Слово Господнє: Заповідаю вам, щоб ви любили один одного

Цього святого дня ми пізнаємо Слово Господнє про випробування, які необхідно перетерпіти, про Утішителя, а також про примноження Церков втiшенням Святого Духа.

Євангельські читання 18 травня

Євангеліє від Іоана, 15: 17-27, 16: 1-2

17 Це заповідаю вам, щоб ви любили один одного. 18 Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене перше, ніж вас, зненавидів. 19 Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ. 20 Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас; якщо Мого слова дотримувались, будуть дотримуватись і вашого. 21 Та все те чинитимуть вам за ім’я Моє, тому що не знають Того, Хто послав Мене. 22 Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій. 23 Хто ненавидить Мене, той ненавидить і Отця Мого. 24 Коли б Я не творив серед них діл, яких ніхто інший не створив, то не мали б гріха; а тепер і бачили, і зненавиділи й Мене, і Отця Мого. 25 Але нехай справдиться слово, написане в законі їхньому: зненавиділи Мене даремно. 26 Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене. 27 Також і ви будете свідчити, бо ви спочатку зі Мною.

1 Це сказав Я вам, щоб ви не спокусилися. 2 Виженуть вас із синагог; прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові.

Толкова Біблія

...Перш за все, Він дає їм головну заповідь, якої вони зобов'язані дотримуватися, - це заповідь про взаємну любов. При цьому заповідь про любов Христос називає новою не тому, що раніше Він не вчив їх любити один одного, а тому, що говорить тут як Цар, що засновує своє Царство. Його нове Царство засноване і на нових засадах - саме перш за все на любові, яка відтепер в Царстві Христовому стає основним законом життя членів цього Царства. В інших, земних, людських царствах в якості основних державних законів затверджені були інші начала, і, перш за все, начало національного егоїзму, заради якого приносилася в жертву будь-яка людська особистість. У Царстві ж Христа такому началу немає місця, і особистість зберігає всі законні права свої, як образ і подобу Божу. Далі, заповідь про любов, яку тут дає Христос, є новою навіть і по відношенню до тієї заповіді про любов, яка існувала вже в Старому Завіті (Лев. 19:18), тому що в Старому Завіті ця заповідь також не мала значення принципу моралі, на якому б була побудована вся старозавітна етика. А головне, в Старому Завіті було потрібно любити ближнього, свого, тобто робилося розділення між людьми: одні були ближче, інші далі.

Господь же тут говорить не про ближнього тільки, якого потрібно любити, а взагалі про людей, які всі перебувають одне до одного в стосунках близькості.

Любіть один одного - це означає, що серед послідовників Христа не може бути людей, які не були б нам близькі, що всіх ми повинні любити як ближніх своїх.

Деякі тлумачі вважали, що новина заповіді Христової полягає і в ступені любові, в силі її, яка доходить до готовності самопожертви ( "люби ближнього більше, ніж себе", тлумачили стародавні грецькі і деякі нові тлумачі). Але навряд чи можна прийняти таку думку, тому що мовна частка, вжита тут в грецькому перекладі не означає ступеня, але швидше (пор. Ін. 17: 2, 11) стан люблячого, який в основі своїй, - а не в мірі, розмірі, - має уподібнюватися стану, якеий був у Христа (пор. Фил. 2: 2).

Переходячи тепер до тієї ненависті, з якою будуть в світі зустрічати апостолів-обранців Христа, що йдуть виконувати Його заповіді, Господь утішає їх, перш за все, тим, що в цьому випадку апостоли будуть відчувати з боку світу ненависть, з якою ще раніше світ ставився до Христа.

По-друге, ця ненависть абсолютно природна, а все природне, звичайне, не повинно лякати людину. Навпаки, цій ненависті апостоли повинні ще бути вдячні, тому що існування її чітко свідчить про те, що вони стоять на правильному шляху, що вони не заражені гріхами світу: ненависть до Церкви представляє собою, так би мовити, запоруку в тому, що Церква стоїть на висоті свого завдання, яку Їй поставив Її Засновник. (Світ у Іоана всюди мислиться як той, що перебуває під владою гріха, пор. Ін. 14:30.)

«Раб не більший за господаря свого».

Цю думку Господь повторює (ст. 20 і 21), вживаючи при цьому ті самі висловлювання, в яких Він говорив про долю учнів, коли відправляв їх в перший раз на проповідь Євангелія (див. Мт. 10: 22-25, 28).

«Не знають Того, хто послав Мене». Тут вказана причина ненависті світу до проповідників Євангелія, що вимагає від людей віри в Христа (за ім'я Моє). Ця причина вказувалася і раніше (див. Ін. 8:19).

Оскільки світ міг в своє виправдання виставити незнання, про яке говорить тут Христос, то Христос роз'яснює, що таке самовиправдання абсолютно безпідставне.

«А тепер і бачили, і зненавиділи й Мене, і Отця Мого». Саме це незнання є безсумнівним гріхом після того, як Христос учив іудеїв і здійснював перед їх очима Свої великі справи або чудеса. Якщо вони не скористалися цими засобами до надбання істинного пізнання про Бога, що послав Христа, то зрозуміло, що вони живлять в серці своєму ненависть не тільки до Христа, але і до Бога.

Учням така невіра світу могла здаватися чимось несподіваним для Самого їхнього Учителя. Тому Господь вказує в цій невірі, в цій ненависті до Нього з боку світу виконання старозавітного пророцтва. Насамперед Господь, мабуть, говорить тут про слова Давида, що містяться в псалмі Пс. 68: 5. Тут Давид зображує гоніння, що обрушилися на нього з боку його ворогів, але Господь вбачає в Давидові Свій прообраз і в ставленні до Давида його ворогів - вказання на те відношення, яке буде у світу до істинного Царя Ізраїля, нащадка Давида по плоті (Псалом 68-й тому прийнято називати месіанськи-прообразувальним). Такі ж думки містяться в псалмах Пс. 34:19 і Пс. 118: 161.

Псалми названі тут законом в загальному сенсі, оскільки загалом все Святе Письмо вважалося у євреїв керівним началом в житті.

... Господь цим не хоче відкинути обов'язок закону і для Своїх послідовників, а вказує лише на те, що іудеї занадто часто посилаються на закон як на своє священне надбання. Ось ця їх опора і говорить тепер проти них, викриваючи у несправедливому ставленні до Христа.

Про цю винуватість світу, котрий зненавидів Христа, буде свідчити Дух-Утішитель і самі апостоли, які можуть пригадати світу багато фактів з діяльності Христа, адже апостоли були з Христом з самого початку Його служіння.

«Від Отця». Тут міститься вчення про вічне сходження Духа Святого від Отця. Це видно з того: 1) що тут про сходження йдеться як про щось справжнє і постійне, тим часом як про тимчасове послання Духа в світ Христос говорить як про щось майбутнє (пошлю пор. Ін. 14:16, 26). 2) Якщо розуміти вираз "виходити", в сенсі майбутнього "зійде", то цей вислів буде абсолютно зайвим повторенням перших слів 26-го стиха "прийде" і "пошлю".

Західні тлумачі (Лютард, Генгстенберг, Гольцман та ін.) все ж наполягають на тому, що тут мова йде тільки про тимчасове послання Духа Отцем, оскільки - каже, напр., Гольцман, - точкою, на яку спрямовується або сходить Дух, є земля. Але швидше за все можна сказати, що тут про сходження Духа говориться безвідносно: слово "виходить" додано для того, щоб позначити відмінну властивість Духа у вічності. Інакше Христос, щоб уникнути будь-яких непорозумінь, міг би сказати, якби мав на увазі тільки тимчасове зішестя Духа з неба: "Ми, тобто Я

і Отець, пошлемо Духа". Адже узагальнив ж Він так само пришестя Своє і пришестя Отця в вислові: "Ми прийдемо до нього ... ". (Ін. 14:23).

Оскільки, власне кажучи, свідчення апостолів загалом збігається з свідченням діючого в них Духа Святого, то тут, так як їх свідчення виділяються, потрібно бачити вже вказівку на їхнє служіння як євангелістів, тобто на передавання ними історії життя Христа, причому найбільше мала значення їх сила спогадів...

---

Діяння святих апостолів, 9: 19-31

19 і‚ прийнявши їжу‚ укріпився.

І Савл кілька днів пробув з учениками у Дамаску. 20 І відразу став проповідувати в синагогах про Ісуса, що Він є Син Божий. 21 I всi, хто чув, дивувалися i говорили: «Хiба це не той самий, який гнав у Єрусалимi тих, якi призивали ім’я це? Та й сюди чи для того прийшов, щоб зв’язувати їх i приводити до первосвященикiв?» 22 А Савл усе бiльше i бiль­ше змiцнювався i бунтував юдеїв, якi жили в Дамаску, доводячи, що Той є Христос.

23 Коли ж минуло багато часу, юдеї змовились убити його. 24 Але Савл довiдався про їхнiй намiр. Вони ж день i нiч вартували бiля ворiт, щоб убити його. 25 Та ученики, узявши його, вночi спустили в корзині по стiнi. 26 Савл прибув до Єрусалима i намагався приєднатися до ученикiв; але всi боялися його, не вiрячи, що вiн ученик. 27 Варнава ж узяв його, привiв до апостолiв i розповiв їм, як вiн дорогою побачив Господа, i що говорив йому Господь, i як вiн у Дамас­ку смiливо проповiду­вав в iм’я Iсусове. 28 I перебував вiн з ними в Єрусалимi, входив i виходив, i смi­ливо проповiдував в iм’я Господа Iсуса. 29 Говорив також i сперечав­ся з еллiнiстами; а вони намiря­лися вбити його. 30 Брати, довiдав­шись про це, вiд­правили його до Кесарiї i перепровадили до Тарса.

31 Церкви ж по всiй Юдеї, Гали­леї та Самарiї мали спокiй, навча­ючись та перебуваючи в страху Гос­подньому; i, втiшенням Святого Духа, примножувались.

Толкова Біблія

"Доводячи, що Той є Христос..." – тобто Месія, обіцяний іудеям і ними очікуваний. Ці докази апостол наводив, без сумніву, від Свящ. Писання, витягуючи з нього всі пророцтва, вказівки і обітниці про Месію і звіряючи їх з подіями в житті Ісуса Христа. Сила його доказів і взагалі його слова, що виходила від непохитно переконаної і зміцнілої у вірі в Христа душі, була така велика, що до відчаю обеззброювала іудеїв, що не знали ні що відповідати, ні що робити на неспростовні докази Павла.

«Ученики, узявши його, вночi спустили в корзині по стiнi». Тобто християни дамаські ... спустили його по стіні... міста, про що розповідає і сам Павло (2 Кор. 11:32).

"Савл прибув до Єрусалима ...". За словами самого апостола (Гал. 1:18), це було вже за три роки після його навернення (у Дієописувача - "досить часу" - 23 ст.), включаючи в цей час і перебування в Аравії. Про саме перебування в Єрусалимі Павло повідомляє короткі відомості (Гал. 1: 18-24). Сюди ходив він потім, щоб побачити Петра, у якого пробув близько 15 днів. Інших апостолів він не бачив, тільки ще Якова, брата Господнього. З Єрусалима рушив в країни Сирії і Кілікії. Дієописувач доповнює розповідь Павла цінними подробицями. Так, у нього дізнаємося, що Павло, після прибуття в Єрусалим, то силкувався пристати до учеників Христових, християн, але ці, з боязні і недовіри до нього, цуралися його. Їм здавалося малоймовірним, щоб такий жорстокий гонитель Церкви раптом став рабом Христовим, і схильні були підозрювати тут просту хитрість або шпигунство з боку Савла. Кінець цим підозрам поклав Варнава, який користувався великою повагою першохристиянської громади (Діян. 4: 36-37), який і ввів Савла в спільноту апостолів і учеників Господніх.

Церковний переказ говорить, що він і раніше був знайомий з Савлом, разом виховувалися вони в школі Гамалиїла, і навіть після того, як Варнава став учнем Господа (одним з сімдесяти), бачилися один з одним і сперечалися про Христа, але Савл залишався непохитним до події з ним на шляху в Дамаску.

"Взявши його, привів до апостолів ..." - невизначений вираз, що дозволяє розуміти тут тільки двох апостолів, Петра і Якова, яких згадує Павло (Гал. 1:19). Чому Савл не бачився з іншими апостолами? Можливо, тому, що в той час їх не виявилося в Єрусалимі, вони були на проповіді по різних містах і селах. З подальших оповідей Дієописувача про Петра (Діян. 9:32 ст. І д., Деян. 10 гл., Деян. 12:17) видно, що і верховні апостоли не постійно залишилися в Єрусалимі.

Савл не приховується в Єрусалимі, але відкрито і сміливо проповідує Господа, вступаючи в суперечки з противниками... Які і тут, як в Дамаску, вирішили вбити його. Дієописувач каже, що це були "елліністи", тобто огречені іудеї з країн язичницьких, що говорили грецькою мовою. Як сам огречений, за походженням з кілікійського Тарса, Павло і звертається з проповіддю особливо до огречених, як до більш споріднених його духу і менш схильних до суто єврейських забобонів.

«Брати, довiдав­шись про це, вiд­правили його до Кесарiї i перепровадили до Тарса». "Брати ... - тобто єрусалимські християни, що прийняли, нарешті, Савла як брата, - відправили його в Кесарію ..." З Деян. 22: 17-21 дізнаємося, що Сам Господь звелів Савлу залишити Єрусалим. Це веління, очевидно, збіглося з наміром огречених вбити Савла, і брати, що відправили його в Кесарію, разом і звільняли його від вбивць, і допомогли йому виконати наказ Господній.

З Кесарії (Стратонової, див. прим. до Діян. 8:40) Савл рушає в Тарс. Сам Павло в Гал. 1:21 говорить коротко, що з Єpycaлима цього разу він подорожував до країн Сирійських і Кілікійських, що цілком узгоджується з розповіддю Дієописувача. Шлях апостола за обома цими вказівками, що взаємно доповнюють одне одного, може бути представлений так: з Єрусалима Савл перепроваджений був перш за все в Кесарію, і звідси, сухим шляхом через Сирію, він прямував в Кілікію, ймовірно, береговою дорогою уздовж моря, уникаючи Дамаска. Можливо, що в одному з прибережних міст сирійських він сів на корабель і досяг Тарса морем, що було більш зручно. Завдяки цій подорожі і перебуванню Павла в Кілікії, створилися перші християнські громади у відвіданих ним місцях (пор. Діян. 15:23).

«Церкви ж по всiй Юдеї, Гали­леї та Самарiї мали спокiй, навча­ючись та перебуваючи в страху Гос­подньому; i, втiшенням Святого Духа, примножувались».

"Церкви ж ... мали спокій ...", чому, безсумнівно, багато сприяло навернення головного гонителя їх. Наскільки віра Христова до цього часу була поширена, видно з того, що церкви згадуються в усій Юдеї, Галилеї і Самарії.

"І, втiшенням Святого Духа, примножувались..." – тобто організовувались, облаштовувались, вдосконалювлисьа і зовні, і внутрішньо... милістю Божою, в даному випадку в численних знаменнях і чудесах благодаті Святого Духа. Про два таких чудових знамення і розповідається далі, ніби на підтвердження сказаного.