Євангельські читання: Те, що виходить з уст, оскверняє людину

31 липня ми читаємо Євангеліє про звичаї предків і заповіді Божі: "Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину".

Євангельські читання 31 липня

Євангеліє від Матфея, 14, 35 – 15, 11

35 Жителі того міста, впізнавши Його, дали знати по всій тій околиці, і принесли до Нього всіх недужих, 36 і благали Його, щоб тільки доторкнутися до краю одежі Його; і ті, що доторкалися, зцілялися.

1 Тоді приступають до Ісуса єрусалимські книжники та фарисеї і говорять: 2 чому ученики Твої порушують передання старців? Бо не миють рук своїх, коли їдять хліб. 3 Він же сказав їм у відповідь: чому і ви порушуєте заповідь Божу, заради передання вашого? 4 Бо Бог заповідав: шануй батька й матір; і хто лихословить на батька чи матір, нехай смертю помре. 5 А ви говорите: якщо хто скаже батькові або матері: дар Богові те, чим би ти від мене скористався, 6 той може і не шанувати батька свого або матір свою. Таким чином, і ви порушили заповідь Божу переданням вашим. 7 Лицеміри! Добре пророкував про вас Ісая, кажучи: 8 наближаються до Мене люди ці устами своїми, й устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене; 9 але марно шанують Мене, навчаючи вченням і заповідям людським. 10 І, покликавши людей, сказав їм: слухайте і розумійте! 11 Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину.

Толкова Біблія

Вся ця глава збігається з викладом Мк. 7: 1-37; Мк. 8: 1-10. Те, що це було в Генісареті, видно з Мф. 14:34, і це побічно підтверджується євангелистом Іоаном, який, викладаючи бесіду в Капернаумі, каже, що після цього Ісус ходив по Галилеї (Ін. 7: 1).

Досить імовірно, що це було через деякий час після Пасхи, близької до події з насиченням п'яти тисяч людей.

Книжники і фарисеї прибули з Єрусалима, про що одноголосно свідчать Матфей і Марк. Це були люди більш почесні, порівняно з провінційними, і відрізнялися сильнішою ненавистю до Христа, ніж ці останні. Ймовірно, ці фарисеї і книжники були відправлені Єрусалимським Синедріоном.

2 стих. (Мк. 7: 2-5).

Надалі оповідь Матфея відступає від Марка, який дає докладну довідку про те, в чому саме полягали перекази іудейських старців щодо обмивання рук і через що книжники і фарисеї звинувачували Спасителя і Його учеників. Показання Марка вельми добре підтверджується наявними у нас талмудичними відомостями про ці іудейські обряди. У фарисеїв було безліч обмивань, і дотримання їх доходило до крайньої дріб'язковості.

Розрізнялися, напр., різні сорти води, що мали різну очисну силу, числом до шести, причому було точно визначено, яка вода годиться для тих чи інших обмивань.

Особливо грунтовними були правила про обмивання рук. Говорячи про обмивання рук, євангелисти, і особливо Марк, виявляють дуже близьке знайомство з тогочасними звичаями іудеїв, викладеними переважно в невеликому талмудичному трактаті про обмивання рук «Ядаїм».

Обмивання рук, як показує Едершейм (The Life of Jesus the Messiah, II, 9 і сл.), переважно на підставі цього трактату, не були вимогою закону, а «переказом старців».

Іудеї так строго дотримувалися обряду обмивання рук, що рабин Акіба, будучи посадженим у в'язницю і маючи води в кількості, ледь достатній для підтримки життя, вважав за краще померти від спраги, ніж їсти руками невмитими. За недотримання обмивання перед обідом, який вважався встановленням Соломона, належало мале відлучення (нідда). Фарисеї і книжники звинувачують учнів, а не Самого Спасителя, подібно до того, як вони зробили це через зривання колосків.

3 стих.

(Мк. 7: 9).

Фарисеї і книжники звинувачують учнів в порушенні передання старших, а самі винні в порушенні заповіді Божої. Ця остання порушується «вашим переданням», що стосується не до обмивання, а зовсім до іншого предмету. За Златоустом, Спаситель запропонував це питання, «показуючи, що той, хто грішить в великих справах, не повинен з такою дріб’язковістю помічати в інших незначні вчинки. Вас би належало піддати звинуваченням, - каже Він, - а ви самі звинувачуєте інших». Спаситель розкриває оману фарисеїв в тому, що вони звертали увагу на дрібниці і не брали до уваги найважливіше в людських відносинах.

Обмивання рук і шанування батька і матері - протилежні полюси в людських моральних відносинах. Як Златоуст, так і Феофілакт і Євфимій Зігабен кажуть, що Спаситель тут не виправдовує учнів в недотриманні дріб'язкових фарисейських встановлень і допускає, що був деякий рід порушення людських звичаїв з боку Його учнів. Але разом з тим стверджує, що з боку книжників і фарисеїв було також порушення і в набагато вищому сенсі; і, що має набагато більше значення, в порушенні цьому був винний їх переказ. Господь тут ставить clavum clavo retundit.

4 Бо Бог заповідав: шануй батька й матір; і хто лихословить на батька чи матір, нехай смертю помре.

(Мк. 7:10).

Цитати з Вих. 20:12; Втор. 5:16; Вих. 21:17; Лев. 20: 9.

5 А ви говорите: якщо хто скаже батькові або матері: дар Богові те, чим би ти від мене скористався,

(Мк. 7: 11-12).

У Матфея майже тотожне з Марком, але з пропуском слова «корван» і з заміною слів… Конструкція стиха у Матфея менш чітка, ніж у Марка. Слово «корван» є буквальним перекладом часто вживаної іудейської формули обітниці, де було багато зловживань...

Підстави для обітниць дані були в Святому Письмі Старого Завіту (див. Бут. 28: 20-22; Лев. 27: 2-4, 9-12, 26-29; Чис. 6: 2, 3, 13-15, 21; Чис. 21: 2, 3; Чис. 30: 2-17; Втор. 23: 21-23; Суд. 11: 30-31; 1 Цар. 1:11). Згодом «обітниці» стали предметом іудейської казуїстики. Слово «корван» було переінакшено в «конам» «з благочестя». «Стали говорити не тільки «дана річ конам», а й «конам очі мої, якщо вони будуть спати», «конам руки мої, якщо вони будуть працювати» і навіть просто: «конам, що я не буду спати» та ін. (Див. Талм. перекл. Переф. III, 183).

Дар Богу по-єврейськи називався «корван» (як у Мк. 7:11), і про нього часто згадується в Лев. I-III, де ягнята, козли, бики, принесені Богу на всепалення, мирну жертву або в жертву за гріх, називаються «корван», тобто «Жертва». Газофілакія (скарбниця) в храмі, куди складалися приношення від народу, метонімічно називається «корван» або «порвана» - Мф. 27: 6. Обітниці могли і повинні були часто скасовуватися, головна причина цього полягала в тому, що в них каялися (харатії), і в цьому випадку законники повинні були їх скасовувати. Звичай, який засуджує Спаситель, полягав в тому, що книжники дозволяли людині цією формулою присвячувати свою власність храму і таким чином ухилятися від обов'язку допомагати своїм батькам. Законницька формула, таким чином, була більш священна, ніж божественна заповідь, викладена в Писанні.

Дотриманням переказів своїх старців фарисеї і книжники хотіли догодити Богові, бо всі ці перекази, як і взагалі все єврейське законодавство, мали релігійний характер.

Книжники і фарисеї думали, що, вмиваючи руки перед споживанням їжі, вони виконують релігійні вимоги, які є обов'язковими для всіх, і тим більше для таких релігійних вчителів, якими були Христос і Його учні. Недотримання переказів старців могло служити і в очах ворогів Христа, і в очах народу ознакою відступу від справжніх релігійних учень.

Але вороги Христа не помічали, що, дотримуючись цих дрібниць, які не мали ніякого відношення до релігії, вони не звертали уваги на більш важливе і порушували самі заповіді Божі. Звідси було ясно, що не релігія Христа, а їх власна релігія була помилковою. Вони наближалися до Бога тільки устами своїми і язиком шанували Його.

10 стих.

(Мк. 7:14).

Поставивши ворогів Своїх в безвихідне становище надзвичайною силою Своїх аргументів, Спаситель залишає їх і звертається з промовою до всього народу.

11 Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину.

(Мк. 7:15 з невеликою різницею в виразах).

Коли фарисеї звинувачували учнів в тому, що вони їли «нечистими» руками, Спаситель говорить, що ніяка їжа не оскверняє людину. Але якщо їжа не оскверняє, то тим більше споживання її руками. Тут викладений був абсолютно новий принцип, що, яким би не був простим, до цих пір ще не розумівся багатьма як належить. У ньому виражається думка, протилежна тій, що якась їжа може бути причиною духовного або релігійного осквернення. Тут Ісус Христос мислить, очевидно, не про законне, а про моральне осквернення, яке має відношення не до того, що входить в уста (пор. 1 Тим. 4: 4), а до того, що виходить з уст (аморальні слова). Судячи з контексту, проти установлень Мойсея Спаситель не говорить, але застосування Його промови до закону Мойсеєвого неминуче, так що внаслідок цього закон і його панування скасовуються. У відповідному місці у Марка знаходять деяку двозначність. Матфей використовує вислів «з вуст» замість «з людини».

---

Перше послання святого апостола Павла до коринф’ян, 7, 12 – 24

12 Iншим же кажу я, а не Гос­подь: коли який брат має жiн­ку невiруючу, i вона згодна жити з ним, то вiн не повинен залишати її; 13 i жiнка, яка має чоловiка невiруючого, i вiн згодний жити з нею, не повинна залишати його. 14 Бо невiруючий чоловiк освячується жiнкою вiруючою, невiрую­ча жiнка освячується вiруючим чоловiком. Iнакше дiти вашi були б нечистими, а тепер святi. 15 Як­що ж невiруючий хоче розлучитися, нехай розлучається; брат чи сестра в таких випадках не зв’язанi; до миру покликав нас Господь. 16 Звiдки ти знаєш, жiнко, чи не спасеш чоловiка? Або ти, чоловiче, звiдки знаєш, чи не спасеш жiнки? 17 Тiльки кожен роби так, як визначив йому Бог; i кожен, як покликав Господь. Так я наказую по всiх церквах. 18 Чи по­кликаний хто обрiзаним, не хова­й­ся; чи покликаний хто необрi­заним, не обрiзуйся. 19 Обрiзання нiщо, i необрiзання нiщо, а все в дотриманнi заповiдей Божих. 20 Кож­ний залишайся в тому зван­нi, в якому був покликаний. 21 Чи рабом ти був покликаний, не турбуйся, але якщо i можеш стати вiльним, то скористайся кращим. 22 Бо раб, покликаний у Господi, є вiльний у Господi; так само i покликаний вiльним є рабом Хрис­товим. 23 Ви купленi дорогою цi­ною: не ставайте ж рабами людей. 24 У якому станi хто був покликаний, браття, у тому кожен i залишайся перед Богом.

Толкова Біблія

Могло статися, що в Коринфі або де-інде, навертався до християнства тільки один з подружжя, а інший продовжував залишатися в язичництві або іудействі. Таким чином з'являлися змішані шлюби. Христос у ставленні до таких шлюбів не дав ніякого повеління, і тому сам Ап. бере на себе завдання дати вказівки і з приводу таких випадків, грунтуючись, звичайно, на тому, що йому було відомо з вчення Христового.

Як же вирішує Ап. питання про такі змішані шлюби? Вся справа полягає в бажанні невіруючого в Христа чоловіка: якщо він бажає продовжувати шлюбне співжиття з дружиною-християнкою чи дружина невіруюча - з чоловіком-християнином, то шлюб залишається в повній силі.

Таким чином, співжиття з невіруючим, за Апостолом, не накладає ніякої плями на віруючого.

Причина, через яку Апостол дозволяє такі змішані шлюби, полягає в освячуючій силі християнської релігії, яка (сила) не тільки не дає можливості невіруючій стороні заплямувати віруючу, але навіть певним чином має освячувальну дію щодо невіруючих.

Освячується (ήγίασται). Нехристиянська сторона вже освячена через свою згоду жити з християнською. Ця згода є теж, що і віра віруючого в Христа. Нехристиянин-чоловік вже присвячений Богу через внутрішнє і зовнішнє спілкування з дружиною-християнкою.

Щоб довести дійсність такого освячення і посвячення Ап. посилається на загальновідомий в Церкві факт: діти ваші святі.

Ап. хоче цим сказати наступне. Якщо мати-християнка визнає, що діти її святі, хоча батько їх язичник, то тим більше вона повинна вірити в своє освячувальне значення по відношенню до чоловіка-язичника. Діти мають на собі природжену нечистоту, вони не можуть ще висловити згоди залишатися з матір'ю-християнкою, проте вони дійсно святі (αγία сильніший вираз, ніж ήγίασται), дійсно освячені і присвячені Богу в силу внутрішнього спілкування з батьком або матір'ю-християнами. Тим більше можуть бути освячені дорослі люди, невіруючі в Христа, в силу свого спілкування з чоловіком чи дружиною християнами.

У тому випадку, коли чоловік-нехристиянин не хоче жити в шлюбі з християнкою, остання повинна піти від нього.

В таких випадках не зв’язанi. Ап. має тут на увазі, звичайно, тимчасовий характер усіх земних відносин, в порівнянні з вічними інтересами, які тільки і мають обов'язкове значення для віруючого.

До миру (εν είφήνη) - точніше: «в мирі». Ап. хоче сказати, що віруючі покликані в мирі, тобто отримали мир з Богом, і в силу цього все земне їхнє життя повинне носити на собі печать миру.

Поступливість, спокійна згода на розлучення, яке дає дружина-християнка своєму чоловікові-язичнику, можливо, ще більше прихилить його до християнської релігії і до усвідомлення своєї провини перед жінкою, ніж завзяте відстоювання дружиною своїх прав на спільне життя з чоловіком.

Ап. дивиться і на всі національні і соціальні відносини з тієї ж точки зору, з якою він дивився на шлюб. Далі він висловлює загальне положення, яке є вирішальним для всіх питань подібного роду: кожен віруючий повинен залишатися в тому ж стані, в якому він перебував, коли був покликаний до спасіння.

… Євангеліє йшло в світ у повноті упевненості в перемозі, з упевненістю, що воно в змозі проникнути поступово своїм духом у всякі життєві відносини. Воно було далеко від будь-яких революційних прагнень і задумів ...

Перший приклад такого ставлення християнства до зовнішніх умов життя являє собою припис Апостола, спрямований, з одного боку, до покликаних в Церкву обрізаних, з іншого - до необрізаних. Як тим, так і іншим Ап. велить залишатися із зовнішньої сторони такими, якими вони були до прийняття християнства - обрізаний не повинен соромитися свого обрізання, і не повинен всякими засобами приховувати сліди його, необрізаний - не повинен обрізатися.

Що стосується перших, то такі були ще й між іудеями під час гоніння Антиоха Єпіфана (1 Мак. 11:15). Ті іудеї, які перейшли в християнство, природно, могли соромитися обрізання, сліди якого вони носили на собі, і намагатися якось згладити ці сліди.

20 стих.

Правильніше перекласти цей стих так: «кожен залишайся вірним покликанню (κλήσις = поклик, покликання до спасіння), через яке (ή) він був покликаний». Не потрібно однак забувати, що в понятті «покликання» містяться і всі зовнішні обставини, які дали привід до нього і які визначають самий характер або спосіб покликання.

Як по-різному було навернення обрізаних і необрізаних! І з цього встановленого Богом стану виходити самовільно не можна. Цей стан не завадить людині почути поклик Божий - навпаки, навіть допомагає, а тому і в подальшому житті, по наверненні, може послужити йому для того, щоб він довів свою вірність Богу.

Другий приклад того, що Євангеліє не прагне знищити існуючі зовнішні відносини між людьми, - погляд апостола на допустимість рабства для християнина. Здавалося, не було нічого більшого, що настільки суперечить християнському духу - християнській святості, гідності та свободі, - ніж рабство, однак Ап. перестерігає рабів, які навернулися в християнство, не бентежитися цією невідповідністю. Навіть в тому випадку, якщо раб може звільнитися від рабства, він краще зробить, якщо з ще більшою ревністю стане служити своєму господарю.

Ап. дивиться на перебування в рабстві, як на подвиг, який приймає на себе християнин. Християнин-раб повинен пам'ятати, що покликаний був до Христа рабом, що Христос знайшов його гідним Свого спілкування, незважаючи на його рабський стан, - і тому він не повинен прагнути змінювати цей стан на інший.

Ап. вважає тим більш природним для раба-християнина залишатися в рабстві, що серед християн відмінності між господарями і рабами не існує.

Покликаний в Господі, тобто покликаний через Господа Ісуса Христа. Якщо він пішов на цей поклик, то тим самим став в душі вільним, і рабство для нього не страшне.

Навпаки, покликана вільна людина відчуває, що вона стала слугою Господа, і це викликає не печаль, а радість.

23 стих.

З причини того, що Бог придбав християн Собі в раби дорогою ціною - жертвуванням Сина Свого за гріхи людей, - християни повинні служити тільки Богу і не ставати в відношення рабського підпорядкування до людей - різних агітаторів, які, ймовірно, вмовляли коринф’ян-рабів скинути з себе рабство якими б то не було засобами, як таке, що абсолютно не узгоджується з їх високим становищем обранців Божих (пор. 1 Кор. 4:15 і 1 Кор. 4: 8).

Перед Богом християнин, залишаючись в колишньому зовнішньому становищі і по прийнятті віри, повинен при цьому ставити себе перед лицем Божим, виконуючи свої, можливо, і не «престижні» обов'язки, з догоджання Богу. Виконання і таких обов'язків стає через це рівним богослужінню.