Про молитву: Жага Бога

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Усі ми, нащадки Адама, носимо в собі наслідки його падіння, про яке говорить Одкровення; але не всі переживають його з однаковою глибиною усвідомлення онтологічних вимірів цього лиха. Глибинний психоаналіз Людини - образу Божого - починається з перших сторінок біблійного Одкровення, а не з пологового будинку.

Гордість, як явна або прихована тенденція до самообоження, спотворила серця людей: як тільки ми побачимо в собі певні ознаки духовного сходження, - цей змій підіймає свою голову і тим затьмарює розум, обмежує бачення, віддаляє від Бога. Тепер усвідомлюю, що моє крайнє неуцтво в початковий період виявилося для мене рятівним.

У молитві мого відчайдушного покаяння Господь давав мені безпосередньо настанови, і марнославство не торкалося до мене.

Напрошується висновок, що до кінця сокрушений покаянням дух наш виявляється здатним до сприйняття діянь Божих. Наведені вище слова святого Ісаака в тому сенсі відповідали моїй духовній історії, що пізнати Істинного Бога було для мене важливішим усіх подій світового політичного життя. Моя жага Бога була істотнішою, ніж усі інші сторони місцевого буття. Без цього знання - про людину і Бога - я відчував себе в темряві; поза Христом не було жодного виходу з темного підвалу. Та й у всьому всесвіті я бачив лише огидний вузол людських пристрастей. «Вузол», який не розв'язати ударом матеріального меча.

«Людина народилася на світ» (Ін. 16, 21). Я побачив її через Христа. Вона, людина, богоподібна іпостась, народжується як потенція; проходить процес свого становлення, спершу в межах цього світу, відтак - має досягти надкосмічних вимірів через слідування за Христом, який переміг світ (космос): «Мужайтесь; Я переміг світ» (космос) (Ін. 16, 33).

Я повторююсь: Господь дарував мені благодать смертної пам'яті і благословенного відчаю. «Смертна пам'ять» ставить людину перед вічністю, спочатку в її негативному аспекті: все буття бачиться охопленим мороком смерті. Далі сходить на душу Світло Богоявлення, з перемогою над смертю. «Відчай» же був наслідком усвідомлення моєї далечини від Бога. Ці дві речі - смертна пам'ять і відчай - стали крилами для перельоту через безодню. Страшний і тривалий досвід цей був Божим благодіянням: завдяки йому знято було з серця мого «древнє покривало», котре не допускало мене до розуміння новозавітного Одкровення у Христі і Святому Дусі (пор.: 2 Кор. 3, 13-18).

Усе безглузде і страшне на світовій сцені, все банальне і нудне в людській повсякденності, - в результаті складається в суперечливу, але все ж грандіозну картину. І велике, і мале – все, так чи інакше, відбивається в кожному з нас. З багатьох контрастів - зла і добра, темряви і світла, печалі й радості, божевілля і мудрості, любові й ненависті, немочі й сили, творення і руйнування, народжень і смертей - твориться всеохопне бачення Буття. Від незліченної безлічі нав'язаних мук і знущань принижено людину, потоптано її гідність. Душа в розпачі від цього видовища. І раптом до її, душі, свідомості долинули слова Христа: «ЛЮДИНА НАРОДИЛАСЯ НА СВІТ». У їх вічному значенні навіть для Бога. І від цієї радості забуваються всі попередні хвороби і скорботи.

Заповіді Христа виражені в небагатьох простих словах, але дивним чином дотримання їх призводить до того, що дух наш розкривається в болісній спразі обійняти «все небесне і земне» (Еф. 1, 10) в заповіданій любові. А хіба мислимо, щоб викликані з «нічого» володіли такою силою? Звичайно, неможливо нам, якщо ми виходимо з самих себе, вмістити в серці всю світобудову. Але Сам Творець всього сущого явився в нашому вимірі буття і дієво показав, що природа наша витворена здатною обійняти не лише сотворений космос, а й прийняти повноту Божественного життя. Без Нього ми не можемо створити нічого (пор.: Ін. 15, 5), але з Ним і в Ньому все стає доступним: не без «болю», який нам необхідний, по-перше, для того, щоб ми усвідомили себе вільними особистостями (іпостасями), по-друге, - щоб на Суді Господь зміг дарувати нам Своє життя в невід'ємне від нас володіння (пор.: Лк. 16, 10-12).