Про молитву: Убогість духу

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Молитва це енергія особливого типу; вона є злиттям двох дій: нашої - створеної, і Божої - нетварної. Як така, вона є і в тілі, і поза тілом; навіть за межами світу цього, просторового і тимчасового. Коли ми перебуваємо в благому трепеті від споглядання святості Бога і водночас у розпачі від нашого крайнього недостоїнства перед таким Богом, то молитва стає могутнім поривом духу, котрий розриває тісне коло важкої матерії.

Наше тіло має «одухотворитися» (пор.: 1 Кор. 15, 50). "Наше (духовне) життя — на небесах, звiдкiля ми чекаємо i Спасителя, Господа нашого Iсуса Христа, Який перемінить тiло смирення нашого так, що воно буде вiдповiдне славному Тiлу Його, силою, якою Вiн дiє i підкоряє Собi все» (Флп. 3: 20-21). «Отже, якщо ми (духовно) воскресли з Христом, то (природно) шукаємо вишнього (небесного), де Христос сидить праворуч Бога» (пор.: Кол. 3, 1).

О, цей дар молитви! У своєму пориві до любого Бога-Отця вона ненаситна; через неї входимо ми в інший спосіб буття, що не просторово, але якісно перевершує цей світ. Не п'яною уявою збуджена, ані розумової філософією керована, - душа шукає шляхів там, де немає шляхів. Якась внутрішня інтуїція рухає її, душу, зв'язану невидимими, але нерозривними ланцюгами «закону гріха»; вони не розриваються нашими власними зусиллями, а тільки дією Вседержителя-Бога, Спасителя нашого. У якому образі може бути представлена ​​боротьба душі за своє визволення? Напрошується аналогія з тілом, яке за нестерпного болю все починає рухатися, прагнучи ухилитися від болю; подібно до цього «рухається» і душа в молитовному плачу, щоб подолати свій біль, з'єднавшись з Богом.

З мого досвіду можу сказати, що є два різновиди відчаю. Один - суто негативний, що губить людину духовно, а потім - тілесно. Інший - благословенний. Про нього я і не перестаю говорити. Через відчай цього типу прийшло до мене відродження у Світлі. Мені зовсім не легко сповідатися перед людьми про благовоління Всевишнього, що вилилося на мене. Я ніколи не міг зрозуміти, чому так зі мною! Таким, яким я є?

Спочатку незриме для мене Світло дало мені побачити моє внутрішнє пекло; відтак - і весь тварний світ у його тимчасовому перебуванні, в його схильності до вмирання. Я носив в собі це страшне видіння довго. Я бував пригніченим абсурдністю всього в цьому світі, сповненому страждань, котрі вбивають будь-яке життя, що народжується. Але, як це не дивно, нове життя стало битися всередині стократно: молитва безперервним потоком заливала серце, захоплюючи за собою і розум; часто - зі зростаючою силою; іноді ж настільки, що виводила мій дух у бездонність іншого простору, не схожого на той, що ми сприймаємо звично. У один і той же час я бував зведеним до нікчемності і разом з тим одержував досвід поглибленого світобачення, що не піддається виміру, і навіть досвід дотиків до вічності.

Болісно невпинно усвідомлювати свою убогість: від тягаря цього сокрушаються навіть кістки... Але дивно: коли послаблювалося це святе сокрушення, тоді я вмирав духовно. Я не розумів природи цього явища. Лише пізніше блаженний Силуан пояснив мені: «Господь так виховує нас, щоб ми не втратили смирення». Тоді і я частково зрозумів таїну цього шляху. Бувало в минулому, що як живописець я переживав відчуття піднесення, перемоги: я «схопив» те, чого шукав; я наблизився до вираження тієї краси, що відкривалася мені. Але швидко зникав цей захват: знову я мучився баченням моїх помилок.

Так, і ще більше, з Богом: Він не дає нам спокою; на якусь мить втішає душу, торкається вогнем Своїм до серця, захоплює розум в споглядання Його слави, - і знову ховається, щоб ми не подумали, що досягли повноти пізнання Його. Доля наша на землі - бути «убогими духом». Ледве охопить нас хибний спокій задоволення собою, - і негайно Дух Життя, що від Отця сходить, залишає нас.

З досвіду цих змін прояснилася і мені структура заповідей блаженства, а саме те, що в основі всього духовного прогресу лежить болісне відчуття своєї «убогості». Але це усвідомлення є джерелом молитовної енергії і одночасно тим солідним фундаментом, на якому будується вся будівля спасіння аж до вершини її, за якою слідує «велика нагорода на небесах» (пор.: Мф. 5, 3-16).

І знову, і знову: в основі всілякого зла лежить гордість; у ній - смерть і пітьма. Свята ж безпристрасність властива смиренню, яке зводить людину до відчуття самої себе «нижче всякої тварини» і незбагненним чином підносить через це вище всього тварного.