Про молитву: «Я став боятися любові»

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

У наш час масового відступлення від християнства священицьке служіння стає все більше і більше важким. У своєму прагненні виводити людей з пекла, створеного їх же суперечливими пристрастями, священик постійно зустрічається зі смертю, що вразила їх. Саме відчуття часу приймає дивний характер: то воно нудно-тягуче, то зникає, як таке, що не існує, тому що немає осмислених шукань.

Неможливо розуміти людей. Вони або сліпі і «не знають, що роблять», або страждають на духовний і розумовий дальтонізм. Часто бачать речі в діаметрально протилежному освітленні, подібно фотографічному негативу... Дізнатися при цьому справжню реальність життя буває вже неможливим.

За такого стану не залишається місця жодному слову. Порухи святої любові сприймаються ними вороже; терпляча смиренність представляється ними лицемірством; налаштованість служити - наслідком дрібної зацікавленості. Характерно за таких умов, що самий дух християнського непротивлення злу робить їх без міри зухвалими; священиків ображають незаслужено боляче: приписують такі наміри, про які самі вони зовсім не мислили; нещадно принижуючи, їх (священиків) звинувачують в гордості; всім своїм налаштуванням роблять нестерпною присутність священика і водночас засуджують його за ухилення від контакту за подібних умов. І так без кінця.

Благословляю Бога, який відкрив нам таємницю цього явища. Господь попередив нас словом Своїм, навчив нас прикладом Своїм. І якби не так, то неможливо було б не стати жертвою повного відчаю.

Один єпископ, котрий із запалом віддавав себе на служіння стражденним і багатьох врятував від внутрішніх і зовнішніх катастроф, одного разу написав мені: «Я став боятися любові». Я пізніше зрозумів його слова так: ті, які отримали від нього користь, прив'язувалися до нього і на початку допомагали йому в його святому служінні, але потім, увійшовши в довіру, ставши необхідними, зазіхали на його свободу, створюючи скрізь труднощі, якщо він віддавав себе тим, котрі знову прийшли. У той час, коли я отримав від нього цей лист, я ще не розумів страшного сенсу його слів. Він відкрився мені за роки мого служіння в Європі. Я згадував не раз і продовжую згадувати дотепер парадоксальні слова: «Я став боятися любові».

Але разом з тим стає видимим і інший аспект в служінні нашому. До священика люди ставляться так само, як до Бога: відкидають його зі страшною легкістю, як щось непотрібне, з упевненістю, що як тільки Він їм знадобиться, вони покличуть Його, і Він не відмовиться прийти. «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23: 34).

Після мого приїзду до Франції з Греції (Святої Гори) я зустрівся з людьми, від яких відвик упродовж 22 років мого життя там. Особливо за останні роки, коли я став духівником для кількох сотень ченців усіх видів аскетичного життя Афону.

Ніде правди діти, - я був абсолютно «дезорієнтованим».

Психологія ченців, їх терпіння і витримка настільки перевершували все і всіх, що я зустрів у Європі, - що я просто не знаходив ні слів, ні зовнішніх форм спілкування.

Те, що монахи сприймають із вдячністю, - в Європі доводило людей до відчаю. Багато хто відсахнувся від мене, вважаючи мене ненормально жорстким, навіть до спотворення євангельського духу любові.

І я приймав ці відгуки з розумінням, що «норми» аскетів-ченців і норми людей західної культури глибоко різняться.

Немає сумнівів, що найбільш «ненормальним», як для людей часів «Великого Інквізитора», так і для наших сучасників, був би Христос. Хто може слухати Христа, або, тим паче, наслідувати Його?

Те, що ченцям давалося десятиліттями плачу, люди сучасні прагнуть одержати за короткий проміжок часу, а іноді - за кілька годин приємної «богословської» розмови.

Слова Христа, всяке Його слово прийшло в цей світ звище; воно належить до сфери інших вимірів і приймається не інакше, як шляхом довгої молитви з тривалим плачем. Без цієї умови воно перебуватиме назавжди незрозумілим людині, як би вона не була «освічена», навіть у богослов’ї.

Хтось сказав мені: «Коли живеш під тягарем незрозумілого, то задихаєшся». Так, всі ми люди неминуче засмучуємося, коли намагаємося всіма силами збагнути слово Христа. Сам Господь сказав: «Той, хто впаде на камінь цей, розіб’ється, а на кого він упаде, того розчавить» (Мф. 21, 44).

Зустрічаючись з цією властивістю слова Христового, ми поступово пізнаємо, що воно розкриває перед нами вічні сфери безпочаткового Духу. І відтак усе, що противиться в нас слову Христа, ми сприймаємо як наявність смерті в нас.

Отже, ми перебуваємо в стані глибокої роздвоєності: з одного боку - вдячність, що солодким ножем розриває наше серце; з іншого - нестерпний сором за самого себе, а також страх перед далечінню мети.