Про молитву: Усвідомлення своєї убогості

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Багатьох зустрів я, що переживали серйозну кризу в сфері духу. Під час спілкування з ними я згадував мою кризу, що тривала роками з граничною для мене напругою. Коли перемогла в мені молитва, я облишив мій фах (живописця) і поступив до Богословського Інституту в Парижі. Там зібралися хороші молоді люди, і склад професорів був на належній висоті. Але мене «душила» молитва день і ніч, і я залишив Інститут, щоб вирушити на Афон, де все життя зосереджене головним чином на богослужінні й молитві.

Слухати курси з церковних наук було на той час для мене неможливим, оскільки, віддаючи силу уваги мого розуму на опанування предметів, що викладаються, я не знаходив потім у собі ту цілісність устремління до Бога, з якою вже зріднився в минулому. Мені було зрозумілим, що якщо я прагну пізнати Бога, то я повинен віддати себе Йому в більшій мірі, ніж я віддавався мистецтву.

Вічність Божа приваблювала мене. Але, залишаючи Францію, я все ж спалював мости позаду себе, щоб, у разі вагань, не зміг потім повернутися до попереднього. Я пережив одну хвилину спокуси. Підіймаючись від моря до монастиря, я був атакований думкою: ось, ти добровільно йдеш у довічну в'язницю! І це був єдиний випадок за все моє життя, коли серце моє на мить вагалося. Зараз я згадав про це, але впродовж десятиліть я ніяк не повертався до минулого: попереду - безмірно далеко жадане мною, а у мене - небагато швидкоплинних днів.

Душа моя знемогла від суєти цього світу, і мені потрібна жива вода, що сходить від Творця мого і «тече в життя вічне». Я пишу і весь час стримую себе, щоб не говорити тією мовою, яка по суті єдино можлива для висловлення пекучого болю всього мого єства, в шуканні моєму Бога, Спасителя мого. Усе тіло моє також молилося, стискаючись тісно воєдино. Чоло міцно притиснулось до землі; палючі сльози текли струмками, розчиняючи всередині мене жорстке каміння пристрастей.

Туга серця мого було сильнішою, глибшою, аніж може бути вона за будь-якої втрати земної. Я прагнув відкрити себе Богу всього, до кінця. Я благав Його не відкинути мене від лиця Свого; дати мені пізнати істинний шлях до Нього; віддалити від мене всяку оману, що може відвести мене в сторону. Я знав мою ницість, мою скверну, моє невігластво, потворність, розбещення, і знемагав від бачення себе таким, яким я є. І потреба моя зцілитися силою Духа Святого була подібною до потреби молодої людини, котра жадібно тягнеться до життя, але нещадно вбивається якоюсь недугою. Бог відкрився мені ще до відходу в богословську школу. На Афон я приїхав вільним від сумнівів в істинності Сина Божого, Який, і тільки Він, може мені відкрити Отця Свого.

Але я був у пеклі: Святому Святих неможливо прийняти таку мерзоту. І волання моє про оновлення мене у всіх сферах мого єства було воланням у пустелі ... боюся сказати - в пустелі космічній, не земній. І біль був позачасовим.

Пережите мною, з одного боку, допомагало мені в моєму служінні як духівника, спочатку на Святій Горі, з монахами, відтак у Європі, з людьми різних вікових категорій, психічних станів і інтелектуальних рівнів, і з іншого - вело мене до помилок. Я думав, що всі люди прагнуть до Бога з однаковою силою, і в цьому була моя помилка. Судити по собі було не завжди правильним.

Глибоким було моє усвідомлення своєї убогості, але, незважаючи на це, я не міг відмовитися від покладеного на мене духовницького служіння. Я його не шукав аж ніяк. Узагалі я нічого не шукав у цім світі в той час, тому що все моє єство прагнуло до Бога, перед Яким я так тяжко згрішив. Самозасуджений, я розумом жив у пеклі. Лише моментами я відчував скорботу від неприязні деяких отців і братів монастиря, загалом же мені було глибоко байдуже, яке становище я посідаю в цьому віці, або як до мене ставляться старші і молодші за мене. Я не знав заздрості. Не існувало для мене такого суспільного або навіть ієрархічного рангу, який міг би вгамувати вогонь, що спалював мою душу. Можливо, наявність цього вогню всередині мене викликала роздратування окремих людей щодо мене; можливо, через це горіння моя поведінка була не зовсім звичною для людей? Хто знає. Тільки всією силою я потребував прощення від Бога і не цікавився нічим іншим.