Про молитву: У хворобах зростаємо ми

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Перенесення розумом за всякого страждання нашого в світові виміри уподібнить нас Христу. Така спрямованість думки зробить кожне явище в нашому індивідуальному бутті одкровенням про те, що відбувається в світі людському. Через нас пройдуть потоки космічного життя, і ми зможемо живим досвідом пізнавати і Людину у віках тимчасових, і навіть Сина Людського в Його двох єствах.

Саме так, у хворобах зростаємо ми до космічної і метакосмічної самосвідомості. Проходячи через досвід змаління в слідуванні за Христом, співрозпинаючись з Ним, ми стаємо сприйнятливими для безмежно великого Божественного буття. У виснажливій покаянній молитві за весь світ ми духовно зливаємося з усім людством: стаємо універсальними за образом універсальності Самого Христа, що носить в Собі все існуюче. Вмираючи з Ним і в Ньому, ми вже звідси передчуваємо воскресіння.

Господь страждав за всіх нас. Його страждання воістину покривають всі хвороби історії нашої по падінні Адама. Щоб пізнати як належить Христа, і нам самим необхідно долучитися до Його страждань і переживати ВСЕ, якщо можливо, як і Він Сам. Так і тільки так пізнається Христос-Істина; тобто буттєво, не абстрактно, не через психологічну або розумову віру, що не перетворилася в життєвий акт.

На початку мого повернення до Христа вже з дещо поглибленим розумінням того, Хто є Ісус, змінилося серце моє, і в інших напрямках пішла моя думка. З пережитих мною внутрішніх конфліктів я спонтанно переносився в світ людський, і через це прийшло до мене співчуття до всього людства. З цього досвіду народилося розуміння, що всім нам потрібно пережити випробування, що випадають нам, не тільки у вузьких рамках нашої індивідуальності, але неодмінно виходити духом з пут тілесної обмеженості на світові простори. Іншими словами: усвідомлювати, що через нас проходять потоки того ж космічного життя, яке тече в жилах кожної людини. Цей, здавалося б, природний психологічний порух привів мене до того, що я став переживати хвороби, лиха, чвари, ворожнечу, стихійні катастрофи, війни і подібне, що випадає на долю людей, з помноженим співчуттям. У цьому нормальному в суті своїй імпульсі виявився корінь, з якого виріс для мене дорогоцінний плід: співпереживати всьому людству, як самого собі, як моєму власному життю.

Саме це вказано нам заповіддю - «Люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22, 39), звичайно, в християнському розумінні: «Хто ж мій ближній?» (Лк. 10, 29-37).

Розростаючись і посилюючись з роками, моя свідомість природно йшла до останніх кордонів світу, до подолання цих меж, - до безмежності. З вдячністю Богові згадував я все нелегке, перенесене мною за час першої світової війни: страшні руйнування, здавалося, всього державного життя країни; революційні битви на всіх просторах Росії, з непереборними небезпеками для всіх і кожного; крайні обмеження у всьому, необхідному для нормального життя; відрив від того, що важливе і цінне для душі і розуму; болісне предстояння перед божевіллям всього, що відбувається... Так увійшов я в трагізм сучасної історії. Пізніше проник вже до її витоків: біблійної оповіді про падіння Людини.

Приголомшлива картина. І це ще не кінець: «Ще раз потрясу не тiльки землю, але й небо» (Євр.12, 26).

Так я наблизився до великої таємниці «образу Божого» в нас: до Особистості. Він відкрився нам в Імені «АЗ ЄСМЬ СИЙ», СУЩИЙ. Так, ми є образом Його. Предстоячи перед Ним у молитві, дух наш одночасно і торжествує, і болить: торжество - від споглядання реальностей, що перевершують земну уяву; біль - від відчуття своєї нікчемності, що ніяк не може вмістити Божого дару. Так від самого початку нашого народження звище страждає душа. Ми, звичайно, зростаємо, але це зростання видається нам повільним і, до того ж, болісним. Можна сказати, що все християнське життя зводиться до «хвороб народження» для вічності (пор.: Іс. 26, 17-18 за Септуагінтою).

Розумію, що невпинно мій розум повертається до того ж самого бачення, від якого не можу відірватися і з яким почав ріднитися понад півстоліття тому. Господь поглинає мене повністю. Я і бачу довколишні обставини, і не бачу їх. Моє око сковзає по них у ті відрізки часу, коли я зайнятий невід'ємними потребами повсякденності.

Але чи сплю я чи не сплю - Бог охоплює мене тісніше, ніж повітряна атмосфера. За минулі десятиліття благодать різноманітно виливалася на мене потоками. Часом - як широка ріка; іноді - як водоспад, тобто падіння на голову мою «води живої» (Ін. 4, 10).

Буває і бувало - розкривалася переді мною неозора широчінь океанська; або, як невагома нікчемність, зависав я в своєрідній розумовій безодні ... і зараз я немов втрачений; написане мною - не більше, ніж обрис величної панорами в альбомі живописця. Душа моя хоче співати гімни Богові, що з такою любов'ю вийшов до мене, убогого, назустріч, але немає у мене достойних для Нього слів.