Про молитву: Він виконав все з математичною точністю

«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

---

Пригадую той час, коли я залишив моє заняття мистецтвом і, здавалося, віддався цілком Христу. Багато видатних представників російської культури - духовної і гуманістичної, - котрі не без пафосу говорили, що світ увійшов у трагічну епоху; всі, хто відповідально живе, повинні зрозуміти моральну необхідність долучитися до цього трагізму, що охоплює весь світ, розділити його, сприяти, в міру сил, успішному кінцю, і подібне. Я з глибокою повагою слухав цих чудових людей, але не міг наслідувати їх: внутрішній голос говорив мені про мою непридатність для подібної ролі. Так, я не переставав благати Бога привести мене в те місце, в такі умови, де б я, втрачений невіглас, зміг знайти спасіння. У молитвах я запропонував Богу мій план, мої строки; і Він виконав все з математичною точністю: я був внесений люблячою рукою в середовище подвижників Афону.

Там, на Святій Горі, я знайшов необхідну мені атмосферу: довгі богослужіння, головним чином, - ночами; проста, що не потребує інтелектуального напруження, праця; можливість жити в послухові, без думки про те, як ігумен і його співробітники, монастирські старці, управляють усіма справами обителі.

Вільний від всіх життєвих проблем, я міг молитися безперервно день і ніч. Мало часу залишалося на читання книг: іноді півгодини, а то й менше цього на день. Але Господь був зі мною і я не відривався від Нього навіть на короткі хвилини. Моє серце горіло невпинно; мій розум, як на скелі, стояв на Слові Божому. Не ховалися в душі ніякі порухи, чужі Духу Христа, що викликаються сильними нападами ворожих сил. Я молився як божевільний від жаху бути таким, яким я був і є; моє серце і мій розум стали полем битви між Христом і Ворогом, колосом космічних вимірів. У той період я ходив по невидимому канату над прірвами. Якийсь дивний відчай захоплював мене з усіх боків, як води охоплюють того, хто потопає. Кажу «дивний», тому що коли він, відчай, відходив від мене, я немовби помирав духовно. З цього відчаю, як з вулкана, виривалася гаряча молитва: подібно до апостола Петра, я кричав Христу Всемогутньому: «Господи, спаси мене!».

Так з нерівною силою напруження минали місяці, роки. Описати все неможливо. Пізніше склалося усвідомлення: мені було допущено це за моє горде, божевільне падіння. Я побачив, що слідування за Христом-Богом якось природно кидає людину в безмежні океани духу. Жити у Христі - значить відчути Його як воістину Переможця смерті: «Я Світло, прийшов у світ… не судити світ, але спасти світ... Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною. І Я дам їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї» (Ін. 10: 27-28, 12: 46-47).

У ті дні я натрапив на сміливі слова преп. Ісаака Сиріна: «Тих, що творять знамення, чудеса і сили в світі не порівнюй з тим, хто з віданням перебуває в безмовності. Бездіяльність безмовності возлюби більше, ніж насичення голодних у світі і навернення багатьох народів до поклоніння Богові» (Сл. 56). Я ніколи не наважувався порівнювати себе з отцями або застосовувати до себе їх слова цілком, але деяка аналогія досвіду повинна бути, інакше назавжди ми залишимося поза істинним пізнанням духовних реальностей.

Мій розум не йшов на ризик розкрити адекватно той стан, в якому перебував святий Ісаак, висловлюючи те бачення, що перевершує міру людини. І зараз я скажу щодо мене самого лише небагато.

Невідома для мене благість Бога в перші роки мого навернення до Христа «жорстоко» кидала мене в безмежність, даючи мені відчути мою нікчемність, моє змаління, моє «ніщо». Через цей дар очищалося моє серце від смертоносної виразки гордості і ставало здатним у любові і мирі споглядати Бога, - приймати від Нього нове життя, нетлінне.