Євангельські читання: Тільки один Бог

Євангельські читання 4 лютого

Євангеліє від Марка, 10, 17 - 27

17 Коли виходив Він у дорогу, підбіг один якийсь, упав перед Ним на коліна і запитав Його: Учителю благий, що мені робити, щоб життя вічне успадкувати? 18 Ісус сказав йому: чому ти називаєш Мене благим? Ніхто не благий, тільки один Бог. 19 Заповіді знаєш: не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, не кривди, шануй батька твого і матір. 20 Той же сказав Йому у відповідь: Учителю, всього цього я дотримувався від юности моєї. 21 Ісус, поглянувши на нього з любов’ю, сказав йому: одного тобі не вистачає: піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест. 22 Він же, засмутившись від цього слова, відійшов зі скорботою, бо мав велике багатство. 23 І, поглянувши довкола, Ісус сказав ученикам Своїм: як тяжко тим, хто має багатство, увійти в Царство Боже. 24 Ученики вжахнулись від слів Його. Але Ісус знову говорить їм у відповідь: діти, як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже! 25 Бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже. 26 Вони ж надзвичайно здивувалися і говорили між собою: хто ж може спастись? 27 Ісус, глянувши на них, говорить: для людей це неможливо, та не для Бога, бо все можливо Богові.

Аверкій, архієпископ

Про цього юнака, що питав Господа Ісуса Христа, що йому робити, щоб успадкувати життя вічне, розповідають всі три перші євангелисти. Ця бесіда, як і подальші, відбувалися по дорозі в Єрусалим, куди вже йшов Господь на очікувані страждання.

Звертаючись до Господа, юнак назвав Його «Учителю благий».

Господь на це сказав: «Чому ти називаєш Мене благим? Ніхто не благий, тільки один Бог», тобто, якщо ти звертаєшся до мене тільки як до «вчителя», отже, як до звичайної людини, то не слід Мене називати благим, бо ця назва личить тільки Богу.

На його питання Господь говорить йому: «Виконуй заповіді». Юнак очевидно припустив, що Господь говорить про якісь особливі, невідомі йому заповіді, а тому запитав: «які?» Але Господь вказав йому на звичайні Десять Заповідей, зазначені тільки деякі з них - 6, 7, 8, 9 і 5, а потім загальну заповідь про любов до ближнього.

На це юнак відповів, що всі ці заповіді він «зберіг від юності своєї». Треба думати, що виконання заповідей він розумів по-фарисейськи: інакше б не наважився так сказати.

Але все ж важливо, що він вважав, ще не закінчив робити все, що необхідне для спасіння: совість, очевидно, підказувала йому, що одного такого зовнішнього виконання заповідей недостатньо.

Тоді Господь розкрив йому таємницю християнської досконалості в словах: «Піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест»

У відповідь на цей заклик до найвищої досконалості юнак відійшов від Господа, «сумуючи», бо мав великий статок. Отже, багатство, яким він володів, стало таким його кумиром, розлучитися з яким він не міг. Цей кумир він вважав кращим навіть життя вічного, до якого, мабуть, щиро прагнув.

Маючи на увазі цю пристрасть, що поневолювала собі всю людину, а не багатство саме по собі, Господь сказав: «Істинно кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне».

Євангелист Марк каже, що учні вжахнулися від слів Його. І це зрозуміло, бо багатство така річ, якої всі так бажають, і, згідно із законом, є знаком благословення Божого для людини, а тим часом Господь ставить його такою сильною перешкодою на шляху до Царства Божого. Щоб заспокоїти учнів і пояснити, в якому сенсі Ним це сказано, Господь говорить: «Діти, як тяжко багатим увійти в Царство Боже». Як пояснює св. Златоуст, «Христос не багатство засуджує, але тих, котрі звикли до нього», бо грішній природі людини багатство представляє багато спокус і перешкод для виконання закону Божого.

Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже - це народне прислів'я, досі уживане на Сході, що означає, що справу неможливо або надзвичайно важко здійснити. Деякі під «верблюдом» розуміють тут корабельний канат, зроблений з верблюжої вовни. Інші вважають, що під «вухом голки» тут треба розуміти дуже низькі і вузькі ворота, через які насилу пролазить верблюд.

Не саме по собі багатство небезпечне, але те, що людина на нього сподівається і все щастя життя свого в ньому бачить, так що багатство стає немов його кумиром.

Але апостоли все ж у хвилюванні сказали: «хто ж може спастися?»

На це Господь «обернувся до них», тобто самим поглядом Своїм заспокоюючи їх хвилювання, і сказав: «Людині це неможливо, але не Богові…», тобто спасаюча благодать Божа спроможна зробити і те, чого не може зробити людина власними силами: Бог може зцілити багатія від виразки зажерливості, що перешкоджає його спасінню.

Соборне послання святого апостола Якова, 1, 19 - 27

19 Отож, браття мої улюбленi, кожна людина нехай буде скорою на слухання, повiльною на слова, повiльною на гнiв, 20 бо гнiв людини не творить правди Божої. 21 Тому, вiдкинувши всяку нечистоту i залишок злоби, з лагiднiстю приймiть насаджене слово, яке може спасти вашi душi. 22 Будьте ж виконавцями слова, а не тiльки слухачами, якi самих себе обманюють. 23 Бо хто слухає слово i не виконує, той подiбний до людини, яка розглядає природнi риси свого обличчя у дзеркалi: 24 вона подивилась на себе, вiдiйшла i вiдразу ж забула, яка вона. 25 Але хто вникне в закон довершений, в закон свободи, i перебуватиме в ньому, той, будучи не слухачем, який забуває, а виконавцем дiла, блаженний буде у своїй дiяльнос­тi. 26 Коли хто з вас гадає, що вiн побожний i не приборкує свого язика, але спокушає своє серце, то побожнiсть у того пуста. 27 Чис­та i непорочна побожнiсть перед Богом i Отцем є в тому, щоб пiк­луватися про сирiт i вдiв у їхнiх скорботах i берегти себе неосквер­неним вiд свiту.

Толкова Біблія

Слово істини євангельської - для того, щоб бути в змозі приносити добрі плоди в житті людей, перш за все повинно бути почуте і сприйняте з належним настроєм. Необхідні, перш за все, повна готовність і старанність до слухання слова Євангелія. При цьому Апостол закликає читачів своїх і всіх християн найбільше слухати і засвоювати слово істини, і найменше прагнути до розмов, до великої кількості слів. Тут, навпаки, потрібна велика поміркованість і обережність (пор. Як. 3: 1-2).

Ще більше необхідно уникати пристрасного гніву, що виражає настрій плотської людини, безмірно далекої від правди Божої.

Навпаки, християни, вигнавши з сердець своїх всіляку нечистоту та всяке себелюбство і злобу, повинні зі смиренням приймати в свої душі, як в удобрений грунт, насіння євангельської істини, посіяне видимим чином проповідниками Євангелія, а невидимим чином Самим Богом - в духовно-благодатному відродженні (ст. 21, див. Як. 1:18).

Апостольське повчання (Як. 1:19) щодо повільності в слові нагадує заповіт старозавітного мудреця… Блаж. Феофілакт з приводу цього апостольського повчання зауважує: «Швидким потрібно бути на слухання, не просте, але діяльне, що заохочує використати почуте для справи. Бо відомо, що, хто слухає старанно і уважно, той готовий буде і виконувати почуте, а хто, навпаки, повільно налаштовується до чогось і відкладає, той згодом може і зовсім відійти від справи. Тому щодо вивчення божественних предметів апостол заповідає швидкість, а щодо того, виконання чого пов'язане з небезпекою, повільність…».

Слово істини, щоб привести людей до спасіння, не тільки має бути ретельно і уважно почутим, але, подібно зерну, що приймається землею, має бути посадженим в грунт серця людського і дати відповідний паросток, тобто проявитися в добрих справах; все життя і діяльність людини-християнина повинне бути вираженням і здійсненням того, чому повчає слово істини. Хто не впроваджує слова істини в життя своє, той лише обманює себе самого, помилково думаючи, що божественне слово і в такому випадку буде для нього корисним, принесе йому блаженство (Як. 1:25), спасіння, чого в дійсності не може бути: досконалість і блаженство досягаються не простим слуханням або знанням слова істини, а діяльністю, узгодженою з пізнаним словом істини (пор. Мф. 22: 24-26).

Істину цю Апостол далі виявляє наочним прикладом: слово Боже, яке відкриває людині істину (Як. 1:18), уподібнюється у св. Якова дзеркалу, причому, якщо в дзеркалі людина розглядає образ свого зовнішнього буття (πρόσωπον τής γενέσεως), в слові Божому зображується внутрішній вигляд людини, образ його морального сутності… Людина, що слухає слово євангельської істини і не виконує його, не має слова Божого (Ін. 5:38) в собі, забуває про нього, і воно не приносить йому рятівних плодів.

Слово євангельської істини (Як. 1:18), як слово, посіяне в серцях наших (Як. 1:21), написане не на таблицях кам’яних, а на скрижалях серця (2 Кор. 3: 6), є божественним словом, цілком відповідним нашій істинній природі. У цьому сенсі воно є «закон досконалий, закон волі» (νόμος τέλειος, ν. Τής ελευθερίας, Як. 1:25), порівняно зі старозавітним законом, який у іншого апостола іменується законом немічним і недосконалим (пор. Євр. 7:18 -19) і законом рабства (Гал. 5: 1): «то був закон зовнішній… що поневолює волю, а це закон внутрішній, що діє внутрішньо на волю людини» (проф. Богдашевський).

До слів «закон досконалий» додав (Ап. Яків) «закон свободи», щоб вказати на відмінну його рису - свободу; бо закон Христів, звільнивши від рабства плотського, дає тому, що приходить до Нього, свободу, робить його через цю свободу більш уважним і звільняє його від забуття, шкідливого для всього доброго» (блаж. Феофіл.). Якщо в Старому Завіті праведність полягала в дотриманні «заповідей Господніх» (Лк. 1: 6), то в даному місці у Апостола (Як. 1:25) говориться про таке проникнення в закон природи, про таке засвоєння його, яке веде до здійснення закону. «Закон свободи» є не тільки закон, вільно виконуваний, але і закон, що дає вам свободу, але все це - за умови «перебування» (παραμείνας) християнина в цьому законі, тобто якщо він зробить його постійним законом життя і діяльності своєї, - і при прагненні людини бути не «слухачем забудькуватим», але «творцем справи». «Під блаженством, яке обіцяється виконавцю закону, мається на увазі перш за все блаженство самого діяння, як видно з виразу έν τή πυιήσει αύτου («в діянні своєму»), а потім і майбутнє блаженство, що дає відраду серцю людини при здійсненні його в реальному житті» (єп. Георгій).