Євангельські читання: Прощайте

Євангельські читання 20 жовтня

Євангеліє від Луки, 6, 37-45

37 Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть; 38 давайте, і дасться вам: мірою доброю, натоптаною, утрушеною, переповненою віддадуть вам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам. 39 Сказав же їм притчу: чи може сліпий сліпого водити? Чи не впадуть обидва в яму? 40 Учень не буває вищим від свого учителя; але, удосконалившись, кожен буде, як і вчитель його. 41 Що ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? 42 Або, як можеш сказати братові твоєму: брате, дай я вийму скалку з ока твого, коли сам не бачиш колоди у своєму оці? Лицеміре! Вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого. 43 Нема доброго дерева, яке родило б поганий плід, і немає поганого дерева, яке родило б плід добрий. 44 Бо всяке дерево пізнається за плодом своїм: не збирають смокви з терня і не знімають винограду з чагарника. 45 Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле: бо з повноти серця промовляють уста її.

Толкова Біблія

Не засуджуйте - вираз більш сильний, ніж "не судіть": засуджувати - значить не обмежуватися дрібними образливими для іншого зауваженнями, вимовленими, можливо, про себе, не вголос, а вимовляти в слух осудження ближнього, як щось остаточне, є ніби вироком.

Давайте, і дасться вам: мірою доброю, натоптаною, утрушеною, переповненою віддадуть вам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам.

Натоптаною. - такою, де немає порожнин.

Утрушеною - де те, що насипають, ще придавлюють, щоб можна було ще підсипати зверху.

Переповненою - з якої вже сиплеться зверху.

Віддадуть - не люди і не Ангели: дієслово (δώσουσιν) поставлене безособово і вказує на божественну відплату.

Бо якою мірою міряєте, такою відміряється вам. У єв. Матфея (Мф. 7: 2) цей вислів відноситься тільки до відплати за осудження ближнього, у Луки же - до благодіяння, яке повинен чекати собі християнин-благодійник. Але так як благодіяння добрим людям Господь завжди посилає в надлишку, то і тут вказується, очевидно, не на кількісну відповідність нагороди з подвигом, а тільки на безсумнівність отримання її.

...Що стосується змісту самого виразу «Не судіть, щоб і вас не судили», то для пояснення може служити, перш за все, та обставина, що Ап. Павло рішуче повстає проти звичаю коринфських християн «судитися у неправедних», закликає їх судитися «у святих», заперечуючи тут, очевидно, тодішній цивільний суд (1 Кор. 6: 1 і наст.).

Так як реальний сенс вислову Христа, незважаючи на його видиму простоту, представляється одним з найбільш важких для тлумачення, то далеко не заважає звернути увагу і на те, як розумівся вислів в старі часи, безпосередніми і найближчими учнями апостолів. Полікарп закликає осіб, до яких пише, залишити порожнє пустослів'я.

Той, Хто воскресив Христа з мертвих, говорить Полікарп, і нас воскресить, якщо будемо виконувати волю його, возлюбимо те, що Він полюбив, і будемо ухилятися від усякої неправди, користолюбства, сріблолюбства, лихослів'я. Ці свої тези Полікарп доводить текстами, запозиченими з нагірної проповіді, за викладом Матфея і Луки (Мф. 7: 1; Мф. 5: 3, 10; Лк. 6:20, 37).

Полікарп не застосовує цей вислів до судових звичаїв, а тільки - до різних гріхів і недоліків в людському суспільстві.

За Климентом, «неосуд» інших є результат смирення. Далі йде такийзаклик: «милуйте, щоб бути помилуваними, прощайте, щоб прощено було вам, як ви робите, так буде зроблено і вам; як даєте, так віддається і вам; як судите, так і будете суджені (ης κρίνετε ούτως κριθή σεσθε); якою мірою міряєте, такою відміряють і вам». І тут знову не йдеться ні про офіційних суддів, ні про судові порядки.

Загальний тон міркувань пізніших церковних письменників, наскільки нам відомо, такий же. Вони не говорять про цивільні суди. Розмірковуючи про приватний суді, вони вказують, що людина не повинна бути суворим суддею (πικρός δικαστής), і що самий суд повинен полягати у раді, бажанні виправлення. Але приватний суд не заперечується. «І так що ж? - питає Златоуст, якщо (хтось) вчинить блуд, то невже мені не говорити, що перелюб це зло, і невже не слід виправляти розпусника? Виправляй, але не як ворог, що вимагає відплати, але як лікар, що застосовує ліки. Спаситель не сказав, що не зупиняй грішника, але не суди, тобто не будь жорстоким суддею».

Златоуст говорить, що і Сам Христос, і апостоли судили багато разів і засуджували грішників, і що якби розуміти текст в буквальному сенсі, то таке розуміння суперечило б багатьом ін. місцям Нового Завіту. Слова ці справедливі, тому що в Новому Завіті дійсно вказується, що Христос і Сам судив людей (Мф. 23:14, 33), і дав владу судити і апостолам, які цією владою користувалися (1 Тим. 5:20; 2 Тим. 4: 2; Тит. 1: 9; Тит. 2:15; також 1 Тим. 4: 1; 2 Ін. 1: 10; 1 Фес. 5:21). Августин пропонував пояснювати тут «сумнівні факти», витлумачуючи їх «з кращого боку».

Ієронім, вказавши на те, що Павло засудив Коринфського чужоложця (1 Кор. 5), а Петро Ананію і Сапфіру (Діян. 5), говорить, що Христос не заборонив, а навчив, як судити. Таким чином, видно, що церковні письменники, ухиляючись від міркувань про цивільні суди, визнають, однак, необхідність приватного або навіть церковного суду, роблячи поступки практичній необхідності засуджувати гріх як такий. У пізніший час деякі тлумачі заповідь Спасителя розуміють набагато суворіше. Категорична і сказана без всяких обмежень заповідь багатьма, переважно сектантами, розумілась буквально в сенсі заперечення всякого суду, як виступ проти влади і повалення її (анабаптисти). З іншого боку, подібні ж тлумачення в новий час часто робилися приводом до «слабкої сентиментальності» і «суб'єктивної нестриманості» по відношенню до злочинців, що служили виправданням широкої терпимості, яка ставилася байдуже до брехні і гріха, до правди і справедливості. А в тих випадках, коли суд за злочини не послаблювався, намагалися засновувати на заповіді Христа принаймні терпимість до помилкових вчень.

Не дивно, тому, що і новітні екзегети зосереджували всю свою увагу на поясненні цього важкого вислову і намагалися з'ясувати його сенс. Думки, висловлені ними, до того різноманітні, що їх важко й перелічити. Стверджували, що …Христос забороняє не взагалі всякий суд, а тільки «некомпетентний», який відбувається не за покликанням, не за посадою і без любові. Далі, висловлювалася думка, що в 7: 1 мається на увазі тільки фарисейський суд, що Христос, як і раніше, засуджує тут тільки лицемірів...

Однак проти такої думки можна сказати, що Христос звертається до учнів, а не до книжників і фарисеїв. Якби він мав на увазі тільки останніх, то, ймовірно, сказав би: не судіть, як книжники і фарисеї. Вираз нічим взагалі не обмежений.

Ми, мабуть, ніколи не зрозуміємо цього, з одного боку зрозумілого і надзвичайно простого виразу…Потрібно мати на увазі те, що Христос говорив до простих людей, а не до офіційних суддів, яких, можливо, і не було серед оточуючого Його простого народу. Як же могли зрозуміти Його вислів прості люди? Безсумнівно, в тому сенсі, що Христос тут зовсім нічого не говорив про цивільних суддів або судові установи. Тому на Його вчення можна дивитися, як на світло, що висвітлює людську діяльність в області будь-якого суду і критики. Але це тільки світло. Все подальше Спаситель надає вже самим людям, які повинні займатися розробкою різних юридичних питань…

Вираз «щоб вас не судили» тлумачать у тому сенсі, що тут мається на увазі виключно суд Божий. «Не судіть», щоб не бути засудженими на останньому суді. Інші кажуть, що тут розуміється виключно людський суд, тобто якщо ми судимо людей, то, в свою чергу, і від них будемо судимі.

Правильніше, мабуть, розуміти в розглянутих словах взагалі суд, як Божий, так і людський… Людина жне те, що посіє.

Буквально: в якому суді судите, будете засуджені; і в якій мірі міряєте, відміряють вам.

Сенс цього вислову зрозумілий. Який наш суд, або як ми судимо своїх ближніх, так і нас будуть судити (люди або Бог). Якщо будемо судити жорстоко, немилосердно, то і самі можемо очікувати собі такого ж жорстокого і немилосердного суду. Суд без милості тому, хто сам не має або не знає, або не може виявити милість. Це не стільки підтверджується, скільки з'ясовується порівнянням: якою мірою міряєте ...

Напр., Феофілакт пише: «Господь показує, що той, хто чинить багато зла, не може добре бачити гріха брата свого; бо яким чином зможе побачити гріх іншого, легко пораненого, той, хто сам має колоду в оці?»Але що про це говорить Спаситель? Здається, що Він якраз висловлюється навпаки, що гріх брата ми зазвичай добре бачимо, а свого власного великого гріха не помічаємо. Пояснення західних екзегетів ще більш незадовільні, ніж пояснення Феофілакта. Так, Толюк каже, що «власна гріховність позбавляє людину правильного духовного погляду, щоб судити про моральні злочини інших».

Спаситель пояснює, чому ми не повинні судити інших, - тому, що судити значить вдивлятися в очі брата, помічати його недоліки, і не звертати уваги на свої власні. А тим часом останні - більші гріха брата. Думка та ж, яка виражена в притчі Мф. 18: 23-35. До сказаного додамо, що подібна ж думка зустрічається в Талмуді в декількох місцях (див. Едершейм, Життя і час Ісуса Месії, т. I с. 678 і наст.).

…Спаситель викриває тут зло, коли люди, і до того ж найкраща їх частина, ніколи нічого більше не слухають і ні про що більше не говорять так охоче, як про помилки інших людей. У Цицерона зустрічається вислів: «бачити пороки інших, і забувати про свої властиво дурням».

Звертає на себе увагу насамперед слово «лицемір». Воно дає деяким тлумачам привід припускати, що Спаситель тут повертається до Своєїпромови про лицемірів і починає їх знову викривати. Це впливає і на пояснення 1-го (Мф. 7: 1) стиха, так як і тут передбачається викриття суду тільки такого, який відбувається фарисеями... Слід розуміти тут не фарисеїв, а всіх взагалі людей, які судять про помилки ближнього, маючи в своєму власному оці цілі колоди. Судити ближнього - легко. Але важко завжди судити самого себе.

… Спаситель говорить наче так: ти лицеміриш щодо брата, якому ти повинен, через свою любов до нього, давати тільки святиню. Але, по відношенню до інших людей, яких ти не можеш назвати своїми братами і не можеш поводитися з ними, як з братами, ти не лицеміриш, а даєш дійсно святиню.

Є і ще думка: люди, яких ми судимо, але яких, однак, судити не повинні, зображають собою свиней і собак. Ми утримуємося від суду над ними; проте не повинні при цьому занадто сентиментальничати, тобто, утримуючись від осуду, давати їм ще й святиню.

Засуджувати інших - це крайність; бути занадто поблажливими до людей, вступати з ними в спілкування, давати їм те, що є святим, коли вони цього не гідні, - це інша крайність, від якої повинні утримуватися учні Христа. У перших 5 стихах засуджується занадто велика суворість; в 6 стихові - занадто велика слабкість. Учні не повинні прагнути бути суддями інших; але вони не повинні нерозважливо виставляти перед людьми і своє високе покликання. Тому що священне і цінне дано їм не тільки для володіння, а й з тою метою, щоб вони давали його іншим людям. Але учні виконали б погано цей обов'язок, якби свої, ввірені їм цінні і священні блага давали таким людям, прояких знають, чи можуть знати, що у них немає ніякого розуміння про священні речі…

Борис Гладков, православний екзегет

«Не судіть…» - ці слова у євангелиста Луки передані так: «Не засуджуйте і не будете засуджені» (Лк. 6:37). Забороняється не судження про ближнього, а осуд його, в сенсі пересудів, що відбуваються, здебільшого, з якихось самолюбивих мотивів і нечистоти, з марнославства, пихи, і забороняється лихослів'я, злослів’я, злісний осуд чужих недоліків, що випливає від почуття нелюбові і недоброзичливості до ближнього. Якби тут заборонялося взагалі будь-яке судження про ближнього і про його вчинки, тоді Господь не говорив би далі: «Не давайте святого псам…» (Мф. 7: 6); і не змогли б християни виконувати свій обов'язок - викривати і наставляти тих, хто грішить, що вказується Самим Господом в 15-17 стихах 18-ї глави Євангелія від Матфея. (Мф. 18:15, 17)

Забороняється зле почуття, зловтіха, але, не сама по собі оцінка вчинків ближнього, оскільки, не помічаючи зла, ми б легко могли почати і до добра ставитися байдуже, втратили б відчуття різниці між добром і злом.

Ось як говорить про це св. Златоуст: «Якщо хтось чинить перелюб, невже я не повинен сказати йому, що перелюб - зло, і невже я не повинен виправити розпусника? Виправ, але не як ворог, піддаючи його покаранню, а як лікар, що пропонує ліки. Треба не засуджувати, не паплюжити, але спрямувати; не звинувачувати… не з гордістю нападати, але з любов'ю виправляти» (Бесіда 23-тя).

Христос забороняє засуджувати людей за їх недоліки, не помічаючи своїх власних і, можливо, ще більших недоліків.

Але тут не йдеться про цивільний суд, як хочуть показати деякі лжевчителі, і немає також мови тут і про оцінку вчинків людини взагалі. Господь мав на увазі гордих, зарозумілих фарисеїв, які з немилосердним осудом ставилися до інших людей, вважаючи праведниками тільки себе. Відразу ж після цього Господь застерігає Своїх учнів від проповіді Свого вчення, цього справжнього перлу, тим людям, які, подібно до псам або свиням, нездатні оцінити його через свою закостенілість у злі і які, глибоко загрузнувши в розпусті, пороках і злочинах, з жорстокістю і злістю ставляться до всякого добра.

Послання до филип’ян святого апостола Павла, 2, 16 – 23

16 зберiгаючи Слово життя, на похвалу менi в день Христа, що я не даремно біг i не даремно трудився. 17 Та коли я i роблюся жертвою за жертву i служiння вiри вашої, то радію i спiврадiю усiм вам. 18 Про це саме i ви радiйте i спiврадiйте менi.

19 Hадiюсь же в Господi Iсусi не­забаром прислати до вас Тимофiя, щоб i я, довiдавшись про вашi обставини, утiшився духом. 20 Бо я нiкого не маю такого старанного, хто б так щиро турбувався про вас. 21 Бо всi шукають свого, а не того, що угодно Iсусу Христу. 22 А його вiрнiсть вам вiдома, бо вiн, як син батьковi, служив менi у благовiстуваннi. 23 Отже, я маю надiю послати його негайно, як тiльки дiзнаюсь, що буде зi мною.

Толкова Біблія

Тоді, в день пришестя Христа, і Апостолу можна буде похвалитися, що праця його в Филипах не пропала даремно.

Апостол говорить, як відрадно йому бачити твердість филип'ян у вірі. Таку ж радість він вселяє самим филип’янам: вони повинні радіти і за нього, що він здатний йти на смерть за них, і за самих себе, і що вони - так принаймні передбачає Апостол - також здатні на будь-яке самозречення через віру в Євангеліє.

Думка про те, що йому, можливо, доведеться скоро померти, спонукає Апостола подбати про те, щоб хтось допоміг филип’янам замість нього у важких обставинах їхнього життя.

Вибір Апостола в цьому випадку зупиняється на його другові і учневі - Тимофії. Ніхто не відрізняється такою відданістю Христу і йому, Павлу, як Тимофій. Втім, Апостол має намір послати Тимофія до филип'ян тільки тоді, коли отримає певні відомості про стан своєї справи. У той же час його не покидає впевненість в успішному результаті суду, чому він обіцяє і сам, після звільнення, прибути в Филипи. Тепер же Апостол втішає филип'ян відправленням до них уповноваженого, Епафродита, їх земляка. Нехай филип'яни зустрінуть його з радістю, тому що він не шкодував свого життя на служіння справі Христову.