Про молитву: Стрітення нашої любові з любов'ю інших

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Коли я маю справу з хворими, тоді увага моя спрямована на їх духовний стан: чи знають вони Бога і чи уповають на Нього? Страждання ж, біль і навіть життєві катастрофи відступають на другий план. Якою би не здавалася нікчемною причина страждань людини, її не можна зневажати. Часто, і навіть занадто часто, джерелом скорбот буває непогамоване шукання пристрастей гріховних. Навіть і в таких випадках духівник думає тільки про одне: як можна зцілити людину цю. У людей, стомлених убогістю і працею, і малий привід може викликати великий біль, і на глибину хвороби звернена його, духівника, молитва. Співчуття будь-якому горю людському природно викликає в душі духовного отця молитву. І що дуже характерно служителю Христа, - це бачення початкової причини всіх лих і тяжких доль у всесвіті. У серці його нагромаджуються страждання всього світу, і він молиться зі скорботним серцем за всіх і за все.

На Святій Горі я значно легше зустрічався з хворими ченцями, ніж після приїзду в Європу з тими, що живуть світським життям. Перші (монахи) внутрішньо звернені до Бога, і все переводилося в духовний план. У Європі ж превалює психічне напруження; завдяки чому духівник змушений виявляти співучасть у тому ж напрямку, щоб допомагати людям. Біля постелі таких недужих, траплялося, я долучався до їх страждань і духом, і душевно, і навіть тілесно, так що і тіло моє молилося за них. Рідко, але все ж бували випадки, що Бог приймав мої молитви і виконував те, про що я просив Його. Незрозумілим залишилося для мене, чому іноді за меншої напруги молитви моєї хід хвороби змінювався позитивним чином, тоді як в інший час за більш глибокого моління стан хворого не поліпшувався видимо.

Помітив я, що якщо під час молитви за когось у душі відбувалося переломлення скорботи серця на спокій і радість, то це явище завжди було вже незаперечною ознакою, що молитва почута і дароване зцілення тій людині.

Я не шукав дару зцілювати хвороби тіл. У молитві за недужих я все віддавав на волю Бога, Який знає, що потрібно для кожного для його спасіння. Я зовсім не впевнений, що таке налаштування, тобто уникнення мого особистого впливу, було причиною безплідності багатьох моїх молитов. Я аж ніяк не прагнув стати «чудотворцем»: думка про це майже лякала мене. І все ж, немов урозріз цьому, були випадки, коли молитва залишалася безрезультатною, а вірянин - сумним; тоді спадала думка, що священнослужителям необхідне свідчення від Бога, що Він чує їхні молитви і задовольняє їхні прохання. Примноження допомоги тим, хто просить про поміч через священика укріпляло б віру багатьох у Церкву. Та й Сам Господь молився Отцеві: «Отче!.. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе» (Ін. 17, 1).

Найчастіше трапляється під час молитви за живих, що серце наше переживає зміну скорботи на радість. Але щось подібне відбувається і за молитви про вже померлих, і навіть тих, хто спочив уже давно. Дивовижна подія - зустріти в дусі живими давно померлих, навіть раніше невідомих нам осіб. Таке спілкування з потойбічним світом особливо властиве молитві святих. Але буває, хоча й не часто, і під час молитви за покійних, знаних або невідомих, коли серце отримує сповіщення про їх стан, благий або важкий. Нехибне єднання в Дусі Святому з душами людей, недавно або багато століть тому померлих, свідчить про їх персональну вічність у Бозі нашому. Стрітення нашої любові з любов'ю тих, хто в нашому розумі під час молитви «дає нам певний духовний дар для нашого утвердження» (пор.: Рим. 1, 11).