Пошук на сайті

Афон: "Ми на боці Вселенського Патріархату, і не будемо терпіти його приниження" На зустрічі 11 лютого представники Афону чітко висловились з приводу тиску з боку Росії щодо українського питання Як повідомляє грецьке онлайн-видання Romfea, 11 лютого відбулась зустріч членів Святої спільноти гори Афон, на якому було висловлено її позицію щодо питання надання Українській церкві автокефалії. Афонські монахи відповіли на тиск РПЦ по Україні, висловивши повну консолідацію позицій зі Вселенським патріархом, до канонічної юрисдикції якого належить Свята гора Афон: "Ми залишаємося на стороні Вселенського Патріархату і не будемо миритися з його приниженням". Зустріч Святої Спільноти відбувалась в закритому непублічному форматі. На ній було розглянуто проблему суперечок, що виникли між предстоятелями Помісних Православних Церков, а також на Афоні. Представники гори Афон пояснили, чому залишаються на стороні Вселенського патріархату: "Тому що еллінізм і Вселенський Патріархат мають першість в Православ'ї". Проте бул висловлено спільне бажання наразі утримуватись від публічних заяв, щоб не викликати неправильних тлумачень, і було вирішено почекати, поки не створяться відповідні умови для винесення остаточного рішення по Україні. Представник святогірської братії в коментарі Romfea.gr сказав: "Важливо зберегти єдність Святих Монастирів і надати всім чітке послання, що ніхто не зможе використовувати Афон. Афон для всіх. Ми хочемо зберегти мир і єдність Церкви. Але як Афон ми не дозволимо, щоб еллінізм і Вселенський Патріархат було принижено». Представник також додав: "Свята спільнота має достатньо мудрості та досвіду, щоб Афон не був інструментом і важелем тиску заради чужих цілей".

Враховуючи доволі складну ситуацію, яка склалася сьогодні в релігійній площині села Жидичин та України загалом, необхідні виважені та обдумані кроки. Закликаємо громаду, владу бути вірними, в першу чергу, принципам Православної Церкви, яка закликає усіх нас "любити ближнього свого, як самого себе" (Мт. 22:37–39) і цим успадкувати Царство Небесне. Саме для дотримання миру, спокою та вільного, чесного волевиявлення православними християнами громади своєї позиції, Свято-Миколаївський Жидичинський монастир виступив у ролі об’єднуючого начала, яке переслідує цілі спокою та миру в рамках релігійних баталій. Протягом 06-09 лютого 2019 року в селі Жидичин було проведено «подомове» опитування, щодо питання переходу релігійної громади Свято-Миколаївського храму с. Жидичин до ПЦУ. Дане опитування було проведене з метою недопущення будь-яких провокацій, лобіювань чи викривлень думки громади, здійснювалось чесно, прозоро і відкрито. В результаті опитування було визначено думку більше 90% від мешканців громади. Так, з числа опитаних 98% підтримують перехід до ПЦУ, 2 % виступили проти. Загалом, в рамках села чітко прослідковується думка про необхідність переходу до Православної церкви України.

Перенесення мощей святого Іоанна Золоустого.

Отче Константине, відбулася справжня епохальна подія для всієї Православної Апостольської Церкви, для України. Як ви прокоментуєте її? Мені здається, що іншим словом, ані ж чудо цю подію не назвеш. Тому що ми всі розуміємо в яких умовах перебуває зараз наша країна, перебувають наші люди і, зокрема, Церква. І мені здається, що ще рік назад ніхто з нас серйозно до кінця не вірив у те, що в цій складній геополітичній ситуації нам вдасться обійти російську дипломатію, військову загрозу, фінансові вливання і здобути те, про, що мріяв кожен українець останніх більше як 300 років. Інше питання, що Господь, показуючи нам нашу країну, яка здобула незалежність у 1991 році, подав урок тому що здобувши політичну і державну незалежність, ми опинилися в такій ситуації, що не знали що з цією незалежністю робити. І до сьогоднішнього дня ми живемо далеко не в тих умовах, в яких могла б жити наша країна. Дивлячись на цей  історичний урок, ми не повинні жити в стані ейфорії від того, що Господь подарував нам можливість мати свою незалежну Церкву. На мою думку, потрібно роботи те, про що підкреслив в одному зі своїх останніх інтерв'ю екзарх Вселенської церкви владика Даниїл, що «потрібно відразу приступати до роботи». Мається на увазі, не думати про майнову складову побудови церкви, не думати про глобальні проблеми, а зайнятися тим, чим власне і має займатися Церква. Це облаштування свого внутрішнього життя, облаштування соціального служіння Церкви. Тобто, ті зауваження, які прозвучали в інтерв’ю архієпископа Даниїла, є досить слушні . І якщо ми до них прислухаємося, то цей історичний шлях, який розпочинає незалежна українська Церква, розпочнеться правильно. ​ Відбулося справжнє чудо, на яке ми вже, можливо, навіть не сподівалася. Що сьогодні нам потрібно конкретно зробити, аби в повній мірі використати ці події для блага нашої Церкви, народу, для кожної людини? Ми сьогодні маємо велику проблему – розсварене суспільство. Зокрема, ми маємо розсварені міста, села, ми маємо розварені через релігійний фактор родини. І на моє глибоке переконання, завданням церкви є нарешті поселити мир в людських серцях. Аби люди могли разом відзначати найбільші релігійні свята, разом колядувати, радіти народженню дітей, хрестячи їх в єдиній православній Церкві. Щоб люди нарешті перестали відчувати якусь недовіру один до одного, агресію, щоб люди нарешті згадати, що ми православні українці, що живемо на одній землі і нам немає чого ділити, а навпаки слід об’єднуватися задля того, аби разом будувати, в першу чергу – внутрішньо самих себе і країну загалом. ​ Дуже багато людей, зокрема й наших братів і сестер, які сьогодні ще залишаються вірянами Української Православної Церкви Московського патріархату (РПЦ) вже готові до об’єднання в єдину православну помісну Українську церкву. Що нам потрібно зробити, аби люди не боялися цього кроку і чим це може загрожувати їм? В першу чергу, треба чесно і відверто, цим же людям, які вже нібито й готові, але водночас все ж дуже часто лишаються пасивними, сказати правду. На сьогоднішній день в Україні вже немає церкви Київського патріархату, немає Автокефальної Православної Церкви, немає Української православної церкви Московського патріархату. Станом на сьогодні наша країна має об’єднану Православну Церкву України і має Російську православну церкву в Україні. І саме це їм треба, зрозуміти в першу чергу. Від того наскільки швидко воно це усвідомлять і буде залежати подальший процес із їхнім переходом до Православної Церкви України. З приводу якихось ризиків, думаю, що на сьогодні ми маємо вже покоління думаючих людей, які пережили не просто якісь епохальні зміни у цій країні, маю на увазі майдан, революцію, сьогодні народ переживає війну, кровопролитну війну. Тільки за останніми даними ООН більше 13 тисяч людей постраждали від цієї війни. Я думаю, що озираючись на всі ці події, якщо ми ще не навчилися думати і розуміти, що відбувається навколо нас, з ким воює наша країна. Ну то це або ми хронічно хворі або щось з нами не так відбувається. Тому нема чого боятися просто треба йти своїм шляхом, любити свою країну, молитися за цю країну Але звичайно, що молитися в тих храмах, в тих духовних центрах, які власне і вболівають за цю землю, які є разом з нашими солдатами, які сьогодні своєю кров’ю боронять нашу землю, в духовних центрах, де сльозами орошують землю, молитовно випрошуючи в Бога якоїсь милості, щоб нарешті ця війна припинилася. Дійсно, люди втомилися від війни, як реальної, так і релігійної, політичної. Що потрібно зробити, щоб практично розпочався процес об'єднання? В першу чергу, опираючись на заповіді Ісуса Христа, необхідно нам людям, які сьогодні вважають себе членами нової Православної Церкви України, треба забути про всі, в буквальному розумінні всі образи, які ми відчували вчора на собі і просто по-дружньому, по- братськи протягнути свою руку тим, хто сьогодні ще не до кінця знайшов відповіді на свої запитання. Ніякої агресії, ніякого злопам’ятства, ніякого бажання когось принизити, навіть, якщо він має іншу позицію, яка не співпадає з нашою. Тобто, якщо ми по-справжньому прагнемо єдності, якщо ми по-справжньому хочемо порозуміння то маємо наслідувати простий вислів: «Ти хочеш бути правим, чи ти хочеш бути щасливим?». Якщо ми обираємо бути щасливим, якщо ми обираємо жити в любові Христовій, то нам просто треба прийти і по-братньому обійняти тих, хто на нашу думку, можливо, заплутався. Люди готові до об’єднання, але чекають якогось поштовху, можливо, якихось лідерів. Чи готові ви особисто долучитися до такого своєрідного «діалогу миру»? І що конкретно для цього необхідно зробити? Мені здається, що сам формат нашої з вами бесіди і власне це інтерв'ю є одним із спроб достукатися до людей, спробувати на їхній мові роз’яснити, що ж відбувається навколо. Тому що, треба бути чесним і відвертим, в більшості своїй наші люди не дуже глибоко розбираються у всіх цих релігійних нюансах. Люди звикли прийти в храм, поставити свічку, на Пасху святити паску, на Йорданські свята прийти і взяти свяченої водички , похрестити своїх діток, похоронити своїх рідних. І не більше. І коли ми сьогодні піднімаємо такі важливі питання, що стосуються канонічного права, що стосується якихось богословських речей, багато простих людей навіть не намагається всіх цих речей зрозуміти. Взагалі, якщо подивитися на загальний поділ в межах країни, коли мова йде про релігійну мапу, люди в переважній більшості своїй ідуть за особистостями. Село, яке поважає свого священника, просто любить його як свого пастира, підтримує його, а не ідеологію. І куди той священник поверне, куди пастир скаже йти, туди підуть ці люди, абсолютно не задумуючись про релігійні чи політичної нюанси. Тому потрібно з людьми говорити, а в першу чергу взивати до совісті самих священнослужителів. По нашій Жидичинській ОТГ ми маємо всього три громади Православної Церкви України, а всі інші - це представники Російського православ’я. Напередодні різдвяних свят в нашій місцевій адміністрації (сільській раді) відбулася така свого роду спільна, загальноправославна зустріч,  і коли я дивився на всіх цих пастирів, я вам чесно і відверто можу сказати, що це по-справжньому достойні і хороші люди. Мені здається, що  в конкретно нашому випадку, потрібно взивати до совісті священнослужителів, тому що вони живуть на цій землі, вони так само як і ми бачать, що відбувається в цій країні, вони так само як і ми прекрасно розуміють, що попри те, що в їхній юрисдикції не завжди (вийнятки звичайно є!) прийнято називати Путіна – загарбником, Росію – країною, яка напала на нашу державу. Їм потрібно розуміти, що якби не відмовлялись від цього, вони всерівно живуть в цій реальності. Наших хлопців щодня вбивають, воїни реально гинуть. І тут треба задати одне запитання: ради кого вони гинуть, і чому вони гинуть? Гинуть тому, що йде війна. Хто воює у цій війні? Воюють солдати Українських збройних сил та солдати російської армії. Хто благословляє солдатів російської армії, хто за них молиться? Предстоятель Російської православної Церкви і все священство Російської православної Церкви. То як ми можемо жити в цій країні, хоронити своїх хлопців і водночас належати до тих, хто благословляє щоб наших хлопців вбивали. Це якась колізія, яка, наприклад, в мене в голові просто, не вкладається. Отче, ви правильно сказали, від пастирів дуже багато чого залежить, ви зауважили про силу Російської церкви, і про початок становлення нашої церкви. Які ж все таки загрози, можливо матеріального характеру не сприяють переходам? Сила Російської церкви – це міф, який базується на наших страхах, наших фобіях і комплексі меншовартості. Щодо священників, то розумію їхній стан, адже в кожного з них є свої родини, сім'ї, діти і вони покликані про них дбати. Відтак, після приєднання до Православної Церкви України, вони продовжать жити в тих самих умовах. Єдине, що зміниться в їхньому житті – вони почнуть служити з чистою совістю. Знаєте,  можна багато дискутувати, можна багато говорити, можна багато апелювати, але все це - пусті слова. Треба просто подивитися на всю цю картину, страшну картину війни тверезим поглядом. Іде війна і ми не можемо сказати, що не причетні до цієї війни. Ми причетні! Питання полягає лиш у тому, як ми причетні до неї? Або ми молимося за наших солдатів, ми плачено разом з нашими матерями, ми співпереживаємо і робимо все від нас залежне, щоб це припинилося. Або ми, бачачи материнські сльози, бачачи що насправді відбувається, тихенько на проскомидії (початок Літургії), і про це  знає кожен священнослужитель, в голос чи про себе поминає ім'я предстоятеля Кирила, який, ще раз повторюся, благословляє російське воїнство на цю війну проти нас. З одного боку російська сторона створює війну і зацікавлена в її розвитку, з іншого боку ми об’єднуємося і робимо Божу справу заради миру і любові, в ім’я нової Церкви. Як пояснити простим людям, зокрема і Жидичина, щоб вони не боялися змін. До кого їм звертатися? Ви маєте на увазі до кого звертатися у нашій громаді з приводу переходу? Якщо до нас в монастир приїжджають люди далеко із-за меж Жидичинської громади, навіть з району, просто приїжджають за порадою, то невже ми лишимось осторонь від своїх. Ми навпаки радо розкажемо про цей шлях переходу. Він насправді є простим. Є якийсь юридичний механізм? Попередньо можна зробити опитування в селі, обійшовши оселю кожного, хто є православним християнином. Далі з результатами опитування прийти на богослужіння, разом помолитись і по завершенні богослужіння зібрати загальні збори, обрати голову цих зборів, секретаря і шляхом відкритого голосування визначити для себе подальшу дорогу. Чи бути в Церкві, яка молиться і переживає за цю землю, чи і далі перебувати в російському представництві, яке ницо називеє себе «українською церквою», яка до сьогоднішнього дня ніяк не збирається миритися з тим, що Україна давно незалежна держава зі своєю історією, культурою, а яка і далі в своїх недрах ховає справжній намір повністю полонити Україну, зробивши її частиною великої Росії. Дехто звинувачує президента і парламент в якихось передвиборчих технологіях. Що б ви їм на це відповіли? Як переконати людей, що йдеться про Божу благословенну справу, а не про політику? Ну всім тих хто звинувачує президента України Петра Порошенка в тому, що він втручається в релігійні справи можу лиш порекомендувати лишатися послідовними і виключити з лику святих Святого рівноапостольного імператора Константина, Князя Володимира, Олександра Невського. Чого лиш варта канонізація РПЦ імператора Миколая і його родини. І це при тому, що ніхто не робить з президента святого, а просто виявляють йому вдячність. Мені здається нинішній президент, дай йому Боже здоров'я, зрозумів, що ж є причиною сьогоднішньої війни, що є причиною сьогоднішнього розділення і, що може стати запорукою, аби це розділення припинилося і у війні ми отримали перемогу. Більшість людей, зокрема в Жидичині, тай в довколишніх селах говорять про те, що немає значення в який храм ходити, який патріархат. Чи дійсно це має значення? І як, власне, достукатись до їхніх сердець? Московський патріархат в Україні, як би вони себе не називали, є складовою РПЦ. Вони і самі не будуть заперечувати, що їхній «духовний» центр в Москві. Їхній патріарх КИРИЛО і це саме він говорить про «громадянське протистояння», про «братовбивчу війну», а насправді цими формулюваннями виправодовує свою згоду, своє благословення на вбивство «фашиської хунти», «обєзумєвшой толпи», «националістичних радикалів».  Це саме він благословляє захищати українців Донбасу, православних,російськомовних – від кого? Від нас з вами. І якщо матерям, жінкам, дітям, які втратили своїх близьких на цій війні, яка триває з благословення або мовчазної згоди ієрархів Московського патріархату не має значення куди ходити, тоді нема про що говорити з цими людьми. Мені  особисто сумління не дозволило б називати своїм «духовним» батьком спілника убивць. Отче, Константине, сьогодні громада в селі Жидичин фактично розділена та 3 православні осередки: парафія ПЦУ, яка зараз розміщена на Святодухівському скиту, Свято-Миколаївський монастир ПЦУ та Миколаївська церква УПЦ МП. Як реально об’єднатися між собою? Навколо кого? Хто буде лідером? Це розділення відбувається вже дуже давно, на усіх рівнях. З приводу лідера, як ви кажете, то мені здається, що хто є лідером в Жидичині вже давно сказала сама історія. Не було б Жидичинського монастиря – не було ніякого Жидичина. Ми всі прекрасно розуміємо, яку значимість на нашій землі відіграють не окремо взяті парафії, а саме, монастирі. Будь який монатир на нашій землі наповнений паломниками, в тому числі, й Жидичинський. Не від того, що людей щось не задовольняє на своїх парафіях, а від того, що люди прекрасно розуміють, що святі обителі завжди відігравали і будуть відігравати роль духовних осередків, де віряни будуть черпати сили для свого подальшого розвитку. Тому, що стосується Жидичина, однозначно, як на мене, пріоритетним є розбудувати всією громадою великий, колись славний, монастир для того, щоб він став міцною підпорою для нашої країни. Що стосується сіл Кульчин, Озерце, Клепачів, там теж відповідь очевидна. Кожне село має свій прекрасний храм і навколо храму мають всі об'єднуватися та будувати своє релігійне життя. Багатьох людей цікавить і майнове питання. Що буде з майном? Коли, наприклад парафія переходить до ПЦУ? Майно лишається у власності громади, так як воно в принципі й прописано законом України. Тому що кожна церква в селі безпосередньо належить самій громаді, за виключенням, якщо це не є пам'ятка архітектури національного значення Зокрема, як в Жидичині, тому що а ні храм Миколаївський, а ні Палац Митрополита, де зараз розташований монастир не належить ні громаді, ні ченцям, які тут проживають. Це майно є повністю стовідсотково власністю держави, яка просто надає його в користування громаді, згідно охоронного договору і не більше. Щодо мови богослужінь, ваша думка? Для мене принциповим є, щоб люди молилися. Це в першу чергу! А якою мовою вони будуть це робити їхнє особисте питання. Хоча, наскільки мені відомо, в громадах, які є на території Жидичинської сучасної ОТГ, в переважній більшості богослужіння навіть в російських церквах звершується українською мовою. Є там якісь моменти, де вони пробують співати церковнослов'янською, але точно знаю, що і в середовище самих тих громад, люди цим далеко не задоволені.Тому я думаю, що так зване мовне питання в нашій громаді абсолютно не буде актуальним, тому що в переважній більшості люди захочуть молитися рідною українською мовою. Які ще актуальні питання, на ваш погляд, слід піднімати в процесі об’єднання релігійних громад нашої території? Найважливіше, мабуть це те, з чого ми починали нашу бесіду. Що б ми не робили, яка б політична, релігійна ситуація сьогодні не вирувала навколо нас, в першу чергу всім потрібно залишатися людьми. Нам всім треба залишатися односельчанами, добрими сусідами, а сусіди в Україні завжди намагалася жити мирно. Ми, сам по собі, народ миролюбивий, і нам  притаманніше разом святкувати, а не воювати один з одним. Я більше скажу, ще до цієї кривавої війни з Росією ми були в дуже прекрасних відносинах з місцевим настоятелем, який сьогодні служить в російській Церкві. Люди, думаю, ще пам’ятають, коли братія ходила вітати на свята о. Володимира Галету. Але, нажаль, війна якось перекреслила всі ці добрі відносини і я дуже сподіваюся, що вже найближчим часом ми повернемося до того формату, який був раніше. Ми будемо молитися за свою країну, будемо будувати цю країну, зокрема в себе, в своїх селах і чекати всього найкращого. Як на мене, це єдино правильна мета, яка тільки може бути.

2019 рік стане не лише новим по літочисленню, а й моментом відкриття нового інформаційного центру Православної Церкви України, на базі Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря. Вже незабаром один з найдревніших монастирів Руси-України презентує широкому загалу не лише віднайдену історію, яка на постійній основі буде розміщена в холі Палацу митрополита, а й новостворений «INFOROOM». Одним з проектів «Інформаційної кімнати» є і даний офіційний сайт обителі. Його презентація відбудеться разом з відкриттям «HISTORYHALL» . Нагадаємо, що даний проект здійснюється в тісній співпраці з Луцьким національним технічним університетом.

Пропонуємо увазі читачів невеличкий фоторепортаж з надзвичайної події, що відбулась вчора на соборній площі Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря. Гостями святого Миколая цьогоріч були не лише місцеві вихованці, а й дітки с.Чаруків, та трьох недільних шкіл м.Луцька. Особлива подяка представниками Патрульна поліція м. Луцьк, один з екіпажів якої допомагав охороняти наш спокій разом з службою безпеки монастиря :) Загалом у святкуванні взяло участь близько трьох сотень діток.