Про молитву: Любимо до забуття самих себе

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Глибока моя любов і вдячність до Церкви, в надрах якої відкривалося мені Божество Ісуса Христа і образ явленого Ним людства. Цей «образ» бачимо ми в житті окремих людей, як і в нас самих, - применшеним; повна реалізація цього образу належить майбутньому віку, але й нечасті в історії наближення до нього викликають захват у душі.

Нормально християнину жадати уподібнитися Господу: обійняти світ любов’ю, як Він обіймає його; подібно до Нього не мати ворогів, тобто бути вільним від пекла ненависті до кого б то не було, згідно з Його, Христа, заповіддю: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 44-45).

Але ніхто з синів Адама не може жити так своєю силою. Це можливо не інакше, як тоді, коли Дух Святий наповнить серце людини властивою Йому вічністю. Без Нього ми не можемо зберегти заповіді Божої (пор.: Ін. 15, 5).

Так, спрага уподібнитися Господу природна християнину. Однак «тісні ворота і вузька дорога», котрі провадять у це божественне життя (пор.: Мф. 7, 14). Змія, щоб скинути з себе шкуру, що стала непотрібною, пролазить через вузькі щілини; так і будь-яка людина, щоб спастися, повинна пройти через вельми «тісні ворота», щоб позбутися «шкіряних одеж», здобутих у падінні нашому (пор.: Бут. 3, 21).

Той, Хто сказав: «Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14, 6), дав нам такі заповіді: «Коли хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учеником. І хто не несе хрест свій і не йде слідом за Мною, той не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 26-27; 33; пор.: Мф. 16, 24-25). З цих слів бачимо, «ХТО це такий» (Мф. 21, 10).

Якби Христос у Своєму іпостасному бутті не був би єдиносущним з Отцем і Святим Духом Богом, що явився у плоті нашій, а тільки подібною до нас створеною істотою, то онтологічно не могли б Йому прийти такі ідеї. Якби Ісус Христос не був Богом у суті своїй, то досить було б цієї заповіді, щоб і весь інший вміст Євангелія став би неприйнятним.

Два тисячоліття досвіду Церкви незмінно підтверджують «велику благочестя тайну: Бог явився у плотi, виправдав Себе в Духові» (1 Тим. 3, 16). Сприйнятий вірою як Безпочатковий Господь, Христос стає для нас Світлом вічності, і слова Його відкривають нам недомисленні глибини Буття Божого.

За невідомим для мене Промислом я був допущений до ніг обранця Бога Вишнього - Силуана. Спостерігаючи його подвиг, благоговійно слухаючи його настанови, і я, найнікчемніший з людей, зміг частково побачити таїну шляху до спасіння. У кінці днів моїх я насмілююся розповісти про те, що ревно приховував раніше. Я говорю тут про ті межі й про ті форми, в яких мені було дано жити в Богові.

На інших сторінках пишу я про моє страшне спотикання: про самовільне і горде віддалення від Одкровення, даного нам у Христі. Але отець, нехай буде Ім'я Його благословенне в усі віки, явив мені Сина Свого у Світлі незаходимому, і тим дав мені відчути мій гріх з такою силою, що я десятиліттями ридав, припадаючи до землі обличчям у моєму розпачі від мого неподобства, Мій акт відходу від Бога постав переді мною у своїй інфернальній мерзоті, і я відчув гострий сором за себе; я став огидним для себе самого; я зневажав себе, і моя зневага знайшла собі рідного супутника - ненависть. Я не скажу, що ненавидів батька мого або матір, а також інших родичів або друзів. Мені вистачало ненависті до самого себе, а про інших я якось і не думав. Моя туга за Богом завдавала мені великий біль: настільки, що я забував про все інше, перебуваючи наодинці з Ним. Не знаю я, чи простив мені Господь цілком мій гріх, але сам я не можу пробачити собі того, що зробив. Через мою особисту трагедію я пережив трагедію праотця Адама в його вікових нащадках: у змінюваних поколіннях насельників землі. Цим каналом приходила до мене молитва за весь світ.

Я жив спонтанно, без аналізу моїх переживань. Мені було не властивим спостерігати за собою. Я просто віддавався Божій силі, що зійшла на мене. Але я не наважився подумати, що Він Сам творить у мені молитву: я сприймав цю силу як мою власну. І лише коли відійшов від мене вогонь покаяння, тоді я зрозумів, що Христос давав мені благословення наближатися до Нього.

Тільки Сам Дароподатель Бог достеменно знає, якою мірою Він виливав на мене радість пізнавати Його любов. Завдяки старцю Силуану ​​і мої духовні очі розкрилися, щоб побачити, що заповідь Христа полюбити Його аж до ненависті до себе - є Одкровення про закон Божественної Любові: тієї, якою Сам він полюбив нас.

Якщо б заповіді возлюбити Бога всім єством нашим і ближнього, як самого себе, - виходили від якогось пророка, людини за тварною своєю природою, то в них не було б того сенсу, який ми шукаємо. Але ми прийняли це від Бога. Зберігати їх ми можемо не інакше, як «скинувши стародавню людину» і «зодягнувшись у нову» (пор.: Кол. 3, 9; Еф. 4,24), - Христа, що з небес зійшов (пор.: 1 Кор. 15, 47).

Коли ми живемо в дусі євангельських приписів, тоді ми вже обожені, тому що безпочаткове життя пронизує нас. Нам заповідано любити. Любов же поєднує в бутті. Повнота любові призводить до того, що ми любимо до забуття самих себе. «До забуття», тобто до ненависті себе.

Сенс життя людини, котра напружено молиться, - подібний до безмежного океану живої води. Наш дух невпинно збагачується, але не стільки кількістю нових слів або понять, скільки поглибленням вже пережитих-здобутих досвідів.

На подальших сторінках я намагаюся навести деякі приклади тонкої і одночасно глибокої аскетичної боротьби з пристрастями, що вбивають нас. Численні зміни станів страждання або утішення, що сходить звище, котрі тривають роками і навіть десятиліттями, виховують усе ж наш дух, роблячи його більш здатним до нових форм мислення і сприйняття буття взагалі: розум звикає безвидно осмислювати весь світ, серце ж - молитовно, з любовним болем, носити в собі цей світ у його сукупності.

У подібному акті духовного синтезу перебуває зріла молитва християнина, який предстоїть перед Богом усім розумом, усім серцем (пор.: Лк. 10, 27) у їх злитті воєдино.

Безсилий висловити словом усе, що він носить у собі, подвижник нерідко молиться без слів, але знову ж таки - в глобальному розумінні всього, пізнаного ним, або - в повному зануренні в Бога, аж до забуття про землю.

У безладному зовні описі процесів життя людського духу - мова йде про поступовий перехід з індивідуальної форми існування в іпостасно-персональний образ буття в Бозі вічному. Систематизований, аналітичний обрис сходження до цього життя дати неможливо. Не знаходимо ми цього і в творах святих великих отців нашої Церкви. Схоластична систематизація матеріалу можлива до певної міри в концептуальних богословських трудах, але ніяк і ніколи - в живих словах про справжнє життя нашого духу.

Нехай буде слава Богу, Спасителю нашому, в усі віки непорушною.