання з Риму іудеїв (див. Діян. 18: 2), чим і викликана настільки рішуча дія. "Народ повстав на них ..."Це - перша згадка в книзі Діянь про гоніння на апостолів з боку власне язичників. Очевидно, підбитий господарями зціленої служниці і обурений перебільшеними відомостями про проповідь іудеїв-апостолів, народ висловив своє обурення якимись криками або вимогами і погрозами щодо проповідників перед воєводами, і останні необачно дозволили собі ту паличну розправу з затриманими, за яку згодом так мудро провчив їх Павло (Діян. 16: 37-39). Павло і Сила мовчазно терплять всенародну наругу, хоча могли б моментально уникнути її, пославшись на своє право римських громадян, що звільняло їх від тілесного покарання. Однак вони вважають за краще мовчання, радіючи цьому безчестю на славу Божу, за ім'я Христове (пор. Діян. 5:41) і відклавши оголошення своїх прав для остаточної перемоги своєї. Виконуючи наказ пильно стерегти в'язнів, сторож поміщає їх у середню камеру, де містилися особливо важливі злочинці, і ноги їх забиває в колоду - велику і важку дерев'яну колоду з отворами. Але - "чим суворіше ув’язнення, тим славніше чудо!" (Злат.). "Раптом зчинився землетрус ..." - не як звичайне явище природи, а як ознака Господа для прославлення Його Імені і звільнення Його служителів - апостолів. Чудесність землетрусу проявилася саме в тому, що не тільки у Павла і Сили, а й у всіх інших в'язнів в'язниці ослабли кайдани, що давало повну можливість всім негайно вийти через відкриті землетрусом двері в’язниці. Показово й те, що цей землетрус не простягся, мабуть, далі району в’язниці. "Хотів убити себе ..." - зі страху покарання через втечу в'язнів. "Всі ми тут ..." - вражені дивом в'язні, які щойно розчулено слухали молитви і співи апостолів, були далекі від думки про втечу - хоча б тому, що не встигли отямитися від незрозумілого їм потрясіння. "І припав у трем­тiннi до Павла i Сили..." - страх втратити в'язнів перейшов у нього тепер в страх тримати їх, адже він відчув, що має справу не зі злочинцями, а з улюбленцями богів. "Вивiвши їх геть..." - в зовнішню темницю (Діян. 16:23), або, можливо, у двір в’язничний, а ще ймовірніше - в своє приміщення при в’язниці, де апостол міг проповідувати слово Господнє не тільки самому сторожеві, але і "всім хто був у домі його ..." (Діян. 16:32 ст.). "І обмив їхні рани..." – завдані ним палицями на площі, намагаючись полегшити їхні страждання і немов загладити провину, або - за тлумаченням Златоуста - омив, "віддаючи цим подяку і надаючи їм честь".