Про молитву: Безмірно велике дерзання наше через віру

Молитва - шлях до пізнання

«Боже, Ти знаєш, як тяжко мені, і гріхи мої не втаєні від Тебе» (Пс. 68,6) ... Нині я живу в приниженому стані, Ти ж, Христе, призиваєш мене до віри і прийняття Одкровення, що Отець любить нас, як любить Він Тебе, Свого Єдинородного Сина: «Сам Отець любить вас, тому що ви полюбили Мене... Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, — щоб увірував світ, що Ти послав Мене… і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін. 16, 27; 17, 20-23).

Безмірно велике дерзання наше через віру в Христа. Недарма блаженний Павло говорить, що «безумство Боже сильніше людської мудрості». Що плотському розуму здається повним безумством, - те для віруючих є премудрість і сила, життя і світло (пор.: 1 Кор. 1, 18-30; Кол. 2, 14; 3, 18-19).

Але якщо для будь-якої людини дерзання бути християнином є актом, що перевершує міру людини, то що скажу я про себе? Мені від дитячих років засвоїлося усвідомлення моєї нікчемності; я навіть перед людьми несміливий. І все ж відвідало мене мале Світло, і я повірив у Христа-Бога. Потім відбулося більш рясне вилиття Світла в зв'язку з моєю в Нього вірою, і віра моя поглибилась новим знанням.

Яким би не був я воістину «нічим», але нетварне Світло являлося мені саме за віру в Христа. Мій розум подолав стіну свідомості, збентеженої, безсилої зрозуміти, що Персона-Іпостась володіє всеосяжним пізнанням настільки, що від Нього не ховається ніщо в усьому космічному бутті: «жодна пташка не впаде на землю без волі Отця вашого... у вас же і волосся на голові все полічено... і нема нічого прихованого, що не відкрилося б, і потайного, що не стало б відомим» (Мф. 10, 26, 29-30)... «і немає створiння, схованого вiд Hього, але все оголене i вiдкрите перед очима Його» (Євр. 4, 13).

Мої стосунки з Богом носять виключно особистий характер. Поза особистими відносинами немає поняття про гріх; поза цим немає любові між людиною і Богом; поза цим немає і не може існувати буттєвого пізнання Бога; поза цим усе поглинене смертю, усе потопає в справжнісінькому небутті.

Те, про що я збираюся зараз писати, відбувалося більш ніж півстоліття тому. Період напружений: досить багато, точніше, все мені було незрозумілим. А життя таке коротке! І Бог так безмірно великий і далекий! Хто навчить мене йти до Нього прямим шляхом, не втрачаючи часу на блукання чужими дорогами? Я, звичайно, шукав таку людину або таких людей, які могли б мені бути помічниками, наставниками. Але той факт, що зійшла на мене якась доти мені невідома молитва, яку не можна було спинити ні вдень, ані вночі, природно, зробив цю останню моєю опорою у будь-який момент. І були випадки, коли через молитву я одержував напоумлення, як я вірую, від Бога. Наведу деякі приклади, які поклали на мене печать і стали для мене каменями у підвалині мого життя.

Не спостерігаючи правди Божої в долі людства і взагалі всіх людей, взятих окремо, я знемагав у темряві, що оволоділа мною. Я бував подібним до малої дитини, у всьому безпорадної. Відчуваючи потребу щось збагнути, я ставав нетерплячим від болю душевного і очікував допомоги від Бога. І Господь прощав моє невігластво і не гнівався через мою зухвалість, але, як мати, співчував мені і поспішав з відповіддю. І це не один раз, а багато-багато разів. Подібним же чином Він робив з багатостраждальним Іовом, що бурхливо висловлював свій протест.

Ось один з моїх випадків. Це було у Франції, у двадцятих роках, ще до мого від'їзду на Афон (1925). Я довго з плачем молився Богу: «Знайди засоби, щоб спасти світ, - усіх нас, розбещених і жорстоких...». Особливо гарячою бувала молитва за «малих цих», за убогих і пригноблених. При кінці ночі, коли вже вичерпалися сили, я на певний час втратив молитву через думку, що прийшла мені:

«Якщо я так, всією силою мого серця, співчуваю людству, то як зрозуміти Бога, що байдуже дивиться на злостраждання багатьох мільйонів створених Ним же Самим людей? Чому Він допускає незліченні насильства одних щодо інших?». І так я звернувся до Нього з божевільним питанням: «Де Ти?..».

І у відповідь почув у серці слова: «Хіба ТИ був розп'ятий за них?..». Ці лагідні слова, вимовлені Духом у серці моєму, приголомшили мене: Той, Хто розіп'явся, відповів мені як Бог.

Коротка відповідь Бога зазвичай містить в собі сутність питання. Боже слово приносить в душу нове, особливе почуття буття; серце відчуває прилив світлоносного життя; розум зненацька осягає доти приховані смисли.

Торкання до нас творчої енергії Бога нас новотворить. Отримане таким шляхом пізнання не подібне до філософської інтелекціі: разом з усвідомленням стану всій сутності людини дається інший образ існування, відання Бога зливається з потоком молитви-любові до Нього.

Що ж мислив я в той час після отримання відповіді від Бога? Ось що: якщо Бог такий, яким явив Його розп'ятий Христос, то всі ми і тільки ми винні у всякому злі, що наповнює всю історію людства. Бог явив Себе в нашій плоті таким, яким Він є. Але ми не просто відкинули Його: ми вбили Його ганебною смертю. Я побачив духом, що не відсутність співчуття до нас у Бога є причиною людських мук, але виключно зловживання людиною даром свободи.

У суперечці моїй з Ним Він переміг. Спочатку залив мене гіркий сором через шалено-горду думку: ніби я більш співчутливий ніж Він. Від сорому прийшло покаянне самоосудження. Відтак все подолала радість. Господь не тільки не засудив мене через зухвалість, але навіть вилив на мою голову рясне благословення. Пізніше я зрозумів, що і сама співчутлива молитва та була Його дією в мені.