Євангельські читання: Але і пси під столом їдять крихти

Євангельські читання 24 вересня

Євангеліє від Марка, 7, 24 - 30

24 І підвівшись, пішов звідти у краї Тирські та Сидонські; і, увійшовши в дім, не хотів, щоб хтось пізнав Його; але не зміг утаїтися. 25 Бо почула про Нього жінка, в якої дочка мала нечистого духа, прийшла і припала до ніг Його; 26 а жінка та була язичниця, родом сирофінікіянка; і благала Його, щоб вигнав біса з дочки її. 27 Ісус же сказав їй: дай перше насититися дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. 28 Вона ж сказала Йому у відповідь: так, Господи; але і пси під столом їдять крихти від дітей. 29 І сказав їй: за це слово, іди; вийшов біс із дочки твоєї. 30 І, прийшовши до свого дому, вона знайшла, що біс вийшов, і дочка лежить на постелі.

Толкова Біблія

Матфей і Марк називають цю жінку різними назвами: Матфей - хананеянкою, Марк - гречанкою (έλληίς) і сирофінікіянкою. Перша назва - хананеянка - узгоджується з тим, що самі фінікійці називали себе хананеями, а свою країну Ханааном. В Бут. 10: 15-18 перераховуються нащадки Ханаана, сина Хама, в числі яких першим вказується Сидон.

Зі свідчення Марка про те, що жінка була гречанкою, можна зробити висновок, що вона називалася так лише за мовою, якою, ймовірно, говорила.

У Вульгаті це слово перекладено, втім, через gentilis - язичниця. Якщо цей переклад вірний, то слово вказує на релігійне вірування жінки, а не на її мову. Що ж стосується назви «сирофінікіянка», то так називалися фінікійці, які жили на землі Тиру та Сидону, або Фінікії, на відміну від фінікійців, які жили в Африці (Лівії) на північному її березі (Карфаген), які називалися Διβυφοίνικες - карфагенянами ( лат. poeni).

Звідки ця жінка дізналася про Христа і про те, що Він - Син Давидів, - невідомо; але дуже ймовірно - за чутками, тому що в Євангелії Матфея зустрічається пряма вказівка, що чутка про Христа поширилася по всій Сирії (Мф. 4:24), яка була поблизу Фінікії. Про останню в Євангеліях немає згадки.

Жінка називає Христа спочатку Господом (κύριε) і потім Сином Давидовим. Називання Христа Господом в Новому Завіті звичайне. Так називає Христа сотник (Мф. 8: 6, 8; Лк. 7: 6) і самарянка (Ін. 4:15, 19).

Проти думки, що жінка була прозеліткою врат, говорить ст. 26 (Мк. 7:21). Але вираз «Сину Давидів» може вказувати на її знайомство з іудейської історією. У переданні ця жінка відома під ім'ям Юсти, а дочка її - Вероніки. Жінка каже: помилуй не дочка мою, а мене. Тому що хвороба доньки була хворобою матері. Вона не говорить: прийди і зціли, але - помилуй.

Слово «прозеліт» (єврейське Гейр, від гур - перебувати, мандрувати, жити де-небудь) означає чужинця, іноземця, мандрівника, прибульця, поселенця (Бут. 23: 4; Вих. 2:22; Вих . 22:21 Чис. 19:14; Чис. 15: 29-30; Чис. 35:15; 1 Пар. 29:15; Пс. 38:13; Єр. 22: 3; Зах. 7:10). У сімдесяти тлумачів слово це перекладається по-різному, особливо ж словом προσήλυτος і іншими подібними, і означає, власне, прибулець, потім всякий подорожній з однієї землі в іншу, від однієї громади до іншої, особливо з однієї віри в іншу, новонавернений в будь-яку віру. Так, в особливості називалися новонавернені в віру іудейську з язичників (Мф. 23:15; Діян. 2:10, Діян. 6: 5; Діян. 13:43 та ін.).

Прибульці й іноземці жили серед іудеїв або ізраїльтян з часу самого виходу їх із Єгипту (Вих. 12:38; Лев. 24: 10-16; Чис. 11: 4; 1. Нав. 6: 24; Нав. 8:35). У наступні часи, при зростаючому добробуті Ізраїлю, число їх збільшувалося (2 Хр. 2:17). Деякі яз. робили обрізання і тому могли брати участь в жертвоприношеннях і святкуваннях Великодня, з часом вони входили цілком у суспільство ізраїльське (Вих. 12:44, 48; Чис. 15: 14-16). П., що цілком прийняли віру юдейську, називалися П. правди, Синами Заповіту, досконалими ізраїльтянами. Інші прибульці користувалися правами законів, служили у війську, при дворі, в числі охоронців царських (пор. 2 Цар. 11: 6; 2 Цар. 15:18; 2 Цар. 24:16; 1 Цар. 11:39, 46 і пр.), але, мабуть, не приймали цілком Мойсеєвого закону (Чис. 10:29, Суд. 1:16; Суд. 4:11; 1 Цар. 15: 6; Єр. 35).

За переказами іудейськими, цим П. ставилося в обов'язок дотримуватися так званих Ноєвих законів. Вони не робили обрізання, але разом з іудеями відвідували храм єрусалимський, приносили жертви через священиків і користувалися деякими правами; такі П. називалися П. врат. Назва ця, можливо, взята з Вих. 20:10; Втор. 14:21; Втор. 24:14, а можливо, походить від того, що ці П. могли доходити тільки до воріт притвору храму.

З часів Маккавеїв особливо сильно стало рости бажання до навернення язичників в юдейську віру, і число П. стало множитися. Так, Іоанн Гіркан примусив ідумеїв прийняти обрізання, Арістовул - ітуреїв; так само діяв Олександр Іаней. Але це навернення здебільшого відбувалося не з суто релігійних мотивів і робило навернених лицемірами. І Христос називає їх синами геєни, гіршими за самих фарисеїв, котрі навернули їх (Мф. 23:15); за свідченням Юстина Мученика, вони були найжорстокішими ворогами і переслідувачами християн. Прикладом може служити Ірод ідумеянин, з його сімейством.

Були, проте, серед іудеїв і такі, які мали добрий вплив на язичників. У Святому Письмі вони називаються людьми богобоязливими, побожними, благочестивими. До часу приходу Христа Спасителя багато благомислячих язичників, не знаходячи задоволення ні в релігійних обрядах, ні в язичницькій філософії, жадали божественної істини, прихованої в Старому Завіті. Спілкування з іудеями, особливо з благочестивими, знайомство через них зі священними книгами, з пророцтвами про Месію - все це мало благодійні наслідки для язичників, і, тим більше, тоді далеко вже поширилося очікування Спасителя (пор. Мф. 2: 1 сл .; ін. 12: 20-21; Діян. 8: 27-28; Діян. 15:21). У великі свята такі язичники приходили до Єрусалима на поклоніння; зовнішній двір храму для них був відкритий (пор. Ді. 21:28); вони відвідували і синагоги (Діян. 13: 42-44).

Сотник, який побудував іудеям синагогу, ймовірно, був з подібних, що шанують Бога, язичників (Лк. 7: 2-10).

Християнська віра засвоювалася ними особливо легко (Діян. 2: 7-12; Діян. 8:27, сл.; Діян. 10: 1, сл.; Діян. 11: 19-21; Діян. 13: 42-44; Діян. 17: 4, 12, 17; Діян. 18: 4, 7 та ін.).

… Спаситель прибув на язичницьку територію разом зі Своїми учнями і зайшов до дому, щоб «утаїтися» (λαθεῖν - Марк). Причини того, що Спаситель не хотів, щоб довідався хтось про Його перебування у Фінікії, нам невідомі. Але тут не було нічого неприродного або неузгодженого з Його іншими діями, тому що Він чинив так і в інших випадках, віддаляючись від натовпу і для молитви (Мф. 14:23; Мк. 1:35, Мк. 6:46; Лк. 5:16 та ін.). Можна припускати, що в цьому випадку відхід Христа… стався через великі події, які вимагали усамітнення, про які розповідається в Євангелії від Матфея 16 і Мф. 17 (сповідування Петра і преображення).

Крик жінки, як здавалося учням, не відповідав наміру Христа залишитися самому, і вони просять Його відпустити її (пор. Мф. 19:13). У слові «відпусти» (ἀπόλυσον) не міститься того, що ученики просили Христа задовольнити прохання жінки.

Згідно з Марком, жінка увійшла в будинок, де був Спаситель, і там кричала про допомогу (Мк. 7:25 - εἰσελθοῦσα), а згідно з Матфеєм, це було, коли Спаситель був на дорозі. Протиріччя немає, тому що те й інше було можливим.

Ключ для пояснення всієї цієї справи дають Златоуст, Феофілакт і Євфимій Зігабен, які вважають, що метою відмови Христа було не випробування, а виявлення віри цієї жінки. Це потрібно окремо зазначити, щоб зрозуміти подальший зміст. Хоча Златоуст і каже, що жінка чула слова Христа «Я посланий тільки до овечок загиблих дому Ізраїлевого», але найімовірніше, що не чула, бо сказано, що Він не сказав їй жодного слова.

Відповідь учням була і практично, і теоретично вірна, тому що Христос повинен був обмежити і обмежував Свою діяльність тільки домом Ізраїля, і в цій індивідуалізації Його діяльності полягав її універсальний характер. Євангельського вислову не можна пояснювати в тому сенсі, що тут мається на увазі духовний Ізраїль. Якби Христос прямо відпустив жінку, як просили Його учні, то у нас не було б прекрасного прикладу, який пояснює, яким чином «Царство Небесне здобувається силою». Воно здобувається, незважаючи на всі перешкоди і навіть приниження, яким піддаються або можуть піддаватися язичники.

У Марка повідомляється, що жінка впала до ніг Спасителя і просила Його, щоб Він вигнав біса з її дочки.

Христос говорить буквально так: не можна (не належить) взяти хліб у дітей і кинути псам (у Марка «недобре»). Думають, що Спаситель говорить тут «ex publico judaeorum affectu» (Еразм), звичайною мовою іудеїв, які називали язичників псами; ізраїльтяни ж, як чада Авраама, суть «сини царства» (Мф. 8:12), і мають перші право на хліб благодаті і правди. Іудеї називали язичників псами через ідолопоклонство і нечисте життя.

---

Послання до ефесян святого апостола Павла, 1, 1 – 9

1 Павло, з волi Божої апостол Iсуса Христа, святим i вiр­ним у Христi Iсусi, якi перебувають в Ефесi: 2 благодать вам i мир вiд Бога Отця нашого i Господа Iсуса Христа.

3 Благословенний Бог i Отець Господа нашого Iсуса Христа, Який благословив нас у Христi всяким духовним благословенням у небесах, 4 бо Вiн обрав нас у Ньо­му ранiше створення свiту, щоб ми були святi й непорочнi перед Hим у любовi, 5 наперед призначивши усиновити нас Собi через Iсуса Христа, за благоволiнням Своєї волi, 6 на похвалу слави бла­годатi Своєї, якою Вiн обдарував нас в Улюбленому, 7 в Якому ми маємо вiдкуплення Кров’ю Його, прощення грiхiв через багатство благодатi Його, 8 яку Вiн щедро дарував нам у всякiй премудростi i розумiннi, 9 вiдкривши нам таїну волi Своєї, за Своїм благоволiнням, яке Вiн ранiш поклав у Hьому…

Толкова Біблія

Християни названі "святими" в тому сенсі, що вони представляють собою виділену з грішного світу спільноту. Вони "вірні" Богу, тобто твердо стоять у вірі. Тим і іншим вони зобов'язані "Христу Ісусу" (див. Рим. 1: 1): завдяки Його заслугам вони стали святими і за допомогою Його благодаті зберігають вірність Богу, що призвав їх.

У Христі ми маємо в Ньому викуплення, а плодом цього спокутування, здійсненого відразу для всіх людей, є "прощення гріхів" кожного з нас окремо. Це "прощення" не можна розуміти тільки як акт юридичний, а потрібно бачити в ньому дійсне звільнення нас від гріха, очищення гріха (пор. Мф. 26:28; Лк. 1:77; Рим. 5: 1). Але те й інше відповідає (за цінністю) благодаті Божій: благодать Божа - це найбільша сила Божа, що подає нам безліч духовних сил.

Благодать або, як говорить Ап. Петро, ​​божественна сила (2 Пет. 1: 3) дарована нам у вигляді будь-якого роду премудрості і розуміння. Під мудрістю потрібно розуміти здатність проникати розумом в саму сутність речей, а під розумінням - здатність правильно ставитися до речей, моральність.

Бог відкрив нам те, що становило Його власну таємницю - таємницю Його волі щодо світу. Відкрив Він цю таємницю через любов Свою до людей, яку Він має до них у Христі. Бог тепер ставиться до нас як до Своїх щирих друзів, тому що таємницями діляться тільки ті, хто має дружні відносини між собою.