Про молитву: Хвороби серця християнського подвижника «органічні»

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Хвороби серця християнського подвижника не є явищем патологічним: вони виникають «органічно», породжувані співчутливою любов'ю. Вони, недуги, не культивуються: це було б ухиленням в нездоровий душевний долорізм; вони не є наслідком психологічних конфліктів, ані результатом тих чи інших незадоволених пристрастей; вони за своєю природою інші. Народження наше для вічності в Богові пов'язане з багатьма трудами.

Прекрасно висловив це пророк Ісая: «Як вагітна жінка, коли настає час пологів, мучиться, волає від болю свого, так були ми улюбленому Твоєму, Господи. Страху заради Твого, Господи, були вагітні, мучилися, — і народжували дух спасіння Твого, котрий сотворили на землі…» (Іс. 26, 17-18). (Беру текст з уживаного в Православній Церкві перекладу 70-ти, виправданого тисячолітнім досвідом отців-аскетів). Апостол Павло писав Галатам: «Дiти мої, для яких я знову в муках народження, доки не вiдобразиться у вас Христос!» (Гал. 4, 19). Багато що подібне можна було б подати зі Святого Письма і Творінь святих отців.

Хворіє дух наш, але хвороба ця відображається у всій людині: в серці, в тілі. «Уся» людина страждає в своєму предстоянні перед вічним Богом, але страждання ці не вбивають, а животворять нас. Муки духу по суті своїй - метафізичні, вони належать світлоносній сфері безсмертя; через них сходимо ми за межі речовинності, у світ нетварного Світла (пор.: Ін. 16: 20-23).

Недостатньо розумом переконатися в Божестві Христа, щоб уже й розуміти все, як належить. Необхідно докласти максимальних зусиль, щоб жити відповідно до слова Його. Побачивши космічні виміри нашого падіння в процесі подвигу цього, нам необхідно відтак пройти через тривалу покаянну молитву; тільки тоді дасться нам переживати те, що ми бачимо у Христі: крайнє самоумалення (пор.: Флп. 2: 6 і далі); і потім вже удостоїмося пришестя «сили звище» (Лк. 24: 49) або у вогненних язиках, або в осяянні Фаворським Світлом; тоді відкривається нам справжній сенс євангельської «Благої звістки».

Проведені мною сім років в пустелі були найбільш сприятливим часом для молитви. Пам'ятаю: я почав молитву Господню «Отче наш» і моя душа завмерла в блаженному трепеті. Піти далі я не міг. Розум спинився, все в мені замовкло. І тепер сумно мені писати про це втрачене мною чудо. З такою силою це було зі мною лише один раз. Чи не тому, що тілесність не може знести полум'яних дотиків Божої слави?

Після певного часу, радше, тривалого, щось подібне трапилося зі мною під час призивання Імені Ісуса Христа. У той момент я змушений був припинити вимовляти це Ім'я: дія його було дуже могутньою; душа, без слів, без думок, перебувала в трепеті від близькості Бога. Тоді мені відкрилася таємниця священнослужіння.

На другий день я звершував Літургію, і Христос-Бог був у мені, і зі мною, і поза мною, і в святих таїнах Тіла і Крові Його. І Імена Божі, і слова літургійних текстів виходили з уст як полум'я. У такому стані я перебував три дні, і потім зменшилася інтенсивність переживання. Але згадку про це різцем вигравіював Господь у розумі й серці моєму. І я молю Його не покинути мене в старості моїй, ані в день смерті моєї (Пс. 70, 9).

Апостол Павло заповідав нам «поводитися гiдно звання» (Еф. 4: 1). Але в чому воно? Знову дамо слово йому ж. «Менi, найменшому з усiх святих, дано благодать… благовiстити… недослiд­жуване багатство Христове i вiд­крити… будiв­ництво таємницi, споконвiку утає­ної в Бозi, Який усе створив Iсу­сом Христом… в Якому ми маємо дерзновення i надiйний доступ через вiру в Hього… щоб ви, вкорiненi й утвердженi в любовi, могли зрозумiти… що є ширина‚ i довжина, i глибина, i висота, i зрозумiти любов Христову, яка перевищує розумiн­ня, щоб вам сповнитися всiєю повнотою Божою. А тому, Хто силою, що дiє в нас, може створити незрiвнянно бiльше за те, чого ми просимо або про що помишляємо, слава … в усi роди повiк. Амiнь» (Еф. 3: 8-21).

Отже, наше звання і покликання - стати синами Бога й Отця, через Єдинородного і Єдиносущного, Предвічного і Безначального Сина Його, і носіями ВСІЄЇ ПОВНОТИ Божої (пор.: Ін. 16: 27; 17: 21-26).

Продовжу говорити про деякі інші явлення, яких ніяк не міг би очікувати, будучи таким, яким я є. Не раз мені було дано споглядати Божественне Світло. Ніжно охоплений ним, я сповнювався неземної любові. У деяких випадках зовнішній світ втрачав свою матеріальність і ставав невидимим. Те, що відбувалося зі мною, належало іншому виміру буття. Коли ж недовідомим мені чином відновлювалося звичне світовідчуття, тоді тонка печаль проникала в душу через повернення до плотського життя.

Іноді мені спадало на думку, що я міг би не повернутися - молитва з тимчасової може стати вічним станом душі. Споглядання Світла неодмінно пов’язане з благодаттю, що воскрешає нас, і залишити землю в такому стані є благословенням.

Ми знаємо з Житія преподобного Серафима Саровського, що він помер під час молитви: душа його залишила тіло, яке ще не було мертвим; він тримав у руці запалену свічку. «Чесна перед Господом смерть преподобних Його» (Пс. 115: 6). Чи не такою смертю повинні всі ми переходити від цього життя? «Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той МАЄ вічне життя і на суд НЕ ПРИХОДИТЬ, а перейшов від смерти до життя» (Ін. 5, 24). «Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє збереже, той не побачить смерти повік» (Ін. 8, 51).